Сам собі винен (1890).

[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890. Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Бернарського. С. 120—130]

 

І.

 

Виставлений на публичну продаж грунт під ч. 29. власність Миколи Проця, вартости 150 ринських, ураз зі всіми господарськими забудованями (йіх було всего одна хата і стаєнка на одну корову, все разом під одним покритєм з давно прогнилих драниць) для заспокоєня належитости Мортка Шіндера в сумі 40 ринських. Хто дасть більше?"

 

Цілу тоту довгу хрію прокричав хриплим голосом возьний судовий, що заразом повнив службу ліцітатора. За тими словами він прогримав кілька разів молотком о дошку поставлену на колоді, що заступала місце урядового стола.

 

— Хто дасть більше? — повторив він. — Сума викликана 40 ринських!

 

Довкола стояло кілька мужиків у нужденних сіраках і соломяних капелюхах, а також два-три пейсаті, брудні жиди. Вони гуторили поміж собою, обзиралися по подвірю, на котрім відбувалася тота подія, але на оклик возьного ніхто не відповідав.

 

А на боці, коло розваленого плота сидів на колоді сам Микола Проць, високий, може тридцятипятилітній чоловік, худий як скіпа, з лицем зіссаним нуждою і недугою. На колінах у него сидів хлопчик пятиліток, тулячись до вітця і з ляком позираючи на чужих людей перед хатою. А побіч него стояла єго жінка з меншою дитиною на руках, і запаскою обтирала сльози.

 

— Хто дасть більше? — кликав возьний, обзираючись. На те приступив до него жид — сам таки Мортко Шіндер, і лівою рукою діткнувши ярмурки на свойій голові, сказав:

 

— Ни, по що, прошу пана, давати більше? Я дам сорок.

 

— Мортко Шіндер дає сорок; хто дасть більше? За першим разом! — кликав возьний.

 

Ніхто не обзивався.

 

— За другим разом!...

 

Усі мовчали, чути було тілько, як глухо хлипала Проциха.

 

— За третім разом!

 

Голосні удари молотка о дошку були відповідею на той оклик. Мортко Шіндер за своі 40 ринських став властителем грунту і газдівства, отаксованого на 150 золотих ринських а вартуючого що найменше 200 зол. ринських.

 

— Ну, ти дурний хлоп, — обернувся він до Миколи. — Не казав я тобі, загодися зі мною, віддай міні половину твого грунту? А тепер, видиш, я маю цілий!

 

— Бог тебе покарає за нашу кривду, ти пявко людська! — крикнула заходячися від сліз Проциха.

 

— За що мене має Бог карати? Що я не по правді робив? Тебе саму най Бог карає, ти паскуднице, ти! Зараз міні забирайся з мого обійстя!

 

Проциха живо обтерла сльози і хотіла ще щось сказати Морткови, але Проць махнув на ню рукою і сказав зломаним, глухим голосом:

 

— Дай єму спокій! Що вже тепер говорити! Нічого не врадимо! Бог нас покарав, бо така єго воля. Нехай і так буде! Ходім!

 

Він устав, узяв за руку хлопчика і пішов, а з ним розливаючися слізми пішла й єго жінка з малою дитиною на руках.

 

— Оттак куме, вже знов одного газди не стало в громаді, — гуторили між собою мужики на оборі.

 

— Га, видно якийсь допуст божий на мир христіянський!

 

— Ей, говоріть, "допуст божий"! — сказав оден трохи поряднійше вбраний від других. — От нарід сам собі винен, тай годі!

 

— Ей, куме, куме, — відповів перший, — не говоріть так. Добре то, що вас Бог поблагословив, біди не знаєте. А бідний то нехай і найпоряднійший буде, то таки двох у одну сорочку нараз не вбере.

 

— Те-те-те, — відказав богатший, — також пуста балаканина. Робити треба більше, рук прикладати!

 

— Ой, чиж то, куме, бідний не робить, аж єму нераз очи з голови лізуть... Але що то все поможе? От тепер ми ту стоімо, а хіба знаємо, чи й на нас котрого завтра не спаде то само, що нині спало на Миколу?

 

— Таке, таке, — відповів богатший. — Не бійтеся, доброму, порядному ніколи таке не станеся, а все якомусь ледащо, як ось сему Миколі! Говоріть що хочете, а я все своєі буду, що він сам собі винен!...

 

II.

 

Світ широкий, а де в ні подітися бідному, беззахистному?

 

Микола Проць ішов долі селом мов сновида, а жінка йшла за ним ридаючи та заводячи, мов за вмерлим. Був парний літній день. Люде робили в полю, і по селі нікого не було видно. Далі жінка підбігла і порівналася з чоловіком.

 

— Миколо, куди ти йдеш?

 

— До Свічі, — відповів той понуро.

 

— Боже мій, що ти кажеш?

 

— Ну, а кудиж тепер іти? Іншого виходу нема...

 

— Най нас Бог боронить від того, Миколо? Не говори так! Ади, ось ту жиє моя тітка, ходімо до неі, будемо літом робити, а зиму якось перекалатаєм.

 

— А відтак?

 

— Відтак... відтак знов будемо робити і чень якось прожиємо меже добрими людьми.

 

— Добрими?... Ну, ну, варто меже ними жити! Ні вже, нічого з того не буде.

 

І Микола пустився іти далі. Жінка задержала єго за руку.

 

— Бійся Бога, чоловіче, що ти хочеш робити? Адже се гріх великий! А мене ж на кого лишиш? А діти?...

 

— А живши, що я тобі і дітям поможу? Дурна, пусти мене!

 

Але вона не пускала, і конче тягла єго через місток на тетино подвірє.

 

— Знаєш що, — сказав вконець Микола, — коли хочеш, то йди до тітки...

 

— А ти?

 

— Я не піду.

 

— Чому?

 

— Я не можу і одноі хвилі жити в тім проклятім селі! Як мя силою задержиш, то повішуся. Тож ліпше пусти.

 

— Але куди ж ти підеш?

 

— Піду на заробок, на Людвіківку до тартаку.

 

— До тартаку? Господи небесний, таже ти слабий, як комар! Що ти там зможеш робити?

 

— Не бійся, щось уже найду. А там тепер треба робітників, то приймуть.

 

— А коли ж вернеш?

 

— Як тілько зароблю, щоби викупити своє добро від того проклятого жида. Борше ні.

 

Вона витріщила на него здивовані очи і трівожно гляділа на него.

 

— Миколо, що ти кажеш?...

 

— То що чуєш.

 

— Але ж то...

 

Не могла докінчити, в горлі щось давило єі, мої камінь.

 

— Коли буде, то буде, але мусить бути. Або зароблю, або згину, — що міні по такім житю! Бувай здорова!

 

Він поцілував жінку і дітей і повільним, нетвердим ходом пішов далі гостинцем. Вона плачучи гляділа за ним з містка, поки не щез на скруті за горбочком.

 

III.

 

Рік минув від того дня. Знов літо. З погідного неба сонце сипле горяче промінє на високі лисі гори, на зелені мочарки над рікою, на фабричні забудованя Людвіковецького парового тартака. Свіча бурлить і розбиваєся о круглясте камінє; на необрубаних горах мліють смерекові ліси, повиті прозірною синявою мглою. Серед кітловини стремить сама фабрика, зі всіх боків обсаджена високими стосами грубих ботюків, мов величезним сірим муром. З червоного комина бухає дим і роздаєся проразливий свист, у нутрі фабрики чути скажений клекіт, писк, скрип і ляск паровоі машини, перемішаний з оглушаючим шумом води і криком робітників. А в віддали на вершках гір роздаєся ту і там цюканє топорів та грохіт падучих величезних смерек.

 

— Гура! — кричать рубачі при кождім упадку такого лісового велетня, а відтак опять починаєся цюканє, велетня обрубують з галузя і по утертій коліі спускають долі горою на ріку, котра донесе єго прямо до машини. День по за день зі всіх верхів навкруги роздаєся те цюканє і той крик, день по за день сотки лісових велетнів з хряскотом зсуваються по голих, шутрових урвищах гір у долину, щоби там на воді ждати, аж прийде йіх черга лягати під невмолимі зелізні зуби парових пил. І день у день 14 сложних пил (гатрів) гризуть кости лісових велетнів, мов 14 великих, незнищимих червяків.

 

Між рубачами працює й Микола ось уже від року. Він став ще нужденнійший і сухійший, але нині рубає з якимось завзятєм, немов та смерека — єго смертельний ворог.

 

— Чень нині послідній раз, Господи, чень послідній раз! — думає він собі, високо замахуючи сокирою.

 

Він нині щасливий. В єго ремени завиті в шматині лежать у безпечнім сховку 50 ринських, зароблені за рік. 40, рахує Микола, буде жидови, а 10 на початок господарства. Нині вечером кінчиться єго робота, а завтра він піде домів.

 

І справді другого дня ще не світ, не зоря, а Микола Проць опирав уже далеко від Людвіківки. Він ішов швидко, аж задихався. Думка єго літала в будущині, не хотячи і раз глянути по за себе, де нічого не стрітила б, як тілько недолю та недостаток.

 

— Насамперед піду до жида, — думав собі бідний мужик, — викуплю поле і хату, а тогді вже до жінки... Ходи, скажу, час прийшов обстати знов на своім!

 

Тота думка додавала сили єго слабим ногам. Сонце стояло над заходом, коли дійшов до свого села. Серце забилося в єго груди, коли побачив з далека свою на пів розвалену хату і обширну коршму край села. Добуваючи остатніх сил він поспішив до неі.

 

— Добрий вечір, Мортку! — крикнув він уходячи до коршми.

 

— Добре здоровлє! А, то ви, Миколо? — сказав Мортко. — Деж то ви бували, що вас так довго не було видно?

 

— Був на роботі, — сказав Микола. — Слухай Мортку, я тобі маю щось сказати.

 

— Ну, що таке?

 

Микола видобув з череса шматину, розвязав єі і положив перед жидом чотири десятки.

 

— На, видиш! Віддай міні грунт і хату.

 

— Що, що, що? — скрикнув жид і відступився. — Ти хочеш за сорок ринських купити грунт і хату? Ха, ха, ха!

 

— Не купити, але своє відобрати!

 

— Відобрати? Ов, а то як відобрати?

 

— Я тобі віддаю, що-м тобі винен, а ти міні віддай грунт і хату.

 

— Овва! Ти, бачу, Миколо, десь набрався великого розуму. У нас так не йде! Міні за тотой грунт дають триста ринських. Я хочу чотириста, а тобі дам за двіста пятьдесять. Розумієш?...

 

Микола став мов остовпілий від тих слів. Жид, видимо, злякався, бо шморгнув до ванькира і запер за собою двері. В коршмі було кілька знайомих мужиків. Ті обступили Миколу, зачали витатися з ним і потішати єго, але він стояв, мов стовп, не зводячи очей з того місця, де перед хвилею стояв жид. Довго-довго простояв так бідний чоловік, а далі обернувся до людей.

 

— Люде, чи то може бути? — спитав він глухим, тремтячим голосом.

 

— Щож, кумочку, зробиш жидови, коли все в єго руках? — відказав оден.

 

— І права нема на тото ніякого?

 

— Нема.

 

— Га! — сказав Микола і замовк, тілько грубі, пекучі сльози покотилися по єго блідому, замученому, порохом припалому лицю.

 

— Люде добрі, — сказав він по хвили, — візьміть оті гроші, прошу вас, і дайте мойій жінці. Міні йіх не треба. Поклоніться йій від мене і кажіть, що незадовго верну. А про се, що ту з жидом було — ані слова! Чуєте, ані слова!

 

— Добре, кумочку, добре.

 

— А тепер бувайте здорові!

 

Він натис капелюх на голову і вийшов. Сонце горіло кроваво-золотим огнем над самим заходом. Кровавою пасмугою блищала Свіча серед темнозеленоі рівнини, звиваючись поміж лозами. Шуміла вода по каміню. Цвірінькали воробці в лозах, а в серці бідного Миколи клубилося горе.

 

ІV.

 

В тих днях, коли те діялось, у Людвіківці сталася новина. В одній коршмі коло Долини, стоячій відлюдно серед поля, в ночи вирізано цілу родину арендарську. Оден тілько хлопчина майже чудом переховався за комином і розказав відтак про убійство. Людей, котрі се зробили, він не знав і навіть не розумів йіх бесіди. Впало підозрінє на двох Італіянів, працюючих у Людвіківці. Йіх і арештовано. Італіяне ті працювали "на спусті". Се була дуже небезпечна робота. Оден лісистий верх не лежав над водою, так що не було куди спускати з него зрубаного дерева, бо кругом були зовсім неприступні, величезним камінєм завалені дебрі. А дерева на тім версі були як раз найкрасші і найрослійші. Діректор тартака думав, думав, яким би то способом дібратись до них, а вкінці придумав спосіб. В пів висоти тoгo верха випливало з під скали невеличке жерело, котре як малий потік спадало в долину і клекочучи губилося між скалами, щоб аж під горою вспокоітися і впасти тихо до Свічі. Від того жерела діректор казав вибудувати спуст аж прямо на фабричне подвірє. Спуст той, то був по просту невеличкий водопровід, зложений з грубих деревляних брусів в виді довжезного корита. Мов струна простягнувся він від фабрики понад страшенну, камінєм найіжену та декуди ожинами і дикою хоптою порослу пропасть аж ген до самого серця противноі гори. З дна пропасти водопровід виглядав як груба линва, а кобильниці, на котрих він опирався, виглядали мов довгі жердки, котрі ось-ось захитаються і впадуть. Тим деревляним коритом текла вода з жерела і при єі помочи лекше було спускати дерево з гори до тартаку. Тілько що вода сама не могла гнати тих величезних трамів, хоть для лекшого ховзаня йіх обдирано з кори. Мусіли проте два робітники раз у раз тягати ті ботюки долів спустом. Се діялося в такий спосіб, що робітник, зарубавши міцно сокиру в оден конець ботюка, причіпався до топорища обома руками і ступаючи по краю бруса, цілим тілом звішений над страшенною пропастею, волік по ховзкім дні ботюк за собою. Не швидко се йшло і робота була небезпечна, бо скоро б або сокира вихопилася з ботюка, або руки робітника сховзлися з топорища, то єго ждала неохибна, видима смерть на дні страшноі пропасти. Тому то місцеві робітники ніяким світом не хотіли йти до роботи, хоч діректор давав за ню по два ринські денно. Тілько згадані два Італіяне згодилися на те, і справді, вже отсе три місяці щасливо з тим справлялися. Друг робітники боялися навіть глянути на них, коли вони вихилені задом над пропастею волочили ботюки долі спустом. Правда, що по при головне корито покладені були на кобильницях дошки, щоби вигіднійше було ходити, але в разі як би вихиблася сокира з дерева, дошка не могла б була вратувати робітника.

 

Отож коли Микола вернув назад на Людвіківку місце двох арештованих Італіянів було опоржнене.

 

— Пане діректор, — сказав Микола входячи до фабричноі канцеляріі, — ось я знов у вас і прошу роботу.

 

— О роботу? — проворкотів діректор. — Еге, добре. Ось ту при спусті є робота, хочеш?

 

— При спусті? — проикав Микола.

 

— Я тобі добре заплачу, два ринські денно. Xочеш?

 

Микола задумався. Холодом повіяло на него від тоі думки, але виходу не було. Тай впрочім о що єм тепер дбати?...

 

— Добре, пане діректор! — сказав він, — піду на спуст, дійся воля божа!

 

— Що, підеш? — сказав діректор і глянув на него здивований. Він сам тепер немов налякався Миколовоі смілости.

 

— Так, піду! — сказав твердо Микола.

 

На другий день рано коло спусту згромадилася ціла товпа робітників і надзирателів фабричних. Хотіли побачити, як справиться Микола зі своєю карколомною роботою. Микола був уже в лісі. Там чути було крики та гойканє робітників, цюканє топорів та хряск падучих дерев. Ось уже ввалили величезний ботюк у корито. Біле, з кори обдерте, смолисте дерево блискотить до сонця. Ось і Микола. Він перехрестився, хопив у обі руки величезну сокиру з довгим, міцним топорищем і замахнувши нею понад головою зарубав що сили в грубший конець ботюка.

 

— Ану, в імя боже! Далі!...

 

Микола хопив топорище, схилився, перевісився аж геть над пропасть і при помочи других робітників трунув з місця.

 

— Поволи! Поволи! — кричали з долини.

 

Ботюк досить лехко сунувся дном спусту. Микола йшов безпечно по дошці, крок за кроком. Уже виходив над найстрашнійшу пропасть. Боязливші відвертали очи, не можучи знести виду того чоловіка, ступаючого мов по нитці між житєм а смертію.

 

— Боже, ратуй єго! — шептали робітники.

 

— Цікавий я, чи перейде? — шептав діректор.

 

А Микола йшов. Він очима впився в ботюк і в блискучу сокиру, котра мов великий зуб якогось лютого звіря впилася в біле, блискуче тіло ботюка. По за сокирою і ботюком він не видів нічого, не чув нічого. Не чув і страху. Лишень здавалося єму, що се він очима держиться ботюка, а відверни він на хвилину очи від него, так туй єго смерть.

 

Але що се?... Чи рука єго дрожить? Чи сокира захоліталася в дереві? Миколу стисло щось за серце. Він чув, що сокира за слабо вбита і ось-ось вихопиться. Він хотів зупинитися і поправити єі, але щось немов перло єго далі. Він глянув у низ, у пропасть, і в тій хвили в голові єму закрутилося, в очех почорніло і одно-однісіньке слово вирвалося з єго уст:

 

— Боже!

 

Оден-однісінький крик трівоги вирвався в тій самій хвили з грудей усіх тих, що гляділи на другім боці. Микола тілько блиснув і долів головою повалився в пропасть. Зараз на першім острім обриві голова єго розпирслася на кусні, мов розбитий гарбуз.

 

— Боже! — зойкнули робітники на той вид і побігли в долину, хоть знали, що для бідного Миколи нема вже ратунку.

 

Єго поховали за Свічею у стіп високоі гори. Зелена, мохом і полевими квітами поросла поляна, з двох боків окружена рікою, але вистирчаюча над нею так високо, що вода ніколи єі не заливає, містить у собі єго тіло. Свіча прискає і реве побіч, немов у безсильній злости за свою жертву. Зі всіх боків у задумі глядять високі гори на незначну зелену могилку по однім і на велику фабрику з червоним комином по другім боці. В ліщині кує зазуля, мовби питалася: "Хто ту? Хто ту?" А чижик у високім зілю протяжно віддзвонює: "Нещасливий! Нещасливий!" Тілько сердита, писана сойка на самотній смереці дразнить: "Сам собі винен! Еге! еге!..."

 

Львів 20 грудня 1880.

10.11.1890