[Житє і слово, 1897, т. 6, кн. 1 (I), с.32–37]
(Казка).
Була собі раз Опозиція, та така остра, що не дай Господи. Годі було до неі доступити, хоч ти скази ся. I не то, щоби кусала або хоч гарчала, а мявкала, та так вам голосно, що як мявкне в Відні, то чути аж у Львові, а як замявчить у Львові, то чути аж у Куликові та в Великих Очах. Ну, а звісно, що великі пани не люблять мявканя ще гірше, ніж лев когутячого кукуріканя. А надто ще наша Опозиція в своім мявканю була доволі монотонна, бо вміла тілько дві модуляціі: „Кдивда нам!“ і „Дівнопдавність!“ Не вміла небіжечка „ірци“ виговорювати.
Що вже великі пани шукали ріжних способів, щоб єі підійти, укоськати та приручити, так де тобі! I з руки йість, і гладити даєсь, а скоро що до чого — мявчить так що аж крізь вуха прохапуєсь. Ось вони підіслали до неі самого найстаршого міністра. Взяв той у припіл троха вівса, а в жменю шматок хліба, тай наближає ся до Опозиціі обережно, мов до брикливоі шкапи та все: Косю ! косю! косю !
Опозиція стоіть, нюхає, облизує ся, одним словом — оріентує ся. Осмілений тим міністер наблизив ся, ткнув йій під ніс хліб — схрупала; дав йій вівса — зацукалась, та як не мявкне: — Дівнопдавність!
Міністер аж уши й очи затулив та ногами задріботав
— Алеж кохана Опозиційко! — сказав він, коли мявкіт утих. — Чого ти хочеш? Чому ти міні житє затроюєш?
— Кдивда нам! — мявкнула Опозиція, що аж у Великих Очах почули.
Хоч у тім слові „ірци“ було перекалічене, але міністер не любив сего слова гірш чемериці, і не чекаючи на дальшу розмову, втік що духу. А Опозиція стоіть далі, нюхає, облизує ся, — одним словом, оріентує ся.
Бачуть пани, що вівсом йій кінця не дойідуть, посилають до неі шефа секційного. Набрав він повні кішені вати, бандажів, діяхілю, тай іде перебравши ся за старого знахаря.
— Бідна, бідна, бідна! — приговорює він. — На, моя маленька, на, на, на! Тебе животик болить, га?
— Дівнопдавність! — мявкнула Опозиція, що було духу.
Але шеф секційний, хоч також дуже не любив сего мявканя, та був чоловік мудрий, бувалий. Пятнацять міністрів у своім бюрі перетрівав, пройшов огонь абсолютизму, воду федералізму і мідяні труби централізму і був кований остро на всі чотири копита. Отже він, ідучи на розмову з такою лютою Опозицією, поступив собі дуже розумно, позатикав вуха ватою.
— Ну, ну, ну, — мимрив він, махаючи рукою, — вспокій ся, моя бідненька! вспокій ся! Я вже виджу, що тебе животик болить. На, я тобі отсеі ріцінки ложечку завдам, а потому тобі теплий кминковий окладець приложимо, а потому тебе гарненько в постіль положимо, пеленочками обівємо, повивачиком обкрутимо, тай спи собі. Бо ти ще у нас маленька, не річ тобі звихнути ся або оченята собі видрапати.
— Кдивда нам! Кдивда нам! Кдивда нам! — мявчить опозиція, мало не надсяде ся.
— Та якаж тобі, рибонько, кривда ? Клийіку тобі не дали? Чи може пипка не чиста? Чого тобі треба, скажи!
— Дівнопдавність!
— Ей, заладила ти, серденько, все одно тай одно. Тай ще якесь таке паскудне слово вивчила, що я й чути єго не можу. Ти по людськи говори. Чи дати тобі хлібця, чи вівсика, чи кашки, чи молочка ?
— Дівнопдавність! — мявчить Опозиція.
— Ну та й дубова ж у тебе голова, моє серденько. Не вжеж ти того не розумієш, що рівноправности ніякоі я дати не можу. Що міг, то дав, маєш рівноправність на папері, та що тобі з неі. Моє діло — фабрикація бандажів і плястрів. Ну, кажи, де тобі приложити ?
— Кдивда нам! — репетує Опозиція, мов і не чує слів розумного знахаря. Олютив ся в кінці старий, плюнув тай пішов.
— Тьфу! — сказав він відходячи, — якась скажена скотина! Нехай з тобою той говорить, що болотом трясе! Щезай, помано, дай міні чисту годину!
А Опозиція мов не знати яке велике діло зробила, стоіть собі, нюхає, облизує ся, одним словом оріентує ся.
Ще пани не стратили надіі, посилають до неі Перемістника і кажуть йому почати з острійшоі бочки. Перемістник був чоловік енергічний та резолютний, тай каже:
— Не бійте ся! Вже як я йій кінця не дойіду, то йій і чорт лисий нічого не зробить. Але я маю в Бозі надію, що як йій дам понюхати своіх крапель, то перестане мявкати, а так вам буде коло ніг лащити ся, що аж йій будуть із шерсти іскри скакати.
— Ну, ну, — кажуть пани — коли ти сеі штуки докажеш, то ми тебе з Перемістника таки цілим Містником зробимо.
— Добре! Беру вас за слово! — сказав Перемістник і весело підсвистуючи вибрав ся в дорогу. Та не дурний він сам перший іти до Опозиціі. Послухайте лишень, яку він штуку вдрав.
Стоіть собі наша Опозиція, роззирає ся, нюхає, облизуєсь, оріентуєсь собі гарненько, аж тут глядить іде Кішка ліберальний-преліберальний! Прийшов, тай першим ділом — бух йій хрест трираменний із церкви скинув.
— Кдивда нам! — мявкнула Опозиція.
— Мало вам? — каже Кішка, тай шасть Опозиціі до церкви жандарма післав, щоби пильнував чи добре попи службу правлять, чи може замісць. „Прийдіте поклонім ся“ не співають „Блажен іже возмет і разбієт младенци твоя о камень“.
— Дівнопдавність! Дівнопдавність! — мявчить Опозиція, аж мало не захрипне. Вже аж у Войнилові та Рожнятові почули, хоч ані войни, ані рожна не показали.
— Рівноправности вам треба? — воркоче Кішка. — Добре, я вам єі покажу з грубшого кінця!
Тай шарах — розіслав окружник, щоби попи не сміли по руськи метрики провадити ані жадні урядові письма писати.
— Кдивда! кдивда! кдивда нам! — мявчить Опозиція. Та Кішка загартований на сей крик, він не такий делікатний, як великі пани.
— Ще вам мало? Добре, я вашого Озаркевича ззім! Будемо видіти, чиє на верха буде.
Та сим разом перечислив ся. Гаркнути гаркнув, та ззісти не ззів. Таки єму Озаркевич кістю в горлі став і бідний Кішка не міг єго ні проковтнути, ні виплюнути. Що вже баби хухали і шептали і штуркали — не йде тай не йде. Подригав ще дрібку бідний Кішка ногами, тай Богу духа дав. Але Перемістник про те байдуже. Проиав один — мара єго бери! У него такими Кішками хоч гать гати, хоч мо́сти мости́. Ще Кішка не скінчив дригати, а вже до нашоі Опозиціі з другого боку Рябко Хельт підскочив. Се вже не була мягенка, ліберальна кішка, а товстий, зубатий британ. Моргнув єму Перемісник:
— Рябко, гузя „Народну Торговлю“ !
Рябко-Хельт в одній хвили скочив, зіпяв ся передніми лабами в гору і замкнув двері „Народноі Торговлі“ в самий торговий день.
— Кдивда! Кдивда! — замявкала Опозиція, але вже якось несміло.
— Ще вам кривда ? — думав Перемістник, тай командує далі:
— Рябко, піф читальні!
Рябко-Хельт не сказав ані слова, не пустив ані голосу, але як скочив по читальнях, то тілько залопотіло та пірє на вітер полетіло.
— Кдив... кдив... кдив...— икала Опозиція, пронята чим раз більшим переляком.
— Ще не досить? — мурмотів Перемістник. — Чекайте, я ще не скінчив! Я ще маю для вас гостинці.
Тай знов моргнув Рябкови:
— Рябко, ззідж Романчука і закуси Савчаком!
Рябко зложив ся до скоку, стулив ся, вичекав, поки Романчук буде кандидувати, тай скік, хруп-хруп, і Романчука не стало. Вхопив ся ще за Савчака, та не поздоровилось єму якось, подавив ся неборака якоюсь товстою кісткою тай Богу духа дав. Та Опозиція вже ледво щось белькотіла, і не оріентувала ся, а тілько ногами перебирала, мов тота дівка, що до танцю хоче та тілько чекає, щоб єі хто взяв.
Тоді Перемістник прийшов до неі тай каже:
— А що, Опозиціє, дихаєш іще?
— Пдав... пдав... пдав .. — блекотіла Опозиція, тай сама зараз завстидала ся.
— Покиньте ви се! — остро сказав Перемістник. — Доси були на вас рани, а коли не покинете сего мявканя, то будуть ще й скорпіони. Я все можу, я маю власть, а застрашити себе не дам. Скажіть щиро: досить вам сего, що було?
— Досить, досить, досить! — прошептала Опозиція, бючи ся в груди.
— Так чогож хочете ? Що вам потрібне ?
— Поссади! Авансси! — вже зовсім встидливо прошептала Опозиція.
— Ну, то так же й говоріть! — сказав Перемістник. — Так було б давно сказати. А то заладили: рівноправність тай рівноправність. Немов би то моя сила була всіх марципаном нагодувати. Ніколи богач не буде рівноправний з бідним, учений з темним, розумний з дурним. Тут уже мявкайте хоч до кінця світа, а нічого не вимявкаєте. А посади, аванси — се друге діло. Се політика реальна, тут ми на твердому грунті, тут можемо порозуміти ся і я певний, що порозуміємо ся. Тілько будьте розумні, хапайте те, що реальне, беріть те, що ми можемо дати, а не забагайте печеного леду. Зрозуміли ?
— Цілковито, батьку, цілковито! — притакнула Опозиція.
— Ідіть же тепер і не грішіть більше! При виборах побачимось. Прощавайте!
I Опозиція, смирно поцілувавши Перемістника в руку, пішла до дому, а по дорозі, як роздумала добре, то врадувала ся великою радістю, і ставши в колесо та побравши ся за руки, затягла славну національну марсельєзу:
Змилував ся Бог над раком, змилує й над нами:
Тож нам буде добре жити під штирма панами.
Пан епіскоп, пан староста, — гарна пара, братку,
Третій буде пан міністер, а Станьчик в додатку.
Першому би поклонитись — він язик відріже;
Другому би покоритись, а він в душу лізе.
Третій каже: дай небоже чвертку з полумацька,
А четвертий на нас крикне: то чернь гайдамацька!
___________________
*) Отся казочка написана ще в початку 1891 року, скоро по проголошеню т. зв. „новоі ери“ і була призначена для „Народа“. Не знаю вже, для чого вона тоді не попала в друк, а пролежала доси в теці редакціі „Народа“. Прочитавши єі тепер я зважив ся таки опублікувати єі. Господи, як жеж не богато від того часу змінили ся обставини, як мало навчила ся наша теперішня „прінціпіальна“ опозиція з кораблекрушенія новоі ери! Навіть кішки і рябки ще не перестали бути пострахом для неі хоч називають ся тепер не Цішками і Райхельтами, а іншими пореклами. А тодішній Перемістник давно зістав правдивим Містником, і командує тепер ще з більшою силою і славою і повагою, ніж тоді. Значить, моя казочка не тілько не стратила сучасного інтересу, але по троха показала ся навіть пророцтвом.
Iв. Франко.
29.11.1897