Гей, там на горі Сїч іде...

Слова піснї сповнились вірно і до слова. Гей, там на горі, зеленим Бескидом, Сїч іде, на Ужок і на Ясїнь, верхами, полонинами, плаями та облазами. І значить слїди свої теплою кровцею, сердешною кровцею цьвіту галицької України. І значить їх трупом московським, хижацьким, як колись Сїчове юнацтво ворожим трупом шляхи свої значило, слави шукаючи, волї добуваючи, з дороги нїкому не звертаючи, поганця під ноги топтаючи.

Гей, там на горі Сїч іде...

Іде вона на північ, переступає пороги галицької України, очі-ж звертає далеко на схід, лине лицарським серцем і сьміливими думками до Днїпра-Славутицї, до золотоверхого Києва, до колиски нашої державности, нашої істориї і нашої нациї. Лине думками отся новітна "Сїч" до Днїпрових порогів та до Хортицї, де запорожські тїни блукають, вижидаючи местників руйнованя старої історичної Сїчи й її воскресителїв. Невеликий отсей полк числом — ворожа навала, що залила наш край, розвіяла поверх чотири пяті новітного Сїчового товариства — але великий і могутний наче Бескид своїм призначенєм, своєю цїлию, своєю ідейностию і посьвятою. Ся українська ідейна молодь, що своєю кровю печатає сьвідоцтво своєї любови до Вітчини, се найкрасший задаток нашої будуччини, найвірнїйший вислів наших змагань, найцїннїйша віднова наших історичних традиций. В таборі українських стрільцїв під Бескидом віджила давна Сїч. Там зложено паллядию наших історичних передань, там найшла реальну континуацию традиция Мазепи, Орлика, Горленка, Кальнишевського.

Українські стрільцї відзначились у боях на бескидських провалах. Так констатує комунїкат головної воєнної команди цїсарсько-королївської армії і донесли про се однозгідно кореспонденциї угорської, а за нею і віденської преси. На двірцях північно-угорських зелїзниць зготовлено українським стрільцям овациї, а у віденських шпиталях ранені українські стрільцї є предметом горячої симпатиї й подиву достойних пань з "Червоного Хреста" та инших гуманітарних орґанїзаций. Треба було аж сьвідоцтва крови і житя, щоби через сїтку інтриґ і ворожих наклепів пробилась жива правду на верх.

Треба було аж трупів і ранених, щоби там, де знайшли послух ворожі клевети, розкрились очі, щоби повірено в житєвість української національної ідеї і щоби там належно оцінено моральну і полїтичну вартість нікчемного "жарту", немовто "між Українцем і москвофілом така властиво ріжниця як між Ізраелїтом і Жидом". Кров пролита нашими стрільцями дорожша всего, бо се кров найкрасшого цьвіту нашої молодежи, найідейнїйшої нашої парости. Але кров отся не пішла вже тепер на марне і в стократь не на марне піде вона в будуччинї. Вже тепер доконала вона великого полїтичного дїла для нас, а певне доконає ще більшого, стократь важнїйшого.

На тій основі, що найшлась серед нашого народу жменя — так! в прирівнаню з нациєю се була жменя! — зрадників, а бодай предиспонованих до зради симпатиків Росиї, яких не менше і в наших західних сусїдів, оклеветано цїлу вірну державі нацию. Правду вивернено горі дном, спорадичні, нїкчемні прояви представляючи за правило, а правило за чесний виїмок. Українських провідників, котрим уже нїяким чином не можна було імпутувати хочби скритого москвофільства, представлено за фантастів без реальної опори, за ґенералів без армії. Нашу українську інтелїґенцию і визначне селянство масово оклеветано в зрадницьких наклонах та вжито всїх можливих і неможливих способів, щоби не допустити до орґанїзациї нашого стрілецького корпусу. Геройська постава наших полків у поли, їх непохитна вірність Цїсареви і державі, їх погорда смерти, посьвята, витревалість і одушевленє для війни проти Москаля та кров пролита нашими стрільцями доконали свого: завдали брехню тому, що наклепано на наш вірний і сьвідомий цїли сеї війни нарід. Віденська та будапештенська преса з натиском підносять хоробрість і вірність наших полків, а сам сивоволосий верховний Вожд окремим розказом до армії повелїв осторожність перед легковірним приниманем денунцияций за факти.

Наша армія вертає побідно до східної Галичини, пручи перед собою Москаля, а з нею вертає до Галичини і молодецький кіш наших українських стрільцїв. Можемо мати певну надїю, що недалека вже та нами так вижидана хвиля, коли побідна австро-угорська армія поруч союзної нїмецької армії переступлять північно-східну і східну межу Галичини, вступаючи тим самим на територию росийської України. З тим історичним моментом зазначить ся властива роля наших українських стрільцїв у сїй війнї, до котрої вони так знаменито підготовились і дозріли, значучи своєю кровю шлях через Бескид у Галичину.

Сумнїви та побоюваня, котрі спізнили і спиняли орґанїзацию наших стрілецьких корпусів, вже розвіяні — мабуть безповоротно. Ревіндикация Галичини уможливляє тепер справдїшнє переведенє сеї орґанїзациї. Мимо всего нещастя, що через росийську інвазию та ворожу інтриґу впало на плечі нашого народу, мимо болючого розчарованя, що могло викликати розпущенє кількох тисяч добровольцїв перед самою евакуациєю Галичини, мимо тяжких досьвідів, спричинених інтриґами, наш нарід не зневірив ся, не попав в розпуку, не знеохотив ся і не дав себе загнати в безвихідну пастку, в котру нас думали загнати наші "приятелї". Яке се безмежне море одушевленя, вірности, посьвяти та привязаня до сеї держави мусїло з моментом мобілїзациї хвилювати у східній Галичинї, коли мимо всїх ударів зі сподїваної і нїяк несподїваної сторони отсей нарід — в своїх полках, своїх добровольцях, провідниках, інтелїґенциї, бездомних еміґрантах, найневиннїйше потерпівших патріотах, пресї і т. д. — непохитно видержав в тих самих почуванях і живе ними незмінено до сего моменту! Огненна проба, котру пережили галицькі Українцї, раз на все рішила, чи правдою є твердженє деяких дивного автораменту "патріотів", немовто українська нация істнувала тільки у фантазиї її провідників. Тим самим повинні раз на все зникнути всї сумніви що-до доцїльности, потреби та корисности орґанїзациї українських стрілецьких полків. Факт, що чимало воєнних росийських бранцїв призналось до української національности та що богато з них здавалось саме тому, бо є Українцями, доказує, що й сплетнї деяких людцїв, що за кордоном українство є тільки "австрійською полїтичною інтриґою", придумано в кождім разї не в інтересї нашої держави. А се тим більше повинно приспішити поширенє орґанїзациї наших стрілецьких полків. В кождім разї фактом неоспоримим є, що коли наші війска здобули полудневе Поділє по Камянець та часть Бессарабії, їх не витано там принаймні нї трохи не гірше, ніж приміром в Кельнах або Сандомірі; в кождім разї не було там случаїв таких, як в Калїши або в деяких неукраїнських селах люблинської ґубернїї, котрі треба було зрівнати з землею. Поява українських стрільцїв, з їх українською командою, знанєм мови, звичаю і психольоґії населеня на Поділю, Волини чи поднїстрянської Бессарабії мусїла би зробити на тамошнє населенє рішаюче вражінє.

Наша суспільність, що з усїх своїх сил жертвувала на стрільцїв, добуде певно і тепер — хоч як знищена — з останнього, щоби далї повести так сьвітло розпочате, та інвазиєю ворога і інтриґами ворогів перерване дїло. Мусимо жертвувати все, що маємо, щоби наздігнати занедбане: маємо одушевленє і людський материял.

[Дїло]