Панталаха (1902).

[Iвaн Франко. Панталаха і иньші оповіданя. Накладом Антона Хойнацкого. Львів 1902. З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка під зарядом К. Беднарського. С. 1—106]

 

I.

 

Но, Панталяха, — мовив з чеська по польськи, на половину плаксивим а на половину насьмішливим голосом директор вязницї, — чи я ті не повідаль, щоб ти се не пориваль утїкат. Відіш, цо ті з тего прішло! Досталєс патдесат кіїв перед целим криміналом, достанеш кайданки і цели месец казенки, тай годї. А тамтего паніче, цо ти му помугль утїкнут, ми єго еще зловіме, не бой се! І тего самего закоштує, цо і ти!

 

— Ей, бачу, того не буде! — мовив спокійно і рішучо Панталаха.

 

— Не буде! — запищав директор прискакуючи до нього. — Як ти мі сміш так гадат? Откуд ти то віш, же не буде? А я ті повідам, же буде. Чекай ано! Ще тебе з казенки кажу в желєзах випровадіт на гоф, абис се подіваль, як го буду сольдаті прат кіяма. Не бoй се! Ми се не престрашиме, же он полїтицки вазен, же он вельки пан і вельки Поляк! Ми му покажеме, же у нас є констітуце і ровноправност: цо Панталяха дусталь, то і Земеховски дустане. Як Буг над нама, дустане!

 

Панталаха не відповідав нїчого, — стояв спокійно біля дверий тюремної канцелярії, з лицем похиленим до долівки і з незапримітним іронїчним усьміхом, що грав довкола його уст.

 

Се був мужчина середнього росту, підсадковатий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у звичайний арештантський мундур, себто в куртку з грубого, сивого сукна, в такіж шаравари і з такоюж шапкою в руцї. На ногах мав арештантські, великі та безугарні деревляники. Лице було обголене і зеленковато-жовте "від тюремних мурів", волосє на голові коротко обстрижене. Була се звичайна "злодїйська, кримінальська" фіґура. Лише в невеликих, чорних очах горіли іскорки великої, невичерпаної енерґії, впертости та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних річий оберненої думки, а довкола тонких і гарно викроєних уст грав на пів іронїчний, на пів жартливий, гумористичний усьміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвірю пятьдесятьох кіїв.

 

Пан директор на хвилю перестав говорити проповідь і пильно, уважно оглянув постать злодюги, що стояв перед ним. Були давнї знайомі. Панталаха в коротких відступах часу відсиджував уже, як сам висловлював ся, "третю капітуляцию" по вісїм лїт за крадїжі, доконувані нераз з казочною зручністю, але звичайно також майже з дитинячою легкомисністю і з повним недбальством на замазанє слїдів злочину, так що по кождім такім учинку жандарми просто як у дим ішли до Панталахи, а сей звичайно й не думав відпирати ся, лише хвалив ся "штукою", з якою вчинок був виконаний.

 

Про ті його штуки дива говорено по всьому Поділю, що було ареною його дїяльности. Красти для самого зиску він уважав нечестю для своєї професиї. Шукав перешкод, трудностий, які мусїли-б були відстрашити звичайного злодїя. Конокрадством, що так поплачує на Поділю задля близькости росийскої границї, він нїколи не бавив ся, — нїколи не крав коний зі стайнї або з пасовиска. Натомісь сам хвалив ся, що раз тілько в своїм житю "споганив пальцї кінським стервом", укравши одному панови четверню з перед самого носа, з карити на серед дороги. Угледїв він свою жертву коло коршми на попасї, а бачучи, що з заду до карити привязаний ремінним поясом тяжкий куфер, перерізав пояс ножиком і пішов на перед тою дорогою, куди мала їхати карита. І справді карита швидко над'їхала: пан у серединї, а на козлї фірман і льокай. Коли вже карита мала порівняти ся з Панталахою, вдарило нараз заднє колесо о камінь на дорозї, пудло карити підскочило напруго, ремінь, що держав куфер, тріснув до решти і куфер упав на дорогу.

 

— Пане, пане! — крикнув Панталаха, коли повіз минав його, а ті, що їхали в ньому, не завважили згуби куфра, — ви щось загубили.

 

Повіз зупинив ся. Льокай зіскочив і побачив, що се впав куфер, досить великий і важкий.

 

— Що за чорт! — крикнув фірман. — Як він міг упасти? Аджеж я сам привязав його, як Бог приказав.

 

І злїз також, щоб оглянути ременї. Пан тимчасом почав гнїватись, сердитись і приневолювати до поспіху.

 

— Швидше, тумани, швидше! — кричав. — Не завязав один з другим ременя як слїд, і тепер розвязав ся.

 

— Нї, прошу ясного пана, — мовив фірман, надіймаючи капелюха, — то ремінь тріс. Я мовив ясному панови, що треба нового ременя. Тріс, як би його хто перерізав.

 

— Ну, то щож тепер буде? — мовив пан.

 

— Мушу зішити. Маю при собі всьо, чого треба. Йди, Фільку, принеси куфер, я заразісїнько буду готов.

 

— А ти, — крикнув пан до Панталахи, — потримай конї! Чого стоїш як туман! Бачиш, що конї муха тне, не хочуть стояти спокійно.

 

— Служу ясному пану! — скрикнув Панталаха і скочив до коний. — Мій Боже, алеж бо ви небожата заплутались! Пррр! Стій, косю!

 

І за одним махом зробив порядок: повідпинав нашийники від дишля, а потім обійшовши довкола одною рукою вхопив за поводи, а другою так само швидко повідпинав орчики від штельваги, закинув їх одному задному коневи на хребет, сам сїв на другого і крикнув:

 

— Ну, пане, я вже готов! Бувайте здорові!

 

І заким пан та його слуги здужали зрозуміти, що се має значити, заким здужали відповідно крикнути з подиву й переполоху, вже Панталаха з четвернею був далеко. І заким слуги добігли до коршми та випросили в когось пару лихих шкап, щоб бігти в погоню за злодїєм, уже злодїя з кіньми й слїд застиг. Лише пробігши якої пів милї знайшли в рові коло дороги покинену упряж крім поводів та кантариків. І не вважаючи на найстараннїйші пошукуваня не віднайдено анї злодїя, анї коний. Аж пізнїйше, при судовій розправі в цілком иньшім дїлї той сам пан, що засїдав між присяжними судиями, пізнав Панталаху, а сей добродушно признав ся до своєї штуки.

 

Та найбільше виробляв Панталаха з Жидами. Не було в околицї богатого коршмаря, купця анї торговця, щоби колись не впав жертвою його промислу. Викрасти з контори пришрібовану вертгаймівську касу, витягти заспаному властителеви з під подушки пачку банкнотів, — такі й тим подібні штуки були Панталасї зовсїм не в дивовижу. Нїякий замок не міг остоятись перед його руками. Як фаховий і незвичайно здібний шлюсарь-самоук він по просту мав пасию до відчинюваня замків, дороблюваня ключів, витрихів і тому подібних знарядів. Доси розповідають у Скалатї забавну історію, як тамошні Жиди по виходї Панталахи з вязницї за порадою рабіна вислали до нього депутацию і взяли ся платити йому місячну пенсию по 30 р., аби лише жив собі спокійно і не робив їм шкоди. Панталаха приняв сю пропозицию і жив спокійно щось зо три місяцї. Нарешті остогидло йому порядне житє, і раз перед торговим днем як забрав ся в ночи на ринок, то повідмикав усї склепи і всї брами, повиймав із ляд усї дрібні гроші, мідяки та срібняки, та посїяв по ринку. Можна уявити собі, з яким криком ї лементом повитали Жиди той торговий день.

 

Всї ті історії знав добре директор вязницї, і годї заперечити, що вони робили йому подекуди навіть симпатичним сього налогового "майстра злодїя", який зрештою в цїлій тюрмі тїшив ся незвичайною популярністю. При тім директор не міг жалувати ся на Панталашине поводженє в тюремних мурах: анї в казні, анї в "лябаторнї" Панталаха нїколи не робив "субернациї"; навпаки, навіть між иньшими арештантами вмів удержувати спокій, а до всякої роботи, що потребувала зручности та дотепности, був незрівнаний. Одно лише було нещастє: від часу до часу любив зробити збитка властям, а головно — від часу до часу нападав на нього ґедз, і тодї нїщо не могло зупинити його перед раз у раз поновлюваними пробами втеки. Сидить, сидить спокійно три, чотири роки, і нараз якийсь біс приступить до нього, нї про що не думає, як тілько про втеку. Чи просити його, чи напоминати, чи карати, чи замикати до казенки*) — нїщо не помагає. Раз утїк із полевої роботи, до якої доохресні державцї наймають лїтом арештантів, — і від тодї вже не пускали його на роботу. Та незабаром утїк другий раз, вмішавши ся непізнаний між тих, що йшли на роботу. Кілька разів пробував перелїзти через мур, що з одного боку замикав тюремне подвірє, раз спустив ся по огневім мурі з даху на вулицю, а остатнім разом до спілки з якимсь Замєховським, полїтичним вязнем і властителем дібр, утїк перебраний за полїціянта просто брамою. Зловлено його по двох місяцях аж на румунській границї, а Замєховський пропав як камінь у воду. З признань Панталахи виходило, що Замєховський давно вже за границею, десь у Франциї або Швайцарії. Сього вже було за богато для прокураторії і крім звичайних дісціплїнарних кар Панталасї присуджено тепер дати в присутности всїх вязнїв 50 кіїв, які він власне одержав. Пригадуючи всї ті клопоти, які причинювала йому Панталишина втїкацька манїя, директор розжалобив ся і напів плаксивим голосом приговорював:

 

— Буй се Бога, Панталяха, цо ти собе мислїш? Коли ти даси покуй тему утїканю? Вжеж ти єдинаст рази утїкаль, і-цо ті з тего пришльо? Не лїпше то одседет, цо ті присудено і вийти собі спокоєне? Маш еште тего пуль року — просім те, не роб віце тего гльоупстві!

 

Блиснули очи в Панталахи при тих словах, випростувала ся його скулена постать.

 

— Пане директоре, — мовив спокійно. — Ваша річ мене пильнувати, а моя річ утїкати. Щоб я мав сидїти лиш один день, а сьогоднї мені-б трапилась нагода втекти, то втечу. Така вже моя натура.

 

Директор аж руки заломав.

 

— Но, слишітє, цо тен млюві! — обернув ся він до стоячих довкола стражників та ключників. — І такему чоловікови я мам дават моральні науки! Я ему своє, а він мі своє! Слюхай, Панталяха, цо я ті еште повім. Ми тут маме наказ від пана надпрокуратора: як еште раз будеш утїкаль, а побачимо тебе, то маме право стрілят до тебе, як до пса. Розуміш?

 

— Знаю се від давна, — мовив спокійно Панталаха.

 

— Но, але я мислім, же ті се юж в тим пуль року не трафі оказія до утіканї. Ід же тепер до казнї та відпочинь по тіх дісейших кіях, а зейтра дустанеш кайданкі і будеш мусіль переспацероват се до казенкі.

 

Панталаха вклонив ся і вийшов, міцно сцїпивши зуби при думцї про казенку. За ним вийшов ключник.

 

II.

 

Хвилю йшли мовчки довгим, темним корідором, нарешті ключник порівнявши ся з Панталахою мовив:

 

— Слухай, Панталаха, а чуєш ся дуже слабим?

 

— Я? Від чого? — з нехотя перепитав Панталаха.

 

— Від чого! Баґателя! Пятьдесять буків дістав і ще питає, від чого?

 

— Буків! — з призирством процідив Панталаха. — Що менї то значить! Не стілько я їх нераз діставав, тай не таких ваших цїсарсько-королївських буків! Як би то пан знав, що не один із нашої бранжі дістане, коли впаде в руки такої хлопської комісиї, то тодї би пан знав, що значить "витримати". А се що? Нїби мене пятьдесять блох укусило.

 

— Ей Панталаха, Панталаха! — з щирим жалем мовив ключник. — Чи ти не боїш ся Бога отак марнувати свій вік та свої сили? Дав тобі Бог здоровлє, дав тобі талант у руках, що що очима побачиш, те руками зробиш, а ти пустив ся на крадїж, замісь спокійно на хлїб робити та Бога хвалити!

 

Панталаха довгим, допитливим зором зміряв ключника від ніг до голови. Се був одинокий тюремний ключник, у якім отся "собача служба" не вигасила до решти людського чутя. Острий у сповнюваню своїх обовязків, по за їх обсягом був людяний, мягкий і лагідний як дитина, вмів бачити в арештантї чоловіка рівного з ним, нераз зіпсованого, але частїйше нещасливого. Арештанти не любили його за те, бо для них не був поблажливий, бо його не можна було підкупити, аби глядїв крізь пальцї на їх нічні піятики та гри в карти уряджувані в казнях. Коли мав нічну інспекцію, мусїли всї спати в порядку; анї горівки в пухирі не принїс і крізь візитирку при помочи тростинової рурки не вілляв, анї картяної гри при сьвічцї за заслоненою візитиркою не стерпів. Та за те коли иньші ключники та стражники, може для замаскованя своєї потаємної поблажливости, за яку арештанти мусїли їм добре оплачувати ся, прилюдно при властях поводили ся з арештантами як із собаками, били їх у лице і не озивали ся до них инакше, як "ти псе, злодюго!" то ключник Спориш поводив ся завсїгди лагідно й людяно, а коли на якого арештанта найшла туга за свободою, він і потїшив його і лист до дому написав і відомість від свояків принїс, коли директор не допустив їх самих бачити ся з вязнем. "Спориш у службі собака, а по за службою чоловік", такий був загальний суд арештантів про сього ключника. Тим то й не диво, що більша часть їх не любила Спориша, бо мали аж надто богато нагоди входити з ним у коллїзії в часі службових годин, а натомісь його людяні прикмети мало кому були доступні й потрібні. Та проте всї знали, що Споришови можна довіритись, що в разї чого він найгорячійше обстане за арештантом чи то перед директором, чи й перед прокуратором і найлагіднїйше судить усякі дрібні проступки против острого домашнього порядку тюрми, хоч супроти арештантів сам його остро пильнує. І Панталаха знав на скрізь Спориша, тим то щирі ключникові слова не обурили анї не розсердили його. Він промовив лише, знов уперши очи в землю і з деяким відтїнком смутку в голосї:

 

— Пане Спориш! Знаю, що ви добрий чоловік і говорите менї се з доброго серця. Але прошу вас, дайте сьому спокій. Знаєте, як то у нас кажуть: нїхто не знає, де другого чобіт глодже, і що з воза впало, то пропало. Найлїпше перестаньмо про се говорити.

 

— Як хочеш! — мовив Спориш. — Але я думав, що сьогоднї, в такий тяжкий день, схочеш подумати про себе.

 

— Нїби то я не думаю що день і що година! Нїби то менї в отсих проклятих мурах такий рай, що треба аж пятьдесятьох буків, щоб я подумав про себе! Ей пане Спориш, ніби то ви розумний чоловік, а того не знаєте, що чоловік не втікає від колача, а від меча.

 

— Знаю се, знаю, — мовив Спориш, — але власне я хотїв би, щоб ти не потребував більше втїкати від того меча.

 

— Га, се вже як Бот дасть! — відмовив Панталаха і замовк.

 

Перейшли корідор і вийшли на подвірє. Треба було перейти півперек того подвіря і війти в супротилежний, великий та понурий будинок, де містили ся казнї арештантів. З далека чути було в тім будинку приглушений шум і гомін півтори тисячі людий, що пробували в його мурах. Та анї ключник, анї Панталаха не вважали на той гомін, їх вуха давно привикли до нього. Але вийшовши з темного корідора на ясне, соняшним сьвітлом залите подвірє, ключник нараз ухопив ся за кишеню, немов пригадав собі щось.

 

— Слухай Панталаха, — мовив він, — добре, що я пригадав собі, що я тобі мав сказати.

 

— Що таке? — запитав Панталаха, живо звертаючи до нього очи, в яких заблисли іскри радісного дожиданя, але зараз і щезли загашені силою волї.

 

— Знаєш, що ціла твоя втека описана в ґазетах?

 

— Так? — мовив Панталаха нїби розчарований.

 

— А так. Геть там народи про тебе читають, по всїх трактиєрнях та пиварнях раз у раз лише чути: Панталаха, Панталаха.

 

— А нехай собі балакають! — мовив сей і махнув рукою. — Що мене се обходить! Нїхто мені й цента за се не дасть.

 

— Отже власне помиляєш ся! — відповів усьміхаючись ключник. — Власне вчора вечером сиджу у Нафтули, а там якісь три пани їдять вечерю і читають на голос твою історію. Кажу тобі, описали тебе, як Бог зна якого Картуша. Прочитали і почали говорити про тебе, яка то шкода такого чоловіка. Ну, втрутив і я своє слово, почав оповідати, що знаю тебе, як ти поводиш ся у вязницї і там далї. Слово по слову, дійшло до того, що завтра — нїби то сьогоднї — маєш дістати буки. Глипнули вони по собі, далї один виймає срібного ринського і мовить до мене: "Прошу вас, пане, будьте такі добрі і дайте йому отсього ринського на памятку від мене". Хвилю я вагував ся, а далї думаю собі: "Щож, добра душа якась сей панисько, нехай і так буде". Він тимчасом завинув того ринського в папірець і дав менї його для тебе. На, маєш той подарунок.

 

Були власне у входї тюремного корідора. Ключник добув із кишенї паперовий звиточок і розвинувши його подав Панталасї велику срібну монету.

 

— Паперу тобі не дам, — мовив усьміхаючи ся Спориш, — бо паперу вязням не вільно мати.

 

— Най йому Бог дасть здоровля, тому пану, за такий подарунок, — мовив радісно Панталаха, хапаючи з незвичайною захланні-стю срібну, трохи забруднену монету і ховаючи її за пазуху. — І вам дай Боже здоровлє, пане ключнику, що ви були такі ласкаві і віддали менї сей подарунок. Инший певно був би сховав сього ринського собі, а про бідного арештанта був би й не подумав.

 

— Ну, се вже було би не гарно, — мовив Спориш з відтїнком гордости. — А при тім, сказавши правду, я також скористав на тім, бо ті пани вчора зафондували менї за се аж дві гальби пива, ще й закуску. А кривдити тебе в такий тяжкий день, нї, се було би зовсїм не по людськи.

 

— Біг заплать вам, Біг заплать! — дякував Панталаха, що одержавши того ринського нараз немов зовсїм перемінив ся, ожив, як коли би сам над собою не міг запанувати. Не вважаючи на цїле своє співчутє Спориш, бачучи сю зміну з такої мізерної причини, не міг обігнати ся від думок зовсїм непідхлїбних для Панталахи.

 

— От, зараз видно злодїйську жилку! — думав чесний ключник. — Скоро лише сей нещасливий гріш доторкнеть ся до його руки, зараз немов би чорт вступив у нього. Ну, тут даремні всякі упімненя. Кривого вже не напростує нїщо, хиба рискаль та лопата. А шкода чоловіка!

 

Панталаха тимчасом не то йшов, не то біг корідором о цїлі два кроки перед ключником, очевидно сквапно йому було до своєї казнї.

 

— А що, може принести тобі якого їдженя за ті гроші? — запитав Спориш, відмикаючи колодку при дверех казнї.

 

— Е, нї, — мовив Панталаха, — треба лишити на пізнїйше, на казенку.

 

— І то рация — мовив ключник, впускаючи його до казнї та замикаючи за ним двері.

 

— Чорта з'їси, заким мене побачиш у тій проклятій казенцї! — буркнув Панталаха, чуючи кроки відходячого ключника.

 

ІІІ.

 

Хвилю стояв недвижний при дверех, блїдий, з затисненими устами, вдивляючи ся десь у неозначений простір, з виразом якогось великого напруженя на лицї. Нараз мов божевільний почав скакати по казнї на одній нозї, крутити ся довкола, потирати долонї і передразнювати то директора, то ключника, то себе самого. Потім з виразом комічної лютости прискочив до зачудуваного товариша своєї казнї, одинокого, що міг тут помістити ся з ним разом, і вхопивши його за плечі струснув ним напруго і крикнув:

 

— Хлопче, з'їм тебе!

 

— Такі-сте голодні? — з невинним видом запитав товариш.

 

— Не голоден, але тїшу ся! — відповів Панталаха.

 

— Тїшите ся? А то чим?

 

— Тим, що в тебе ослячі вуха.

 

— А може на вас, буває, шальга напала, нанашку? — запитав парубчак. Се було його звичайне питанє, коли чогось не розумів.

 

— От дурень! — засьміяв ся Панталаха. — Кождого по собі судить.

 

— Ну, то чогож так тїшите ся?

 

— А ти цїкавий знати?

 

— Цїкавий чи не цїкавий, але вже коли маєте мене з'їсти, то бодай хочу знати, за що тай через що?

 

— Чи бачиш його. Не досить поросятинї, що її ріжуть, ще й питає, чи завтра Великдень.

 

Товариш витріщив на Панталаху свої великі, придурковаті очи і сидїв мовчки, немов роздумував над тим, до кого властиво були вимірені тї остатнї слова.

 

Був се двацятилїтнїй парубчак, але судячи по його поставі, можна було дати йому ледво пятнацять лїт — така миршава та мало розвита була вся його постать, таке дитяче лице і такий мало інтелїґентний, вічно зачудуваний був увесь його вираз. Цїлком відповідно до зверхньої постави розвитий був і його ум. Був се на пів ідіот, нездібний нї до якої працї, що вимагала якої будь напруженої та витревалої духової дїяльности, та натомісь дохідливий до сильних вибухів дикої пристрасти або до вчинків цїлком бездумної та безпричинної жорстокости. Власне такий учинок завів його до тюрми на цїлих двацять лїт: полишений сам дома зі своїм молодшим братом він розрубав йому сонному голову сокирою. Від того часу минули вже чотири роки, які "дурний Прокіп" провів у отсїй тісній казнї, не виявляючи анї туги за родиною, анї охоти до працї, але раз у раз занятий якимись дитячими забавками. Навіть на прохід на подвірє треба було випихати його силою — сам він нїколи не почував потреби вихилити ся зі своєї на пів темної нори.

 

Казня, в якій сидїв Прокіп, не даром звала ся "пеклом". Була вона найгірша, найтїснїйша та найневигіднїйша в цїлім закладї. Положена в сутеренї, в темнім кутї величезної будівлї, як раз обік тюремної кухнї, вона в лїтї була душна як правдиве пекло, а в зимї одна стїна звичайно була горяча, а дві инші мокрі. Осьвітлювало її лиш одно мале віконце, що виходило на північ, а затїнене було з заходу муром офіцини, так що від часу збудованя сеї офіцини соняшний промінь нїколи не заглядав до сеї нори. Давнїйше ся казня служила за склад кухонної посуди, але коли побільшено "штанд" арештантів у закладї, випорожнено й сю цюпку і впаковано в неї Прокопа на постійне замешканє, "поки бестія не здохне". Правда, доси ся надїя не справджувала ся; Прокіп жив і був здоровісїнький, хоча, здавалось, анї не ріс тілом, анї не робив ся розумнїшим. Окрім Прокопа давано сюди звичайно на короткий час такого арештанта, що вже за кілька місяців мав виходити на волю, в разі коли в його давнїй казнї заняв його місце якийсь новий "цувакс" з високим декретом; таке переселенє дозорцї називали гумористично: "дати на відхіднім покоштувати пекла". Та тепер дано сюди Панталаху з тої причини, що ся казня лежала в самім осередку тюрми і подавала найменше змоги до втеки. Грубі на два ліктї мури, грубими штабами оковані двері, вузке віконце з подвійною кратою, що виходило на подвірє зі всїх боків замкнене мурами будинків, склеплена стеля, за дверима корідор, по якім крім ключника всю ніч ходив військовий патроль, а в серединї нїякісїньких меблїв крім двох тапчанів і зелїзної круглої печі, оперезаної грубими зелїзними штабами в місцї, де прилягали до себе окремі части, з яких була зложена піч, — отсе й усе окруженє, що й справдї дуже мало могло заохотити до втеки.

 

Панталаха в кінці вспокоїв ся і буркнувши щось сам до себе сїв на своїм тапчанї, видобув хлїб і сіль і почав їсти з таким апетитом, неначе виконавши не знати яку важку працю, або неначе хотїв наситити ся на кілька день наперед. Потім видобув із кишенї того срібного ринського і почав пильно обзирати його на всї боки. Його очи заіскрили ся живою радістю, і хоча зовсїм не мав сантиментальної вдачі, то про те в пориві горячого чутя притулив монету до уст і поцїлував її кілька разів дуже сердечно.

 

Блиск срібла принадив Прокопа. Підняв ся зі свойого кута і наблизив ся до Панталахи, ступаючи помаленьку, тихесенько, мов кіт на чатах. Очи витріщив іще більше, ніж звичайно.

 

— Що се маєте, нанашку? — запитав вишкіривши до Панталахи свої великі пожовклі зуби. Кождий старший чоловік був для нього нанашком, себто хресним батьком.

 

— Гроші, — відповів Панталаха.

 

— А хто вам то дав?

 

— Сьвятий Миколай.

 

— Сьвятий Миколай? Гі, гі, гі! А за що?

 

— Як то, то ти не знаєш, що мене сьогоднї пани били? То сьвятий Миколай прийшов і повідав: "Ну, ну, Панталахо, не плач, небоже, і не бій ся нїчого! На, маєш отсей гріш, він тебе виведе з сеї вязницї на вільність".

 

— Ой, ой, так вам сказав?

 

— А ти думав, що як?

 

Прокіп стояв з роззявленим ротом обік сидячого Панталахи і не зводив очий із срібного ґульдена, що його Панталаха уважно на всї боки обертав у руцї, придивляючись йому очевидно з великим зацїкавленєм.

 

— Знаєте що, нанашку? — промовив нарештї несьміло Прокіп.

 

— А що таке?

 

— Дайте менї той гріш.

 

— А тобі, дурню, по що?

 

— То таке гарне, буду ним бавити ся.

 

— От дурень! Хибаж ти не чув, що се не для забави, але на те, щоб із вязницї дістати ся на волю?

 

— Та-а-а-к? — з виразом розчарованя процїдив Прокіп.

 

— А може й ти хочеш вийти відси на волю?

 

— На волю? Що се значить: на волю?

 

— Ну, до дому, дурню, до твойого тата, чи хто там є у тебе.

 

— До дому? — скрикнув Прокіп з виразом перестраху. — Нї, не хочу до дому. Там мене будуть бити.

 

— Ну, не хочеш, то не хоти, то й сиди собі тут каменем! — мовив Панталаха і почав помаленьку довбати шилом у ґульденї. І не довго довбав. Бо по хвилинї срібна монета під натиском шила розколола ся на дві половинї, як коробочка, а в її виструганому нутрі показала ся звинена в кружечок тонесенька як волос анґлїйська пилочка до різаня зелїза.

 

— Ой Господи! — скрикнув Прокіп, що пильно придивляв ся тій манїпуляциї, — а се що таке?

 

— Тихо будь! — остро мовив до нього Панталаха. — Хиба ти не чув, що се дар від сьвятого Миколая?

 

— Ага! — стиха прошептав зовсїм переконаний Прокіп. — А се що в нїм у серединї?

 

— То таке зїлє — ключове зїлє називаєть ся. Ти чув коли про таке зїлє?

 

— Чув. А щож се за зїлє?

 

— Кажу тобі, що ключове. Коли ним доторкнути ся до замка, то не треба й ключа, кождий замок отворить ся. Можна ним розкроїти зелїзо, так як ножем хлїб краємо.

 

— Йой! — скрикнув зачудуваний Прокіп, а потім усьміхаючи ся мовив: — Ану, нанашку, розкрійте отсю піч!

 

— А ти думаєш, що не розкрою? Чекай лише, нехай ніч западе.

 

— Гі, гі, гі! То буде цїкава річ! — радував ся Прокіп. — Я ще не бачив, як піч крають.

 

Тимчасом Панталаха виняв пилку з тої оріґінальної схованки і відвернувши чимось Прокопову увагу в иньший бік, моментально віпхнув її в щілочку свойого тапчана.

 

— Добряга Замєховський, — шепнув він. — Таки не забув мене. Нехай йому Бог дасть здоровлє! Рад би я знати лише, що то були за панове, що так хитро вивели в поле отого тамоватого Спориша.

 

— Що ви там муркочете, нанашку? — запитав Прокіп знов обертаючи ся до нього.

 

— Говорю Отченаш до сьвятого Миколая за той великий дарунок. Слухай, Прокопе, — мовив по хвилї Панталаха, граючись у долонях обома половинками випорожненого ґульдена, — хочеш мати отсе?

 

— Хочу! — радісно скрикнув Прокіп.

 

— А зробиш те, що тобі скажу?

 

— Зроблю.

 

— Отже слухай. Поперед усього мусиш про все, що тут бачиш, мовчати як пень. Розумієш?

 

— Розумію. Мовчати.

 

— Се значить — нїкому анї слова не мовити: анї кухареви, анї Споришови, анї нїкому. Знаєш?

 

— Знаю.

 

— А в ночи маєш спати, хоч би тут у казнї й не знати що дїяло ся.

 

— Добре! Буду спати.

 

— А як би ти збудив ся і чув щось або бачив, то не кажи нїкому нїчогісїнько. Скажи: я не знаю, я спав, я нїчого не бачив. Розумієш?

 

— Розумію. Не бачив.

 

— Памятай же собі. А як би ти хоч словечко сказав, то я прийду, витягну тебе з постелї і затащу просто до твойого дому.

 

— Нї, не хочу до дому! — скрикнув Прокіп. — Там мене будуть бити. Волю тут сидїти і мовчати.

 

— Добре, гарно! — мовив Панталаха і погладив його по розчіхраній голові. — Сиди і мовчи, хоч би тебе не знати про що розпитували. Все кажи: не знаю, не бачив нічого, не чув нїчого. А як будеш отак справувати ся, то дістанеш отсе!

 

І Панталаха мигнув перед Прокоповими зачудуваними очима срібною поверхнею внутрішнього вижолобленя обох половинок ґульдена.

 

— Дайте, дайте! — благав мало що не зо слїзми на очах Прокіп, простягаючи обі руки до блискальця.

 

— Е, ти би хотїв зараз! — мовив Панталаха. — Та бо ти ще не заслужив. Справуй ся добре сеї ночи, спи твердо, а завтра рано скоро встанеш, зазирни під подушку, то там знайдеш отсей дарунок. Розумієш?

 

— Розумію. Ай-яй-яй! Завтра! Тож то буде гарно! — скрикнув Прокіп плещучи в долонї.

 

Тимчасом Панталаха встав, наблизив ся до стїни, підскочив і вхопивсь обома руками віконних крат, а потім на руках піддвигнув ся в гору, поки не доторкнув ся лицем до крати. Хотїв бачити, чи швидко буде вечір. Тїнь сумежної офіцини закрила вже цїле подвірє; очевидно вечір був уже близько, хоча сумерки не запали ще. А що се дїялось десь у початку осени, то Панталаха в одній хвилї догадав ся, що мусить бути не дальше, як сема година.

 

— За годину будуть замикати, — мовив сам до себе, — значить ся, маю ще годину часу. Сього може й вистане.

 

Потім зіскочив на поміст і пішов до дверий. Притулив на сам перед очи, а потім вуха до отвореної візитирки — на корідорі тихо, лише десь далеко, на кінцї корідора чути голос ключника, що балакає щось із вартовим жовнярем.

 

— Ага, сидять оба на пацї, — муркнув Панталаха. — Се добре. Сьогоднї на моє щастє нічну службу має Спориш, а він як набалакає ся з вечера, то потім дріматиме всю ніч. Тай до того в ногах не міцний: хоч би й найтихше ступав, то я почую його. Ну, ну балакайте собі, — додав їдко, — я вже знаю, про що ви там балакаєте, собаки! Моїми буками зуби собі полощете! Але чекайте ви! Заснїть лише в лиху годину, то вже я покажу вам, що вміє Панталаха! От би варто бути тут завтра рано і побачити ті їх пики, коли прийдуть до казнї тай глип-глип: дурень є, а розумного чорти вхопили!

 

Засьміяв ся коротким, безголосим, грудним сьміхом, а потім відійшовши від дверий полїз просто під тапчан і давай там за чимось нишпорити та шпортати по помостї, по кобильницях, на яких лежали тапчанові дошки, та по щілинах у самій стїнї, де штукатура потріскала і повідставала від цегол.

 

— А ви чого там шукаєте, нанашку? — не виходячи з дива запитав Прокіп.

 

— Того, чого ти не загубив, — відповів закусуючи губи Панталаха.

 

— Скажіть, скажіть! — уперто жибонїв Прокіп.

 

— А ти вже забув, що я говорив тобі перед хвилею? — мовив Панталаха.

 

— Що таке? — чудуючись запитав Прокіп.

 

— А те, що маєш мовчати, коли хочеш дістати отсе!

 

— Ага! — похопив ся Прокіп, ударивши себе долонею по устах. — Мовчу вже, мовчу!

 

І не зводячи очий із Панталахи бідний ідіот усїв скулившись на своїм тапчанї, мучачись з одного боку цїкавістю, а з другого бажанєм — одержати блискальце.

 

Від хвилї, коли його зловлено і всаджено до отсеї казнї, Панталаха вже зачав думати про втеку, і не вдоволяючи ся самим думанєм, почав збирати і ховати в своїй новій казнї все, що яким будь способом могло пригодитись йому до виконаня тої думки. Арештанти знали його вдачу і тямили також, чим йому найлїпше можна прислужити ся. Тож коли хто з тих, що ходили "на сьвіт" на роботу, знайшов який зо шматок зелїза, дроту або бляхи і міг неспостережено сховати се при собі, нїс усе Панталасї. З таких шматочків він виробляв для цїлого криміналу шила, ножі та ножики, а що йому видавало ся придатним, то ховав для себе. В хованю був майстер, і не вважаючи на часті ревізиї в його казнї, майже нїколи не можна було знайти в нїй нїчого.

 

Тим то й не диво, що протягом його двотижневого побуту в тій казнї в звісних лиш йому самому схованках назбирало ся вже не мало шматочків усякого зелїзя, яке він тепер повидобував і розложивши на тапчанї почав переглядати оком досьвідного майстра, міркуючи, що може йому придати ся для сфабрикованя відповідної оправи до пилки. Вибрав нарештї досить грубу і міцну зелїзну штабку, а встромивши її між зелїзну піч і штабу, якою піч була оперезана, та напруживши всю свою силу, здужав сильно зігнути її в половинї, так що утворила невеличкий лук. Тятивою того лука мала бути пилка, яку при помочи тоненьких а міцних мосяжних дротиків прикріпив до обох кінцїв штабки. По цїлогодинній напруженій працї пилка була готова і Панталаха глянув на своє дїло з виразом неописаної гордости й радости. Отсей маленький, на швидку склемежений, безформний предметець мав стати ся для нього ключем до свободи. О, колиб лише сим разом іще видобути ся звідси! Тепер уже нї за що в сьвітї його не зловлять! Тепер він має запевнені такі дороги та схованки, що все піде добре. Коби тілько на волю!

 

Скоро пилка була готова, кинув оком по казнї, міркуючи, кудиб то сховати її. А нуж ключник вечером перед замкненєм дверий захоче зробити в казнї ревізию, як се трапляло ся досить часто! Всьміхнув ся побачивши на примурку під вікном пів бохонця хлїба, власність Прокопа. Блаженний той дурень, що не здужав за день з'їсти навіть бохонка хлїба! І він узяв хлїб із примурка і почав уважно з усїх боків обзирати його.

 

— Се мій хлїб! — несьміло запищав Прокіп.

 

— Мовчи, осле! Аджеж не з'їм тобі хлїба! — мовив остро Панталаха, розкроїв хлїб півперек через мякушку, не краючи шкірки, віткнув у розкрій свою пилку, а потім стиснув хлїб так, що дивлячись з далека нїхто не був би доглянув, що хлїб був надкроєний таким робом.

 

— Бачиш, що я чиню? — запитав Панталаха Прокопа, що пожирав очима кождий його рух.

 

— Бачу, — шепнув той.

 

— А знаєш, що ти маєш робити?

 

— Не знаю.

 

— Скілько разів маю повторяти тобі се? — гаркнув притишено але сердито Панталаха.

 

— Маєш мовчати, чуєш?

 

— Чую! Буду мовчати!

 

По кількох хвилях війшов ключник з лямпою в одній, а звязкою ключів у другій руці, оглянув довкола піч, тапчани, місце по під тапчанами, примурок під вікном, заглянув у гору до вікна, на стелю, ще раз окинув очима поміст і побажавши арештантам доброї ночи почав коло дверий бряжчати ключами та скрегінцати замками й колодками, замикаючи їх на два спусти. А Панталаха по його відходї всьміхнув ся радісно, потер руки і скочив до примурка, щоб переконати ся, чи досить іще лишилось йому від учора масла, доконче потрібного для смарованя пилки, щоб тим способом менше чутним учинити її скрегіт та писк. Спасибі Богу, масла було аж за надто! Все складає ся корисно.

 

— А тепер, Прокопе, підемо спати! — мовив по хвилї Панталаха. — І памятай собі, що я тобі наказував. Маєш менї всю ніч спати як забитий. Аби тут ясні громи били, то ти не повинен чути нїчогісїнько. Чи може будеш іще що їсти?

 

— А можу їсти?

 

— Можеш.

 

— А... а... аджеж там у моїм хлїбі ваше ключове зїлє. А нуж з'їм його й трісну? — мовив Прокіп з виразом невдаваної трівоги на своїм дитячім лицї.

 

— Тьфу! — скрикнув Панталаха. — Аджеж ти не з зелїза. То лише зелїзо тріскає від того зїля. Чекай, я зараз вийму. На, тепер можеш їсти спокійно.

 

Поки Прокіп їв, помалу гризучи хлїб і жвучи його немічними вилицями, Панталаха не роздягаючи ся кинув ся на свій тапчан, щоб проспати ся пару годин і набрати сил до працї, яка дожидала його. Швидко потім наївши ся заснув і Прокіп твердим сном.

 

IV.

 

Тілько що вибила одинацята. Ключник Спориш, набалакавши ся до сита з вартовим жовнярем пройшов ся здовж корідора, послухав, чи спокійно сплять арештанти в казнях, а переконавши ся, що все в порядку, знов засїв на самім кінцї корідора на великій пацї і почав дрімати.

 

На тій самій пацї сидів також у глубокій задумі, більше подібній до дрімоти нїж до фільозофічного загубленя, опертий на карабінї вояк. Патроль у тюремнім корідорі належала до найвигіднїйших родів військової служби. Заведено її не що давно, перед кількома роками, з нагоди тюремного бунту. Та тепер про бунт у тюремних мурах не було й помишлїня, тим то й не диво, що фірери, коменданти патролї дозволяли воякам утомленим вартою на иньших стійках, дрімати в корідорі і що патроль у корідорі вважала ся упривілейованим постом або, як казали вояки, "ласкавим хлїбом". Вояк, поставлений сюди на варту, мав обовязок пройти ся по корідорі пару разів, а потім міг сїсти на великій пацї під вікном і дрімати в тій позициї, тілько не лягаючи та не випускаючи з рук карабіна.

 

Чи довго, чи коротко дрімав ключник Спориш, — сього не був сьвідім. Йому здавало ся, що се не трівало й пятьох мінут, хоча на дїлї минули добрі дві години. Нараз він прокинув ся і зірвав ся на рівні ноги, стукнувши при тім голосно чобітьми о поміст, і протер очи. Що се було? Чи то ві снї, чи на яві він чув якийсь незвичайний шелест, щось немов легкий, ритмічний, хрипливий посвист, нїби журчанє тоненького зубатого колїсця якоїсь машини або хропінє якоїсь сонної, але не людської істоти? Грр, грр, грр! Спориш не знав, відки й як долїтав до нього той згук, що міг значити, як довго трівав перед його пробудженєм. Почував лише якусь неясну трівогу в свойому нутрі. Ось він станув, напруживши слух і перехиливши ся на перед горішньою половиною тїла — слухав. Нїчого не чути, нїякого шелесту, нїякого руху.

 

— Сон мара, Бог віра! — шепнув Спориш і перехрестив ся, а потім як мога найобережнїйше, ступаючи на пальцях та силкуючись не робити нїякого стуку своїми важкими чобітьми, подав ся здовж корідора. Зупиняв ся біля дверий кождої казнї, нахиляв вухо і слухав. Нїчого не чути, крім важкого, рівномірного сапаня сонних арештантів. Десь не десь сей або той хропе, — але сей згук зовсїм відмінний від того, що доходив до його слуху ві снї. Зупинив ся в половинї корідора і стояв довго, з десять мінут, недвижно, мовчки, запираючи в собі дух і дожидаючи, чи не повторить ся таємничий шелест. Але нї, шелест не повторив ся, лише з кута, в якому ключник дрімав перед хвилею, почуло ся нараз голосне, з присвистом хропінє. Се так патролював вояк. Держачи обіруч притиснений до себе карабін він закинув голову в зад, опер її о стїну і сплячи твердо, з широко отвореним та до стелї зверненим ротом, хріп мов підрізаний.

 

— А, так! — промовив Спориш, почуваючи в душі значне вспокоєнє, коли до його слуху долетїло отсе хропінє, — так ось відки долїтав до мене той шелест! А я дурень подумав уже, що се Бог зна що таке! Тьфу на тебе!

 

І Спориш повагом, голосно стукаючи чобітьми, вернув на своє місце, обернув сонного вояка на бік, так щоб не хріп йому над вухом, а потім чуючи, що його морить сон, сїв знов на паку, похилив ся також головою до стїни і шепчучи щось — чи то молитву, чи лайку тому, хто так не в пору збудив і наполохав його, — заснув по кількох мінутах.

 

І знов минула добра година. Спориш спав твердо, але неспокійно, кидав у снї то руками то ногами, рушав вусами як заспаний пес, якому не дають спокою налазливі мухи, булькотав навіть крізь сон якісь незрозумілі слова, сопів, важко дихав, немов щось дусило його, але не будив ся. Нарештї з очевидною натугою, весь облитий потом прокинувсь і сїв на пацї.

 

— Грр, грр, грр! — то був перший згук, що долетїв до його слуху.

 

Оглянув ся на вояка, та сей усе ще спав на боцї — нї, вояк не хропе! Протер очи, вщипнув себе в лице, аж йому сльози станули в очах...

 

— Грр, грр, грр! — чути раз у раз виразнїсїнько з темної безоднї корідора. Се вже не хропінє сонного, нї! Се зовсім иньший гомін, більше металевий, більше дразливий для слуху. Що се може бути? Тихесенько спустив ся на поміст, станув без стуку, — гарчанє все чути тай чути. Поступив крок, другий — іще чути. Розлягаєть ся виразно, пискливо, в прискоренім темпі, лише не знати, з котрої казни. Ще один крок зробив з найбільшою обережністю — а се що? Гарчанє затихло. Тихо як тїнь посунув ся ключник здовж корідора від казнї до казнї, від дверий до дверий, що кілька кроків поставкуючи, надслухуючи, запираючи в собі дух — тихо і мертво, не чути анї найменшого руху крім рівномірного віддиху сонних арештантів.

 

Нїби безтїлесний дух, з виразом найбільшого напруженя на лицї перейшов ключник увесь корідор від кінця до кінця — нїде нїчого не чути, всюди сон, усюди супокій.

 

— Га, то хиба якась нечиста сила кпить собі з мене! — пробуркотїв ключник. — Во ймя Отца і Сина і сьвятого Духа, амінь! Згинь, пропадь, проклятий душе!

 

— Грр, грр, грр! — залунало нараз із глубини корідора — так досадно та виразно, що ключник мало що не впав на місцї зомлїлий із переполоху. Зблїд увесь як труп, але коли по хвилинї отямив ся і звернув ся в той бік, гарчанє вже затихло і найглубша тиша знов запанувала в темних челюстях корідора.

 

— В тім щось мусить бути! — промовив півголосом ключник і ще раз розпочав свій обхід від дверий до дверий, надслухуючи, ловлячи ухом та розріжнюючи кождий найменший шемріт. О розпуко! Знов не міг почути анїчогісїнько підозреного. Та про те не тратив надїї, йшов чим раз дальше, а дійшовши до кінця корідора, вернув назад, зупинив ся біля одної з середнїх келїй і довго так стояв недвижний, напружений, чи не почуєть ся знов загадкове гарчанє. Та нї, не чути нїчого!

 

Про дальший сон не було вже анї думки — навпаки, ключник робив собі гіркі докори, що за першим разом дав себе ошукати тій нїби то тишинї і хто зна чи не проґавив яку відповідну хвилю. Ануж там готуєть ся знов який бунт? Ануж там у якій келїї один із тих страшних злочинців замкнених тут дусить, ріже, мордує другого, а нещасна жертва в ряди годи захарчить під його руками? Нї, харчала, тай перестала, а тепер уже за пізно!

 

Та про те ключник чекав, надслухував дальше. Кілька разів йому здавало ся, що знов чує те саме гарчанє. Він увесь тремтїв від якоїсь невиясненої трівоги, але потім переконував ся, що се була омана його слуху, надмірно роздразненого довгим напруженєм. В такім станї кождий найменший шелест, хропінє сонного арештанта, рух миши, що перебігала півперек корідора, припадковий стук деревляника, зіпхненого ногою сонного арештанта з тапчана на поміст, — кождий із тих звичайних шелестів та згуків тюрми, в якої мурах спить півтора тисячі людий і до яких він від давна мав нагоду привикнути, тепер видавав ся йому якимсь громовим гуркотом, у кождім чулись йому то кроки страшних убійників, що закрадають ся тїкати з вязницї, то притишена праця коло виломлюваня крат або барикадованя тюремних келїй.

 

Були хвилї, в яких бідний ключник майже напевно дожидав, що в найблизшій секунді цїла вязниця рикне страшенним вереском, залунає ломіт та лускіт валених мурів, гук вистрілів, град проклять і лайок і все те, ціле пекло страховищ, упаде на його бідну голову, на його відвічальність. Але минала хвиля за хвилею, вязниця дрімала спокійно в обіймах нічної темноти, лише лямпи серед навислих сутїнків корідора моргали полохливо, а на супротилежнім кінцї, на пацї чути було здорове, правильне сапанє вояка, що спав у сидючій поставі, опертий плечима о мур а руками о карабін, на якого ЛЮФІ опер також своє підборідє.

 

— Чиж малоб усе те менї причути ся? Мав би то бути сон? — запитував сам себе ключник по довгій, даремній дожиданцї, і вже хотїв своєю звичайною важкою ходою рушити до паки, коли в тім мов грім із ясного неба, осьтут за його плечима, в одній із центральних келїй розляг ся справдї страшенний, оглушливий гуркіт, немов би на зелїзний поміст падав град величезного каміня. Ключник застив на місцї, задеревів і не міг ворухнути ся. Хвилю було тихо мов у могилї, а потім залунав другий стук, немов би великим зелїзним кітлом ударено о дерево і при тім брязкотало кайданами.

 

— Дух сьвятий зі мною! — скрикнув ключник і перехрестив ся. Сим разом се вже не був сон, не був привид, бо й вояк на пацї прокинув ся і вже стояв випростуваний з карабіном на "презентірт", хоча не тямлячи, що з ним дїє ся і з зажмуреними очима, які кілька хвиль на дармо силкував ся відчинити. Що духу обернув ся ключник, щоб дійти, відки походять ті дивовижні гуркоти, і в тій самій хвилинї все йому вияснило ся.

 

— Се Панталаха! — скрикнув і вдарив себе долонею по чолї. — Се той проклятий злодюга знов якусь штуку придумав.

 

І не дожидаючи вже нїчого більше ключник кинув ся до казнї, в якій був замкнений Панталаха. По дорозї вхопив одну з тих лїхтарень, що висїли на кілочках здовж стїн корідора і мов миши моргали в пітьмі підслїпуватими очима. З лускотом відімкнув двері і влетїв до казнї. Незвичайний вид явивсь його очам. На серед казнї лежав перевернений до гори сподом верхняк зелїзноі печі, заокруглений мов великий казан. Обік нього клячав дурний Прокіп, держачи в кождій руцї по кусневи зелїзного обруча, яким піч була окована в суставах. Долїшня половина печи була відкрита і позївала темною, отвертою пащекою. Панталахи не було в казнї. Ключник остовпів.

 

— А ти драбе що тут робиш? — ревнув він до Прокопа.

 

— Я... я... я, — пробулькотав Прокіп вибалушивши на нього свої великі, здивовані очи, широко роззявивши рота, немов би хотїв щось сказати. Та в тій хвилї пригадав собі остру заборону Панталахи і сказав коротко:

 

— Я не знаю.

 

— Як то не знаєш? А звідкиж узялось отсе? — Ключник ногою показав на зелїзні предмети, розкинені по помостї.

 

— Я не знаю, — відповів Прокіп.

 

— А де Панталаха?

 

— Я не знаю, — була все однакова відповідь.

 

— Брешеш, драбе! — гримнув ключник. — Ти мусїв бачити, де він подїв ся.

 

— Нї, я не бачив. Я спав.

 

— Спав? А щож робиш ось тут на серед казнї?

 

— Я... я хочу спати, — відповів Прокіп і вставши лїниво ляг на своїм тапчані й зажмурив очи.

 

Ключник був близький одуру. Мало хибло, а був би кинув ся на Прокопа і дав би йому в повній горячости покоштувати сили його пястуків та твердости ключів, яких цїлий жмут держав у руцї. Але по хвилї охолов. Що говорити з дурнем? І що він може знати? Аджеж Панталаха, збираючись утїкати, чейже не говорив йому, куди й як думав виломлюватись. А при тім що тут було довго міркувати? Розрізана і розбита піч виразно показувала одну одиноку дорогу, якою міг утекти Панталаха. Дверцї від печі виходили на корідор і були защеплені з надвору. Очевидне дїло, значить, туди він не міг видобути ся на волю. З печі мусїв улїзти до комина, а комином видрапати ся на дах. Певна річ, із даху двоповерхового будинка злїзти в низ, а до того ще на вулицю, була не легка штука, але такий шалено відважний, зручний і богатий на всякі вигадки злодїй як Панталаха чого тільки не докаже! То й ключник від разу догадав ся, що йому робити. Заким вискочив із казнї, глипнув іще на постїль Панталахи — простирала не було. Зирнув і на Прокопову постїль — простирала також і місце застило.

 

— О, то хитрий пташок! — буркнув ключник. — Треба поспішати, щоб нам не вилетїв до разу.

 

І ключник духом вискочив із казнї, замкнув її на колодку, а потім полетїв до вояцкої вартівнї, що була зараз при входї тюремного будинка в партері на право. Крім дижурного капраля всї вояки спали преспокійно на причах.

 

— Патроль! Арештант утік! — закричав ключник стаючи в отворених дверех.

 

На той крик усї вояки посхапувались і похапали за оружє.

 

— Куди втік? — спокійно запитав капраль.

 

— Комином на дах.

 

— А давно?

 

— Нї, не давно, може перед десятьма мінутами.

 

— Ну, то се нїчого, буде наш, — мовив капраль і обертаючись до вояків крикнув остро:

 

— Wache, habt acht!

 

Вояки вже стояли воружені в двох рядах.

 

— Половина піде сходами на дах за паном ключником, а я з другою половиною на подвірє. Коли ще не втік із даху, або коли не полетів як ворона, то тепер певно не втече. Vorwärts, marsch!

 

V.

 

Ключник міркував зовсїм вірно. Панталаха, порозрізувавши штаби, що оперізували піч, у найбільшій тихости здійняв верхню половину печі та поклав її на помостї, потім улїз до печі, з печі до комина, а комином без особливої натуги видрапав ся на сам верх. Та тут наскочив на несподївану перешкоду. Комин був прикритий з верха мурованим дашком, опертим па чотирьох сторчаком поставлених цеглах. Щоб вилїзти на дах, треба було доконче виняти одну таку цеглу. Панталаха зробив се як найобережнїйше, пильнуючи, щоб анї шматочок тинку не впав комином у низ. Здавало ся, що дашок може якийсь час стояти й на трьох цеглах. Узисканим отвором Панталаха вилїз із комина, та се була штука дуже не легка. Вхопившись обома руками за ріг комина, він помаленьку витягав ноги з середини. Вжe був майже готов, коли в тім зненацька зачепив пятою о одну з трьох цегол, що ще підпирали дашок. Порушена цегла випала і коминовий дашок з глухим лускотом упав у низ до середини комина. Се був той пекельний гуркіт, що так переполошив ключника. Та він збудив у казнї й Прокопа. Сей схопив ся від разу на рівні ноги, безтямно кинув ся на середину казнї і спотикнувшись на поставлений там зелїзний верхняк печі перевернув його й сам упав на нього, а при тім ухопившись руками Панталашиного тапчана, зіпхнув із нього поскладані там шматки зелїзної штаби, що нею була оперезана піч і яку Панталаха перепилувавши в трьох чи чотирьох місцях, обережненько поскладав тут у гарнім порядку. Се й наробило того брязкоту, що зрадив ключникови місце, відки йшли всї ті нічні згуки та гримоти.

 

— Пропав я! — мовив Панталаха, стоячи біля комина і слухаючи гуркоту в низ звалених цегол. У його голосї була лише глуха резиґнація — нїчого більше, анї жалю, анї трівоги. Навпаки! Зараз у найблизшій хвилї в його душі блисла нова думка. Коло комина він у досьвітнїм сутінку побачив коминарську мітлу на довгім тростиновім держаку, звиненім у колесо.

 

— Се може менї придати ся! — блиснуло в його голові, і не думаючи довше він кинув мітлу з даху на вулицю. Його невтомима уява вже малювала йому, як він, весь обмазаний саджею, з коменарською мітлою почерез плечі буде сьміло в півсумерку чимчикувати вулицею, нїби коминарь до роботи, і так безпечно зайде до першої звісної йому криївки. І вже підбадьорений сею думкою він не стояв на місцї. Зрадливий лускіт не зломав його енергії, не спаралїзував сили волї, не змінив наміру.

 

— Тепер або нїколи! — скрикнув з дикою рішучістю і кинув ся бігцем здовж даху аж до того місця, де офіцина слїпим "огневим муром" виходила на одну з бічних, глухих вуличок. Се була одинока дорога до свободи, хоча, нїде правди дїти, дорога дуже стрімка та небезпечна. Та про те Панталаха не завагавсь анї на хвилю. По легкім спохові бляшаного даху збіг на сам крайочок, щоб побачити, де прибита труба, що веде в низ від ринви. Знайшовши її він у тім місцї приляг плазом на дасї лицем у низ і зміряв очима, як далеко йшла та труба від муру, що в тім місцї опоясував тюремне подвірє та замикав його від вільного сьвіта. Проклятє! Ринва була віддалена від муру майже на два сяжнї! Але Панталаха знав, що троха понизше вікон першого поверха здовж усього будинка йшов широкий ґзимс. Тим ґзимсом можна буде від ринви перейти на мур, а з муру вже якось видобути ся на вулицю. Щоб не мусїв скакати з нього,

 

Панталаха захопив із казнї два простирала, на яких можна буде вигідно спустити ся в низ із високого муру. І не вагуючи ся довго, не тратячи анї хвилї часу Панталаха перехрестив ся і обернувши ся лицем до даху вихилив ноги над роззявленою двоповерховою безоднею і почав помалу, обережно зсувати ся в неї, зависаючи цїлим тїлом у повітрі. Анї тїни непевности не було в жаднім його русї, анї разу він не затремтїв; здавало ся, що се люнатик, який анї крихти не почував величезної небезпеки свойого положеня.

 

Та нараз він зупинивсь, опертий ліктями о ринву, а обома руками мов клїщами держачись вузеньких берегів цинкової бляхи там, де один її аркуш був злучений з другим. Нижня часть його тїла свобідно висїла вже в повітрі. Що се таке було? Чи йому причуло ся, чи він і справдї почув ось-ось під собою, на горищі стук численних кроків і помішані, грубі людські голоси? Малаж би се бути погоня? Панталаха задеревів на хвилю, але швидко віднайшов свою рішучість. Заким знайдуть драбину, заким влїзуть у віконце і видрапають ся на дах, то його вже не буде. Чорта з'їдять, заким побачуть його! А, значить, як мога швидше в низ! Коби лише дістати ся на ринву! Там уже все якось піде. Та в тій самій хвилї йому видалось, немов хтось здоровим ударом палкою в голову відбирає йому всю силу й притомність. В ухах йому зашуміло, перед очима забігали темні плями. Там у низу на подвірю чути було стукіт не менше численних кроків, шум голосів, швидку біганину та гомін. Нарештї саме під собою він почув зловіщий, радісний крик вояка:

 

— Ось він! Ось він! Бачите, он там, з даху звісив ся, хоче спускати ся по ринві!

 

— Ось він, ось він, ось він! — кликало чим раз більше голосів у низу.

 

— Стій там, анї не руш ся! — крикнув грімким голосом до Панталахи капраль.

 

— Думаєш, — відповів йому так само Панталаха, — що менї тут так легко стояти, як тобі там на землї, дурню один!

 

Значить, усьо пропало! Тепер уже анї думати про втеку, коли ті там у низу похопились та побачили його. Аж тепер затремтїв Панлалаха, не зо страху перед тим, що його жде за втеку, але з жалю за знівеченим зусилєм, що так гарно почалось, а так по дурному кінчить ся. Якась слїпа лютість почала клубити ся в його душі; перший раз почув утому в суставах, почув, що руки його трясуть ся, що ось-ось висмикнеть ся йому з пальцїв та слаба підпора, якої вони держать ся, і що його тїло звішене в повітрі гримне в низ на подвірє на камяний поміст. Щось немов клїщами стисло його за серце, але й сим разом він не стратив притомности. Добуваючи останнїх сил, опираючись ліктями о ринву, він почав звільна підтягати в гору звішене з даху тїло, поки не станув у ринві колїнами. Тепер уже був безпечний, упасти не міг так легко. Та власне в тій хвилї відчинило ся неподалїк вікно від тюремного піддаша, з нього блиснуло сьвітло лїхтарень, а в тім сьвітлї замиготїли люфи карабінів і показала ся на сам перед вусата голова ключника Спориша. Він в тій хвилї побачив Панталаху, що сидїв на почіпки на крайочку даху. Панталасї видалось навіть, що чує шепіт молитви, якою та "гінча собака" дякує Богу за те, що їй таки вдалось винюхати та догонити арештанта!

 

— Пес, пес! — шептав сам до себе Панталаха, і слїпа злість іще сильнїйше почала приливати та клубити ся в його грудях.

 

— Панталахо! — крикнув майже благальним голосом ключник, вилазячи віконцем на дах і простягаючи руки до Панталахи, — бій ся Бога, чоловіче, що ти робиш? Чи не можеш уже спокійно відсидїти тої решти декрету?

 

— А вжеж не можу, коли тїкаю! — відбуркнув понуро Панталаха.

 

— І що ти собі думаєш з тим утїканєм? Одинацять раз уже ти пробував щастя сею дорогою, і все тобі не вдає ся. Час би вже мати розум.

 

— Слухай, пане ключнику, — мовив Панталаха, все ще на крайочку даху, але підвівши ся на колїна. — Бачив ти коли, як хлопцї на сильце зловлять жовтогрудку, принесуть її до хати й пустять? Що вона робить? Летить що має сили до вікна і грим грудьми до шибки. Що вона тому винна, що шибка твердша від її грудий? Упаде майже без духа, полежить, відпочине, але скоро лише прийде троха до себе, зараз зриває ся на ново, облетить довкола хату тай знов грим до вікна. І так раз за разом, поки або сама не згине, або шибки не вибє. Знаєш що, пане ключнику! Піди лише та скажи тій жовтогрудцї своє премудре слово час би вже раз мати розум!

 

— Алеж змилуй ся ти надімною, чоловіче, — скрикнув майже до болю зворушений ключник. — Хибаж я се від себе? Чиж я би не рад, аби кождому було добре на сьвітї? Але що я пораджу? Служба не свій брат. Коли чоловік раз запряг ся, то мусить тягти.

 

— Скажи краще: Коли раз наняв ся за пса, то мушу бути псом від ніг до голови. Йди, йди, знаю я тебе! Я думав, що ти хоч у песїй службі, а таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише песя лїберія, але що в тобі також песє серце!

 

Тимчасом з вікна слїдом за ключником вилїзло ще пять вояків із карабінами. Не маючи між собою нїякого коменданта крім ключника вони стояли на дасї мовчки й побоюючись, щоб у своїх тяжких чоботях не поховзнути ся по гладкім, споховастім бляшанім дасї.

 

— Ну, Панталахо, — мовив ключник, не зважаючи на його балаканє, — що там нам перечити ся, ходїмо відси!

 

— Йдїть собі про мене хоч і до чорта всї враз! — сердито крикнув Панталаха, — менії й тут добре.

 

— Що? Аджеж не думаєш хиба, що ще здужаєш утекти?

 

— Що я думаю, се вже моя річ, але се тобі кажу, що відси не рушу ся. Тут менї добре.

 

— Чи ти здурів, чоловіче, чи що тобі таке? — крикнув ключник, виведений із терпцю сим безглуздим і безцїльним упором, — але щож ти тут будеш робити на дасї?

 

— Вже я знаю, що буду робити, — відповів Панталаха.

 

— Ну, ну, не роби дурниць! — обізвав ся поважно, спокійно й рішучо ключник, — ходи сюди, підемо до казнї! Вже я вставлю ся за тобою перед директором, щоб тебе за се не карали надто остро.

 

Сей арґумент, що мав заохотити Панталаху до підданя та уступленя з небезпечного становища на крайочку даху, вплинув на нього як раз противно. Згадка про кару, яка без огляду на те, чи мала, чи велика — неминуче ждала на нього за вчинок сеї ночи, разом з думкою про таку соромну невдачу була для Панталахи тим, чим острога для сполошеного коня.

 

— Чорта з'їси, старий псе! — крикнув попадаючи в злість. — Чорта з'їси, заким мене побачиш у своїй проклятій казнї.

 

— Алеж Панталахо, бій ся Бога, що ти говориш! Отям ся, вспокій ся! Ходи до нас!

 

— Нї, ходи ти до мене! — кричав Панталаха встаючи на ноги і випростовуючись, так що вояки розставлені в низу аж очи позажмурювали зо страху, думаючи, що сей божевільний ось-ось утратить рівновагу і впаде в низ коміть головою. — Хочеш мене мати, то ходи сюди! На, бери мене! Стрібуй!

 

І Панталаха простягнув руки до ключника, не роблячи анї кроку на перед.

 

— Ну, і щож, — мовив простодушно ключник, — коли сього хочеш доконче, то добре, піду до тебе. Не думай, що злякаю ся.

 

І ключник справді з цілим супокоєм і рішучістю поступив пару кроків наперед по дасї в напрямі до Панталахи. Та в тій хвилї вояки зупинили його.

 

— Нї, пане, — мовив один із них. — Чи не бачите, що се чистий безум? По що вам нещастя? Позвольте лише нам, ми його зараз зловимо як пса на зашморг.

 

— Ага, прецїнь ти злякав ся, стара собако! — кричав Панталаха до ключника, бачучи, що сей не йде до нього. Слів вояка, вимовлених пошепки, він не міг зрозуміти.

 

— Панталахо, — мовив ключник, — іще раз тебе прошу, Богом сьвятим заклинаю, не роби дурниць! Ходи!

 

— Піду, як мене відси поведете або понесете, — з диким завзятєм говорив Панталаха.

 

— Ну, що там за торги такі? — кричав з низу капраль. — Чому не берете його?

 

— Коли не хоче дати ся добровільно! — крикнув один вояк.

 

— Але ми зараз будемо мати його в руках, — додав другий.

 

— Дїдька лисого, не мене! — відкрикнув Панталаха.

 

Тимчасом один із вояків, звинний як білиця Гуцул, вернув по драбинї на піддашє і принїс відтам довгий і міцний шнур, на якім розвішувано до сушеня випране арештанське шматє. Сей шнур вояки зложили в зашморг подібний до того, яким ловлять коний у полонинї, і по короткій нарадї почали розходити ся по дасї, з ріжних боків півколесом з далека обступаючи Панталаху. Вчинили се головно в тій цїли, щоб розірвати його увагу, щоб не міг знати, відки впаде на нього фатальний зашморг. А сам шнур передано одному найсильнїйшому й найзручнїйшому воякови, який ішов по дасї, держачи його на поготові, але так скрито, що навіть соколине око Панталахи в сутїни не могло добачити засїдки. Він знав лише, що щось воно йому грозить і що той маневр вояків має метою обскочити та захопити його особу. Хоча на своїм небезпечнім становищі він чув себе нетикальним, то все таки се маневрованє вояків іще дужше розлютило його.

 

— Ну, щож, ти старий псе! — кричав він до ключника, — не йдеш сам до мене, але думаєш зловити мене якимось підступом? Богом тобі присягаю ся, що пуста твоя робота. Краще дайте менї спокій і йдїть собі геть відси, коли не хочете дійти зо мною до якого нещастя.

 

— Алеж Панталахо, — вговорював його ключник, — аджеж ти розумний чоловік, не дитина, і знаєш, що се не може так бути, що ми не можемо вернути без тебе. Краще піддай ся добровільно.

 

— А коли менї не хоче ся! Коли підете відси геть і тамтим у низу велите віддалити ся, то я може ще надумаю ся й верну, а як нї, то нї.

 

— Чи ти збожеволїв, Панталахо! — скри-кнув ключник, не на жарт обурений тою безличністю арештанта, що сам завинив і ще сьміє ставити якісь умови. Та в тій хвилї вояк уоружений зашморгом, наблизивши ся до Панталахи на кілька кроків, станув і блискавичним рухом закинув на нього шнур.

 

— Га! — ревнув Панталаха, та більше не міг крикнути нічого. Зашморг ухопив його за шию і вояк другим прудким рухом затягнув вузол і стиснув йому горло так, що Панталасї від разу сперло дух у груди.

 

— Пусти! — хрипів він до вояка, хапаючи обома руками за шнур і силкуючи ся звільнити поперед усього зашморг на шиї.

 

— До мене! До мене! Держіть! — кричав вояк, широко розставивши ноги і ховзаючись по дасї.

 

Та заким вояки здужали прискочити і вхопити свойого товариша, вже Панталаха що сили торгнув за шнур, вояк стратив рівновагу і покотив ся по спохові даху. Рівночасно стратив рівновагу й Панталаха, і оба супірники з одним проразливим окриком злетїли з даху і гримнули на подвірє. Панталаха впав лицем до помоста і розтріскавши собі голову від разу став небіжчиком. Натомісь вояк упавши боком на його тїло, крім вивихненя лївої руки та значного перестраху не понїс нїякого ушкодженя.

 

— Во імя Отца і Сина і сьвятого Духа — булькотів він устаючи та стогнучи, — а то злодюга!

 

Хоч і як не до сьміху було воякам уставленим рядом на подвірю, сьвідкам тої сцени на високім дасї та в повітрі, то все таки деякі нехотя зареготали ся з нервового передразненя, почувши ті слова свойого товариша, майже чудом уратованого від смерти. А коли переконали ся, що йому майже зовсїм нічого не стало ся, запанувала в їх крузї велика радість, а капраль обіцяв уратованому неминучу похвалу за такий сьмілий учинок. На трупа Панталахи нїхто не звертав уваги. Що значив якийсь там злодюга? І так їх за богато на сьвітї. Туди йому й дорога! Лиш уратований вояк, не можучи ще отямити ся зо страху, прискочив до скровавленого трупа і копаючи його раз по раз люто чобітьми в бік, у груди то в плечі кричав за кождим разом:

 

— А ти злодюго! А ти розбійнику! На маєш! маєш! маєш! Щоб знав, як утїкати другий раз!

 

Тимчасом увесь кримінал був заалярмований звісткою про втеку Панталахи і про страшний випадок на дасї. Довкола трупа Панталахи зібрали ся стражники, вояки, навіть не мале число арештантів із тих, що мали привілей свобідно ходити по подвірю. Прийшов нарештї й директор, киваючи головою та розводячи руками.

 

— Но, Панталяха, — мовив він зупинивши ся над окровавленим, теплим іще трупом, — відіш, чего-с се доробіль! Я ті повідаль: сед тіхо! Я то пророковаль, же се с тебоу зле скончі. А ти заєдно своє! Маш тепер, я ті тему не вінен!

 

Прийшов на кінцї, злїзши з даху, також ключник Спориш, блїдий, холодний і безтямний, і довго, довго вдивляв ся в кроваве, до непізнаня розторощене лице Панталахи. На тому лицї лиш очи, обдерті з повік, величезні й непорушні, бачилось, глядїли на нього з виразом безмежного страху і якогось страшенного, кровавого докору. В його вухах раз у раз іще гучали сердиті слова Панталахи: "Я думав, що хоч у песїй службі, та таки не перестав бути чоловіком. Але тепер бачу, що на тобі не лише песя лїберія, але в тобі також песє серце!" І бідний ключник затремтів усїм тїлом. Кілька разів силкував ся відвернути очи від страшенного виду того лиця, але не міг. Щось немов приковувало його до того трупа, до тих страшних очий. Аж коли на розказ директора два арештанти взяли трупа на носилки і понесли до тюремної трупарнї, минула ся й змора, що дусила Спориша і він зітхнувши глубоко та перехрестивши ся пішов до своєї служби.

 

VI.

 

Першим завданєм тої служби було: вислїдити, яким способом доконав Панталаха тої своєї остатньої втеки. Директор поспішив до трупарнї, щоб бути присутним при роздяганю трупа, а ключника післав зробити ревізию в казнї.

 

Був імлистий і понурий ранок, у казнї було ще майже зовсїм темно. Та про те Прокіп по відходї ключника не лягав уже спати, але сївши на серед казнї бавив ся дзвонячи порізаними кусниками штаби о верхняк печі, що лежав перед ним обернений до гори крисами. Нараз пригадав собі щось, кинув шматки штаби і схопивши ся з помоста плеснув у долонї та кинув ся до своєї постелї, застромив руку під тверду соломяну подушку, подібну до грубої, чотирогранної паляницї, і почав пильно нишпорити під нею. Як же врадував ся, коли під подушкою справдї знайшов обі половинки розрізаного і випорожненого срібного ринського, що їх положив там для нього Панталаха! Аж підскочив з радости, а його вибалушені очи заіскрились як у кота. Сїв на тапчанї і почав дзвонити тими блискучими цяцьками одною о другу, пускав їх щоб катуляли ся по помостї і як дитина плескав у долонї, коли срібні плитки описували по дошцї гарні слимаковаті закрути та колїсця.

 

Бавив ся так досить довго, та нарештї його занудила одностайність тої забави, а жолудок почав допоминати ся свойого права. Була вже осьма; арештантам по иньших казнях роздавали снїданє — рідку горохову зупу. Покинувши оба срібні кружечки на тапчанї Прокіп притулив лице до візитирки і надслухував, чи швидко кухарі наближать ся до нього. Знав бідолаха, що йому його порцію дають звичайно на самім остатку, коли зупи в кітлї вже давно не стало і кухарі другий раз уже піділляли теплою водою гущу з недоварених горошин та лушпини, що була на днї, і розбовтали се при помочи великого мідяного черпака. Правда, поки в казнї жив Панталаха, подавали сюди снїданє та обід на сам перед; арештанти дбали про свойого майстра, догоджували йому, то вже розумієть ся, що й дурний Прокіп при сьому мав ся добре. Але бідний ідіот мав коротку память, забув, що Панталахи вже нема в казнї, не знав і не цікавий був знати, що стало ся з ним; почував лише голод та нетерплячку, чому се не приносять сніданя?

 

Хвилю стояв тихо притулений до дверий і слухав; далї почав хрупотїти зубами і гарчати як пес, чуючи, що арештанти, розносячи снїданє, не кваплять ся до нього і розмовляють щось голосно на корідорі. Нарештї що сили почав гримати пястуками й ногами о двері. Якийсь час нїхто не озивав ся і не приходив, от тим то Прокіп не переставав гримати до дверий чим раз сильнїйше. Та нараз забряжчала колодка, заскреготав замок, застукали зелїзнї ретязї при дверех казнї, і Прокіп мов опечений відскочив від дверий. Вони відчинили ся і війшов ключник Спориш у товаристві ще одного дозорця.

 

— Чого гримаєш? — суворо запитав Про-копа Спориш.

 

— Я.. я... нї — відповів Прокіп кулячи ся, нїби для одержаня ударів. — Я... я... сплю.

 

— Спиш? А хтож так до дверий гуркоче?

 

— Та бо я... я хочу їсти.

 

— А наїв ся-б ти смоли горячої, тумане! — крикнув другий дозорець. — Повісити тебе варто, а не їсти тобі дати. А не міг ти в ночи отак загримати до дверий, заким той злодїй штаби на печи поперерізував?

 

Спориш тимчасом кинув оком по казнї і в першій хвилї побачив два срібні кружечки, покинені на Прокоповім тапчанї. Вхопив їх, оглянув і весь задеревів; від разу пізнав половинки того самого срібного ринського, який він учора дав Панталасї, від разу догадав ся звязку сього риньского з утекою Панталахи.

 

— А се що? — запитав Прокопа, показуючи йому кружечки.

 

— Се моє! — крикнув плаксиво Прокіп і простягнув руки до блискучих цяцьок. — Віддайте менї, се моє!

 

— Твоє? А відки ти маєш се? Хто тобі се дав?

 

Прокіп станув широко роззявивши рота, не знав, що відповісти на се питанє. Пригадав собі острий заказ Панталахи і тремтїв при самій думцї про те, що сей "нанашко" може виконати свою страшну погрозу, значить, може якимось чудом винести його з отсих мурів і занести до дому родичів, де його били, поштуркували та морили голодом і де йому було далеко гірше, нїж тут у криміналї.

 

— Говори, хто тобі се дав! — крикнув йому над самим вухом дозорець і скріпив своє питанє сильним бухняком, виміреним у Прокопові плечі.

 

— Йой-йой-йой! — запищав Прокіп, скулив ся як уперед і закрив лице руками.

 

— Ну, скажи, скажи, хто тобі се дав, — мовив лагідно Спориш, знаючи, що строгістю від сього ідіота нїчого не дібє ся. — Скажи, не бій ся, нічого тобі за се не буде.

 

— Ага, не буде? — хлипаючи промовив Прокіп.

 

— Я-ж тобі говорю, що тебе навіть пальцем не торкну ся.

 

— Е, ви, я вас не бою ся, — мовив ідіот осьмілившись ласкавістю Спориша.

 

— Ну, а когож ти боїш ся?

 

— Панталахи.

 

— Панталахи? А щож він може зробити тобі?

 

— Візьме мене звідси і занесе до тата.

 

Оба дозорці розсьміяли ся на такий доказ.

 

— Га, га, га! Чи бачив хто, чого сей дурень боїть ся! — мовив дозорець. — То иньший утїкав звідси, щоб дістати ся до дому, а сей боїть ся, щоб його хто не викрав із криміналу та не занїс до дому.

 

Але Спориш промовив поважно:

 

— Ну, ну, не бій ся, дурний, Панталаха вже тобі не зробить нїчого.

 

— Ага, не зробить? А ви по чім знаєте, що не зробить? — мовив Прокіп обтираючи сльози рукавом.

 

— Бо його вже нема на сьвітї.

 

— А деж він?

 

— У трупарнї.

 

— А він там що робить?

 

— Що має робити, лежить. Хиба не знаєш, що впав із даху і забив ся на смерть?

 

— Е, а може він іще й з трупарнї втече? Знов засьміяли ся дозорцї над дурнотою

 

Прокопа, але Спориш знав, що з ідіотом треба говорити його мовою, і мовив далї поважно:

 

— Не бій ся, звідтам уже не втече. Ще сьогоднї прийдуть дохторі, відріжуть йому голову, руки, ноги, ну, а без них то як же він утече?

 

Прокіп витріщив очи на ключника, мов не міг зразу няти йому віри, а нарештї захихотав ся голосно.

 

— Гі, гі, гі! Будуть різати Панталаху як кабана! І живіт йому розпорють?

 

— І живіт розпорють.

 

— Гі, гі, гі! А мене пустять подивити ся?

 

— А вжеж, а вжеж! Я сам тебе поведу. Лише скажи менї, хто тобі дав отсе?

 

Прокіп немов засоромлений похилив лице до землі і закрив очи рукавом.

 

— Я... я не знаю.

 

— Говори до дурня! — скрикнув дозорець, виведений із терпцю тим глупим упором.

 

— Чомуж не скажеш від разу, що Панталаха?

 

— Ну, скажи, скажи! — мовив Спориш.

 

— Панталаха дав, правда?

 

— Панталаха.

 

— Ну, так, то добре. А за що він дав тобі се?

 

— За що? За нї за що. За те, щоб я спав у ночи.

 

— Ага! А не казав тобі, щоб ти нїкому нїчого не говорив?

 

— Казав.

 

— А не казав тобі, відки він дістав сю забавку?

 

— Казав.

 

— А відки? — запитав цїкаво ключник. Він тремтїв при самій думцї, що Панталаха міг сказати отсьому дурневи, що дістав того ринського від Спориша. — Ну відки він дістав її?

 

— Від сьвятого Миколая.

 

— Що? Від сьвятого Миколая?

 

— Ну, так, — мовив осьмілений Прокіп. — Сьвятий Миколай прийшов до нього і мовить: "Не плач, Панталахо! Били тебе пани за те, що ти втїкав. Маєш ось тут ключове зїлє, воно тобі всї замки відчинить, і ти знов утечеш". А Панталаха прийшов до казнї дуже веселий. На сам перед хотїв мене з'їсти, а потім розколов се на дві половинки і видобув відтам ключове зїлє.

 

— Якеж то було зїлє?

 

— О, гарне! Таке синеньке, а тоненьке, а довге, довге. Тут у тім лежало скручене. А потім Панталаха мовить до мене: "Дам тобі се, але щоб ти в ночи спав; нехай тут і громи бють, не сьмієш пробудити ся. І щоб ти не знати що чув або бачив, то не сьмієш чути анї бачити нїчогісїнько".

 

Спориш відітхнув свобіднїйше. Очевидне дїло, Панталаха не зрадив його перед Прокопом. Дурень нїчого не знав про те, що се він дав злодїєви того ринського, значить, можна буде вийти чистим із сеї поганої історії. Бідний ключник аж дебелів, скілько разів подумав, що як би не обачність Панталахи та не тумановатість Прокопа, то історія з тим ринським могла-б була навести на нього велику біду, втрату служби а може навіть і кримінал. З облекшеним серцем випитував отже Прокопа далї, що робив Панталаха вечером, що робив у ночи, як утїкав. Та швидко показало ся, що Прокіп дуже мало знав про се все.

 

— Вечером нанашко Панталаха скакав на одній нозї, потім полїз під тапчан і знайшов там щось, потім лазив, на вікно, потім майстрував щось, потім краяв мій хлїб, але не їв, а потім... потім я заснув і не чув уже нїчого більше.

 

— Ну, а не мовив тобі Панталаха, — запитав Прокопа другий дозорець — який то сьвятий Миколай дав йому те ключове зїлє?

 

— Який сьвятий Миколай? — повторив дивуючись Прокіп і витріщив очи. — Сьвятий Миколай, то що в церкві на образї намальований..

 

— Ну, а відки він узяв ся тут?

 

— Сього не знаю. Прийшов.

 

— А коли-ж то він дав се Панталасї?

 

— Як його вибили, тодї йому дав.

 

— А не мовив тобі Панталаха, як виглядав той сьвятий Миколай?

 

— Не мовив нїчого.

 

Ясне дїло: від Прокопа годї було дізнати ся щось більше. Почали дозорцї ревідувати казню, перетрясати сїнники, заглядати до кождої шпарки, до кождої щілинки, і справдї їм удалось повіднаходити богато всяких металевих предметів: бляшок, дротиків, штабок, шматочків міди і т. и. Але нїчого такого, що моглоб навести на який дальший слїд. Усї від давна знали, що Панталаха не лише працює в шлюсарській "лябаторнї", але також у казнї виробляє ріжні предмети, то й нїколи не забирано у нього при ревізиях дрібних та нешкідливих предметів, так що й тепер дозорцї не здивували ся, познаходивши їх стїлько в його схованках.

 

Утомивши ся безплодною шуканиною вже забирали ся до виходу, коли в тім Прокіп, що підчас усеї ревізиї скулений і недвижний сидїв на своїм тапчанї, нараз ісхопив ся й заступив дорогу Споришеви простягаючи до нього обі руки.

 

— А ти чого хочеш? — запитав його ключник.

 

— Віддайте менї те... моє! — мовив Прокіп.

 

— Що тобі маю віддати?

 

— А тото... таке гарне, що менї дав Панталаха.

 

— Іди, безуме! — сердито буркнув Спориш. — Аджеж мушу показати се директорови.

 

— А він менї віддасть?

 

— Або я знаю?

 

— А... а... але ви прецїнь обіцяли менї віддати, — відповів Прокіп.

 

— Ну, щож із того, що обіцяв, коли не можу.

 

— Але я вам за те оповів, що менї сказав Панталаха! — мовив Прокіп підносячи голос.

 

— Се ти добре зробив, — мовив Спориш, — але я не можу тобі віддати отсього. Бо бачиш, коли се Панталасї дав сьвятий Миколай — розумієш? — то треба се показати попови, щоб він пізнав, чи се направду від сьвятого Миколая, чи може Панталаха так брехав.

 

— Коли-ж бо я не хочу показувати попови! — закричав Прокіп. — Не хочу попови! Піп менї не віддасть, ще й язик уріже. Не хочу попови. Віддайте менї! Се моє!

 

— Іди геть! — крикнув виведений із терпцю дозорець і вхопивши Прокопа за плечі штовхнув його так сильно до середини казнї, що бідний ідіот, спотикнувшись о зелїзний обруч, усе ще розкинений на помостї, впав з розхрещеними руками на лице і розквасив собі ніс до помоста. Заверещав як дитина, та поки встав, уже двері казнї були замкнені.

 

Він прискочив до візитирки, верещачи з болю й лютости:

 

— Віддайте менї! Віддайте менї! То моє!

 

І товк кулаками до дверий.

 

— А не будеш ти там тихо? Хочеш, щоб я прийшов до тебе з тріпачкою? — крикнув у відповідь йому дозорець із корідора.

 

Прокіп затих — обтираючи рукавом кров, що капала з носа. Тюремна тріпачка була йому надто добре знайома і він не хотїв коштувати її солодощів. Зацїпив зуби, щоб не плакати, а в його голові почали миготїти безумні пляни пімсти.

 

— Ага, одурив мене! — гарчав Прокіп грозячи пястуками до дверий. — Чекай, я тобі покажу!

 

Аж зубами заскреготав і босими ногами о поміст затупав з лютости.

 

— Що я йому зроблю? — воркотів сам до себе, сюди й туди нипаючи по казнї. — Візьму сокиру і розрубаю йому голову. Так, нехай попамятав Прокопа! Або ще лїпше: як будуть варити в кухнї кашу в тім великім кітлї, а він буде стояти обік, набираючи огню до люльки, а я тихенько-тихенько зайду з заду, вхоплю його за ноги тай бух до кітла. Ха, ха, ха! Нехай варить ся! А яка буде каша смачна, заправлена Споришем! Або нї, візьму його, як буде спати, звяжу за ноги тай повішу стрімголов на банти. Нехай у димі коптить ся як свиняче сало. Або розпечу в кухні гачок, а скоро він прийде, а я розпеченим гачком штурк йому в очи!

 

Його вбога фантазія гуляла по ріжних нетрах та любувала ся тими жорстокостями, недбаючи про те, що вони в його положеню були всї неможливі. Тї думки були йому розривкою; за ними він забув дїйсність, забув те, що перед хвилею так болїло та дратувало його. Ще сльози тремтїли на його віях а на носї не обсохла розмазана кров, а душа його вже заспокоїлась і перейшла Бог зна до яких постороннїх предметів. Та якась лиха доля не дала зовсїм загоїтись та заструпитись його душевній ранї.

 

Не минула й година, коли казня знов відчинила ся і в дверех показав ся Спориш. Його образ від разу відновив у Прокоповій душі весь біль і всю ненависть. Він нїмо, але з виразом дикої злоби з підлоба глядів на ключника.

 

— Ану, вставай і забирай ся відси! — крикнув Спориш.

 

— Куди? — буркнув Прокіп.

 

— Марш до кухнї. Тут мусять майстри направити піч. Ану, живо!

 

В кухнї порались чотири кухарі, декретові арештанти, народ веселий і жартливий. Вони почали розпитувати Прокопа про пригоди минулої ночи, а його глуповаті оповіданя ввели їх у добрий гумор. Бачучи слїди крови на Прокоповім лицї один кухарь запитав його, що се в нього таке, і Прокіп сердито розповів про свою пригоду зі Споришом, про те, як ключник обдурив його, забрав йому таке ладне блискальце, дарунок Панталахи, і ще й пхнув його так, що він розбив собі ніс.

 

— Бійте ся Бога! — скрикнув з гумористичним жахом один кухарь. — І він мав Бога в серцї, щоб отак скривдити тебе!

 

— І не хотїв тобі віддати того, що твоє? — допитував другий.

 

— Не хотїв! — крізь сльози мовив Прокіп.

 

— Іди до директора та поскарж ся на нього! — радив третїй.

 

— А може лїпше до самого прокуратора! — поправив четвертий. — Прокуратор старший від директора.

 

— Не хочу до директора! — плаксиво відповів Прокіп. — Директор не добрий! Директор до казенки посадить.

 

— Так, синку, так! — піддержував його один кухарь. — Плюй на директора! До про-куратора вдай ся! Той тобі догодить.

 

— Не хочу до креператора! — скрикнув Прокіп, у якого слово "креператор" вязало ся зі словом "креперувати" і значило щось нечувано страшне та грізне.

 

— І я так кажу! — мовив другий кухарь. — Сам собі справу зроби! Або то ти не потрафиш? Щеб ти собі з таким ключником не дав ради?

 

— Морду йому набий!

 

— Очи йому видри! — піддав другий.

 

— Візьми його за одну ногу, другу приступи і розідри його на двоє, як жабу, — підправив третїй.

 

Прокіп слухав з роззявленим ротом і ди-вував ся, як се йому нїчого подібного перед тим не прийшло до голови. Наївши ся він почав ходити по просторій, на пів темній кухнї, цікаво зазираючи в кождий кут, випитуючи про значінє кождої, найзвичайнїйшої річи і одержуючи на кожде питанє від жартливих кухарів найдивогляднїйші відповіди.

 

— Ай-яй-яй! — закричав нараз Прокіп сплеснувши в долонї, побачивши на лавочцї дві сьвіжо зарізані гуски, з яких одна мала бути спечена для пана директора, а друга зварена на росіл для хорих у тюремнім шпиталї. — А се що таке?

 

— Хиба не бачиш, що бузьки? — мовив один кухарь.

 

— Бузьки? А вони що тут роблять?

 

— Прилетїли до нас у гостину.

 

— Ей, не правда! — мовив усьміхаючись Прокіп. — Адже я знаю, що се гуси.

 

— Так? Знаєш? А в такім разї мусиш знати, що їм належить ся.

 

— Що... що... їм належить ся? А щож їм належить ся?

 

— Маєш зараз тут сїсти і скубти.

 

— Добре! — радісно мовив Прокіп. — Я люблю скубти. Але пірє буде моє.

 

— А по що тобі піря, роззяво?

 

— Буду бавити ся.

 

— Чи ти стїк ся? А хтож пірєм бавить ся?

 

— Ну, то я не хочу скубти.

 

— Але скуби, скуби! Дістанеш піря скілько захочеш, можемо тобі навіть із піря борщ ізварити.

 

— Нї, не хочу з піря борщу, — рішучо відповів Прокіп, скубучи гуску. — Але пірце собі візьму. Я так гарно вмію пірцем бавити ся! Воно так ладно грає!.. Мене нанашко Панталаха навчив. Ай, то буде чудово!

 

Аж над вечером піч була окована і Прокіп обскубши гусей та проспавши ся в кухнї вернув до своєї казнї.

 

VII.

 

У своїм одинокім покоїку на другім поверсї одної старої каменицї, положеної біля вузкої та брудної вулицї не далеко Бриґідок**) ключник Спориш кинув ся на своє старе крісло і похиливши голову нa груди сидїв так довго в нїмій задумі. Сумерки же западали, а в його вузенькій, голій кімнатцї, що виходила вікном на тїсне та глубоке як криниця подвірє, було вже на пів темно. Від самого полудня, коли на цїлу добу став вільним від служби і покинув мури вязницї, чув себе якимсь не своїм, а чим близше до вечера, тим дужше зростав його неспокій.

 

Розумієть ся само собою, що страшна пригода минулої ночи зробила на нього дуже сильне вражінє, тим сильнїйше, що був собі чоловік наскрізь чесний, у якім служба й військова карність не здужали заглушити чисто людського чутя, а надто склонний до задуми й мелянхолїї, вразливий більше, нїж се годило ся чоловікови, що мусїв заробляти на хлїб насушний сповнюванєм "песьої служби".

 

Ах, та тюремна служба! Те вічне дозорованє людий як череди, вічне лаженє по кишенях та пазухах, вічне ревідованє, нишпоренє, надслухуванє та ходженє на пальцях! Вічне підгляданє тих здичілих, споганених зопсутєм, пристрастями або духовою хоробою лиць, під-слухуванє розмов цинїчних або роздираючих своєю страшенною простотою! Вічне віддиханє важкою, затроєною атмосферою тюрми, затухлих стїн, темних корідорів і вонючих, перелюднених казень! Вічне слуханє обопільних оскаржень, дрібних та тим нїкчемнїйших доносів, лайок та проклять! Вічний вид повзаня перед властю, сцен брутальної самоволї, топтаня людської гідности там, де тої гідности нераз лишилась лиш маленька іскорка, яку-б одначе лагідним подувом можна ще було роздути на живе, гарне полумя! Ах, та проклята тюремна служба!

 

Спориш чув себе глубоко нещасливим майже від першої хвилї свойого вступленя в сю службу, чув себе й сам вязнем, засудженим без вини на досмертну вязницю, і з тим самим важким та болючим почутєм отсе вже двацять лїт двигав своє ярмо. Бо й щож мав робити на тім божім сьвітї? Взятий до війська від рілї, вислужив при лінїї одним тягом дванацять лїт, не маючи нїяких звісток із дому. Коли вернув у своє село, не застав уже родичів при житю і довідав ся, що батько перед смертю наслїдком якоїсь лихої пригоди був змушений продати половину ґрунту. Другу по-ловину засїв молодший брат Споришів; вона обіймала всього-на-всього шість морґів немудрої підгірської землї. Що з тим робити? Брат у розмові зі Споришом натякнув про подїл, але Спориш знав добре, що сей натяк був зроблений майже зі слїзми на очах: не уста братові, але судорожно перекривлені обриси лиця, тремтячий голос і слїзми затемнені очи говорили виразно:

 

— Оба будемо жебраками!

 

Спориш зрозумів ту мову без слів і обіймаючи брата мовив:

 

— Бідний брате, знаю я, що в тебе на душі! Не потребуєш говорити менї більше. Бачу й сам, як тяжко ти бідуєш і на тих шістьох морґах, а щож то ще було би на трьох! Але щож ти собі думаєш про мене? Чиж мав би я сумлїнє обдирати тебе й твоїх дїтей? І на що придав ся б менї твій ґрунт? За час дванацятилїтньої військової служби відвик я від працї на рілї, а тепер бачу, що воно й добре так стало ся, бо на чім же тут і робити?

 

Знаєш що, лишай ся сам на тій батьківщинї, і нехай тобі Бог помагає, а я піду звідки прийшов, буду далї вік свій збувати в цісарській службі.

 

І мовлячи се втиснув брату в жменю всї гроші, які в часї своєї військової служби на-складав був на своє нове господарство, цілих чотириста ринських, а сам спакував свої вбогі манатки, пішов знов до військової коменди і замельдував ся, що хоче служити другу капітуляцію, себто других дванацять лїт. А що був у службі пильний і точний, чесний і загально люблений, що мав особливий дар власне до виучуваня сьвіжо набраних рекрутів військової муштри без звичайного в тих часах мордованя та катованя, то принято його радо, авансовано на фірера, а потім навіть на фельдфебля. Так вислужив Спориш других дванацять лїт.

 

Тимчасом його брат не викараскавши ся з нужди вмер, дрібні дїти розійшли ся по сьвітї, батьківщину розшарпали чужі люди, — що було чинити старому, вислуженому воякови? До нїякої фахової працї не був здібний, до женячки не мав анї охоти, анї лїт уже, анї відповідних засобів, — трафилась йому урядова служба, служба тюремного дозорця, ось він і приняв її хоч і нерадо — приняв, бо не було в чім вибирати.

 

Від тої пори минуло двацять лїт. Спориш постарів ся, посумнїв. Виходячи з тюремних мурів, зі служби, оминав людей, пересиджуючи цїлими днями в своїй одинокій кімнатцї на другім поверсї, або коли позволяла погода, відбуваючи далекі марші за місто, в поле, в лїси. Тут лише віддихав відьнїйше, напоював зір і серце красотою природи. А вечером ішов до Нафтули, сїдав сам один у темнім закутку і мовчки випивав кухоль пива. Хозяйка, в якої жив і яка варила йому їсти, не докучала йому своїм товариством, от і мав Спориш досить часу віддавати ся своїм думкам, а ті думки чим далї тим більше робили ся сумні й понурі. Згадував свою молодість уже майже забуту — тепер вона видавалась йому щасливою, хоча на дїлї була зовсїм не блискуча. Згадував довгі лїта військової служби, важкі труди, мізерні пригоди, переважно на варті спомину, дрібні секатури старшини, дрібні радощі і великі смутки та турботи з дрібних причин. Згадував нарештї довгі лїта своєї тюремної служби: нїби непереривна сїра та холодна хмара перелїтали по над ним усї ті лїта.

 

— Страчене житє! Песє житє! — зітхав ключник і почував чим раз більше обридженя до того житя й до себе самого.

 

Та сьогоднї особливо ті прикрі почутя змогли ся до високого ступня. Криваве, розторощене до непізнаня лице Панталахи ненастанно стояло перед його очима, сверлуючи його нутро якимся страшенним докором, бунтувало кров у його жилах, відбирало йому спокій, апетит, пообідний сон. Хоча був голоден, то то про те засївши в полуднє до стола не міг їсти нїчого, а сам вид мяса доводив його мало що не до зомлїня.

 

Та найтяжшим, найбільше кровавим докором шуміли в його вухах остатнї слова Пан-талахи: "Я думав, що на тобі лише песя лїберія, а тепер бачу, що в тобі також песє серце". В першій хвилї ті слова не дуже зворушили Спориша, радше заболїли його, як несправедливий закид. Та коли Панталаха впав із даху, коли з його розторощеного лиця смерть заглянула в очи Споришови своїм небрехливим, грізним зором, тодї ті слова збудили в його душі зовсїм инший, далеко глубший відгомін. А сей відгомін протягом цїлого пополудня не втихав, а гудїв на тисячі тонів, міцнїв як віщун недалекої бурі.

 

Бо й справдї, за щож погиб такою страшною смертю Панталаха? За те, що рвав ся до втеки. Та хибаж се така велика провина? Закон не вважав її нїяким злочином, але хиба якимсь дрібним переступом, а навіть варварський "домашнїй порядок", що панує в тюрмі, хоч карає його остро, то про те не карає смертю. І щож би було стало ся, як би Панталаха був утїк? Чи потерпів би хто через се яку шкоду? Нї! Бо коли би Панталаха захотїв був лишити ся в Галичинї, то певно швидко його знов би зловлено і посаджено в тюрмі. А колиб йому було вдало ся втекти за границю, розпочати житє серед иньшої обстанови, то хто знає, чи не був би ще з нього виробив ся чесний і пожиточний чоловік. А коли й нї, то був би собі згинув без нього, був би пропав без вісти. Чиж мусїв доконче він, Спориш, так або инакше, на старі літа вмочити руки в людській крови, взяти на свою душу людське житє?

 

О, так! не було нїякісїнького сумнїву — він і нїхто иньший, лише він був винен смерти Панталахи. Аджеж се він у своїй заслїпленій глупотї дав йому в руки знаряд, який у руках Панталахи сам немов напрошував ся, щоб його ужити на виконанє нового пляну втеки. Погроза "казенки" прискорила те виконанє. І зовсїм не полекшало на сумлїню в Спориша, коли якийсь голос шепнув йому, що прецінь же він не знав того, що в тім нещаснім срібнім ринськім була схована пилка. Тай не в тім його головна вина, що показав ся занадто добродушним, але в тім, що безпосередно потім показав ся так глупо та безцїльно жорстоким. О, бож він пригадує собі, що думка про можливу пробу втеки Панталахи мигнула в його голові зараз у першій хвилї, коли крізь сон почув тоненьке гарчанє пилки, що перерізувала зелїзнї штаби. Треба було в тій хвилї роздумати сю справу по людськи, сказати собі самому: "Ну, щож, пробуй, бо твоє положенє справдї важке, я не буду тобі ставати на перешкодї. Міг заснути спокійно, твердо, і не чути нїчого так само, як не чув вояк. Навіть той стук у коминї та брязкіт у казнї Панталахи міг витолкувати воякови як щось зовсїм звичайне й невинне — і Панталаха мав би досить часу для втеки. А коли б рано була викрила ся його втека, то ключникови та вартовому воякови крім дрібних неприємностий, протоколів та упімнень не було би нїчого стало ся. А за те Спориш не був би мав на сумлїню смерти чоловіка!

 

Тай ще якого чоловіка! Злодїй, злодїй! — говорять усї здвигаючи плечима. Споришеви не лишила ся навіть така вимівка. Занадто глибоко зазирнув він у душу того чоловіка, щоб не пересьвідчити ся, що під грубою корою зопсутя крили ся в його душі богаті золоті жили чесних і людяних почувань, сильної волї й енерґії. Чим довше роздумував Спориш, тим більшу пошану для Панталахи збуджувало в ньому поперед усього власне отсе хоробливе, еґзальтоване бажанє свободи, той дивний одур, що попихав сього чоловіка на очевидну загибіль, до найрозпучливійших кроків. Аджеж із таких людий при иньших обставинах виробляють ся славні воєводи, ґенерали та герої, винахідники нових стежок, що ведуть цїлі народи до побід і слави!

 

— А все таки я сповнив лише свій обовязок, алярмуючи сторожу та гонячи втікача, — шептав у ньому якийсь голос.

 

О горе! Сей шепіт не то що не вспокоїв його, але навпаки, відригнув ся в душі як безконечна гіркість. Він почув сором за своє людське єство, що дало себе внизити в ярмо власне такого обовязку.

 

— Пес, пес! Так, Панталаха мав рацію! — зітхнув Спориш, і не дожидаючи вечері пішов до Нафтули. Та й тут він не запопав ніякої пільги. Засївши в своїм звичайнім куточку він підзорливим оком озирав ся довкола, чи люди не показують на нього пальцями; прислухував ся розмовам, чи не згадують про нього. Панталаха справдї й сьогодня був темою всїх розговорів: його втека і смерть були описанї в ґазетах, були великою новиною дня. Наперекір свойому сподїваню ключник почув голоси симпатичні для помершого — здавало ся, що всї забули про його крадїжи, — в памяти лишили ся лише його ненастанні шалені пориви до свободи, що нарештї були причиною його смерти, його сьмілість та ґенїяльність у винаходженю способів до втеки. З другого боку нїхто не осуджував сторожі анї ключника — сповнили свій обовязок. При однім столї зроблено навіть складку для вояка, що разом із Панталахою впав із даху та лишив ся живий.

 

Все те зацікавлювало і по троха навіть успокоювало Спориша. Та коли потім вернув до дому, чув, що не засне в ночи і лякав ся своєї власної постелї: йому здавало ся, що в нічній пітьмі знайде обік себе холодного, кровавого Панталаху з розторощеним лицем і з величезними, обдертими з повік очима. Наважив ся не лягати спати і цїлу ніч просидїти в кріслї, а тілько над раном лягти на сон, коли ясне сонце порозгонює кроваві мари.

 

Але і в кріслї дрімаючи він не міг знайти супокою. Пручав ся, кричав; раз його кидало в холодну дрож, то знов обливав ся потом. Найменший шелест перемінював ся в його сонній уяві на остре, свистюче гарчанє, і при тім відголосї він за кождим разом зривав ся мов опарений.

 

VIII.

 

Спориш мав нічну службу. Замикаючи на ніч тюремні казнї він зайшов і до Прокопової цюпи, тої самої, відки перед добою втїк Панталаха. Прокіп лежав на своїм тапчанї, лицем обернений до стїни, і якось сердито загарчав побачивши Спориша. І коли ключник стоячи на серед казнї підняв у гору лямпу оглядаючи стїни, а потім схилив ся і заглядав по кутах по під тапчани, як се було його обовязком, Прокіп неспокійно кидав ся на своїм місцї, то знов кулив ся як кіт, що готує ся до скоку. В очах ідіота меркотїла скажена ненависть. Але Спориш не звернув на се уваги. Що значив для нього нїмий гнїв ідіота супроти тих невідступних думок та гризот, що клубили ся в його нутрі та підгризали його супокій?

 

Позамикавши казнї Спориш відітхнув свобіднїйше і попрощавши ся з другим ключником, що доси від учора мав дижур, лишив ся сам у корідорі. З вартівнї власне заводжено сюди нічну сторожу, і Спориш пройшов ся по корідорі, поки капраль на місці дав воякови півголосом відповідну інструкцію.

 

З трівогою й неспокоєм дожидав Спориш сеї ночи. Якесь темне прочутє говорило йому, що вона не буде спокійна, що тут, на тім місцї, де ще перед добою жив і з такою силою волї напинав ся Панталаха, мусять бути найсильнійші й найсьвіжійші згадки про нього та слїди його зусиля. Спориш, старий вояк, не вірив у духів та в привиди, і не з того боку бояв ся якихось прикростий. Він бояв ся власного нутра, власної душі, розстроєної вчорашнїми вражінями та рефлєксіями. Бояв ся сну і постановив собі не спати всю ніч, ходити по корідорі, балакати з вартовим вояком і в загалї робити що можна, щоб не допускати собі до голови нїяких зайвих, важких думок.

 

Та ба, ся постанова не зовсїм удалась йому. Вояк поставлений на вартї був простий селянин, новобранець, отяжілий, мовчазливий і трохи тупий та не говіркий. Утруджений цїлоденною муштрою він у ночи хотїв спати і тому ледво пів години додержував компанії Споришеви, терпеливо слухаючи, що сей оповідав йому про свою військову службу, та лише десь колись втручуючи від себе одно-друге слівце. Нарештї він по просту попросив Спориша, щоб позволив йому передрімати ся пів годиночки, бо його сон ломить. Бідному ключникови нїщо було й дїяти. От він засїв на паці, як тої памятної ночи, коли тїкав Панталаха, і мовчки вдивляв ся в чорне гирло корідора, завидливо зиркаючи часом на вояка, що тут же обік нього, опертий на карабінї заснув майже в одній хвилинї.

 

Так минуло може з десять мінут мертвої, сонної тиші, коли в тім нараз Спориш затремтїв, підняв голову і напружив слух, широко витріщив очи і навіть відчинив уста. Що се було? Чи злуда уяви, чи... чи...? Спориш не важив ся доснувати до кінця сеї думки і слухав заперши в собї дух.

 

— Грр! грр! грр! — розлягав ся найвиразнїйше в сьвітї по цїлім корідорі тонкий, свистючий скрегіт анґлїйської пилки, що ріже зелїзо. Кілько мінут сидїв Спориш мов закаменїлий, не рушаючи ся з місця, ловлячи вухом і устами й усею своєю істотою ті фатальні згуки. Нїчого не думав, нїчого не відчував у тій хвилї, анї страху, анї трівоги; можна би навіть сказати, що був спокійний, хоча був се спокій радше колоди, нїж сьвідомого чоловіка.

 

Аж по кількох мінутах того мертвого супокою настала реакція. Жива сила прокинула ся в Спориші. Напруго кинув ся на своїм місцї, зірвав ся на ноги, хотїв крикнути, хотїв за щось ухопити ся руками, бігти кудись, кликати підмоги, і почув, що все його тїло обілляне холодним потом. Але й се розворушенє трівало лише недовгу хвилю. Отямив ся, не скрикнув, але зирнувши на вояка, що спав преспокійно, вспокоїв ся й сам потроха і почав збирати розпорошені думки.

 

Що се могло бути? Прислухав ся ще раз, уважно, пильно — таки так, нема нїякого сумнїву! І сим разом се не що иньше, як те, що було позавчора. Хтось анґлїйською пилкою ріже зелїзну штабу! Хто се може бути? Очевидно, що знов якийсь арештант, якому замануло ся попробувати подати ся слїдом Панталахи. Чи подуріли ті люди? Спориш запитав сам себе, що йому робити в отсьому випадку? Чи розбудити вояка? Але що поможе йому вояк? Лїпше піти й переконати ся, де се, в котрій казнї хтось працює так завзято? Хвилево навіть у ключниковій голові мигнула думка дати спокій і лишити втїкачеви-арештантови волю, нехай собі тїкає куди знає! Але службова привичка таки взяла верх. Ступаючи на пальцях він пішов здовж корідора, вухом слїдячи та міркуючи, відки се міг видобувати ся той підозрений скрегіт? Ідучи він навіть усьміхав ся. Видно, що не Панталаха працює, але якийсь партачина! Невправне вухо, невправна рука! Панталаха вмів ловити вухом кождий найдрібнїйший шелест на корідорі і зараз переставав — видно, що роблячи своє дїло в повнї панував над усїми силами свойого ума, не почував анї трівоги, ані зворушеня, анї неспокою. А сей увесь затопив ся в своїм занятю і вже нї на що більше не зважав, нїчого не чув. Цїкава річ, чи почує бодай, як буду відмикати колодку! О, се вже певне, з такою обережністю він далеко не забіжить!

 

Так міркуючи ключник звільна посував ся корідором. Але чим далї йшов, тим більше щезав його хвилевий супокій, тим сильнїйше морщило ся його чоло і затискались уста. Щож се? Скрегіт, бачилось, уходив перед ним чим раз далї в глуб корідора. Ключник розміркував собі був зараз із першого разу, в яких казнях сидять такі пташки, по яких можна би надїяти ся проби втеки, але тепер переконував ся, що його міркуванє було хибне і ві всїх тих підозрених казнях було тихо, мов маком засїяв. А гарчанє чути було раз у раз, виразне, прискорене, монотонне, мов металїчне цьвіркотанє сверщка в шпарцї під припічком.

 

Помаленьку, мов привид, наближав ся Спориш до казнї, з якої позавчора перший раз почув був таке саме зловіще цьвіркотанє. Зближав ся не вважаючи на якийсь внутрішнїй опір; потер рукою чоло, немов би хотїв відігнати якусь налазливу а безглузду думку. Алеж се не може бути! Алеж се нїсенитниця, щоб і тепер той дзоркіт міг походити з тої самої казнї! Аджеж у нїй нема нїкого крім Про копа, а сей ідіот анї пилки не має, анї поводити ся з нею не вміє, анї не має охоти нї потреби пилувати штаби! А про те голос виразнїсїнько показує власне на сю казню. Спориш наблизив ся до самих дверий, приложив вухо до стїни — так, не було сумнїву, з отсеї казнї видобувало ся зловіще гарчанє, розходило ся виразно, нїби хто острими остями шпигав Спориша в груди. У ключника волосє з'їжило ся на голові, дух захопило в грудях.

 

— Боже! Се Панталаха! — без волї й ві-дома простогнав він півголосом — і в тій хвилинї таємничий скрегіт затих.

 

Не тямлячи сам, що й по що чинить, Спориш з гуркотом і стуком влетїв до казнї. Казня була пуста, все в нїй було в порядку, лише безмисні, вибалушені очи Прокопові поглядали на ключника з кута, з тапчана.

 

— А ти що тут робиш? — крикнув на нього Спориш, не того, щоб чогось дізнатись, але по просту того, щоб почути людський голос.

 

— Я... я... сплю, — мовив загикуючи ся Прокіп.

 

— А ти не чув нїчого?

 

— Нїчого, нїчого.

 

Спориш стояв блїдий як труп. Сьвітло лїхтарнї, яку держав у руцї, падало скісно на його лице та надавало йому страшенний, мертвецький вираз. Не знаючи, що почати далї, Спориш кинувсь уважно оглядати штаби на печи, крати та окови при вікнах і дверех — нїде анї слїду пилованя. А прецїнь же те гарчанє трівало так довго, було таке виразне, що оманою не могло бути нїяким сьвітом. З тяжким серцем, згорблений і похилений нїби під якоюсь великою тяготою вийшов ключник із казнї, замкнув її і повільним кроком віддалив ся, що хвиля стаючи й надслухуючи. Та гарчаня вже не було чути. Вся решта ночи проминула спокійно.

 

Спокійно! Те що сеї ночи дїяло ся в душі Спориша, було подібне скорше до бурі, що валить усякі запори і вириває дерева з корінєм, нїж до спокою. В памяти старого вояка під впливом внутрішньої грижі та невиясненої подїї віджили всї віруваня та Бог зна коли чувані оповіданя про духів та привидів, якими кормила його молодість пережита під сїльською стріхою, яких і потім у війську наслухав ся не мало. Те, що до недавна відскакувало від його здорового розуму, здорової вдачі та чистого сумлїня, мов від сталерого щита, тепер штурмом здобувало становище і не знаходило відпору. Спориш не сьмів уже сумнївати ся, що чув надземний голос, що се Панталашина рука виконувала те гарчанє, що се дух Панталахи покутує на місцї своєї передчасної смерти і мстить ся на свойому вбійцї. Стоячи на кінцї корідора Спориш уперве зі смертельною трівогою зирнув у його бездонно глибоке, темне гирло, немов лякаючись, що на тлї тої темноти в найблизшій хвилиночцї побачить якийсь страховинний привид, що всю кров у його жилах від разу зітне на щирий лїд. За кождим шелестом дрож його пробирала, а все таки сто разів страшнїйшою від усякого шелесту була для нього та мертва, глуха тиша, що залягала вязницю. Навіть вояк, сплячи біля нього на пацї, не хропів, але віддихав так тихо й нечутно, що переляканий Спориш наблизив вухо аж до його лиця, бо в одній хвилї йому в душі мигнула думка, ануж той вояк, почувши те зловіще гарчанє, тут таки вмер із переполоху? Та коли по кількох годинах вояк пробудив ся і Спориш запитав його, чи він не чув чого, вояк преспокійно відповів:

 

— Нї, Богу дякувати, не чув нїчого.

 

— Бій ся Бога, Споришу, чоловіче, а ти як виглядаєш? — крикнув другого дня рано один дозорець, приходячи до служби.

 

— Що? я! А як же маю виглядати? — мовив Спориш зміненим, розбитим голосом.

 

— Як з хреста знятий! — мовив дозорець і аж руки заломав. — Згорбив ся, лице твоє пожовкло, очи запали глибоко в голову. Що тобі стало ся?

 

— Алеж нїчого, нїчого! — мовив Спориш махаючи рукою. — Так тобі здаєть ся. Менї нїчого не хибує.

 

Дозорець здвигнув плечима і покивав головою.

 

— Алеж ти хорий, ледво на ногах держиш ся! Трусиш ся як у лихорадцї, в тебе горячка! — говорив дозорець, старий військовий товариш Спориша.

 

— Ну, Бог з тобою! Що тобі снить ся! Пек-запек! — відмовляв ся Спориш, силкую-чись усьміхати ся. — Ще на правду віпреш у мене, що я хорий. Нї, кажу тобі, що я здоров. То... так лише, я не спав у ночи. Просплю ся по обідї і буде менї зовсїм добре.

 

І поспішною ходою він віддалив ся, немов стараючись уйти від допитливих очий старого товариша. Розуміє ся, що про свою нїчну пригоду він нїкому не згадував анї словом. Бояв ся, щоб його не висьміяли. Зрештою чекав, що скаже другий ключник, який по ньому держати ме слїдуючоі ночи дижур у тім корідорі.

 

IX.

 

Слухай но, братїку, — питав якось несьміло і з якимось заклопотанєм Спориш слїдуючого дня другого ключника, що власне закінчив свій 24-годинний дижур у тім корідорі і передавав йому ключі, — слухай но... чи ти сеї ночи... теє то... буває... не чув нїчого?

 

— Де?

 

— Ну, тут, у казнях?

 

— У казнях? А хиба що я мав чути в казнях?

 

— Ну, не знаю... Але власне про те я й питаю тебе, чи не чув... що будь?

 

— Не чув нїчогісїнько. Або що? Ти може чув щось?

 

— Я? Алеж нїчого!

 

І Спориш сквапно віддалив ся, уникаючи дальших запитань. Але видно було по нїм, що якась трівога присїла його і не давала йому спокою. Хитав ся на ногах, ходив як сам не свій, обминав людий, а коли не міг обминути їх, то або мовчав, або відзивав ся уриваними зворотами, збував запити півслівцями, або нї з сього нї з того починав говорити щось не до річи, немов би його дух був занятий чимось зовсїм постороннїм і далеким.

 

Се було таки правдою. В дусї у Спориша панував один образ — могутнїй, що пожирав усї иньші — Панталаха. Ославлений злодїй не вмер, він жив у душі в Спориша і там вів далї своє ремесло — помалу, але ненастанно цигукав та перепилював одну за одною ті живі нитки, що вязали Спориша з житєм.

 

Немов хробак підгризав він корінцї його духової істоти. Тепер, коли його годї було замкнути в казнї, запроторити до казенки або засадити до працї в "лябаторнї", коли він зробив ся незримим та невловимим, його сила побільшала безмірно і всякий опір супроти неї був даремний.

 

Та про те слова другого ключника ми-гнули Споришеви мов слабий промінчик надїї. Ага, сей у ночи не чув нїчого! Може й я не почую! Може те вчорашнє було таки оманою, походило з горячки, з безсонницї! Але в душі щось шептало йому, що ся надїя зрадлива, що страшний гість знов у ночи навідаєсь до нього, знов дасть йому почути ся. Коли Панталаха лиш його взяв собі на зуб, то що мав давати почути себе комусь иньшому?

 

В часї вечірного обходу по казнях Спо-риш якось несподївано кинув оком на Прокопа і аж затрусив ся зо страху.

 

Лице ідіота було страшенне, мало такий дикий, на пів кровожадний а на пів переляканий вираз, що ключникови аж мороз пробіг по тїлї. Пригадав собі людове віруванє, що дїти й звірі бачуть нераз духів тодї, коли дорослі люди не бачуть нічого. Чиж мав би й Прокіп?... Але нї, нї, то не може бути! Та про те ключник не мав сьмілости анї словечка промовити до Прокопа, лише вилетїв із казнї мов облитий окропом і ледво міг тремтючими руками позамикати колодки та ретязї.

 

Скінчивши обхід по казнях ходив якийсь час по корідорі, силкуючи ся до руху, дожидаючи, що буде далї. Не було нїчого. Та ледво зупинив ся на кінцї корідора супротилежнім від того, в якому стояв вояк, коли нараз почув ся новий зловіщий гаркіт:

 

— Гррр, гррр, гррр!

 

Прошиблений неописаною трівогою ключник видав із грудий глухий окрик і пустив ся що духу бігти в супротилежний кінець корідора, до вояка, що щось там нишпорив у своїй торнїстрі. По його окрику гарчанє зараз утихло.

 

— Чу... чули? — питав майже без духу Спориш вояка.

 

— Що таке? — відізвав ся байдужно вояк, обертаючись до нього лицем.

 

— Як то що таке? Хибаж ви не чули?

 

— Що я мав чути? Не чув нїчого.

 

— А... а... те... знаєте, таке — гарчанє?

 

— Гарчанє?

 

Вояк витріщеними очима видивив ся на Спориша як на чоловіка, у якого не всї дома.

 

— Алеж тілько що... перед хвилею... от так: гррр, гррр, гррр! — ледво дух переводячи толкував Спориш.

 

— Добре, добре, буду вважати! — мовив вояк, щоб як будь закінчити розмову, очевидно дійшовши до висновка, що ключник десь троха над міру закропив ся.

 

Сеї ночи одначе гарчанє вже не повторило ся, і вояк, що не спав усю ніч, не міг дочути ся нїчогісїнько. От і не диво, що в дусї проклинав Спориша на чім сьвіт стоїть, а рано в рапортї досолив йому твердячи, що був пяний, що безпідставно алярмував сторожу і балакав щось таке, чого годї було й зрозуміти. Бідний Спориш, покликаний до тюремного директора, щоб витолкував ся, та не хотячи признати ся до своєї трівоги перед духом Панталахи, звиняв ся тим, що був невиспаний, що в нього горячка, в якій йому часом причуває ся всяка всячина, і просив, щоб на пару день увільнено його від служби, поки не поздоровшає. Тюремний лїкарь справдї потвердив ненормальний стан Спориша, велїв йому держати дієту і часто заживати хінїну, а директор дав йому відпустку на три днї, бо по думцї лїкаря слабість зовсїм не була грізна і в короткім часї повинна була минути ся.

 

З заціпленими зубами і з темною злобою в душі вийшов ключник із тюремного будинка і зімнявши в долонї лїкареву рецепту кинув її до рова.

 

— Дурень! — пробуркотїв він. — Мацає пульс, прислухає ся до грудий і плечий, і ду-має, що пізнав хоробу. А що дїє ся в душі чоловіка, про се анї не питає!

 

По трьох днях Спориш вернув до служби — на вид успокоєний, але на самім дїлї лиш ослаблений та вичерпаний ненастанною трівогою, ненастанним неспокоєм, невідступними привидами. Освоїв ся з ними, чув, що вже нїщо не вирве його з рук Панталахи і піддав ся своїй долї. Знав на певне, що найблизшої ночи знов почує з тюремної келїї той проразливий скрегіт, а про те щось тягло його до тої келїї, бажав як найшвидше почути те, що недавно проймало його такою трівогою; був як той стратенець, що зі смертельною трівогою та при тім і з нетерплячкою дожидає відчитаня засуду.

 

І не помилив ся в своїх прочуванях. Найблизшої ночи Панталаха знов дав себе чути своїм звичайним способом, хоча за весь час Споришевої неприсутности нїхто нїчого не чув у корідорі. В тім часї перестали вже ставити військову варту в корідорі, то й ключник був сам серед голих стїн. Хвилю слухав страшного гарчаня, мов окаменїлий, але нараз смертельний переляк обхопив його, він кинув ся до виходу і впав до військової стражницї з безпамятним криком:

 

— Панталаха! Панталаха!

 

В одній хвилї всї вояки посхапувались і обскочили ключника, що хитав ся на ногах і був блїдий мов труп.

 

— Що стало ся? Що там таке? — допитували його гуртом, але Спориш не міг ви-мовити анї слова. Блудними очима водив довкола, заломлював руки і порушував устами, але голосу з них не міг видобути нїякого.

 

Військова сторожа рушила на корідор — у казнях панувала цїлковита тиша. Ключник, якого два вояки вели по під руки, киванєм голови показував на казню, з якої втїк Панталаха; його дрож при наближеню до неї сьвідчила, що власне та казня була причиною його переляку. Взяли від нього ключі, відчинили казню, капраль і ще три вояки війшли до середини, перешукали все, зревідували до голого тїла переляканого Прокопа, але нїчогісїнько підозреного знайти не здужали.

 

Полишено на корідорі військовий пост, а ключника заведено до стражницї і положено на голих дошках тапчана. Лежав нїмий, з очима в стовп і раз у раз порушував устами, неначе з кимось незримим провадив якусь нечутну для людського вуха розмову. Над раном заснув, але сон його був неспокійний, горячковий. Що хвиля Спориш кидав ся, скреготав зубами, бив руками по дошках. Недавну блїдість замінили горячкові румянці, голова і все тїло його були мов у огнї.

 

Дали знати директорови про ключникову хоробу. Директор прибіг до стражницї, приступив до безтямного ключника і доторкнувсь його рукою, немов хотїв його збудити. Та в тій хвилї Спориш кинув ся що сили на тапчанї і з виразом найбільшої трівоги, завертаючи кровю набіглими очима знов закричав:

 

— Панталаха! Панталаха!

 

І знов утих. Більше не можна було з нього видобути нїчого. Покликаний із тюремного шпиталю лїкарь сконстатував запаленє мізку і велів зараз перенести Спориша до шпиталю, висловлюючи при тім сумнїв, чи вдасть ся йому пацієнта в такім поважнім віцї привернути до здоровля.

 

В шпиталї Спориш під впливом зимних компресів на пару хвиль прийшов до памяти і уриваними словами розповів директорови про гарчанє, яке чув у казнї. Се була остатня його ясна хвиля. Швидко знов узяла перевагу горячка та нетяма, і коло півночи Спориш закінчив житє в шпиталї.

 

X.

 

Директор з ніг валив ся від утоми. В супроводї ключника і ще двох дозорців цїлого пів дня робив ревізиї по всїх казнях того корідора, в якому ключником був Спориш. Забрано богато ножів, шил, цьвяхів, шахів роблених із хлїба, карт роблених із бібули, оловцїв і тим подібних заборонених річий, але нїчогісїнько такого, що моглоб оправдати підозрінє, що хтось із вязнїв міг пилувати штаби або крати. Переслухано всїх вязнїв, чи не чули підозреного гарчаня, але тут директор сам на перед був певний, що всї ті переслухи зовсїм даремні і що жаден вязень не скаже правди, хоч би й мере чув щось таке, бо инакше товариші празнають його "капусьом" (донощиком) і будуть збиткувати його та докучати йому на кождім кроцї. І справдї, всї вязнї кляли ся й присягали ся, що нїякого гарчаня нїхто з них не чував нїколи.

 

Чиж мала би се бути омана, виплив роздразненої уяви самого Спориша? Але з оповіданя небіщика директор зрозумів, що коли Спориш уперве почув те гарчанє, був іще здоров і зовсім не надїяв ся нїчого подібного. Можливе було припущенє, що Спориш помилив ся в казнї; можна було догадувати ся, що почувши про те, що стало ся, винуватий вязень міг подати небезпечний знаряд до иньшої казнї і для того директор наказав зробити ревізию у всїх казнях і у всїх арештантів за покотом. Ревізия не виявила нїчого, а поперед усього важне було те, що настараннїйші оглядини всіх крат і штаб не виявили нїде анї найменшого слїду пилованя.

 

— Там до старего дяса! — воркотїв раз по разу директор спльовуючи з нетерплячки. Та був се старий недовірок: в духи не вірив, а заким успокоїтись на думцї, що все те "причуло ся" Споришеви, хотів випробувати все, що могло довести до виявленя правди. Ось він і наважив ся ще раз як найстараннїйше перешукати Прокопову казню. Та й сим разом перешукуванє не довело нї до чого. Директор кляв по чеськи і тупав ногою, нарештї впав на якусь думку і велїв дозорцям вийти з казнї. Він лишив ся сам на сам із Прокопом.

 

— Слюхай, Прокопа, — мовив до нього директор, — ти в ночи спаль?

 

— Спав.

 

— А слишаль цо?

 

— Не чув нїчого.

 

— Не правда! Я вім, що ти чуль.

 

Прокіп видивив ся на директора вибалушеними очима, нарешті всьміхаючи ся дурновато запитав:

 

— А ви відки знаєте, що я щось чув?

 

— Відки знаю? — підхопив директор. — Я ті то повім потома, а тепер ти мі повіж, цо ти чуль?

 

— Я... я... не чув нїчого.

 

— До сто дясов! — крикнув директор тупнувши ногою. — Слюхай, Прокопа, цо я ті повім. Прієхаль ту твій батько і питаль се за тебоу, муві: "А ґде мій Прокопа, хочу го взат до дома. Дост ту юж у панів пановаль".

 

Директор знав, чим налякати Прокопа. За кождим разом, коли батько приїжджав відвідувати його, Прокіп виявляв такий перестрах, що не було гіршої погрози для нього по над ту, що його з тюрми відішлють до дому. І тепер Прокіп поблїд і почав дилькотїти на ногах.

 

— Нї... нї... нї! — булькотав він, — я не хочу до дому.

 

— А повіш, цо ти чуль?

 

— Повім, повім.

 

— Ну, говори.

 

— А... а... не будете бити?

 

— Бити? А то за що? — зачудував ся директор. — За то, цо ти чуль?

 

— Бо я то сам зробив.

 

— Цо ти зробив?

 

— А те... таке гарне, що так мовило: гррр, гррр, гррр.

 

Директор аж на місцї підскочив.

 

— Ти то зробіль? А ти як то зробіль?

 

— Як? А ось як!

 

І Прокіп видобув із свойого густого, розчіхраного волося шматок із шпульки гусячого пера, застромив один кінчик за штабу при дверех, а другий кінчик пару разів порушив пальцем. І справді перо диркаючи та вдаряючи о дубові, бляхою заковані двері видавало гарчанє подібне до скреготу пилки при різаню зелїза. Директор аж у долонї плеснув.

 

— І по цож ти то зробіль? — питав Прокопа.

 

— По що? — видивив ся на нього Прокіп. — Нї по що, так собі.

 

— А чомуж нїхто иньший не чуль се крім Спориша?

 

— Спориша? А то що за Спориш?

 

— Не віш? Тен пан ключнік, цо вчора вмер?

 

— Ключник умер? Спориш умер? — крикнув радісно Прокіп. — Ага, то той, що менї відібрав те моє, таке гарне, що менї дав Панталаха.

 

І не вважаючи на присутність директора ідіот почав скакати по казнї і плескати в долонї приговорюючи:

 

— А так! А так! Так йому треба! Нехай би був не відбирав менї того, що моє! А я за те йому заграв, так як грав нанашко Панталаха тої ночи, як мав утїкати. А я нїби спав, але чув усе добре. А ключник ускочив до мене в ночи до казнї, шукав чогось, та не знайшов нїчого. А потім уже до казнї не вскакував, лише стояв під дверима і слухав і кричав. А я йому грав так гарно! Га, га, га! А він узяв тай умер. Так йому треба!

 

— Бестія собача! — буркнув директор, бачучи ту звірячу радість дурноватого і зрозумівши весь звязок його слів. — Ну, цо з нїм уделяш? Чи біть го, чи повісіть го? Кеди он гльоупи як бут! Hex те гром біє!

 

І сплюнувши вийшов із казнї.

 

Львів, у сїчнї 1888 р.

 

*) Казенкою в львівських тюрмах називають окрему камеру, куди сажають за кару злочинцїв, що провинуватять ся против домашньої дісціплїни в тюрмі.

**) Так називає ся львівська тюрма при Казимірівській вул., колишнїй манастирь монахинь ордена сьв. Бриґіди.

13.11.1902