«Personal Jesus» – не підсумок

Як донецький «Жук» став львівським «вівісектором»

Фото з вистави «Personal Jesus»

У режисерській команді львівського «Першого українського театру для дітей та юнацтва» – поповнення. Новим обличчям, якому довірили сцену, став Євген Чистоклетов – керівник камерного театру «Жуки», який ще зовсім донедавна діяв у Донецьку. Через події на Сході актор і режисер Чистоклетов був змушений змінити локацію свого життя й творчості. Відтак, захопивши кілька ідей з шухляди, він узяв напрям на Львів. На цьогорічному Форумі видавців у вересні і оце днями, у рамках фестивалю «Ніч у Львові» Євген Чистоклетов презентував на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва моновиставу «Personal Jesus» – кримiнально-притчевi iсторii за творами Сергія Жадана. Про театр на Сході і нове місце для твочості на Заході України, про переїзд і освоєння, про ідеї і їх втілення, про окупований Донецьк і комфортний Львів Євген Чистоклетов розповів Zbruc.eu

Коли твій партнер – жахливі обставини

Переїжджати до Львова я вирішив ще кілька років тому. Тут є кілька друзів, з якими я працював і хотів би продовжувати цю співпрацю. Свого часу я брав участь у постановці на камерній сцені театру ім. М. Заньковецької вистави «Мама-Маріца – дружина Колумба» за Марією Матіос. Я просто погодився на цей авантюрний проект... Приїждав на репетиції з Донецька. Приїжджав на тиждень раз на три-чотири місяці впродовж двох років. Навіть не думав, що щось з того вийде, але вийшла хороша вистава. Тобто у Львові я людина не нова, і Львів для мене місто не чуже. Але почалась війна, яка мене і підштовхнула, мовляв, вирішив – то переїжджай. Нічого, зрештою, не залишалось. Останнім часом відчувалася скрута в театрі і поза ним, людям все менше було діла до театру, актори пороз’їжджалися хто куди міг...

Тому, з одного боку, я здійснив свою мрію, а з іншого – до неї мене привели досить сумні обставини. Втім, якщо обставини співпадають, якщо правильно вибрана мета і напрямок, то які б обставини не були, навіть такі жахливі, вони – твій партнер, вони допомагають.

У кожного свiй «персональний Iсус»

І ось я приїхав сюди влітку, ще ніде не працював, а хотілося ж щось робити. Тому вирішив почати з Жадана і вистави «Personal Jesus». Вперше я зіграв її під час Форуму видавців, але ви ж розумієте, там сотні подій відбуваються, тому її мало хто встиг побачити...

Вибір впав на Жадана, бо хотів зробити щось сучасне. Такі обставини в суспільстві, що потрібно робити щось потужне або не робити узагалі. У мене дуже вибагливий смак до сучасної драматургії, я дуже перебірливий, більшість сучасної драми мені не подобається. А от Жадан мені зазвучав. Тому ще раз переглянув його тексти... Сергій дуже тонко відчуває тему, над якою працює. Він давно відчув, що йде вiйна мiж демократичним свiтом та кримiнальним середовищем. Тому пише тексти, в яких виводить постать «героя нашого часу», такого збiрного персонажа, який є портретом суспiльства: починаючи з кримiнальних авторитетiв, і до простих людей, що його пiдтримують. Ще у перших збірках, на початку 2000-х років, він писав про те, що відбувається зараз. Увесь цей кримінал, який поліз на поверхню, він показував ще 15 років тому. У нього правильне відчуття часу, подій сучасності. Мені здається, він чесно про це говорить без попсових і розкручених тем, типу секс, насилля...

Поезію зробити драматургією дуже непросто. Але я намагаюсь робити драматургію з будь-якого матеріалу, який мені подобається по звучанню. Беру і роблю, бо це ж театр! Нехай одного актора, але театр.

Фото з вистави «Personal Jesus»

Закони театру усюди однакові

Звісно, театр на Сході і Заході України відрізняється: жанровим підходом, тематикою репертуару, музикою, історичними детялями, але професіоналізмом, технічним підходом – не відрізняється. До Європи далеко і там, і тут.

У Донецьку у мене був театр «Жуки». Там російськомовне населення і тому, переважно, російськомовні спектаклі, бо на українську мову немає глядача. Ми працювали у двомовному режимі і пропонували репертуар як Чехова і Шекспіра, так і вистави, наприклад, «Від Шевченка до Стуса». Сприймалось нормально, але це, мабуть, тому, що у нас своя публіка була, яка знала нас не з одного спектаклю. Це наші прихильники, їх невелика кількість, але вони були. Переважно молоді люди, які добре сприймали наш репертуарний вибір з класики чи сучасної української або західно-європейської драми.

У Донецькому академічному театрі раніше ставили багато вистав українською мовою, такою була політика директора, який нещодавно помер... Як вони це ставили і як розмовляли – це інша справа, але ж ставили, і це важливо. А зараз, з приходом бойовиків, звісно, все стало російським... Я туди давно не заходив, але люди кажуть, що дуже легко переключились на замовлення, а актори, навіть ті, які приїхали зі Львова (є там пару осіб, не називатиму імен) стали затятими русаками. Що ж, війна показує справжню суть людини, її нутро...

Актор «театру Лесі»

Я давно вже не працював в театрі як актор. Ще в Донецьку поставив собі за ціль робити в театрі те, що мені потрібно, а не щось заради грошей. По приїзді до Львова почитав про нового директора Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки Олексія Коломійцева, що він собою представляє, і подумав, що це у Львові якесь нове явище, і мені як актору буде потужна робота, а не просто черговий вихід на сцену за гроші. Прийшов до нього, мене затвердили. Цікаво було спробувати себе у постановці «Вівісекція», це був виклик моїм акторським амбіціям.

Але наразі для мене триває процес накопичення. Робота у Театрі Лесі Українки, вистава «Personal Jesus» – це ще не підсумок. Це розгон, майданчик для старту...

Отже, наразі я актор у театрі Лесі і режисер у Першому українському театрі для дітей та юнацтва. Як складеться далі робота – не знаю. Серед тих вистав, які зараз готуються у театрі Лесі, для мене, з акторської точки зору, ролей немає. У мене є плани, але й у театрів є свої плани. Якось домовимось. У ТЮГ-ові я свої режисерські пропозиції вже подав, а ще маю амбіції зробити виставу, яка б була цікава і для дітей, і для дорослих. За мною не заіржавіє...

«Вівісектор» – вегетаріанець

Участь у «Вівісекції» була цікавою для мене з професійної точки зору. Я знав, що у виставі буде багато пластики, отже, буде багато фізичного навантаження. І тут завдання актора більше технічне. Мені це було потрібно, бо я не часто за останні роки мав змогу попрацювати з режисерами, коли б мені було і цікаво, і важко фізично. Не вважаю, що це якась видатна вистава вийшла, хоча розумію, що для Львова це нове, там є кілька таких моментів, які ви не зустрінете на інших сценах. Коломійцев цікаво працює зі світлом, він композитор, а працювати з композитором – дуже корисно, він щонайменше ритмічно-чіткий. Хоча якщо глянути на всю цю пророблену роботу збоку, третім оком, роль вівісектора – мені, вегетаріанцю, далась нелегко, іноді доводилось себе переборювати... Хоча до вегетаріанства я прийшов радше з фізіологічних причин, ніж моральних. Через внутрішні відчуття. Трохи через зовнішнє також, але зовнішнє ніколи не спрацює, якщо не буде внутрішньої потреби. А може це вже вік...

Фото з вистави «Вівісекція»

Комфортний Львів

Я багато де в Україні не був. На Буковині, наприклад. Але багато де я все ж таки був, і тут мені найбільше подобається, і місто, і люди. Мені не подобаються Київ, Харків, не подобається на півдні... «По той бік» Дніпра я не знаю комфортного міста. Натомість у Львові я не знаю місця із поганою енергетикою, не враховуючи перелюднений центр...

Фінальний діалог

– Ви плануєте повернутись у Донецьк, коли усе це скінчиться?

– Воно не скінчиться. Я, як обізнаний з середини про усе те, про що пише Жадан, навіть передчував, що це станеться... Путін Україну не бачить окремою державою, а Україна ж не піде, бо ми ж не здамося. Але він має силу і буде наполягати...

– Але Путін не вічний.

– Він молодий...

Спілкувалась Божена Городницька

Фото з вистави «Personal Jesus»