Пам’ять – це згущений досвід осілості. Він запечатаний у культурних символах нації та закодований в її мові, він живить її генія, з нього проростають її уявлення про себе та про своє минуле, про своє місце у часі та просторі, про межі свого та чужого. Із цих уявлень інтелектуали мурують ідентичність нації – водночас і люстерко, в якому вона бачить себе, й окуляри, крізь які вона сприймає світ.
Історична пам’ять підживлює цю тожсамість сенсами та значеннями. Саме тому охочі накинути суспільству іншу тотожність завжди починають із колаборації пам’яті, переконуючи його «подолати минуле» та закликаючи його до забуття.
Насправді ж виклики та зовнішні загрози, мобілізуючи спільноту, загострюють її пам’ять і спонукають її пригадувати конче потрібне їй сьогодні. І тоді добровольці, зібрані у Києві Симоном Петлюрою для визволення Слобідської України від російської окупації, називають себе Гайдамацьким Кошем, а загони територіальної самооборони перетворюються на Вільне Козацтво. І тоді повстанці на Майдані об’єднуються у сотні й обирають собі сотників.
Війна з Росією теж відживила й увиразнила, здавалося, напівзабуті сюжети української історії. Про прилуцького полковника Івана Носа, що послав сотника Остапа Соломаху провести таємним ходом драгунів Меншикова до обложеного ними Батурина. Про компанійського полковника Гната Ґалаґана, що допоміг московським солдатам захопити та зруйнувати Чортомлицьку Січ. Про демобілізацію армії, оголошену українським урядом у розпал агресії червоної Росії. І, мабуть, найактуальніший сюжет – про зусилля держав Антанти зберегти единую и неделимую, бодай і коштом незалежності України.
Пам’ять згуртовує людність країни спільними спогадами. Про розгром важкої московської кінноти на березі Кропивни неподалік Орші, а через півтора століття – у заплаві Соснівки поблизу Конотопа. Про спільний штурм Москви козаками гетьмана Сагайдачного та вояками королевича Владислава. Про визволення Криму від російських червоногвардійців об’єднаними зусиллями Кримської групи Армії УНР та кримськотатарських ескадронів.
У пам’яті – своя логіка, згідно з нею вона олюднює і впорядковує простір, особливими «вузлами» прив’язуючи його до часу. У цих місцях пам’яті різні часові пласти іноді химерно накладаються один на одного, і тоді на початку вулиці Грушевського у Києві можна «побачити», як гайдамаки Петлюри відстрілюються від петроградських матросів і московських червоногвардійців, а поруч горить-палає шина, стоїть барикада і летять у «беркутівців» пляшки з «коктейлем Молотова».
Пам’ять спокушає нащадків судити предків, і цей суд, на відміну від земного, завжди непідкупний та справедливий, але, на відміну від небесного, не завжди милосердний.
Попри пієтет до своїх предків, сентимент до місця свого народження та ностальгію за краєвидами своєї юності, сучасна людина належить до нації не за правом крові й не за правом землі, а за власним вибором. Приєднуючись до обраної нею спільноти, вона наново переживає її досвід осілості, переймає її уявлення про минуле, успадковує її Оселю буття, занурюється в її внутрішній час, «привласнює» її земний простір, приймає її цінності, вшановує її мучеників і визнає її героїв – тобто засвоює її ідентичність як справжність. Цим людина підноситься над повсякденним, вона долає свою тимчасовість долученням до ланцюга пам’яті, що тягнеться від мертвих через живих до ненарожденних, і таке прилучення до вічності є земним відповідником спасіння. Зрештою, саме наснаження пам’яттю дає змогу людині та її нації, за висловом Ентоні Сміта, «зухвало протистояти смерті та забуттю».
17.11.2014