Тарган і склянка

 

Тарган посідає у російській словесності місце, яке сміливо можна назвати унікальним.

(Володимир Єлістратов, «Новий Тарган»)

 

Щоб написати про «Вівісекцію», треба відвідати її мінімум двічі – першого разу просто ошелешено втискаєшся в крісло й час від часу нагадуєш собі розслабляти напружені у гримасі зосередженості мімічні м’язи. Цей проект (зумисне не хочу вживати тут слова «вистава») ставить собі за мету завдання, достойне голлівудських амбіцій: закрутити глядача у коловорот емоцій, вразити, і, поки увага безроздільно прикута до сцени, вкласти у розкритого від здивування рота усі потрібні піґулочки. Спробуємо розсмакувати їхні складники.

 

 

Від самого початку (завуальованого під «фальстарт») вам демонструють одну з базових засад «Вівісекції» – всеохопний та жорсткий автостьоб режисера. Коломійцев ніби драматично хапається рукою за високе чоло («О Боже, ви би знали, чого мені вартувала вистава! Ось, подивіться!»), але ця висока поза зразу перетворюється на facepalm (бо стилістика пародіювання, у якій зіграно «псевдопочаток», відверто висміює якраз нервового режисера і високий «складний» театр). Чим далі, тим прозорішим буде цей мотив, тим більше шпильок буде встромлено у Автора (під яким, безсумнівно, слід розуміти саме Коломійцева, а не Олєйнікова). І це не публічний мазохізм, а лише прийом стилістичного врівноваження: Олексій Коломійцев хотів розповісти таку ліричну й по-доброму пафосну історію, що, якби не постійна самоіронія, твір був би нестравний.

 

Вище я вже зауважила, що застосовувати до «Вівісекції» термін «вистава» некоректно. Думаю, і непродуктивно: якщо вже жанрові означення мають допомагати зорієнтуватися глядачам, то тут буде найдоречніше використовувати авторське – живе кіно. Бо коли починаєш думати про «Вівісекцію» у руслі кіноестетики, усі пазли складаються докупи. По-перше, сценічний простір обмежено до пропорцій широкоформатного кіноекрана, а вільне місце вгорі використовується для титрів. Хоч-не-хоч, а відразу згадуєш німе кіно: актори не говорять (часом співають в «дабл» або хором), працюють лише пластикою та мімікою, кожна сцена упереджується текстовим представленням дійових осіб, автокоментарями та примітками. За допомогою плавної, справді художньої зміни декорацій та світла, а також дуже вдалої організації сценічного простору, зміна «кадрів» у «Вівісекції» відбувається часом абсолютно кіношним способом монтажу і врізки. Здається, з ресурсів стандартного оснащення театру Лесі Українки цей проект витиснув усе й навіть трошки більше.

 

Але у такому самовизначенні жанру захована ще й смислова підказка. Уся «Вівісекція» – це спроба препарування пострадянської людини та її світогляду. Згадується досить поширена у СРСР практика культмасових заходів: так звані «живі картини», які використовували на парадах для монументального відтворення важливих моментів історії. Загримований Ленін на броньовику, живі скульптурні композиції на тему «Дня Победы» і тому подібні сюжети скрупульозно виставляли на вантажівках із відкидними бортами і повільно провозили містом разом із парадом. Ще активніше Коломійцев використовує цей формальний прийом у наступній своїй постановці, опері Дмитра Шостаковича «Антиформалістичний райок». До речі, «Райок» –  продовження режисерської трилогії, фінальною частиною якої має стати «Ірод» Ігора Поклада (прем’єра вже у наступному році).

 

Візуальний пласт «Вівісекції», безсумнівно, основний. Неможливо не зауважити, яку роль у ньому відіграє людська тілесність. Оголені, часом навмисне спотворені фігури рухаються рвучко і неприродно – у певні моменти це нагадує картини Босха або ж кадри з психологічного хоррору Silent Hill. Актори втілюють тваринок і комашок, і завдяки титрам глядачі чітко розуміють, що ось ця гола дівчинка, яку безжалісно розпинають на ґратках, ‒ насправді курка. Але очі бачать беззахисну дівчинку з виразом правдивого жаху на обличчі, і в мозку відбувається замикання. Наскільки сильно змінилося наше ставлення до тілесного болю протягом останнього року? Можна тільки спробувати змоделювати, якою була би наша реакція на подібні сцени до того, як українські новини стали підбіркою катувань і смертей.

 

 

Можливо, тому Коломійцев і вирішив актуалізувати саме цей свій давніший проект (уперше «Вівісекцію» ставили в Донецьку 2007 року). Колекція рок-новел виникла на основі іронічних псевдодитячих віршиків-притч Миколи Олєйнікова, одного з поетів-«оберіутів», розстріляного у 1937-му без суду і слідства за участь у «контрреволюційній троцькістській організації» разом із вченими-сходознавцями. До речі, вже згаданий Дмитро Шостакович ставив оперу за одним із використаних у «Вівісекції» віршів – «Карась». Чуковський з його «Мухою-цокотухою» тут теж не буде випадковою алюзією – вони з Олєйніковим працювали разом у дитячому журналі «ЁЖ». Сатиричний абсурдизм Олєйнікова тоді був єдиним захистом від жахливо абсурдної реальності ‒ і цей мотив рефреном повторює «Вівісекція».

 

Як митець, добре вкорінений у сучасний масовий культурний контекст (бо створював музику до комп’ютерних ігор, співав та виступав у різних жанрах), Олексій Коломійцев вдало залучає до свого проекту впізнавані візуальні коди. Тарган, який з маленької комашки до кінця історії виростає у майже божественну істоту («Надзавдання», як інформують нас у титрах), зовні дуже нагадує персонажів «Матриці» або ж ті поодинокі фотографії Віктора Пєлєвіна, які можна знайти у мережі. До речі, про Пєлєвіна: «Вівісекція» у певних фрагментах цілком може бути візуалізацією його роману «Життя комах»; ідейно вона часом перегукується з «Generation П» (щоправда, дуже віддалено). Окремим рядком варто відзначити добре авторське чуття своєї публіки: політична сатира у сцені засідання «комітету ідейної чистоти» і поєднання радянського та нацистського гімнів щоразу викликають у залі бурхливі овації.

 

З десяток емоційних мікросюжетів (кожна з новел містить їх кілька) на тему несправедливості світу загалом та кожного з людських гріхів зокрема могли би бути нудним моралізаторством. Але за рахунок динамічного та візуально стильного втілення, а також завдяки постійній іронії в найдрібніших деталях ці сюжети не дають глядачеві відвести погляду, навіть коли затемнюється сцена. Щоправда, інколи любов до красивої картинки зраджує режисера, і відчувається, що «затримка кадру» могла би бути коротшою, а за рахунок ущільнення постановка тільки виграла би. Те саме стосується інтермедії «Сорочинський ярмарок» – вона вдатно «вшита» у канву «Вівісекції», але без неї оповідь стане ще стрункішою і стилістично довершеною.

 

Коломійцев будує свої театральні проекти як діалог: вас не будуть витягати на сцену чи хапати за руки, але брати участь у творенні театру все одно доведеться. Бо щойно (і якщо) ви врешті зорієнтуєтеся, про що йде мова, сюжет зразу змінить свій хід, картинка почне рухатися, а музичний супровід занурить вас у зовсім інший настрій. Коли усі вже змирилися з апокаліпсисом і визначили жертву і ката, ролі раптово змінюються, і через чергове «оголення прийому» сполоханій публіці подарують happy end. Але не вірте цим лицедіям. Здається, це лише «квіточки». Після Нового року театр Лесі обіцяє «ягідки».

 

 

16.12.2014