Маніпулянтка (1890).

[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С.207—266]

 

І.

 

Целя збудилася рано, пункт о пів до семоі. Збудилася з привички. Що другий день у неі передполуденна служба на почті, де вона є експедиторкою.

 

Передполуденна служба починаєся о семій і треває до другоі по полудни. Целя, совістна і точна в сповнюваню своіх обовязків, як загалом усі женщини допущені до якоі небудь публичноі служби, привикла від давна будитися о пів до семоі, чи того треба, чи ні, і ні за що в світі вже опісля заснути не може.

 

Хвилю вдивлювалася своіми великими, чорними очима в напротивну стіну, закрашену синявими арабесками на сірому тлі. Посеред стіни висіло велике зеркало, а по обох боках єго широкоі, золоченоі рами видно було дві групи фотографій у різьблених, деревляних рамочках. Представляли вони єі товаришок зі школи і з почтовоі служби. Целині очи досить довго зупинилися на тих фотографіях, хоч рисів лиць на них не можна було розпізнати; в покоіку стояв лехкий сутінок, бо одиноке вікно, що виходило на вулицю, заслонене було деревляною ролетою.

 

— Котра то там година? — шепнула Целя і простягши руку, взяла з круглого столика, стоячого тут же в головах у неі, малесенький, золотий кішеньковий годинник. Хоч з досвіду знала, що будиться все о тій самій порі, але сама собі не довіряла.

 

— Пів до семоі! — сказала — А міні здавалося, що я сьогодні заспала. Правда, нині рано служби не маю, ну, але потурати собі не треба. Засплю нині, то засплю й завтра і спізнюся на службу!

 

Так міркуючи підвела голову і сіла на ліжку. Була тілько в сорочці, котра обшита в горі коронкою і зіпята на раменах, ослонювала єі груди і плечі, лишаючи голими гарні, мов із слоновоі кости виточені рамена і шию. На дворі був теплий маєвий поранок. Лагідним рожевим проблиском просвічувало сонце крізь спущену ролету до покоіка молодоі дівчини, наповнюючи єго теплом і запахом весни, котрий мішався з запахом води кольонськоі, що стояла в фляконику на тоалетці, і резеди цвитучоі в великім вазоні на вікні. Целя якийсь час сиділа немов забувшися. Любо йій дихати тим теплим повітрєм, насиченим пахощами, любо ниряти в тім півсумерку, що так лагодить усі обриси і блиски, спочивати в тій тиші зрідка перериваній торохтінєм коліс по вулиці або гуком далекої військової музики, що виграє марш десь на третій вулиці.

 

Але забутє трівало не довго. Целя отряслась із него, стрепенула своєю головкою з коротко обстриженим, мяхким як шовк попелястим волосєм, наділа панчохи і пантофельки власноі роботи і прудко зіскочила з ліжка. Чулася здоровою, свіжою, молодою. Сон покріпив єі; все, що було прикре або неприємне вчора, передучора і в цілій минувшині, тепер немов не істнувало для неі. Думка єі, півсонна ще, спочиває зі стуленими крильцями і не вибігає по за пороги тоі світлички, не заглядає в будущину. Що там будущина! Що там минувшина! Якось то воно все буде! Целя почуває в тій хвилі тілько одну приємність, яку нам чинить правильне битє власноі крови, тепло власного тіла, мяхкий дотик власноі шкіри, почутє здоровля, сили і свіжости власних мускулів. Зазирнула до зеркала, моргнула жартовливо до свого образа і засміялася сердечно, показуючи два ряди білих, рівних і дрібних зубків з поза ніжних, рожевих губ.

 

За хвилинку вже була вбрана в лехку перкалеву спідничку і білий негліжик. Натомісць умиванє заняло йій більше часу. Вода стояла готова у великій скляній умивальници ще від учорашнього вечера, і Целя з правдивою роскішю нуряла в ній своі руки, мила лице, шию і рамена мяхкою губкою, обтріпуючи мов горобчик грубі краплі, що нависали йій на довгих рісницях або з шиі котилися в низ на груди. Була се найбільша приємність єі ранішньоі тоалети, упрощеноі о скілько можна з огляду на службові обовязки, приємність тим більша, що Целя могла в повні зазнавати єі тілько що другий день, коли мала пополуденну службу. В часі передполуденноі служби треба було спішитися.

 

Умившися і обтерши ручником, Целя перед зеркалом розчесала волосє, розділюючи єго над чолом на дві рівні части, а відтак за кілька мінут скічила зовсім свою тоалету, спокійно, сістематично і без нічиєі послуги. Хвилю стояла випростувана посеред світлички, широко розвела руки, відтак счепила йіх по над головою і опускаючи в низ, злехка хруснула пальцями. Потім підійшла до вікна і злехка потягнувши за шнурок піднесла ролету. Золотою хвилею бухнуло соняшне світло до світлички, заливаючи єі осліпляючим блеском. Прислонивши очи лівою долонею, Целя упоєна тим блеском, тим теплом, тою фізичною роскішю житя, весни і молодости, всміхнута і румяна поклонилася на схід сонця і кликнула своім звучним голосом:

 

— А! Якже там гарно! Добрийдень, сонце! Добрийдень, весно! Добрийдень, небо блакітне!

 

ІІ.

 

— А з ким то паннунця так розмовляє? — роздався нараз від дверей голос староі служниці, що війшла, щоби попрятати у Целиній світличці.

 

— Моя Осипова — сказала Целя, не відповідаючи на се питанє, — може би час уже сніданє дістати?

 

— А то що собі паннунця думає? — скрикнула добродушно Осипова. — Аджеж нині паннунця до служби не йде і разом із панством снідає. А панство ще сплять. Хіба де за годину сніданє буде. Я ще навіть огонь не розклала ані каву не змолола.

 

— А, правда! — сказала Целя і голос єі затремтів лехким розчарованєм. — Треба чекати.

 

На столику лежала до половини прочитана книжка, перед тижнем узята з випозичальні. Целя була не дуже то пильна читателька книжок, але в таких хвилях як отся, коли треба було чекати з півтора години, вийти нікуди не можна, ані розмовляти нема з ким, книжка була єі одинокою розривкою. От і сіла край вікна, з того боку, куди не било світло, і почала читати за той час, коли Осипова стелила постіль і прятала в світлиці. Та мабуть книжка була не дуже займаюча, бо не дочитавши навіть і одноі сторони Целя відложила єі на бік, попідливала своі квітки, позмітала пил із столика, з пари крісел і з більшого стола, а далі з зеркала, з фотографій і з вікна. Крутячися по свойій світличці трібувала стиха забреніти якусь пісеньку, але пісенька швидко урвалася, а на чоло дівчини набігла хмарка.

 

— Коли-ж бо міні то не чинить приємности снідати з панством! — сказала нараз, гордо підносячи голову до гори, немов відповідаючи на якесь наклонюванє. — Коли-ж бо я не хочу слухати дурного балаканя пана Темницького ані бути метою огнестрільних поглядів панича Темницького! Аджеж я не обовязана йім підлягати! Аджеж я плачу йім за харч і за хату! Аджеж не з ласки вони мене держать!

 

Уся єі фігурка тремтіла зі зворушеня на саму згадку про товаришів спільних снідань. Молоде чоло наморщилося, очи стратили свій погідний, соняшний блеск, а довкола уст зарисувалася якась складина болю і гіркости, котроі перед хвилею ніхто би там це був дослідив.

 

Целя була сирота, без батька, і без матери. Старий дідусь посилав єі до школи, а пізнійше через якихось знайомих виробив йій місце на почті (без протекціі навіть такого мізерного місця дістати годі!), де здавши приписаний екзамен принята була за маніпулянтку. Більше старенький не міг для неі зробити, а за те, що зробив, Целя благословить єго память. Пенсія експедиторки — 35 гульденів місячно — вистарчає на скромне удержанє; лекціі музики на фортепяні і французькоі мови, котрі в свобідних хвилях дає двом донечкам властителя камениці, вистарчають йій на вбранє і інші приємности житя. В перспективі перед нею рисуєся по кількох або кільканадцяти літах служби самостійний почтовий уряд десь на провінції, маленький домик з маленьким огородцем у малім місточку, квітки перед вікнами, стара служниця в кухни і тиха, самотна світличка. Панна Целіна, що правда, рідко забігає думкою в таку далеку будущину, але завсігди, коли йій се притрапиться, починає чогось зітхати — чи то з туги до такоі іділлічноі картини, чи з полу свідомого почутя, що помимо своєі іділлічности картина ся криє в собі якусь порожнечу, якісь темні омути.

 

По смерти дідуся Целя перейшла жити до пана Темницького. Пан Темницький був то приятіль небіжчика дідуся і при смертельній постели обіцяв єму, що буде опікуватися бідною, одинокою сиротою. Пан Темницький, то був пенсіонований урядник невисокої ранги, числив літ 65, мав жінку о пять літ від себе старшу і глуху як пень, і одного сина, що скінчив у Відні медицину і практикував при тамошній клініці. Пан Темницький був то, що називався "веселий старичок": лисий, з великими вусами і мохнатими бровами, мав румяні щоки, мяснисті губи завсігди зложені до усміху, малі і товщем запливаючі очка і здорові зуби, і виглядав при свойій жінці як єі син, молодший від неі що найменше о 20 літ. Жив із своєі пенсії, скромно і акуратно, не служив ніде і нічим не займався. Весь день сидів у своім кабінеті, курив люльку і читав газети, а вечером ішов до касина, відки вертав перед десятою, щоби не платити "шпери". В касині, т. є. в товаристві своіх ровесників славився як сміхованець і фацеціоніст, котрий помимо семого десятка літ доси не позбувся охоти до авантурок, або, як він сам говорив, до "маленьких зворушень". А дома, коли сидів за столом при сніданю або обіді і весь час свобідний від жованя заповнював своім балаканєм, лагідним, монотонним і усипляючим, подібний був до гладкого кота, що роскішно муркотячи пасе очима якийсь лакомий кусник, але не хоче перед часом трудитися его хапати, бо добре знає, що коли прийде відповідна нагода, то лакомий кусник сам упаде в єго аксамітні лапки.

 

Пів року вже жила Целя у панства Темницьких, день у день слухаючи монотонного воркотаня пана Темницького і поглядаючи па єго двозначні усміхи. З разу забавляла єі гутірка того пана, але опісля знудила монотонність і ограничений кругозір єго думок. Вона трібувала з ним спорити, але се оказалося неможливим; усі єі слова він приймав з добродушним сміхом, мов бриканя малоі, пещеноі дитини. Але що пан Темницький ніколи не виходив із границь добродушної жартливости і не позволяв собі нічого, що би ображало приличність, то Целя чулася при ньому супокійною. Хоронила єі також жалоба, котру носила по смерти дідуся і котра по части накладала пута й пану Темницькому. Але отсе перед кількома тижнями прибув з Відня молодий Темницький, лікар, і відразу вніс із собою до того тихого гнізда якийсь острий, задушливий дух, що від першоі хвилі проняв Целю якоюсь трівогою, почав стискати єі груди якимось невиясненим прочутєм остраху і небезпеки.

 

Доктор Темницький був високий, плечистий, сильно збудований мужчина, з правильними обрисами лиця, з буйним, темним заростом. Рухи єго були повільні і поважні, голос барітоновий, трошечка хриповатий, погляд холодний і немов наскрізь пронизуючий. З кождого руху, з кождого слова єго видно було, що чоловік сей має дуже високе розумінє о свойій вартости, що вміє панувати над собою, але заразом уміє і любить панувати над другими і привик поборювати всякі трудности, що стоять на заваді єго замислам. Ворог усякого сентименталізму, він поглядав на світ холодним оком анатома і віддавна привик судити всіх і вся тілько з погляду свого улюбленого "я". Ворог дотепу і жартів, оден тілько зворот виголошував з певним відтінком юмору, а був то зворот жидівський "wus tojgt mir dus?" (на що міні се придасться?). Був се єго оклик, невідступна мірка, котру прикладав до кождоі новоі річи, щоб оцінити єі вартість. Одним словом, був се чоловік наскрізь "позитивний" і реальний. Хоч мав напевно не більше тридцяти літ, то про те здавалося, що у него не було ніколи тоі "шумноі" молодости, що він ніколи не віддавався ніяким іллюзіям, не знав що то запал і ентузіязм, що ціле єго житє було рівною, простою лінією, без збочень, скоків і закрутів, без надмірних напружень, але і без слабостей і знесиля. Як в добрій машині, так і у него все здавалося бути обраховане, зважене і з гори зведене до певноі рівноваги.

 

Перша єго стріча з Целіною була дуже холодна і шаблонова. Старий пан Темницький запрезентував йій свого сина, той йій уклонився, Целя відклонилася, пан доктор буркнув "Дуже міні приємно" і зараз відвернувся, кінчачи своє перерване оповіданє о якімось клінічнім випадку. Але по хвили, коли побачив, що Целя пильно єму придивлялася, сказав тим самим спокійним і поважним голосом:

 

— Мушу вам, татту, показати фотографію моєі нареченоі.

 

Батько аж уста розняв і очи витріщив, бо о ніякій нареченій свого сина доси нічогісінько не чув. Але син з непохитним супокоєм говорив дальше, скоса погядаючи на Целю:

 

— Дочка прімарія головного віденьського шпиталю, одиначка і наслідниця величезноі камениці на Грабені. Заручини відбулися ще в мясопусти. Я не писав вам про се нічого, бо хотів зробити вам несподіванку.

 

Та помимо того виясненя батько не переставав глядіти на сина як на дивогляд, з зачудуванєм і недовірєм. Глуха пані Темницька, що не чула розмови, бачила тілько, що "татко" забув про росіл, і торкнувши єго рукою за локоть, сказала гробовим голосом :

 

— Татку, росіл вистине!

 

Тимчасом доктор, що при столі сидів насупротив Целіни, звернувся до неі з кількома зовсім рівнодушними запитами, на котрі дівчина відповіла коротко, майже не підводячи очей від тареля. А коли обід скінчився і Целя сквапно відійшла до своєі служби, пан Темницький, що доси ледво міг усидіти з нетерпячки, звернувся до сина.

 

— Бійся Бога, Мільку! Що се за наречена, про котру ти згадував?

 

— Наречена? — відповів супокійно доктор. — Ніякоі нареченої у мене нема.

 

— Ну, так я й думав. Але щож се ти за історіі видумуєш?

 

— Се для тоі — і мотнув головою в напрямі Целіниноі світлички. — Виджу, що вдивляєся в мене, мов у веселку. Ну, а я люблю кожду річ від разу ставити ясно, реально. Нехай собі дитина на мій рахунок не робить ніякоі іллюзіі.

 

— Га, га, га! — засміявся п. Темницький. — Алеж то хитрий пан доктор! Що хитрий, то хитрий! При першій стрічі з панночкою зараз і остерігає єі: здалека від мене! Я заручений!

 

— А воно й найліпше, — сказав поважно пан доктор. — Нехай з гори знає, чого від мене може надіятися, а чого ні.

 

Бачиться однакож, що й сам пан доктор не дуже добре знав, чого від него можна надіятись, а чого ні. Через кілька день він сидів насупротив Целіни мало звераючи на неі уваги, обмінюючися з нею ледво кількома рівнодушними фразами. Пізнійше зробився ще маломовнійшим, про свою наречену не згадував, але натомісць кілько разів Целя осмілилася підвести очи, все стрічала єго холодний взір впертий в себе. Ще кілька день минуло — і в чорних, невеличких очох доктора доглянула Целя якісь іскорки, що блимали ніби порохно серед пітьми і розтлівали що день то дужше. Було щось недовідоме і зловіще в тих іскорках, щось, що відбирало Целі апетит і морозило в ній усякий порив радости. Коли доктор промовив до неі часом, то почувала лехку дрож на всім тілі, хоч доси нічогісінько такого між ними не зайшло, що надавало би хоч тінь оправданя тій єі боязни.

 

Натомісць старий пан Темницький говорив тепер іще більше, ніж уперед, і балаканє своє майже виключно звертав до Целіни. Шпилькував еманціпацію і еманціпанток, хоч Целя ніколи не хотіла вдавати з себе еманціпантку, вигрібав старосвітські анекдоти про старих паннів, жартув з женщин-урядників, почтмайстринь і т. і. Остаточно Целя почала звільна догадуватися, що все те балаканє не є простим язикобитєм, але до чогось воно йде, має якусь укриту ціль — яку, сего не могла доглупатися. Чула тілько, що по вислуханю цілогодинного гуторіня пана Темницького обхапує єі якась утома, якесь обридженє до світа і до житя, нехіть до праці і думаня. Тим то й не диво, що все те в купі в короткім часі мусіло сприкрити йій спільні сніданя, обіди і проходи з панством Темницькими.

 

— Ні, не піду більше! — говорила вона тупаючи ногою в свойій світличці, але завсіди в рішучій хвилі покидала єі сила волі.

 

Була сама на світі. Пан Темницький був одиноким другом єі покійного дідуся, котрий і дав єго йій за опікуна. От і не диво, що єі дитяча душа до крайньоі можности держалася за ту останню нитку, що бодай сяк-так вязала єі теперішнє з минувшим. Покинути сю нитку, то значило віддатися безповоротно хвилям житя, без провідника, без точки опори. Целя, хоч молода ще, 18-літня дівчина, все таки знала вже з власного сумного досвіду і з неодного прикладу, що пускатися на ті хвилі, то не жарт.

 

— Але всеж таки вони добрі люде, — вспокоювало йійі золоте єі серце. — Нехай і так, що у них є своі хиби, але не моя річ йіх судити. Зо мною вони чемні і добрі, то щож можу йім закинути? Ні, ні, дурна я з моєю нехітю, з моєю глупою трівогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!

 

І накартавши так своі власні нерви, вона опять ішла в товаристо Темницьких, щоби з него знов винести ту саму німу трівогу, те саме знеохоченє і зденервованє, що й уперед, тілько ще в більшій мірі.

 

III.

 

— Е, що там! — сказала Целя потрясаючи головкою і кидаючися то до вікна, то до зеркала, — дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!

 

Глянула на годинник, — пів до осьмоі. Ще що найменше година до сніданя. Взяла книжку і трібувала читати далі, але і се не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск сліпив єі очи. Щоденне семигодинне примусове сиджінє при почтовім бюрку було тяжкою панщиною для єі молодого організму, що домагався руху і свіжого повітря, і для єі живого темпераменту. А тепер іще сидіти в покою, мов миш у норі! Ні, се справді гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєі світлички, шукаючи очима, що би можна було перенести, поставити на іншім місці або привести в порядок. Але нічого такого не добачила.

 

В тій хвилі знов отворилися двері єі покою: війшла Осипова з карафкою свіжоі води. Поставивши воду вона стала і з усміхом почала вдивлюватися в Целю.

 

— А ви чого так на мене дивитесь, як на ворону? — кликнула Целя з жартовливим обуренєм.

 

— Бо маю рацію! — відказала Осипова всміхаючись і моргаючи загадково. — А впрочім коли другим вільно на паннунцю так дивитися, то чому ж би й Осиповій не мало бути вільно?

 

— Яким другим?

 

— Кождому, хто тілько хоче. Аджеж паннунця що день сім годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скілько єго воля, і паннунця не може єму сего заборонити.

 

Целя вся спалахнула румянцем.

 

— Фе, встидайтеся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосі. — І ви вже навчилися від старого пана цвікати міні в очи моєю службою! Що вам завадила моя служба, що мене сверлуєте вичислюючи єі неприємности? Чи думаєте, що я сама йіх не почуваю? Чи думаєте, що міні се мило? Але щож маю робити? Аджеж мушу якось жити! А ліпше йісти свій хліб, хоч гірко зароблений , ніж умирати з голоду, або...

 

Не докінчила. Сльози здавлювали єі горло. Відвернулася до шафи і почала в ній дуже пильно шукати чогось між понавішуваними сукнями.

 

— Алеж прошу паннунці! — скрикнула стара, не на жарт перелякавшися сего вибуху, — що се паннунці Бог дав! Я мала би насміхатися з паннунці за те, що паннунця в цісарській службі находиться? Я, що від десяти літ віку сама поневіряюся по службах у найріжнійших людей? Я малаби насміхатися з паннунці , я, що так паннунцю люблю, як рідна мати? Haй паннунця дадуть спокій і поглянуть радше, що я для паннунці принесла!

 

— А що таке? — весело спитала Целя, забувши вже о прикрости, котроі дізнала перед хвилею.

 

Осипова видобула з за пазухи невеличку запечатану коверту, і не кажучи ані слова, з усміхом і загадковим морганєм подала єі Целіні. На коверті написане було тілько єі імя і назва, та проте Целя опять запаленілася скинувши оком на той адрес. Характер письма був йій звісний.

 

— А відки се Осипова дістала те письмо?

 

— А се, прошу паннунці, дав міні знайомий експрес. Хотів іти до паннунці, але я єму кажу: дайте, я сама занесу!

 

Коли би Целя була пильнійше вдивилася в лице староі жінки, то була б від разу здогадалася, що Осипова збрехала. Але Целя вдивлювалася в лист, котрий держала в руці, очевидно вагуючися, що має з ним ізробити. Румянець на єі лиці щез і воно поблідло, рожеві губки стислися і в очицях блисло щось ніби гнів, обуренє чи нетерплячка. Сказала вкінці холодно і з досадою:

 

— Моя Осипова, прошу вас, ніколи не робіть міні того на будуще Ніяких листів ані посилок до мене не приймайте. Хто що має до мене, нехай сам приходить, уже я буду знати, що єму відповісти.

 

Се сказавши відвернулася і відійшла до вікна. Осипова добру ще хвилю стояла на місці і хитала головою. Бідна жінка не знала, що властиво думати про свою паннунцю: чи одержанє листу було для неі приємне, чи неприємне, і о що властиво паннунці ходить.

 

— Ну, але прецінь лист узяла, не звернула міні! Се знак, що я ще нічого такого дуже злого не зробила, — проворкотіла сердешна старушка і відійшла до кухні.

 

А Целя стояла мовчки, одною рукою опираючись о раму вікна, а в другій держачи лист. Рука з листом тремтіла. В кінці рука піднеслася і енергічно кинула лист на підлогу.

 

— Чого той дурень від мене хоче! — скрикнула Целя з обуренєм. — Причепився мов пявка, лазить за мною як тінь, і ще мене компромітує своіми дурацькими листами. От нещастє моє!

 

Грудь єі сильно хвилювала, очи блищали, гнів був справдешній. Але по хвилі Целя вспокоілася, охолола з першоі досади, підняла лист і розтяла коверту ножицями. Виняла з неі лист, записаний від початку до кінця дрібними, некрасивими, немов судорожно в ріжні боки повикривлюваними буквами, і раз зирнувши на ті букви, на перший знак викрику, який йій в тексті кинувся в очи, вибухла голосним, сріблистим сміхом.

 

— Що за дурень! — сказала весело. — Навіть гніватися на него серйозно не можна, хіба тілько сміятися. Ану, прочитаю сей лист замісто газети! Мусить бути забавний як і попередні.

 

І вигідно сівши на кріслі Целя розложила лист на столику і почала читати, від часу до часу перериваючи читанє своіми замітками, немов би розмовляла і передразнювалася з єго автором.

 

"Третій раз уже осмілююся писати до Вас, шановна Пані, хоч на два перші листи не одержав ніякоі відповіді".

 

— І не одержиш і на сей! Не надійся! — вперто мотнувши головою сказала Целя.

 

"По тяжкій боротьбі з собою я таки зважився ще раз наприкритись Вам. Важність справи, для котрої се чиню, нехай усправедливить мою влізливість".

 

— Важність справи? Що там за важна справа така? Ха, ха, ха! Очевидно та сама, що й у перших листах: Ви пані — ангел, Ви покорили моє серце, без Вас я жити не можу, і так далі без кінця. Алеж прошу шановного пана, се все мене нічогісінько не обходить. Я без вас жити можу. Я про вас і чути не хочу. Ви повинні раз уже сего догадатися з мого погляду, з кождоі моєі міни! Та ба, якже ту бажати, щоби той пан чого небудь догадався! — додала з поганим виразом погорди на устах.

 

"Обдумавши поважно своє положінє і зібравши о Вас, Пані, деякі потрібні відомости —"

 

— Чи бачите єго! — скрикнула Целя, — він о мні відомости збирає! Він шпіонить мою минувшину! Негідник!

 

"я переконався, що зверхній вигляд не омилив мене, що полюбивши Вас від першого побаченя, я не змарнував свойого чутя для особи негідноі того чутя. Я певнісінький, що коли б Ви, Пані, згодилися бути моєю, ми могли б устроіти своє спільне житє гармонійно і щасливо, о скілько щастє булоби залежне від нас самих. Моі средства, хоч скромні, вистарчали би нам як резерва на чорну годину, а тимчасом ми зароблялиби на хліб чесною працею".

 

— Чи бач єго! Як то він усе собі уложив! Не такий дурний, як видаєся! — шепнула Целя, і хмарка задуми зависла на єі чолі.

 

Boнa знала вже з попередніх листів того орігінального конкурента, знала, що средства єго, про котрі він згадував, се одержаний в спадку по батькови фільварочок з 30 моргами землі, положений десь недалеко Львова і випущений в аренду. Знала, що сам конкурент займаєся газетярством, і треба признати, що се іменно була одна з головних причин єі антіпатіі для него. Вона так богато наслухалася непідхлібних історій про львівських газетярів, про йіх цинізм, нічні піятики, галабурди і т. і., що дрож пробігала єі на думку — статися жінкою такого чудовища. А при тім і виглядав той конкурент зовсім не особливо. Целя, сама молода, здорова і вродлива, любила всюди красоту і грацію. А він хоч ще молодий, ходив згорблений і немов розломаний, мав лице широке, вистаючі вилиці, вид якийсь заляканий і непевний, блукаючий вираз очей, ніс розплющений і руде волосє. До того додати одіж, звичайно стареньку і немов би не на него шиту — от і портрет автора тих любовних листів, тоі "долі", що трафлялася панні Целіні.

 

— Се кандидат на Кульпарків! — мигнуло в душі у Целі, коли перший раз побачила єго на почті, як подавав лист. Вліплені в неі з виразом зацікавленя і подиву сиві очи чудовища справляли йій якийсь неспокій і заразом побуджували до сміху. Від того часу він почав частійше приходити на почту, впиватися очима в кождий єі рух і чатувати на улиці, коли вона йшла на почту або вертала до дому. Але ніколи він не осмілювався промовити до неі. Ішов здалека, а як часом не міг обминути, щоб не зустрінутися з нею лице в лице, то кланявся украдкою і втікав що духу, мов з яким краденим добром. По кількох місяцях таких німих зальотів написав до неі перший лист, несмілий, надряпаний очевидно тремтячою рукою, незручний в стілізаціі, одним словом, смішний-пресмішний. Целя богато мала з него потіхи, і хоч не знала назви свого німого конкурента, все таки згадала від разу, що він, а автор листу, підписаний "Семіон Стоколоса" — се одна і та сама особа. І через думку йій не прийшло відповідати на той лист. Через місяць надійшов другий лист, довжезний, намєтний і ще смішнійший в огнистім виражуваню чутя. Сей третій лист несподіваним способом був короткий і спокійний, так що Целя, котра ждала в нім опять сяжнистих зітхань і сотнарових заклинань та діфірамбів на свою красоту, була троха розчарована і задумалася. Але задума та не довго трівала.

 

— Дурна ти, Целько! — скликнула вона сама до себе. — Все се нісенітниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так як чесні люде? Чому не прийде, не представиться, не... Але що там, читаймо далі!

 

"Запитаєте Пані напевно, чому для висказаня Вам сего всего вибираю таку не зовсім пригідну дорогу, відповідну радше для труса, ніж для мужчини?"

 

— Чи бач його! — скликнула Целя з усміхом, — як згадав! І відвагу має назвати річ єі іменем, навіть коли та річ дотикає єго самого. Еге, відвагу має! — додала по хвили, — але знов тілько на папері! Ну, ну, що то він там далі пише?

 

"Я справді трус, не супроти небезпек і противностей житя, бо з тими з боровся від дитиньства і то досить щасливо, але супроти тих, котрих люблю. Боюся зробити йім найменшу прикрість, і через те нераз роблю єі мимоволі, а се мучить і болить мене ще гірше, ніж йіх самих. Чую, що бракує міні тоі твердоі підстави в поступуваню з людьми, яку дає товариське вихованє і певність себе самого. Чую, що сама особа моя будить сміх і жаль, і се від разу відбирає міні всяку смілість, яку собі вирозумую. Тужно міні до людей, до приязни, любови, щастя — а чую, що здобути йіх не можу так, як здобувають тисячі других. Так щож, чи хочеш украсти йіх із за угла? — запитаєте Пані непевно.

 

— Чи сказився! — скликнула Целя з якимось переляком. — Точка в точку згадав мою думку!

 

"Ні, дорога Пані (ага, "дорога"! Вже знов починає! — шепнула Целя), я бажаю тілько вхопити одну ниточку, що веде до клубка, а потім ціле житє, всі своі сили посвятити на здобуванє того, що другим щасливійша доля дарує без труду. Нині Ви, Пані, знаєте мене тілько з непочесноі поверховости. Тож не прошу ні о що більше, як лиш о одно: позвольте міні дати Вам близше пізнатися! Я не хотів би без Вашоі волі чинити ніяких кроків в тім напрямі, щоб перед людьми, у котрих Ви живете, не наражувати Вас на насмішки, дотинки та неприємности. Знаю впрочім тих людей, хоч і з далека, і можу Вам тілько одно сказати: стережіться Пані зарівно батька, як і сина!"

 

— Ого, ось уже й жало гадюки! — шепнула Целя, прикусуючи блідніючі уста.

 

"Та чогож я хочу? запитаєте Пані. Одного тілько: позвольте міні зблизитися до Вас, дати Вам близше пізнатися! Дайте міні знак, що не маєте супротив мене ніякоі антіпатіі, що зближенє моє не зробить Вам ніякоі прикрости! Напишіть — — —

 

— Дурень! — скрикнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма. — Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурниці. Позволь єму зближуватися до мене! Хіба я єму бороню? Але ба, тут іменно й є хитрість, підла засідка. Наробить яких дурниць, осмішить мене, а тоді скаже: самі Ви позволили міні! Ні, ні, не хочу й чути про него! Дам єму до пізнаня, щоб і на очи міні більше не показувався. "Що не маєте супротив мене ніякоі антіпатіі, що зближенє моє не справить Вам ніякоі прикрости!" Ну, відкиж я се маю знати ? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась галярета, не мужчина! Ну, малась би я з-пишна, як бим дала єму руку! Той би мене замучив своіми чулостями і підозрінями! Всі жили би з мене вимотав! Ні, волю вже остатися тим, чим є, ніж вязати свою долю з таким непотрібом!

 

І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшлася кілька разів по покою, щоб успокоітись, а відтак порвала лист разом з ковертою, подерла на дрібні куснички і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилилася з вікна, то побачила, що на розі вулиці, насупроти в вікна стояв автор листу з очима вліпленими в вікно. Появленє Целі очевидно перепудило єго, він кинувся мов опечений і хотів утікати, але не міг відірвати очей від вікна. Вид сей видався Целі таким комічним, що засміялася на все горло. А відтак сильним замахом руки викинула дрібні шматочки подертого листу. Посипались вони в низ, мов снігові платники, крутячись і розлітаючись у ріжні боки. Кілька з них, покрутившися та погулявши на хвилях легенького вітру, впало на капелюх Семіона Стоколоси, котрий усе ще, з переполошеним видом, блідий і ніби прикований до камяного тротоару, стояв на розі вулиці.

 

ІV.

 

— Прошу паннунці на сніданє! — сказала стара Осипова, відхилюючи двері світлички. Целя стрепенулася па єі голос, але зараз же вспокоілась, потрясла головою, а озирнувшися в зеркалі і поправивши червону аксамітну стяжечку, котрою зграбно перевязала поперек тімя своє коротке волосє, пішла до йідальні.

 

Панство Темницькі сиділи вже при столі, а властиво сиділи оба панове, а стара Темницька наливала каву, раз у раз порушуючи зівялими губами, немов вела якісь ненастанні розговори, чутні тілько для єі глухих ушей, з якимись невидимими сусідами. Впрочім при столі старушка відзивалася дуже рідко і сиділа вперши очи в якийсь оден предмет, немов би не бачила нічого більше довкола. Целя дуже єі жалувала, старалась услугувати йій при столі, розмовляти з нею знаками. Але старушка з разу чулася якось сконфуженою тими непривичними для неі обявами чемности і співчутя. Від давна привикла вона до того, що єі найблизші цілковито єі ігнорували і вважали немов якимось бездушним предметом, то й не диво, що з разу навіть з підозрінєм почала було поглядати на Целю, думаючи, що молода дівчина хоче здобути собі єі ласку для якихось свойіх цілей. Але переконавшися, що Целіна зовсім далека від яких небудь своєкористних замислів, старушка помалу привикла до оказуваних йій чемностей і принимала йіх якось апатично, нічим не показуючи, що вони справляють йій приємність. Але й ся апатія ні крихти не змінила поступуваня Целіни, теплого і сердечного, не ослабила єі співчутя до нещасноі староі жінки, при житю ще здеградованоі між старе дрантє.

 

— А, ось і вона, наша мапіпулянтка! — скликнув весело старий Темницький. — Витаємо паню. Як же там пані спалося? Що там гарненького снилося?

 

Тимчасом доктор устав мовчки з крісла, наблизився до неі і буркнув:

 

— Добрийдень пані!

 

Целя звичайно подавала єму руку, котру він стискав по товариськи. Але нині доктор уклонившися, прудко підніс єі руку до уст і поцілував. Целя почула горячий дотик єго уст і шарпнула руку як опарена, при чім густий румянець залив єі лице аж по уши. А доктор, мов і зовсім нічого не бувало, спокійно обернувся і сів на свойім місці.

 

Целя була до глубини збентежена, тож не сіла, але почала крутитися коло пані Темницькоі, немовбито помагаючи йій щось при наливаню кави, а властиво стараючись успокоіти свою неспокійну кров.

 

— Щож то панна еманціпантка не ласкава навіть відповісти на привитанє старого? — балакав дальше жартовливим тоном пан Темницький. — А правда, правда, старий повинен знати, що молоді панночки, а ще до того ті з нового, вченого, самостійного поколіня мають своі осібні правила, свій осібний спосіб житя, і волять завсігди відповідати молодим паничам, ніж старим панищам.

 

— Алеж таточку! — Целя перенесла той інтімний титул на пана Темницького зі свого покійного дідуся, — якаж із мене еманціпантка!

 

— Ну, ну, ну, нібито ми старі вже такі дурні і нічого не розуміємо! Коротке волосєчко, синенькі панчошечки, служба в канцеляріі, самостійне житє... степ широкий, світ отвертий... alleinstehende junge Dame, і там далі і там далі...

 

— А коли то таточко бачив у мене сині панчошки? — відповіла Целя, силуючись повернути все в жарт, хоч із тону цілого сего балаканя віяло на неі якеюсь душною і неприємною атмосферою.

 

— Ха, ха, ха! — сміявся пан Темницький, коли тимчасом доктор похилившися над своєю філіжанкою, помалу, сістематично пив каву. — Ха, ха, ха! Я певнісінькій, що панна Целя і тепер має на собі сині панчошки! Що, не вгадав? Ану, нехай пані нас переконає, що се неправда! Прошу!

 

— Ай, ай, ай, який же то таточко нині дотепний! — сказала іронічно Целя, киваючи головою і беручися до сніданя. Тимчасом пан Темницький уже скінчив свою каву, і обтерши собі уста і опершися ліктем о стіл, не зводив ока з Целі, стараючись підхопити кождий єі рух, кождий позирк.

 

— Го, го, го! — балакав він невтомимо, — панни савантки, обсервантки, манінулянтки і еманціпантки, нове поколінє, рівноуправненє з мущинами, житє на власну руку, здобуванє будущини, а якже, а якже! Хто би вас близше не знав, той би вас замісто святих купив. Але нас, старих горобців, на се не зловите. Вже ми що знаємо, те знаємо. Знаємо, що женщина — все женщина. Не оден дурник думає собі: А, се новий тип, се женщина самостійна, майстриня своєі долі, жиє власною працею! А він і не знає, що тій майстрині зовсім чого іншого хочеся. Все мода, тай годі! Була мода на криноліни, потім на пуфи, потім на капелюшики з пташками, потім на тюрнюри, — настала мода і на еманціпацію, на рівноуправненє, здобуванє будущини власною працею. А то все — зовсім одна і та сама праця: і криноліни, і пуфи, і тюрнюри, і еманціпація! Все має тілько одну мету — здобувати серця мужчин, полювати на мужів, уловляти вселенную з вусами!

 

— Але прецінь таточко не заперечить, — заговорила звільна Целя, котрій се балаканє відбирало всякий апетит, — але пан Темницький не дав йій скінчили.

 

— Заперечу, дитя моє, всему заперечу, бо знаю, яке то в світі по людях ходить. Нехай тілько паннунця вислухає слів старого! Старий на вітер не говорить.

 

— Алеж татку, — озвався доктор знуджений також тим балаканєм, — що се татко обібрав собі за тему до розмови!

 

Ніби то татко коли небудь говорив про інші теми!

 

— Тема, мій сину, така добра, як і всяка інша. Бо то видиш, які сьогодні часи пішли? Часи вистав, плякатів, реклями. Хто має який товар, яку особливість, яку цінну річ — зараз єі на показ дає, в газетах інсерує, по вулицях афішує, на всі чотири роги світа витрублює і вибубнює. Що, хіба неправда?

 

Доктор і Целя слухали тоі інтродукціі мовчки, не знаючи, до чого вона йде.

 

— А видите, що старий не бреше! — сказав усміхаючися "таточко". — Тож бо то й є, що не завадить часом послухати старого. Ну, а тепер прошу собі представити таку панночку, котру доля скривдила на маєтку. Є здоровлє, є сяке-таке личко, брівки, очка, є охота до житя і уживаня, радо би те бідацтво і меже людей показатися, а ту обставини на припоні держать, дома біднота та тіснота, до порядного товариства двері позамикані.... Що робити? Те, що маєся цінного і гарного — личко, очка, брівки, волосєчко, ручки (пан Темницький вичислював се все з якимось особливим притиском, моргаючи то в сторону Целі, то в сторону доктора і прижмурюючи очи мов кіт на сонці) — все се можна показати народови хіба раз на тиждень, у церкві. Сего за мало! І ось таке бідне сотворінє подаєся на практикантку, телеграфістку, телефоністку — одним словом, денебудь на публичну службу, де би могло сидіти на видоку у всіх, ніби на виставі за склом. Хто хоче, може прийти і оглядати, може навіть попросити єі встати і пройтися. "Прошу пані, чи нема для мене листу poste restante?" "На який адрес?" "A34." І наша еманціпантка встає і іде до полиць з листами. А тут А — перша буква в азбуці, то й перескринок єі находиться в найвисшій полиці. Отже бідне сотворінє бере крісло, приставляє, і з цілою урядовою повагою, а заразом з цілою дівочою грацією вилазить на крісло, стає на пальчиках, і шукає, шукає, шукає в горішній полиці так довго, доки цікавий гість не оглянув докладно і ніжок і талійки і ручок і шийки і всего, о що єму ходило. "Ні, прошу пана, нема нічого!" "Дякую пані і перепрашаю!" А за хвилю другий так само питає, потім третій, четвертий, і так далі. Чиж то не житє? На щастє є ще держава, що навіть платить за подібну комедію. А я свято переконаний, що коли б отворено два рази тілько посад в такім роді і коли би не тілько не плачено за службу, але вимагано ще такси вступноі, то і в такім разі від кандидаток не було би відбою.

 

— Чудесно нас пан відмалював, нема що казати! — скликнула Целя.

 

— А чи не правду говорю?

 

— Розумієся, що неправду! — з нервним притиском відказала Целя.

 

— Що? — скрикнув Темницький, — пані смієте казати, що неправду?

 

— А вжеж, що неправду! Аджеж пан на мойім власнім прикладі міг би переконатися, що так не є. Аджеж пан признає, що міні зовсім не о те ходить, щоб афішуватися, але щоби чесно заробити на кусник хліба.

 

— Ну, ну, панно Целіно, аджеж я не про вас говорив! — відказав старий, жартовливо прижмурюючи очи. — Аджеж ви у всім виємок, у всім, у всім не подібні других! Хо-о-оч — те "о" тягнув він якимось співучим голосом, перехиливши при тім голову на лівий бік, як співаючий канарок, — коди би так прийшлося святу правду признати, то я сказав би, що й у вас воно не без закарлючки.

 

— Без якоі закарлючки? — остро спитала Целя.

 

— Не думаю перед панею з усего толкуватися, але що знаю, те знаю.

 

— Коли пан кидає на мене підозрінє, то повинен пан витолкуватися, бо інакше мушу таке поступованє назвати... назвати...

 

Духу не стало йій у грудях. В очах пекло щось ніби здавлювані сльози, що силоміць тислися бризнути. Але здержувалася і заховувала спокійний вид, головно для того, бо чула вліплені в себе прошибаючі очи доктора.

 

— Прошу пані не називати ніяк, — сказав добродушно всміхаючись пан Темницький. — Мене пані словами не зажене в вершу. Нехай пані радше скажуть нам, що то за панич стирчав ту нині на вулиці перед нашими вікнами і що то за шматочки паперу кинули єму пані на голову?

 

Він сказав се з такою певністю і з таким супокоєм, що можна було думати, що знає далеко більше, ніж висказує, і хапає тілько для прикладу перший ліпший факт, який єму набилився.

 

Целя поблідла при тих словах.

 

— Пане, — скрикнула встаючи з за стола, — таке питанє свідчить о низькім способі мисленя.

 

— Алеж татку, як можете з подібний спосіб забуватися! — поспішно докинув доктор, бачучи, що Целя поспішає до дверей.

 

Целя вийшла напруго, не оглядаючись і впала лицем на подушку в свойій світличці. Збиралось йій на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справді образитися. Боліли єі тілько цинічні шпиганя в загалі на жінок шукаючих власного зарібку, але рівночасно тішило єі потроха й те, що доктор в тім питаню станув ніби по єі стороні. Сама не знала, чому сей, хоч і дуже слабенький вираз співчутя справив йій якусь полехкість. Успокоівшися троха встала і пішла на лекцію.

 

— Алеж татку, — сказав по відході Целі доктор, закурюючи папіроса, — справді не розумію, що маю думати...

 

— О чім?

 

— Доси вважав я тата чоловіком, котрий ніколи не забуває про форми товариськоі чемности.

 

— Ну, ну, ну, пан син починає моралізувати батька! — скрикнув Темницький, живо кидаючися на кріслі. — Нехай тілько пан син покине ту ролю, бо вона єму дуже не до лиця!

 

— Ні, татку, — сказав доктор з непохитним супокоєм, — я справді вас не пізнаю. Тратите власть над собою. Починаєте бачити те, чого нема. Міні й не снилося моралізувати, але бачиться, що сама делікатність вимагає, щоби татко з нею прилично обходився.

 

— А сли я маю в тім свою ціль, щоби власне так із нею обходитися?

 

— Свою ціль? — спровола повторив доктор. — А то яку?

 

— Се вже моя річ. Я прецінь тебе не питаю яку ти маєш ціль услугуючи йій при обіді, потакуючи єі словам, не зводячи з неі очей і цілуючи єі руки.

 

— Яку... я... маю... ціль? Що се таткови сниться? Якуж таку ціль можу мати?

 

— Се мене не обходить. Май собі яку хочеш, але позволь і міні мати свою. Впрочім хто знає — додав старий насмішливо прижмурюючи очи і колишучи ся в кріслі — чи остаточно наші стежки не зійдуться до купи? Хто знає, чи те, що ти називаєш браком чемности, не буде найліпшим твоім союзником.

 

Доктор з зачудуванєм вліпив взір в батька. Зачинав пізнавати єго з такого боку, котрого доси й не догадувався, з боку більш анімального ніж людського. Йовяльний усміх, що світився на устах сего чоловіка, в єго очах приняв нараз якийсь поганий, цинічний відтінок, хоч подібний усміх на устах інших людей не разив єго зовсім. Але се був єго батько! Вся та коротенька розмова зробила на него дуже прикре вражінє, хоч і сам він не вмів собі докладно вияснити, що іменно було в ній такого прикрого. Хотів затим замінити річ на іншу тему.

 

— Але признасть татко, що той концепт з чоловіком стирчачим під вікнами і з паперовими свистками, киданими на него був не дуже то щасливий.

 

— Концепт? Що се ти говориш! Аджеж се чистісінька правда! Сам я се бачив і не від нині бачу того зітхаючого Адоніса. Ха, ха, ха! Як би ти побачив, що се за Адоніс! Чистий орангутанг. А наша еманціпантка, бачиться, зовсім таки до него прихильна.

 

— Ну, що се татко говорить! — скрикнув доктор диву даючись.

 

— Говорю, що знаю. Обсервую єго й єі. Переписуються, видаються на вулиці, а може й ще де небудь. На певно не знаю, але маю підозрінє, маю підсказівки і сліди... Одним, словом, прошу пана доктора, не кожда тота весталька, що в довгій сукні ходить.

 

— Се стара річ, — сказав доктор, поборюючи своє збентеженє. — Але знов я не припускав...

 

— Доктор — і не припускав! — скрикнув пан Темницький. — Ха, ха, ха! Алеж пане докторе, припущенє — се перший крок до правди! Чи як там ваша наука говорить, га?

 

Замісць відповіди доктор подав батькови свою широку долоню. Оба ті чесні чоловічки порозумілися цілковито.

 

V.

 

Сонце пражило немилосерно. На південно-західнім краю небозводу висіла чорна як бовдур хмара так низько, що здавалося, немов ліве крило єі начеплене було на золоченім вістрю на вершку ратушевоі вежі, мов величезна, пошарпана хоругов. В повітрю пахло вохкістю. По вулицях повзли бочки з водою скроплюючи куряву і торохтіли фіякри. Обернені до сонця вікна камениць позаслонювані були ролетами. На бальконах недвижно стояли олеандри в деревляних шапликах. Нечисленні прохожі ліниво снували по тротоарах, тілько на невеличкім сквері в тіни дерев, довкола плюскотячого водотриску бавилася купа дітей під оком няньок.

 

Було три чверти на другу. Целя в літнім бронзовім пальто і в білім соломянім капелюсі з широкими крисами і червоно-жовтою кокардою на наголовачі спішила на почту. Хоч жара була, вона по привичці йшла прудко. Якесь нервове роздразненє видне було в єі рухах. Лице єі було похилене, уста стиснуті і чоло раз за разом морщилося від якихось понурих, невідступних думок.

 

Дійсно, по тій сцені, яка відбулася між нею а Темницькими при сніданю, вона повзяла незломний намір не показуватися більше в йіх йідальні. Немов би вгадуючи ту постанову, доктор Темницький, зустрівши єі, коли повертала з лекціі з першого поверха, війшов з нею до єі світлички (щож, аджеж сего не могла єму заборонити!) і почав перепрошувати єі за батькову нечемність. Треба вибачити старому єго балаканє. Старість не радість, чоловік з літами мимоволі горекне і бачить усе в темнійших колірах, особливо коли се річ нова, до котроі він не привик і котроі важности не розуміє. Рада не рада мусіла Целя призпати єму правду, мусіла запевнити єго, що не гніваєся, за що в заміну він запевнив, що батько вже більше ні на що подібного в єі присутности собі не позволить.

 

Опісля почав єі доктор розпитувати про єі житя, про подробиці служби, надіі на будуще, проявляючи супокійне, але просте і щире заінтересованє. Розмовляли так з пів години, він сидячи на кріслі при великім столі, а вона край вікна. Двері, що від світлички виходили до кухні, були відчинені, так що видно було снуючу коло печи Осипову.

 

Целя, котрій з разу стріча з доктором була неприємною, швидко почулася побідженою і вспокоєною супокійним тоном єго розмови, повільними і статочними рухами, щирістю далекою від усякоі афектації і тим приязним добродушєм, з яким він усправедливлював перед нею нетактовний поступок батька, або з яким усміхався слухаючи єі мрій о єі будущім житю яко стара панна почтмайстриня десь у самотнім домику в глухім провінціональнім місточку.

 

Тепер могла єму ліпше придивитися. Не був зовсім такий суворий і страшний, яким йій видався в першій хвилі. В очох єго не миготіли ті зловіщі іскорки, що так мішали і мучили єі доси. Був зовсім супокійний, простий, натуральний, а почутє власноі сили і певности себе додавало єму в єі очах якоісь надзвичайної принади. Мимоволі насувалась йій думка:

 

— От як би то могти вандрувати вандрівку житя, опираючись на сильне рамя такого чоловіка!

 

Але бажанє се далеке було від чутливого забарвленя, котре могло би закаламутити супокійну течію йіх розмови. Се був вивід чисто логічний, теоретичний, котрий не зачіпляв єі серця і не бентежив крови. Вона знала, що то річ неможлива, і не робила собі ніяких іллюзій.

 

А прецінь обід, на котрий вона пішла до спільної йідальні на перекір свойій ранішній постанові, знов роздразнив і рознервував єі в високім степени. Правда, старий Темницький сим разом мовчав, а говорив тілько доктор. Розумієся також, що розмова мала зовсім інший характер, ніж попередні, але власне для того вдарила єі зовсім з іншого, несподіваного боку, і тим сильнійше зробила на неі вражінє.

 

Ні відси ні відти розпочав доктор річ про своюнаречену. Показав Целі пару єі листів писаних по німецьки, відчитав навіть дещо з йіх тексту і просив о раду. Бо то женщини на женщинах усе ліпше розуміються, ніж мужчини, а отсі листи по єго думці вказують на цілковиту незгідність йіх характерів, а у єго нареченоі на недостачу любови для него а навіть недостачу простоі делікатности, поверховий спосіб мисленя, егоізм і інші подібні злі прикмети. Бідна Целя пріла при тій розмові, бо тексту листів писаних в значній части віденьським діялектом, не могла добре зрозуміти, а ті уривки, котрі зрозуміла, видались йій дуже банальними і нічого не значучими. Приглядалася тілько характерови письма, але й він був невиразний, не то жіночий, не то мужеський. Тож очевидна річ, що ніякого свого суду о тих листах і йіх авторці не могла висказати. Доктор впрочім не дуже й налягав на се. Бачилося, що листи ті були для него тілько притокою для висказаня перед Целіною своіх поглядів на любов і на житє родинне. Гармонія характерів, темпераментів, сімпатій, ось що головна річ. О маєток єму байдуже, маєток є в єго голові й руках. Волить розірвати ті вузли, в котрі й так єго майже без єго волі впутано. На ухо признався Целі, що наречена єго молодша від него тілько двома роками, а для панночки се вік дуже вже поважний. Впрочім разить єго у єго нареченоі брак усякоі думки про житє, єго задачі і обовязки. Женщина, котра ні про що не думає крім стройів і розривок, котра не здужає стояти сама на власних ногах, жити в разі потреби власним промислом і власною працею, така женщина в наших часах і в родиннім житю не сповнить свого призначеня. Бо яке ж вона вихованє зуміє дати свойім дітям? Яким способом зможе піддержати мужа в хвилях сумніву і знесиля? А маєток хоч би й найбільший нікого не забезпечить ані від сумнівів, гризот і знесиля, ані навіть від нужди матеріяльноі.

 

Слова плили у доктора гладко, плавно, мов журкотячий потік, а кожде слово з дивним якимось нагоном влучало в груди бідноі дівчини. Що се таке було в них, що так бентежило і трівожило єі, але заразом прошибало якоюсь радісною дрожю? Аджеж нічого ту не говорено під єі адресом, а особа, що дала причину до тих звірювань, була йій зовсім чужа і незнайома!...

 

Правда, доктор висказував ясно і докладно богато таких думок, до котрих і вона сама дійшла дорогою досвіду і власноі мозговоі праці, але чомужто ті думки, висказувані єго устами, були в єі очах такі нові, принадні і цінні, вилітали перед єі розумовим зором мов яркі огнисті ракети? Кілька разів доктор немов ненавмисно діткнув — що правда, дуже делікатно — таких річей, котрі частенько бували предметом єі таємних мрій і тихих, майже несвідомих бажань, — і при кождім такім натяку Целя чула немов дотик павутини, чула, як якась іскра електрична пробігала по цілім єі тілі.

 

Тим то й не диво, що через увесь час обіду під впливом тих докторських розмов і признань Целя сиділа мов причарована, раз паленіючи, то знов блідніючи, і тілько часом, з очевидним зусилєм, для чемности здобувалася на якесь слово. Йіла мало, а за те випила кілька склянок води, толкуючися жарою. Говорячи, доктор не глядів на неі, як коли би знав, що вираз єго очей чинить на неі пригноблююче вражінє. Але власне те, що не дивився на неі, додавало єго словам більше сили і суцільности. Помимо незворушного спокою і сухоі на вид теоретичности докторського дискурсу Целя кілька разів вибухала сміхом при єго словах, а раз при якійсь зовсім загальній фразі почула, що очи єі починають підбігати слізми — і швидко відвернулася в інший бік.

 

— Тьфу, то якийсь чорт у людській подобі! — шепнула Целя стрепенувшись уся, коли вибігла на вулицю і почулася нарешті свобідною від магнетичного впливу тоі розмови. Бігла швидко, прямуючи до почти, хоч мала часу ще чверть години. Розбурхані хвилі чутя, бажань і виображень, що клекотіли в єі нутрі, домагалися живого руху фізичного для приверненя рівноваги. Але ті розбурхані хвилі не чинили йій сим разом жадноі прикрости — противно. Бачилось йій, що бродить посеред непрозорих бовдурів тенлоі і рожево забарвленоі мгли, серед котроі треба було віддихати глибоко, повними грудьми, і що перебродивши єі, побачить нараз якісь нові, широкі і чудово прекрасні горізонти, про які тепер не має ще ніякого виображеня.

 

Силувалась дорогою впорядкувати своі думки, зупинити йix на чім небудь однім, виразнім і близькім, і дивним способом вони зупинилися на нареченій доктора Темницького. І то так якось мимоволі, немов би СЯ наречена сама виплила з посеред тоі рожевої мгли. Целя так і бачила єі духовими очима — стару, погану Німкиню, з половим волосєм і вилинялими, глупими очима, суху і нестерпно горду на своі маєтки. Бачила, як вона своіми кістлявими руками обнимає доктора за шию, як впиваєся в єго уста своіми широкими, безкровними губами, чула навіть єі голос, повний пересадних пестощів, а притім немилосерно пискливий: "Mein Liebehh!" І Целі зробилося чогось дуже жаль. Не жаль йій було спеціяльно доктора, бо що він для неі? Але жаль тоі суми живих сил, розуму, супокою і щастя, що мусіла бути змарнована через се подружє. І по що? в якій ціли? Що єму з єі маєтку, котрого він не потребує? І що власне винен єму рідний край, що для такого "щастя" хоче єго покинути? Ні, таке подружє з боку доктора було би безумством, гріхом і свідоцтвом о браку патріотизму!

 

Так розумуючи Целя й не спостереглася, коли була вже близько почтового будинку. Аж на скруті вулиці, що вела до почти, вона машинально зупинилася. Від швидкого ходу в грудях дух йій захопило, чоло покрилося потом. Мусіла спочити, і мимоволі очи єі зупинились на афішах, котрими обліплений був наріжник камениці. Сіра стіна, покрита ріжнобарвними шматами паперу, наклиюваними день у день, здираними безладно, виглядала як паяц. А прецінь кількож то глибоких драм скривали в собі нераз ті сорокаті паперові лахмани! Кілько праці, сліз і гризоти невидимо плило по за ними! Ось довгий а вузкий пас огнисто червоний, здається, викрикає на все горло: "Горівка потаніла! Де? у Вільгельма Адама!" А там знов у кутку майже під ринвою скромно тулиться надряпане на чвертці паперу невправною жіночою рукою: "Stancia kontem zaraz do wynajencia". І думка Целі, втомлена довгою вандрівкою в однім напрямі, зі свіжою силою летить куди інде, на вбоге піддашє або в темні сутерени, де якась бідна прачка або послугачка щоденною важкою працею здобуває собі кусник чорного хліба, мусить числитися з кождим крейцаром, з кождою латочкою, а тепер нараз за приходом горячоі пори, коли панство починає розйіжджатися на феріі або до купелів, бачить недобори в свойім буджеті і бажає надолужити доткливу страту бодай жертвою з власного спокою і власноі вигоди, винаняти половину своєі малоі, тихоі комірчини, і з дрожю непевности, з молитвою на устах чекає день по дневи, "кого то йій пан Біг пришле".

 

Але нараз думка Целі урвалася, завмерла, мов громом прибита птиця паде серед лету. Єі широко отворені очи недвижно зупинилися на посмертнім афішу, що, бачилось, скакав перед нею своіми грубими, чорними літерами, котрим тісно і невигідно було в широкій, чорній обвідці! На полуотворених устах Целіни завмер окрик здивованя і перестраху.

 

"Ольга Невірська, ц. к. маніпулянтка почтова, по короткій але тяжкій недузі вмерла сьогодня рано в двадцятій весні житя. Погріб відбудеся 15 с. м. Безутішна в жалю мати запрошує всіх кревних і знайомих на сей сумний обряд".

 

Целя вже другий і третій раз перечитувала ті слова, котрі мов градові зерна впадали в єі серце, не вяжучися в ніяку живу цілість, в ніяке ясне виображенє. Ольга Невірська, єі найліпша приятелька, по короткій але тяжкій недузі... що се значиться? Аджеж Ольга позавчера ще була в службі, здоровісенька, хоч сумна і задумана як звичайно! Коли Целя прийшла, щоб переняти від неі свою чергову службу, Ольга кинулась йій на шию і почала цілувати єі, сміючись голосно. А коли Целя запитала єі, чого так тішиться, відповіла, що дістала від дірекціі відпустку і вийіде на село на цілі дві неділі. "Ах, яка я... буду... щаслива! А ти, бідна Целінко, останешся тут! Навідуйся часом до моєі мами, добре?" І сльози закрутилися в єі прекрасних оченятах і знов почала стискати і цілувати Целіну, аж пані Грозіцка острим тоном упімнула йіх обі, що тут урядове бюро а не пенсіонат. То було ще позавчора в полуднє — а нині! Нині Ольга вмерла!

 

— Боже коханий! Що се йій сталося? Що се може значити? — скрикнула Целя, і немов не довіряючи власним очом, усе ще вдивлювалася в афіш. Але афіш не давав ніякоі відповіді на єі питаня, і своєю мертвою, трупячою фізіономією повторяв усе одно й те саме.

 

— "Безутішна в жалю мати" — в нетямі повторяла Целя, все ще не можучи дійти до ладу зі своіми думками. — Бідна мати! Що вона тепер почне!...

 

І в єі уяві мов жива стала Ольжина мати, добродушна, надзвичайно рухлива і привітлива старушка, з приємними обрисами лиця, на котрім заховалися ще сліди колишньоі красоти, а довгий вік виписав свідоцтво працьовитого, для других посвяченого житя, не закаламученого ніколи жадними сумнівами, внутрішнім роздвоєнєм ані гризотою совісти. Не зважаючи на зморщки і сиве волосє, лице тоі старушки завсігди додавало Целі якоісь відради, свіжости і сили, кілько разів відвідуючи Ольгу мала нагоду пробути кілька годин у єі товаристві.

 

— Побігти б до неі! Потішити стареньку, розпитати, що таке сталося! — мигнула думка в Целиній голові, і вона випростувалась і піднесла чоло, як коли би почутє товариського і чисто людського обовязку від разу подвоіло єі сили і зробило лад в єі розбурханім нутрі.

 

В тій хвилі з ратуша роздався голос дзвона, що власне бив другу годину.

 

— Мій Боже! Не час уже! Служба проволоки не терпить! — в розпуці скрикнула Целя і поспішним кроком подалась до почти, боячись, щоб і так уже не зустріли єі понурі погляди і закиди пунктуально як машина пані Грозіцкоі, котра певно вже добрих десять мінут сидить коло свойого бюрка.

 

— От нещастє! — повторяла Целя цілу дорогу. — Бідна, бідна Ольга! Нещасна мати! І що там таке сталося? Аджеж Ольга була здорова, хоч останніми часами дуже якось помарніла. Боже мій, Боже, ось яке то воно наше житє!

 

І поспішним кроком війшла в браму почтового будинку, а відтак звернула зараз на ліво до канцеляріі, де надавано листи рекомендовані і відбирано листи poste restante. При сих останніх була єі служба.

 

VI.

 

Пані Грозіцка справді сиділа вже на своім місці і з звичайним своім понурим видом принимала листи рекомендовані. Була то жінка поверх 35 літ, з сивіючим уже волосєм, з подовгастим і жовтим мов пергамін лицем, з полинялими очима і тонкими безкровними губами. Була вдовою по якімось збанкротованім купці; зі свого скупенького почтового зарібку мусіла виховувати троє дрібних дітей. Тим то й не диво, що вгиналася під тягаром гризоти і праці не стілько бюровоі, скілько домашньої, і що тягар той вигасив у єі серці всяку іскру веселости і радісного погляду на світ. Пунктуальна в сповнюваню своіх обовязків, котрі мимо всеі своєі ваготи були для неі майже одинокою дошкою ратунку по розтрощеню єі житєвого корабля, була вона також не менше строгою і ригористичною зглядом других. Працюючи під єі холодним, чисто бюрократичним оком, чула Целя подвійно тягар і одвічальність своєі служби. Хоч пані Грозіцка помимо повних десяти літ просиджених уже на тім кріслі при бюрі листів рекомендованих не була ще нічим більше, як тілько також маніпулянткою і на жадну висшу рангу не мала надіі, не хотячи рушатися зі Львова на провінцію, то прецінь силою свого старшого віку і давнійшоі служби займала в бюрі певне начальне становище. Роблячи що до неі належало, вона про те знала і бачила все, що робили другі в бюрі. Найменше занедбанє товаришки, невинний жарт, троха голоснійший усміх або живійший рух — усе те стрічалося з єі картаючим поглядом або словом. Була немов би сумлінєм бюра, холодною і нелицеприятною душею тоі машини, що звільна і сістематично висилала молодість, жвавість і свіжість працюючих у ній женщин.

 

Нині однакож пані Грозіцка помимо свого звичайного понурого вигляду не картала Целі за хвилеве опізненє, а навіть користаючи з того, що ніхто з листами не приходив до бюра, розпочала з Целею розмову, заким та вспіла роздягнутися з пальто і капелюха.

 

— А чули вже пані про нещасну Ольгу?

 

— Боже мій! — скрикнула Целя, — що це таке з нею сталося? Власне тілько я побачила афіш на мурі, що вона вмерла.

 

— Так, значить, пані ще нічого більше не чули?

 

— Нічогісінько! Швидше бим була надіялася грому з ясного неба.

 

— А я се вже давно знала, що тота дівчина недобре скінчить, — сказала пані Грозіцка киваючи головою.

 

— Пані знали? Моя золота пані, що пані знали? — скрикнула Целя і не знати для чого тремтіла всім тілом.

 

— Прошу пані, йій зовсім що інше в голові було, не служба. Все, що тілько зробила, треба було за нею переглядати і поправляти. Очевидно робила зовсім про що інше думаючи. Покарав єі Бог за моі нічні години, що я просиділа, контролюючи і поправляючи єі помилки.

 

Мороз перейшов у Целі при тих словах. Ся невмолима службистість навіть перед лицем смерти мала в собі щось нежіночого, навіть нелюдського, а прецінь була зовсім зрозумілою. Служба почтова більше може ніж яка небудь друга крім зелізничоі вимагає строгоі пунктуальности і уваги, зверненоі на кожду найменшу подробицю, а при тім як найбільшого поспіху. Одно колісце, котре обертаєся менше регулярно, менше докладно і повільнійше ніж другі, псує гармонію цілоі машини. Праця ту збірна, тож помилки одиниць стаються помилками цілого бюра. Відси конечність ненастанноі взаімноі контролі, ненастанного уважного слідженя не тілько за власною часткою роботи, але за всім тим, що загалом робиться в бюрі.

 

Целя замовкла і сквапно почала роздягатися, ховаючи пальто і капелюх у скарбовій шафі, умисно зладженій для дам. Відтак мовчки сіла при свойім бюрку, в настрою подвійно пригнобленім — раз несподіваною новиною про смерть приятельки, а по друге закидом пані Грозіцкоі, киненим на єі свіжу могилу. Бюрко завалене було цілою купою листів poste restante, котрі Целя повинна була як найшвидше розсортувати — осібно звичайні, а осібно рекомендовані, а відтак упорядкувати поазбучно і поукладати в осібних перескринках шафи. Не менше також треба було вважати на осібні полички постійних абонентів, котрі платять певну суму річно за те, щоби в експедиціі почтовій мати осібне місце для листів і посилок надходячих під йіх адресом.

 

Робота ся, утяжлива і скомплікована задля формалістики і ріжних дрібниць, на котрі треба вважати, зовсім не є така маловажна, як би се могло здаватися. Сортуючи листи Целя пригадала собі факт із перших тижнів своєі бюровоі служби. В поспіху і замішанині вона кинула була оден лист poste restante, значений буквами A. Z., замісць до скринки А — в противний кут шафи, до скринки Z. Того самого дня приходить якийсь молодий чоловік і питає про лист A. Z. Переглянувши всі листи в скринці А, Целя відповіла, що листу такого нема. На другий день приходить той самий молодець з лицем затрівоженим і змученим і знов питає о лист під тимже адресом. Листу нема. Молодий чоловік став мов остовпілий коло решітки і не рушався з місця.

 

— Прошу пані ще раз придивитися, — сказав він тремтячим але покірним голосом. — Лист той повинен бути

 

Целя ще раз переглянула скринку, листу A. Z. нe було.

 

— Може прийде з найблизшою експедицією, — сказала на хибив-трафив, хотячи позбутися впертого.

 

— А колиж приходить найблизша експедиція? — запитав той.

 

— За годину.

 

— За годину? Добре, прийду за годину.

 

І відвернувшися, він стояв іще хвилю мов остовпілий, шепчучи:

 

— То не може бути! То не може бути, щоби навіть не відписав! Ще годину перечекаю.

 

І вийшов, не перестаючи розмовляти з собою. Пунктуально за годину вернув. Лице єго, худе і пожовкле, за сю годину майже позеленіло. Видно було, що сю годину він страшенно перемучився. Мовчки став він коло деревляноі решітки, вліпивши своі великі, несказано сумовиті очи в Целінине лице, немов би від неі чекав осуду, що мав рішити, чи жити єму чи не жити.

 

— Прошу пана, листу під адресом A. Z. нема, — сказала Целя з урядовою повагою.

 

— Нема! — скрикнув молодий чоловік голосом повним розпуки. — Чи направду нема?

 

— Щож то я буду пана ошукувати? — буркнула єму з досадою Целя.

 

— Нехай пані не гніваєсь, — сказав молодий чоловік благаючим голосом. — Я маю відомість, що лист мусить бути. А лист той для мене дуже важний. Лист той, прошу пані, рішає о цілій мойій будущині, о мойім житю... або смерти.

 

— Щож я на те пану пораджу, коли того листу нема!

 

Молодий чоловік поблід іще дужше і стояв на місці, міцно притиснувши чоло до деревляноі решітки. В тій хвилі пані Грозіцка помимо натовпу праці встала зі свого крісла, підійшла до Целі і шепнула йій:

 

— А нехай но пані загляне до скринки Z.

 

Целя видивилася на неі напів з зачудуванєм, напів з відтінком закиду, але проте мовчки, з досадою вихопила всі листи зложені в скринці Z. Перший, що впав йій у очи, був лист під адресом A. Z., наданий в Підволочисках, так як казав молодий чоловік, значить, без найменшого сумніву той самий, про котрий він так нетерпливо допитувався. Целя поблідла і ледве чутним голосом сказала:

 

— Є лист для пана.

 

— Є? — скрикнув молодий чоловік кодо решітки, і в тій хвилі впав на землю зомлілий, мов неживий.

 

Целя до смерти не забуде того довгого довгого погляду, котрим окинув єі молодий чоловік, коли єго оббризькали водою і він прийшовши до себе піднявся на ноги, — не забуде й тих слів, котрі він прошептав своіми безкровними устами!

 

— Дякуйте, пані, Богу і отсій пані! — прошептав він. — Ви могли нині статися убійцею!

 

Який глибокий жаль, сердечний закид і заразом яка радісна надія виражалися в єго очох, голосі і цілій подобі, коли він держачи в руці фатальний лист, усе ще нетвердим кроком виходив із бюра! Целя, зворушена до глубини, визирнула за ним у вікно. Він ішов звільна, хиткими кроками, мов пяний або приголомшений важким ударом, і все ще не осмілювався розпечатати лист. В кінці щез на скруті вулиці. Від того часу Целя ніколи вже більше єго не бачила ані не могла довідатися про зміст того листу. Та все таки була се перша і дуже досадна лекція терпеливости і старанности в дрібницях, яку дала йій почтова служба.

 

Сьогодні мимоволі пригадалась йій ся пригода при сортованю листів, а то головно під виливом закидів пані Грозіцкоі против єі помершоі приятельки. Целя чула, що закиди ті по части трафляють і єі саму, і працювала з подвоєним завзятєм, наморщивши чоло также, як і пані Грозіцка. Кілька разів переривали єі роботу сторони, що зголошувалися за листами. Обслугувала йіх мовчки, поспішно і терпливо, і зараз же сідала знов коло свого бюрка.

 

Нараз під руки йій попався лист адресований на єі імя. Перервав він єі монотонне занятє, здивував єі моментально і видавсь йій чимось похожим на той камінець, котрий злослива рука вложить між зуби або в кляпу машини, щоби на хвилю загальмувати єі рух або попсувати єго правильність. Але коли другий раз уважнійше глянула на него, переконалася, що адрес писаний був рукою Стоколоси. Осталася спокійною, майже зовсім байдужою. Відложила лист на бік а сама кінчила сортованє і розміщуванє листів по відповідним перескринкам великоі шафи експедиційноі.

 

Нараз пані Грозіцка, користаючи з хвилевого браку публіки в бюрі, знов перервала мовчанку, не перестаючи однакже працювати, похилена над великою книгою надавчою.

 

— І виобразіть собі, пані, панна Ольга отруілася!

 

— Що? Отруілася? — скрикнула Целя перелякана. — Що пані мовить? То не може бути!

 

— А прецінь правда. Оповідав міні офіціял Вимазаль, що живе тутже поруч із ними. Сьогодні досвіта, десь так коло четвертоі години, почула мати в Ольжиній комірці якісь зойки і стогнаня. Схопилася з постелі, засвітила, прибігає до дочки, а дочка вєся на ліжку з болю. Питаєся єі: "Що тобі, Олечко?" — "Нічого, мамо!" — "А чогож кричиш? Може болить що у тебе?" — "Ні, мамо". — А ту аж зуби закусує, щоби не кричати, аж посиніла! А ту щось нею аж кидає судорожно, пальці мнуть і крутять подушку, піна з рота виступає... "Бійся Бога, Олечко, — кричить мати, — що тобі таке? Може по лікаря послати?" — "Ні, мамо, не треба, йдіть спати, се мине!" Але мати вже єі не слухала. Зараз збудила пана Вимазаля, що живе тутже коло них, і послала єго по доктора. Та поки сей найшов лікаря, поки привів єго на місце, минула добра година. Ратунок був уже за пізний, а поки минула ще одна година, Ольга сконала.

 

Целя слухала тих слів потрясена, приголомшена.

 

— Алеж бійтеся Бога, пані моя, — скрикнула вона, — чи направду отроілася?

 

— Нема найменшого сумніву. Лікар пізнав се за першим оглядом. А тілько не міг дійти, що се за отрута; ріжні антідота, які йій задавав, не помагали. Здаєся впрочім, що зажила отруту ще десь коло півночи і кілька годин мучилася мовчки, щоби не збудити матери. Аж коли наслідки появилися цілковито і ратунок був майже неможливий...

 

— Мій Боже! Мій Боже! — скрикувала Целя ломаючи руки. — Алеж то страшенно! Бідна Оля! Але щож могло попхнути єі до такого розпучного кроку?

 

— Лехкомисність, прошу пані — суворо і рішучо відповіла пані Грозіцка.

 

Целя видивилася на неі питаючим поглядом.

 

— Зараз по єі смерти — говорила дальше пані Грозіцка притишуючи троха голос — лікар сконстатував, що смерть узяла не одну жертву, але дві.

 

— О Боже! — скрикнула Целя.

 

— Так, так! А пан Вимазаль яко йіх сусід від давна знав про зносини Ольги з якимось академіком, що мабуть мав з нею женитися, але перед пів роком подався на судову службу до Босніі. Здаєся, що тут і треба шукати ключа до цілоі сеі історіі.

 

Целя сиділа мов нежива. Пробудило єі з остовпіня аж питанє якоісь панночни, ніби швачки, ніби панни склеповоі:

 

— Прошу пані, чи нема для мене листу під адресом "Кароліна Пташок"?

 

Целя машинально винайшла лист адресований мужеською, невправною рукою, подала єго врадуваній панночці і знов сіла, силкуючись упорядкувати своі думки. Але пані Грозіцка не вистріляла ще всего засобу свойіх набойів.

 

— І представте собі, пані, зараз на донесенє лікаря прибула комісія судово-лікарська. Трупа взяли до трупарні, де сьогодня мусять єго секціонувати, а суд зарядив слідство, відки і яку мала вона отруту. І що показалося? Бідачка властиво не хотіла відбирати собі житя. Хотіла тілько, знаєте пані — ту пані Грозіцька підійшла до Целі і шепнула йій до уха кілька слів, від котрих лице Целі облилося в першій хвили ярким румянцем, а за хвилю поблідло як полотно — бо боялася стратити службу на почті і зашкодити другим женщинам, що остають у публичній службі. Ну, що ви на се скажете! Так дословнісінько вона й написала на карточці, коли мати десь на хвилю відвернулася на кілька мінут перед приходом доктора. Щож робить? Вишукала собі десь якусь бабу з гір, котра обіцяла йій за кілька ринських зварити якогось зіля, котре мало зарадити всему лихови. Отже не знати, чи та баба кепського зіля наварила, чи може бідна Ольга зажила єго більше ніж було потрібно, досить, що замісць затерти сліди своєі лехкомисности, сама через неі головою наложила.

 

— Страшно! Страшно подумати! — шептала Целя, а єі жива уява підхоплювала кожде слово Грозіцкоі і перетворювала єго в живі картини, страшенно виразні і плястячні. Вона бачила Ольгу, котра крім своіх прекрасних очей зовсім не відзначалася вродою, на таємних сходинах з улюбленим; уявляла собі, як спонукана своім горячим темпераментом і єго пестощами та намовами вона на хвилю тратить з очей границю, через котру обовязуючий суспільний порядок не позволяє переходити безкарно... Але найживійше, ах до почутя фізичного болю вона уявляла собі єі муки, коли розбилася надія на скору направу поповненоі похибки, коли улюблений зрадив єі, а рівночасно звільна але з неохибною певністю заповідалися наслідки хвилевого забутя. Тепер тілько почала Целя розуміти цілий душевний стан своєі приятельки в останніх часах, єі вічну задуму і смуток тоі невгомонноі вперед щебетушки, часті і наглі зміни в єі гуморі, незрозумілу дразливість, безпричинові скоки від сміху до сліз або напади дивних якихось мрій, котрих у неі давнійше не бувало. Сльози силоміць тислися до очей Целі і дусили єі в горлі, коли нагадала, як часто Ольга, особливо в остатніх днях, засівши з нею десь у кутику, шепотом, швидко, з перериваним віддихом малювала перед нею щастє материнства, котрого не зазнала і котре пристроювала в найчудовнійші квіти своєі уяви. "Ах Боже! — говорила вона, — мати таке маленьке маленьке дитяточко, знати, що воно моє, могти єго пестити і тулити до себе, — що за щастє! Неба не хочу, тілько оден день такого щастя! Бачити, як воно манюсіньке тріпочеся, як простягає до тебе пухкенькі, кругленькі рученята, як усміхаєся рожевими усточками, як приляже до твоєі груди всім своім дрібненьким єством — і чути, що воно твоє, частина тебе cąмоі — ох, Целінко! тілько день, тілько годину такого щастя, а потім я готова вмерти в найстрашнійших муках!" І якаж страшенна мука, яке пекло мусіло клубитися в душі тоі нещасноі, коли так чуючи і так думаючи, зважилася підняти руку на ту живу істоту в власному лоні!

 

Целя схопилась і почала живо ходити по бюрі, силувалася прогнати від себе ті грозою проймаючі картини, що вргизалися в єі мозок і морозили кров у жилах. Але розгорячкована уява не хотіла втишитися, висновувала щораз нові картини, брала йіх під мікроскоп і ставила перед очима Целі з невмолимою плястикою. Ціла скаля могучих і болючих зворушень, від тершого кроку вчиненого в ціли відшуканя фатальноі баби аж до зажитя отрути, ціла та страшенна драма, повна внутрішньоі боротьби, унижень, трівог, розпуки і поривів безконечноі чулости стала йій перед очима. А прецінь же та дівчина, котру формалістичні і бюрократичні душі назвуть упавшою і лехкодушною, в часі, коли йшла така страшенна боротьба в єі нутрі, могла працювати в бюрі зі спокійним видом, могла чемно і терпливо обслугувати публіку, вдавати з себе веселу посеред веселих товаришок і ані словом перед ніким на світі не зрадитися зі своєю мукою! Що більше, власне для того, щоби своім упадком не скомпромітувати товаришок, вона відважилася на злочинство. Целя почула правдивий перестрах перед тихим геройством тоі дівчини. Єі похибка, котру хотіла направити злочинством, ціле те фатальне колесо від першого зла, котре тягне за собою слідуючі, поки не пожре всеі душі, всеі істоти людськоі — цілий той омут щез з перед очей Целі. В каламутних єго хвилях вона бачила тілько одно — нещасну жертву, з серцем прободеним сімома мечами, бачила велику любов і ще більші терпінє, за котре прощаються і найтяжші провини.

 

І ясно стали перед єі очима всі моменти остатнього акту страшноі драми. Все повинно було відбутися тихо-тихо, щоби ніхто, а особливо улюблена мати ні про що не знала. Під погрозою страхів на пів дійсних, а на пів фантастичних, роздутих уявою до велитенських розмірів нещаслива дівчина випила приписану порцію відвару. Може бути, що сільська лікарка дала йій кілька порцій і казала пити в значнійших відступах часу. Але коли в організмі почула перші наслідки відвару, коли перед єі очима живо стала ціла велич, ціла люта неприродність поповненого злочинства, коли подумала, що всі єі надіі на материнську роскіш в тій хвили погибли безповоротно, а з ними разом погиб на віки й супокій єі совісти і всяка можність правдивоі радости і щасливого житя — тоді нараз захмарився весь горізонт єі ума, обхопила єі бездонна пітьма і розпука, і в єі приливі нещасна одним духом випила весь відвар, воліючи від разу скінчити все.

 

— Страшно! Страшно подумати! — шептала Целя спеченими устами. В голові єі мішалося. Чула якийсь нестерпний тягар на серці, котрий давив і дусив єі. Аж сльози, котрі по хвили полилися рісно, принесли йій полекшу. На щастє була се година, коли до бюра найменше приходило публіки. Целя сіла в куточку за дверима і тихо плакала, час від часу тілько обтираючи сльози і виходячи зі своєі крийівки, щоб обслужити нетерпливих гостей, котрі тупотіли ногами край решітки.

 

В сльозах розпливались острі стріли болю, лекшим робився тягар, що придавлював єі груди. Почувала тілько велике милосердє для всіх страждущих навіть задля власної провини, глибокий жаль над загальним горем людського житя. Постановила собі як найчастійше відвідувати і потішати горем прибиту Ольжину матір. І що найдивнійше, в єі чистій, дівочій уяві образ приятельки, упавшоі і зганьбленоі, зовсім через те не змалів і не заплямився. Противно, Целя почувала задля неі незвичайну ніжність і пошану, як для мучениці.

 

VІІ.

 

— І чимже є всі моі дрібні, дитинячі терпіня, неохоти і розчарованя в порівнаню до сеі страшенноі трагедіі! — подумала Целя обтираючи сльози і знов засідаючи до свого бюрка, куди кликала єі нова купа листів принесених з головноі почтовоі експедиціі. Вона кинулася до праці, щоб успокоітись по дізнаних зворушенях. Аж коли скінчила сю працю, кинула оком на лист Стоколоси, що лежав тутже під єі рукою і доси не був розпечатаний. Сим разом однакож душа єі, потрясена до глибини, далекою була від усяких насмішок і погорди. Серце єі повне було співчутя навіть для горя того бідного, упослідженого (як йій здавалося) безумця. Розрізала коверту і почала читати.

 

"Ваша правда, пані, цілковита правда! — писав йій Стоколоса. — Треба було аж нинішньоі досадноі научки, яку Ви, пані, дали міні, може й без повзятого з гори наміру, щоб отворити міні очи на цілу ненатуральність моіх відносин до Вас. Бо й справді, щож я можу осягнути своєю глупою влазливістю? Ви, пані, не любите мене, не хочете й знати о мні, і були на тілько щирі, що дали-сте міні пізнати се зовсім недвозначно. Спасибі Вам за се! І Богу дякувати, що так воно сталося. Тілько сьогодні, під впливом острого болю, я вглянув глибше в себе самого, в саму вдачу мойого чутя, і пізнав, що ми не сотворені для себе, що колиб навіть Ви, пані, з такоі чи іншоі причини згодилися бути моєю, то се було би може для Вас і для мене найбільшим нещастєм. Так, панно Целіно, любов моя справді така, що затроіла би Вам житє. Горяча, пристрастна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазіі, горячоі крови і самолюбства, чоловіка, котрому доля в дотеперішнім житю поскупилася на все, що можна назвати взаімністю і особистим щастєм — така любов не найшла би границь, швидко перемінилась би в шпіона, в скупаря, в сторожа тюремного і тирана. Дрожу на саму думку о тих секвенціях, до яких вона могла б мене завести, о безконечних рядах дурниць і нетактів, які я зміг поповнити з любови, о тих муках, які причинювало міні ненастанно те переконанє, що Ви мене не любите, не можете любити, що мною гордуєте, що мною гидитесь... а з гори знаю, що такого переконаня Ви не могли б міні вибити з голови ніякими запевненями, нікими присягами. Мороз по мні пробігає на саму думку про ту пропасть, в яку я готов був кинутись, коли б оден відрух Вашоі руки не був мене в пору спинив. Так спасибі же Вам, дорога пані, стократ спасибі за ту хвилину болю, котра заразом пробудила в мені моральне єство, повернула мене до свідомости обовязку!"

 

Целя читала той лист з чим раз більшим зачудуванєм. Те, що вона подерла і викинула лист Стоколоси, видалось йій чимось таким далеким, таким чужим єі теперішньому настроєви, немов би між тим фактом а теперішньою хвилею пройшли довгі роки. Для того то незрозумілою видалась йій з початку резигнація Стоколоси, і то як раз у хвилі, коли вона в наслідок якоісь дивноі ассоціяціі виображінь готова була далі прихильнійше слухати єго слів, ніж доси.

 

Хвилю вона думала, що весь той вступ є тільки викрутом закоханого чоловіка, фразою виміреною для викликаня ефекту. Для того поспішно обернула картку,  щоби дочитати другу сторону, надіючися найти там просьбу о відпис хоч би кількох слів, о дозвіл бачитися з нею або о що небудь інше в тім роді. Ти часом конець листу був короткий і зовсім сухий.

 

"Від нині не буду вже Вам, пані, дойідати своім видом. Власне вертаю від нотарія, де я підписав контракт продажі своєі реальности, про котру я так часто снив, що станеся гніздом мого щастя і тихим пристанищем по бурях житя. Нехай іде в чужі руки! А ще сьогодні з полудня вийіжджаю зі Львова і надіюся, що не швидко верну до нього".

 

Підпис автора — і нічого більше, ані слова, куди вийіжджає. Ніякоі просьби, ніякого бажаня — нічогісінько.

 

— Ну, сей швидко рішився, і, як видно, зовсім безповоротно, — прошептала Целя. — Я й не думала, щоб у него найшлося тілько сили волі.

 

І зітхнула. Хоч до Стоколоси було йій зовсім байдуже, то все таки в єі серці на хвилю пробудилося гірке почутє жалю і розчарованя, таке саме, яке проймало єі колись, коли ще була малою дівчинкою і під доглядом коханоі матери гуляла по луці, гоняючись за метеликами. І кілько разів оден із тих летючих цвіточків був уже зовсім близько єі рученят і вона з рознятими усточками і витріщеними, блискучими оченятами помаленьку підкрадалась до него, аж поки нараз він сполоханий не фуркнув свавільними викрутасами високо в гору і не щез із єі очей, то мала Целінка морщила брівки, ломала губки і з загніваним личком кричала за ним: "Недобрий! Не потребую тебе!" Але тепер часи змінилися і Целя не думала гніватися на метелика, котрий улетів в недосяглі простори.

 

— Щож, може воно так ліпше! Може справді єго правда, — думала вона, вдивлюючись в судорожно покривлені і нерівні, але виразні літери письма Семіона Стоколоси.

 

Вона пригадала собі, що конець кінцем і сама майже те саме думала сьогодні рано, що й він пише. Але о кількож глибше, ширше гляділа вона тепер на се діло! Яким мілким видавався йій єі власний ранішній суд! Якою софістичною і вимушеною резигнація Стоколоси!

 

— Ні, ні, ні! Неправда се, все неправда, що він пописав! — скрикнула Целя майже на голос, так що аж пані Грозіцка обернулась і змірила єі суворим, питаючим поглядом. — До такого переконаня, як він отсе пише, він не міг дійти! — снувалось дальше пасмо єі думок, — а коли вмовив єго в себе, то тілько по неволі, щоби замаскувати перед самим собою свій встид і своє упокоренє! "Я не повірив би ніколи, що ви мене любите." Дурню, дурню! Одного погляду, одного стиску руки правдиво любячоі женщини досить, щоби наповнити тебе тою вірою! "Я замучив би Вас своєю любвою". — Целя всміхнулася напів жалісно, напів визиваючо. — Ну, рада б я бачити, як би ти доказав сеі штуки!

 

"Любов моя перемінилась би в тирана"... І се пише чоловік, котрий — голову даю за се! — за крихту оказаноі єму любови почувався б до обовязку бути вдячним увесь свій вік! Бідний ідеаліст! Він не знає, що поки тираном є любов і нічого іншого, поти тиранія та не може бути нещастєм ані злом, і ніяка женщина чиста, чесна, любяча і розумна такоі тираніі ніколи не злякаєся!

 

Оттак думка єі перечилася з листом Стоколоса, зовсім не дбаючи о те, що ще сьогодні рано перечилася і доказувала зовсім противне. Але швидко службові обовязки перервали той хід думок, а коли по хвили знов сіла і глянула на лист, то тілько шепнула:

 

— Щож, нехай і так буде! Конець, то й конець! Щасливоі дороги, пане Стоколосо!

 

Відтак зложила лист, всунула єго до коверти і сховала до кішені. Сего листу рвати і викидати за вікно не думала.

 

VІІІ.

 

По над мурами міста перейшла буря, коротка, напрасна, літна. Загриміло кілька разів, густий, грубий дощ пролився через десять мінут, а за пів години знов вияснилось. Вулиці були скроплені, курява змита, воздух свіжий і пахучий, о скілько на се позволяла Полтва з притоками. Целя в свойім бюрі майже не запримітила сеі маленькоі революціі в природі; в єі душі кидались і бурхали далеко сильнійші вражіня.

 

Аж над вечір відітхнула троха. Публіка в сю пору перестає вже товпами приходити до бюра, часом тілько який запізнений гість сюди загляне. Целя стала коло отвореного вікна і віддихала холодним, бурею освіженим повітрєм. Перед єі очима проходили по обох тротоарах безконечні ряди пристроєних дам і мужчин, що уживали вечірного проходу, торохтіли фіякри і повози, роздавалися окрики перекупців, що продавали вчасні вишні і морелі, звільна і без перерви клекотіло містове житє.

 

І думка Целіни, змучена всім пережитим сьогодні, спочивала. В єі голові настала тиша, одна з тих благословенних павз, які настають часами тілько в молодім, здоровім умі, що не стратив іще спосібности відроджуватися з власних жерел, а в хвилях утоми мов суха губка отворює тисячи порів і очок і всисає ними нові вражіня, всисає цілий безмір внішнього світа, красоти природи і людського житя, щоби наситившися тим ріжнобарвним матеріялом розпочати відтак нову працю в спокійнійшім темпі і з новою силою. На хвилю Целя забула про все, що пережила до недавна, була тілько губкою, що всисає в себе нові вражіня, чула себе так як нині рано, тілько живою істотою, котра бачить, чує і чувствує — нічим більше. Здавалось йій, що вона гнучка, хитка тростина, що стоіть по коліна в воді при березі бистроі ріки. Звільна хитаєся тростина, колисана лехкою хвилею, стиха шолестить вторуючи своім посестрам, і задумчиво глядить на могучі байдаки, сухе галузє, дикі птахи і людські трупи, що пливуть тутже поуз неі на каламутних хвилях. Куди пливуть і по що? Хто би там допитував! А хто знає, може в найблизшій хвили оден із тих пливучих величезних предметів, попхнутий яким не будь случайним штовшком, зачепить, зімне, зломить і з корінєм вирве слабу, хитку тростину?...

 

— Добрий вечір, пані! — роздався в тій хвили при дверех бюра знайомий голос. Целя стрепенулась і відскочила від вікна. Край деревляноі решітки насупротив єі бюрка стояв доктор Темницький, похиливши свою могучу стать, щоби лице своє показати через решітку.

 

— А, добрий вечір пану! — відповіла Целя.

 

— Маю ту до пані два невеличкі справунки, — сказав доктор злехка кивнувши головою. — Поперед усего я хотів би надати отсей лист яко рекомендований. Адже се до пані?...

 

І не чекаючи на відповідь, віткнув Целі лист у руку, хоч знав, що рекомендованє листів не до неі належить.

 

— Ні, прошу пана, — відповіла Целя, — се до пані Грозіцкоі. Зараз буде наданий!

 

Вона поквапно встала і понесла лист до бюрка пані Грозіцкоі. Що по дорозі, проходячи поуз лямпи, зиркнула на адрес і прочитала "Amalie Schmidt, Wien, Ottakring, Haus Nr. 17, I. Stock, 10. Thьr", се прецінь була річ зовсім натуральна.

 

По хвили лист був вписаний, Целя вручила докторови рецепіс і взяла від него 10 кр. порто.

 

— Красненько пані дякую! — оказав доктор, ховаючи рецепіс.

 

— А який же другий ваш справунок? — запитала Целя, думаючи, що доктор забув і забираєся відходити.

 

— Завідомити паню, що наш сторож, котрий звичайно вечером провожає вас до дому, нагло заслаб.

 

— Ой, а щож єму таке сталося? — скрикнула Целя.

 

— Не знаю, що єму там, — байдужно відповів доктор. — То тілько знаю, що сьогодні не може прийти, і коли пані позволите, то я сповню нині ролю gardę des dames і проведу вас до дому.

 

— О, дуже пану дякую, — сказала Целя. — Тілько чи не ліпше було б, як би пан доктор був оглянув того бідного сторожа? Я б і сама собі дала раду.

 

— О, про сторожа пані не бійтеся! — сказав доктор сміючись. — Вже єго там добре оглянено, тай слабість єго не така небезпечна. Бачите — додав з усміхом і майже шепотом, нахиляючися ще низше — неборачисько закропився троха через міру, ну, і...

 

Доктор значучо махнув головою, щоб показати повну безвладність "закропленого" сторожа.

 

— А ви пані довго ще мусите покутувати в сьому бюрі? — запитав по хвили з усміхом.

 

— О, ні! Вже пів до девятоі, — сказала Целя, поглядаючи на урядовий годиник, — а о девятій наша служба кінчиться. Будьте ласкаві, пане доктор, увійти сюди до нашоі клітки і сісти на хвилинку. Маю ще троха роботи, але швидко буду готова.

 

Доктор охітно і без церемоніі війшов за перегородку.

 

— Пан доктор Темницький! Пані Грозіцка! — сказала Целя, познайомлюючи йіх взаімно. Пані Грозіцка встала і поклонилася, з під лоба глянувши на Целю.

 

— Дуже міні приємно! — сказала своім сухим голосом. — Батька вашого знала я колись... за ліпших часів. Бував навіть у вас. Ну, а тепер часи змінилися! — додала з силуваним усміхом.

 

В тих словах лежало так богато горечі, що доктор аж іздригнувся, немов почув дотик кропиви.

 

— Батько мій мало куди виходить, а про дім пані добродійки часто згадує з великою сімпатією, — збрехав доктор, щоби затерти неприємне вражінє слів пані Грозіцкоі. Вона однакож уже не слухала єго компліменту, але відвернувшися знов засіла при своім бюрку і заглубилася в своіх паперах і рецепісах.

 

Доктор присів край бюрка Целіни при лівім розі, звернений до неі профілем. Мовчав і розглядав мізерне, шабльоново-урядове умебльованє тоі клітки, поки Целя занята була списуванєм і порядкованєм листів на слідуючий день.

 

— Що се за пані, до котроі ви надали лист? — сказала вона в кінці спокійно, не піднимаючи голови від роботи.

 

— Моя наречена, — так само спокійно сказав доктор.

 

— Так?

 

І знов замовкла, тілько перо звільна бігло по папері.

 

— Написав я йій те — говорив дальше доктор тоном незломноі постанови, — що діктувало міні сумлінє. Написав йій, що єі не люблю і не можу любити, а без любови женитися не думаю.

 

Целя перестала писати і підвела на него очи.

 

— Що ви мовите?

 

— Правду. Жертва одноі сторони в подружю — се тілько глупота або трусливість тоі власне сторони, котра жертвує себе, а при тім же та жертва все безцільна і безплодна. Такоі ролі в подружю я грати не хочу за всі скарби світа. Се я й написав йій. Завтра відсилаю йій перстінь.

 

— Чи тілько не занадто поспішно поступаєте? — з усміхом запитала Целя. — Може ви справді любите панну Амалію Шмідт, а тілько в віддали від неі на хвилю вам видалося, що єі не любите?

 

— Ну, — сказав доктор усміхаючись напів меланхолійно, а на пів насмішливо і не зводячи очей а єі постави — треба тілько раз бачити панну Амалію, раз із нею поговорити, щоби дійти до певности, що ні який нерозважний поступок зглядом неі є неможливим.

 

— Чи так! — сказала Целя. — Ну, але остро ви судите! Не дай Боже нікому підпасти під ваш суд, острійший від ваших скальпелів і лянцетів! Бідна Амалія!

 

— Не жалуйте єі, пані! — сказав доктор. — Я певнісінький, що й вона швидко потішиться по мойій страті. А в тім, прошу пані, чоловік раз жиє, значить, перший обовязок єго — уникати прикростей там, де йіх уникнути може, бо прикрости, се мінус житєвий, котрого нам ніяка теорія і ніякий альтруізм надолужити не в силі.

 

Целя тимчасом з цілим завзятєм і з цілою натугою заглубилася в свою роботу. Кінчила єі без поспіху, методично, як колиб ніякий доктор не істнував тут же поруч неі, і ніяка філософія егоізму не була виголошувана з цілою рішучістю житєвого досвіду і непохибности.

 

IX.

 

З ударом девятоі години — ані на хвилю скорійше — пані Грозіцка встала зі свого крісла, посипала піском і замкнула свою книгу, поскладала на купки понумеровані вже на завтра рецепіси, осібно польські, а осібно руські, уставила в порядку тягарики від ваги листовоі, поскладала пера, заткала каламар, одним словом, зробила на своім бюрку взірцевий порядок, нарушуваний тілько множеством плям від чорнила на грубій бібулі, котрою для ощадности прикрите було зелене сукно бюрка. Потім почала вбиратися.

 

Целя була вже вбрана і чекала на неі.

 

— Нехай панство на мене не ждуть, — сказала пані Грозіцка. — Поки стара педантка вбереся і з місця вирушить, панство будете вже на пляцу Маріяцкім. Впрочім дороги наші зараз від порога розходяться, а я вже, Богу дякувати, в такім віці — додала іронічно, похиляючи голову перед доктором, — що прохід вечером по вулиці не представляєся для мене зовсім небезпечним.

 

— А, то добраніч пані!

 

— Добраніч панству!

 

Целя і доктор вийшли. Грозіцка повела за ними понурим поглядом і прошептала:

 

— Наівна дівчина! Я певнісінька, що вона вірить сему шарлатанови, а він йій плете сухого дуба. Та нехай собі вірить! Я єі остерігати не буду. Побачимо, чи швидко вийде на таку саму стежку, як Ольга. Ой, моі молоденькі пані! Служба публична, то не ваша річ! У вас кров кіпить, уста тремтять, очиці палають, а все се приналежности на службі зовсім непотрібні, а навіть дуже, дуже шкідливі!

 

І Грозіцка сумно похитила головою.

 

— Ну, але час міні дому, — сказала в кінці. — Боже мій, що то там діти роблять! Ой, служба, служба! Чую вже в костях єі наслідки!

 

І стогнучи вбиралася звільна, поки не прийшов почтовий сторож, щоби позамикати віконниці, погасити світло і замкнути бюрові двері.

 

А тимчасом Целя йдучи поруч доктора розказувала єму з живим почутєм про смерть своєі товаришки і додала при кінці:

 

— Хотіла б я відвідати єі матір, потішити бідну старушку в такім тяжкім горю. Та щож, завтра рано знов маю службу аж до другоі години с полудня, годі вирватись.

 

— Служба, то неволя, — глубокомисно докинув доктор.

 

— Чи так пан доктор думає? — живо відказала Целя. — А міні, прошу пана, до недавна зовсім так не здавалося. Противно, те регулярне, після годинника розмірене житє вспокоювало думки, чинило мене здоровійшою, поважнійшою, вдоволеною. Прийду зі служби, зйім обід, часом передрімаюся троха, читаю, піду на лекцію — і так минає день за днем. І я щаслива, бо помимо тоі ніби неволі, а властиво тих тісно означених рам, у котрих обертаєся моє житє, я чуюся незалежною, чую, що жию власною працею, що не є нікому тягаром, не дбаю ні о чию ласку.

 

— Крім якоісь там Грозіцкоі, якогось там Вимазаля, Дележаля і тим подібних молів бюрократичних, — злобно докинув доктор.

 

— Ні, прошу пана, я й йім о ласку не стою, бо знаю, що коли сповню добре свій обовязок, то ніхто міні нічого не зробить. Я від них не залежу, а що стараюся жити з ними в згоді і гармонії, то вже така моя натура. Волю для святого супокою не одно й притерпіти, особливо коли ходить о дрібниці і о річи, в котрих я сама не певна, чи моя правда. Алеж се, прошу пана, звичайні недогоди людського житя, а не тілько нашоі служби.

 

Говорячи се Целя впала в запал, оживилася незвичайно; видко було, що слова плили йій з серця. Чи то сумерки залягаючі по вулицях і слабо тілько розсвічувані лямпами газовими, чи свіже вечірне повітрє, чи спокійний тон доктора додали йій такоі смілости, досить, що доктор ніколи ще не бачив єі такою оживленою, як тепер. І ніколи ще вона не видалася єму такою чаручою, гарною, як в тій хвили, хоч він тілько в неясних зарисах міг бачити єі лице, що паленілося ніжним румянцем.

 

— Ви сказали, пані, що все се до недавна так було. Хібаж тепер що небудь змінилося?

 

— Як би се вам сказати?... Властиво довкола мене ніщо не змінилося, але я в собі чую якусь зміну. Від коли ваш таточко з завзятєм гідним ліпшоі справи почав міні день у день догризати тою службою і розжовувати та розмальовувати перед очима всі єі недогоди, від тоді, признаюся вам, сталась я якась вразливійша на ті дрібні шпиганя, без яких ту, звісно, не обходиться. Тягар моєі служби, котрого я давнійше майже не чула, починає мов ярмо вгризатися міні в шию. Маю часом хвилі знеохоти.

 

— А може се тілько хвилі розбудженоі свідомости?

 

— Щож би се була за свідомість така важка та болюща?

 

— Свідомість схибленоі ціли, змарнованого житя, страчених сил! — з глибокою рішучістю і понурим голосом cкaзав доктор.

 

Целя аж зупинилася перепуджена.

 

— Що се пан говорить! — скрикнула. — Ну, пане доктор, — додала по хвили, — таких зловіщих слів я від вас не надіялася.

 

— Щож, прошу пані, я лікар, і в лікарського становища не можу говорити інакше. Не належу зовсім до тих людей, що спротивляютьоя правам женщини до висшоі освіти, до духовоі праці і до супірництва з мущинами на полі публичноі діяльности. Противно, нехай женщини вчаться, нехай думають, пишуть, працюють! Так богато ще поля неуправленого, так великий ще обшир незвісного і нерозслідженого, що чим більше ту робітників, тим ліпше.

 

— Хто би се чув, той би вас приняв за горячого прихильника еманціпаціі женщин, — жартовливо сказала Целя.

 

— І мав би повне право! — горячо скрикнув доктор. — Я справді єі прихильник. Нехай женщини еманціпуються з усіх своіх слабостей, недостатків і пересудів, с темноти, чужейідного житя і недумства. Тілько яко лікар я противлюсь одній еманціпаціі, і в тім пункті маю дуже сильного союзника — природу.

 

— Якій же то еманціпаціі ви противитесь?

 

— Еманціпаціі зі звязків сімйі, подружя, любови! — глубокомисно відповів доктор. — Те вічне наріканє на мужчин en general, те розбуджуванє штучноі ненависти до цілого вусатого і бородатого роду, та пропаганда еманціпованого целібату і манастирства може в очах многих людей осмішити цілу справу. В моіх очах, розумієся, се тілько сумне, хвилеве збоченє псіхофізіологічне, на котре я не то що не гніваюся, але гляджу як на предмет лікарськоі практики, шукаю єго жерела і міркую над способами, як би єго найліпше вилічити.

 

— Признаюсь пану докторови, — сказала серіозно Целя, — що хоч і сама я противлюся такому розуміню становиска жінки яко чогось зовсім відрубного і противлежачого мужщинам, то все таки я не посміла би ніколи висмівати ані осмішувати тих жінок, що заняли таке становище, ані навіть судити йіх з такого лікарського становища, як ви. Бо прошу пана не забувати, що думка про права і працю суспільну жінки зглядно ще нова і мало росповсюджена навіть між самими жінками, то й потребує горячих апостолів, пропагаторів і адептів, а через те саме мусить витворювати екотреми, котрі власним прикладом силуються дати свідоцтво справедливости і силі того напряму. Екстре ми такі з суспільного погляду конечні, щоб отворити людям очи, щоби ті люде, нападаючи на пересадні вискоки, привикли головний, основний напрям уважати чимось пожаданим, а далі й натуральним, таким, що само собою розумієся.

 

— Шкода, що пані не адвокат! — з усміхом сказав доктор, — так славно ви бороните справи, про котру самі кажете, що-сте йій противні. І признаюсь вам пані, що в цілій тій гарній обороні власне те заявленє було для мене найціннійше.

 

— Для чого? Чи ви о тім сумнівалися?

 

— Ну, міг сумніватися. Аджеж дотеперішне ваше житє, а особливо те добровільне зношенє почтовоі неволі не дуже то сильно свідчить о вашій охоті до житя родинного.

 

Целя з досадою махнула головою.

 

— Не надіялась я від пана, щоб і ви промовляли до мене в тім тоні. Добровільне зношенє неволі! Аджеж се з вашого боку гірка насмішка! Щож маю робити? Чи йти жебрати? Чи жити на ласці яких свояків? Колиж бо я й свояків таких не маю! Чи в кінці....

 

Не докінчила. Були вже при ціли, в сінех дому, в котрім жили.

 

— Ні, прошу пані, — сказав доктор, коли обоє направились до сходів, — нічого подібного я від вас не жадаю. Але є ще оден вихід.

 

— Знаю, знаю, що скажете! — кликнула Целя. — Вийти замуж. Се так, як колиб ви вмираючому з голоду сказали: оден тілько є ратунок для тебе — щодень регулярно на обід йісти волову печеню. Дуже розумна рада, але вмираючий з голоду не має навіть кусника хліба.

 

— Ну, прошу пані, сим разом аргументи ваші дуже слабі. Аргументуєте пані порівнанєм, котре хоч би навіть само в собі було більше натуральне, все таки би шкитильгало. Поперед усего маєте пані слабе виображенє про моє лікарське знанє, коли думаєте, що я міг би чоловікови вмираючому з голоду дати таку раду. Волова печеня могла б єго ослаблений організм від разу вбити. Я пораджу єму буліон, а заразом кажу єго взяти до шпиталю.

 

— Отже то іменно, отсе то й є! — сказала Целя. — Таким шпиталем для незамужних і немаючих жінок мусить бути публична служба, хоч би найпідряднійша і найменше відповідна йіх бажаням і спосібностям. І я находжуся в тім шпиталі, по просту для того, щоб не вмерти з голоду.

 

— Ну, — відповів доктор з солодким усміхом, — але крім шпиталю є ще й ліченє домашнє.

 

— Для таких, котрих на се стане!

 

— А як би так напримір ви пані найшли средства на таке домашнє ліченє?

 

— Я? Деж міні йіх найти? Хіба виграю сто тисяч на лотеріі.

 

— Ну, се трудненько. Але коли б так, візьмімо, средства найшлися, чи приняли б ви йіх, пані, чи може б відкинули йіх з якоі фальшивої амбіціі?

 

— З фальшивоі амбіціі? Сеі у мене чейже нема! Залежало би се від средств і від жерела, з якого походять.

 

— Жерело як Бог приказав, а средства, візьмімо так, скромні, але для домашнього ліченя вповні достаточні.

 

— Признаюся пану, — сказала Целя, зупиняючися в сінях перед дверима помешканя, — що зовсім не розумію, про яке ліченє і про які средства се ви говорите.

 

— Може воно й так, — з якоюсь двозначною міною сказав доктор. — Можемо про се іншим разом поговорити. Ви пані прецінь прийдете до нас на вечерю?

 

— Або я знаю?

 

— Прийдіть! — сказав доктор. — Батька нема дома, а міні самому зовсім йісти не хочеся. Тай так, поговоримо, коли вас то не буде нудити.

 

— Ну, так до побаченя! — сказала Целя і подавши єму руку пішла до своєі світлички.

 

X.

 

При вечері помимо докторського упевненя був присутний старий Темницький. Доктор мовчав і старався навіть не глядіти на Целю. Старий Темницький був також якийсь понурий, а Целя, котра надармо ломала собі голову над тим, що властиво хотів сказати йій доктор, сама не мала охоти розпочинати розмову. Toж зараз по вечері відійшла до свого покою, толкуючися тим, що завтра рано мусить встати до служби.

 

Мусіла переходити через кухню, де на момент задержала єі Осипова, оповідаючи про сторожа, котрий упившися, наговорив грубіянств господареви каменици, а особливо старому Темницькому, про котрого на всю вулицю викрикував такі погані історіі, що аж слухати гидко. — Ну, але буде єму за те в поліціі! — додала стара.

 

— Якто, єго взяли на поліцію?

 

— А вжеж! Пан Темницький знайомий зі старшим комісарем, побіг, пожалувався, ну, і взяли нашого сторожа. Вже на єго місце іншого маємо.

 

— От як! — сказала Целя, дивуючись.

 

— А чи не паннунця то загубили сей лист? — сказала Осипова, добуваючи з за пазухи помнятий розпечатаний лист і даючи єго Целіні. — Може знов яка дурниця, — додала вона, — і паннунця на мене розгніваються, але така вже моя доля, що все до паннунці з листами налажу.

 

Целя зирнула на лист і затремтіла.

 

— Відки Осипова має той лист?

 

— Та я найшла єго ось тут на сходах! Я гадала, чи не паннунця єго випустили. Най но паннунці глянуть до середини, може там письмо інше, не належне до сеі коверти. Письмо лежало осібно, се я сама єго вложила до коверти.

 

Целя виняла письмо, зирнула в него до лямпи — і зареготался голосним, сердечним реготом.

 

— Ха, ха, ха! Отсе так! Отсе гарно! Отсе цікаво! Ха, ха, ха! — реготалася Целя складаючи письмо і ховаючи єго знов до коверти. Регочучись вона вбігла до свого покою, але ту нараз регіт єі урвався, уста сціпилися, лице поблідло. Йій починало дещо прояснюватися в голові, але якеж болюче було те проясненє! Вона швидко почала ходити по покою, далі зупинилася при вікні і притулилася чолом до холодноі шиби. В уяві єі мигнув образ Стоколоси з переляканою фізіономією, блискучими очима, згобрлений і некрасивий, але з горячим і щирим серцем. Хвильку він немов вдивлювався йій в лице, а потім лице єго поволоклося несказаним сумом і звільна розплилося в сірій мглі. Целя махнула рукою.

 

— Що міні з того! Був міні чужим і останесь міні чужим. Се не жадна страта.

 

Важче звеніли струни єі душі на згадку про Ольгу. Фантазія Целі, що всяку думку зараз пристроювала в плястичні картини, в одній хвилі розкинула перед нею широкий, запилений і погано вибрукувавий гостинець. Се жіноча служба публична. Тим гостинцем іде нечисленна жмінка жінок, молодих і старших, веселих і понурих, повних надіі і повних зневіря. Здаєсь, що всі вони йдуть у суміш, рівним, розміреним кроком, але прецінь приглянувшись близше тій громадці видно неначе три купки, три шляхи на гостинці.

 

Шляхом на право йде купка жінок, у котрих в серцях горе житя, розчарованя і ригор службовий висушили відмолоджуюче жерело чутя і людськоі самодіяльности. Се жінки бюрократки, котрі непохитно пильнують своіх обовязків в житю, але жінки з дуже затісненим круговидом житєвих інтересів, сімпатій і антіпатій. Се істоти людські, сімпатичні з многих поглядів, гідні співчутя також з многих поглядів, але дуже зредуковані, упрощені, зведені, так сказати, до спільного знаменника. Курява гостинця насіла на них густою верствою, вгризлася в йіх шкіру і вигризла з неі всякий колір, усякий полиск свіжости.

 

Другим шляхом на ліво йдуть істоти як раз противні тамтим, живі, палкі і бажаючі жити, повні запалу до праці, повні посвяченя і співчутя, але власне для того наражені на найтяжші покуси, на найбільші небезпеки, похибки і помилки. В тій групі нема одностайности і уніформи; ту кожде лице — справді відмінна фізіономія, ту повно руху і контрастів, сміх роздаєсь і розпука глухо стогне, а здовж шляху, котрим пройшла ся громадка, від часу до часу лишався якийсь недовідомий останок: то труп, то калюжа крови.

 

А третій шлях — середній. Іде ним дуже мішана, найчисленнійша компанія. Є ту жінки загартовані досвідом, котрі з тяжкоі житєвоі боротьби винесли прецінь чутливе серце і душу непорочну; є молоді панночки, котрих щасливий темперамент хоронить від екстраваганцій, а молодість від рутини, натури гармонійні, з живим чутєм і бажанєм діяльности, але керовані більше розумом, ніж чутєм. Боротьби і внутрішніх роздвоєнь і ту не хибне, не хибне блудів і помилок, бо деж йіх хибує в ділах людських? Але скарб найдорожший, людськість, гідність і індівідуальність людська в тій громадці хорониться свято, переноситься як найціннійше наслід є все наперед, до далекоі, красшоі будущини.

 

Лехке стуканє до дверей перервало єі мріі.

 

— Чи можу війти? — запитав у дверях доктор. — Чую, що пані ще ходите по покою, не спите, то й подумав собі...

 

— Прошу, прошу, ходіть близше! — сказала Целя.

 

— Я тілько на хвилечку. Тато по вечери забрався до свого касина, а я не привик так вчасно йти спати. Але коли б я мав пані перешкодити...

 

— Ні, пане доктор, не чуюся сонною, — сказала Целя. — Прошу, сідайте.

 

Доктор сів, і підчас коли Целя не переставала ходити по покою, він не зводив з неі очей.

 

— Дивна річ, — почав говорити по хвилевій мовчанці. — Дивлячися на вас, пані, так і здаєсь міні, що читаю ваші думки як з книжки.

 

— Се вам так здаєся, — відказала Целя з усміхом.

 

— Ну, о що заклад, що знаю, про що ви думали в тій хвили!

 

— Добре, о що заклад?

 

— О... о... знаєте пані, як виграю, то тоді скажу свою ціну, а як програю, то ви подіктуєте.

 

— Могло б вас богато коштувати те, що я подіктую.

 

— Все одно. Але я також вимагати буду не аби якоі річи.

 

— Я спокійна, пристаю. Ну, говоріть, про що я думала?

 

— Про одного панича, що звеся Семіон Стоколоса.

 

Доктор сказав ті слова звільна, з притиском, вперши прошибаючий погляд в Целине лице. Вона стояла насупротив него. Слова доктора, бачилось, не зробили на неі ніякого вражіня.

 

— Я знала, що ви в той бік стрілите, хоч і не надіялася таких слів. Ви програли, пане доктор. Я думала про долю жінок в публичній службі.

 

— Слово чести?

 

— Слово чести!

 

— Прошу діктувати своє вигране.

 

— Мусить пан доктор як на сповіди визнати міні три правди, — на пів гумористично, а на пів з якимось нервним неспокоєм сказала Целя. — Поперед усего, відки пан доктор знає Семіона Стоколосу і на якій підставі судить, що я могла про него думати?

 

— О, на се питанє дуже лехка відповідь. Пана Сгоколосу знаю ще з гімназіі. Власне сьогодні, коли ви пані вийшли до служби, я побачив єго через вікно, як ішов вулицею. Случайно побачив єго і мій тато і показав міні на него, як на того молодого чоловіка, з котрим... котрого... про котрого він згадував при обіді.

 

Кров ударила Целі до голови.

 

— І ви зараз увірили, що я маю з ним якісь близші зносини! — скрикнула вона. — Фе, пане доктор, встидайтеся!

 

— Щож, хіба в тім було би що злого? Пан Стоколоса чоловік спосібний і сімпатичний помимо своєі... комічноі поверховости.

 

— І помимо того міні до него зовсім байдуже.

 

— А преціньже ви, пані, з ним кореспондуєте.

 

— Помиляєтесь, пане. Я одержала від него пару листів, се правда, але на жадний не дала єму відповіди.

 

— Ну, так! Возьмім так, писемноі відновіди ви єму не дали, але устну.

 

— Пане доктор! — скрикнула Целя прикрим, болючим голосом.

 

— Алеж прошу пані, прецінь і се не було би ніяким злочинством.

 

— Але коли б було фактом, то я би з тим не крилася.

 

— Га, то перепрашаю! Нехай пані перейдуть до другого пункту, коли ласка.

 

— Ні, пане, дарую вам другий пункт, — сказала Целя з досадою.

 

— Ов, пані вже й гніваються на мене, — сказав доктор. — Може кажете йти геть?

 

— Але сидіть, сидіть! Хто вам сказав, що я гніваюся! — поспішно сказала Целя.

 

— Ну, спасибі за дозвіл! А що до другого пункту, то я можу пані відповісти на него і без питаня. Пані хотіли знати близші подробиці про панну Амалію Шмідт. І овшім!

 

Целя глянула на него з зачудуванєм, вкінці засміялася голосно.

 

— Сим разом угадали. Але памятайте говорим правду!

 

— Щож, — сказав спокійно доктор, — не маю причини скривати правди. Панна Амалія Шмідт є, як я вже пані говорив, дочка протомедика віденьського головного шпиталю, має 28 літ і є наслідницею півміліоновоі фортуни. А що я з єі батьком у великій приязни, так сей старався делікатно наклонити мене, щоб я став єго зятем. Ну, нічого гріха таіти, чоловік не святий, полакомився не стілько на маєток, скілько на карієру, яку міні обіцював др Шмідт, і заручився з панною. Але сьогодпі, як пані бачили, я відписав йій "слово твердо" і розірвав ті заручини.

 

— І се все правда? — запитала Целя, пильно дивлячися докторови в лице.

 

— До слова правда!

 

— Слово чести?

 

— Слово чести! — без запинки сказав доктор.

 

— Ну, добре. А щож властиво склонило вас до того розриву?

 

— Що мене склонило? Гм! — оказав доктор удаючи заклопотаного. — Позвольте пані, що на разі лишимо се питанє на боці, бо воно і так не належить до теми другого пункту — панни Шмідт.

 

— Так, так! — сміючись сказала Целя. — Трактуймо річ парляментарно! Переходимо до третього пункту. Який властиво був змисл вашоі вечірноі розмови? Може воно нетактовно, що я так прямо питаю, але, пане доктор, ви програли заклад, так уже, значить, не прогнівайтеся!

 

— Властивий змисл моєі розмови? Гм, гм! — І доктор сим разом справді з заклопотанєм порушився в кріслі. — Се діло досить делікатне, і я не знаю, в якій би формі вам єго сказати.

 

— Не дбайте о форму! Форма, се зрадник. Нехай річ сама за себе говорить, — поважно і навіть якось строго сказала Целя.

 

— Властивий змисл моєї розмови, прошу пані, є такий, що я... ті слова доктор цідив звільна, чим раз помалійше, аж в кінці шепотом, нахиляючися на кріслі, додав: вас люблю!

 

І сказавши се, схопився, кинувся до Целі, щоб обняти єі в своі могучі рамена. Целя зблідла, але енергійним рухом рук зупинила єго.

 

— Ні, пане, — сказала, — не забувайтеся! Сидіть. Я ще маю вас де об чім спитати. Кажете, що мене любите. Щож, велика честь для мене. Очевидно скажете також, що для мене ви покинули панну Амалію Шмідт, правда?

 

— Ну, а як би й так?

 

— Також велика честь і велика жертва для мене, о, велика! — з якимось нервним притиском сказала Целя. — А тепер скажіть, чого ви від мене за ту честь і за ту жертву жадаєте?

 

— Дивно ви пані виражуєтесь — сказав доктор. — Ані за ту честь, ані за ту жертву, ані за мою любов я від вас нічого не жадаю і жадати не можу. Я можу тілько бажати...

 

— Ну, так чогож бажаєте?

 

— Щоби.. щоби ви хоч трошка полюбили мене.

 

— І по що вам моєі любови?

 

— Ах, пані! Як ви можете так питатися! Ваша любов була би для мене найбільшим скарбом, новим житєм, була би...

 

— Пане доктор! — строго перебила єго Целя. — Не вдавайте з себе поета! Се вам дуже не до лиця. Кілько разів ви говорили о собі, що ви чоловік практичний. Так говоріть же по свойому, практично.

 

Доктор видивився на Целю, котра стояла перед ним, усе ще бліда, з затиснутими устами і з виразом якогось сконцентрованого напруженя і рішучости. Він окинув єі бистро питаючим зором, в котрім на момент мигнуло щось як злобна насмішка і певність побіди, і сказав:

 

— Ну, пані, троха ви мене розчаровуєте. Я не думав, що ви в таких річах такі практичні.

 

— А щож ви думали? — відказала Целя. — Що зловите мене на самі слова, котрим я маю причину не вірити?

 

— Маєте причину? — здивувався доктор. — Прошу, яка се причина?

 

— Се вже моя річ! — відповіла Целя. — Як прийде на мене черга говорити, то я скажу єі, не бійтеся. А тепер говоріть ви. Тілько остерігаю вас, говоріть щиро!

 

— Хібаж я доси не щиро говорив? — з міною ображеноі невинности сказав доктор.

 

— До річи, пане доктор, до річи! Чого вам треба від мене?

 

— Коли я люблю вас, то щож тут натуральнішого, як бажанє, щоб ви... були моєю?

 

— Була вашою! Так щож, хочете женитись зо мною?

 

Доктор поблід на се питанє. Хвилю вагувався.

 

— Щож, пані, — сказав він, — се було би моім найгорячійшим бажанєм, найвисшим ідеалом, але є тут деякі перешкоди, котрі би треба вперед усунути. Не думайте, що такою перешкодою я вважаю вашу бідність. Про се міні байдуже! Правда, на початок практики, на устроєнє здалось би дещо фондів, ну, але в тім уже моя голова, не вам сим журитися. Важнійшою перешкодою є...

 

Доктор на хвилю зацукався.

 

— Що таке? — спитала Целя.

 

— Ваша служба почтова, ось що! — сказав доктор і відітхнув, мов би звалив якийсь важкий камінь з грудей.

 

Целя гляділа на него з німим зачудуванєм.

 

— Так пані! — свобіднійше вже і навіть з якимось жаром говорив доктор. — Ані мій батько ані я не пристанемо на те, щоб моя наречена з почтового бюра йшла під вінець. Жінка, се для мене щось так святого, ніжного, недосяглого, що я навіть в думці не можу без обуреня бачити єі там, на публичній виставі, на тім ринку, де безвстидність і брутальна сила штовхаються в боротьбі о кусник хліба. Представляти собі вас, пані, серед тоі товпи, се для мене таке болюще, таке понижаюче...

 

Целя стояла бліда, холодна, недвижна. Тілько грудь єі хвилювала раптово і швидко, свідчачи про глибоке внутрішнє зворушенє.

 

— Та щож маю зробити? — спитала вона ледви чутно.

 

— Покинути почту як найшвидше, хоч завтра!

 

— І кудиж відтак подітися? Прецінь тут.... у вас... на вашій ласці бути не можу, не будучи ще вашою.

 

— Ну, на ласці! Яких ви се слів уживаєте! Для того, кого люблю, всяка ласка, всяка жертва є тілько обовязком. Правда, тут вам бути ніяково, але на се є рада. У мене є стара тітка в Станіславові, відвезу вас до неі, пробудете там, поки ту все готово буде до слюбу. Ну, що, згода?

 

І доктор з усміхом знов простер рамена, щоб узяти єі в своі обійми.

 

— Ще ні, — холодно сказала Целя. — Тепер моя черга сказати слово. Не буду довго говорити. Прошу вас, пане доктор, прочитайте міні на голос отсей лист і поясніть єго зміст!

 

І вона подала єму письмо, котре перед тим дала йій Осипова.

 

Доктор зірвася з крісла, мов опечений, кинувши оком на грубі каракулі та курячі лаби, котрими надряпане було єго імя на коверті.

 

— Відки ви взяли се письмо? — сказав він різько.

 

— Не бійтеся, пане доктор, я єго не вкрала, — холодно відказала Целя. — Осипова найшла єго на сходах і думаючи, що воно моє, подала єго міні. Лист був осібно від коверти, і поглянувши на лист, я побачила рахунки за пранє, за митє підлоги, за чищенє чобіт, а під ними підпис: "Amalia Schmidt, Ihr altes Stubenmadl." Аж тоді я глянула на коверту і побачила, що письмо се до вас адресоване. Прошу, пане доктор, звертаю вам сей цінний документ.

 

Доктор стояв, якто кажуть, ні в пять, ні в девять, а далі з силуваним усміхом почав звільна:

 

— Ну, панно Целіно, і щож з того виходить?

 

— Нічого, — сказала Целя, — окрім хіба того, що ви словом чести запевнили, що ваша байка з панною Амалією правдива. Значить, тепер я знаю, яка ваша честь!

 

— Алеж се жарт, невинний жарт!

 

— Такий самий невинний, як той, котрий ви хотіли зо мною зробити! О, тепер я вас зрозуміла! Тепер я знаю, що вам завадила моя служба! Знаю, до якоі тітки ви хотіли мене завезти! Знаю, в якім значіню ви хотіли мене зробити своєю! Боже мій, Боже! — додала вибухаючи голосним плачем, — і що я вам завинила, що ви так насміхаєтеся надомною? Що ви як ті вовки від першоі хвилі тілько над тим і міркуєте, щоб пожерти мене, втоптати в болото, зогидити у власних очах!

 

І заливаючися горячими слізми, в знесилю вона впала лицем до подушки. Тяжке хлипанє потрясало всім єі тілом. Доктора давно вже не було в покою, а замісць него стара Осипова мов мати нахилялася над плачучою дівчиною.

 

Пізно Целя вспокоілась і довго не могла заснути. Житє видалось йій таким тяжким, небезпечним і зрадливим, як тому, хто заблудивсь у лісі повнім гадюк, вовків і труючого сопуху.

 

На другий день через Осипову вимовила Темницьким помешканє. А з полудня, по урядових годинах на почті поспішила до староі Невірськоі. Нещасна жінка, котра, бачилось, виплакала вже всі сльози над труною Ольги, приняла Целю як перший промінь світла по темній ночи. Єі слова, повні горячоі, сердечноі любови для помершоі, повні чистого, дівочого співчутя навіть для єі похибки і для єі великого терпіня старушка пила мов оживляючу росу. А коли в кінці Целя розказала йій свою пригоду з доктором Темницьким, старушка кріпко кріпко обняла єі і зрошуючи слізми єі молоде чоло сказала:

 

— Моє дитятко золоте, бідне! Ходи до мене! Займи те місце, котре так нагло опорожнила люта смерть. Будь міні за дитину! Будемо любитися, будемо рятувати одна одну. А тих, котрі пасуть на нашу погибіль, нехай Бог судить як сам хоче!

 

Целя цілувала старушку в зівялі руки, обливаючи йіх слізми.

 

Львів, у червні 1888 р.

12.11.1890