Герой поневолї (1904)

[Лїтературно-науковий вістник, 1904, т. 25, кн. 1, с.13–39; кн. 2, с.105–120]

 

І.

 

Старий возний львівського маґістрату, в мундурі ґвардиста народового, з чемерцї в вишнево-червоними вилогами, в чоботах із морщеними холявами і при шабли, тихенько відчинив двері до канцелярії ц. к. державної бухгальтерії. Тїсна, подовгаста кімната зі склепленою стелею тонула в півсумерку; була ще ледво девята година з рана, тай день 1 падолиста 1848 року був хмарний і понурий, якийсь неначе сердитий. У канцелярії було тихо; вся вона мала вигляд великого семейного гробу, а чорні деревляні бюрка, поставлені в два ряди по при головні стїни з невеличкими відступами нагадували два ряди старих, струпішілих домовин. Возний, обкинув зором канцелярію, немов шукав чогось; його підслїпуваті очи з разу не добачили нїчого і він уже хотїв вернути ся а може й замкнути канцелярію, коли нараз у однім кутї коло одного бюрка щось заворушило ся. Не довіряючи своїм очам старий наставив вуха, і почув виразно тихий, монотонний скрип пера, що звільна повзало по папері.

 

— Чи то ви, пане Калинович? — запитав він обертаючи ся в той бік, відки чув скрип.

 

— Я. Добрий день вам, пане Згарський, — мовив Калинович обертаючи ся до дверий і закладаючи перо за вухо.

 

— Я думав, що в канцелярії нема нїкого, — мовив Згарський входячи до канцелярії та зачиняючи за собою двері.

 

— Не богато й помилили ся, — мовив усьміхаючи ся Калинович. — Бачите, я сам. Приходжу пункт о осьмій — нема нїкого..

 

Роздяг ся, сїв до роботи, думаю : ось-ось поприходять. Ба нї, минуло чверть години, ба й пів, ба й три чверти, а отсе вже вибила й девята, а наших панів як нема так нема в канцелярії. Що се значить ся, пане Згарський?

 

— Що се значить ся, — повторив якось значучо Згарський. — Гм, або я знаю.

 

— Аджеж сьогоднї не сьвято? — непевно, всьміхаючи ся мовив Калинович.

 

— Та нї. В календарі сьвята нема.

 

— Ну, але може яке народове?

 

— Або я знаю! — таємничо мовив Згарський махнувши рукою. І схиляючи ся до Калиновича додав по тихо:

 

— Сьвята нема, але здаєть ся, буде празник.

 

— Який празник?

 

— Не знаєте ?

 

— Що маю знати? Нїчогісїнько не знаю.

 

— Не читали ґазет ?

 

— Ет, що я там буду в ґазетах вичитувати! Лають ся, друть ся, верещать, а все те пусте.

 

— Ну, нераз і в полові зерно буває. Ану погляньте ось тут! Нашу ґазету все таки треба би читати.

 

І він з таємничим виразом виняв із кишенї зложене в четверо число часописї „Gazeta Powszechna, godło Postęp“ з дня 30 жовтня. Калинович розгорнув число і почав перебігати його очима, а тимчасом Згарський глядїв йому в лице всьміхаючи ся під сивим вусом і похитуючи головою. По кількох хвилях Калинович відложив ґазету на бік і поглядаючи на возного запитав із виразом розчарованя :

 

— Ну, і щож? Усе стара сїчка.

 

— Так ? Не знайшли нїчого надзвичайного ?

 

— Надзвичайного? — протягнув Калинович і немов не вірячи своїм очам почав ще раз перебігати шпальти ґазети.

 

— Нї, не можу добачити нїчого такого, — мовив нарештї, знов кладучи ґазету на бюрко.

 

— Ану прочитайте отсе! — мовив возний тикаючи пальцем на сам кінець нумеру, де грубими лїтерами було надруковано:

 

Uwiadomienie.

 

Wydział główny miasta Lwowa wyznaczył z grona swego komisyę bezpieczeństwa, porządku publicznego i gwardyi narodowej, której to komisyi zadaniem jest czuwać, nad bezpieczeństwem i porządkiem publicznym i użyć wszelkich środków do tego celu prowadzących. Członkowie tej komisyi dla odróżnienia w razie potrzeby nosić będą jako oznakę zewnętrzną wstęgę białą z kokardą u nakrycia głowy i kartę legitymacyjną. Każdy mieszkaniec Lwowa czy stały czy czasowy ma tej komisyi lub pojedynczym członkom być posłusznym i do ich postanowienia zastosować się.

 

Калинович читав сю заяву з разу якось недбало, півголосом, та чим далї доходив у її текстї, тим повільнїйше, уважнїйше та виразнїше відчитував поодинокі слова. Кінцеві ледво видусив із себе, мов би його груди привалено тяжким каменем.

 

— Пане Згарський, — мовив він пильно вдивляючи ся в лице возного, — бійте ся Бога, а се що значить?

 

— Ви, пане рахмістру, розумна голова, вченїйша від мене,— мовив Згарський усьміхаючи ся сам задоволено. — То може менї випадало би прийти до вас тай сказати: пане рахмістру, будьте  ласкаві, вияснїть менї, що се значить?

 

— Не жартуйте! — мовив затурбованим голосом Калинович. — Адже се... се...

 

— Понюхайте, чим воно пахне?

 

Калинович якось механїчно притулив ґазету до носа і раптово зараз відкинув її геть.

 

— Пахне революцією! Comité du salut publique! „Użyć wszelkich środków... W razie potrzeby... Każdy mieszkaniec stały czy czasowy ma być posłusznym... диктатура! Czuwać nad bezpieczeństwem i porządkiem — а від чого-ж полїція, ґвардія народова? І хто властиво нарушує спокій і безпеченство ? Против кого звернене вістрє сеї постанови?

 

Калинович підсунув окуляри високо на чоло і глянув із свого крісла в гору на Згарського, що стояв обік нього і також дивив ся на ґазету.

 

Не знаєте, против кого? Хто нарушує спокій? Не читали ґазет? Там у кождім нумері по десять раз повторяють, що всьому винно цїсарське військо.

 

— Значить, против нього — —

 

— Не чули, у нас уже не лише своє військо, але й свій комендант, ґенерал Вибрановський, іменований головним комендантом ґвардії на весь край.

 

— Ну, я се знаю. Певна річ, коли що до чого, то на брак ґенералів не будемо жалувати ся, коби лише рядові вояки були, — з гіркістю мовив Калинович. — Але від ґенеральства пана Вибрановського до сего кроку головного видїлу ще досить далеко. Чого вони хочуть? До чого пруть?

 

— Ой пане рахмістру! — якось напів сердито, панів жартливо мовив Згарський, — як же ви помалу рахуєте! А не читали перед кількома днями отсього?

 

І він із другої кишенї своєї чемери видобув иньший нумер тої самої ґазети, з датою 28 жовтня, і показав йому підчеркнений червоним оловцем уступ на першій сторонї:

 

Organizujmy się wedle ostatnich dzisiejszej rewolucyi zasad,  a w chwili wzburzeń społecznych niech nam zawsze przewodniczy myśl jedna i wspólna — Polska demokratyczna!

 

— Ну, що? Хиба се не виразно? — спитав возний стишуючи голос.

 

— Polska demokratyczna! — буркотав тимчасом Калинович. — Ну, а ми з вами Русини, то що з нами буде? Ми й демократи, та про те як то нам смакуватиме та Polska demokratyczna? От іще й Польски готової нема, а вас старого не питали, чи ви Поляк чи Русин, а вперли в польську лїберію, ще й рогативку на стару : голову настромили.

 

— Ага, а як не хочеш, то марш зі служби на старі лїта ! — додав возний.

 

— Отож ! А я 14 марта, підчас перших збіговищ тисну ся вулицею тай слухаю, мало не оглухну, всї ревуть: Niech żyje Polska! А мене дурного підкусило крикнути: Най жиє Русь! Йой, матїнко! як не кинуть ся на мене! Паличками, кулаками! Zdrajca! Jak on śmie! Ледво я живий вирвав ся. От тобі й Polska demokratyczna ! Тай тепер — комісію встановили очевидно для польських революційних цїлий і зараз наказують, що кождий мусить її  слухати? А як я не хочу анї Польщі анї революції?

 

— То ви ворог bezpieczeństwa і porządku publicznego, — відповів з’їдливо возний. — А в такім разї на гак з вами.

 

Калинович довго мовчки дивив ся на старого, потім якось мимовільно, з виразом переляку на лицї оглянув ся довкола, і завваживши цїлковиту пустку в кімнатї, перелякав ся ще дужше. Аж з місця схопив ся.

 

— Бійте ся Бога, пане Згарський! — скрикнув він нараз. — Скажіть же менї, що тут дїє ся? Чому сьогоднї нїхто з наших панів до канцелярії не прийшов?

 

— Певно муштрують ся в ґвардії.

 

— А може... може там... може то вже сьогодня має щось розпочати ся?

 

— Не знаю, пане любий, — мовив возний, здвигаючи раменами. Та нараз оглянувши ся довкола і похиляючи ся над самим вухом Калиновича прошептав сквапливо:

 

— Стережіть ся ! Я вчора підслухав розмову двох панів — таки з вашої бухгальтерії — котрі се були, того вам не скажу... Підозрівають вас, що ви шварцґельбер, що шпіоните...

 

— Я? Шпіонити ! Тьфу на них!

 

— Усе одно. Стережіть ся. Тепер такі часи... знаєте...

 

В тій хвилї в ратушевім корідорі залунав різкий голос дзвінка.

 

— Ой, ой, ой ! То певно пан Відман, — скрикнув переляканий возний. — Бувайте здорові, пане рахмістру ! Як буду мати хвильку часу, то ще забіжу до вас коло дванацятої.

 

І не чекаючи відповіди він вибіг на корідор, навіть не заперши за собою дверий канцелярії. А дзвінок десь у далекім кутї темного корідора теленькав тай  теленькав, і його голос лунав мов плач переляканої дитини.

 

II.

 

Степан Калинович був канцелїст при львівській скарбовій бухгальтерії. Двацять лїт числив він скарбові доходи й видатки, двацять найкращих лїт житя провів у отсїй темній канцелярії подібній до великого родинного гробовища, на однім деревлянім кріслї, над великими рахунковими книгами, живучи з дня на день правильно і точно, мов добре накручений годинник, не думаючи про нїякі зміни, про иньше житє. Треба було аж бурі 1848 року, щоб у те тихе, самітне житє внести деякий неспокій і заколот. Що правда, в полїтику Калинович не мішав ся, до ґазет не дописував і навіть мало читав їх, у вуличних збіговищах, аґітаціях та котячих музиках участи не брав; протягом усїх бурливих сцен від марта аж до падолиста сидїв день у день точно на своїм місцї в темній і брудній канцелярії в ратуши і числив, числив, числив, як коли-б увесь панщизняний та абсолютистичний лад стояв іще незахитаний, а не розпадав ся на шкаматє.

 

Вихований у старій нїмецькій школї, напоєний духом бюрократичної субординації, він помалу в суспільних і національних справах (на скілько деколи думав про них чи радше неясно відчував їх) стратив почутє своєї волї, своєї особистости й окремішности. Він знав, що він із роду Русин — про се говорила його метрика, його урядовий декрет; але в житю се не мало для нього нїякого практичного значіня. В канцелярії була мова нїмецька, дома, у ґосподаря, де він наймав невеличку кавалєрську кватиру з двох покоїв, говорено по польськи ; не маючи родини, Калинович навіть сьвят руських не обходив. Лише раз на рік, на Йордан, беручи ex offo, в повній урядовій парадї участь у сьвяченю води на львівськім ринку, він почував себе Русином, з якимось дивним, неясним зворушенєм співав разом із масою народа „Во Йорданї крещающу ся тебі, Господи“, і тїшив ся як дитина, коли з кропила, розмаханого рукою митрополїта, падав на нього рясний дощ крапель сьвяченої води і змочував йому не лише шапку, але також лице, очи й бороду.

 

Хуртовина 1848 року раптом змінила відносини й весь настрій докола нього. Де доси панувала глуха, хоч і силувана тиша, раптом заклекотїло, загуло, затріщало з усїх боків. Конституція, вільність друку, увільненє полїтичних вязнїв, полїтичні товариства і збори, ґвардія народова, демонстрації по вулицях, вибори до сойму, ба далї явні конспірації з революційними покликами, нагінка на старих урядників, шварцґельберів та фондраусерів і явно вивішений стяг незалежної Польщі — шляхетської чи демократичної — все те клекотїло довкола нього, валило до основ усї його дотеперішнї, твердо устояні погляди та привички, та мучило його тисячами сумнївів, тисячами нових питань, що насували ся з усїх боків і домагали ся швидкої та невідхильної відповіди. Що він — Австріяк, чи Поляк, чи може ще щось иньше? Він присягав на вірність урядови — так, але то був уряд абсолютний, по теперішньому ворожий краєви, трохи не чортівський; тепер того уряду вже нема, тепер конституція, значить, чи важна його колишня  присяга, чи нї, а коли нї, то кому він повинен бути вірний? Чи годить ся йому як урядникови мішати ся в той заколот, що йшов довкола нього, в ту партийну, національну, полїтичну боротьбу, що розпалювала декого до правдивого одуру, а якої мотивів, пружин, цїлий і засобів він не бачив і не розумів? Усе те пригноблювало, лякало його; його сумлїнє, мов коса на камінь, що крок, що хвиля наскакувало на якісь запори і не знаходило ясної стежки. З разу він мало не вдурів, кидаючи ся то сюди то туди і всюди знаходячи якусь недоладність. Поляки побили його на вулицї, коли признав ся, що він Русин; Русини дивили ся на нього криво, коли не захотїв підписати програмової заяви Руської Ради Головної, а то тому, бо, як сам казав, не зрозумів її. Знеохочений тут і там він мов слимак засунув ся в свою халабудку, старав ся як найменше показувати ся на вулицях, з далека обминав усї такі місця, де чув крик та гармідер і бачив збіговище. Він пильнував, щоб рано, перед осьмою, заки ще вулицї порожні, забігти до своєї канцелярії, запхати ся за своє бюрко в самім кутї і загребти ся за купою книг, виказів, табель та витягів. Він працював із напруженєм усїх сил. Пильний і совісний урядник від давна, він нїколи не працював так пильно й совісно, як тепер. Ся праця, наказала йому з гори, отже комусь на щось потрібна, була тепер не лише його урядовим обовязком, але щитом для його сумлїня, одинокою фірткою, якою він день за днем шмигав із бурливого революційного та демаґоґічного клекоту на спокійний, твердий ґрунт хоч якої такої працї. Тут він бачив ясно в своїм хоч тїснім та обмеженім кружку, а там не бачив, не розумів нїчого. Не привиклий до самостійного думаня й поступуваня він тепер мов стебелинки держав ся тої остатньої решти старого ладу, не можучи освоїти ся з новим. Він бачив, як довкола нього, в тій самій канцелярії, де він працював, розривали ся всї вузли давньої дісціплїни. Новий дух віяв і тут; замісь давнїйшої покірности супроти старших тепер субальтерні говорили зі старшими за пан брат, а бувало й так, що старший по канцелярії був підвладним свого субальтерна в ґвардії народовій або в якім будь комітетї. Замісь недавнього „gehorsamster Diener“ тепер лунали всюди, навіть по канцеляріях, окрики: wolność, równość, braterstwo !

 

Особливо його найблизший сусїд у канцелярії, той що займав крісло насупроти нього, обернений до нього лицем і віддїлений лише широким бюром та купою книг, був тепер його найгіршим мучителем. Йосиф Валїґурскі, старий ветеран, колись вояк Наполєонового війська, що в 1809 роцї помагав гонити Австріяків зі Львова, а в 1831 роцї брав участь у польському повстаню, якимось дивним дивом дістав посаду в бухгальтерії і отсе вже десять лїт сусїдував із Калиновичем. Знаючи свою минувшину і розуміючи, що його посада висить на волоску, він весь той час мовчав, працював хилячи ся мов віл у ярмі і тілько украдком, десь колись злобно блискаючи сїрими, запалими очима з під сивих, навислих брів на ненависних йому „Швабів“. Що Валїґурскі ненавидїв Швабів усею душею, про се Калинович знав із деяких його уриваних окликів та проклять, що висковзували ся з його уст у хвилях, коли в канцелярії не було нїякого начальства. Зрештою Валїґурскі держав ся осторонь від усїх своїх товаришів служби, не звірював ся перед жадним із них і Калинович не без підстави догадував ся, що він глубоко погорджує ними всїми. Калинович чуючи його нехіть і не пробував нїколи зблизити ся до нього ; знав лише з оповідань иньших урядників, що Валїґурскі живе дуже бідно десь далеко на Байках зі своєю дочкою, за для якої він лишив ся у Львові, не бажаючи тягти її з собою на еміґрацію; дехто додавав, що старий окрім малесенької пенсії за свою урядову службу дістає ще невеличку пенсийку від французького уряду, привязану до ордера Virtuti militari, одержаного но якійсь битві з рук самого Наполєона.

 

Та ось у 1848 роцї Валїґурскі нараз змінив ся. З настанєм конституції його хребет випростував ся, його очи, навиклі слїпати над урядовою бібулою, набрали огню й живости, його уста розвязали ся і почали сипати ракети та ґранати. Він з великим, молодечим запалом кинув ся в вир аґітацій, брав участь у демонстраціях і перший бентежив віковічний мертвий супокій канцелярії горячими промовами та окликами, за які перед місяцем можна було ждати безплатного поміщеня в Кармелїтах, а там і транспорту на Грайгору в зелїзних перстенях на руках і на ногах. Він був одним із перших охотників до ґвардії народової і як старий вояк Наполєонїст зараз дістав під свою руку цїлу роту, яку мав учити муштри. Розумієть ся, що се вченє, при якому була вся його душа, відсунуло на заднїй плян його канцелярийну роботу ; до канцелярії він приходив хиба на годину-дві, тай то ледви понишпорив у книгах, а за те обсипав градом насьміхів, докорів та кпин своїх товаришів, особливо тих, що не брали участи в руху. Розумієть ся, що Калинович був головним жертовним козлом його дотепу.

 

— Ну, що, молю канцелярийний, книжкова блощице, чорножовта стоного! — говорив він до Калиновича не скриваючи своєї глубокої погорди. — Ще тобі не обридло порпати ся в тих затхлих паперах ?

 

— Хоч і обридло, та що робити? — покірно говорив Калинович, давно переставши ображати ся грубими ущипками старого вояка. — З чого чоловік хлїб їсть, того мусить пильнувати.

 

— Хлїб їсть ! Ой ти, худобо! Тобі аби лише жолоб тай паша! Ну скажи, ти нїколи в своїм житю не подумав, що може бути щось таке на сьвітї, задля чого варто віддати не лише хлїб, але й кров і житє ?

 

— Ріжне чоловік думає, пане Валїґурскі, — нерадо відповідав Калинович. — Одному се дороге, а другому те.

 

— Ага, а тобі твої Шваби найдорожші! Не можеш того переболїти, що їм руки вкорочено !

 

І Валїґурскі починав різким, хоч троха вже розбитим голосом ревти на всю канцелярію улюблену пісеньку польських конспіраторів :

 

            Гей Шваби-драби, гей Шваби-драби,

            Вже ми вас із краю наженем до лаби!

            Гей Шваби-драби, ще лиш пів годинки,

            Будете тїкати гублячи патинки.

 

— Не кричіть, пане Валїґурскі! — благав Калинович затикаючи собі вуха. — Не кричіть, адже я не Шваб.

 

— А що-ж ти ?

 

— Я Русин.

 

— Русин? Я також Русин. На Руси родив ся, в Житоміри. Навіть лїпший Русин від тебе. А про те я люблю нашу спільну матїр Польщу і працюю для її визволеня. Кождий сьвідомий, інтелїґентний Русин мусить бути польським патріотом. Іди спитай пана Ценґлєвича, се також певно Русин, а як він любить Польщу.

 

— Бо польський шляхтич! — буркнув Калинович.

 

— А ти хам! — накинув ся на нього Валїґурскі. — Русин, що не чує себе Поляком, може бути тілько хамом. Тьфу! Не хочу говорити з тобою !

 

І Валїґурскі відходив розсерджений. Та Калинович швидко зрозумів, що ся сердитість не була зовсїм щира, бо Валїґурскі, коли по двох-трьох днях знов показав ся в канцелярії, знов починав жартувати і кпити з нього, все впадаючи в вояцький, грубіянський тон, але все таки не зриваючи з ним зносин, як нераз можна було надїяти ся по його різких висловах.

 

Найприкрійше для Калиновича було те, що з иньшими товаришами в канцелярії Валїґурскі не поводив ся так грубо й різко. Правда, деяких він немов зовсїм не знав, не витав ся й не розмовляв із ними; за те з иньшими, що належали до ґвардії і чим раз більше втягали ся в полїтику, говорив як із товаришами, инодї перекликав ся якимись короткими, лиш їм зрозумілими словами, або шептав ся про щось у корідорі. Калинович чув себе чим раз більше одиноким у канцелярії, і розумів добре, що коли так піде далї, то йому не довго доведеть ся вигрівати в нїй місце.

 

Та ось від кількох тижнїв атмосфера у Львові почала робити ся чим раз горячійшою, хоча на дворі настала осїнь і вже почали ся жовтневі слоти. День у день по вулицях були збіговища, бійки ґвардистів із вояками. Звістки з Відня, де вибухло явне повстанє, повішено мінїстра Лятура, не позволено війську вирушати проти збунтованих Угрів, а особливо звістки з Угорщини, де під проводом Кошута проголошено детронїзацію Габсбурґів і розпочала ся вже кровава війна, наповняли серця польських патріотів горячкою. У Віднї працював ґенерал Бем, покинувши Львів, і снував сьмілі пляни розбитя Австрії; до Угорщини разом із угорськими вояками стаціонованими в Галичинї купами тїкали польські охотники, що в вибореню незалежної Угорщини бачили підвалину для визволеня Польщі з під австрійського ярма. Тай у самім Львові клекотїло, варило ся щось непевне; загальне роздразненє і напруженє зростало і грозило швидше чи пізнїйше вибухом.

 

Канцелярія державної бухгальтерії в тих остатнїх днях жовтня цїлими днями бувала майже зовсїм пуста; крім Калиновича ледви два-три урядники заглядали до неї на пару годин, тай тим очевидно не хотїло ся робити. Вони сидїли мов непритомні, від часу до часу зривали ся з місця, бігли до вікна визираючи на ринок, а по якімось часї вибігали зовсїм, немов ті старі, понурі, сїрі мури давили їх і наповняли трівогою. Калинович лишав ся сам один, а скрип його невтомного пера по рапавім папері цьвіркотїв у самітній канцелярії мов спів цьвіркуна в покиненій хатї. Старий возний Згарський був одинока жива душа, з якою Калинович міг инодї побалакати спокійно, по щирости. Валїґурскі від двох недїль зовсїм не показував ся в канцелярії.

 

III.

 

Згарський лишив Калиновича в препоганім настрою. „Стережіть ся!“ Добре се йому сказати, але як стерегти ся? перед ким стерегти ся? Аджеж у мишачу дїру не запхаю ся, десь мушу показати ся між людий, мушу ходити до канцелярії, що день пару разів переходити ринок та головні вулицї міста, посеред соток і тисячів народа. Якжеж тут стерегти ся ? Шварцґельбер! Що се за злочин такий? Ну, так, Калинович чув у глубинї душі і сам собі признавав ся, що він шварцґельбер. Він слуга австрійського уряду, від якого брав пенсію, якому присягав служити вірно. Щож у тім злого? Аджеж і Валїґурскі ще в початку року, ще до половини марта сего року був такий самий шварцґельбер. Тоб то може в його душі сидїло щось иньше, що тепер виклювало ся на верх. Та Калинович не мав такої широкої вдачі, на днї його душі не було нїчого иньшого, а до нової матери Польщі, яку тепер накидувано йому з криком, лайкою і погрозами, він анї руш не міг запалати синівською любовю. „Нї, се не моя мати“ — повторяло щось неясне в глубинї його душі і він не міг пересилувати себе пустити ся разом із иньшими в той скажений танець довкола нового божища, в якому отсе вже кілька місяцїв крутила ся велика більшість мешканцїв Львова. Так, він бідний лишив ся шварцґельбером навіть тодї, коли сї колїри стали дуже немодними, так само як у часї чемерок та конфедераток заховав свій дуже немодний білий бюрократичний цилїндер.

 

За те другий докір, шпіонства, обурював його до глубини душі. Шпіон ! Нї, він нїколи не був шпіоном ! Не був тодї, коли за те ремесло платили грішми, авансами й ордерами, тим менше мав охоту бути ним тепер, коли за се дуже легко можна було дістати коли не штилєт, то хоч пів копи стусанів під бік від роз’яреної, сфанатизованої юрби. Але хтож і по що міг пустити про нього таку відомість? Аджеж коли ся відомість дійде до народньої юрби, то ся не буде розбирати, чи се правда, чи нї, але готова кождої хвилї розправити ся з ним по свойому. Калинович перший раз почув у отсїй канцелярії, як мороз подер його по за плечі. Йому зробило ся душно, перо випало з його руки і голова повисла знесилена на вязах.

 

Та в тій хвилї він зірвав ся з місця і скочив на рівні ноги. Що се було? звичайний клекіт і туркіт на ринку немов притих, і нараз вікна забреньчали і повітрє затрясло ся від вереску :

 

— Niech żyje Polska!

 

Але не се так дуже перелякало Калиновича. Серед того вереску, що повтаряв ся раз по разу, все голоснїйше та завзятїйше чути було якесь гупанє до такту, мов марш війська, а ще далї, десь на кінцї ринку, чути було змішаний вереск, крик, лускіт, немов десь камениця валила ся або дало себе чути землетрясенє.

 

— Що се таке! Боже! Що се таке? Невже починаєть ся?

 

Крики довкола ратуша не втихали. В корідорях ратуша чути було гуркіт богатьох, може соток кроків, якісь гомони, якісь острі, міряні оклики, мов голоси коменди. Калинович стояв на місцї нї живий нї мертвий. Його губи поблїдли, очи вирячені дивили ся на двері не змигаючи.

 

— По мене йдуть! По мене йдуть! — крутило ся вихром у його голові. Йому здавало ся, що в скаженім вереску в низу чує виразно голоси: „Шпіон ! Де той шпіон ? На гак шпіона!“

 

Минали хвилї, для Калиновича хвилї страшенної трівоги. Він мов прирослий ногами до помоста стояв на однім місцї, не можучи сїсти на кріслї, не сьміючи анї приступити до вікна та глянути, що там робить ся на ринку, анї вийти на корідор та переконати ся, чи справдї йому грозить яка небезпека. Він тремтїв усїм тїлом і надслухував запираючи в собі дух.

 

— Niech żyje Polska! Śmierć Szwabom! — ревли купи нaрода на ринку.

 

— Do broni! Do broni! — кричали різкі голоси, стугонїли кроки, туркотїли вози.

 

— Na barykady! Na barykady! Nie dajmy się! — чути було оклики з иньшого боку. З моря змішаних голосів десь колись вискакували якісь поодинокі голоси, слова коменди, може промови бесїдників, що загрівали людий до бою, а може голоси розважних, що радили втихомирити ся.

 

— Szpieg! Szpieg! Na latarnię z nim! — заверещали нараз десятки голосів у однім місцї. Знов вереск, стук кроків, розпучливий писк. „Ależ Panowie!“ брутальний регіт юрби і знов вереск:

 

— Niech żyje Polska!

 

Та в тій хвилї якийсь новий, могутнїй гук потряс повітрєм. Бум! бум! бум! — залунало, і рівночасно на ратушевім дасї затріщали мов зерна величезного граду і з гуркотом покотили ся в низ та попадали на камяний брук ринку.

 

— Бомбардують! Бомбардують! — заверещала юрба на ринку. Вереск урвав ся. Його заглушив стук тисячів кроків, що бігли, гнали, ховали ся, хто куди міг, у сїни ратуша, в сїни домів, у бокові вулицї.

 

А гармати, обнявши провід у тій скаженій орхестрі, бурчали далї. Вони бурчали глухо, десь із далека, здавало ся навіть, не зовсїм сердито, але ратушевий будинок почав відчувати якусь дрож. Вікна тихо, але ненастанно дзвенїли, столи і бюрка хитали ся, а з надвору доходили лише короткі, сухі стуки: цяп! цяп! цяп! чим раз частїйше, чим раз горячійше. Се били о стїни кулї та ґранати.

 

Калинович усе ще стояв, ледво живий із переляку, не розуміючи гаразд, що воно дїєть ся, і ждучи кождої хвилї нападу на себе.

 

Але на напад не заносило ся. Довкола ратуша очевидно зробила ся пустка: стояти на ринку, під кулями було небезпечно. Правда, в ратуши, особливо в низу і на подвірю, гуло як у повнім вулїю; сюди збігла ся головна часть ґвардії, тай не мало народу, що перед хвилею заповняв ринок. Але той голосний, зачіпливий настрій, який перед хвилею виявляв себе такими криками, тепер пройшов. Лише десь одалїк, по бокових вулицях, що вели до ринку, чути було глухий вереск, гуркіт каміня, тріск ломаних меблїв та вигуки коменди; се будовано барикади.

 

А гармати не переставали гуркотїти. З разу кулї падали на ратушевий дах та котили ся звідтам у низ; тепер гармати наведено троха инакше: кулї били в стїни, деякі падали просто на ринок. Ось забрязчало одно вікно в ратуши, далї друге: се кулї почали вскакувати до середини. Ратуш чим раз дужше тремтїв і, бачилось, хитав ся ; замісь звичайних куль почали летїти ґранати набиті запальними матеріями; вони лускали впавши, розприскували ся на дрібні скалки і вибухали стовпами огню. Калинович стоячи в своїм кутї бачив крізь вікно такі огняні стовпи на ринку, де надали ті кулї. В його остовпіню його зацїкавив сей вид, мов блискавки серед бурі; він ждав, коли лусне й вибухне новий ґранат і переставав на хвилю думати про себе. Йому навіть замануло ся пійти до вікна і виглянути на ринок.

 

Та ледви він рушив ся з місця, брязнуло вікно в його канцелярії — коротко, різко, мов здоровий пшик горячого зелїза киненого в воду, і в тійже хвилї затріщала деревляна шафа з актами, поставлена в кутї недалеко вікна. Калинович з разу не бачив нїчого, та по хвилї почув на підлозї канцелярії шелест, мов би там бігала миш поміж паперами. Досить було раз глипнути, щоб у нього серце завмерло і все тїло похололо. Ґранат влетївши якось рікошетом скісно крізь вікно відлупив один ріг шафи і випхнув із неї цїлу купу актів, а сам відбивши ся від шафи впав на підлогу і крутив ся по нїй бігаючи довкола на своїй оси, мов джміль, яким бавлять ся дїти. З разу він крутив ся так швидко, що його ледво було видно, і розкидав довкола себе папери; та ось його рухи роблять ся чим раз повільнїйші, на горішнїй його частинї видно щось мов чубок із диму, який тоненькою білявою струйкою піднїмаєть ся в гору, ще кілька оборотів і якихось немов веселих підскоків зелїзного гостя, він перевертаєть ся на бік, заточує широке колесо, стукає ся о ніжку якогось бюра, і в тій хвилї вибухає величезний огняний стовп, у слїдуючій хвилї чути оглушливий лускіт і вся канцелярія наповняє ся димом, курявою, шматками порозриваного паперу та трісками полупаних меблїв, серед яких мов шершенї бренять і моментально затихають зелїзнї черепки ґраната. Все те счинило ся так нагло, в такім якімось шаленім темпі і з такою фатальною льоґікою, що Калинович не міг анї одної ясної думки захопити в голові. Зовсїм безтямно, несьвідомо він заскочив у найдальший кут канцелярії, між своїм бюрком і великою печею, скулив ся тут і заслонив лице ліктями. Декілька трісок ударило його по голові, але зрештою йому не стало ся нїчого. Острий, душний дим від горючих паперів протверезив його.

 

Він визирнув зі свого кута, випростував ся і поглянув довкола. Половина канцелярії, та що близше вікна, виглядала як дїйсне пекло. Вибух ґраната вирвав часть підлоги, потрощив бюрко, шафу, розсипав і розкидав масу паперів, які тепер горіли гучним полумям. Не надумуючи ся довго і не слухаючи дальшого лусканя куль Калинович ухопив своє пальто й капелюх; держучи їх у руках вискочив на корідор.

 

Канцелярія лежала на першім поверсї. Корідор був пустий. Надягаючи на себе пальто Калинович біг корідором і кричав:

 

— Горить! Горить!

 

Його голос лунав по пустім корідорі і відбивав ся десь далеко в другім його кінцї. Добігши до сходів, Калинович побіг у низ, на партер, де було чути гомін людий, і все не переставав кричати:

 

— Горить! Горить!

 

— Де горить? Що горить? — запитав його якийсь ґвардіяк на сходах, заступаючи йому дорогу.

 

— Бухгальтерія горить!

 

— Е, бухгальтерія! — з погордою мовив патріот, — ся нехай горить.

 

— Але з нею згорить і ратуш! — кричав Калинович, минаючи ґвардіяка.

 

В сїнях на сю вість счинив ся гомін. Кількадесять людий побігло горі сходами, а Калинович тимчасом замішавши ся в юрбу почав протискати ся до брами.

 

— Не вільно виходити ! — крикнув до нього ґвардіяк, що разом із цїлою лавою иньших стояв у ратушевій брамі, загороджуючи вихід.

 

— Як то не вільно? Я потребую вийти! — протестував Калинович.

 

— Куди підете ? Чи ви вдуріли ? Адже тут стріляють!

 

— Але-ж я нїчого не винен, за що мають на мене стріляти !

 

Вся лава ґвардіяків зареготала ся.

 

— Здурів чоловік! Хоче, щоб кулї мали очи та ще й уміли розріжнити, хто винен, а хто не винен.

 

— Прошу мене пустити! Я собі піду! Я не можу бути тут довше! — благав Калинович, сам себе не тямлячи зо страху.

 

— Назад! Геть звідси! — крикнув якийсь старий ґвардіяк і пхнув його в груди так сильно, що він аж заточив ся.

 

— Ой Боже! Алеж я мушу вийти! — запищав Калинович. Трівога відбирала йому застанову. Він обернув ся і що духу погнав у противний бік, до другої брами. Щоб дійти до неї, треба було перейти через ратушеве подвірє. Тут під стїнами, заслонені від куль, стояли ґвардіяки в повній зброї, в рядах, готові вискочити з сеї засїдки, з карабінами на плечех. Калинович що духу перебіг через подвірє, боячи ся навіть зирнути на боки, аби його не взято за шпіона, що хоче зрадити ґвардийські секрети. Друга ратушева брама була замкнена, лише мала фірточка в нїй була отворена. Але й тут стояла купка ґвардіяків на вартї. Розпука і бажанє вискочити з сеї западнї підшепнули Калиновичу одну думку. Він прискочив до ґвардіяків мов спеціально присланий до них із сею новиною і розказуючим тоном крикнув:

 

— Панове, ратуш горить! До коновок і сикавок!

 

— Ратуш горить! Ратуш горить! — заметушили ся ґвардіяки тратячи голову і побігли на подвірє до свого коменданта. З сеї хвилини скористав Калинович, у однім моментї відчинив фіртку, вискочив на ринок і нараз зачинив фіртку за собою. В ратуши чути було глухий гомін, із якого чим раз частїйше і лячнїйше визначували ся оклики:

 

— Горить! Горить!

 

IV.

 

Калинович опинивши ся на ринку не мав коли лекше відітхнути. Він трівожним зором окинув ситуацію, силкуючи ся моментально зорієнтувати ся, що йому робити далї.

 

Ринок був пустий. Тут і там цокали та лускали кулї, піднїмаючи клубки куряви. Але скоро лише Калинович показав ся на ринку, зараз його побачили невидимі очи з кількох попідхилюваних брам і десятки голосів загукали:

 

— Тїкайте ! Тїкайте !

 

Калинович не тямлячи гаразд, що робить, пустив ся бігти по під стїною ратушевого будинка, поки не добіг на ріг. Тут зирнув наперед себе і побачивши перед собою відчинену браму в каменицї Андріолїя, скулив ся, шмигнув через ринок і просто в ту браму.

 

Камениця, добре звісна йому від давна, мала перехід вузким подвірєм, просто до рога єзуїтського костела. Він надїяв ся вибігти туди на площу сьв. Духа, а відси на Сикстуську вулицю, де була його кватира. Одначе й тут йому зустріла ся завада. Подвірє в каменицї Андріолїя було повне людий ; другий вихід був завалений ріжними меблями, полїнами різаного дерева, тротоаровими плитами і иньшими причандалами, з яких якраз на вилетї брами сеї каменицї, між стїною сусїднього дому і Єзуітським костелом будовано барикаду.

 

— Не можна туди йти! Не можна! — кричали до нього люди заняті двиганєм матеріялів.

 

— Я вам не перешкоджу! — благав Калинович. — Менї треба до дому.

 

— Еге! — жартували ті, — так як тому Циганови, що казав : Або вішай, або пускай, бо менї треба на ярмарок. Тут залїзним бобом частують, а йому хочеть ся до дому!

 

— Яким залїзним бобом ?

 

— Хиба не чуєте, як пражать? Адже на площі сьв. Духа, одвах*, то відтам вояки хочуть напасти на ринок, а ми їм кидаємо колоди під ноги.

 

— Ану! — крикнув якийсь комендант і вхопив Калиновича за карк. — До роботи! Несїть!

 

Калинович скулив ся ще дужше. Він не сьмів сперечати ся, вхопив полїно на плече тай понїс, протискаючи ся з ним помалу, до виходу. Вузкі сїни каменицї подабали на передсїнок пекла. Крик, стук, гуркіт тягарів і лускіт стріляня глушили, отуманювали. Калинович чув, як над його головою свистїли кулї, збиваючи штукатуру зі стїн. Вихід із каменицї також був забарикадований, крім невеликого отвору в горі; при отворі стояла купка узброєних людий, які від часу до часу стріляли. Калинович переконав ся добре, що туди вийти і дістати ся на Сикстуську вулицю нїяким сьвітом не можна. Не довго думаючи, битий якоюсь лихорадкою він кинув полїно, яке двигав доси на плечех і почав швидко протискати ся назад туди, куди війшов, тоб то на ринок. Тут брама була відчинена, а коли він добрав ся до неї, стрілянє нараз затихло.

 

— Ратуш горить! — чути було голоси.

 

— Білу хоругов вивісили ! — кричали иньші.

 

— Забили того, що вивісив білу хоругов! — скрикнув хтось, біля Калиновича.

 

— Нї, не забили, лиш ранили. Ади, він хитаєть ся!

 

— Махає білою шматою !

 

— Післали парляментарів до Гамерштайна.

 

— Військо мусить уступити!

 

— Най ратуш горить, що нам до того !

 

— Не піддаваймо ся! Військо мусить уступити!

 

Такі оклики лунали довкола і ринок майже моментально заповнив ся купами народа. З ратуша висипали ся узброєні і ушиковані віддїли ґвардії народової. На рогах ринку товпили ся купи народа, гомонїли промови, лунали голосні оклики, мов коменда.

 

— Не піддамо ся! Най військо уступить! Не покидати барикад! Бачність !

 

Калиновича вхопила людська хвиля і витиснула в одній хвилї геть на ринок. Та тут він надумав ся дібрати ся до Краківської брами, та обходами, Вірменською вулицею вийти на Гетьманські вали, а відси до Сикстуської вулицї. Але й се йому не вдало ся, В Краківській брамі стояла барикада до висоти вікон першого поверха, а з по за неї чути було військову коменду. Стиск народа попер його в Трибунальську вулицю, знов таки до того самого Єзуїтського костела, якого забарикадований ріг він бачив із вилету каменицї Андріолїя.

 

Тепер йому було наручнїйше розглянути ся. З рога Трибунальської вулицї він міг бачити як на долонї цїлу картину, дико-мальовничу, незвичайну, фантастичну, якої певно йому й не снило ся бачити нїколи. Ґвардисти в мундурах, ремесницькі челядинки в полотняних куртках із фартухами та засуканими по ліктї рукавами звивали ся та глотили ся валячи на купу бочки, полїна, тротоарові плити, затикаючи отвори замісь цементу подушками, матерацами та сїном. Кількоро люда тягло з веселими окликами якийсь повіз, захоплений на вулицї, від якого инощо випрягли коний і відігнали властивця й слугу; його як стій перевернули до гори колесами і вперли в велику люку, що лишила ся ще між барикадою і брамою костела. В вікнї одної каменицї, що виходила на Трибунальську площу, показали ся на першім поверсї розпалені лиця кількох робітників і кричали: „Бачність! Бачність! Геть з під вікна !“ Калинович, що серед сутолоки пробирав ся все по під стїни, ледво мав час відскочити, коли з вікна першого поверха з пекольним брязкотом гримнув здоровенний старий фортепян.

 

— Гурра! — заревли радісні голоси на площі. — Отсе музика! Саме в пору! Браво! Браво! Давайте його сюди!

 

І десятки рук підхопили стару руїну і поволокли на барикаду.

 

Калинович знов притиснув ся до стїни в самім кутї площі, і стояв мов остовпілий. Ось вона, революція! Така сама, як ті, про які так богато балакали та писали сего року в донесенях із Парижа, Берлїна, Відня. Барикади у Львові, і він, найвірнїйший цїсарський підданий, також причинив ся хоч одним полїнцем до сеї революційної будови! Що стало ся тим людям? Чого вони хочуть, за що бють ся, на що надїють ся ? Він нїколи не розумів революційного запалу, а тепер найменьше. Чув лише, що для нього нема виходу, що він тут немов у клїтцї. Правда, барикада коло Єзуїтського костела ще не була скінчена. А що, як би протиснути ся близше, видрапати ся на неї, поки не стріляють, зіскочити другим боком та драпнути на волю ? Шалена думка, бо або з сього або з того боку могли звернути на нього увагу і почастувати його кулею. А тїкати Гетьманською вулицею в напрямі до Академії також було годї, бо й там будовано другу барикаду між стїнами Академії й театру. Калинович стояв обливаючи ся холодним потом і ждав, що буде далї. Одинока його надїя була, що справа скінчить ся спокійно, що більше стріляня не буде, що військо уступить ся. Бідний шварцґельбер і сам не міркував, що всю свою надїю покладає на побіду революції!

 

Та майже в тій самій хвилї, коли в його голові ясно сформулувала ся ота безглузда думка, залунали від ринку голосні оклики:

 

— Стріляють ! Стріляють ! Наших стріляють !

 

Калинович справдї чув кілька далеких вистрілів, але не розумів, що вони значили. Аж пізнїйше довідав ся, що воно було. На вежи горючого ратуша стояло декілька ґвардистів, що звідси обсервували рухи цїсарського війська і давали сиґнали своїм. Уставлені біля намісництва, на Ґубернаторських валах вояки, стрільцї з гуцульських гір, бачучи підозрені рухи тих паничів і не дбаючи нї на які переговори та капітуляції, навели на них пару карабінів, узяли їх на цїль, і паф! паф! — ґвардисти на ратуши попадали неживі. Решта ратувала ся втекою з окликом: Стріляють! який в тій самій хвилї підхопила вся юрба на ринку та в сумежних із ним вулицях.

 

— На барикади! На барикади! Зрада! — ревли купи народа.

 

— На бік, хто без оружа! Оружні на барикади! — лунали голоси коменди.

 

Калинович стояв на своїм місцї. Правда, коли почув ся оклик : „На бік, хто без оружя“, повідчинювано деякі брами і туди поховали ся купи безоружних. Але заким Калинович міг дотиснути ся до брами, затріщали карабінові сальви, браму затріснено перед його носом і він лишив ся на дворі. Коло його вух засвистали кулї, мов рій шершенїв. Якимось несьвідомим рухом він схилив ся в каблук і поповз радше нїж побіг до свойого кута, де хоч сяк так міг бути безпечним від куль. Його серце било ся страшенно, все тїло дрожало, а уста машинально, несьвідомо бубонїли все одну фразу, яка невідомо звідки й по що прийшла йому до голови :

 

— Моє почтеніє, всечеснїйший господине!

 

Тепер на невеличкій площі перед Єзуітським костелом було не більше як трицять люда. Більша часть їх скупчила ся біля барикади, яка, хоч не викінчена, все таки давала їм добрий захист від ворожих куль і ослонювала їх позицію. На барикадї, клячучи на колїнах і похилені так, що з противного боку їх було зовсїм невидно, стояли її оборонцї, числом не більше десятьох: пару молодих студентів, два три робітники і кілька старих ветеранів. Вони чапіли на своїх становищах і піднїмали ся троха в гору лиш у ряди-годи, щоб вистрілити і знов заховати ся за барикаду. Решта оборонцїв стояла в низу, набивала карабіни та подавала тим що стріляли. Один сьмільчак, учепивши ся якогось гака від вивіски і опираючи ся одною ногою о ніжку фортепяна, сторцом уставленого на вершку барикади, займав пост еклєрера; він мав таке становище, що був усїм тїлом заслонений від куль рогом муру, а вихиливши троха голову міг бачити добре все, що робило ся по за барикадою, і голосними окликами давав про все знати товаришам. А з по за барикади вояки в безсильній лютости сипали сальву за сальвою, засипаючи площу кулями, вибиваючи ними всї вікна супротилежних домів та обтрушуючи штукатуру з мурів. Мов маєві хрущі весною бренять у теплому вечірному повітрі і що хвиля в летї бють ся о стїни домів та шибки вікон, так тут бренїли та цяпали о стїни кулї. І за кождою сальвою оборонцї барикади піднїмали радісні оклики:

 

— Браво! Браво! Ще раз!

 

А один підлїток, хлопчина пятнацяти лїт, з головою круглою як гарбуз, з румяним, усьміхненим обличєм, по кождій сальві вихапував ся з під барикади на площу з шапкою в руцї і назбиравши її повну куль шмигав назад до барикади і подавав кулї тим. що набивали карабіни !

 

— Браво, Броню ! Браво ! — кричали врадувані оборонцї, а він крутив ся на одній нозї, всьміхав ся цїлим своїм румяним обличєм та пискливим голосом затягав мазурську пісеньку:

 

            Oj nima to, nima,

            Jako djabłu w piekle :

            Napije się smoły,

            Posiedzi sé w cieple!

 

Калинович мимоволї, зовсїм несьвідомо всьміхнув ся й собі на вид сього веселого хлопчика, що отсе знов підскакуючи та підсвистуючи бігав по площі і збирав у шапку карабінові кулї, немов би збирав суницї по лїсї.

 

Вояки тимчасом, бачучи безхосенність гуртового стріляня, затихли. Завішений руками на гаку на розї шпіон шептав до своїх, але так голосно, що й Калинович у своїм кутї міг почути.

 

— Бачність! Роздїлили ся на партії! Повзуть по під стїни з боків ! Пане Валїґурский ! Вам там видно !

 

В тій хвилї гукнув вистріл і куля цяпнула в сам той гак, якого держав ся відважний шпіон. Може о пів цаля від його руки! Він сплюнув і зареготав ся, але все таки не кидав свойого становища. Та увага Калиновича була збуджена його словами зверненими до пана Валїґурского. Як то, і пан Валїґурскі тут? І він почав очима шукати по барикадї. Не довго й шукав, бо майже в тій самій хвилї, коли шпіон зареготав ся, почувши удар кулї о гак біля своєї долонї, з противного кінця барикади, з під самого муру єзуїтського костела гукнув вистріл, а за барикадою почуло ся глухе стогнанє.

 

— А ти драбе куди лїзеш? — закричав той, що стрілив.-— Маєш за своє! Не лїзь!

 

Калинович пізнав голос Валїґурского і аж тепер устиг роздивити добре досить незвичайну навіть у тій пекольній фантасмаґорії картину.

 

На розї єзуїтського костела, збудованого з тесаного каменя, над малими входовими дверми на висотї першого поверха містить ся за зелїзною балюстрадою низьке, півколесне вікно в глубокій фрамузї. Значно низше від того вікна, праворуч входу містить ся друга фрамуґа, вижолоблена не більше пів метра в глуб, і в нїй стояла камяна статуя Матери Божої. При будові барикади доведено її з сього боку аж до балюстради над дверима, зірвано балюстраду і вгороджено її в барикаду, укріпляючи нею позицію повоза, який витягнено на верх, покладено горі колесами та привалено камінєм. Виважено з її нїші й статую Божої Матери і привалено нею на барикадї купу всяких дрібних, поломаних меблїв, скріплених против сили куль околотами соломи, подушками та матерацами. Калинович уже перед тим спостеріг, був на вершку барикади, в півколесному вікнї костела навалену мов ненароком, мов забуту в тім місцї купу околотів. Тепер побачив за сею купою якісь рухи, побачив там якусь людину.

 

В глубокій віконній фрамузї за купою тих околотів стояв скулений Валїґурскі. Його позиція була вигідна й небезпечна. Скуливши ся майже у двоє він міг мало що не зовсїм заховати ся у фрамузї над барикадою, а рівночасно окидати очима всю напротилежну сторону площі сьв. Духа, вилет брами Андріоллїя і дальші доми. Випростувавши ся в фрамузї і ставши одною ногою на статую Божої Матери, він міг вихилити ся головою по за ріг костела, оглянути одвах і всю площу і слати й туди свої кулї. І він сидїв мов щур у муцї: не видно його, а знаєш, що він з укритя пасе очима довкола. Та ось нараз він піднїмаєть ся до половини, простягає руку, в якій видно заржавілий старий Наполєонівський штуц, у якому первісний кремяний замок перероблено на капсльовий, і майже не мірячи палить у низ і рівночасно знов тоне в своїй криївцї, а тільки глухий стогін та нїмецькі проклятя за барикадою сьвідчать про ефект його вистрілу. Та рівночасно Калинович побачив, як із горішньої фрамуґи простягає ся в низ його рука з великим пістолєтом, як той пістолєт відбирає у нього якась иньша постать, що закрита будовою барикади стоїть у низшій фрамузї, відки сьвятотатські руки вивалили статую Матери Божої. Вона стоїть так заслонена, що Калинович майже зовсїм не може бачити її. Лише на поклик Валїґурекого з гори вона вихиляєть ся зі своєї фрамуґи, підносить ся троха в гору, простягає руку, бере від нього вистрілений штуц і рівночасно подає йому другий, такої самої будови, набитий. І поки Валїґурскі в своїй засїдцї починає очима нове польованє і з далека видно лише, як його рука поводить дулом пістолета, то постать у низу, скулена, метушить ся над чимось, виконує якісь прудкі рухи; придивляючи ся пильно міг Калинович добачити слїди їх по наглих рухах великої бавовняної хустки якою була прикрита ся постать. А по хвилї знов вистріл із вікна, знов зойк за барикадою, знов простягає ся рука Валїґурского з пістолетом у низ, а назустріч їй вихиляє ся в низу рука з набитим пістолетом — Калинович бачить: їй Богу, біла, тонка, дрібна жіноча рука !

 

— Не вже його дочка з ним тут? — подумав Калинович і його серце забило ся чогось, немов до того натовпу сильних та бурливих вражінь прибуло ще одно, дике, несподїване та сильне власне тим, що таке несподїване.

 

— Се вже осьмий ! — мовив з гори Валїґурскі до тих, що стояли в низу і набивали карабіни.

 

— Браво Валїґурскі, браво! — почули ся голоси. — Пражте їх! Так їм треба!

 

— Бачність! — крикнув той, що висїв на гаку на противнім боцї! — Вони щось нового готують! Бачність!

 

V.

 

На площі залягла хвилева тиша. Вояки перестали стріляти; біля барикади також було тихо. Якась глуха трівога висїла в повітрі. Мов підчас бурі перед страшним вибухом елементарних сил. Усї слухали дух у собі запираючи, всї почували, що те, що було доси, то була дитяча забавка, а тепер почнеть ся щось нове, „не з тої бочки“, щось рішуче, страшне. Стрілянє затихло і по иньших місцях, його не було чути нїде. Тілько на ринку гоготїла велика пожежа, тріщали бальки, лускали муровані склепіня, огняними роями летіли в гору искри, а дим важкими клубами падав на місто. А з далека, десь по нерівнім містовім бруку гуркотїло щось, стугонїло глухо. Що таке? Кінські копита, чи мірені кроки піхотних полків, що готовили ся до штурму, чи щось іще иньше? Ті, що боронили барикад, чули добре, що цїсарське військо зелїзним перстенем оперізує середмістє. Найсьмілїйші блїдли, але нїхто не покидав становища.

 

— Проклятє на них! Гармати тягнуть! — буркнув у своїй фрамузї Валїґурскі.

 

— Бачуть їх татко ? — запитав жіночий голос у низу. Се у-перве Калинович почув той голос.

 

— Нї, не бачу, але чую. Мур чує. Мур на тім розуміє ся, зараз дає знати.

 

— Бачність! — крикнув той, що висїв на гаку, — на одваху готують ся до штурму.

 

Валїґурскі у своїй фрамузї закляв по француськи. Се був остатнїй людський голос, який міг почути Калинович. Ще хвиля мертвої тиші, а потім здавало ся, що земля відчинила ся і вибухло пекло. Рев гармат, свист куль, лусканє ґранатів, тріск лупаних мурів, дощок, меблїв і всього того, що було навалено у барикадї, якийсь дикий рев, мов буйного вітру, що раптом схопив ся і рве з корінєм столїтні дерева, якісь дикі, нестримні елєментарні сили розгуляли ся, немов бажаючи моментально змести з лиця землї отих дрібних червяків людий з їх дрібними дїлами. Калинович стояв у своїм кутику заглушений, остовпілий, безтямний. Він з разу зажмурив очи, але в пітьмі, яка тодї огорнула його, блискали якісь велитенські огняні язики, що сягали від землї геть висше камяної вежі єзуїтського костела, і він у смертельнім переляку зараз же розкрив очи. Нї, огняних язиків не було, барикада стояла ще, але подібна до копицї сїна розкудовченої сильним вітром. Пірє з розшарпаних подушок лїтало по площі мов густі платки снїгу ; одна нога з фортепяна опинила ся на серед площі, недалеко нього, а камяна статуя Божої Матери на барикадї, виведена з давньої рівноваги, стояла тепер майже випростувана, похилена троха головою на перед, немов женщина, що стоїть над глубокою водою, зазирає в низ у її хвилї і надумує ся, чи скочити в неї, чи нї. А рев, лускіт, гук не переставав. Кулї свистїли в повітрі, деякі падали на камяний брук, сипали тисячі искор від удару і з диким пискотом підбивали ся в гору і летїли далї.

 

Півперек площі, скуплені, з карабінами в руках, один за одним безладно й мовчки бігли недавні оборонцї барикади. Бігли під градом куль і щезали в гирлї Трибунальської вулицї, в напрямі до ринку. Між остатнїми біг підросток Броньо, все ще веселий, румяний, немов усї страхітя довкола зовсїм не торкали ся його. Він на хвилинку зупинив ся, щоб копнути ногою великий ґранат, що впавши на брук крутив ся і бренїв мов великий джміль.

 

— Дай спокій! Дай спокій! Не руш! — крикнув до нього один із тих, що втїкали. Але вже було за пізно. Броньо копнув ґранат, почув ся пекольний гук, бухнуло полумя, потім дим укрив площу і залускали о стїни відломки ґраната. Калинович мимоволї аж у двоє скулив ся в своїй криївцї, а коли по хвилї зирнув на те місце, де стало ся нещастє, побачив страшно пошматований труп Броня, з відірваною ногою і розбитою на камуз круглою головою; тїло лежало тихо в калюжі крови, а обік нього з розірваним животом, втискаючи до середини кишки лежав і вив ся з болю той, що остерігав його перед хвилею.

 

Се був перший такий кровавий вид, що кинув ся в очи Калиновича. Перший раз смерть показала йому своє обличє в найстрашнїйшім видї. Та на превелике диво йому самому сей вид не зробив на нього такого вражіня, яке б у иньшу пору зробило, здаєть ся, саме оповіданє про таку появу. Він так уже освоїв ся з несподїванками і страховищами сього дня, так отупів, що його уява при тім видї падала безсильна мов пташка в надто великім морозї. Він глядїв на трупа і на раненого лише хвилю; кров із обох звільна розливала ся чорнявими потічками довкола; стогнаня раненого глухо лунали по пустій площи. Неначе в відповідь на них, заглушуючи їх іще раз гукнули гармати, аж земля затремтїла. Ще раз пролетїв огнистий гураґан вулицею від Маріяцкої площі аж до Єзуітів. Затріщала, залопотїла барикада і захитала ся. Ще один окрик із її верха. Калинович зирнув туди. Що стало ся з Валїґурским? — мигнуло в його голові. — Невже він іще там, на своїм місцї?

 

Валїґурскі був на своїм місцї. Був і не був. Ґранат відбивши ся рікошетом від рога костела скочив на барикаду і вдарив ся о статую Божої Матери. І в тій хвилї луснув. Розбив на куснї голову статуї, розкинув барикаду. Кілька обломків — не знати, чи з ґраната, чи зі статуї — трафило старого Валїґурского ; він у аґонїї підскочив зі свойого скорченого сидженя в вікнї костела, простяг високо руку з пістолетом і лицем наперед упав у ту купу руіни, що перед хвилею була барикадою.

 

— Таточку! Таточку! Що вам! — почув ся з низу дївочий крик; скулена постать у дверех костела зкинула з себе хустку, випростувала ся і скочила на перед. Не в добру хвилю. Щось ударило її. Вхопила себе за голову, скрикнула і повалила ся наперед. На неї повалив ся повіз, що доси лежав угороджений до гори колесами в барикаду. Падучи з гори він якось зачепив ся і скотив ся в низ обертаючи ся колесами до долу. Дївчина таким робом опинила ся під колесами, а тимчасом із верха барикади валили ся дошки, меблї і всякі обломки, покриваючи, але не займаючи її.

 

Калинович дивив ся на все те скляними, непритомними очима. Катастрофа стала ся так раптово, моментально, що він не мав коли й подумати про неї. Його очи не могли відірвати ся від того місця, де щезла дївчина. Що з нею? Чи вона жива, чи вбита? Всяка правдоподібність говорила, що вбита, але в Калиновичевій душі шептало щось, що жива. Ануж жива ? І згине привалена руїнами? Зомлїла і буде задушена? Або вояки підуть по барикадї і потопчуть, баґнетами поколють її ? Він нараз почав тремтїти всїм тїлом. Якась невидима сила неначе вхопила його за карк і пхнула наперед, неначе нечутно і невідхильно крикнула йому:

 

— Що став, як туман? Іди, ратуй!

 

У нього нараз зашуміло в вухах і зарябіло в очах. Він з якоюсь розпукою глипнув довкола, мов шукаючи ратунку. А довкола було тихо, гармати не гуркотїли, кулї не свистїли. За барикадою, на площі сьв. Духа чути було острі, різкі окрики коменди. Йдуть до штурму! Ще хвиля і підуть на барикаду. Швидко ! Швидко! І Калинович не тямлячи нїчого, скулений у двоє, блїдий, майже непритомний кинув ся до барикади. Кількома сильними рухами він прочистив собі дорогу до повоза, схилив ся, витягнув з під нього непритомну, зомлїлу дївчину — вона видала ся йому легкою як мала дитина і вхопивши її мов сніп наперед себе кинув ся й собі бігти півперек площі до вилету Трибунальської вулицї.

 

— Habt acht! — чути було коменду на розї костела, і Калиновичу видало ся, що се гукнув хтось саме над його вухом. Він стрепенув ся, але не кидаючи свойого тягару, не озираючи ся що духу побіг далї. Але дївчина в його руках робила ся чим раз тяжшою; властиво се послабала його сила; орґанїзм знеможений масою незвичайних і сильних вражінь опадав на силах. Йому почало дзвонити в вухах; огняні кружала забігали по перед очима; моментально все щезало перед ним, ноги тяжіли, мов би на них були не чоботи, а важкі оловяні кулї. Тілько якесь дивовижне зусилє волї, сила розпуки попихала його наперед, тай то йому здавало ся, що ось-ось упаде. Опинивши ся перед брамою дому, де тепер реставрація Брайтмаєра, він гримнув ногою до брами і крикнув :

 

— На милість Бога ! Відчинїть!

 

І в тій хвилї брама відчинила ся. Пара дужих рук немов би ждала на нього, простягла ся і взяла йому з рук його тягар, потягла його самого до сїний і знов замкнула двері. Стало ся се так тихо, несподївано і легко, що Калинович у иньшім разї був би готов повірити в якесь чудо. Але тепер він не здібний був зібрати двох думок до купи. Ще хвилю стояв у сїнях мов остовпілий, ще торкнули його слух нїмецькі слова коменди на площі ось тут за брамою, почули ся йому численні кроки вояків, що, бачилось, голосно чалапкали в теплій іще крови, розлитій річками по бруку. Та в тій хвилї йому здало ся, немов десь там у його нутрі луснув пухир наповнений теплою водою, і та вода легко, лагідно почала розливати ся скрізь по його тїлї, почала любо лоскотати його коло серця...

 

Він похилив ся і всїм тягаром свойого тїла впав зомлїлий на камяний поміст сїний.

 

(Конець буде).

 

 

VI.

 

В каменицї, де отак не то чудом, не то припадком опинив ся Калинович, жила на першім поверсї ґрафиня М. Дїдичка славного історичного імени, славна колись красою та маєтком вона вийшла замуж за польського маґната, гуляла з ним разом за границею і здобула собі не менше голосну славу своїми любовними авантурами. Повстанє 1831 року покликало її мужа назад до краю, до просторих дібр на росийському Поділю. Загальний запал захопив і його; він узброїв свою двірню й слуг і зробив із них полк, який принїс йому більше слави серед шляхти, нїж пожитку польській справі: він був швидко розбитий і розсипаний, сам ґраф дістав ся до неволї і був висланий на Сибір, а його добра сконфісковано. Ґрафиня ледво здужала врятувати те, що внесла мужеви в посагу, тай се через її гуляще житє за границею було дуже надшарпане. Вона спродала останки, перенесла ся до Галичини, купила тут невеличке сельце та пустивши його в аренду сама жила у Львові дуже скромно. Все одягнена в жалобу, поважна з виду, з білим як молоко волосєм, хоч числила ледво 50 лїт, вона була тепер горячою польською патріоткою. Ті, що не знали її шумного минулого, вважали її взірцем чесноти та посьвяченя, зразком старопольської матрони, що на своїх жіночих раменах держала й лелїяла силу й славу Польщі та біля домашнього огнища берегла сьвяті дїдівські традиції. А ті, що знали ґрафиню лїпше, мовчали і вдавали, що також вторують похвальним гимнам на її честь. Що їм се шкодило ? Навпаки, слава, що окружала імя ґрафинї, переливала частину свого блиску також на весь шляхотський стан.

 

Нема що мовити, ґрафиня живучи отсе вже дванацять лїт у Львові дбала дуже пильно про те, щоб піддержувати свою славу. Вона швидко, якось непомітно виробила собі імя великої філантропки, заступницї та помічницї всїх бідних, а найпаче бідних ветеранів польського війська, бувших повстанцїв та сьвіжих конспіраторів. Маючи широкі звязки та знайомости не лише в польських, але також у нїмецьких шляхетських та магнатських сферах вона справдї могла зробити не одну прислугу, особливо в тих часах бюрократичної всевладности та самоволї. Вона не щадила заходів та просьб, вироблюючи одним посади, иньшим амнестії, ще иньшим увільненє з під полїцийного дозору, пашпорти на виїзд за границю або дозвіл на пробуванє в Галичинї. Тай звичайних бідних, сиріт, що зголошували ся до неї за підмогою, вона нїколи не відправляла нї з чим, хоча все вміла так устроїти дїло, що з власної кишенї на всю ту філантропію не видала анї крейцара. Прошаставши за молоду не малий маєток ґрафиня на старість зробила ся скупою. Та про те вона вміла запомагати бідних чужими руками: тут напише білетик, особливо до якого міщанина, купця або Жида богача, який на радощах, що „сама ґрафиня“ написала до нього власноручно, трусне мошонкою і дасть у десятеро більше, нїж би дав з власного милосердя; а там, коли дїло важнїйше, а усмотрений виконавець її філянтропійних інтенцій тугійший на кишеню або вже був натягнений, вона їде сама, в жалобі, з урочистою міною на лицї і з голосом повним релїґійного намащеня. І вже не легко знайти такого твердяка, щоб опер ся її просьбі, тим більше, що за кождою просьбою ґрафинї мов люта собака за вуглом сидїла погроза : через свої звязки й знайомости вона могла кождому пошкодити ще лекше, нїж помогти, і не один мав нагоду пожалувати, відмовивши коли будь її просьбі. У ґрафинї була добра память, і хто раз чим будь не догодив їй, міг бути певний, що колись, у прикрій хвилї почує на собі її мстиву руку.

 

Входячи в лїта ґрафиня пристращала ся чим раз більше до двох річий: вона робила ся набожною, сповідала ся що тижня у Єзуітів, молила ся цїлими днями і взагалї весь час вільний від виїздів за філянтропійними інтересами присьвячувала релїґійним практикам; а друга річ, се була охота сватати молодих дївчат і паничів. Роля свахи або посаженої матери була найлюбійша їй, з усїх роль, які могла відгравати ще в житю, певно любійша від ролї Магдалени-покутницї. Вона сватала всїх своїх молодих своячок і свояків, віддавала замуж молоді вдови та розвідки, а з часом дійшла до того, що брала до себе на вихованє по десять або й більше молодих дївчат, сиріт по офіціялїстах, ходачкових шляхтичах або урядниках, головно для того, щоб по двох-трьох роках, могти віддати їх замуж по своїй волї і вподобі; саму відданицю звичайно не запитувано при тім; вона мала приймити свою долю з рук ясновельможної панї ґрафинї, розплакати ся, впасти їй до, ніг і бути до смерти вдячною.

 

І не треба думати, щоб ґрафиня бодай при тім поносила якусь матеріальну жертву. Вона брала „на вихованє“ дївчат не менше пятнацяти лїт, — молодших віддавала в теплі руки иньшим милосерним людям. Ті вихованицї жили у неї в селї і нїби то вчачи ся домашнього ґосподарства, робили безплатно всю чорну роботу сїльських куховарок, наймичок та робітниць. За те віддаючи їх замуж ґрафиня давала їм „ґардеробу“, се-б то пару сорочок та иньшого дешевенького жіночого убраня, та пару дукатів „на нове ґосподарство“ ; все було обчислене докладно так, щоб нїяка вихованиця не коштувала більше, нїж принїс її заробіток.. Головне віно, яке давала ґрафиня, се була її протекція: вона виробляла посади й аванси для мужів своїх вихованиць, приміщувала їх в данім разї у знайомих панів до „обовязку“ і не забувала за них і потому.

 

Того дня, коли скоїло ся бомбардованє, ґрафиня провела весь ранок, як звичайно, на молитві. Коли-ж почали стріляти і насупроти її вікон почали будувати барикаду, вона велїла свойому льокайови Янови замкнути браму, а сама ставши біля вікна, так, щоб була заслонена муром а про те могла бачити все, що дїє ся на площі, стояла весь час шепчучи молитви і визираючи крізь вікно. Декілька куль із площі сьв. Духа влетїло крізь відчинене вікно до її покою, та се не злякало її; вона була з лицарського роду і не бояла ся оружя; за її дївочих часів не перевела ся ще мода, що паничі для забави вистрілювали паннам корки з під черевиків в часї польонеза. Таким робом вона була сьвідком оборони й упадку барикади, бачила, як упав остатнїй оборонець поміщений, у вікнї єзуітського костела, і дївчина, що сидїла в заглубленю.

 

бачила нарештї вчинок Калиновича. Видячи, як він з дївчиною на руках біжить півперек площі, вона скрикнула нараз до свойого льокая:

 

— Яне ! Живо! Живо! Біжи, відімкни браму і хапай тих двоє до сїний! Живо, бо їх розстріляють на місцї!

 

Ян скочив з ключем до брами і в саму пору втягнув Калиновича й дївчину до середини. Ледво заскрипів ключ замикаючи браму, на площі почули ся голоси коменди і гупанє кроків цїлої компанїї вояків. Офіцер мабуть добачив іще Калиновича, що втїкав із площі, але не бачив докладно, куди і як він щез. Порівнявши ся з брамою тої каменицї, де жила ґрафиня, він закомандував:

 

— Compagnie, halt!

 

Компанїя стала. Офіцер покликавши до себе двох капралїв, задзвонив до брами. В серединї не було чути нїчого, нїхто не відчиняв. Офіцер задзвонив ще раз і почав рукоятю шаблї стукати до брами та клясти по нїмецьки. Нарештї брама відчинила ся. В сїнях стояв Ян у богатій лїберії.

 

— Чим можу служити пану ляйтнантови? — запитав він чемно.

 

— Хто тут живе ? — запитав строго офіцер.

 

— Панї ґрафиня М...

 

— Сама ?

 

— Сама.

 

— Я бачив, що сюди тїкали бунтівники, ті що з барикади стріляли на цїсарське військо.

 

— Пан ляйтнант помилили ся, — чемно але рішучо мовив Ян. — Панї ґрафиня не має нїчого спільного з бунтівниками. Справдї перед хвилею я відчинював браму, але лиш на те, аби врятувати житє одного цїсарського урядника, якого ще в остатнїй хвилї бунтівники хотїли, розстріляти. Ось він !

 

І. Ян відступивши на бік показав офіцерови. й воякам Калиновича, що все ще безтямний і зомлїлий лежав на камяній долівцї сїний. Розумієть ся, що дївчини, яку він винїс із барикади, не було анї слїду.

 

— Прошу поглянути, — мовив далї Ян нахиляючи ся над зомлїлим. — Під плащем цїсарський мундур — на руках нема анї слїду пороху, тілько слїди чорнила на пальцях.

 

— Todt? — запитав коротко офіцер.

 

— Нї, зімлїв. Мабуть дістав кольбою по голові. Бачите, цилїндер заломаний.

 

— Gut. ich werde es melden. Як прийде до себе, задержіть його. Compagnie, marsch!

 

І вояки пішли далї, а Ян замкнув за ними браму. Він увесь час потерпав, щоб Калинович не прочуняв ся передчасно та не попсував своїми признанями заімпровізовану ним історію. А тепер аж лекше зітхнув та подякував Богу, що брехня побідила.

 

VII.

 

В тій хвилї Калинович застогнав і відкрив очи.

 

— Де я? Що се зо мною? — запитав він озираючи ся довкола.

 

— Між добрими людьми, — мовив Ян. — Не бійте ся нїчого  все буде добре.

 

Калинович сїв на долівцї і озирав ся довкола з зачудуванєм. У його голові шуміло, спомини недавно пережитого ще не ожили.

 

— Де я? Хто ви? — запитав він знов вдивляючи ся в Яна.

 

— Ви в домі панї ґрафинї М. Я впустив вас, як ви тїкали...

 

— Ах! так! А де-ж та дївчина, що я нїс її ?

 

— На горі, у панї ґрафинї.

 

— То вона не вбита?

 

— Здаєть ся, нї. Панї ґрафиня тверезить її.

 

— А вже не стріляють ?

 

— Нї, вже втихло.

 

— А не будуть шукати за нами?

 

— Були вже тут. Надїю ся, що не прийдуть більше.

 

— Були тут? Бачили мене?

 

— Бачили. Та ви не бійте ся нїчого. Ваш мундур, ваші руки замазані чорнилом, а не порохом, переконали їх, що ви не повстанець.

 

— Господи тобі слава! — зітхнув Калинович. — Значить, тепер можу йти до дому ?

 

— Я не радив би вам. Тепер іще не зовсїм безпечно.

 

— Ах, так, певно! Чуєте? Гуде, тріщить — що се таке?

 

— Ратуш горить. Вояки стоять довкола і не позволяють гасити. Шукають по домах. Лишіть ся тут іще троха, потім я проведу вас до вашого дому.

 

— О, спасибі вам! — мовив Калинович. — А до того менї треба подякувати панї ґрафинї за її доброту. Ой !

 

Калинович на згадку про ґрафиню пробував устати, але почув біль у крижах і йойкнув. Ян поміг йому встати, запровадив його на поверх до свойого покою і завідомивши ґрафиню про все, принїс йому скляночку вина, сухарів і овочів. Калинович покріпив ся і сидячи в кріслї, поки Ян ходив услугувати ґрафинї, силкував ся впорядкувати свої вражіня з недавно пережитих страшних хвилин. У нього сильно болїла голова, чув ся якийсь глухий біль у крижах, і в цїлім тїлї якесь отупінє, мов після тяжкої працї.

 

В покоїку, де він сидїв, було вже майже зовсїм темно. Війшов Ян і поставив на столї дві запалені сьвічки. Слїдом за сим відчинили ся двері і війшла ґрафиня.

 

Калинович чемно подякував їй за ратунок, поцїлував її руку і просив дозволу вийти і навідати ся до свого помешканя. Ґрафиня сїла на кріслї біля стола і оглянула його уважно від ніг до голови.

 

— Ви якийсь урядник? — запитала вона з виразом розчарованя в голосї.

 

— Так, ясновельможна панї, канцелїст при державній бухгальтерії.

 

— Ваше імя ?

 

— Степан Калинович.

 

— В усякім разї се дуже гарно з вашого боку, що ви не завагали ся посьвятити своє становище і наразити своє житє, коли ходило о боротьбу за наші спільні, сьвяті ідеали.

 

— Ясновельможна панї ґрафиня вибачать, — мовив Калинович, — я зовсїм не думав нї про яку посьвяту, нї про яке нараженє.

 

— Ну, так! Чоловік не думає про такі річи, а йде за голосом патріотичного обовязку.

 

— Ясновельможна ґрафиня вибачать, — ще раз заперечив їй Калинович, — я зовсїм не йшов за нїяким таким голосом. Я вийшов із канцелярії, коли там луснув ґранат і запалив папери. Я хотїв іти до дому, та застав вулицю загороджену барикадою.

 

— А все таки ви станули в рядах оборонцїв.

 

— Дуже менї прикро, що мушу ще раз спростувати погляд ясновельможної панї. Я не станув нї в якім рядї, але в кутї, де-б мене не досягли кулї. Я чоловік не воєнний.

 

— А ся дївчина, яку ви видобули з під барикади, хиба се не ваша сестра, не товаришка вашої боротьби?

 

— Нї, ясновельможна панї. Сю дївчину я бачив сьогодня перший раз і навіть не знаю, як їй на імя. Догадую ся лише, що вона дочка мойого бюрового товариша Валїґурского, який справдї стояв на барикадї і стріляв, доки не впав забитий обломком ґраната. Тодї вона вискочила з якоїсь криївки, крикнула „Таточку“ і зараз упала в низ. Я бачив, як на неї звалив ся повіз, а що в тій хвилї перестали стріляти, я вирвав ся зі свого кута, вихопив її з розвалин і понїс — сам не знаю куди.

 

Ґрафиня зморщила чоло і глядїла на нього остро.

 

— То ви то все не з патріотизму ?

 

— Нї, ясновельможна панї, не можу того сказати. Я не мішав ся нїколи в полїтику.

 

Ґрафиня всьміхнула ся якось квасно.

 

— Хиба-ж се полїтика? Боротьба за найсьвятїйші ідеали, за вітчину...

 

— Ясновельможна панї, я австрийський урядник, а з роду Русин...

 

— Ah! Comment il est mal elevé! — скрикнула ґрафиня з виразом великого розчарованя не то сама до себе, не то до Яна, що стояв за її кріслом, а по хвилї додала знудженим голосом :

 

— Ну, добре, можете собі йти. Дївчиною я займу ся. На всякий випадок, коли ви були знайомі з її батьком, то дайте Янови свій адрес. Може вона захоче побачити ся з вами. Adieu !

 

І ґрафиня встала, гордо подала йому два пальцї, які він поцїлував з низьким поклоном, і вийшла шелестячи сукнею.

 

Минув місяць від того часу. Ратуш згорів і з ним усї папери державної бухгальтерії. Калинович пробував на недобровільнім урльопі і нудив ся страшенно. Привиклий до неважкої, але щоденної і правильної працї, він тепер не знав що зробити з собою : зразу, коли ще в містї панував пострах стану облоги, він цїлими днями сидїв запертий у своїм покоїку, читав дещо, пробував навіть писати вірші і зараз же палив усе написане. Пізнїйше, не вважаючи на снїг і слоту він ходив по вулицях і нараз спостеріг, що його щось надто часто тягне на Трибунальську вулицю. Чи то були спомини тих страшних годин, які він пережив у кутї біля барикади, чи що иньше ? Він силкував ся вмовляти в себе, що має право ще хоч раз побачити ту дївчину, яку з нараженєм власного житя виратував від нехибної смерти. Але задзвонити до брами гордої ґрафинї він таки не мав відваги.

 

Та ось одного дня, коли він вибирав ся власне на свій звичайний прохід, до його дверий хтось застукав. Калинович завмер зо страху; він усе ще бояв ся, щоб його як будь не потягнено до одвічальности за нещасну барикаду. Він не знав, що робити: чи замкнути двері і удати, що його нема, чи просити незнайомого гостя, щоб війшов. Але двері відчинили ся без його запросин, до покою війшов Ян у богатій лїберії і подав йому пахучий білетик.

 

— Панї ґрафиня просять сьогодня на вечір, — мовив він, поклонив ся і пішов.

 

Весь той день перебув Калинович серед дивного зворушеня. Він ходив довго по вулицях, старанно оминаючи ринок і Трибунальську, кілька разів заходив до каварнї, читав ґазети та не можучи нїчого зрозуміти відкладав їх на бік. Нарештї прийшов вечір. Убравши ся в повну свою параду Калинович узяв фіякра, бо на вулицях було болото, і під’їхавши до звісної брами на Трибунальській подзвонив. Брама відчинила ся, Ян повів його на перший поверх до покою ґрафинї.

 

В ясно осьвіченім покою сидїла при столї в фотелю ґрафиня, а обік неї блїда, тендїтна панночка, скромно, але елєґантно одягнена в чорну сукню.

 

— Пан Стефан Калинович! — промовив Ян впроваджуючи Калиновича до покою і віддалив ся. Панночка, що сидїла на кріслї біля ґрафинї, порушила ся якось нервово, немов хотїла встати. Але ґрафиня легенько простягла руку даючи їй знак, щоб сидїла тихо.

 

Калинович наблизив ся і поцїлував ґрафиню в руку.

 

— Панна Емілїя Валїґурска, пізнаєте? — промовила вона з легким усьміхом обертаючи ся до нього.

 

— Як би не слова ясновельможної панї ґрафинї, то нїколи-б не пізнав, — відповів Калинович і вклонив ся панночцї.

 

Вона встала, обійшла фотель ґрафинї і простягла йому руку. Калинович з дивним почутєм зирнув на ту дрібну, білу ручку, по якій нїхто не був би пізнав, що вона так зручно і вправно набивала перед місяцем важкі Наполєонівські пістолети.

 

— Позвольте пане, — промовила вона троха горловим, але дуже приємним голосом, — подякувати вам за ваш справдї геройський учинок, що вратував моє житє. О скілько знаю з уст панї ґрафинї, був се героізм поневолї. Тим гірше для вас, що ви натрафили на бідну сироту, яка нїчим не в станї відплатити ся вам.

 

— Дуже низько панї цїните мене думаючи, що я чи то в тій хвилї, коли рятував вас, чи коли будь пізнїйше хоч на момент думав про якусь заплату за се чи то з вашого, чи з чийого будь боку. А тепер, побачивши вас у перве, я справдї щасливий, що мій мимовільний учинок урятував житє такої гідної і гарної особи, як ви.

 

При сих словах панна почервонїла і в заклопотаню глянула на ґрафиню, тай Калинович почервонїв і втупив очи в низ.

 

— II n’est pas si mal elevé, comme j’avai songé,— промовила ґрафиня гладячи панну Емілїю по голові. Потім вона почала розпитувати Калиновича про його рід, його уряд, його плату, про те, що тепер робить і що думає робити. Він відповідав на її питаня по просту, щиро, нїчого не прибільшуючи, і ґрафиня слухала його оповіданя очевидно зацїкавлена та кивала головою. Потім попросила його лишити ся ще пів годинки і повечеряти з ними. Вечеря була дуже скромна, а що ґрафиня при тім не говорила богато, то й досить нудна. За вечерею Калинович сидїв против панни Емілїї, а ґрафиня між ними, при вузшім краю стола. Ґрафиня заставила Калиновича розповісти ще раз при паннї історію памятного дня 1 падолиста, і Калинович чув, що сим разом оповідав цїкавійше, нїж перед місяцем, декуди навіть з гумором, так що на лицях обох дам показував ся легенький усьміх.

 

— А я пана давно знаю з оповідань небіщика татка,— промовила панна Емілїя. — Дуже часто говорив менї про свойого бюрового товариша. „Одинока щира і чесна душа в нашім бюрі“,— так мовляв він звичайно, — „лише шкода, що такий забитий шварцґельбер“.

 

— Так, ваш покійний татко часто докоряв менї шварцґельберством, хоча признаю ся по щирости, я нїколи не розумів гаразд, чим тут я заслужив на докори. Я чоловік простий, не вчений і не очитаний. Знаю свою бюрову роботу, яка мене годує, і свою присягу, яка менї велить робити точно й чесно. Тай годї. Але се не значить, щоб я по за сими межами не міг розуміти справедливих жадань чи то польського, чи руського чи якого иньшого народа.

 

— Pas mal dit! — мовила ґрафиня хитнувши головою.

 

— Я часто просила татка, щоб запросив коли до нас до дому того закостенїлого шварцґельбера, — мовила далї панна, — але таточко не хотїв. Він і не знав...

 

Вона не договорила і притулила хустку до очий утираючи сльози.

 

Ґрафиня встала. Калинович поцїлував її в руку, з далека вклонив ся паннї і пішов. Він не знав, що думати про сю свою візиту, про її цїль і значінє, але почував, що без значіня вона не лишить ся. І справдї, по кількох тижнях, десь при кінцї лютого 1849 року він дістав знов запросини від ґрафинї, щоб потрудив ся відвідати її на хвилину. Сим разом ґрафиня приняла його сама. Вона запитала знов, чим він займає ся. Калинович відповів, що все ще не має постійного занятя, бо державну бухгальтерію касують і реорґанїзують. Правда, його не відправлено зі служби і плату, 20 ринських місячно, йому дають, але що буде далї, сього він не знає. Ґрафиня вислухала його мови і сказала йому по просту :

 

— Подавайте ся до намісництва.

 

— Вельможна панї ґрафине, — мовив Калинович, — я вже розвідував. Там усї такі посади, на які я міг би подати ся, давно вже обсаджені.

 

— То байка, — мовила ґрафиня рішучо. — Зараз сьогодня лагодьте поданє. Не говоріть нї про яку посаду, а подавайте ся. Залучіть які маєте сьвідоцтва, папери. Зрозуміли?

 

І не ждучи його відповіди вона встала і подзвонила. Явив ся Ян і подав зачудуваному Калиновичеви плащ і кальоші.

 

Калинович подав ся, хоч не мав нїякої надїї на те, щоб його поданє осягнуло яку цїль.

 

VIII.

 

Новий намісник Ґолуховский був уже звісний як чоловік острий, безоглядний службиста; говорили, що хоче зорганїзувати намісництво і загалом усю полїтичну адмінїстрацію в краю як свою праву руку і добирає людий здібних, енерґічних та рішучих. Калинович не почував у собі таких прикмет; він був добра, терплива та точна рахункова машина, але не жаден адмінїстратор. І справдї з разу здавало ся, що його надїї на одержанє посади в намісництві зовсїм марні. Минав тиждень за тижнем, а відповіди не було нїякої. Калинович ждав з разу терпливо, з тою терпливістю впертого та при тім пасивного Русина, на яку зложили ся довгі віки полїтичної й соціальної залежности та невласновільности. Він пробував через знайомих возних та иньших канцеляристів, що служили в намісництві, засягати відомости, як стоїть його справа, але нїхто не вмів сказати йому нїчого певного; одно тілько було певне, що всї персональні справи взяв у свої руки сам намісник і жадна, навіть найпідряднїйша номінація в полїтичній службі не робить ся без його відома.

 

Положенє Калиновича робило ся чим раз прикрійше. По скасованю старої державної бухгальтерії, яку тепер на нових основах перероблювано на краєву фінансову дирекцію, йому грозила перспектива, коли не дістане посади в намісництві і не зголосить ся заздалегідь до якої иньшої державної служби, лишити ся зовсїм на леду, без нїякого удержаня крім малесенької пенсії за дотеперішню 20-лїтню службу. Кілька разів він збирав ся йти до ґрафинї та просити у неї поради, а в разї чого й протекції, та все щось неначе спиняло його. Нарештї, вже геть у великім постї він наважив ся піти до намісництва, відобрати своє поданє й аллєґати і подавати ся куди инде, хоч би до суду. Та на превелике диво як раз того самого дня, коли надумав сей крок, одержав із намісництва візванє, щоб того й того дня ставив ся в повній урядовій парадї на авдієнцію до самого намісника.

 

У Калиновпча аж жижки затрусили ся. Він увесь тремтїв зі страху, що мусить ставати око в око перед таким великим та страшним паном, який йому видавав ся силою першою по цїсарі, а другою по Бозї. Та се не був страх розпуки й безнадїйности, а навпаки, на днї того страху ворушило ся радісне почутє, що чейже воно не надармо, що та авдієнція буде великим і щасливим зворотом у його житю.

 

Завмирало серце у Калиновича, коли того памятного дня входив у браму намісництва і низенько поклонив ся пишно вбраному портієрови, що стояв у брамі з золоченою булавою в руцї. Ще дужше завмирало його серце, коли пройшовши пару сходів і довгий корідор він війшов до почекальнї перед авдієнцийною салею і знов низьким поклоном ушанував слугу, що зажадав від нього завізваня. А вже як завмирало його серце, коли той сам слуга після ряду иньших имен нарештї викликав його і відчинив перед ним двері до авдієнцийної салї, сього нї словами сказати, нї пером описати. Майже безтямний увійшов Калинович до тої салї, оббитої червоними тапетами, з меблями також оббитими червоним адамашком, з великим бюром, застеленим червоним сукном. Перед його очима зачало колихати ся та клубити ся якесь червоне море.

 

Він зупинив ся недалеко дверий не знаючи, чи йти далї, чи нї. В тій хвилї з за червоного бюра встав високий пан з острими та виразними рисами лиця, з носом довгим і острим як гуцульський топорець, з бакенбардами і виголеною серед них бородою і звільна наблизив ся до нього. Сей пан міряв його уважно проникливими, не то сердитими, не то згірдними очима.

 

— Слухай, Калинович, — промовив нараз високий пан різким, троха носовим і дуже неприємним голосом, — що ти собі думаєш? Ти з роду Русин, був на польських барикадах, квалїфікації не маєш і подаєш ся на цїсарську посаду до намісництва. По якому се?

 

Що доси в Калиновича подирав мороз за плечима, а тепер було йому так, немов би хтось обілляв його окропом. От тобі на! Дождав ся посади, нїчого сказати. Намісник знає про його пригоду з барикадою! Значить — замісь посади попруть на старі лїта в рекрути, як многих иньших барикадних героїв. У нього дух заперло. Він стояв нїмий, блїдий і тряс ся всїм тїлом.

 

— Ну, що, не відповідаєш на моє питанє? — настоював намісник не зводячи з нього допитливих очий і очевидно любуючи ся його смертельною трівогою.

 

— Екс... екс... екс... — пролепотїв Калинович, але не міг вимовити навіть першого слова.

 

— Ну, що? Говори сьміло! — заохотив його намісник троха змякшуючи голос.

 

— Ексцеленціє... я... я... власне... хотїв, — вигикував, мов викидав із себе поодинокі слова бідолашний Калинович.

 

— Ну, що ти хотїв?

 

— Хотїв... власне... сьогоднї... відібрати своє поданє.

 

— А то чому ?

 

— Бо розміркував... що я... куди менї... до полїтичної служби...

 

— А чому ти не розміркував того вперед, заким вносив поданє ?

 

— Екс... екс... ексцелєнціє... я... я...

 

Він завагав ся. Чи згадувати про ґрафиню? Щось немов долонею затикало йому уста. Якась вроджена гордість наложила пута на його язик. Нї!

 

— Я... я був дурний, — вицїдив він.

 

— Бачу й сам, що ти дурний. Навіть тепер не вмієш вибрехати ся. Ну, скажи, на що менї такого урядника? Де я його подїю ?

 

— Ексцелєнціє... я не маю претензиї на високу посаду... я на найменшій готов щиро й чесно... — осьмілив ся промовити Калинович, у якого лагіднїйший тон намісника знов збудив деяку надїю. Та бідолаха знов не в ті двері попав ся.

 

— Слухай, Калинович, — перервав йому намісник остро, морщачи брови, — не говори менї про свою щирість і чесність. Се твої особисті прикмети, до яких менї нема нїякого дїла. Для мене головна річ служба. Будеш нечесний у службі — підеш до криміналу. Будеш нещирий у службі — нажену тебе. Про се нема що й говорити. А менї поперед усього треба людий розумних, енерґічних, сьмілих, кованих на всї чотири ноги, розумієш? Таких, щоб уміли зручно сповняти мої накази і навіть те, чого я їм не наказав. Щоб уміли відгадати мою волю, мою інтенцію. Щоб уміли робити моїм іменем, не наражаючи мене на одвічальність... робити урядово і ховати кінцї в воду... щоб уміли в данім разї змовчати, а коли треба, то й потерпіти там, де через се можна відвернути одвічальність від мене. Розумієш ? Я потребую таких урядників, щоб були в моїх руках без душі, без волї, без сумлїня, а про те все мали голову на карку. Розумієш, Калинович?

 

— Одно розумію, ексцелєнціє, що я на такого урядника не здатний, — мовив Калинович.

 

— Так, манїпула манїпулою й буде, — згірдно буркнув намісник і зробив такий жест, немов хотїв відвернути ся. Калинович поклонив ся, щоб іти геть, уважаючи авдієнцію скінченою. Та нараз намісник знов обернув ся до нього, немов нагло пригадав собі щось.

 

— А слухай, Калинович, скажи менї, як то ти бив ся на барикадї?

 

— Ексцелєнціє, я не бив ся.

 

— Не бив ся? А як же ти вирятував ту панну... як її... Валїґурску з розвалин барикади ?

 

— Ексцелєнціє, я... я... нехотячи.

 

Анї один мускул не дрогнув у камянім, мов сокира наостренім лицї намісника, тілько блиск очий зраджував, що він сьміяв ся в душі.

 

— І що ти зробив тій паннї, що вона від тодї плаче і жалує ся на тебе?

 

У Калиновича знов мороз подер за плечима.

 

— Екс... екс... ексцелєнціє, я нїчого не знаю. Я перенїс її зомлїлу на руках...

 

— Еге, перенїс на руках! Добре перенїс! Тепер дївчина нещаслива, плаче на тебе. Зараз менї йди Й заспокій її. А як будеш мати від неї посьвідченє, що вона не має до тебе нїякої претенсії, тодї приходь сюди по резолюцію. Инакше й бачити тебе не хочу.

 

Мов пяний вийшов Калинович із намісництва. Що за нова халепа наскочила на нього? Чого хоче та панна? Що йому робити ? Не думаючи, не тямлячи як і куди, він якось поневолї опинив ся на Трибунальській і подзвонив до відомої брами. Ян не кажучи анї слова попровадив його до ґрафинї. Гикаючись і плутаючи ся Калинович оповів їй, чого жадає від нього намісник.

 

— А ви справдї знайшли ся не гарно, не по кавалєрськи, — остро й холодно мовила до нього ґрафиня. — Ви-ж від першого разу могли побачити, що панна Емілїя не байдужа до вас, а про те стілький час не навідували ся, зовсїм забули про неї. Бідна дївчина, скілько вона наплакала ся!

 

— Вельможна панї ґрафине! — крикнув переляканий Калинович, — кляну ся сумлїнєм, що я нїчогісїнько не завважив. Тай де-ж би я сьмів!... Я чоловік без становища, без роду... вже майже сороклїтнїй... а панна Емілїя...

 

— А от бачите ! Прошу, входїть близше!

 

Ґрафиня повела Калиновича до сальону, де за фортепяном сидїла Мільця, хоч і не грала.

 

— Мільцю! — мовила ґрафиня, — представ собі, твій пан кавалер нїчого й не догадував ся !

 

— Панно Емілїє, — мовив Калинович наближаючи ся та цїлуючи її руку, — вибачайте моїй слїпотї. Але такого щастя я нїколи  не міг надїяти ся... не сьмів би...

 

— Ну, ну, не треба бути знов таким несьмілим, — мовила всьміхаючи ся ґрафиня.

 

— Вельможна панї ґрафине! — мовив Калинович не випускаючи руки панни Мільцї, — в отсїй радісній хвили не відмовте бути нам сиротам за матїр!

 

І вони обоє впали перед нею на колїна.

 

— Боже вас благослови! — набожно промовила ґрафиня, кладучи їм руки на голови.

 

Не минуло й пів години, як Калинович знов вертав до намісництва, сим разом уже на правду пяний — пяний не лише двома келїшками вина випитими у ґрафинї з нагоди своїх заручин, але головно пяний щастєм, що так несподївано впало на нього. Він мав при собі лист від ґрафинї, який і вручив намісникови.

 

— Ну, так то добре! — мовив намісник. — Ґратулюю тобі заручин і прийми від мене отсе!

 

І намісник подав йому срібну табакерку, повну дукатів.

 

— Се тобі на нове ґосподарство. А зараз по шлюбі одержиш декрет номінацийний на рахункового офіціяла з платою 50 ринських місячно. І зараз по шлюбі прийди до присяги. А пенсія числить ся тобі від завтра; завтра починаеть ся й служба.

 

Намісник махнув рукою — авдієнція була скінчена.

 

Отой час від заручин до шлюбу був певно найщасливійшим часом у житю Калиновича. Все його тїшило : і надїя мати молоду, таку гарну, таку скромну жіночку, і так несподївано одержана, така корисна і висока в порівнаню з давнїйшою посада, і нова служба в бюрі, де його шанували, знаючи, що він в ласцї у намісника і що намісник сам обдарував його. Та по шлюбі швидко все змінило ся.

 

Властиво не все. Службові відносини Калиновича були добрі, намісник був задоволений з його роботи і хвалив його точність та пильність. Але дома все пішло погано. Незабаром по шлюбі показало ся, що Мільця анї не думала плакати та тужити за ним, що всю ту історію вплескала ґрафиня, якій доконче захотїло ся віддати її за нього замуж і позбути ся її з дому. Подружє було зовсїм не дібране, і Мільця швидко дала Калиновичу до пізнаня, що він немилий, осоружний їй. Правда, вона тягла супруже ярмо, не маючи куди дїти ся, але домашнє житє Калиновичів було погане. Не поправили дїла й дїти, два хлопчики, яких Калинович дуже любив. Мільця взяла їх вихованє зовсїм на себе і майже не допускала його до них. Вона ненавидїла в ньому особливо його „rusiństwo“ і пильнувала, щоб воно, борони Боже, як зараза не прищепило ся її дїтям. По пятьох роках такого житя Калинович почав пити, а застудивши ся раз якось у зимі і набравши ся черевного дуру він уже хорий по якійсь домашнїй сценї непевним кроком пішов до шиночку, випив там чотири гальби зимного пива і звалив ся без тями до долу. Його занесли до дому зомлїлого. Лїкар прикликаний милосерними сусїдами тілько головою похитав. Мільця не хотїла й глянути на недужого.

 

— Так тобі треба, старий собако! — бурчала вона. — Вмирай уже раз. Затроїв ти мої молоді лїта, то й не думай, що я буду жалувати за тобою.

 

Калинович відзискавши на хвилю притомність чув ті слова. Він не сказав нїчого, закусив губи, щоб не застогнати з болю, повернув ся лицем до стїни і сконав.

 

Його сини виросли на горячих польських патріотів; про руський рід свойого батька навіть не чули нїколи.

 

І скілько то їх, вольних і невольних героїв, пішло отак на пропале! З давня привиклі цїнити себе і все своє за нї за що, а бити поклони перед чужим, вони при сильнїйшім подуві історичного вітру відставали від своїх, а у чужих, яким віддавали свою силу, своє серце й житє, не знаходили нї признаня, нї пошани, нї памяти. Забутєм покриває також потомність їх дїла й могили.

 

 

______________________

*) Одвах — Hauptwache.

 

26.11.1904