Традиції ковальства в новому вимірі
Уже звичним для Івано-Франківська стало «Свято ковалів», що за десятирічною традицією проходить тут на початку травня. Протягом кількох днів місто перетворюється на осередок давнього ремесла, об’єднуючи фахівців з цілого світу, туристів та містян в одне величне дійство, у якому домінують розпечений метал, важкий рок та дужі чоловіки. Тому і не дивно, що саме тут, на Прикарпатті, ковальство мають намір відродити, вдихнувши в нього нове життя.
Доба сецесії трансформувала ковальське ремесло із важкого ужиткового заняття у нову мистецьку якість, де художній смак творця мав не меншу вагу, ніж сила та вміння. Сучасне ковальство має дипломований мистецький статус «художнього металу», де досвід переплітається з новітніми технологіями, створюючи модерний вимір прадавнього ремесла. Але сучасні технології поставили перед ковальством і нові виклики. Ручну працю все частіше замінюють значно дешевшою машинною, а сучасне суспільство масового споживання одноразового ширвжитку дедалі менше потребує ексклюзивних «ручних» професій. Отож, зменшується потреба в роботі, виконаній руками «живого» фахівця, і потрібні нові стратегії, щоби пристосуватися до умов часу.
Нові давні традиції
Сергій Полуботько, голова громадської організації «Свято ковалів», стверджує, що нині є необхідність залучати до ковальської справи нових людей. Українська молодь стикається з тим, що на ринку праці не завжди знаходить спосіб реалізувати себе. Інший аспект полягає в тому, що й ремесло вмирає, тож потрібні наступники, кому можна передавати тонкощі ковальства. Зі свого боку ковалі міста готові робити усе можливе, и передати традиції, знання й уміння, отримані протягом багатьох років наполегливої праці. З проблемою збереження ковальства зіштовхнулися не лише українські майстри – нині це завдання світової спільноти.
Робота нинішнього коваля спрямована на художній аспект. «Коли Україна була у складі Радянського Союзу, на наших землях практично вмерло художнє ковальство, – розповідає Сергій Полуботько. – Воно було в абсолютно занедбаному стані, адже ніхто ним не займався. У 60-х роках минулого століття розпочалося його відродження у великих містах країни. До Івано-Франківська процес регенерації дійшов у ‘80-х. Ковальство відродили художники через необхідність створювати художні твори».
Коваль з Івано-Франківська Ярослав Паньків розповідає, що в часи Союзу про ковальство забули. Його не викладали. Як приклад наводить заклад, в якому навчався особисто. «Я закінчив Косівський технікум народних художніх промислів, – продовжує майстер. – Ковальство освоював самостійно, адже його не викладали навіть на відділі металу. Курсу такого просто не було».
«Проте на початках ХХI століття ковальське ремесло знову занепало і постає питання, якою нині є роль коваля? Питання доволі складне, оскільки воно опирається на ремесло, а ремесла зникають через розвиток техногенного суспільства. Щоправда, на тлі нещодавнього будівельного «буму» ковальство потрохи відродилося. Але нині виникла потреба в ковалях-художниках», – підсумовує Полуботько.
«Дерево щастя»
Під час мандрівки вулицями Франківська погляд обов’язково зачепиться за ковані вироби незвичної форми. Ці прикраси, подаровані ковалями після ковальських фестивалів, вирізняють Івано-Франківськ з-поміж решти українських міст. Композиції «Весна» на площі Ринок, «Букет майстрів» і «Дерево щастя» на вулиці Незалежності, «Великоднє сонце» на майдані Шептицького, «Рамка ковальських традицій» на Лесі Українки, «Карусель» і «Арка міського права» на Низовій гармонійно вписалися в міську атмосферу. Містяни вже сприймають їх як щось своє, рідне та невід’ємне, без чого Івано-Франківськ втратить свою ідентичність та неповторність.
У 2008 році поблизу Вічевого майдану, на так званій «стометрівці», ковалі «посадили» дерево. На щастя. З того часу воно не виросло, весною не квітло, а восени листя з нього не злітало, тож проблем з прибиранням та утилізацією комунальним службам не додалося. Бо воно інакше, не таке, як інші дерева. Викуване важкою працею, із гарячого металу, розігрітого до високої температури. Натомість, на ньому причепили гойдалку, і відтоді коване дерево збирає малят із цілого міста. «Ідея створення “дерева щастя” належить колишньому архітекторові міста Володимирові Ідаку, – розповідає Сергій Полуботько. – Він запропонував “посадити” дерево у місці, де було декілька порожніх клумб».
На «дереві щастя» «живуть» лелеки, інші птахи та звірі – все, що ковалі вважали доцільним туди посадити, і що асоціювалося в них зі щастям. Одну деталь втілив майстер із Санкт-Петербургу – це змія з яблуком. Саме цей плід, описаний в Біблійській легенді, мав стати тим символом щастя, до якого б тягнулися люди. Проте у громади виникло своє розуміння щодо символіки дерева. Закохані почали приносити сюди важкі металеві замки, які замикали на щастя, бо звідкись взялась ця дуже популярна тепер і в інших містах ідея, що щастя можна зачинити, і тоді воно вже нікуди не втече. Та щастя відносне, для кожного воно своє, його не можна закрити чи тримати у клітці. Його можна лише відчути. От і у цьому випадку щастя під замком не всиділо – його вивільнили, зрізавши замки із дерева.
Раритет як спадщина
Ковалі міста, всі, як один, стверджують – старі решітки, паркани, брами, клямки та інші давні ковальські вироби, задіяні в старій архітектурі міста, слід зберегти для прийдешніх поколінь. Нині такі речі викидаються через невідповідність до сучасних металопластикових конструкцій. Суспільство по-трохи витісняє все, що не вписується у встановлені модною «євроремонтів» рамки, забуваючи історію, не роблячи висновків з чужих помилок... Коваль Мар’ян Комар розповідає, що сто-сто п’ятдесят років тому, коли створювалися всі ці старі ковані речі, не було ні зварювальних апаратів, ні токарських верстатів. Від цього їхня цінність лише зростає. Стає ще необхідніше їх зберегти, щоби через багато років показати дітям та онукам, адже це пам’ять про традиції, матеріали та вміння майстрів.
«Такі речі необхідно берегти, – пояснює Сергій Полуботько. – Ми не вміємо цінувати нашої спадщини, того, що залишили нам тодішні майстри. У вироби вони вкладали свою енергетику, душу, знання. Й досі є такі витвори, де фахівці не до кінця розуміють, як це можливо зробити, бо не володіють прийомами, які тоді застосовувалися. тому під час ремонту вікна, дверей чи огорож в жодному разі не можна викидати старі деталі на металобрухт. Наразі є пропозиція все збирати і експонувати у приміщенні старого муру, яке нині законсервоване і нефункціональне».
Ярослав Паньків пригадує ковані огорожі на вулицях Лепкого та Гаркуші, які знесли ще у роки його навчання в школі. «Не можна забувати історію. Якщо забудемо минуле, то не прийдемо до чогось нового», – наголошує коваль. На думку пана Ярослава, цінні ковані деталі необхідно позначати меморіальними табличками. Хоча спочатку їх необхідно відреставрувати, що теж нелегко. «Простіше все спохабити, ніж відновити».
Ковалі Івано-Франківська прагнуть відкрити «Музей сучасного ковальства». Мрія зародилася у 2007 році, проте й досі проект не реалізований. Сергій Полуботько ділиться думкою, що чим більше музеїв, галерей, тим краще для міста, його жителів та туристів. Аналогічні музеї в Європі є, а от Україні їх дуже бракує, щоби було де познайомитись із кращими взірцями ковальства минулого і сучасною творчістю, адже після кожного фестивалю багато ковалів залишають створені тут роботи. Експонатів не бракує – проблема лише в локації. Ковалі все ж сподіваються знайти відповідне приміщення, ще раз наголосивши кожному – ковальство варте того, щоби його відроджувати. І в Івано-Франківську, і в Україні, і в цілому світі.
