[Іван Франко. На лоні природи і инші оповіданя. У Львові, 1905. З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка під зарядом К. Боднарського. C.34—55]

 

— Владку, Начку, куди вас чорти носять?

 

— Лїзе один з другим, як лельом-полельом.

 

— Свинтухи! Кажуть, що о першій будуть на місцї, а отсе вже швидко другого битимуть²⁾.

 

— Дати їм у карк по разу, нехай учать ся додержувати слова.

 

— Споневіряти їм фронт.³⁾

 

— Закобзати їx по лід щеблї.⁴⁾

 

— Заїхати їм між липки, щоб їм аж Войтко закапував!⁵⁾

 

Такі окрики і делїкатні вказівки чути було з великої, галасливої громада вуличних дїтий на одній із малолюдних вулиць Львова з полудня одного гарного осїнного дня. Дїти прирадили власне сього дня зробити собі спільний прохід на Пелчинські "гopи" — на тернівки, печерицї, глогові ягоди, при нагодї також на картоплї, морков, бруков, якої можна було "намухрати"⁶⁾ з сусїднїх засаджених піль. У Волецькім лїску мали розложити огонь, пекти картоплї та гриби. Загалом увесь пополудень, проведений на свободї, серед богатої осїнної природи, по словам головного ватажка Стефка, недавно прогнаного з варстату столярського термінатора мав бути "приємний, як сто чортів".

 

Дїти посходили ся вже година тому назад, але не вирушали не вважаючи на наляганя деяких надто нетерпливих. Стефко, хлопчак уже майже під вусом, що держав провід над усею сею громадою виключно на основі своєї переможної фізичної сили, зупиняв галасливу "голоту", допоки не зберуть ся всї учасники задуманої прогульки. Особливо були йому потрібні Владко і Начко, два брати близнюки, підростки в віцї по десять лїт, відомі задля своєї зручности та швидкости в ногах. Нїхто з усеї компанії не вмів лїпше від них упорати ся в огородї чи серед овочевих дерев, не здужав зручнїйше втїкати перед погонею, користати з найнезначнїйших і зовсїм несподіваних криївок і вертати з богатшою добичею. Тим то й не диво, що в очах Стефка, який на весь сей похід дивив ся чисто з практичного погляду, Владко і Начко були неминуче потрібні учасники і що він волїв цїлу годину видержати на місцї свою нетерпливу "галайстру", нїж вирушати в поле без них.

 

Нарештї дожидані показали ся на закрутї вулицї, і їх привитано градом погроз, докорів та жартів.

 

— Деж ви, бахурня, так довго сидїли у дїдька? — запитав їх Стефко, коли вони порівняли ся з компанїєю.

 

— Мусїли ждати на обід. Войцєхова рано була десь там на хрестинах, вернула аж о одина цятій і то вже під доброю датою⁷⁾. То на сам перед поки нас обох набила, потім поки висварила cя з чоловіком, потім поки розпалила огонь і зварила бульби до борщу, то й перша минула.

 

— А за щож вас била?

 

— Або я знаю! — відповів байдужно Владко. — Се вже у неї щоденна встанова. Каже, що без її бухняків і різок ми не рослиб зовсїм.

 

— А сьогоднї — докинув Начко, лише блискучими оченятами зраджуючи свій внутрішній сьміх, — то вже бігме не знаю, за що ми дістали різкою, чи за котя, чи за молоко?

 

Вся компанїя вибухла голосним сьміхом.

 

— Як то, чи може котя виїло молоко?

 

— Е, де там! — спокійно відповів Владко.

 

— Котятище захорувало на живіт, мабуть від тих гнилих огірків, що ми ними нагодували його вчора. Радимо ся сьогодні рано оба: чим би йому допомогти, бо шкода, як би холєра здохла. Каже Начко: "Тут нїчого не поможе, хиба тепла мінеральна купіль." — "Бе, а деж йому у дїдька взяти того мінералу?" — кажу я. А Начко каже: "A молоко хиба не мінерал?" А я кажу: "Та вже мінерал, чи не мінерал, але то певне, що воно помагає на живіт, особливо коли тепле. Сама Boйцєхова нераз говорила." А наша Войцєхова, знаєте, має ґрайзлєрню⁸⁾, то й молока щодень купує грубий гладущик, спарить і продає по півкватирцї. І сьогодня так само. Спарила те молоко, відставила на бік, а сама забрала ся і пішла на хрестини, а свого глухого Войтка посадила в склепику, нехай продає. А нам тілько того й треба було. Зараз ми хоре котя з печи, посмотрили йому живчик — овва, кепсько! Неодмінно треба лїчити. Ану, взяв Начко за хвостик, я за голову, — котятище нам лише лапки розставило і тихо. Питаю я Начка: "A що, Начку, чи помалу занурювати, чи відразу?" А Начко каже: "Хто знає, може се наврочено, то треба відразу, щоб пере-лякало ся, то й уроки перелякають ся і втечуть." Думаю собі: "Має рацію." Як вам шубовснемо легесенько котя до молока, як котя від разу не мявкне мов скажене, як не вхопить мене пазурами за руку, я як не перелякаю ся і не стріпну рукою, а моє котятко все й затонуло в молоцї, лише Начко держав за хвостик. Подержав хвилечку, поки бульки йшли, витягає, а котярва вам зовсїм гола як бубен і напухла як бочка, лише пара з неї бухтить. Розумієть ся, що нежива, бо молоко, пся кість, було ще майже кипуче, так що вся шерсть із нього облїзла і лишила ся в горшку. "На маєш! — кажу до Начка, — отсеж ми й видохторували котятище!" — "E, — каже Начко, — байка котятище, але що буде з молоком?" — "З молоком, — кажу я. — Іди, дурний, що має бути з молоком? Молоко стара процїдить і продасть по півкватирцї, але котярви шкода. Почали ми сварити ся, чого більше шкода, чи молока чи котята, і пішли на суд до глухого Войцєxa. Але поки ми йому витолкували, в чім дїло, аж ось прийшла й Войцєхова і побачила, що ми наробили.

 

Се Владкове оповіданє, виголошене зовсїм невинно і навіть подекуди патетично, від початку до кінця викликало ненастаннї вибухи сьміху в усій компанії. Стефко аж за боки хапав ся. Навіть Начко, стоячи збоку всьміхав ся добродушно не стільки з самого оповіданя, скільки з радости задля успіху брата, який серед усїх вуличників мав славу дуже забавного оповідача.

 

— Ну, і щож, — запитав Стефко насьміявши ся до сита, — розсудила Войцєхова вашу суперечку?

 

— Та нї, — відповів Владко майже з плачем. — Набити нас, що правда, набила порядно, але на Начкове запитанє, за що властиво нас бє, за котя чи за молоко, дала йому по гамалику тай на тім конець. Але я все гадаю, що їй більше шкода котятища, бо молоко стара чарівниця справдї процїдила, певно ще сьогоднї продавати ме.

 

— Ото стара чарівниця! — залунали довкола окрики дїтвори. — Адже се хороба не молоко.

 

— Овва, не бійте ся! — відповів уговкуючи їх Владко. — Знає вона, що робити. Молоко ще раз переварить, змішає з чистим пів на пів і нїхто й не пізнає, що в нїм хоре котятище варило ся.

 

Всю компанїю безмірно забавило се оповіданє. Серед голосних сьміхів і жартів рушили всї під проводом Стефка до цитаделї, повторяючи між собою ріжними способами і з ріжними додатками Владкову повість про "котярву" та її оріґінальне лїченє. Тілько автори того веселого оповіданя, Владко й Начко, не приймали участи в загальній веселости. Вони йшли на чолї товариства, по обох боках Стефка, пильно вислухуючи пляну кампанії, який він уложив на сьогоднї і в якім на них припадали важні ролї.

 

— Знаєш що, Владку, — мовив Стефко нахиляючи ся на право, — ти підеш отам на картофлї. — А ти Начку — тут Стефко нахилив ся на лїво, — підеш на бруков.

 

— Нї, — відповіли оба одним голосом, — ми підемо оба разом.

 

— Але в такім разї лишимо ся без брукви! — скрикнув Стефко.

 

— Чорт бери бруков! Картофля старша від брукви. А коли тобі так хочеть ся брукви, то йди сам або пішли кого.

 

— Кого тут післати, коли все се такий дрібязок, а до того такі нездари! Найлїпше було б, як би так один із вас —

 

— Нї, про се нема що говорити, — рішучо заявив Владко, — я без Начка нїкуди не піду.

 

— І я без Владка сам не рушу ся.

 

Стефко знав не від сьогодня про сю дивну дружнїсть обох близнюків, які, бачилось, тільки оба враз творили одну цїлу особу, одного зручного, догадливого та веселого хлопця, а розлучені хоч на хвилю тратили свою веселість, робили ся якимись неспокійними, розсїяними і недогадливими. Він іще раз пробував намовити їх, аби розлучили ся сього разу, бо йому дуже хотїло ся брукви, а сам був занадто великий боягуз, щоб відважити ся в білий день на крадїж.

 

— Правдиві з вас Лельом і Полельом, — мовив Стефко, плещучи їх обома руками по плечах. — Нїяким сьвітом вас не розлучиш.

 

— І не треба, бо ми один без другого нї на що не здалі.

 

— Про мене йдїть оба разом, — мовив Стефко не знаходячи на се нїякої відповіди. — А з бруквою то вже ми якось дамо собі раду.

 

З шумом і галасом перебігла громадка обдертої, босої та замурзаної дїтвори через греблю Пелчиньского ставу і розсипала ся по корчах, що денеде покривали сумежні горбики.

 

Ожили сугорби від частих криків, вигуків та проклять, що дуже неприродно звучали в дитячих инодї устах. Але щож, львівська вулиця, се також свойого рода школа, де тон і словар для всїх однаковий і обовязковий.

 

— Владку! Начку! — гукав Стефко видряпавши ся вже на верх горбика, з якого міг вигідно оглянути сусїднї поля.

 

Владко і Начко були вже біля нього.

 

— Ну, що, знаєте вже, куди маєте йти?

 

— Знаємо, знаємо.

 

— А уважайте гаразд! Там є й кукуруза.

 

— І кукурузи наломаємо.

 

— Тільки треба кляво шпанувати⁹⁾, бо в кукурузї може кимати жолоб¹⁰⁾, то щоб вас не заскочив.

 

— Не бій ся, нїщо нам не станеть ся! — скрикнули брати і побравши ся за руки пустили ся чвалом по спохові горбика в напрямі до поля.

 

— А знаєте, куди йти потім? — кричав за ними Стефко.

 

— Знаємо, знаємо! До Волецького лїска, — скрикнули в відповідь йому хлопцї і швидко сховали ся в грядках засаджених високою кукурузою. Немов у воду канули в гущавину сутої, шелестячої зеленї.

 

Стефко довго придивляв ся з гори, чи не побачить хоч якого слїду їх, але даремно. А про те поле засаджене кукурузою зовсїм не було таке широке, бо обіймало ледво десять грядок. А далї за кукурузою йшла ширша смуга картоплї.

 

— Де ті відміни могли подїти ся? — муркотїв сам до себе Стефко, даремно силкуючи ся своїми міщанськими, підслїпуватими очима з далека проникнути в гущавину кукурузи.

 

— І що там ґуздрають ся так довго? Чому не копають картофель?

 

Але в тій хвилї перервав пасмо своїх думок і аж у долоні плеснув з диву. На протилежнім кінцї картопляної нивки з посеред високих рядків і напів висохлої натини мигнула йому чорна, обстрижена голова одного з братів.

 

— Чи бачиш їх! Бухацькі¹¹⁾ душі! — скрикнув Стефко пронятий подивом. — Я думав, що вони ще в кукурузї, а вони вже все картоплисько сплїндрували. Ну, не хотїв би я слухати того, що зашіврає жолоб¹²⁾, коли на своїй ниві побачить слїди їх роботи.

 

Та в тій хвилї пасмо Стефкових міркувань іще раз було перерване зовсїм несподїваним робом. Із посеред кукурузи вихилила ся кремезна, плечиста постава господаря і відрізала братам відворот. За пізно було ховати ся, бо властитель почав гукати:

 

— Тримай! Лапай злодїїв!

 

— Тримай! Лапай! — почуло ся в відповідь на сей окрик із ріжних сторін, із сусїднїх нив, де працювали господарі та господинї, а також із многолюдного тракту, що вів зі Львова на Вільку. Тїкати туди, се значило бігти в пастку, де кождої хвилї могли їх зловити. Хлопцї завагали ся.

 

— А тут ви менї, пташки! — заревів господар, наближаючи ся до братів з розпростертими навхрест руками, як хозяйка, що хоче зловити нараз дві курки.

 

Хлопці виполошені зі своїх криївок схопили ся разом на рівні ноги і в першій хвилї немов задеревіли. Владко розігнав ся, щоб бігти до гостинця, але тут уже стояли люди зваблені криком, творячи немов формальний кордон. Він зупинив ся і нараз мов куля кинув ся до брата, що з поблїдлим лицем і закушеними губами все ще стояв на місцї, очима мірячи величину небезпеки. А господар звільна, з розхрещеними руками, червоний і грізний наближав ся до них.

 

— Разом на нього! Начку! Сип йому головою в живіт, щоб на місцї перевернув ся! — крикнув Владко, і оба брати, немов два камінцї викинені з одної пращі, кинули ся до господаря.

 

Але перечислили ся. Замісь утелющити його головами в живіт наскочили на міцні, жиласті руки, які від разу вхопили їх обох за обшивки.

 

— Ага, маю вас! — крикнув радісно господар і потрусив обома молодими злочинцями так міцно, що їм аж кости в карку затріщали і в очах замиготїло по сто сьвічок.

 

— Іще не маєш, песя твоя мать була! — запищав Владко, якому аж сльози станули в очах. — Начку, вали його головою в живіт, як то ти вмієш!

 

Начкови не треба було й говорити сього. Ледво став добре на землї по сильнім потрясеню, а вже уставивши свою коротко обстрижену голову як баран до боденя, з усеї сили вдарив господаря чолом під бік та напруго і несподївано, що сей аж зойкнув і лївою рукою вхопив ся за бік, випускаючи з неї Начкову обшивку. Але в тій же хвилї він голосно крикнув з болю і підхопив праву руку до уст рука обливала ся кровю з довгої, хоч і не глубокої рани, яку заподїяв йому Владко ножем у долоню.

 

— А щоб вас чорти побрали, прокляті бахурі! — закляв неборак на здогін братам, що втікали з усеї сили, плюнув і зі стоіцкими супокоєм виняв із за пазухи хустку та почав нею завязувати скалїчену руку.

 

А хлопцї тимчасом ях вихор ускочили в кукурузу і тілько зашелестїли високим бадилєм.

 

— Тримай! Лапай злодїїв! — загукали сусїди, що як раз надбігли на поміч пошкодованому господареви.

 

— Е, дїдька ви зловите, не їх, — мовив господар. — Навіть не трудїть ся. Нехай собі погуляють, уже я їм дам за своє.

 

І говорячи се він притримував зубами один конець хустки, щоб міг здоровою рукою завязати вузол на скалїченій долонї.

 

— Та що вони зробили вам?

 

— От бачите! Я вхопив їх обох за карки, думав собі: от дїти. Був би протріпав їх троха тай пустив. А чорт їх знав, що се таке ще мале, а таке вже вправне в злодїйськім ремеслї. О, з них певно анї один не згине своєю смертю.

 

— Ну, ну, і щож вам зробили? — допитували ся сусїди, більше з цїкавости на штучку хлопаків, нїж спочуваючи шкодї властителя.

 

— Та ось бачите що! Один із того чортівського накоренку як мене стусонув головою в бік, під саме серце, то я мало не зомлїв. Здаєть ся, що там зломив менї пару ребер. А другий у тій самій хвилї вихопив якогось шматок ґнипа та як фалатне мене по руцї, адїть, як закровавив.

 

— А! — закричали в один голос сусїди та сусїдки. — Отто дїточки! Бодай не виросли більші! Бодай їм батько повісив ся! Щоб і слїд їх загинув! Ну, дивіть ся, люди добрі, що то тепер за поколїнє виростає. Ісусе Назаренський, наверни їх десь не зломанє карку, але не між народ христіянський!

 

— А всьому винно те прокляте місто! — докинув один сусїд. — То правдиве пекло, де чорти плодять ся. Стягаєть ся туди всяка голота, як мурашки до гнїзда, а потому розлазить ся відтам і жити людям не дає! Чи городина, чи садовина, чи курка на оборі, чи що найменше, всього пильнуй, нїщо перед ними непевне!

 

Стара ненависть селян проти міста й міщан відізвала ся гучною луною серед усеї тої громади, і довго ще важкою хмарою над головами сеї громадки стояли проклятя та наріканя на місто.

 

А пошкодований господар стояв тимчасом на серед своєї нивки, блїдий, але спокійний, і водив очима по загонах, оцїняючи руїну, яку заподїяли йому зухвалі вуличники особливо в картоплях та кукурузї.

 

— Ну, і згляньте ся, людонькове, — скільки ті шельми наробили менї шкоди! — бідкав ся господар перериваючи безцїльні падьканя кумів і кумась. — На ринського б і не дивив ся. Ну, і скажіть, як тут чоловік має жити при такім розбою? Аджеж се розбій у білий день! Але нї, я їм того не подарую. Я їм покажу, куди стежка в горох. Вони думають, що я буду за ними бігати по дебрах, як шалений. Нї, нехай собі летять, я їх віднайду в самім гнїздї. На щастє знаю, де їх шукати — се тої грубої ґрайзлєрки на Гончарській харцизяки — не знаю, чи синки, чи вихованки, але менї се все одно. Запакую я їх до Кармелїтів¹³⁾, нехай там троха просидять ся, а вже гунцвот не моє імя, коли не попрошу в полїції, аби їм перед тим порядно виґарбували шкіру.

 

Не так би був іще співав шановний Волецький господар, як би був знав, що роблять хлопята вирвавши ся з його рук. У граничнім рові, що віддїлював його кукурузу від толоки, між лопушєм лежала цїла купа наломаних кукурузяних шульок, кілька великих бруквів і купа картоплї. До того складу шмигнули манівцями втїкачі і навантаживши свої пазухи, кишенї та шапки накраденою яриною, не вважаючи на близькість господаря, виповзли ровом до поблизького яра, а яром погнали в гору до своїх товаришів.

 

Стефко з гори, захований за терновим корчем, бачив усю ту історію, бачив як брати попали ся в руки господаря, як вирвали ся від нього і щезли серед кукурузи. Від тодї минула добра хвиля, а хлопцїв не було видно. Вже Стефко думав, чи не перелякали ся вони та не втекли до дому, коли в тім із дна яру, що роззявив ся тут же перед його ногами, почув легке псиканє.

 

— Пст! пст!

 

— Хто там? — скрикнув Стефко похиляючи голову в той бік, відкіль чуло ся псиканє.

 

— Чи се ти, Стефку? — запитав притишений голос Владка.

 

— Я. А що там?

 

— Ходи сюди, поможи нам забрати. А швидше!

 

Не надумуючи ся довго Стефко на лоб на шию кинув ся в низ по стрімкій стїнї яру. Потовк ся порядно, подряпав собі лице о якесь колюче зїлє, закровавив руки, якими силкував ся задержати ся, та за те в одній хвилї був на днї яра і важко сапаючи стояв біля обох братів.

 

— Не летить там хто за нами? — запитали брати в один голос.

 

— Нї, ніхто не летить. А ви що тут маєте?

 

— Як то що? Те, по що ходили. На, бери, поможи нам нести і ходїмо швидко до лїса!

 

Стефко стояв остовпілий на вид здобичі принесеної в такій великій силї не вважаючи на таку грізну небезпеку.

 

— Чорт у вас сидить! — скрикнув. — Аджеж жолоб мав вас у руках. І ви не бояли ся ще рвати?

 

— Бояти то ми бояли ся, бо як би хотїв летїти за нами, то був би міг зловити нас. Але знов як ми нарвали, то гріх було лишити.

 

— Ну, а як же ви вирвали ся від жолоба?

 

— Га, га, га! — зареготав ся Владко. — Попамятає він нас! Бачиш, отсим майхром¹⁴⁾ я розфалатав йому руку, як полядвицю.

 

— А я як кобзнув його маківкою¹⁵⁾ під щеблї, то певно зломав йому зо два.

 

— А він мабуть поміркував собі, що за богато два гриби в борщ, і пустив нас на фрай.

 

— Га, га, га! — засьміяв ся Стефко. — Козаки з вас, нема що казати. Го, буде троєнє¹⁶⁾, аж усї чорти розвеселять ся. Ану, голота, до лїса!

 

Се мовлячи Стефко свиснув на свою компанїю і ховаючи ся тут по ярах, тут виринаючи мов кертицї з під землї, а там знов шниряючи мов миши в нори до нори всї поспішали до Волецького лїска.

 

Не минуло й пів години, а вже в віддаленім закутку лїса, в ярку, біля коріня кріслатого дуба палахкотїв огник із сухих гиляк і листя, а в жару пекли ся картоплї і обтереблені з листя шульки кукурудзи, а Стефко сидячи на грубім коренї як який король видавав накази і обдїлював розсаджену довкока дїтвору рівно покраяними шматочками брукви.

 

Начка і Владка знов нема в компанії. Разом із двома иншими хлопчаками вони пішли на губи; нїхто так добре як вони не знає в сьому лїсї полянок і корчів, де завсїгди, не вважаючи на численних аматорів грибозбору, можна знайти кільканацять гарних голубінок, сироїжок і инших губ придатних до печеня. Заким вони вернуть, компанїя перегризає по шматку брукви, але найлїпші, найсоковитїйші шматки лежать на боцї, на зеленім лопусї, заховані для тих, що збирають губи. Картоплї анї кукурузи перед їх приходом нїхто не сьміє їсти: упечені шматки відкладають на бік у горячий попіл.

 

Боже, як чудово довкола! Тиша, сонечко гріє лагідно, хилячи ся вже до заходу. Старі дуби стоять простягаючи в гору свої могутнї рамена і гріють ся до сонця. Лише задумана береза над яром посумнїла і мов золоті сльози без вітру ронить до долу свої пожовклі листочки: кап, кап, кап! Жовна застукала в конарі. Капають від часу до часу на пів достиглі жолудї з дубів, і лише десь-колись ледво чутно долетить до сього відлюдного сховища голос бляшаного дзвінка на шиї у корови, що пасеть ся десь за битою дорогою, в зубрянському зрубі. Дїти самі того не спостерігши затихли, слухають легесенького хрускоту огнища, озирають ся докола широко витріщеними оченятами, в яких із під грубої кори міського зіпсутя, передчасного сиріцтва, нужди і занедбаня проблискує щира радість, те хвилеве, але чисте щастє, яким надихає людську душу гарна природа. Ось маленька, жовтава лїсова мишка вибігла зі своєї норки, приваблена теплом і лїсовою тишею, сїла на пнї під густим корчем лїщини і нараз немов закаменїла, вперши оченята в невиданий доси кровавий блиск горючого огнища. Потім піднесла до мордочки свої дрібні оксамітові лапки, немов би хотїла близше придивити ся дивному явищу, та нарештї живо рухаючи білими вусиками скочила на лїсковий корч, ухопила навислий на гилячцї горіх і моментально сховала ся зі здобичю в своїй норцї. Дїти з нїмим подивом глядїли на прегарного зьвірика, але нїхто не поважив ся крикнути, тим менше кидати за ним патиками, або сполошити його. По що полошити? Адже воно не робить нїкому нїчого злого, тай дїти також у тій хвилї не хотїли робити нїкому нїчого злого. Се вже не зграя львівських вуличників і шанталавцїв, аспірантів до криміналу та шпиталїв, поденя суспільности, — се купка добрих, тихих дїтий, що бажають пестощів і любови, здібні до всього, що добре й великодушне, тулила ся в яру коло коріня могутнього старого дуба біля огнища. На жаль се огнище швидко загасне, чудовий день добіжить до кінця, мине хвилина упоєня тишею та красою природи, а суспільність як була так і лишить ся байдужна на долю того поденя, як була так і буде в десятеро прудкійша до пімсти і кари, нїж до любови, пробаченя та материнської дбайливости.

 

— Гурра! — почули ся голосні окрики з другого кінця яру, і з зеленої гущавини, немов щупаки з очерету виринули почервонілі, з розчіхраним волосєм, убрані в павутину та сухе листє, але веселі голови хлопчаків. Шапки несли в руках, а в кождій шапці повно грибів.

 

— Гурра! — привитала їх уся компанїя.

 

— Отсе раз кляві яндруси! Шпануйте, що грибів намухрали!¹⁷⁾

 

— А щоб вас качка копнула! А деж ви такі кляві голубінки наскочили?

 

— Нї, я все своє кажу, що ті бестіони мають до всього щастє. Кинь їх із поду, то вони певно як кіт упадуть на ноги.

 

— Вибери їм очи, то вони як богач будуть плечима бачити.

 

Серед таких радісних окриків уся компанїя обступила щасливих хлопчаків. Особливо Владко і Начко були в гонорах, до них були звернені всї висші делїкатні промови, вони були, так сказати, героями дня. Від них забрали губи, які під Стефковим доглядом почали чистити і пекти, відломуючи від кождої корінець і щедро посипаючи те місце сілю. Губ було стілько, що на кождого з товариства випадало по три штуки, а надто лишало ся ще по одній для Стефка, Владка і Начка. Роздїлу губ як і всїх инших річий доконувано гуртом, серед сварнї та гармідеру, але як найсумлїпнїйше і з узглядненєм усїх можливих вимогів справедливости. Тілько Владко і Начко, почуваючи свої заслуги, не мішали ся до тих суперечок, але сидїли біля огнища під дубом, смачно заїдаючи полишені їм шматки брукви і радісно оповідаючи про свою мандрівку по лїсї за губами; пильно слухала їх з витріщеними оченятами і з отвореними устами купка наймолодших у компанїї хлопчиків, шести- та семи- лїтнїх лобузів, що заздро і з подивом глядїли на кождий крок братів, хапали кожде їх слово і певне всю ніч, лежачи десь по брудних, вонючих кутах своїх нужденних помешкань будуть мріяти про ті чудеса природи, про пригоди серед лїсової зеленї, про ті приємности та розчарованя грибозбору, які в тій хвилї так проречисто, доповняючи один одного, розмальовують перед ними Владко і Начко.

 

— Кукурудза готова! Гей, до кукурудзи, бахурня! — кличе Стефко і всї просто кидають ся до нього. За кукурудзою йдуть печені картоплї з губами — "панська страва," як висловив ся хтось із товариства. Все се споживають серед голосних сьміхів, жартів і добродушних дотинків. Сей згадує свій "дім", своїх "старих", родичів чи опікунів, той клине майстра, що нагнав його з терміну, инший висьміває школу або столярську робітню, — одним словом, конверзація йде загальна, оживлена, суто переплїтана плястичними дотепами в вуличнім жарґонї. Дїти, що ще перед хвилею були лише дїтьми, сотворінями в рядї инших творів природи, тепер незначно, але цїлковито перемінили ся на репрезентантів певної суспільної верстви, певного людського типу, і виразно виявили всї особливі прикмети того типу.

 

Сонце зайшло вже, коли весела, гутірлива громадка по памятній прогульцї вертала до Львова. Громадка розбила ся на купки, по двоє, по троє, що йшли собі свобідно, не слухаючи вже нїякої коменди, тим більше, що Стефко, обпакований досить значними рештами неспожитих картопель (придадуть ся на голодне завтра!) йшов із самого заду. Дивна річ, що Владко й Начко йшли самі і пригноблені, немов нараз упали з тої висоти, на якій стояли ще перед хвилею. Нїхто якось ними не займав ся, нїхто не поспішав ся притягти їх до своєї ґрупи і вони йшли окремо, один біля другого, і мовчали. Якісь недобрі прочутя мучили їx; чим близше до Львова, тим більше змагало ся в них почутє якогось неспокою, якоїсь трівоги, щось немов чорна хмара, вагітна громами та градом, яка самим своїм наближенєм насичує повітрє елєктричністю і викликає незвичайне напруженє та тремтїнє в нервах людий і звірів. Нї один із братів не силкував ся вияснити собі причину сього незвичайного і неприємного стану, на днї дїточих душ клубило ся темне почутє вини, але сьвідомість не осьмілювала ся зірвати з неї останню заслону.

 

— Владку, — сказав Начко, коли вже наближали ся до Гончарської вулицї стежкою від цитадельної гори, — як думаєш, дуже нас буде цїлувати Войцєхова, коли нас побачить по такім довгім гуляню?

 

Тон і слова мали очевидно намір напровадити на Владка лїпший гумор, але хибили цїли вже хоч би тому, що слова були сказані якось холодно, очевидно по довгім і зусильнім надумуваню, тай тон відповідно до того був силуваний і неприродний.

 

— Ет, що там про се говорити! — відповів поважно Владко. — Що буде, побачимо.

 

Але й його думка зовсїм не була така стоїчна, як його слова, навпаки, вона працювала сильно, творячи фантастичні пляни, як би то і де би то сховати ся так, щоб нїхто на сьвітї не міг побачити анї його анї Начка, щоб нависле над ним лихо — яке, від кого і за що, про се він силкував ся не думати — минуло, а вони зі своєї безпечної схованки заграли б йому на носах. І пішли сцени за сценами, як то вони жиють собі нї для кого незримі, а самі бачучи все і всюди маючи доступ, і беруть що їм подобаєть ся, мають усе, нї за що не платять, роблять що хочуть і сьміють ся з усякої біди. А тим часом ноги, хоча з кождою хвилиною роблять ся немов якісь важкійші, несьвідомо і нїби против їх бажаня несуть їх наперед, усе наперед, що раз близше до цїли, до помешканя їх опікунки Войцєхової. Вже вийшли на перевал цитадельної гори, вихилили ся з за її гребеня і понизше їх стіп розсипав ся весь Львів півмісяцем на днї долини. Левик на міському ратуші блискотить і горить у останньому проміню заходового сонця, бернардинський годинник видзвонює сему годину, мулярі бють у дошки на "фаєрант" десь коло сьв. Миколая, на пів прозорий блакитнуватий туман стелить ся над містом і зливаєть ся в віддаленю з темною зеленю лїска на Високім Замку...

 

Але що се за народ стоїть купою на Гончарській, саме перед ґрайзлєрнею Войцєхової? Мужчини і баби, дроворізи з пилками і сокирами, муляр з кельнею, служниця з двома коновками води, Бойко зі сливами та виноградом у двох кошиках, ганделес із перевішеною через плечі парою старих штанів, — усе те обступило когось, слухає чогось, киває головами, жестикулює. З по-між чорних халатів, зрібних сорочок та перкалевих фартухів і спідниць миготить жовта мосяжова бляха полїціяна. Иншим разом подібний вид був би для хлопцїв принаднїйший від медяника і вони що духу побігли би, щоб своїми фіґурками побільшити вуличне збіговище, але тепер раптом видало ся їм, що було б далеко лїпше, як би перед ґрайзлєрнею Войцєхової не було анї живої душі. Що більше, придививши ся з гори троха близше тій вуличній ґрупі, оба брати почули нараз, що вони підійшли до неї занадто близько і немов на команду завернули назад і пустили ся на втеки. І не без причини. В серединї ґрупи обік полїціяна вирисовувала ся на рожевому тлї вечерового неба кремезна постать господаря з Вільки, якому вони сьогоднї крім шкоди на ниві зробили також шкоду на тїлї.

 

— Лапай! Держи їх! — залунали голосні скрики з ґрупи перед ґрайзлернею, і раптом видало ся братам, що небо покрило ся густими хмарами, що дерева, які отїнюють вулицю, нахиляють свої гиляки аж до землї і спиняють не лише їх кроки, але навіть спирають їм дух у грудях, і що вулична курява під їх ногами переміняєть ся на липку смолу, що чіпляєть ся їх босих ніг, тягнеть ся за ними і зупиняє їх кроки.

 

— Ага, тут ви, пташки! — чути грубий голос над їх головами і якісь тяжкі руки мов молоти спадають на їх плечі і валять їх обох разом на землю.

 

— Мамцю! Мамочко! Ратуй нас! — зойкнув Начко заносячи ся конвульсийним хлипанєм, коли тимчасом Владко закусивши губи аж до крови бив руками і ногами, силкуючи ся вирвати ся від переслїдовника. Та даремно. Швидко майже вся вулична юрба зібрала ся довкола них. Полїціян узяв їх обох за карки і попхнув наперед себе; обік нього клинучи та лаючи поганих лобузів ішов пошкодований господарь, а за ними цїкава, галаслива вулична юрба.

 

— До полїції з ними! До арештів! Іще сьогоднї протокол зложу! — повторяв господарь.

 

Хлопцї йшли машинально, майже не бачучи та не чуючи, що дїяло ся довкола них. Начко все ще хлипав судорожно, а Владко гриз уста. А довкола них лїтала груба лайка і проклятя побожних кумась, крепкі дотинки робучого люду і вереск вуличної дїтвори.

 

— Мій Боже, таке то ще мале, а таке вже зопсоване, — зітхала якась бабуся милосерно киваючи головою.

 

— А щоб їх і повішали, то не було би шкоди, моя кумочко, — викрикав пискливий голос Войцехової на серед вулицї. — Бо ви не знаєте, скілько я з тими бахурами день у день нагризу ся, намучу ся, скілько їх натовчу та навпоминаю! Але де там! Видно, що вже одно з другим уродило ся під такою злодїйською зьвіздою. Богу дякувати, що вже їх тепер беруть, принаймнї клопоту позбуду ся.

 

Владко йдучи поперед полїціяном поруч із своїм братом, чув отсї слова. Голос Войцєхової був йому аж надто добре знайомий.

 

Навпаки свойому звичаєви сим разом хлопець нїчого не відповів їй, але порівнявши ся з нею і бачучи, що вона дивить ся на нього, показав їй язик.

 

— О, бачите, злодїйське насїнє! — заверещала Войцєхова. — Ведуть його на кару, а воно ще не покидаєть ся своїх чортівських штук. Чекай, чекай, ти урвителю, будеш ти тепер знати, кому показувати язик! Пізнаєш ти, до чого ведуть твої збитки!

 

— Але той другий видаєть ся якийсь тихійший, потульнїйший, — мовила якась добродушна молодичка.

 

— Куди тобі! — закричала Войцєхова. — Один як і другий росте для шибеницї! То тиха вода, що береги лупає, мовчок, але анї на волос не лїпший від тамтого. Де один, там і другий. Нї, кумо, я все своє кажу: що під злодїйською зьвіздою вродило ся, се лише шибениця направить!

 

Брати не чули вже того острого засуду: в супроводї полїціяна, пошкодованого господаря і юрби цїкавих вони пошкандибали до полїції.

 

1) В жарґонї львівських вуличників хлопцї.

2) Знач. буде бити друга година.

3) Набити по пицї.

4) Поштуркати по під peбpa.

5) Ударити їx між очи, щоб їм аж місяць засьвітив.

6) Накрасти.

7) Підохочена, на підпитку.

8) Склепик з віктуалами і всякими річами для щоденного вжитку.

9) Добре глядїти.

10) Може лежати хлоп.

11) Злодійські.

12) Говоритиме хлоп.

13) Бувший манастир Кармелїтів, перемінений на вязницю.

14) Ножем.

15) Ударив головою.

16) Їдїнє, баль.

17) Славні хлопцї! Глядїть, скільки грибів назбирали.