Невпинна роботизація людства при допомозі інтернету змінить наше культурне життя і навіть те, як функціонує наш мозок. Чим розумнішим буде наш комп’ютер, тим дурнішими будемо ми
Ніколас Карр вивчав літературу в Дартмутському коледжі і Гарвардському університеті, і все вказує на те, що в юності він був ненаситним читачем хороших книг. Потім – як це сталося з усім його поколінням – він відкрив для себе комп’ютер, інтернет, чудеса великої інформаційної революції наших часів і не лише присвятив велику частину свого життя використанню усіх он-лайн послуг і ранковим та вечірнім мандрам інтернетом; він зробився професіоналом та експертом з нових інформаційних технологій, про які багато писав для престижних видань Сполучених Штатів та Англії.
Одного чудового дня він виявив, що перестав бути хорошим читачем і взагалі читачем. Його увага розсіювалася через одну чи дві сторінки якоїсь книги, особливо якщо те, що він читав, було складним і вимагало концентрації та обдумування, в його голові з’являлося щось на зразок прихованої відмови продовжувати це інтелектуальне зусилля. Ось як він про це розповідає: «я трачу спокій і гублю нитку розповіді, починаю думати про щось інше. Я почуваюся так, наче завжди тягну свій розхристаний мозок назад до тексту. Глибоке читання, яке зазвичай відбувалося природно, перетворилося на муку».
Занепокоївшись, він прийняв радикальне рішення. Наприкінці 2007 р. він та його дружина покинули своє ультрамодерне помешкання в Бостоні і переїхали жити в хатину в горах Колорадо, де не було мобільного зв’язку, а інтернет був повільний, поганий або його не було. Там за два роки він написав полемічну книгу, яка зробила його відомим. Англійською вона називається «The Shallows: What the Internet is Doing to Our Brains» / «Вітрогони: що робить інтернет з нашим інтелектом». Я прочитав її одним духом, і вона мене захопила, налякала і засмутила.
Карр не зрікся інформатики, не став сучасним луддитом, який хотів би покінчити з усіма комп’ютерами, нічого подібного. У своїй книзі він визнає, що Google, Twitter, Facebook чи Skype надзвичайно сприяють передачі інформації та комунікації, заощаджують час, визнає ту легкість, з якою величезна кількість людей може обмінятися досвідом, користь, яку усе це приносить підприємствам, науковим дослідженням і економічному розвитку держав.
Проте усе це має ціну і врешті-решт означатиме таку величезну трансформацію в нашому культурному житті і в способі функціонування людського розуму, яким було винайдення в ХV ст. Йоганном Гутенбергом книгодрукування, яке зробило загальнодоступним читання книг, яке до того часу обмежувалося неістотною меншістю священнослужителів, інтелектуалів та аристократів. Книга Карра є реабілітацією теорій нині забутого Маршалла Маклуена, до якого ніхто не дослухався, коли понад півстоліття тому він стверджував, що медіа ніколи не є просто передавачами змісту, що вони приховано впливають на нього і в довгостроковій перспективі змінюють наш спосіб мислити і діяти. Маклуен передусім мав на увазі телебачення, але доводи книги Карра і численні експерименти та свідчення, які він наводить на їх підтримку, показують, що подібна теза розповсюджується на особливу сучасну реальність, пов’язану зі світом інтернету.
Затяті захисники software стверджують, що йдеться про інструмент, який до послуг того, хто його використовує, і звісно, є багато експериментів, які, здається, це підтверджують – при умові, що ці випробування здійснюються у сфері діяльності, де користь цієї технології є безсумнівною: хто міг би заперечувати, що майже казковим поступом є те, що зараз за кілька секунд, лише клацнувши мишкою, користувач інтернету отримує інформацію, яку ще кілька років тому потрібно було тижнями чи місяцями шукати в бібліотеках та у спеціалістів? Але також є переконливі докази того, що коли пам’ять людини перестає тренуватися, тому що має в своєму розпорядженні нескінченний архів, що його робить для неї доступним комп’ютер, вона костеніє і слабне, наче м’язи, якими перестають користуватися.
Це неправда, що інтернет є лише інструментом. Це знаряддя, яке стає продовженням нашого власного тіла, нашого власного розуму, який також непомітно потроху пристосовується до цієї нової системи отримання інформації і мислення, поступово відмовляючись від функцій, які ця система робить за нього, а інколи краще, ніж він. Не є поетичною метафорою говорити, що «штучний інтелект», який є до їхніх послуг, підкуповує і розбещує наші органи мислення, які поволі робляться залежними від цих інструментів і врешті-решт перетворюються на їх рабів. Для чого підтримувати свіжою та активною пам’ять, якщо уся вона зберігається у чомусь, що один програміст назвав «найкращою і найбільшою у світі бібліотекою»? Для чого концентрувати увагу, якщо після натискання на відповідні кнопки, переді мною з’являються потрібні мені спогади, що їх воскресили ці моторні машини?
Тож не дивно, що деякі фанатики інтернету, як от професор Джо О'Ши, філософ з Флоридського університету, стверджує: «Сідати і читати книжку від дошки до дошки не має сенсу. Це не є добре використання мого часу, оскільки я можу отримати усю потрібну мені інформацію якнайшвидше через інтернет. Коли стаєш досвідченим мисливцем у мережі, книги вже непотрібні». Весь жах цієї фрази не в остаточному твердженні, а в тому, що згаданий філософ вважає, що книги читають лише для того, щоб «отримати інформацію». Це один з тих збитків, що їх може спричинити нестримна манія сидіти за екраном комп’ютера. Звідси і драматичне зізнання професора літератури Дюкського університету Кетрін Хейлс: «Я вже не можу добитися, аби мої студенти читали книги повністю».
Ці студенти не винні, що тепер вони нездатні прочитати «Війну і мир» чи «Дон Кіхота». Призвичаєні дзьобати інформацію в своїх комп’ютерах, не маючи необхідності тривалий час концентруватися, вони потроху втратили навик і навіть здатність робити це і змушені вдовольнятися цим когнітивним пурханням, до якого їх призвичаює інтернет, з його безконечними лінками і переходами до додатків і доповнень, тож вони певним чином щеплені проти концентрування уваги, роздумів, терплячості і відкладання на деякий час того, що читаєш, хоча це єдиний спосіб із насолодою читати велику літературу. Та гадаю, не лише літературу інтернет робить непотрібною: будь-який витвір вільної творчості, який не підлягає практичному використанню, залишається поза межами цього виду пізнання і культури, якому сприяє інтернет. Без сумніву, в мережі легко можуть зберігатися Пруст, Гомер, Поппер і Платон, та навряд чи їхні твори матимуть багато читачів. Для чого завдавати собі труду читати їх, якщо в Google я можу знайти прості, чіткі і цікаві узагальнення того, що вигадали в тих мудрених книжках, які читали доісторичні читачі?
Інформаційна революція ще далека від свого завершення. Навпаки, у цій царині щодня з’являються нові можливості, досягнення і неможливе швидко відступає. Нам слід тішитися? Якщо та культура, яка приходить на зміну старій, здається нам прогресом, то без сумніву, що так. Та нам слід непокоїтися, якщо цей прогрес означає те, що добре обізнаний із впливом інтернету на наш мозок та наші звичаї вчений Ван Німвеген виснував після одного зі своїх експериментів: що доручати комп’ютерам вирішення усіх когнітивних проблем означає зменшувати «здатність нашого мозку будувати стійкі структури пізнання». Іншими словами: чим розумнішим буде наш комп’ютер, тим дурнішими будемо ми.
Можливо, у книзі Ніколаса Карра є перебільшення, як це завжди відбувається з доводами, які обстоюють контроверсійні судження. Мені бракує знань з неврології та інформатики, аби судити, наскільки достовірними є наукові випробовування та експерименти, які він описує в своїй книзі. Але вона справляє на мене враження скрупульозної і виваженої, це заклик звернути увагу, який – для чого себе обманювати – не буде почутий. А це означає – якщо автор має рацію, - що роботизацію людства, що виникла як функція «штучного інтелекту», спинити неможливо. Хіба що, звісно, якийсь ядерний катаклізм – випадково чи внаслідок терористичного акту – поверне нас у печери. Тоді довелося би починати спочатку, і побачимо, чи цього разу нам піде краще.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
Más información, menos conocimiento
El Pais, 31.07. 2011
Зреферувала Галина Грабовська