Виставка «Музи у «Бункерімуз» франківчанина Миколи Джички в тернопільській галереї «Бункермуз» (17-30 жовтня) бентежила неоднозначністю. Хоча, здається, що може бути однозначніше оголеного тіла (а саме воно чи не на всіх полотнах), реалістичної манери письма та класичних поз? А поза тим розумієш, що все це — елемент гри. Тіло тут не об’єкт замилування, його зображення не тільки спосіб усвідомлення гармонії, не стільки форма уславлення творіння: це водночас універсальний знак і знак, вкорінений у тут-і-зараз. Це тіла універсальні та конкретні — кожне водночас має прототип і водночас вивершене до того, щоби стояти від нього окремо, розповідаючи власну історію.
«Музи у «Бункерімуз» — не ефемерні створіння в легких одежах, що кружляють у романтичному танку, а цілком конкретизовані, захоплені в канкані дещо гіперболізованої реальності.
Вони, зокрема, це:
— (частина серії «Поділ землі»): жінки, згорблені роботою, «озброєні» сільськогосподарськими знаряддями; у них немає ні спокою, ні пасторальності, ні легкості; вони важкі та спрацьовані, це музи праці на полі, вкорінені в механістичність життя;
— «Вчительки» — дві оголені фігури, із єдиним елементом одягу – краватками, в однієї порожній погляд уперед (у іншої мав би бути аналогічний, але її обличчя замальоване); вони стоять в позі струнко, як оті скіфські баби, так, ніби нічого Їх не стосується, як щось геть невписане у середовище, щось, що існує саме по собі, чи (що правдоподібніше) існує незалежно від себе, як стороній мешканець цього тіла;
— «Давай, гуцулко» — вагітна жінка, чию плоть, яка пашить здоров'ям і снагою, відчуваєш, ніби на дотик, над чиєю головою несподівано сплітається візерунок тепло-червоного килима, ніби німб, а малюнок яблука в її руках, ніби глузування із значимості цього символу — глузування в її посмішці, її погляді, бо вона чується центром Всесвіту, його співтворцем;
— «Так, майстер спорту» - дівчина, що недвозначно тримає щось, обхоплене рукою біля рота, в одному оці митний союз, в іншому ЄС;
— «Я бажаю бути дитиною»: сіре тло, з якого виростає тіло того ж кольору, що ніби рветься з рами, обтяжене роками та бажаннями, нависає, контрастує з яскраво жовтим дитячим малюнком — спільна робота Миколи Джички з п'ятирічною донькою;
— «Мій генерал» – портрет дружини, де тендітність відчутна ще більше на контрасті з важким сукном німецького мундиру, а вгорі, на кшталт німбу — військовий кашкет.
Всі ці ігри з формою інтригують і провокують, бо як би не нехтував спецефектами, але очі пожадливо чіпляються за контрасти фактури, чуються скелелазами. Особливо прикметні роботи циклу «Поділ землі», коли несподівано серед спокою реалізму, знайомої перспективи, де погляд повільно обмацує пливкі лінії тіла — раптом виникає фактурна червона пляма там, де мало б бути (теоретично) миловидне личко. Ц я червона плита (тектонічна?) пластична, ніби хвилі волосся, або земля, розчесана граблями. Пляма почуває себе господаркою, ти покірно пестиш її поглядом, вивчаючи топографічні дрібниці.
Або робота поруч – тут шерхла пляма з’їдає лише частину обличчя. Щось всередині протестує й намагається реконструювати, забрати полуду, продертися до того, що було спочатку, але що було спочатку? Який шар образу правдивий, і чи можна докопатися до точки відліку, чи можна дійти до горизонту подій і зазирнути за нього, чи взагалі є первинність й вторинність – чи існує щось за об’ємною плямою? І хто тут насправді господар – лінійність, міметичність чи «крик» жесту? Мова кольору та фактури чи образу? Емоціо чи раціо? Деструкція чи створення? Тіло, як біологічна одиниця, як знак, і якщо знак, то який саме? Або гра як безумовний чи умовний рефлекс?
Ще один цікавий аспект: у руках трудівниць — двовимірні «об’єкти праці», вони випадають із загальної системи кольорів – без домішок — жовті, блакитні. Живуть своїм життям, непричетним і стороннім, ніби зайшли випадково та залишилися. Контрастують із тілами, що дихають життям, вібрують м’язами, підставляють себе променям. Класика контрасту природності і штучності, і чи не є відтворення природності вбиванням її? Як відчути правдиве дихання життя, коли все, що потрапляло в руки, було таким же однотипним, а очі застелені плямами?
В анотації до виставки куратор Анатолій Звіжинський пише: «...цього разу тілесність без звабливості. Актуальні соціальні проблеми подано через гру складних метафор, підтекстів, символів. Художник немовби уникає прямої розмови про трудову еміграцію українців, про примітивну, важку фізичну працю, про колишню престижність інтелектуальних професій, про замовчування в суспільстві гендерних нерівностей. Але чому для висвітлення цих проблем знаковою стає оголена жіноча фігура? Експлуатація сексизму задля привертання уваги до чогось важливішого? Пози натурниць зведено до знаків. Погляди – до запитань. На мовчазні запитання немає відповідей. Нам надіслано німий докір за співучасть? В цьому своєрідна сила мистецтва – говорити мовчки. На початках нового століття американський критик Дональд Каспіт ввів у науковий обіг поняття "Нові Старі Майстри", намагаючись тим самим підвести риску під феєричною і спекулятивною епохою постмодернізму та початком утвердження інакшого світосприйняття, що апелює до класичного, ремісничо-міцного новітнього формотворення: "Тепер, коли мистецтво модерну упредметнило само себе, коли «нове» стало «нео», як пишуть деякі теоретики, час повернутися до традиційного мистецтва. Повертаємося не безсвідомо, не беззмістовно, не механічно, але творячи з фантазією; в такий спосіб, котрий навертає справедливе, бо давнє мистецтво завжди приховує свіжість і завжди залишається актуальним для сучасного життя".
В Україні, незважаючи на "відірваність" від світових мистецьких процесів, є художники, які свідомо чи несвідомо вправно наслідують ці постулати. Творчість Миколи Джички органічно вписується в декларовані Д. Каспітом основи нової течії».
Микола Джичка:
«Я не задумуюся над глибинами значень моїх робіт, а роблю те, що відчуваю. Хоча, «Старі Нові майстри» мені дуже імпонують, подобається нове трактування класичних композицій. Я не люблю антиестетики. Зараз багато творів відштовхують формою, хоча потім приваблюють своїм змістом. Як на мене, мистецтво має бути привабливим: занурюєшся у привабливість, і бачиш, що за тим є ще щось. Нагота весь час звертає на себе увагу. За допомогою неї можна більше наголосити на тому чи іншому меседжі.
Тіло - універсальний засіб, люблю його зображати, і в процесі роботи завжди додаються значення. Звичайно, не хочеться бути буквальним, але я все роблю на чистій інтуїції. Хотів зобразити українську жінку. Так, то не дуже веселі музи. Такий час, а це - віддзеркалення сьогодення. Але тут кожен може знайти своє значення.
У полотнах є багато недосказаних речей. Для мене це свого роду гра. Це колективні ігри, ми любимо бавитися та роздавати ролі. Гра - те, що дозволяє людям залишатися дітьми. Навіть у часи кон'юнктури митець грається з тими речами, які хоче від нього ринок».
Художник Дмитро Стецько (Тернопіль):
«Ця виставка цікава не тільки для відвідувачів, але й для художників. Тут непересічний реалістичний рисунок, трохи сюрреалізму, посиленого настрою. У нас давно відійшло на маргінеси реалістичне мистецтво, бо тепер більше захоплюються абстракцією. А ця річ завжди була важливою. Кольору та настрою вже замало. Мистецтво знову вертається до того реалістичної манери, створення композиції, ідеї, образу. Цим Микола Джичка, як на мене, володіє вправно».
Художник Володимир Чорнобай (Тернопіль):
«Микола Джичка йде правильним шляхом. Мені подобається його портрети. Він відчуває натуру, і вміє це добре відтворювати, вона його тримає. Такі роботи йому вдаються найліпше. А у вільних композиціях, мені здається, одні елементи починають суперечить іншим, вони борються не в спосіб контрасту, а в способі виразу, йде плутанина мов».
Тіло, будучи вічним об’єктом зацікавлення (Нарцис стоїть на колінах, що перетворилися на трон), є скінченним і безсмертним водночас – закостенілим у своєму першопочатковому та біологічному існуванні, крихкому та обмеженому, але гнучким у своєму відображенні.
Десь так і тут — радість від виставки починається не тоді, коли в залі галереї вглядаєшся у картини, а коли розглядаєш свої реакції на тіло іншого, відтворене іншим, тіло метафоризоване до дзеркальності, абстрактно-універсальне тіло, що стає твоїм.
10.11.2014