[Дѣло, 1884, № 47 (24.IV (6.V)); с.1–2]
I.
Що за добра-предобра рѣчь — пироги съ черницями! Кто ихъ не ѣвь, а ще такихъ, яки̂ спеціяльно умѣє варити и приготовлювати Хане Гольдбавмъ, — жаль сказати, такихъ, що не ѣли подôбныхъ пирогôвъ, буде мабуть чи не бôльше на свѣтѣ ôтъ такихъ, що ѣли, — той и думкою не здумає и въ снѣ не выснитъ, яка се добра рѣчь — пироги съ черницями. Горячи̂, масломъ облити̂, цукромъ густо посыпани̂ они такъ и розплываются въ ротѣ. Лейбуньо, малый сынокъ Ханы Гольдбавмъ, дуже любитъ ихъ, такъ любитъ, що ôтдавъ-бы за нихъ все, але то рѣшучо все на свѣтѣ окрôмъ своихъ срѣбныхъ, наскладаныхъ и въ шабасовôй камизельцѣ зашитыхъ двайцяти центôвъ. Тыхъ не ôтдавъ-бы вже певно за нѣ за що въ свѣтѣ.
Жаль тôлько, що Хане Гольдбавмъ така страшно розумна жѣнка, така страшно запопадлива и оглядна газдына, така страшно недобродушна мати ! Лейбуньо не чувъ ôтъ неи нѣколи ласкавого, пещеного слова, а єсли може й чувъ, то ще певно въ той часъ, коли память єго не могла довше якъ годину удержати въ головѣ нѣякои споминки. И не тôлько Лейбуньо, але и всѣ въ домѣ боялися єи, не выключаючи й Куны Гольдбавма, єи мужа а Лейбуневого батька. Тай якъ-же не бути ѣй страшно запопадливою и гордою, коли она — дѣдичка десяти-тысячного капиталу и мурованого домика при „паньскôй“ улици въ Дрогобычи, взяла той маєтокъ яко вѣно ôтъ батька и набула за него зовсѣмъ природнымь способомъ право старшованя надъ мужемъ и надъ цѣлымъ домомъ! Якъ не бути ѣй розумною, гордою и запопадливою, коли она — одинока дочка славного борыславского капиталиста, теперь уже небôжчика, Мойши Шиндера? Такого батька така й дочка. Крôмъ маєтку вынесла она зъ батькового дому й те, що єи батькови помогло доробитися маєтку — твердый характеръ и реальный поглядъ на свѣтъ и людей. Яко дочка Мойши Шиндера она встыдаєся навѣть до свого малого сынка заговорити жартобливымъ, пещенымъ тономъ, она держитъ остро всѣхъ въ домѣ, а найострѣйше свого чоловѣка, котрый впрочѣмъ весь тыждень сидитъ або въ склепѣ съ желѣзомъ, або въ Борыславѣ при ямахъ, а тôлько на шабасъ припинюєся въ домѣ и корчится якъ мога пôдъ єи твердою и „нелицепріятною“ рукою. О, шабасъ для Куны Гольдбавма тяжкій день ! Рано ôнъ муситъ зложити жѣнцѣ якъ найдокладнѣйшій рахунокъ въ цѣлотыждневыхъ праць и заходôвъ своихъ, муситъ выказати до найменшого крейцаря всѣ доходы и выдатки, выяснити и вытолкувати кожду позицію, и грошѣ вплываючи̂ до рубрики „чистый зыскъ‘‘ непремѣнно всѣ до цента ôтдати до єи рукъ для похороненя ихъ въ невеличкôй вертгаймôвскôй касѣ, що стоитъ въ Ханинôй спальни, замыкаєся єи власною рукою и ôтъ котрои ключѣвъ она нѣколи нѣкому не дає. Той обрахунокъ, при котрôмъ майже нѣколи не обходится безъ суперечки и голоснои лайки, треває звычайно двѣ або й три годины; Хане входить скрупулятно въ найменшу дрôбницю, а Куна частенько радъ-бы сю або другу позицію обминути безъ належитого вытолкованя.
— Куно, уважай, що ты отець дѣтемъ !— упоминає въ такôмъ разѣ грôзно Хане, и бѣдный Куна, зôтхаючи и потѣючи напружає всѣ силы свого мозку, щобъ вытолкувати яку-небудь загадкову позицію.
А коли обрахунокъ скôнчится къ повному вдоволеню строгои дочки Мойши Шиндера, то й тогдѣ она не покаже певно свого вдоволеня анѣ лицемъ, анѣ словомъ. Ôтôйде поважно и строго, и тôлько при обѣдѣ дасть пôзнати свою ласку тымъ, що поставитъ на стôлъ якусь страву, котру Куна дуже любитъ и котра зъ тои причины рѣдко коли буває на столѣ, по розумному запорядженю Ханы, зваючои, що все добре выдаєсь намъ тымъ лѣпшимъ, чимъ рѣдше являєся. Въ порѣ черниць такою екстра-стравою суть именно пироги съ черницями, котри̂ Куна на своє лихо такъ само пристрастно любитъ якъ и єго малый Лейбуньо.
Дуже жаль, що Хане така тверда и невмолима жѣнка, що такъ рѣдко — разъ на тыждень — варитъ пироги съ черницями. Собѣ-жь на лихо, бо Куна и Лейбуньо не мало вже по тихеньку набажались ѣй за то и „шляґôвъ“ и „холєръ“ и всякои иншои рôвно пожаданои благодати божои. Але ще дужшій жаль, що Хане навѣть въ суботу не може занехати своеи вдачѣ и варитъ тыхъ пожаданыхъ пирогôвъ съ черницями тôлько певне, разъ на завсѣгды незрушимо означене число: ôсѣмь для Куны, чотыри для Лейбуня И чотыри для себе; — она тыхъ пирогôвъ не любитъ и въ загалѣ нѣчого не любитъ крôмъ грошей...
II.
Нынѣ понедѣлокъ, початокъ вересня, — а прецѣнь въ кухни Гольдбавмôвъ на стôльници насыпана купа черниць, свѣжо на торзѣ закупленыхъ; служниця перебирає ихъ, а сама панѣ ôтмѣривши докладно, кôлько потрѣбно найкрасшои муки и выбивши до неи три цѣли̂ яйця, мѣситъ тѣсто. Пироги съ черницями покажутся нынѣ на столѣ. Якій щасливый Лейбуньо! Ôнъ бѣгає по покояхъ, плеще въ долонѣ, зазырає крôзь шпары въ кождый закамарокъ, де и такъ нѣчого цѣкавого не побачитъ, тупцяє по сѣнехъ, пару разôвъ выбѣгавъ уже на подвôрье и въ загалѣ снуєся всюды, немовь-бы якій невидимый гедзъ напавъ єго и не дававъ єму посидѣти на мѣсци. Уважный оглядачь бувъ-бы живо пôзнавъ, що властивою причиною Лейбуневого снованя була на-пôвъ нетерпелива ожиданка обѣду, а на-пôвъ величезна охота — пôйти до кухнѣ и тамъ власными очима дивитися, якъ лѣплятся, варятся, выбираются, укладаются въ полумисокъ, обливаются масломъ и посыпаются цукромъ єго улюблени̂ пироги съ черницями. Та ба, уважного оглядача не було, бо Куна, що нынѣ выимковымъ способомъ такожь припинився ажь до обѣду дома, сидѣвъ въ своѣй свѣтлици надъ рахунками, а въ хвиляхъ выпочинку мучився не меншою ôтъ Лейбуня нетерпячкою въ ожиданю пирогôвъ съ черницями. А зайти до кухнѣ безъ поклику Ханы не смѣвъ анѣ Куна анѣ Лейбуньо, якъ довго она була въ кухни, — а нынѣ пôдчасъ цѣлого вареня обѣду она й не выходила зъ неи, такъ що сынъ и батько, кождый окремо, безъ нѣякои ôтрады мусѣли мучитися въ такій спосôбъ ажь до самои першои годины, о котрôй у Гольдбавмôвъ завсѣгды зачинався обѣдъ.
Але яка-жь то незвычайна справа була причиною, що Хане Гольдбавмъ ôтступила нынѣ ôтъ свого звычайного, разъ на навсѣгды установленого порядку, варитъ въ понедѣлокъ пироги съ черницями и дозволила свому мужеви ажь до полудня остатися дома ? Справа се дѣйстно незвычайна: нынѣ ихъ сынкови Лейбуневи кôнчится шѣсть лѣтъ и завтра рано ôнъ иде першій разъ до публичнои школы !
А, Богу дякувати, ось уже пожадана година выбила! Служниця съ бѣлымъ обрусомъ на руцѣ пôйшла до ѣдальнѣ застелювати стôлъ. Лейбуньо стоитъ коло батька, котрыи точно съ ударомъ годины кинувъ перо зъ рукъ и влѣпивъ очи въ дверѣ. Ось пôдхиляются дверѣ и въ нихъ показуєся почервонѣле ôтъ кухонного огню лице Ханы Гольдбавмъ.
— Ходѣтъ до обѣду ! — каже она рѣзко и щезає. Куна и Лейбуньо вôйшли до покою и сѣли мовчки на своихъ мѣсцяхъ. Хане наливала въ ихъ тарелѣ росôлъ. Мовчки высербали єго, зъѣли мясо съ яриною. Настала павза.
— Лейбуню, — сказала Хане, встаючи.
Лейбуньо зависъ очима на єи устахъ, рознявъ ротъ, але не говоривъ нѣчого.
— Нынѣ кôнчится тобѣ шѣсть лѣтъ, — а завтра пôйдешь до школы. Памятай, се важна хвиля, и для тебе то роблю, що нынѣ замѣсть налисникôвъ съ сыромъ будете на третю страву ѣсти пироги съ черницями.
Хочь Лейôуньо вже ôтъ вчора знавъ о тôмъ всѣмъ, то прецѣнь и теперь очи єго заблыщали радостею, — конечно не для того, що єму шѣсть лѣтъ и що завтра пôйде до школы, але для того, що отсе заразъ покажутся на столѣ пожадани̂ пироги съ черницями.
— Памятай, Лейбуню, тягла дальше Хане своє навчанье, — ôтъ завтра ты вступаєшь въ житье, межи чужи̂ дѣти. Учися добре! Нынѣ треба мати добру голову, щобы доробитися маєтку. Якъ вывчишь усѣ школы, то тогды знайдешь для себе таку жѣнку, що буде мати не десять, але сто тысячь посагу. А грошѣ, то велика рѣчь!
Лейбуньо хочь и не розумѣвъ добре всего, що мати казала, але о тôмъ, що грошѣ велика, майже свята рѣчь, ôнъ такъ часто чувъ ôтъ батька й матери, що й самъ свято вѣривъ и навѣть подумати инакше не мôгъ.
— Въ школѣ зôйдешься съ рôжными дѣтьми, — а найбôльше тамъ буде „гоѣвъ“. Держися тыхъ, що красше вбрани̂, паничикôвъ, не попускайся ихъ, хочь-бы тебе й ногами копали. У нихъ така натура, — але ôтъ нихъ найбôльше можна скористати. Не забувай, що ты жидъ, а жидъ муситъ бути „Geschäftsmann“, а нѣ, то пропавъ. Чуєшь Лейбуню, — будь ôтъ завтра, — нѣ, ôтъ нынѣ, не тôлько студентомъ, але й гешефтсманомъ! То тобѣ наказую!
И за тымъ словомъ панѣ Хане Гольдбавмъ, гордо повернувшися, пôйшла до кухнѣ, щобъ внести до ѣдальнѣ полумисокъ, на котрôмъ въ живописну купку накладени̂ були благодатни̂ пироги съ черницями.
Куна Гольдбавмъ слухавъ съ великою набожностею тои бесѣды, кôлька разôвъ навѣть потакуючо кивнувъ головою въ напрямѣ до Лейбуня, — але думавъ ôнъ зовсѣмъ о чѣмъ иншôмъ. А о чѣмъ ôнъ думавъ, про се цѣкавый заразъ дôзнаєся.
III.
Заледво Хане выйшла до кухнѣ, коли въ тôмъ Куна прихилився до уха Лейбуня и шептомъ сказавъ до него:
— Лейбуню!
— Га? — ôтповѣвъ такожь шептомъ Лейбуньо.
— Ты любишь грошѣ ?
— Люблю.
— А пироги съ черницями?
— И пироги люблю.
— А що дужше любишь, грошѣ чи пироги ?
Лейбуньо задумався хвилю.
— Волю богато грошей, нѣжь троха пирогôвъ.
Куна засмѣявся на таку мудру рацію.
— Ну, то продай менѣ свои нынѣшни̂ пироги.
Лейбуньо скривився.
— Дамь тобѣ за чотыри шôстку, — ади, яку красну, срѣбну, новеньку! Будешь мати три.
Лейбуньо затрясся на видъ понаднои, срѣбнои покусы, — але єму жаль було пирогôвъ.
— А зъ пирогôвъ що тобѣ прійде? Зъѣси, тай нѣчого не останеся, — а шôстка останеся.
Сей доказъ переваживъ.
— Давай ! — сказавъ Лейбуньо.
— Але памятай, не ѣджь пирогôвъ!
— Не буду !
Въ тôй хвили вôйшла Хане съ пирогами. Якимъ бажаньемъ, але заразомъ и жалемъ засвѣтилися очи Лейбуня на видъ тыхъ пирогôвъ, котрыхъ ôнъ ôтъ вчора надѣявся, а котри̂ теперь такъ несподѣвано мусѣли обминути єго Але одно потѣшало єго: въ єго руцѣ була срѣбна, блыскуча шôстка — великій скарбъ! Лейбуньо сидѣвъ на-пôвъ въ огни а на-пôвъ въ леду.
Але говъ! Радôсть блыснула на Лейбуневôмъ лици. Мати роздала имъ обомъ по ихъ звычайнôй порціи, а свою порцію понесла до кухнѣ. Може она не буде ѣсти ? А въ такôмъ разѣ може єму буде можна дôстати ту порцію для себе? Лейбуньо почавъ мимоволѣ чогось дрожати на крѣслѣ. Ôнъ майже остовпѣлымъ окомъ глядѣвъ на батька, котрый скоро йно Хане за дверѣ, мовь вовкъ кинувся насампередъ на Лейбунѣвъ тарѣль и хапаючи на вилки по два пироги наразъ, за двома цмоками проковтнувъ ихъ всѣ, а ôттакъ спокôйно, мовъ нѣчого й не бувало, почавъ уплѣтати свои власни̂ пироги. Ажь коли оба тарелѣ стали зовсѣмъ порожни̂ и батько обтерши собѣ серветою вусы, цмокнувъ ще послѣдный разъ смакуючи саму споминку о такъ добрôй учтѣ Лейбуньо нѣ зъ сего нѣ зъ того розплакався голосно.
— А ты чого? — вызвѣрився на него батько.
— А я пирогôвъ не ѣвъ ! — хлипавъ Лейбуньо.
— Цыть, дурню, не говори нѣчого!
Але Лейбуньо заревѣвъ на весь голосъ.
На єго плачь вбѣгла Хане съ тарелемъ въ рукахъ, на котрôмъ таки нетыкана ще лежала єи порція пирогôвъ съ черницями.
— Ты чого, Лейбуню ? — строго спытала она.
— Я пирогôвъ не ѣвъ, — хлипавъ Лейбуньо, милосердно глядячи на ти̂ пироги, що були въ тарели въ єи рукахъ.
— А хто-жь зъ передъ тебе зъѣвъ?
— Тато.
Хане громовымъ поглядомъ глянула на Куну.
— А то якимъ способомъ? — гримнула она.
— Та ôнъ менѣ продавъ, — цѣлу шôстку дôставъ, — толкувався Куна.
— Правда то, Лейбуню ?—спытала Хане.
— Та правда.
— Ну, и чого-жь ты плачешь ?
— Та пырогôвъ хочу.
Хане стала немовь остовпѣла зъ гнѣву и обуреня. А ôттакъ бачучи, що Лейбуньо не перестає пасти очима єи порцію, кликнула зъ кухнѣ пса и поставила передъ него свôй тарѣль, а сама, мовь блыскавка, прискочила до нетямного Лейбуня и съ розмахомъ влѣпила єму ôтси й ôтти въ лице.
— А ты драбе, и продавъ, и ще плачешь? — скрикнула она. — Отсе маєшь ! Знай, якъ бути гешефтсманомъ! Коли продавъ, то не жалуй !
И за тымъ словомъ она пôдняла зъ передъ пса порожный тарѣль и пôйшла до кухнѣ. Лейбуньо сидѣвъ, мовь камѣнь и обома руками держався за лице, по котрôмъ бѣгали терпки̂ мурашки ôтъ ударôвъ. А Куна бачучи таку досадну лекцію, зареготався и сказавъ:
— А видишь! Теперь чей будешь знати, що значитъ гешефтсманъ !
Миронъ***
27.11.1884