Івась Новітний (1925)

Іван Франко

[Культура, 1925, № 1, с.18–35]

Повість із тюремного житя.

Кому світит місяць, — я й сонця не бачу;

У тюрмі сидячи нарікаю, плачу!

У тюрмі сидячи терплю я неволю,

Нарікаю, плачу на нещасну долю.

На нещасну долю, на свій вік мізерний,

На тих вороженьків, що мя ту заперли, —

У тюрму заперли, — постіль ту ми вергли, —

Я плачу, ридаю, як на ню лягаю!

Соломяна постіль і ячмінна каша, —

Уважайте, браці, — то вся воля наша!

Арештанцка пісня.

Переднє слово.*

І.

— Щож, чень ще моя вина не така велика, — господи! Чень же не до віку ту сидіти, — чень не до віку!...

В тісній „клітці“ під сходами карного суду було напів темно, вохко, холодно. Голі, давно білені, муровані стовпи стриміли понуро в гору, розщіплюючись в тяжкі, навислі склепіня над коритарями і над сходами. На сходах виднілися сліди снігу і болота, котрі нанесла „публіка“, спішача на якусь цікаву росправу. Але тепер уже вечеріло, — на сходах і на коритари не було нікого крім вартових поліцянтів, — тай ті сиділи коло дверий на лавці, не говорячи й слова, тілько кулились і чим раз глубше запихали руки в рукави плащів. Цілий карний суд був немов мертвий. Паморока немов видимо нависала з гори, від темних склепінь та надтягала густими стовпами збоку, з довгого і темного проходу, що провадив до кримінальних будинків. Тілько крізь вікно над сходами видно було „світ", — правда, зовсім не широкий, бо доразу закритий білою сніговою метелицею.

В „клітці“ під сходами на маленькій, старій лавчині сиділо троє люда. На самім переді, т. є. найближче коритаря, сидів старий, сивобородий жид в циліндрі і в теплім, хоть доста вже проношенім „Überro-ці“. Він довгий час крутився на місци, нушторився і воркотів по жидівськи, заки зміг усісти бодай що-то вигідно на невигідній зроду лавчині; відтак замовк на хвилю, a єго голова схилилася на груди, немов у забавки, з котрої винято пружину. Побіч него в легенькім сурдутику, попротиранім на ліктях і попоренім на швах, у споднях ще більше літних і в діравім кашкеті кулився молодий, здоровий і румяний мужчина досить хороший на лице і з дивно хитрим, троха немилим виразом очей. Конець єго носа синів чим раз більше від морозу, — мускули лиця корчилися, — видно, що неборака сильно затискав зуби, щоб ними „лярум не дзвонити". Скріплі, посинілі руки він також запихав то в рукави, то за пазуху, — але видно, не богато там надибав тепла, бо що хвиля витягав їх на верх і сукотав ними що сили, щоби бодай троха їх обігріти. Третий, найнещасливійший обиватель клітки, то був невеличкий, шіснайцятилітний хлопчина, коменарчик з ремісла, що видно було по єго коменарськім уборі. З єго лиця, зачорненого саджею, годі було вичитати який небудь вираз, — єго великі, блискучі очи були вохкі від сліз, котрі витискав мороз, — зуби час від часу голосно дзвонили, а губи шевелилися, мов при молитві. Він сидів, скулений, змерзлий, стрівоженьй, забившися в сам кут клітки, віддалік від своїх товаришів. Єго руки, сховані за пазуху тісного коменарського убраня* дрожали, ноги дилькотіли, немов у них було своє осібне житє і осібна воля, — але малий коменарчик видимо мало зважав на студінь, дрож, сумерк, по єго голові бродили інчі гадки, страшні, непевні, невпорядковані, трівожні...

— Господи, — ченьже я ще не так страшно завинив!... шептав він, — чень я ще коли вийду вітти! Ой-ой-ой, — що то мама скаже, — що сестра скаже!..

Думки та споминки промогли єго. Він дивився мов мертвими очима довкола по „клітці", зупиняв свій погляд то на чорній, дротом закратованій скриньці, прибитій на стіні, в котрій суд'ї, ідучи домів, лишали ключі від своїх канцелярій, то на порожних кошиках, стоячих під лавкою, то на сходах, відки мав прийти наказ — відвести арештантів до криміналу. Але судям у теплих канцеляріях, видкося, не дуже там поквапно робилося, — наказу як не було, так не було.

— Pana z furdygarni przywiedli? запитав стиха жид літно вбраного молодого чоловіка.

Той замісці відповіли притакнув Толовою.

— A za co pana aresztowali?

— Ет! відповів коротко молодий чоловік і ще пильнійше затис зуби, щоб не задзеленькотіти ними. Але жида, котрий, видко, був дуже говіркий, не знеохотила коротка а досадна відповідь* товариша.

— А я сам ні знаю, за сцьо мене взяли, — цього від мене хоцют, — бігме ні знаю, — заговорив він голоснійше.

— Nie wolno, gadać! Milcz i siedź tam jeden z drugim! крикнув2) вартовий з лавки, зачувши бесіду.

— Та я, пані поліціян, — ніцього, — я лись так...

— Milcz, żydzie, kiedy cię się nikt nie pyta! крикнув вартовий ще гнівнійше.

— Ой, йой, йой, — яке велике пан, — до нього ні плиступай без бука! прошептав жид собі під носом, і знов нагло склонив обезсилілу голову на груди.

Молодий коменарчик, бачилось, не чув сеї бесіди — єго очи блукали безвиразно і опинилися вкінци на блискучій рукоятці багнету вартового, немов ждучи від холодного зеліза огрітя і відради. Чим темнійше ставало, тим більше напружувався єго слух, ловячи глухий стук важких кроків по коритарах, свист сніговійниці на дворі, далекий, невиразний звук ратушевого годинника. Але звуків так мало, вони такі єдностайні, що не можут довго заняти слуху. Коменарчик кулится ше більше і цокоче голосно зубами. Чутє холоду немов кліщами здавлює єго тіло і проганяє всякі мисли, споминки і вражіня. З єго груди мимоволі вириваєся голосне хлипанє, — з очей котятся слези мов горох і промивают білявий слід на лици. Оба арештанти і поліцаї озирнулися на хлопчину, котрого за сумерком та чорною одежею мало що видно було з кута.

— Що ти, малий, — змерз дуже? спитав оден поліціян, — не той, що вперед так гнівно заказав жидови бесідувати.

Хлопчина не відповідав нічо, тілько хлипав. Хлипанє стрясало ним цілим якось судорожно і робило му пільгу, як усякий рух підчас холоду.

— От також пани! сказав оден поліціан до другого якимось гірким тоном, — ані їм у голові, що ту хлопець мерзне... А велика річ підписати наказ!

— А, — ще чим будут журитися, та хлопцьом, — відказав другий. Най ся псяюха намерзне бодай, най знає, що то красти!

Сесі слова вразили малого коменарчика мов скрегіт ножем по склі. „Най знає, що то красти", — сесі слова завертілися єму* в голові мов острий сверлик і відживили* всю єго трівогу, весь неспокій. Він насилу давив у собі хлипанє, щоб не звертати на себе уваги поліціяна та не почути ще раз таких прикрих слів. Вони глубоко скіміли го в серци, — а прецінь він мусів признатися сам собі, шо вони доразу правдиві! Ах, що би то він дав за то, як би вони не булі правдиві, як би міг спокійно слухати того слова „красти“, котре аж нині, відколи го зловлено на горячім учинку, перший раз так різко прорвалося до єго слуху! Нині він ажень почув усю тяжкість вини, всю грижу, весь неспокій, усю трівогу, яку чує чоловік, летячий у пропасть, а не видячий ні єї дна ні жадного ратунку.

— Ордонанц! роздався нараз різкий крик на коритари першого поверху. Оден з поліціянів схопився і побіг горі сходами.

— Ну, прецінь раз нагадалися підписати! сказав другий поліціян. Ну, ну, цит, небоже, — обернувся він до кута „клітки", — вже ту не будеш сидіти, — а там ся швидко обігрієш.

Ордонанц вернувся з аркушем паперу в руках і грізно крикнув арештантам, щоб ішли поперед него. Вони повстали, і замороженими, сціплими ногами ставили непевні кроки по коритари, куди їх справив вартовий. Кроки їх глухо стугоніли і бачилося, що тоті дрожачі люде ступают у пащу підземного світа, відки нема вже надії виходу. Вони йшли до тюрми. Справедливо, ци несправедливо, — по своїй вині, ци по чужій, — хто єго знає! Се викаже слідство судове, а поки викаже — до тюрми! Ци винний, ци невинний, — скоро раз по волі поліції або прокураторії попав у „клітку", — вже йому тюрми не минути.

Перейшовши коритар, арештанти увішли в вузенький, кривий хідничок — з одного боку мур будинку, з другого два сяжні високий, мурований паркан. Вітер не завівав сюда, — сніг супокійно летів з гори, играючи в воздусі, мов тисячі мотилів, та наліплювався на лиця і на одежу арештантів. Пройшовши вузкий хідник, вони опинилися перед фірткою, котру на голос їх сторожа отворив з другого боку такий же сторож, — і арештанти увішли на обширне кримінальське подвірє. За густою сніговійницею і вітром бючим просто в очи вони не могли розглянути подвіря і скулившися йшли повільно далі, аж увішли через тісні двері до сіний тюрми.

II.

— Tędy, tędy, — do pana kerkermajstra! крикнув поліціян, — отвираючи перед арештантами двері до канцелярії того неограниченого і рідко доступного владільця тюремного. Арештанти, скулені і дрожачі, увішли.

Пан керкермайстер Куфа був чоловік високого росту, колишній „гранатир". Єго широкі плечі і величезні, жилаві руки свідчили о єго великій силі, — лице подовгасте і троха набрескле, низьке чоло, обведене з верха густим, просто стирчачим, немов четинистим волосєм, чорним мов смола, і вираз невеличких, час* від часу дивно блискаючих очей, — все то казало догадуватися, що в голові того чоловіка мало розуму і образованя, а за то богато примх, тиранської самоволі і непросвітної, глубоко врослої ненависти до всего, що не корится, не підлягає, „не знає субордінації". Се була дика, упряма натура, — хоть притім, розумієся, як усякий дикар, лехко податлива на облесні слова та зручні, хитрі підходи. На тих він не вмів порозумітися і для того нераз лучалося, що котрий небудь арештант піддобрився д ньому, зиськав єго ласку і відтак використував єї для себе, – що діялося нераз на користь, а нераз і на лихо прочих арештантів.

Коли арештанти увішли, пан керкермайстер сидів на кріслі коло свого стола і курив люльку, дивлячися притім нерухомо в вікно, крізь котре видно було серед сніговійниці арештантів у сірих, суконних куртаках, повертаючих зо „світової“ роботи. Ордонанц, котрий привів арештантів, уклонився здалека пану керкермайстрови і, підходячи на пальцьох ід столови, положив на нім папір. Куфа сидів недвижно довгу хвилю, немов нічого й не бачив, між тим коли секретар пана керкермайстра, що писав при другім столі близько дверий, уважно вдивлювався своїми сірими очками в нових арештантів.

— Jak się pan nazywasz? спитав нараз пан керкермайстер різким, грубим голосом, виймаючи люльку з рота і швидко, по вояцки обертаючися до арештантів.

— Izrael Kessler, prosi pana, — відповів кланяючися жид, котрий стояв напереді.

— A ty, jak?... Aha, — czekaj no, czekaj no, obywatelu, — ja ciebie już gdzieś... Ty pierwszy raz tu ?

— Nie, proszę pana kerkermajstra, — ja już trzeci raz.

— Ach, — to ty Władek Zawadowski, — za kradzież, — prawda, jak ja cię znam! Cha, cha, cha!

Пан керкермайстер зареготався таким грімким і здоровим сміхом, що аж вікна задзеленькотіли, а арештантам залящіло в вухах. Завадовський видимо рад був тій веселости пана керкермайстра, бо знав, що коли той в добрім гуморі, то дасть го до якої доброї казні, де ясно і простірно тай не богато людий. Він стояв випростований, трошка навіть усміхнений, як вояк перед своїм начальником, — бо такий войськовий шгелюнґ найліпше подобався пану керкермайстрови. Тілько єго промерзлі литки, до котрих крізь широкі Діри сподень мороз і сніг мав свобідний доступ і котрі не вспіли так швидко розігрітися, дилькотали, мов самі не свої, не слухаючи намаганя бідного Владка, котрий силувався удержати їх просто і недвижно.

— A ty, murzynie, skąd? спитав керкермайстер, поглядаючи на коменарчика, що скулений стояв у самім куті підо дверми. Gzegoż ty tam stoisz, — chodź tu!

Послідні слова сказані були вже зовсім не весело, а радше таким тоном, яким кличеся пса „до ноги".

Ордонанц, видячи, що хлопець не рушаєся, твердою рукою взяв го за плече і безвладного виволік наперед.

— Jak się nazywasz? гаркнув до него Куфа. блиснувши прикро очима і наїживши вуса наперед. No, cóż ty, niemy, czy co?

— Я... я... я... називаюся... Івась Новітний, — відповів, коменарчик.

— Івась, Івась! переглумився пан керкермайстер. А що ти, Івасю, вкрав, що тебе аж сюда завели?

Хлопчина мовчав. Єго посинілі уста судорожно стягалися то знов росширювалися; єго великі, лагідні очи недвижно вперті були в грізне лице керкермайстра. Але той видячи, що хлопець не відповідає, обернувся до стола і глянув на папір.

— Ага, Івасю, — гаркнув він, знов обертаючися до арештантів, — хіба я не казав? Щось ти, небоже, потягнув! Будеш сидіти, — о, будеш! А ту в нас, Івасю, не марципани з медом, — ту, небоже, дубова каша і соломяна постіль!

Пан керкермайстер знов звільна повеселів. Йому любо було бавитися трівогою бідного хлопця, дивитися на єго дрож, на судорожні рухи уст і пальців та на ті білі пасмуги вздовж зачорненого саджею лиця, котрі промили сльози.

— Але який же тебе, Івасуню, чорт пізнає з лиця в тім чорнім кожусі? Ту в нас нема такої моди, — у нас ся так не носят! А ту би тебе, небоже, тра й описати, як ти виглядаєш, — як бис коли з голубціма вилетів крізь вікно, то щоби тя кождий пізнав, злапав і назад сюда припровадив! Тре тобі, Івасуню, промити личко, щобисмо ввиділи, як ти виглядаєш ! Każcie go tam jakiemu złodziejowi wziąć do studni, — niech go obmyje!

Ceci послідні слова сказані були до ордонанца, котрий* як стій вийшов з канцелярії.

Івась Новітний підчас тої веселої бесіди пана керкермайстра стояв на місци, не кажучи нічого, тілько очима поводив за кождим рухом Куфи, немов причарований. Єго лице набрало якогось отуманілого, непритомного виразу, немов холод, трівога, встид і все, що ту бачив і чув, прибило, приглушило на хвилю єго чутє. Він очевидно не зовсім розумів бесіду керкермайстра, але деякі частки єї западали му в голову, мов Острі клиньці, витесані з холодного леду. „Дубова каша і соломяна постіль“, — що се значит? Він не чував ніколи таких слів, але йому наперед уже лячно було їх скритого значіня. Правда, — лиха й доси зазнав він цимало, — ох, як цимало, — але все то лихо тепер немов щезло в єго молодій памяти, — ні, не щезло, провесніло, розсвітилося якось, стало немов принадне, веселе, тепле, радісне протів того, що доси бачив, і протів того, що мелькало перед єго обмертвілою уявою в темній, а зовсім близькій будущині „Дубова каша“, що се таке? Ци то справді така страва, ци ту може дубовими палицями бют? „Соломяна постіль", — хибаж я раз спав на соломі? Але тутка се мусит бути* щось страшного, коли аж сей лячний пан мене нею пуджає! Такі думки шибали по Івасевій голові і він не мав на них ні відповіди ні розясненя, ні відради ніякої окрім одної думки: „Чень же я ту не згину! Чень же бог дозволит ми видобутися відси!“

В тій хвили прийшов ордонанц і не кажучи Й слова взяв Івася міцно за плече і потяг до сіней. Там стояли вже два арештанти в коротких, сірих куртаках з грубого сукна і в брудних штанах полотняних*. їх лиця не мали на собі й сліду крови, — були якісь бронзові, немов покостовані зверха і цвітом своїм нагадували найборше небілену, припорошену і пожовклу стіну. Вони зареготалися, побачивши коменарчика, немов малі діти, коли побачат нову, невидану ще ляльку, — а прецінь се були вже не молоді чоловіки.

— Цувакс, цувакс, — коменар на цувакс прикнав* — говорили вони між собою серед сміху, але так, щоби за дверми коритара почули прочі арештанти.

— Ходи до кухні, — сказав оден з них Новітному, — там ще є троха окропу, то тя так обзолимо, що не то чорна фарба, але й десята скєра з тебе злізе!

Арештанти знов зареготалися за тим грубим дотепом. Івась трівожними очима поглянув на ордонанца, що стояв за ним, але той немов не чув тої бесіди, тілько крикнув :

— Prędko, złodzieju jeden z drugim, prędko!

Івася обхопила думка, що — „ануж вони мене направду обзолят“, — він хотів щось казати, просити, — але не було часу. Арештанти вхопили го під-руки і помчали з ним, мов вовки з ягнятем, що духу до кухні.

Але Івасів страх перед обзоленєм був дармий. Арештанти жартували. Вони обмили його зовсім „по людськи" теплою водою і привели назад до сіней, де ждав ордонанц. Тількож Івасеви не стало через то лекше. Що се значит: „цувакс"? Що то за назва і чому, защо вони так назвали єго? Якою се бесідою говорили вони до себе в кухни? Він слухав, розумів деяке слово, — а що і о чім говорили, того зовсім не знав. Ануко, як йому прийдеся жити між подібними людьми, котрих бесіди він не буде розуміти... Вони можут хто знає о чім говорити, — можут змовлятися, щоб єго задусити в ночи, бо що то, злодії, — їм все одно! А він не буде знав нічого! Холодна дрож пробігла по тілі Івася. Він вічно буде в страсі і трівозі, — він не зможе жити між такими людьми! Господи, — що станеся з ним?... Він з розуму зійде, смерть собі зробит!... Стрівожена думка єго не находила границь, не стрічала опори і перла в непроглядну пітьму, Івась дрожав, мов у лихорадці, і стоячи перед Куфою, не видів ні його, ні других арештантів, ні писаря, що списував єго признаки, ні канцелярії, нічого. Єму все лиш снувалися по перед очи мертві, гидкі лиця злодіїв, оживлені хіба злорадним, д’явольським сміхом, — бриніли в вухах їх заказані, незрозумілі слова та страшні, розбішацькі дотепи.

Куфа тимчасом розглядав спис арештантів, щоб знати, до котрої казні намістити нових.

— Ja by phosił do jaki pohziondni... заговорив жид і не докінчив.

— Dać ich razem na 27, — закомендерував Куфа, — a temu (вказав Новітного) aresztanckie ubranie, — w takiem przecież nie można!

Івась не чув нічого. Він отямився ажень, коли знов узято го за плече і поперто за двері, через сіни і вузким проходом горі темними сходами.

III.

— Як ту темно, — як ту темно! думав собі Івась, обзираючися по довгім, вузкім коригари тюремнім. Темнота обхопила єго при вході на коритар, — і йому стало страшно. Йому знов по голові перемигнула думка, що отсе він зажива йде в домовину, а хоть старався насилу вмовити в себе, що прецінь вина єго ще не така велика, що він відсидит своє і вийде, буде свобідний, буде знов міг вільно ходити по світі, по вулици, котру крізь сніговійницю ледви видно було з вікна коритара, буде рушатися, куда і як сам схоче, не чуючи на кождім поступі над собою бистрого ока поліціяна, — то прецінь неясне, тупе чуте безнадійности не покидало його, — ворушилося мов схована гадюка на дні єго серця і все немов шептало йому:

— Ніколи! Ніколи! Ніколи! Вже не побачиш свободи, не будеш гуляти по вулици, не почуєшся вільним від* зєркатого ока вартового! Світ пропав для тебе! Живий у могилу! Живий у могилу!

— За щож, — ворушилося питанє в Івасевій голові. Хиба я так страшно завинив? Хиба нема більших злодіїв, розбійників. — а й ті сидят, відсиджуют і виходят? За щож міні пропадати?

Безнадійні голоси стихали в Івасевій души, — єму ставало лекше, — він поглядав спокійнійшим оком здовж коритаря, немов хотів затямити собі як найдокладнійше єго вигляд. Та ніщо там було й тямити. Голі, сірі стіни і склеплена повала, — все то тонуло в тіни і немов здавлювало око. По обох боках коритаря дверці, дверці, дверці, — чорні, то зовсім покриті грубою зелізною бляхою, то лишень навхрест переперезані грубими штабами; у дверцьох малі віконця на кілька квадратових цалів завбільшки, забиті бляхою продіравленою мов дуже рідке решето, тай ще до того позапирані зелізними дверцями, — а з боку кождих дверець огромна, зелізна колодка, — ось що бачив Івась, розглядаючи коритар, — а більше нічого. З за дверець не видно й тіни, не чути й голосу, немов там пусто або мертво, мов у гробах, — а прецінь самі мури пожовклі та холодні, бачилось, виразно росповідали Івасьови, кілько то горя, сліз і сердечної муки вони ховают за собою, кілько то людського житя в(о)ни погребли, кілько дорогих сил пожерли і виссали, кілько надій розбили, кілько втіхи отруїли роспукою, кілько чесних людей поробили злодіями! Та що з того, що мури ясно говорят? Їх мову може зрозуміти тілько той, у кого серце чисте І думка невинна, — але єї не могли порозуміти ні тоті поліціянти, що сміючись походжали по коритари та покрикали голосно, коли в котрій казни арештанти силувалися прутиком отворити віконце в дверох казні, — ані той ключник, що побренькуючи ключами надійшов ід арештантам і сей час узявся перешукувати та перетрясати їх кішені, капелюхи, чоботи, убранє, — все до сорочки, до голого тіла. За чим він шукав? За всім! Арештантови не вільно нічо мати з собою „зо світа“, — передовсім не вільно мати ножа, тютюну, сірника, оливця, паперу, грошей, — ну, сказано, ніякого подрібя, котре на світі чоловік носит при собі і котрого ціни належної навіть не знає. Довго трівала ревізія. Пан ключник Панило був дуже острий чоловік, котрому войськова субордінація вїлася в тіло і кости. Кождого арештанта він уважав за свого особистого ворога, котрий вічно стараєся скривати перед ним якісь тайні, небеспечні замисли, і котрого прото треба пантрувати, як ока в голові, — а особливо тре добре обшукати, щоб не вніс із собою до казні нічо „недозволеного“. Арештантів з „низших верстов“, — селян, ремісників, злодіїв він трактував як псів, — комендерував ними, лютився, кляв, а часом і бив, для „вищих“ був понурий і маломовний, бо вони любили супротивлятися, доказувати якісь „свої права“, а навіть, скоро що небудь, ішли жалуватися до керкермайстра; як мали у керкермайстра гроші, то нераз навіть виходила їх правда, а ключник діставав „носа“. Се були для него найприкрійші хвилі, після котрих нераз кілька день Панило був зовсім „дикий“, — сварив, кричав, гримав дверми, бив злодіїв і проклинав всіх і вся, на чім світ стоїт. Дістатися на перший поверх, під Панила, злодії вважали великою карою, великим лихом для себе. Се добре знав і Завадовський, котрий аж поблід, коли почув, що керкермайстер назначив їм казню 27.

— Ов, — най тебе дідьча мати пірве, — гадав він собі, йдучи горі сходами на поверх, — тепер ажень прийдеся креперувати ! Він сидячи вперед раз дуже був посварився з Панилом, а коли той пустився єго бити, він, як їв обід, так кинув на него мискою з фасолею і покалічив ключника до крови. Правда, що за се набрався й бійки, і в казеньці сидів і зеліза носив дві неділі, — але він знав, що Панило не швидко забуває такі річи, і тремтів на саму гадку о тім, що то буде.

Обшукавши Кеслєра і Новітного і не найшовши в них нічого Панило звернувся до стоячого в куті Завадовського. Він нині був і так не в гуморі, а дужше лютило го то, що в арештантів нічо не найшов, — бо звичайно все найдене в них окрім добровільно відданого пропадало, т. є. ставало єго власністю.

— А, стійно, пташку, — крикнув Панило своїм грубим, хрипливим голосом, поглянувши з близька в лице Завадовському, ти вже, бачу, був ту, га?...

— Був, пане татку, — відповів Завадовський збираючися на відвагу, хоть голос єго чутно тремтів.

— Ат то ти За... Завадовський, — так?

— Завадовський, пане татку.

— А, гаркнув Панило, а очи єго заблисли диким, злорадим огнем. Ми, бачу, знаємося! Ну, ну, — витайте гості! О, тепер чень ся ліпше погодимо, як тамтого разу, — га? А, дуже ладно, дуже ладно! Ану, — додав зміненим, грізним, майже диким голосом, — ану, що маєш із собою! Показуй зараз!

— Нічо не... не маю! Прошу шукати!.. відповів якось боязко Завадовський.

— Нічо не маєш, ти злодійська палко? Добре, побачимо! Але як що найду, — ех, то то буде ..

Він не договорив і, закусивши зуби з лютости, шарпнув Завадовського ід собі і зачав го обшукувати, торгаючи та штурхаючи на всі боки, як пса. Новітний і Кеслєр і собі тремтячи з мимовільного страху та холоду, дивилися то на страшне, набрескле і мов у медведя обросле лице Панила, на єго люті, дикі рухи, то на свого тремтячого та блідого мов стіна товариша,, котрий без найменчого опору, без найменчого супротивленя давався шарпати та торгати лютому ключникови. Особливо страшно було Івасеви дивитися на тото. Єго переполохана фантазія сейчас шептала му: Що то буде далі, коли на першім кроці, на першім поступі в тім заклятім світі тілько погани і дикости! В серци Івася будився притім глубокий жаль над Завадовським, хоть єго зовсім не знав. „За що він так збиткуєся над ним? Що му зробив бідний Завадовський, — будь він собі й злодій? Чому ключник з нами обходився інакше, а з ним інакше?" Ті і другі подібні питаня ворушилися, в єго молодій,, недосвідченій* голові і боліли го, немов би хто колов го шпильками в мозок. Другий трівожий голос шептав му знов, що то само, що з Завадовським тепер, будеся швидко діяти і з ним, і з отсим жидом і дієся від давна з усіми арештантами. Таку думку мимоволі набилював му сам погляд на лице і очи ключника. Івась не міг собі подумати, як міг би хтось любити чоловіка з тою медведячою мордою і з тим бугаєвим голосом, як міг би хтось бути йому приятелем, говорити з ним щиро і отверто, а навіть усміхатися до него! Так пересякле ненавистю, злобою, тупим упором і безсердечною, звірячою дикостю видалося йому тото лице, особливо коли своїми маленькими, чорними очима, блискучими мов у вовка, поглядав пильно на лице Завадовського, немов хотів пожерти єго своїм поглядом. „О, щось той Завадовський мусів му дуже досолити!" — погадав собі по хвили Івась і дрожами зо страху присягався в дусі, що буде такий добрий,, тихий, потульний та послушний кождому, як ягнятко, щоби нестягнути на себе нічийого гніву, а особливо* гніву сего страшного ключника.

— Гей ти, коменар! крикнув туй над вухом Івася поліціят і трунув го в плече. На ти мундур, — перебирайся швидко! Ну швидко, — часу нема!

Івась кинувся дрожачими руками скидати з себе своє коменарське, тісненьке убранє. Хоть воно було й тісне і зовсім замазане саджею, то прецінь йому чогось стало жаль єго, немов скидаючи те шматє, розставався з якимось добрим, щирим приятельом, котрий трівав з ним довгий час в добрій і лихій доли. Але ніколи було довго роздумувати. Єго обхопив мороз, коли став у самій сорочці, і він швидко натягнув на себе арештантку бунду, — старий, з грубого, сивого сукна погано і невигідно вшитий куртак, з такого самого сукна і такої самої роботи пантальони і шапку.

— Ну, тепер з тебе цілий арештант, нічо ти не хибує, лиш палкою в лоб! — зажартував сміючися поліціянт, котрий приніс для Івася арештанцький мундур, а тепер, забравши єго комінярське шматє, побіг назад сходами на долину.

А Панило все ще ревідував та ревідував Завадовського. Він, видно, наперед сказав собі, що у сего „злодія“ мусит „щось“ бути і що він мусит тото „щось“ найти. Але дармо він обшарив усі кішені, обмацяв по під пахи, по грудех, по під коліна, — далі обсмотрив усі шви сурдута і камізельки, обшивку сорочки та сподень, — нічо не міг найти. Він став хвильку задиханий і лютий, — відтак крикнув пінячись:

— Визувайся, злодію!

Завадовський німий і послушний мов машина зняв діраві, старі штіблєти, далі скинув і онучки з ніг і став на коритари зовсім босий. Панило пірвав штіблєти і онучки і почав їм призиратися до світла. Але хоть і як довго призирався, фучав, мацяв, поров шви та мняв шкіру в пальцях, — то такі найти не міг нічогісінько.

— А, то злодій, бестія, зручний! — проворкотів він собі підніс. — На, обувайся та марш до казні, ти скурвий сину! І так єм уже через тебе тілько часу стратив! То дрантє прокляте, хороба би вас викришила!...

Завадовський знов німо і послушно обувся, по чім всі три арештанти під проводом одного поліціяна пішли на другий конець довженного і тепер уже зовсім темного коритара, там забрали для себе сінники та малі, соломою напхані заголовки, звані на арештанцькім язиці „капустраки“ і понесли їх перед двері своєї казні. Сюда приніс їм другий арештант три миски, три деревяні лижки, три простирала і три сорочці. Се мала бути вся їх посуда, все їх арештанцке господарство.

— А справуйте ми ся ту тихо, як миши в норі, памятайте! говорив ключник, відмикаючи з лускотом огромну, чорну колодку, що висіла з боку коло вузких, бляхою вкритих дверей, над котрими була прибита ледво видна табличка з замазаним, білим написом 27. — А як ми будете крики вирабяти, або як ся котрий з панів дозорців — він показав при тім на двох поліціянтів, що стояли за ним — пожалує де в чім на вас, — ех, тото буде шнур в роботі! Памятайте си! А миски ми не побити ! А ту дивіт, — сінники і капустраки маєте нові! Як ми де буде одна нитка виторочена, то нещастє ваше! Памятайте! Ну, марш до казні!

Арештанти забрали своє господарство і ввішли до казні, немов до темної студні. Важко дзоркнули за ними двері, страшно злупотіла колодка, котрою ключник замикав казню, — загримали ступні поліціянтів, чим раз то віддаляючись горі коритаром — і все стихло, все змовкло, замертвіло. І в казни було тихо, темно, страшно. Арештанти переводили дух, стояли кілька хвиль нерухомо, немов ті засуджені на голодну смерть, котрих іно що вкинено до глубокого, підземного льоху. В ухах їх ще дрожали тони дзорканя ржавілого зеліза, скрип ключа, лопіт колодки, — дрожали всі ті тони, що означали для них неволю, розлуку з цілим світом, — а серця бились голосно, трівожно, немов шептали якусь вість про нове горе.

IV.

Завадовський перший прийшов до себе. Він прецінь був уже старий арештант і знав, як ту поводитися в новім світі.

— Га, злодій Панило, кости би му покришило! крикнув він люто, обернувшися до дверей, — але майже в тій самій хвили зареготався. — Ха, ха, ха! Отто шукав, отто шукав старий чіп, а фігу найшов! О, пог(о)ди, тріснеш ти, заки ти в мене що надиблеш! Не бійся, не такий я дурень, як ти мудрець.

Тота думка видимо відживила Владка Завадовського. Він вхопив лехко мов перо свій величезний і тяжкий сінник і кинув го на тапчан, стоячий під стіною, відтак покидав на сінник без ладу простирало, сорочку, капустрак і коц, миску і лижку поставив у кут на примурок зелізної печи, а потому без ніякої прозьби поміг Новітному положити єго сінник на тапчані, між тим коли Кеслєр мучився, двигаючи свій сінник до гори.

— Цюєте, ви добгий цьоловік, — помозіт міні! сказав він до Владка. Той прихопився і одним махом сінник Кеслєра лежав на своїм місци.

— Ну, ти, коменар, — чого стоїш, — миски си поскладай онтам на примурок, — простирало, коц, сорочку, — все и возьми на ліжко! порядкував Владно, котрий від першого разу немов обібрався бути „цімеркомендантом“ у казни. — А ви також, — сказав він до Кеслєра, — зробіт якийсь порядок, най ту миски не лежат насеред хати, бо ще хто ростолочит!

В казни було вже майже зовсім темно, особливо при першім вході бачилося арештантам, що не побачут в ній нічого окрім одного віконця над своїми головами. Віконце тото було не більше як півтора квадратової стопи за обширне, закратоване грубезними зелізними штабами, переплетеними навхрест і на доброго півтора сяжня віддалене від підлоги казні. Воно виходило на подвірє, до котрого припирали сліпі мури містових камениць і арештанти не могли з долу бачити Крізь него нічогісінько окрім тих мурії і маленького крайчика неба поза ними. Але тепер вони не бачили зовсім нічо задля густої сніжниці, — віконце в їх очох було лишень великою* сірою плямою, дрібочку світлійшою від нутра самої казні.

— А, то злодій Куфа, тріс би! проговорив Владко, поглянувши безнадійним оком на тото високе віконце, — не мав мя де запхати, та ту до тої ями! То пся кров одна, — ні виглянути, ні годину на ратуши побачити, — нічо, лиш той мур тай мур, мов старої баби хіхлянка!

— Ге, ге, ге! всміхнувся Кеслєр на той солоний Владків дотеп. Ні знати, — ту, бацю, і в день так само ніцього ні видати, як тепер! Ой вай мір geschejn! Як ту висидіти у таке ями!

Івась тимчасом скулився з холоду і трівоги і сів си на свій сінник у кут, завинувшися коцом. В казни не топлено, бо до тепер вона кілька день стояла пуста. Івась, сидячи в кутику, напружав свої очи, кілько міг, щоби розглянути вигляд казні. Але крім білих стін, склепленої луковато повали і чорної, зелізної печи з примурком у противнім куті не міг добачити нічого. Єго вдарив тілько немило сильний смрід людських екскрементів, але він не знав, відки той смрід походит.

— Ов, ци не відотканий ту кібель! похопився й Владко, — що за такий смрід проклятий! Він почав мацати по конець Кеслєрового тапчана, де правдоподібно мусів стояти кибель (инчого місця вільного не було). — Та бо й мере, що ростворений. А пук бис, злодію, якийсь! А дивіт, — виходила відси бестія якась тай отворила кибель! А пахло би ти так з рота, як з того кибля!

Івасеви прикро робилося, коли слухав таких проклять і різних гидких слів, котрі за кождим поступом сипалися з Владкового рота. Правда, — такі проклятя і слова не були для него новиною, — у свого майстра мав він час їх досить наслухатися, — але щож, коли ніколи не міг до них привикнути. Все вони разили його, кололи єго слух, наповнювали якимось зогидженєм.

— То мусит бути дуже зопсутий чоловік, коли так клине і такими словами говорит, — подумав він собі наівно. А як я ту з ним побуду довго, — то може... може і я такий самий стану!... В єго серци щось болізно заскіміло, — згадка про матір, про сестру, котрих він так дуже любив, прошибла го великим жалем! Ох, вони помліли би, якби знали, з якими людьми приходная йому жити — яких слів приходится йому слухати, — тай за яку вину!... Що з ним сталося! Яка погана сила підвела його на погане діло, на крадіж! Що скаже його мама, коли о тім дізнаєся? А дізнаєся певно, — сумніву нема. Майстер ще нині сам ї то скаже. Ох, на що він дожив того ! Най би вже сам терпів і мучився в тій поганій, смердячій яли, — на щож мусит і єго мати і єго сестриця терпіти через него!... Івася дуже мучили подібні думки. Грижа, мов фалі підчас бурі, то опадала і немов щезала десь у безвісти, то знов, ще з більшою силою ніж уперед, бурхала, заливала єго серце. Вона враз із усіми поганими та страшними вражінями нинішного дня так ослабила його, що він, скулившися в своїм кутику, сидів недвижно, мов деревяний, і тілько, очима поводив по казни, дивячися не без страху і зачудуваня на то, що робив Владко і Кеслєр.

— Та сцьо, не знати, ци дадут нам ту що нині їсти, — питав Кеслєр. — Я такий голоден, так єм ся вимерз, сцьо стгах! Бодай на них усіх зайшло капурес, сцьо вони нас так довго дегзяли в тій поганій клітці!

— О, сказав насмішливо Владко, — таже ще нам нині прийдут два книдлі! Буде що їсти.

— Два книдлі? Які книдлі? — спитав поквапно Кеслєр, На нас тги — ах тілько два книдлі?

— Тілько два, — ха, ха, ха! реготався Владко. — Ну, але теньґі, не бійтеся!

— Ну, сцьо таке, — які книдлі? скрикнув уже гнівно Кеслєр, котрий побачив, що Владко смієся з него.

— Дві колодки на ніч дістанемо до дверий, — то наші книдлі!

Кеслєр остив від разу. Сей звичайний арештанцкий жарт, бачится, ткнув і єго неприємно, немов дотик леду. Він замовк, — а по хвили знеохоченим тоном сказав:

— Ну, мозє би гозбигатися та йти спати?

— Та такій так найліпше, — сказав Владко, ходячи швидко здовж казні, — щож будете робити? Tу бодай тото добре, що чоловік має час виспатися. Спи в ночи, спи в день, — раз-у-раз, кілько ти ся хоче!

— Ой, бодай уни так могли їсти, як я мозю спати! — зітхнув Кеслєр і почав розбиратися, воркотячи під ніс свою незрозумілу, вечірну молитву.

А Владко тимчасом ходив і ходив по казни, — все від вікна до дверий і від дверий до вікна. Він ходив зразу швидко, мов жовнір на шільдваху підчас тугого морозу, — але коли Кеслєр розібрався, ліг на тапчан і цілий, з головою, накрився коцом, то Владків хід ставав чим раз повільніший, — він не ходив уже просто, але в боки, сюди й туди по казни, стукав черевиками о дошки і чогось надслухував, немов ловив і розрізняв тон, який під єго обцасами видавали дошки підлоги. Се трівало добру хвилю. Владко, перетрібувавши всі дошки і не надибавши, видимо, в їх стуках нічо цікавого для себе, почав знов ходити Просто і швидко, розмахуючи звільна руками.

— Ти спиш, коменар! спитав він нараз, обертаючися до Івася, але Івась не відповідав від разу.

— Що, спиш, ци такой так дрімаєш? — повторив Владко голоснійше, приступаючи до єго тапчана. Встань, розберися, постели си добре і лягай, бо такой так не вільно ту спати!

— Та я не спю, — відповів Івась, — я тілько так сів, щоби троха обігрітися, — тай от і здрімався.

— Ну, ну, — розбирайся, та лягай спати! — сказав Владко.

Івась розібрався, змовив молитву і ліг на свою тверду постіль, але хоть і як було му холодно, не накривався з головою Його дуже зацікавив Владків хід, — хотів бачити, що Владко буде робити далі в казни. Він боятись — не боявся нічого, — так бодай йому здавалося, — але думав, що певно Владко чекає, аж вони поснут, а тоді зачне щось робити в казни, — щось таємничого, незнаного йому, але певно щось важного, — се він догадувався з тої старанности, з якою Владко витрібовував стук підлоги. Але Івась дармо ждав, — дармо витріщував очи, як міг най ширше, щоби серед густої пітьми, котра тепер залягла в казни, роспізнати ходячого Владка і добачити єго рухи. Вибила шеста година. По коритари, доси тихім, роздалися голосні стуки, брязканє ключів, дзорканє відмиканих та замиканих колодок, — се ключник ходив „шлюсувати“, т. є. порахувавши арештантів у кождій казни, замикати двері на дві колодки (днем вони замкнені тілько на одну).

— Ось і наші книдлі йдут! — сказав Владко над Кеслєровим тапчаном. Ану, повставайте, як прийде рахувати, — бо ся роскричит!

На тот росказ і на стук коло дверей їх казні схопився Івась з постелі на рівні ноги, але Кеслєр, — раз що старий, а в тім, як і всі жиди, лінивий, — не вставав, тілько підвів троха голову і наставив на перед свою сивляву, кругло підстрижену бороду. Двері казні створилися, млаве* світло ліхтарні, мов тонкі, чепірхаті тики з золота, впало на казню і освітило єї кути. Ключник Панило підняв ліхтарню високо до гори і повів очима довкола по казни.

— Раз, два, — сказав він рахуючи арештантів, — а третий де?

— Ту, ту, пані татку! скрикнув Кеслєр, підводячи голову ще вишше, але все такі не встаючи з ліжка.

— Ту, ту, — передразнив Панило. А ти, парху єден, що? ліпший від тих? Чому не встанеш? Я там маю йти за тобов до кута? Га?..

Голос ключника ставав чим раз грізнійший. Кеслєр, видимо, напудився його, і мов не був на постели, так злетів, з неї на рівні ноги і став, увесь дрожачий, перед ключником.

Памятайте си раз на завше, — сказав Панило навчаючим, хоть усе ще грізним голосом. — Як прийду рахувати в вечір, — маєте антріт зробити і всі ми ту сгояти рядом, — розумієте! Пся ваша мать була!...

І з тим словом, котре може в мові ключника значило „добраніч", — він обернувся, вийшов з казні і принявся, гримаючи та лупотячи колодками, замикати двері на дві колодці.

— Овва, — яке ми велике пан? Йому гоби антріт, як якому цісаг! Овва! прошептав Кеслєр, але так потихо, що не то Панило, але навіть Завадовський коло дверий не міг чути тих слів. Відтак Кеслєр ляг назад на своє місце, зітхнув раз — другий, обернувся до стіни, але швидко обернувся назад лицем до казні стрібувавши, що стіна дуже холодна, — прошептав крізь зуби: a riach’ daan * tatn aran! — і заснув.

На ратуши вже вибила одинайцята година. Темно, глухо, мертво в казни, на коритари, на дворі, — всюди. Бачится, цілий Львів спит, мов зарізаний. Кеслєр і Владко давно вже поснули і дихают тепер голосно, мірно, мов повільне тиканє двох годинників. Тілько Івась не може заснути. Він змучений, втомлений, слабий, мов збитий, — але сон якось єго не береся. Він лежит недвижно, з затуленими очима, щоб швидше задрімати, але задрімати не може. Крізь затулені повіки доходит, бачится єму, — мертва темнота арешту і холодною рукою обхапує єго очи, здавлює їх і втискає глубше в голову. Івасеви страх прикро чути себе єдиною, не спячою людиною серед того мертвого світа, немов на дні гробу. Він стараєся ловити слухом всякі далекі тони: дзвоненє на ратуши, битє годинників на вежах,— то знов заглубляєся в споминках, нагадує всі хороші і щасливі хвилі свого житя, немов шукаючи в споминках відради та спокою, — немов хотячи огрітися тепер їх теплом, просвітліти їх ясним, погідним блеском, віддихнути їх тихим щастєм. Але щож, — споминок таких мало, дуже мало надибаєся в памяти Івася, — ба, що ще гірше, — вони, мов закляті царі, скуті ланцами із своїми невільниками, тягнут за собою довгими рядами і всі гіркі, прикрі, болізні згадки, котрі поволи заповняют всю казню знакомими лицями, то любо всміхненими, то гнівними, то жалібними, то роспустно-веселими.

Івась Новотний, хоть родився у Львові, не був однако тим, що називаєся „містова дитина“. З малу слабовитий і нервовий, він не міг ніколи привикнути до того шуму і грукоту, котрий, мов заклятий вихор, разураз ревів по вулицях, а коли затих на верха, то Івасєви бачилось, що стугонит під землею. І хоть доля нераз, як усіх дігей бідних ремісників, виганяла го з тісної хати на улицю, між галасливих, роспустних хлопаків уличників, він також не міг статися подібним до них, не міг ніколи привикнути до їх гидких бесід, до їх грубости і непосидючости, до їх криків та біганя. При тім він був найслабший і найнесмілійший з них усіх і немало натерпівся від них бійки та всяких збитків. Через то улиця збридла му, — і уличницького житя він не знав, хіба з оповідань, котрі також разили його, — і він старався їх як найшвидше забувати.

Батько Івасів, бідний линвар, жив у власнім домику на Замарстинівській вулици, — там і Івась вродився. В рік по нім уродилась дівчина, сестра Івася, котру названо на хресті Маринею. Більше дітей у старих Новотних не було. Впрочім і з тих не довелось батькови бачити потіхи. Діти обоє були з лиця, волося, очей, вдачі такі неподібні до родичів, такі ніжні, слабовиті, вразливі, що батько за кождим разом якось морщився, дивлячися на них і особливо видячи горячу любов матери до них. Він був уже в літах, коли, повдовівши по першій жінці, оженився з молодою, хорошою дівчиною — матірю Івася. Вона була бідна так що замужє з Новотним виратувало єї з страшної пропасти, в котру так лехко попасти бідній дівчині, викиненій без помочи на львівський брук. Але всеж такі любити Новотного вона не могла — так бодай міркував сам Новотний, — він був для неї за надто поганий і старий. А ще й тоті діти з „панською вдачею", — відки се могло бути?... Старий Новотний, хоть відганяв від себе всякі лихі думки і нераз зарікався не припускати собі такого свинства до голови, — прецінь ніколи не міг доразу вспокоїтися. Правда, — жінка, бачилось, любила його, припадала коло него, розважала, — але се все не помогло нічого. Цілими днями, крутячи линви на дворі, Новотний гризся і мучився сам в собі, то раз дорікаючи собі, то знов викидуючи в думках своїй жінці єї невірність.

Така німа боротьба тяглася довгий час — цілі два роки. Новотний послаб і понехав роботу, — до жінки став якийсь напів холодний, а напів неприязний, — від дітей держався здалека, зовсім не як батько, а як чужий чоловік. Але ще й доси ніхто не міг зміркувати, що йому таке сталося. Аж ось трафилися добрі сусіди, що почали приходити — потішати Новотного вечерами, — далі вивели його з хати, на свіжий воздух, на прохід, проходом звичайно доходится до шинку, — ну, а в шинку, звісно, найліпші ліки. „Розігрітиб вам ся, кумочку!" — „Раз другий, та забудете за своє лихо!“ — „А що вам, куме, — скажіт на совість, що вам долягає?" — „Ет, — іди ти, куме, — питаєшся кума Новотного, та ще му більшого жалю завдаєш! Ніби то в тебе самого очей нема — не видиш!"... Досить того — слово по слову, — куми при чарочці як почали потішати Новотного, як почали розговорювати му єго тугу, — то довели до того, що крем вмовили в него те, чому він доси сам не хтів вірити.

Новотний був чоловік твердий, хоть надломаний віком і лихом. Він таїв у собі всякий біль, — і рідко-рідко висказував перед другими, що йому долягає. Але при тім він не був глухий на вражіня, — противно, що раз запало в єго серце, то оставалось там довго в повній силі. За молоду, може бути, був він рухливий, палкий до діла і проворний, — але тепер сесі прикмети зовсім у него защезли. З німою роспукою слухав він оповіданя своїх кумів про невірність єго жінки, про ЄЇ таємні сходини з якимось панком, — але ні сусідам не заборонював о тім говорити, ані жінці ніколи й одним словом не випімнув того. Тілько сам послабав, хилився і мізернів щодень дужче. Грижа погнала го до шинку, до котрого унадився ходити що вечера. Жінка дивилася на то все сумно, — але не могла сперти мужа, — боялася його чогось, відколи почула, що став для неї холодний. Вони обоє гризлися мовчки, чули, що якась погана рука невидимо викопала між ними глубоку пропасть, котрої вже нічо не вигатит. І дивно, сумно, важко було дивитися з боку на тих двоє людей, так ніжних і любячих, а так нещасливих, — як вони чахли та схли одно коло одного, та мучилися догадками о вині другого, не маючи ніякого твердого перєконаня і не сміючи, по мягкости та ніжности своїх характерів, випімнути собі все, виговорити свої догадки ясно і отверто. Старий Новотний гадав, що жінка жде єго смерти, і старався пити над міру і бути як найрідше коли в хаті. Вона знов думала, що він не любит єї, — і тілько дивувалася, чому він пє і слабне. Чи вона була винна? Сегоo не знав допевно ні Новотний, ні єго услужливі сусіди, — се могла знати лиш вона одна, — а вона була така спокійна і щаслива, дивлячись на своїх дітей, що Новотний часто сумнівався о правді своїх догадок. Ні, вона не могла бути винна! Не могла бути невірною жінкою! Невірні жінки не можут бути такі супокійні, глядячи на дітей, котрі їм раз-у-раз нагадуют їх проступок! Але чомуж ті діти такі неподібні ні до него ні до неї? А відкиж сусіди з такою певностю говорят про єї сходини з якимось панком?... Такі думки мучили нераз старого Новотного, і не втихали навіть тоді, коли він силувався заляти їх спірітусом. Думки не втихали, але мов мурашки літали по крови, штучно роспаленій, тілько тіло нило та тліло, мов у огни, — в голові мутилося і маєгочок, призбираний через довгі літа праці, щезав, мов сніг весною Довжки зразу, а відтак довги ставали чим раз більші. Жінка або не знала о них, або дізнавалася аж тоді, коли приходилося стягатися з послідного, щоби їх поплатити. Вона плакала, цілувала своїх дітей, — але мужови не казала нічого.

____________________

* В автографі Ів. Франка лишено чисте місце на переднє слово. Пізніше воно не дописане, бо й сама повість не докінчена. Оцей недрукований досі твір Франка належить до круга таких його творів, як На дні або До світла, що їх теми взяті з арештантського життя. Івась Новітний писаний таким же правописом, як опублікована в попередньому числі Франкова популяризація соціалістичної програми. Для вигіднішого читання подається оце текст Івана Новітнього в сучаснім правописі, — але залишаються всі відтінки його мови, що мають своє значіння для вивчення мови письменника. Автограф Франка, писаний на однім боці дуже тоненького паперу, очевидно призначувався до друку. Зберігається в його рукописнім архиві в Бібліотеці Наукового Товариства ім. Шевченка ч. 406.

* В рукоп. відповід.

* В рукоп. крикну.

* В рукоп. jeмо

* В рукоп. відживила.

* В рукоп. часу.

* В рукоп. котріј.

* В рукоп. мути

* В рук. полотньанах.

* Арештантське слово: прикна(я)в — прийшов.

* В рукоп. він

* В рукоп. недосьвідженій.

* В рукоп. особливу.