[Дубове листя. Альманах на згадку про П. О. Куліша. К., 1903, с.73–80]
Нарысъ.
Ни, не выдержу! Не можу довше выдержаты! Мушу прылюдно прызнатыся до гриха, хочъ знаю напередъ, що на души мени не буде лекше видъ того. Адже жъ видплата тутъ неможлыва, бо яка жъ видплата може вынадгородыты невынно пролыту кровъ, вернуты замордоване жыттє?
Такъ, у мене на сумлинню є убыйство, огыдне, безцильне убыйство. То значыть, не се одно тилько. Адже жъ чоловикъ — велыкый, сыстематычный, рафинованый убыйця мижъ божымы сотвориннямы, та й уси ти сотвориння зъ свого боку докладають и свою добру пайку до загальнои, велыкои симфоніи убыйствъ, котру намъ подобається называты „органычнымъ жыттємъ". Уси мы вбываємо, де тилькы ступымо: рижемо, топчемо, давымо, нивечымо милійоны жывыхъ творивъ. А ни хвылыны не можемо жыты безъ убыйства. Наши стравы, наша одижъ, наши забавы, нашъ хидъ и нашъ сонъ, навить нашъ виддыхъ, усе те неперерывный рядъ тысячивъ и милійонивъ убыйствъ. А найцикавійше те, що мы навить не спостеригаємъ сього. Та не тилько анатемськи микроорганизмы вбываємо зъ байдужымъ серцемъ. Навить нашыхъ выще устроєныхъ бративъ, — рыбъ, ракивъ, птахивъ и звиривъ мы мордуємо безъ грызоты сумлиння и заспокоюємо себе тымъ єдынымъ и найвыщымъ raison d'êtat: треба намъ ихъ для власного прожытку. Якъ чоловикъ, що замолоду выбиравъ пташачи гнизда, ловывъ мотыливъ, збиравъ комахъ, а й доси не покынувъ кохатысь у рыбальстви, я маю на сумлинню певно не мало тысячивъ такыхъ убыйствъ. Та про те вси воны забути, и тилькы се одно мучыть и грызе и вертыть мою душу довги лита. Тилько се одно не вмирає и не зныкає, и ожыває все наново, болыть тымъ гирше въ моимъ нутри, що бильше сылкуюся забуты про його, затерты його.
Ажъ страшно мени робыться, колы ота нещасна подія выразно, зъ усимы подробыцямы вырыне въ мойій пам’яты. Видъ того часу мынуло багато литъ, певно бильше якъ трыдцять. Я бувъ тоди невелычкый сильськый хлопчына и бигавъ, граючысь, по лисахъ и поляхъ мойого ридного села.
Власне надійшла весна, одынъ зъ першыхъ гарныхъ теплыхъ днивъ. Першый разъ по довгій зимовій неволи въ тисныхъ, душныхъ хатахъ, мы, сильськи диты, моглы побигаты соби вильно. Мы выбиглы на синожать, що ще була гола и сира видъ скыненои недавно зимовои перыны. Тилько десь-не-десь прокльовувалася зъ земли свижа зелень: скваплыви гостри лысткы тростыны, ще позвывани въ гостри шыла, лысткы хрину та лопухивъ надъ потокомъ. Тилько въ недалекимъ лиси сподомъ усе забилилося видъ дыкого часныку, що власне почынавъ уже видцвитаты, видъ билыхъ и сынихъ пидлищкивъ.
Надъ намы здвыгалося темно-сыне склепиннє неба, всмихалося сонце, а на далекыхъ вершкахъ Карпатъ блыскотилы ще здорови снигови шапкы, мовъ искрысти діяментови короны. Та ихъ краса не зворушувала насъ надто дуже, бо мы почувалы кождои хвыли холодный зимовый подувъ, що йшовъ видъ ныхъ унызъ до сходу сонця. И ричка почувала се; вранци вона була ясна и чыста и плюскотила тыхенько мовъ у лити, а теперъ клекотила гнивно въ своихъ тисныхъ берегахъ и протыскалася внызъ своимы жовтаво-бруднымы, розбурханымы водамы: се булы якъ разъ оти блыскучи діяменты, розтоплени веснянымъ сонцемъ.
Та все те не въ сыли було попсуваты нашу весняну радисть. Мы ходылы, скакалы и пидскакувалы, и бигалы довкола, и видвидувалы всихъ нашыхъ знайомыхъ: старого могучого дуба на краю лиса, що то по його крипкыхъ конарахъ мы литомъ лазылы навзаводы зъ вывиркамы; высоку похылену березу зъ жалибно навыслымы тоненькымы гилькамы, що мы ихъ звычайно надужывалы на гойдавку — на велыку грызоту панови лиснычому;
тыхи крыныци въ лисовій гущавыни, де мы, позасидавшы за грубымы яворамы та в’язамы, не разъ прыдывлялыся вечерамы лысамъ, борсукамъ та дыкымъ кабанамъ, що сюды прыходылы пыты, и вкинци — глыбоки, чысти млынивкы, де мы що недили зъ гачкамы чатувалы на щупакивъ, а колы прыпекло сонце, зъ крыкомъ и реготомъ освижувалыся въ чыстій, холодній води.
Кожде мисце довкола тыхъ млынивокъ, найбильшъ улюбленый теренъ нашыхъ забавъ, оглядалы и обнышпорювалы мы зовсимъ докладно. Се бувъ спустъ стародавнього велыкого ставу. Пивперекъ долыны, видъ лиса до лиса, пидіймалася здоровенна гребля, що теперъ, обривняна и здавна розорювана плугомъ, выглядала якъ довгый, ривный горбъ, тилько въ трьохъ мисцяхъ перерваный: разъ — потокомъ, що тутъ скручувавъ ажъ пидъ лисъ и гнивно булькотивъ и рвавъ та пидмулювавъ высокый, стримкый беригъ, и два разы — згаданымы вже млынивкамы, одынокымы останкамы колышнього панського ставу. Ти млынивкы булы не надто шыроки, глыбоки зъ на сяжень, отинени декуды вильхамы, вербамы та лозовымы корчамы. Литомъ густа, пахуча трава та квиткы билои конюшыны навысалы зъ берегивъ ажъ надъ саме водяне дзеркало. Теперъ, що правда, кругомъ було досыть голо и сумно, та й у води, що въ лити густо-часто ожывлювалась плюскотомъ щупакивъ и громадамы червоноокыхъ плотыць, котри звычайно плавалы цилымы купамы пидъ проводомъ однои найбильшои, теперъ було тыхо. Та мы про те що крокъ заглядалы цикаво въ воду, пидъ кождый прутъ, пидъ кождый зив’ялый лопухъ, у кождый корчъ, чы не задусывся де якый нашъ знайомый щупакъ пидъ льодомъ, або чы пани выдра не була ласкава зробыты нашымъ рыбамъ визиту.
— Пссъ! Пссъ! — засычало наразъ два чы тры хлопци, що йшлы передо мною, схылылыся до земли и поповзлы тыхо напередъ, намагаючыся обступыты довкола одынъ корчъ.
— А вамъ що таке? Що тамъ є? — запытавъ я поневоли такожъ шептомъ.
— Птахъ! Птахъ! Не бачышъ його?
— Де винъ? Де?
— Ось тутъ у корчи. Побигъ. Мы ще такого не выдалы. Не литає мабуть, лышъ бигає.
Покы ще хлопци обступылы корчъ, я пишовъ просто до середыны корча, обережно розгорнувъ густи гилячкы и побачывъ справди невелычкого птаха, що сховався въ торишній сухій трави. Не знаю, чы винъ бувъ ослабленый, чы переляканый, — досыть, що побачывшы мене надъ собою, не полетивъ и не побигъ, и я въ тій хвыли мавъ його въ руци. Вси хлопци позбигалыся, щобы побачыты мойого бранця.
— Ахъ, якый гарный!
— Такого пташка я ще не бачывъ николы.
— Гляньте лыше на його очы!
— А його пир’єчко!
Се бувъ маленькый болотяный пташокъ, яки въ нашій пидгирській околыци показуються дуже ридко. Пир’є на нимъ було попеласто-сире зъ легенькымъ перловымъ полыскомъ, дзьобыкъ тоненькый, темно-зеленкуватый и таки жъ сами довги, тонесеньки ногы. Винъ сыдивъ тыхо, затуленый у моій долони, не трипався не дряпавъ и не дзюбавъ, якъ се звычайно чынять инши дыки птахы, колы ихъ зловыты въ руку.
— Що ты будешъ робыты зъ нымъ? — запыталы мене де-яки хлопци, озыраючы завыснымы очыма гарну здобычъ у моій руци.
— Понесу його додому.
— Будешъ його пекты?
— Або я знаю? Буду його годуваты.
— А знаєшъ, що винъ йисть?
— Побачу. Колы не схоче йисты хлиба, то може буде йисты мухы, а колы не мухы, то хробакивъ, а колы не хробакивъ, то слымакивъ або сим’я, або пшоно. Вже щось вынайду йому.
Я справди понисъ малого гарного пташка додому и посадывъ його не до клиткы, а въ середыну подвійного викна, де мавъ бильше куды бигаты и литаты, бильше свитла и повитря. Пташокъ не литавъ и не пурхавъ, а тилькы бигавъ здовжъ шыбъ, тутъ и тамъ постукуючы своимъ тоненькымъ дзьобыкомъ у скло, та разъ-у-разъ, якъ мени бачылось, тужно поглядаючы на шырокый, вильный свитъ. Часомъ зупынявся, схылявъ головку и зновъ пидносывъ іи наглымъ, пташынымъ рухомъ або перехылювавъ іи на бикъ, такъ що одно око, бачылось, блукало по гилькахъ блызькои яблуни, и потимъ зновъ потакувавъ головкою такъ сумно и зрезыгновано, немовъ бы хотивъ сказаты:
— Ахъ, тамъ на двори такъ гарно и тепло, та моя весна пропала! Я въ неволи!
Мене щось немовъ шпыгнуло въ серце, колы я килька хвылынъ прыдывлявся сьому пташкови. Мени самому зробылося сумно.
— Пусты його! По що будешъ його держаты тутъ! — прошептало щось у мойому нутри.
— Але жъ винъ такый гарненькый! И я жъ зловывъ його! — видповивъ я вперто соби самому. — Може винъ прывыкне. Колы бъ я тилькы знавъ, чымъ його годуваты!
Зъ годуваннємъ мавъ я справди чымало клопоту. Я поклавъ пташкови килька крышечокъ хлиба, кильканайцять зернятокъ конопляного сим’я, кильканайцять зернятокъ проса и кильканайцять хатнихъ мухъ, — кожду пожыву окремо въ чыстенькій мушли; поставывъ йому черепокъ воды и пишовъ геть, щобъ лышыты його въ спокою. Колы ввечери я повернувъ додому и зазырнувъ до свойого пташка, то побачывъ, що винъ ани не доторкнувся до пожывы, тилькы сыдивъ у кутыку, высоко вгору простягнувъ тоненьку шыйку и, не змыгаючы окомъ, глядивъ черезъ викно на двиръ, де середъ пурпурового пожару заходыло сонце за снигову шапку Хребты-горы, и видъ часу до часу потакувавъ головкою такъ сумовыто и безнадійно, що я не могъ довше дывытыся на його.
— Може се нична пташына, — подумавъ я, — и ажъ уночи буде йисты.
Ся думка заспокоила мене трохы, и я спавъ твердо и не думавъ про пташка. Рано, ще до схидъ сонця, я побигъ зновъ до свитлыци и зазырнувъ до викна. Пташокъ усе ще сыдивъ на тимъ мисци, де я вчора бачывъ його, усе ще простягавъ шыйку высоко догоры и все ще, не змыгаючы окомъ, глядивъ черезъ викно на шырокый, вильный свитъ отамъ, за склянымы шыбамы и видъ часу до часу потакувавъ головкою. До пожывы ани не доторкнувся.
— Пусты його! пусты його! — закрычало щось у мойому нутри. — По що тоби мучыты його! Адже жъ винъ згыне зъ голоду!
— Ни, — видизвався иншый, упертый голосъ въ мойому нутри, — я мушу довидатыся, чымъ винъ годується! Прынесу йому слымакивъ и хробакивъ, и жаберыны.
Не знаю, звидкы мени стрилыла до головы така думка, що винъ може йисты жаберыну. Я побигъ на пасовыско, назбиравъ усякыхъ дрибныхъ слымачкивъ, накопавъ хробачкивъ и выловывъ зъ воды добру жменю жаб’ячои икры и прынисъ усе те мойому бранцеви. Винъ навить не звертавъ увагы, колы я вси ти достаткы клавъ передъ нього, не показувавъ а ни страху, а ни найменшои цикавосты, а ни крыхиткы апетыту на ти ласощи. Здавалось, що тилькы сонце й тепло и весна тамъ на шырокимъ вильнымъ свити бралы всю його увагу.
Того дня мавъ я якусь роботу, то жъ пишовъ геть и вернувъ ажъ увечери. Я поспишывся заглянуты до пташка. Винъ бигавъ, легенько потакуючы, здовжъ шыбъ и навить не доторкнувся до пожывы.
— Дыво дывне! — подумавъ я и хотивъ заразъ выпустыты його на волю. Та мени прыйшло на думку, що теперъ винъ певно ослабленый и нездатный до литання, а колы заразъ увечери выпущу його ось тутъ на подвиррю, то се буде нашому котыкови дуже легка и пожадана здобычъ. Липше буде, колы ще сьогодня винъ переночує у мене. А завтра ранисенько я занесу його на те саме мисце, де його зловывъ, и пущу на волю.
Другого дня, схопывшыся ранисенько зъ соломы, я побигъ до свойого бранця. Винъ усе ще не брався до ніякои пожывы и сыдивъ ослабленый и втомленый у куточку, очыма все зазыраючы черезъ викно на волю. Винъ спокійно давъ себе взяты и поглянувъ на мене тымы самымы несказанно сумнымы оченятамы, якымы дывывся кризь шыбы на сонце та на яблоневи гилькы. Разъ навить винъ потакнувъ головкою, немовъ бы хотивъ сказаты:
— Такъ, такъ, знаю вже, куды мене несуть. Я вже давно знавъ, що воно дійде до того.
Я вынисъ його на подвиррє. Винъ сыдивъ спокійно въ моій долони и не пручався. Я чувъ його м’ягке пир’єчко и його тепле тило.
— А смачне мусыть буты його м’ясо! — стрилыла мени наразъ думка черезъ голову. — А що, якъ бы його заризаты и даты спекты?
— Пусты його! Пусты його! — шепче щось мовъ добрый янголъ у моимъ нутри. — Адже жъ бачышъ, винъ такый маленькый. Навить заходу не варто, щобъ його пекты.
— Але жъ бо шкода його пускаты! Я жъ зловывъ його! — бунтувала ся дытяча впертисть у моимъ нутри.
— Пусты його! Пусты його! — лебедило щось тыхо-тыхо въ найглыбшій глыбыни моєи души.
А пташокъ сыдивъ тыхо и зрезыгновано въ моій жмени. Я ростулывъ долоню — винъ не полетивъ. Щось огыдлыве, злорадне трыумфувало въ моимъ нутри.
— Бачышъ! Винъ самъ не хоче! Ты жъ давъ йому змогу втикаты, чому жъ не втикавъ?
— Але жъ винъ слабый и зголоднилый, — лебедило щось тыхо-тыхо въ глыбыни моєи души.
— Етъ, що тамъ! — скрыкнула дытяча впертисть, и въ найблыжчій хвыли я видкрутывъ головку малому гарному пташкови. Винъ затрипавъ разъ чы два своимы тоненькымы нижкамы, зъ шыйкы выплывло дви чы тры крапелькы кровы, и малого гарного пташка не стало. Въ моій долони лежавъ холодный, бездушный трупъ.
И наразъ зломылася, розвіялася вся моя впертисть, моя завзятисть, моє самолюбство. Я почувъ выразно, що я отсе зробывъ щось безглузде, огыдлыве, що я допустывся безсердного вбыйства, навалывъ на себе провыну, якои не видпокутую и не видмолю николы. Адже жъ я знивечывъ зовсимъ безцильно таке гарне, невынне жыттє! Ось тутъ, на вильнимъ божимъ свити, передъ лыцемъ сього гарного, теплого весняного сонця я выдавъ и выконавъ жорстокый, ничымъ не мотывованый засудъ на смерть. Теперъ я почувъ зовсимъ ясно и выразно, що се вбыйство було зовсимъ безцильне. Адже жъ сього бидного трупыка я не зможу а ни обскубты, а ни йисты. Ни, я не мавъ сылы навить ще разъ поглянуты на його. Я выпустывъ нежывого пташка зъ рукы и засоромленый, стурбованый, прыгнобленый побигъ геть видъ його, щобы не бачыты його, щобы затерты въ души навить спомынку про його. Мени дуже хотилося плакаты, але я не мигъ; щось не мовъ клищамы стыскало мою душу и вона не могла въ сльозахъ вылыты свого болю. Маленькый гарный пташокъ лежавъ у моій души, я понисъ його зъ собою и мени здавалося завсигды, що винъ глядыть на мене своимы несказанно сумнымы очыма, глядыть зъ тыхою резыгнацією, потакує головкою и шепче тыхо-тыхесенько:
— Ахъ, я се й знавъ, що пропала моя весна, що неволя буде заразомъ и моя смерть!
Въ м’якому вразлывому дытячому серци не довго тривалы ти турботы. По двохъ-трьохъ дняхъ я вже забувъ про пташка и його нещасну долю, забувъ, бачылось, на завсигды. Вражиннє мого злочыну залягло десь у темнимъ кути моєи души и звильна його прысыпалы, прыкрылы и погреблы инши вражиння, инши спомыны.
А про те воно не завмерло. Мынуло цилыхъ дванадцять литъ, и колы на мене звалывся першый велыкый ударъ нещаслыви доли, колы я молодый, зъ серцемъ повнымъ жагы, бажання жыты и любыты, посередъ чудового лита сохъ и в’янувъ у тюрми и мусивъ почуваты, якъ розбывалыся вси мои надіи, якъ безъ мылосердя толочено, розтоптувано, безъ цили и безъ ума нивечено та руйновано все те, що я вважавъ найдорожшымъ скарбомъ своєи души, — тоди середъ тривожнои, безсоннои ночы явывся мени той маленькый, гарный пташокъ, шпыгонулы мене въ саме серце його сумни, повни тыхои резыгнаціи оченята, прошепталы мени його повильни рухы ти несамовыто страшни слова:
— Ахъ, моя весна пропала! Я въ неволи! Знаю вже, знаю, чымъ то воно скинчыться.
И видъ тоди я не можу позбутыся сього спомыну. Винъ затроює мени кожду хвылыну щастя, розбыває мою сылу и видвагу въ нещастю. Винъ мучыть моє сумлинне, и мени здається, що все дурне, безцильне, жорстоке и погане, що я тилькы колы зробывъ у своимъ жыттю, скрыстализувалося въ конкретный образъ оцього малого, невынно замордованого пташка, щобы тымъ докучлывійше мучыты мене. Тыхымы ночамы я чую, якъ той пташокъ тыхо-тыхо стукає дзьобыкомъ о шыбу, и я прокыдаю я зо сну. А въ хвыляхъ тривогы й розпукы, колы лютый биль запускає кигти въ моє серце и грозыть ось-ось зламаты сылу моєи воли, мени здається, що я самъ є той маленькый слабосылый, голодный пташокъ. Я чую, що якась уперта, завзята и нерозумна сыла держыть мене въ жмени, показує мени невловыми прывыды свободы и щастя, та може въ найблызшій хвыли безъ прычыны и безъ цили скрутыть мени голову.
Ив. Франко.
30.11.1903