Тут декого – і то зовсім не Сергія Жадана – моя попередня збручівська колонка обурила. Мовляв, де це бачено, щоб жителів Донбасу з неандертальцями порівнювати. Ганьба, мовляв, расизм і нацизм, вимагаємо вибачень.
Гаразд, визнаю: погарячкував. Ні за що, можна сказати, ні про що неандертальців образив. Бо де ж це справді бачено, щоб неандертальці голосували за Януковича, гарували на Ахметова і перекривали дорогу українській військовій техніці? Я, наприклад, такого не бачив. А все одно – взяв і ляпнув. Тож вибачайте, Богу духа винні середньопалеолітяни, це я не подумавши.
Тепер по суті. Нема гіршого, ніж пояснювати власні тексти, але, видно, цього разу доведеться. Бо декому – і то зовсім не Сергієві Жадану – після мого «Антропологічного тупика» та його «Неандертальців» почало ввижатися, начебто ми з ним – Сергієм Жаданом – на донбаському ґрунті страшно розсварилися і з давніх друзів перетворилися на запеклих ворогів. Кваплюся відповісти одним із улюблених Сергієвих словечок: отнюдь. І ось чому.
Людей, у питаннях літератури темнуватих, інколи на дозвіллі навідують фантазії, буцім усе, сказане в тому чи іншому творі, цілком залежить від волі автора. Захоче буцім автор на рівному місці сказати щось веселе – скаже веселе, захоче сумне – скаже сумне, захоче – отруїть своїх персонажів чи, припустимо, заріже, а захоче – то й одружить їх нам на радість. Ех, добре би було. Але аж настільки добре не є. Бо автор – це таке. Сьогодні чимось переймається, пише, а завтра зирк – і вже переймається й пише хтось інший. Натомість жанрові закони – вічні. Ну, принаймні довговічніші за творчу біографію будь-якого автора.
Що не означає, ніби автор цілком позбавлений свободи вибору. Не цілком. Зокрема – він може вибирати собі відповідні жанри. Але щойно вступивши в конкретну жанрову колію, автор – бажає він того чи ні – різко обмежує себе у виборі як матеріалу, так і стилістичних засобів. Інакше кажучи, засівши за трагедію, автор під акомпанемент гірких нарікань на жорстокість долі мусить своїх найкращих героїв звести зі світу. А засівши за комедію, навпаки, мусить жартувати, навіть якщо його герої надумали одружитися. І так далі: пишеш оду – оспівуй, пишеш епіграму – висміюй, пишеш епітафію – згадуй небіжчика незлим тихим словом.
Коротше, як і Сергій Жадан, я знаю, що на Донбасі є чудові люди, талановиті митці, самовіддані патріоти України і просто нейтральні обивателі. Проте й Жадан – не сумнівайтеся – так само, як я, знає, що більшість там становлять безпросвітні й безнадійні совки. Так, відвертих бандитів та їхніх активних поплічників на Донбасі – меншість, але пасивних совків – абсолютна більшість. Чому ж тоді, виникає питання, Жадан у своїх донбаських колонках пише переважно про страждання окремих «бідних людей», а я – про ідіотизм совкових мас? Та власне тому, що це тільки назва така – колонка. Насправді ж ми з ним працюємо в діаметрально протилежних жанрах.
Колонки поета Жадана – дарма, що вони формально записані прозою – це балади й елегії, дружні послання й ліричні пісні. Відтак вони не можуть оперувати, скажімо, референдумними відсотками чи результатами соціологічних опитувань. Важко собі уявити ту ж таки елегію, в якій поет, споглядаючи осіннє завмирання природи, скаржився б трансцендентному слухачеві: інфографіка, нарікав би поет, демонструє, що, згідно з даними дослідження, проведеного Міжнародним інститутом соціології, 85% населення Донецької області у розпал російсько-української війни позитивно ставляться до Росії, причому майже 70% схвалюють дії російської влади, тобто особисто товариша Путіна.
Захотіли б ви читати такі елегії? І Жадан їх писати не хоче. Бо завдання поета полягає в іншому. У тому, щоб говорити не про відсотки, а про людей, виражати своїм авторським голосом їхні біль і гнів, радість і смуток, заражати емоціями читачів і викликати в них співчуття до знедолених. Що і робить – проникливо й по-ліричному суґестивно – поет Сергій Жадан.
Однак той (у сенсі я), хто сідає писати публіцистичну статтю про шанси на виживання цілої країни, мусить абстрагуватися від одиничних людських доль із їхніми часом несправедливими кривдами і таки зайнятися співвідношенням відсотків у різних регіонах України. І коли той, хто пише подібну статтю, бачить, що в Галичині ставлення до російської армії є приблизно таким, як на Донбасі до української, йому стає вельми складно вдавати, нібито все це – один народ і єдина країна. Можна знайти компроміс у мовному питанні, можна якось поділити церкви і ввести мораторій на історичні спекуляції. Але неможливо змусити мирно співіснувати в межах однієї країни тих, хто готовий віддати за неї життя, і тих, хто прагне її знищення.
Ви вважаєте, що в такій ситуації ми повинні вести війну до переможного кінця? Я вважаю, що жоден переможний кінець нам не світить. А тому єдине, що ми ще можемо зробити, це максимально відгородитися від територій, вражених бацилою «русского міра». І максимально допомогти облаштуватися на вцілілих землях тим, хто обере життя в Україні. І максимально очистити наші вцілілі землі від усілякої лугандонсько-ахметовської наволочі, яка наразі вільно скуповує нерухомість, роз’їжджає на дорожезних автах і бенкетує під носом у «нашої» славної СБУ.
Чи вдасться завдяки цьому «переселенню народів» уникнути людських трагедій? Не вдасться. І кожна з цих трагедій, без сумніву, тяжітиме на нашому сумлінні, про що нам ще довго й талановито нагадуватимуть поети. І поети матимуть рацію. Але, гадаю, матимуть рацію і публіцисти, з відсотками в холодних головах доводячи, що втратити відносно небагато – це трохи кращий варіант, ніж втратити все.
27.11.2014