[Зоря, 1884, № 2 (15 (27). І), с.9–11]
Въ обширнôй другôй клясѣ нормальнои школы отцѣвъ Василіянъ въ Дрогобичи тихо хочь макъ сѣй. Наближає ся година „красного писаня“ страшна для всѣхъ не самымъ предметомъ, якъ радше особою учителя. Въ Василіяньскôй школѣ на всѣ предметы учителѣ — сами̂ отцове, а тôлько для науки писаня они наняли собѣ свѣтского чоловѣка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще и доси здає ся, що ôнъ економъ; хочь зъ нагайкою ходити теперь не выпадає, але все таки не помѣтує ся хочь тростôвки и нѣколи не занедбує робити зъ неи ôдповѣдного ужитку. Очевидна рѣчь, що дѣти, пôддани̂ хочбы тôлько на годину власти такого учителя, дрожатъ напередъ и,,красне писанє“ єсть для нихъ найбôльшою мукою.
Малый Миронъ оденъ сидитъ спокôйный, майже веселый въ лавцѣ. Ôнъ дивує ся, чому се наразъ такъ тихо стало ся въ клясѣ, коли оденъ смѣльчакъ, высланый на коритарь на звѣдины, вбѣгъ до клясы и крикнувъ: „Валько прийшовъ!“ Въ тôй самôй хвили тихо стало въ клясѣ. Малый Миронъ не знає ще пана Валька. Ôнъ ино що прийшовъ изъ сельскои школы, батько записавъ єго до другои нормальнои клясы у отцѣвъ Василіянъ, и нынѣ першій день школы. И хоть на селѣ ôнъ въ писаню бувъ дуже слабый, не умѣвъ нѣ пера належито взяти въ руку, нѣ вывести гладко та рôвно одного „штриха“, — то все таки ôнъ дитина, не єму журити ся напередъ тымъ, чого ще не знає. Ôнъ здивувавъ ся, чому се наразъ такъ тихо стало, але о причину не смѣвъ допытувати ся нѣкого зъ своихъ сусѣдôвъ — ôнъ же зъ ними доси дуже мало знакомый. Тай впрочѣмъ єго се и не богато обходило. Середъ тои, для другихъ страшнои и тревожнои тишѣ, ôнъ тымъ выгôднѣйше ôддавъ ся найлюбѣйшому занятю — думкамъ о своѣй рôднôй сторонѣ. Не можь сказати, щобы ôнъ туживъ за нею: ôнъ знавъ, що що понедѣлка побачитъ и батька и матерь. Ôнъ тôлько думавъ собѣ, якъ то гарно буде, якъ колись, лѣтомъ, приѣде до дому, буде мôгъ зновъ свобôдно бѣгати по пастôвникахъ, сидѣти надъ рѣчкою або бродити по нѣй за ковблями; се були думки радше весели̂, ясни̂, блискучи̂, а не тужни̂, не жалôбни̂. Малый Миронъ роскôшно нирявъ въ тôй красотѣ природы, що розцвитала въ єго уявѣ середъ сѣрыхъ, холодныхъ стѣнъ Василіяньскои школы, и не думавъ о погрозѣ, що наближала ся надъ клясу.
— Ба, а ты собѣ чому не прилагодишь скриптуры до писаня? запытавъ стиха оденъ сусѣдъ Мирона, стусаючи єго пôдъ бôкъ.
— Га? ôдповѣвъ Миронъ, немило збудженый зъ свого золотого сну.
— Скриптуры приладь до писаня! повторивъ товаришь и показавъ Миронови, якъ покласти скриптуры, якъ каламарь и перо, пôсля приписôвъ пана Валька.
— Иде вже, иде вже! пронѣсъ ся шепôтъ по клясѣ, мовь при наближеню якого грôзного царя, коли на коритари роздали ся кроки учителя „красного писаня“. Швидко затымъ отворили ся дверѣ клясы и Валько вôйшовъ. Миронъ позирнувъ на него. Учитель своєю подобою зовсѣмъ на пригадувавъ нѣякого царя. Се бувъ середного росту чоловѣчокъ, зъ коротко остриженымъ волосємъ на круглôй баранячôй головѣ, зъ рудыми, короткими вусами и рудою ишпаньскою борôдкою. Єго широке лице и широки̂, мôцно розвинени̂ вилицѣ вразъ изъ великими, на боки поôдгинаными ушима надавали єму выразъ тупои упертости и — мясоѣдности. Невелички̂ жабячи̂ очи сидѣли глубоко въ ямкахъ и блимали ôдтамъ якось злобно та неприязно.
— Ано! крикнувъ ôнъ грôзно, зачинивши за собою дверѣ клясы и помахуючи тростиновою, выгинчастою паличкою. И ôдъ того крику, немовь ôдъ вѣтру хмарнои лѣтнои днины хиляє ся разомъ колосє жита, такъ само похилили ся до долу головы ôсѣмдесяти пяти школярѣвъ надъ писемными сино та червоно полиніёваными скриптурами. Въ руцѣ у кождого школяря тремтѣло перо. Оденъ тôлько малый Миронъ, що ще не знавъ Вальковои вдачѣ, сидѣвъ оберненый лицемъ до клясы и вдивлявъ ся въ нового учителя.
— А ты що? крикнувъ вызвѣрившись на него Валько и прямо направивъ кроки до него.
Малый Миронъ такъ и остовпѣвъ зъ наглого переполоху. Ôнъ якимсь несвѣдомымъ порывомъ обернувъ ся и зложивъ своє тѣло въ таке положенє, въ якôмъ уже зъ минуту трепещали єго товаришѣ.
Валько взявъ въ руку крейду, приступивъ до таблицѣ, розмахнувъ ся и почавъ писати. Зъ разу писавъ тôлько буквы, мали̂ и велики̂, самогласни и суголосни̂, безъ нѣякого впрочѣмъ звязку. Але далѣ-далѣ дôйшовъ и до слôвъ, а въ кôнци и до цѣлыхъ речень, якъ на примѣръ : „Богъ сотворивъ свѣтъ“, „Чоловѣкъ має двѣ руки“, „Земля мати наша“. Вычерпавши такимъ способомъ свою мудрôсть, показавши достаточно своє знанє красного писаня въ численныхъ выкрутасахъ та довгихъ якъ свѣтъ, и рôвныхъ якъ ковбасы хвостикахъ, Валько положивъ крейду, ôдступивъ ся, зирнувъ ще разъ зъ уподобою на записану таблицю и ôдтакъ обернувши ся до трепечущои клясы, крикнувъ грôзно :
— Писати!
Єго наукова дѣяльнôсть въ тôй хвили щасливо скôнчила ся, — теперь починала ся єго економска дѣяльнôсть. Щобъ показати се наглядно, ôнъ сильно стрѣпнувъ пальцями, щобы стрясти зъ нихъ ученый крейдяный порохъ, и намѣсть него взявъ въ руки свою тростину, и немовь орелъ слѣдитъ зъ горы за добычею, такъ и ôнъ озираючись по клясѣ, зôйшовъ зъ пôдвысшеного градуса и почавъ свôй обхôдъ.
Першій, на котрого накинула єго зла доля, бувъ якійсь маленькій, слабонькій и дуже заляканый школярикъ. Ôнъ, весь въ потѣ, нагнувшись надъ скриптурою працювавъ зо всеи силы, щобы вдержати перо въ дрожачихъ пальцяхъ и що хвиля позиравъ на таблицю, стараючись выводити на папери таки̂ сами̂ кручки, гачки та ковбасы, яки̂ вывела вправна економска рука на таблици. Та ба, рука єго дрожала, кручки, гачки та ковбасы выходили ломани̂, нерôвни̂, — навѣть перо непослушне що хвилѣ крутило ся въ єго пальцяхъ, скрипѣло, порскало, немовь гнѣвало ся чогось и бажало якъ найшвидше зъ нихъ выдобути ся.
Валько ставъ надъ нимъ, мовь катъ надъ душею и злобно всмѣхаючись, не кажучи и слова почавъ приглядати ся єго роботѣ. Бѣдный хлопець прочувъ лихо и до решты стративъ всяку власть надъ своєю рукою и надъ непослушнымъ перомъ.
— То ты такъ пишешь? процѣдивъ звôльна Валько, але тымъ швидше свиснула въ воздусѣ єго тростина и оперезала змією плечѣ бѣдного хлопця.
— Ой-йой-йой! заверещавъ ôнъ, але сейчасъ утихъ, стрѣтивши грôзный, гадючій поглядъ учителя.
— Ты не умѣєшь лѣпше писати ? пытавъ Валько.
— Умѣю, умѣю!... лепотѣвъ хлопець, самъ не знаючи, що лепоче.
Учитель-економъ може и справдѣ вѣривъ, що хлопець умѣє лѣпше писати и що тôлько на збытки єму силує ся писати погано, чи може зъ великои любови до єго тростинки.
— Ну, то уважай же! — и Валько пôшовъ далѣ, не переконавши ся, яки̂ спасенни̂ плоды принесла єго досадна наука. Впрочѣмъ єму и не ходило о ти̂ плоды, — ôнъ теперь бувъ тôлько економомъ и бôльше нѣчимъ. Очи єго вже звернули ся въ другій бôкъ и въ другôмъ кутѣ клясы выглядѣли иншу жертву. Тамъ сидѣвъ жидокъ, котрый по стариннôй привычцѣ свого роду писавъ въ задгузь, силуючи ся выводити Валькови̂ выкрутасы ôдъ правои до лѣвои руки, ôдъ кôнця стрôчки до початку. Одну стрôчку ôнъ уже совершивъ такимъ способомъ и саме розпочавъ другу ôдъ слôвъ „сот“ „Бог а з к сир“. Написана, готова вже стрôчка выглядала яко тако, але нова, неготова єще, зачата ôдъ кôнця вколола Валька въ очи.
— А ты якъ пишешь, Мойши ? закричавъ ôнъ, прискакуючи до жидка.
Валько всѣхъ жидкôвъ въ клясѣ кликавъ Мойши, — хиба що се були сыны богатыхъ мѣйскихъ „тузôвъ“, передъ котрыми ôнъ мавъ великій респектъ. Жидокъ, на прозвище Іонасъ Туртельтавбъ, почувши той выкрикъ и побачивши надскакуючого ворога, зни́тивъ ся и скуливъ ся якъ слимакъ въ своѣй халабудцѣ, и переставъ писати.
— Ха, ха, ха! реготавъ ся Валько, призираючись жидковому писаню.
— Пане пгофесоръ... зачавъ жидокъ и запявъ ся.
— Ходи сюда!
И не чекаючи, ажь Іонка выйде зъ лавки, взявъ єго за ухо и потягъ на середину.
На видъ бѣдного Іонки, скуленого, тремтячого и заслиненого зо страху, вся кляса голосно зареготала ся, хоть всякій и собѣ тремтѣвъ та куливъ ся. Але така вже сила тираньского притиску, що досыть тиранови усмѣхнути ся, а всѣ стоячи̂ пôдъ єго гнетомъ будутъ реготати ся, безъ згляду на те, що регочутъ ся именно сами̂ надъ своєю недолею.
— Ходи до таблицѣ! Ану, пиши!
Валько змазавъ власною рукою часть свого письма и втиснувъ жидкови крейду въ руку. Жидокъ почавъ писати своимъ звычаємъ, въ задгузь. На ново зареготала ся кляса, усмѣхнувъ ся Валько, але сейчасъ заво́рсило ся єго лице, ôнъ обернувъ ся до послѣднои лавки, де сидѣли сами̂ найбôльши̂ и найдужши̂ хлопы, и крикнувъ:
— Ану, дайте но єму!
Жидокъ затремтѣвъ цѣлымъ тѣломъ и залебонѣвъ щось, але швидко прискочили до него два товаришѣ- посѣпаки, и повели на градусъ. Тихо стало въ клясѣ. Замѣсть смѣху блѣдôсть выступила на всѣхъ лицяхъ, — тôлько болѣзный верескъ Іонки розлягавъ ся посередъ мурованыхъ стѣнъ василіяньского монастыря.
— Досыть зъ него! сказавъ Валько, и Іонка хлипаючи пôшовъ на своє мѣсце.
Сповнивши се высоко педагогичне дѣло, Валько почавъ зновъ свôй обхôдъ по клясѣ и зновъ роздали ся удары єго тростинки по плечахъ та по рукахъ бѣдныхъ хлопцѣвъ.
Яке враженє зробила цѣла тота наука на Мирона, сего и сказати годѣ. Ôнъ разъ въ разъ дрожавъ, мовь въ лихоманцѣ, — єму шумѣло въ ушехъ и крутило ся въ очехъ, мовь середъ бурѣ. Єму такъ и мерещило ся, що и єго не мине тота буря, що кождый ударъ страшного учителя паде на него. Написани̂ слова и стрôчки скакали передъ єго очима, надували ся и перепутували ся, выглядали ще поганѣйше, нѣжь були на дѣлѣ. Ôнъ и самъ не знавъ, коли переставъ писати, — сѣра паволока стояла передъ єго очима.
— То такъ ты пишешь? гукнувъ Валько надъ єго головою.
Миронъ стрепенувъ ся, хопивъ за перо, талапнувъ нимъ въ чорнило и поволѣкъ по паперѣ, мовь тура за роги.
— Чи ты не знаєшь, якъ перо держати ?
— Н-не знаю! прошепотѣвъ Миронъ.
— Що? ревнувъ Валько. — Я тобѣ не показувавъ уже десять разъ не разъ?...
Миронъ зачудувани̂ очи устремивъ въ розлючене Валькове лице. Але замѣсть ôдповѣди Валько стиснутымъ кулакомъ ударивъ хлопця. Малый Миронъ, мовь косою пôдтятый, поваливъ ся на лавку а зъ лавки на пôдлогу. Кровь обôлляла єго лице.
— Пôдоймѣтъ єго! крикнувъ Валько. Зъ заднои лавки прискочили два, — ти̂ сами̂, що передъ хвилею парили Іонку, и пôдняли зомлѣлого Мирона. Єго голова не держала ся на вязахъ и хилялась до долу, мовь у мерця.
— Бѣжѣтъ по воду! — командувавъ далѣ Валько и ще разъ поглянувъ на Мирона.
— То що за хлопець? — спытавъ ôнъ.
— Миронъ — ôдповѣвъ „цензоръ“ — найстаршій вѣкомъ и найдужшій силою въ клясѣ, котрого отцове настановили наставникомъ въ клясѣ.
— Що за оденъ? пытавъ далѣ Валько.
— Одного хлопа сынъ зъ Н......
— Хлопскій сынъ! Тьфу, якого бѣса тымъ хлопамъ пхати ся сюда! проворкотѣвъ Валько. У него ôдлягло ôдъ серця. Ôнъ зачавъ бувъ троха побоювати ся свого учинку, але хлопскій сынъ, — значитъ ся, можна єго бити и зобижати, якъ хочешь,— нѣкто за хлопскимъ сыномъ не упôмне ся!
Валько не похибивъ ся въ своѣй рахубѣ. Нѣхто не упôмнувъ ся за хлопскимъ сыномъ. Нелюдскій поступокъ учителя-економа уйшовъ єму гладко, такъ якъ и многи̂ єго нелюдски̂ поступки. Тôлько въ серци хлопского сына ôнъ не пôшовъ гладко, а ставъ ся першимъ насѣнємъ обуреня, погорды и вѣчнои вражды противъ всякого насиля, противъ всякого неволеня та тиранства.
Миронъ***
23.11.1884