[Громадський голос, 1901, № 20 (9.V); c. 154–156]
На початку була горівка. Не було зразу в ній жадного ладу. Кождий міг її гнати, продавати або й сам пити. Коли се прийшло до краю угорське вино. А було воно дороге. I віддїлив Бог тих, що пили горівку, від тих, що пили вино; і віддав тамтих під власть сих. І стало ся, що одні мусїли лише горівку гнати І пити, але гнати для тих других. а пити за свої добрі гроші, а другі діставали готову готову горівку і продавали її на власний рахунок, аби запивати ся угорським вином.
Се був другий день і звався: пропінация. Був то довгий день. Тодї то давну проповідку: „Чий край, тих обичай" переведено на: „чий край, тих пропіниция". I подїлено людий на два гурти: одні, що повинні були пити горівку, звали ся хлопами або „бидлом", а другі, що головне жерело своєї заможности добачили в тім, аби хлопи пили горівку, звали ся шляхтичами, часом також борцями за свободу, спасителями вітчини, мучениками за народну справу або взагалї „нациєю“. Та ось пішов по краю рух і метушня; „Народні сьвятощі" доптано ногами, старі плоти перевертано, захитали ся всякі стовпи. Борцї за старину тратили одно становище за другим. I зібрали вони всї свої сили в остатній твердини, а була нею як раз пропінация. I проголошено її тодї сьвятою. Шкода лише, що ті, котрі її обкадили ладаном сьвятости, забули, що тілько умерлих проголошують сьвятими. Аж опісля зміркували вони свою похибку і стали радити, що дїяти з тою сьвятою твердинею шляхотської народности. I постановлено славним народним звичаєм, сьвятість — продати.
Се був третий день і звався: викуп пропинациї. I встав чоловік, великий в соньмищи, і сказав: »Не будьмо-ж, як два тисячі Юдів ! Не продаваймо нашої народної сьвятости за трицять сребренників ! Коли вже мусить так бути, то продаймо її дорожше. Жадаймо бодай два рази тілько мілїонів реньских!« I цїле соньмище похвалило ті слова і загудїло з одушевленем: »Славно! Славно! Низше шістьдесяти мілїонів золотих реньських не пустимо!« I підняв ся другий чоловік, ще більший в соньмищи, і сказав: »Не будьмо-ж такі, як два тисячі Юдів! Не продаваймо нашої народної сьвятости в самій річи. Коли вже мусить так бути, то продаймо її про око; нехай називає ся, що ми її продали, позбули ся, усмертили, а по правдї нехай вона таки ненарушена і здорова лишить ся в наших руках і довго ще проживає«. Буря оплесків зняла ся в соньмищи. А коли успокоїло ся, запитав якийсь заклопотаний голос: »Ба, але якже се зробити?« »Цїлком просто!« відповів грімко той другий бесїдник: »Продамо лише само голе право, гонити і продавати горівку. Горальнї й коршми лишать ся при нас, як були. Хто опісля схоче нам робити конкуренцию, нехай спробує, коли єго свербить!« »Славно! Славно!« загудїло однодушно цїле соньмище. Коли се, підвів ся третий чоловік, ще більший в соньмищи, і сказав: »По тім, що сказали і радили мої високоповажані понередники і що ми радо приняли, чую я, чуємо ми всї себе очищеними з докору, мов би ми мали бути як ті Юди. Се дуже підносить духа і справляє велику приємність. Але перейдїмо тепер від приємности до інтересу. Те, що мій високоповажаний попередник згадав про можливу конкуренцию з нами в пропінацийнім фаху, могло би декому з нас бути немиле або й лячне. Нї, ми так не гадаємо! Продавати нашу сьвятість так, аби опісля перший-лїпший міг, коли єму захоче ся, кинути ся на неї?... Нї! Коли вже мусимо її продавати, то продаймо-ж її собі самим, так що дістанемо і гроші і заразом задержимо в своїх руках не тілько реальности, але й право уживаня. Аж така продаж буде згідна з нашим народним звичаєм, з нашими сьвятими інтересами і з нашим розумінєм слушности«. Безконечна буря оплесків зняла ся в соньмищи. Бесїдника хоплено на руки і ношено довкола. Коли єго назад поставлено на землю, запищав той заклопотаний голос вдруге: »Ба, але як се зробити?« »Цїлком просто!« відповів грімко той третий бесїдник: »Продамо пропінацию цїлому краєви!« »Ба, але...« зважив ся той неспокійний голос ще раз запитати. »Жадного але! Край купує, а краєва репрезентация обіймає куплену пропінацию й завідує нею. А хто є краєвою репрезентациєю?« »Ми, ми!« Загудїло одноголосно в соньмищи. »Очивидно!« закінчив той третий бесїдник. »Пропінация лишить ся цілком так, як було з самого першу; лише вона не буде тепер приватною власностию, а краєвою. Ми дістанемо гроші; горальні і коршми лишать ся при нас, а вкінци й управу тої нової власности краю задержимо в своїх руках. Можемо її винаймати поміж собою; можемо, кого не схочемо, не допустити до аренди; можемо вкінци також і гроші, які будуть приходити заренди...« За грімкими оплесками не чути вже було остатних слїв бесїдника. Внесеня принято і точнїсенько виконано.
Четвертийдень доси ще не настав у Галичинї.—
Ів. Франко.
25.11.1901