[Сім казок. Львів, 1900, c. 50–76]
I.
Був собі раз у Галичинї староста, тай острий-преострий ! Вони то в тім краю всї острі, але староста пан Замятальский був іще геть-геть острійший від иньших. Хоч молодий іще чоловік — йому ледво минуло 45 лїт — він не тілько авансував уже на те високе і одвічальне становище, але загалом мав славу взірцевого старости, а дехто вважав його „мужем будущини," призначеним на те, щоб усїм „елєментам перевороту“ в краю показати, де раки зимують, що в галицькій „одинокій урядовій“ а також у „другій краєвій мові“ виходить більше менше на одно і означає той педаґоґічний метод, який у сьвятім письмі описано гарними словами: „дати кому рани і скорпіони."
Колиж слава сього пана старости швидко по його вступленю на урядованє почала приймати по просту страховинні розміри, постановив я уладити собі прогульку в його повіт, щоб на собі особисто досьвідити благодати його адмінїстративної здібности. Надто я міг повеличати ся, що був старим шкільним товаришем пана старости, і се додавало менї надїї, що неохибно від него самого і від його підвладних дізнаю ся не одної цїнної річи для проясненя внутрішньої полїтики.
На разї я заїхав у відлюдне, належне до того повіту гірське село, де, як то у нас кажуть, медвідь рогачку замикає, а сьвіт дошками забитий, і почав собі помаленьку студиювати відносини. Та ледво минуло два дни, коли в селї появив ся шандарь, простїсїнько примашерував до моєї хати і остро запитав мене, чи маю пас? Я відповів, що я, Богу дякувати, не з за границї і показав йому ріжні свої папери, якими ідентичність моєї особи була вилеґітімована достаточно. Але для строгого „ока закона“ сего всього було за мало і він візвав мене, зараз забирати ся з ним до М., столицї і резиденциї пана старости. Се була досить далека і тяжка дорога, більше як 20 кільометрів, горами, лїсами і дебрами. Справедливо побоюючись, що в тих відлюдних пустелях у мене несумнївно є шайка уоружених спільників, які захочуть відбити мене з рук справедливости, прикрасив шандарь мої руки добре припасованими зелїзними обручками, що були злучені зелїзними брязкальцями, і так пристроєний вибрав ся я в добрій обезпецї в дорогу, „день перед мною, а ніч за мною.“ Я-ж мав намір подорожувати для студий, то й отся оріґінальна піша прогулька була для мене також свого рода студиєю.
Скоро ми вийшли з села і піддержуванє строгої урядової поваги зробило ся зовсїм безпредметне супроти безлюдних піль і лїсів, то шандарь, що доси зі своїм карабіном і настромленим баґнетом ішов за мною крок у крок, підійшов так, що порівняв ся зо мною, і почав розмовляти зовсїм по людськи і добродушно. Показало ся, що він знає мене дуже добре ще з моїх студентських часів, кілька разів був у мене в хатї і читав декілька моїх книжок. Він просив вибачити йому сьогоднїшнє арештованє. Аджеж він знає, що я в селї не зробив нїчого злого, бо він цїлїсїньку ніч патролював і слїдив і переслухував людей, що мали яку небудь стичність зо мною, але не міг довідати ся про мене нїчогісїнько противзаконного. Але від пана старости одержав він острий і виразний наказ — арештувати мене на всякий випадок і привести до него в кайданках.
Я постановив був собі нїчому не дивувати ся, що спіткає мене в тій части мовї тїснїйшої вітчини. Але при оповіданю мойого вірного сопутника менї таки тяжко було витримати при своїй постанові. Тим цїкавійше ждав я особистої розмови з паном старостою, яка отсе мала наступити.
Скоро ми війшли в обруб міста, шандарь відступив від мене і відповідно до припису йшов о крок за мною зі строго урядовим виглядом. Пройшовши через місто, де я своїми наручниками на всїх прохожих зробив більше або менше мішане вражінє, ми дійшли до забудовань староства. Се був звичайний маломіський партеровий дім з широчезним подвірєм, стайнею, стодолою і з криницею з журавлем на серединї. Кури і качки прохожували ся по подвірю, а надутий, вічно сердитий і булькітливий индик, бачилось, панував над усїми і виглядав мов символ сего цїлого урядового місця.
В сінях стояло кільканацять селян у дрантивих одежах, з шапками в руках. Шандарь, що очевидно вернув із подібної місиї, як і мій, стояв оперши ся о деревляну ґалєрію, поставивши сумирно свою „жінку“, себ то свій карабін, обік себе. При моїм приходї оба шандари привитали ся і пробуркотїли кілька незрозумілих для мене слів. Селяне розступили ся в дві лави і ми війшли до тїсного, досить темного і брудного і зовсїм порожного передпокою. Тут шандарь зняв із мене кайданки і крадькома поцїлував обі мої руки в тих місцях, де від тиску зелїза понабігали були синї обручки. Здає ся навіть, що при тій нагодї він кулаками обтирав собі щось із очей, але може се так тілько менї видало ся, бо вже в найблизшій хвилинї він стояв випростувавши ся як струна і відвернений від мене обтріпав свій мундур, застукав розмірено три рази до дверей повітового „святая святих“ і непокликаний війшов до середини.
Я лишив ся сам у передпокою. По звичайних двох годинах чеканя шандарь вернув і велїв мені війти. Він війшов за мною, велїв менї зупинити ся близько порога і сам станув нїмий і випростуваний у „штелюнку" обік мене. Пан староста сидїв при своїм урядовім столї на супротилежнім кінцї досить просторої кімнати і писав щось. Здавало ся, що він дуже затоплений у якійсь вельми пильній працї, бо пройшло кілька мінут, поки здужав відірвати ся від неї і обернути ся до нас лицем. Усе ще обернений до нас плечима, а тілько зирнувши зизом і не рушаючи ся з місця він озвав ся чи радше буркнув:
— Прошу близше!
Ми з шандарем поступили кілька кроків близше до него.
— Як називаєте ся? — запитав пан староста, що тимчасом устав був із крісла і змірив мене своїм орлиним зором від ніг до голови.
Я відповів на його питанє.
— Можете йти, Бордуляк, — промовив він обертаючи ся до шандаря, — але зачекайте там у сїнях.
Шандарь салютував по військовому, зробив остро-військове „kehrt euch“ і пішов.
Пан староста поступив пару кроків до мене. Його лице було зовсїм супокійне, лише стиснені уста виявляли тверду рішучість.
— П-гане — промовив він до мене таким голосом, яким можна би було промовити до сумлїня глухо-нїмому коневи — як ви сьмієте приходити до мойого повіту і бунтувати менї хлопів ?
Я відповів зовсїм покірно, що не бунтував нікого, а хиба тілько від деяких баб позаписував пару опришківських пісень.
— Пане, не жартуйте! Справа поважна. Я маю докладну реляцию про все, що ви робили і говорили.
— То мене дуже тїшить, коли се справдї така докладна реляция, — промовив я. — То в такім разї пан староста певно знають, що я не зробив нїчого противзаконного.
— Так щож ви робили?
— Думаю, що лїпше буде — осьміливсь я відповісти зовсїм скромно, — коли пан староста зволять мене випитати тілько про ті незаконности і бунтарства, про які там стоїть у реляциї. А все инше пану старостї може бути байдуже.
— Нї, пане! Нїщо менї не байдуже! — відповів усе ще грізно пан староста, знаючи добре, що в його реляциї нема нїчого такого.
Замісь відповіди я поклав перед ним свою записну книжку, де я позаписував народнї піснї і біблїоґрафічні виписки із старих церковнославянських друків, знайдених мною в церкві того села — розуміє ся, руськими і церковнославянськими буквами. Пан староста вхопив книжку і почав перегортати картки, але на його чолї знов почала набігати гнївна жилка.
— А се що має бути?
— Записки і виписки, які я поробив у вашім повітї. Адже в реляциї певно щось про них говорить ся.
Пан староста ще раз кинув ся перегортати картки книжки і знов відвернув ся від неї розчаровиний.
— Я сего монгольського письма не вмію читати. Розповіджте менї устно, де і з ким ви були, що робили і що говорили?
— Жаль менї дуже, але я все забув. Пан староста зрештою знають се все лїпше.
— Відки у чорта маю я се знати ? — скрикнув староста.
— З вашої докладної реляциї. Зрештою пан староста велїли мене увязнити і закувати.
— Що? Закувати? — перебив менї староста. — Я велїв вас — закувати? Пане, як сьмієте — —
— Про се ми ще поговоримо пізнїйше. Я тілько думав, що коли пан староста дали таке виразне розпорядженє жандармови в тім дусї, то мусите прецї найлїпше знати, якого злочину я допустив ся. Отжеж жадаю, щоб мене переслухано про той мій злочин, або зараз відставлено до суду.
Пан староста попав у велике пересердє і почав очевидно збентежений бігати сюди й туди по канцелярії, булькочучи якісь слова і фрази без ладу і звязку — не знати було, чи то монольоґ, чи призначена для мене, але держана в дуже загальних виразах моральна проповідь.
— Ну, чи бачив хто таке! Ось тобі на! Такий премудрий панич! Зараз його переслухуй, а він усе забув. До суду його віддавай. Ну, ну, суд нам не втече. Про ті самі злочини! Ого-го, щоб я був такий дурний і зараз таки, нї стій нї пожди, допустив аж до злочину. Се би вам було дуже на руку. Але я — пишно-б я на тім вийшов! О нї, мої панове! Не туди взяли ся. Я не буду під вашу дудку танцювати. Я розумію своє становище зовсїм не так, як вам се снить ся. Зовсїм не так! Я почуваю себе одвічальним, од-ві-чаль-ним, розумієте! Одвічальним за спокій і порядок у моїм повітї. А тут приплентає ся такий панок Бог зна відкіля і важить ся без мойого дозволу і без контролї швендяти по селах та відбувати по ночах сходини з мужиками!
І нараз зупинив ся, приступив до мене майже ніс до носа і запитав швидко і остро:
— Про що ви говорили з мужиками минулої ночи на попівськім подвірю?
— Не знаю, пане старосто. Запитайте мужиків.
— Ага, коли-б бестиї хотїли що сказати. Зрештою — розуміє ся — я вже знайду способи, щоб вивідати все до слова.
— Отець парох був також при тім. Запитайте пароха — промовив я іронїчно, бо нїяких нічних сходин на подвірю не було.
— Ага, сей як раз до того! скрикнув сердито пан староста. — Такий бунтівник, задирака, неспокійна голова, такий... такий... такий шизматик найгіршого ґатунку.
І він кивув ся знов бігати по канцелярії, розмахувати руками і пережовувати бавовну свойого монольоґа. Нараз зупинив ся знов і наблизив ся до мене — сим разом з виразом глубоко стурбовавого траґічвого батька.
— Але прошу-ж вас, пане доктор ! Адже ви розумний чоловік... Як же ви могли бути такі необережні, такі... такі... такі неделїкатні, їй Богу, с’ est le mot, неделїкатні. Аджеж зваєте моє одвічальне ставовище і навмисне їдете сюди, щоб наробити менї клопотів. Як раз менї! І за що ? по що ?
Я витріщив очи і відповів, що про його становище і про його одвічальність у мене й помислу не було і що я приїхав сюди тілько для того, бо менї було треба.
— Треба! — скрикнув він напів сердито, а напів сумно. — Н-не, се можете говорити кому иншому. Мене чейже не переконаєте, що ви задля отсеї мазанини — і він з погордою підняв зо стола мої записки, щоб зараз же з подвійною погордою кинути їх знов на стіл — задля сих дурацьких співанок та старих церковних шпарґалів вибирали ся в таку далеку та утяжливу дорогу. Розумієть ся, ви не хочете виявити менї добровільно всю правду, хочете загнути менї харамана і в дусї сьмієте ся з мене, знаючи на певно, що наклали менї в гнїздо зазулиних яєць, а вже там найдуть ся такі, що висидять їх. О, так, се з вашого боку так гарно, так благородно!
Його голос із Стенторового крику знизив ся аж до плаксивої балаканини. Зворушенє почало очевидячки опановувати його душу. Нараз немов нагле просьвітлїнє спалахнуло в його мізку. Він простяг менї свою чесну правицю і скрикнув майже радісно:
— Адже-ж ми старі знайомі, докторе! Шкільні товариші, ге-ге! Ну, сїдай же, старий пайташу! Може циґарко позволиш ? Ах, правда, не вживаєш — памятаю, памятаю ! З прінціпу ! Га, га, га! То був твій перший прінціп! А потім прийшли инші, такі, що Боже змилуй ся!
Він сидїв напроти мене за своїм урядовим столом і жалібно хитав головою.
— Ах Іване, Іване, що зробило ся з тебе! З твоїм талантом, з твоєю пильністю, з твоїм знанєм — що б то могло вийти з тебе, коли-б не ті прокляті прінціпи! Та ба, ти все був перекірливий, аби не так, як инші, і так воно й мусїло вийти, як вийшло. Я ще надїяв ся — і вір менї, ще й зовсїм, зовсїм инші надїяли ся, що ти таки поправиш ся, успокоїш ся, війдеш на відповідну дорогу. Та — скажи менї сам — як же тут не стратити надїю дивлячи ся на твої поступки!
Він замовк. Кілька хвиль стояла така глубока тиша в канцелярії і в цїлім будинку, що чути було зовсїм виразно, як там на подвірю сердито булькотав индик. Нараз пан староста схопив ся раптовно і на його лицї змалювало ся заклопотанє.
— Алеж любий мій, ти певно голодний. Я радо запросив би тебе до себе на обід, але...
Я подякував йому і додав, що радше пообідаю в містї, бо-ж надїю ся напевно, що буду пущений на вільну ногу; аджеж пан староста знають дуже добре, що я зовсїм невинний.
— О любчику! — відізвав ся пан староста розсьміявши ся сердечно — помиляєш ся дуже. Неввиний! Ти невинний ? Алеж ти вже тим самим ввиний, що загалом істнуєш. А ще до того тут, у моїм повітї. Знаєш, я не можу тобі дарувати сього. Справдї, се було негарно з твого боку, зробити такого збитка менї, твойому давньому шкільному товаришеви. І за що ? Чисто і виключно з рафінованої злоби, щоб менї в намісництві наробити клопотів, щоб підкопати моє становище. Ну, признай ся лиш отверто, хиба се не правда?
І він поплескав мене по плечи і мов закоханий притис мене до своїх грудей.
— Значить, я арештованнй ? — запитав я.
— Арештований! — скрикнув він немов переполошений. — Що се знов за концепт! Я — тебе арештувати ! Мого давнього шкільного товариша арештувати, того, що так часто вироблював менї шкільні задачі! Того, що помагав менї при матуральнім екзаменї! Нї, анї на хвильку ти не був анї не єси арештований !
— Значить, можу йти собі геть ?
— Геть ? А то куди ?
— До міста. Я мав би тут іще деякі орудки.
— Ну, що ти! В такім нужденнім гнїздї ти мав би якісь орудки! Нї, нї, я тебе не пущу. Я рад, що раз можу побалакати з розумним чоловіком, а ще до того зі старим шкільним товаришем. А до того — ти-ж певно думаєш іще сьогоднї вертати до Львова, правда ?
Я сказав, що се ще у мене не постановлено на певно, що я ще не думав про се.
— Алеж так, так, їдеш до Львова — мовив він з якимсь особливим, напів благальним, напів віщим притиском. — І знаєш, що? Аджеж від нас тут битих шість миль до найблизшої стациї зелїзної дороги. Гарний закамарок, правда? Отже що то я хотїв сказати тобі ? — ага! Дам тобі свій власний повіз, за три години будеш на стациї. Значить, маєш іще цїлу годину часу і лишиш ся у мене. Так і бути, так і бути! Прошу не супротивляти ся!
До дверей застукано три рази якоюсь, чути було, тремтячою рукою.
— А се що таке? — промимрив староста і глипнув на годинник. — Ага, се певно начальник із К.!
І обертаючи ся до мене промовив з немалими гордощами:
— Гляди лише, любий мій — заглянеш тепер у тайники моєї внутрішньої полїтики. Надїю ся, що заховаєш се для себе — зрештою як тобі подобає ся, бо я знаю, що роблю. Отже поперед усего матимеш доказ, яка точність панує у мене в службі. Ти чув, як отсе власне застукано до дверей. Поглянь лише, як раз тепер вибила дванацята, і на сю саму годину завізвав я перед тижнем до себе війта з К., щоб здав менї рапорт, як випали вчорашнї вибори до ради громадської в його громадї. Ану поглянемо, чи се він?
Стуканє почуло ся в-друге і на поклик пана старости справдї війшов згаданий начальник громадський і поклонивши ся низенько зупинив ся біля дверей.
— Ну ? — буркнув до него пан староста.
Мужик мовчав і поклонив ся ще раз, ще низше. Пан староста встав зі свого місця і наблизив ся до мужика.
— Ну, як же там випало?
— Прошу пана старости... я тому не винен... Обуренє в цїлім селї було велике... я мусїв уживати всїх способів... — гикав ся заклопотаний начальник.
— Ну, і як же там випало? — громовим голосом гукнув пан староста.
— Партия читальників побідила.
В тій хвилї дві блискавки мигнули в канцелярії. Се брилянт на перстенї в пана старости блиснув до сонячного сьвітла при дворазовім бистрім руху його правицї. Рівночасно залунав дворазовий різкий ляск. Се були два грімкі позаушники, якими пан староста почастував громадського начальника в одну й другу щоку.
— Ти лайдаку! На маєш! І зараз марш менї і внеси протест проти сього вибору!
— Та протест уже готовий, прошу пана старости — промовив селянин, принявши позаушники як щось таке, що зовсїм належить до порядку річей і невідлучне від урядової поваги.
— Вже готовий? Деж він?
Селянин виняв із своєї борсукової торби велику хустку, а з неї вивязав з разу якийсь великий звиток, а з него виняв невеличку книжку, а з неї витягнув записаний і по канцелярійному зложений аркуш паперу, який і подав пану старостї з глубоким поклоном.
Острий пан перебіг по папері своїм орлиним оком, зложив його як належить ся і мовив:
— Добре. Можеш іти.
І селянин, описавши зігненою в каблук верхньою частю свого тїла поземе півколесо, вийшов за двері.
— Бачиш, мій любий, оттаку школу я проходжу з сим хлопством — озвав ся до мене пан староста з видом правдивого тріумфатора, — Так треба поводити ся з сим народом. Знаю, ти зараз почнеш загороджувати менї дорогу своїми прінціпами, але я кажу тобі — все те дурницї. Житє — практичний учитель, а становище старости не менше трудне, не менше одвічальне, як становище коменданта в війнї. Спокій і порядок — ось що мусить бути вдержане за всяку цїну.
— А я думав, що при тім повинні шанувати ся й закони — завважив я.
— Е, що там закони ! — вирвало ся з уст пану старостї. Та зараз потім він скорчив лице як чоловік, що розкусує зернята перцю, і мовив:
— Ну, тта, розумієть ся! Закони! Але сеж те саме, що й я казав. Спокій і порядок! В тім висять закон і пророки. Бо що таке спокій і порядок ? Щоб жандарми не мали нїчого надзвичайного рапортувати менї, щоб я не мусів по ночи та в слоту висилати їх на шпіонованє, щоб нїкого не провадили до мене в ланцюшках, щоб я не потребував списувати протоколів, роздавати позаушників, саджати до арешту. Чи думаєш, що все те справляє менї таку велику приємнісхь ? Можеш переконати ся на собі самім. Аджеж я люблю тебе, шаную тебе дуже високо! І по щож ти мусїв шляти ся як раз по моїм повітї і зовсїм не подумав навіть, що я нї за що не можу стерпіти сего? Закон не закон але я не можу, кажу тобі се раз на завсїгди.
Було стілько правдивого чоловіколюбія і дитячої неповинности в його словах, що я не міг на серіо сердити ся на нього. Хто знає, коли-б я був ним і на його місцї, чи й я не був би так само думав і поступав, як він!
— А все таки здаєть ся менї — промовив я — що спокій і порядок не зовсїм те саме, що законність. Візьмімо зараз найблизший приклад. У селї К. панує отсей начальник з невеличкою жмінкою богатих ґаздів як необмежені пани. Вони винаймають громадські ґрунти, нищать громадський лїс, обкрадають громадську касу, обертають громадські гроші на свої приватні спекуляциї і накладають на решту громадян такі додатки до податків, як їм подобаєть ся. Чи се спокій і порядок ?
— Вибачай, любчику, не можу допустити, щоб ти так говорив про незаплямений автономічний уряд!і Усе, що ти отсе сказав — неправда, не може бути правда. Повітовий люстратор розслїдив усї ті безглузді зажаленя і протоколярно ствердив їх неправдивість. Се в мене порядок і на тім хочу мати спокій.
— Навіть у такім разї, коли люстратор доконав сего урядового очищеня за порядну оплату з теплої руки? — запитав я.
— Знов інсинуация, якої не можеш доказати. А в тім що мене обходить люстратор! Він не мій підчинений і я не ручу за його чесноту.
— Зачинаю розуміти — промовив я. — Одно лише неясне ще менї. Пан староста самі сказали, що против К-ського війта були скарги і треба було посилати в село люстратора. Його урядове справозданє вивело справу зовсім на чистоту. Отож я рад би знати, чи пан староста самі особисто переконані про правдивість того справозданя ?
— Я? Особисто? — здивовано запитав староста. — Ну, особисто — але яке властиво дїло тобі до мого особистого переконаня ?
— Аджеж пан староста подекуди також заняли становище в тій суперецї, яка в тім селї веде ся між купкою визискувачів і купкою молодших, більш осьвічених селян, так званою „партією читальників“.
— Ах, не говори менї про тих огидних драбуг! Самі грубіяни, раубшіци та перекручені голови. Радикалами себе називають. Ну, так, твоя школа, любчику. Еге, дїйсно, твоя школа! Але кажу тобі, не маєш чого гордити ся нею. Се зовсїм цїлковиті простаки, і лише для того бавлять ся в опозицию, бо їх розпирає зависть, що не вони, а старі верховодять у селї.
— Їх душ і мотивів я не знаю. Знаю тілько, що вони домагають ся таких елементарних річей, як обрахунку громадської каси, прилюдного лїцитованя громадських ґрунтів і т. и. Тому то по їх боцї й стала найбільша часть людей у селї і ся більшість побідила також при виборах. Боюсь, що коли сей вибір буде уневажнений, то в селї може прийти до поважних розрухів.
— Ха, ха, ха! — голосно зареготав ся пан староста. — Розрухів — кажеш! Вибачай, але мене сьміх збирає. Ха, ха, ха! У мене розрухи! Ну, то ти зовсїм не знаш нашого хлопства. Не бій ся, любчику! Ще я пан над ними і вони мусять скакати так, як я заграю, а не я під їх дудку. Вибір буде уневажнений, се таке певне, як амінь у Отченаши, і дотеперішнїй начальник мусить бути вибраний на ново.
— Але яку-ж цїль може мати така полїтика? — запитав я зачудуваний. — Говорю „полїтика", бо селяне зараз у першій розмові назвали менї цїлий десяток сел, де, як кажуть, війтами є самі славні злодїї, ошуканцї, збуї, що тїшать ся очевидною протекциєю властей.
— Се не правда, любчику мій. Рішучо не правда. Славні злодїї! Хиба-ж хоч одному з них доказано коли небудь крадїж або спроневіренє ? А не маючи доказів у руцї як можна очорнювати таких людей? А в тім — як думаєш, любчику мій, чи котрий небудь із тих твоїх радикалів позволив би поводити ся з собою так, як я сьогоднї поводив ся з К-ським начальником ?
— Певно нї.
— Ага! А видиш! От тобі й на! А в такім разї зрозумієш, що в інтересї спокою і порядку я мушу дбати про те, щоб вибирати на свої знаряди і піддержувати таких людей, які менї найлїпше йдуть під руку. На се я тут і за се я одвічальний.
Розмова доходила нарештї до дуже цїкавої точки, та нараз пан староста зирнув на годинник і промовив:
— Ну, мій любчику, пора вже тобі в дорогу.
Він задзвонив. Жандарм Бордуляк показав ся в дверех.
— Підїть до візника до стайнї і скажіть йому, щоб зараз запрягав. Відвезе отсего пана на стацию зелїзницї. Ви також поїдете з ним, проводите пана, але позаслужбово, розумієте ?
— Так, пане старосто.
І коли жандарм віддалив ся, промовив пан староста до мене всьміхаючись на кутні зуби:
— Розуміє ся, ти зараз розмажеш усю ту пригоду в ґазетах, будеш жалувати ся на насильство...
— Певно.
— Ну, так, я так і знав. Можеш чинити се, любчику, можеш чинити. Менї сим не зашкодиш.
— Менї й байдуже про те.
— Ну, а тобі самому... Чи тобі сим поможе ся що небудь? Що стало ся, те вже не відстане ся.
— Може се поможе дещо на будуще.
— На будуще? Ну, можеш бути певний, доки я тут паном і комендантом у повітї, доти анї ти, анї нїхто иньший подібний до тебе не сьміє безкарно вступити на сю землю. Я буду боронити ся від вас, як від зарази, і знайду вже способи... І відповім за все, про се можеш бути певний. А що торкає ся до тебе самого — тут він заговорив зовсїм інтімно і притис мене до своїх грудей — я-б радив тобі від щирого серця, любчику, закинь цїлу нинїшню пригоду в криницю забутя. Хто знає, може прийдуть випадки в твоїм житю, коли се буде могло тобі на щось придати ся... Коли тобі буде дуже любо, що се почислить ся тобі між плюси. Повторяю тобі, менї не пошкодиш, але коли промовчиш, то се буде тобі записано на користь на дуже, дуже високім місцї. Бо знай — тут його мова перейшла в ледво чутне таємниче шептанє — те, що нинї спіткало тебе, се не була моя власна воля, але... Ну, досить, решта — то урядова тайна.
Коли я в супроводї жандарма вийшов на подвірє і сїв на гарний критий повіз пана старости, а повіз рушив помалу, то надутий индик не переставав булькотати дуже люто, замітав землю крильми, очевидно в тім незломнім переконаню, що він тут необмежений пан не тілько над цїлим подвірєм, але й над цїлим містом і повітом і що все тремтить перед його грізним булькотанєм.
II.
Минули два роки від тої моєї наукової подорожі. Галичину тим часом навістили соймові вибори і люде почали вже потроха видужувати від їх забійчих наслїдків, коли одного дня на Маріяцкій площі у Львові я здибав пана старосту Замятальского. Був гарний, холодний зимовий день, і він, обтуливши ся канґуровим футром, ішов трохи скулений, але все ще немов пильно кудись поспішаючи. Пізнав мене за першим позирком і простягнув менї руку.
— Ну, як поживаєш, шибай-голово! Здоров? Усе в гуморі? Все при апетитї, щоб з'їсти хоч одного визискувача на день ? Га, га, га! Дуже рад тебе бачити.
Я запитав його, що порабляє у Львові і як йому поводить ся на його одвічальнім становищі ?
— Що? — скрикнув він і зупинив ся,— то ти не знаєш, що я постійно жию у Львові і що те становище вже від двох місяцїв займає хтось иньший?
На мій сором я не знав про се нїчого і просив у нього виясненя.
— Е, се довга історія, хоч менї дивно, як се стало ся, що ти так таки нїчогісїнько не знаєш про неї.
Я звиняв ся тим, що довший час не був у Галичинї.
— Ну, знаєш, любчику, се цїкава історія і тобі пожиточно буде почути її. Адже з тебе також кавалок поета, то може моя історія тобі й придасть ся де на що. Причинок до пізнаня людей, любчику, але то такий, які тілько ми, полїтичні урядники, можемо призбирувати. А при тім причинок до історії людської злоби! Клясичний, побачиш сам! Але що се ми балакаємо на вулицї на такім лютім морозї? Ось ходи зо мною на хвилину. У Войцєховского* сьогоднї флячки — моя пасия! Знаєш, я тодї пустив тебе від себе голодного, то хочу сьогоднї зреванжувати ся. Ходи! При склянцї пива якось наручнїйше оповідати.
Швидко потім ми сидїли в теплій, хоч тїсній, голій і досить темній сепаратцї заїдаючи тепле снїданє і попиваючи баварське пиво. Пан староста проявляв прегарний апетит і заживши дві тарілки флячків розпочав своє оповіданє.
— Що то я хотїв казати тобі, любчику? Ага, вибори до сойму, будь вони Богом прокляті! Не можеш думкою здумати що се за закрутенина для нашого брата, полїтичного урядника! А яка одвічальність! У мене аж мурашки бігають по за плечима, коли подумаю про се. А додай іще інтриґи, підшепти з найріжнїйших боків, підозріваня і зажаленя. Багно, кажу тобі! А над усїм тим мусить староста уносити ся, як дух Господень над водами. І коби то йому хоч із верха влекшувано його завданє! Та де тобі. Їм там досить — дати йому надзвичайну повновласть, зробити його, скажім так, паном над житєм і смертю,— а потому що! Нехай собі, мовляв, справляє ся, як уміє. Або ще й візьмуть тай уведуть його во іскушеніє! Гидота, кажу тобі!
Сї загальні міркуваня не дуже то заохотили мене до слуханя. Я завважив, що се для мене темна вода во облацїх.
— Зараз, зараз тобі прояснить ся, любчику! — сквапно відповів він. — Побачиш, що я не балакаю нїякої зайвини. Але здаєть ся, що ти нїчогісїнько не знаєш сеї історії, то мушу розповісти її тобі ab ovo.
Отже початок історії був такий, що для недалеких соймових виборів із сїльської курії ми мали трьох кандидатів. Повіт, як знаєш, наскрізь руський, і для того з боку правительства в першій лїнїї рефлєктовано на польського кандидата. Такий кандидат виявив ся нам у особі пана Цяпцялапского, який незабаром, зложивши суму 3000 ґульденів, одержав затвердженє своєї кандидатури від польського центрального виборчого комітету. Глупий-преглупий панок, кажу тобі ! Іґноранция в полїтичних і всяких иньших річах, якій дорівнювала хиба його шляхецка фума та надутість. Але зрештою в товаристві дуже милий, особливо при дамах, добрий танешник і дуже добре грав тарока. Його маєткові відносини були, розумієть ся, сильно зашлапані, а мандат до сойму мав йому — не тямлю вже як — допомогти вилабудати ся з фінансових клопотів.
У руськім таборі, розумієть ся само собою, були два кандидати, які в своїх кандидатських промовах що сили нападали на польського урядового кандидата, висловлювали дуже народолюбні, дуже поступові і дуже русько-патріотичні думки, хоча перед своїм виступленєм до кандидатури оба (не рівночасно!) були в мене і представляли ся менї яко найспокійнїйші, найльояльнїйші і до правительства всею душею прихильні мужі. Один, се був старий, сїльский панотчик, декан, чоловік, що весь свій вік не дбав нї про яку полїтику і, бачилось, посьвячав цїле житє тілько своїм Требникам та цїлому тузинови своїх дїтей, з року на рік окрім календаря і шематизму не читав нїякої книжки і задля сього признавав себе вірним і непохитним прихильником староруської партії. Зрештою милий, гостинний панотець, невичерпаний фацеціонїст, славний картярь і пристрасний стрілець. Отсей панотець видав ся менї немов сотвореним на руського посла.
Аж тут приносить менї лихо ще третього кандидата, також Русина. Його сподївана кандидатура була заповіджена в часописях. Я вже знав його. Великий руський патріот, ґімназияльний професор, фаховий полїтик, письменник і ґазетярь — одним словом, сьвіточ руської нациї. Молодорусин, розумієть ся. Демократ, опозиционїст, хитра голова. „Ну, подумав я собі почувши про його кандидатуру, — скорше ти тріснеш, нїж у моїм повітї одержиш мандат!“ Я бідолаха й не знав, що менї самому прийдеть ся далеко швидше тріснути, нїж йому.
І ось одного дня сей пан кандидат зі Львова являєть ся у мене. Представляєть ся менї. Балакаємо про се, про те. І про полїтику. Панок висловлює зовсїм здорові погляди. Нараз і випалив : „Приходжу представити ся вам як урядовий кандидат. Прошу, прочитайте отсе!“ І передав менї писанє від дуже, дуже високо поставленої, авторітативної особи. Я прочитав, obstupuł, поклонив ся і обіцяв сповнити свій обовязок.
Я поїхав з новим кандидатом по повітї. Ми скликали зібраня виборцїв, і він представляв ся виборцям. Промовляв. Кажу тобі — страхи страшенні! Аж мороз дере по за плечі... Правдиві бунтівницькі речі про нужду та біду та насильства та притиск! В моїм житю я ще не чув нїчого подібного. Ти певно не міг би був говорити більше по бунтівницьки. І все те сьмів сей нелюд розтрублювати по моїм повітї так скажу, натикати менї особисго під ніс і я мусїв слухати і не сьмів анї пікнути. В тім авторітативнім писаню наказано — так, наказано менї виразно іменем іще висше поставленої особи — ти певно догадуєш ся, якої — мати бачне око на поводженє пана кандидата, але не робити йому нї в якім разї жадної перешкоди. А потім я мав приїхати до Львова і самому високопоставленому здати вірну реляцию.
Я поїхав до Львова. Розумієть ся, що в своїй реляциї я силкував ся як найяркійше висловити своє обуренє на сього кандидата. Та подумай собі мій переляк, коли високопоставлений при тім лише всьміхнув ся, ласкаво похитав головою і промовив:
— Гарно! Гарно! Хитрець добре відіграв свою ролю. Отже, памятайте, його кандидатура стоїть. Шляхтичеви мусите обіцяти реванж при якійсь иньшій нагодї і склонити його до відступленя, а попови —
— Сему досить лише кивнути, то він зараз і сам відступить, — осьмілив ся я перебити. За те мене зміряно від тїмя до пяти строгим поглядом мов школяря, що зробив помилку в азбуцї.
— Не плетїть дурниць! Піп мусить кандидувати і ганебно впасти, щоб виявилась виразно слабість його партії. Зрозуміли?
Можеш зміркувати, любий мій, що з сеї авдиєнциї я вийшов мов у ступі заопиханий, увесь облитий потом. Я почув що моя звізда блїдне.
Я пішов до заприязненого зі мною високого урядника в найблизшій канцелярії, щоб перед ним розкрити свою душу. Він з великим співчутєм розпитував мене про подробицї моєї авдиєнциї, про полїтичну ситуацию в моїм повітї, про настрій людности і т. и. Я вияснив йому, як то небезпечно впускати в мою спокійну кошару такого вовка, як отсей молодоруський кандидат. Він згодив ся зі мною і обіцяв менї зробити все можливе, щоб усунути сю кандидатуру. Я аж лекше відітхнув. Мій приятель то була дуже впливова особа, так сказати, alter ego самого високопоставленого, і звичайно брав на себе такі делїкатні історії, яких високопоставлений не бажав брати на свій карб.
В добрій надїі поїхав я назад на своє становище. Наближав ся день виборів. Зі шляхтичем я впорав ся швидко: я допоміг йому здобути у Фльоріянцї* гіпотечну позичку на його добра і при тій нагодї ті добра оцїновано так високо, що шляхтич був би був дуже вдоволений, коли-б при продажі одержав був стільки грошей, скільки тепер дістав у позичку.
Лишились тепер оба Русини, і з ними я мав правдивий сьвятий хрест. Раз один прибігав до мене, то знов другий, щоб очорнювати противного кандидата і просити виключної протекциї у високого правительства. От як би ти се був побачив! Кажу тобі — мерзота! Піп принїс менї цертіфікат від митрополїта, професор довірений лист від якогось иньшого достойника. Піп говорив про професора, що се пяниця і безбожник; професор закидав попови, що тягне до шизми і кандидує за московські рублї. А зі Львова не приходило нїщо, жадна нова інструкция. Лиш два дни перед вибором надійшла ляконїчна телєґрама: „Поки що все по старому“.
Розумієть ся, я вже заздалегідь поробив усї приготованя і був спокійний. Минув іще день. В повітї клекотїло як у казанї. Відбували ся збори, оба кандидати обкидали болотом один одного і противні партії, сипались кореспонденциї, напасти, інтерпеляциї і спростованя, розворушенє росло до нечуваних розмірів.
Нараз, уже по замкненю канцелярії, отже вечером перед самим днем виборів надходить шіфрована депеша зі Львова. Хапаю її тремтячою рукою, розриваю стемпель і читаю:
„При завтрішнїм виборі мусять оба руські кандидати ганебно впасти, а ви самі мусите бути вибрані послом".
А під тим підпис мого впливового приятеля.
Можеш собі подумати, як менї зробило ся на душі. Про автентичність наказу не було що й сумнївати ся, — я знав аж за надто добре стиль таких наказів, а в отсьому специяльно, бачилось менї, лежав глубокий полїтичний змисл. Та пункт тяжкости сего наказу бачив я зовсїм де инде. Аджеж уже був вечір, завтра мали відбути ся вибори і то рівночасно в трьох місточках досить віддалених одно від одного. Наказ прийшов пізно, а про те мені велено віднести блискучу побіду. Очевидно хотїли побачити пробу моєї полїтичної догадливости і моєї адмінїстрацийної енерґії. Я зрозумів се: менї завдано важку задачу, щоб побачити, чи буду здібний до ще тяжших. Тут ходило о цїлу мою будущину. Я опинив ся мов огнистий кінь-бігун перед баріерою. Відвага роздувала мої ніздрі.
Повзяти постанову, уложити плян і визначити способи для його виконаня, все се було для мене дїлом кількох хвилин. Я хотїв показати, що можу і як далеко сягає моя сила. Ще сеї самої ночи погнали кінні післанцї на всї боки, телєґраф бренїв, Жиди радували ся, цїла машина пішла в рух.
Другого дня у всїх трьох місточках вибрано мене величезною більшістю на посла до краєвого сойму.
Вражінє, яке зробив сей результат вибору... Нї, хто його сам не пережив, не бачив, тому його словами не розповіси. Подумай: в першій хвилї повне остовпінє, потім гомерівський сьміх, потім де-де вибухи лютости і окрики розпуки, а потім — —
Він зневажливо махнув рукою, промочив горло сьвіжою гальбою і говорив далї вже спокійнїйше:
— Що сказали на се кандидати ? Ну, піп здвигнув лише раменами і полїз у свою нору не кажучи анї слова, а професор як бомба влетїв до моєї канцелярії.
— Пане старосто, — прохрипів він ледво здержуючи свою лютість, — що се має значити ?
Я мовчки показав йому телєґраму. Він поблїд на лицї як стїна, поклонив ся і пішов, щоб не гаючись гнати до Львова. Я лекше відітхнув. Я бояв ся дожити з тим чоловіком якої гіршої сцени.
Отсе сиджу собі преспокійно за своїм столом і пишу докладну реляцию про хід вибору, коли нараз бух менї експрес телєґраму зі Львова. Відчиняю її і — стовпію. Там стояло написано:
„Нещасливий чоловіче, що ти накоїв!“
І підпис самого високопоставленого.
Я почав уже догадувати ся своєї біди, та про те скріпив серце і вислав відворотно депешу, в якій дословно повторив учорашню телєґраму. По кількох годинах одержую ще дві депеші зі Львова. Одну від мого впливового приятеля, такого тенору:
„Нещасний друже! Я не посилав вам нїякісїнької телєґрами. Ви впали жертвою негідної містифікациї. З сердечним співчутєм Ваш“...
Друга депеша була від „нього самого“ і мовила коротко:
„По трьох днях зложите свій мандат, розпишете нові вибори і допильнуєте, щоб вибрано професора. Кошти вашого вибору будуть вам винагороджені“.
Що маю тобі ще сказати? По трьох днях я вже не був послом до краєвого сойму, а заким минув дальший місяць, вибрано львівського професора величезною більшістю голосів на посла. Рівночасно відкликано мене з мойого становища і надано менї тут у Львові підрядне місце. Але я ще не стратив надїї. Своїм вибором, хоч він і полягав на містифікациї, зложив я блискучий доказ своєї енерґії і здібности. Надїюсь, що дуже швидко знайде ся для мене відповідне поле до працї.
Пан Замятальский оказав ся дійсним пророком. При недавнїх виборах до ради державної був він уже на иньшім важнім і одвічальнім становищі і здобув собі нові лаври. Та се вже не належить сюди.
Ми балакали ще про його траґічну долю, і я не міг здержати себе, щоб не запитати :
— Не вжеж так таки й не вийшло на денне сьвітло, хто властиво позволив собі змістіфікувати вас таким нечуваним способом?
— На денне сьвітло ? — скрикнув він з невданим переляком. — Що за ідея, любий мій! Такі річи не виходять у нас нїколи на сьвітло. Нїщо не виходить у нас на сьвітло. Тай по що? Ми-ж і без того знаємо, чия в тім була рука. Ти вже розумієш мене, а коли нї, ну, то тим лїпше. Решта — се урядова тайна.
Ми розстали ся приятелями, — розстали ся тим разом, надїюсь, на завсїгди.
___________________
* Торговля кольонїяльних товарів і кімната до снїдань у Львові, куди в 90-их роках любили заходити дрібні урядники.
* Краківське товариство взаїмних обезпечень від огню.
29.11.1900