Святослав Померанцев: «Ми – це лише аромат»

 

Після V Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz президент літературної корпорації Святослав Померанцев одразу вирушив у поетичний тур Європою з Сергієм Жаданом та «Собаками в космосі». У Чернівці він повернувся аж на початку жовтня – у передчутті нового, постфестивального етапу роботи. У такому настрої ми і поговорили зі Святославом про Meridian, про Czernowitz, про далекоглядні проекти корпорації та локальний патріотизм.

 

Святослав Померанцев. Фото: Esquire Ukraine, Роман Рудаков.

 

– П’ять років тому, коли ви починали фестиваль, яким був культурний ландшафт у Чернівцях?

 

– Я не знаю, що було тут п’ять років тому. І я починав не п’ять років тому, а сім – тому що два роки тривала підготовка. Перед тим, як усе це робити, я взагалі не вивчав досвід ані чернівецьких, ані українських, ані європейських організаторів фестивалів, не робив моніторинг ринку – що є, чого бракує.

 

– А звідки тоді з’явилася впевненість, що вдасться створити тут поетичний клімат?

 

– Це очевидна тематика, яка не потребує великих зусиль для її створення. Сцена є, прожектори увімкнені, Czernowitz – відоме слово серед світових інтелектуалів, тільки треба щось зробити. Будь-який захід, що позиціонує себе як сучасний, пов'язаний з українською, чи, тим більше, з німецькомовною літературою, у Чернівцях обов’язково буде успішний, оскільки є сформований слухач. Сюди ж їдуть за літературною спадщиною.

 

– І багато їдуть?

 

– Трохи їдуть. Не скажу, що це багато – у нас невигідне розташування міста. Сюди треба їхати спеціально: летіти до Львова, наприклад, а звідти їхати поїздом п’ять або більше годин. А з Києва взагалі неможливо дістатися – потяг їде чотирнадцять годин, дорога погана, вісім годин на автобусі. На такі жертви люди не підуть.

 

– Ти думаєш, тому у Чернівцях так слабко розвинений туризм взагалі і літературний зокрема?

 

– Так, тут кілька негативних факторів. По-перше, немає об’єкта. Інтелектуальний турист (а він у нас саме такий) шукає інтелектуальної поживи – а тут її бракує. По-друге, дуже погана комунікація зі Львовом і Києвом. І, по-третє, ми на кордоні з Румунією і Молдовою – здавалося би, можна використати цей трафік. Але тут зупиняє мовний бар’єр: у нас зовсім не схожі мови. Чому Львів успішний? Там немає мовного бар’єру для потенційних туристів-поляків. Плюс – хороша транспортна розв’язка. Тому у нас порівняно все зле. Окрім одного – самого міста: Черновіц. Атлантида. Культурний міф.

 

– Навіть простому відвідувачу фестивалю помітно, що для вас важливо виправдати сподівання публіки. А чого ви очікуєте навзаєм від гостей? 

 

– Це найпростіші очікування. По-перше, щоб вони прийшли. А по-друге, щоб вони були такі, якими я їх собі уявляв, і для яких я хотів би працювати. Якщо це перекласти на мову будівельної фірми, то мені цікавіше робити щось інноваційне і в цікавому приміщенні. Відносно публіки мої сподівання виправдовуються з величезним успіхом: у нас на ночі поезії приходить п’ятсот осіб. На поезію, на молодіжну сцену! Це дуже високий показник, таке може бути тільки в казці. Є, звісно, й такі феномени, коли стадіони на поезію збирають, але це не стосується нашого жанру.

 

А якщо говорити про інші сегменти аудиторії і наші очікування – то ми дуже хочемо, щоб з’являлися інші культурні інституції, структури, події: арткафе, галереї, виставки, інші фестивалі. Тому що завжди клієнту потрібно давати право вибору. Тож коли говорять: «навіщо ми будемо починати, ми все одно не будемо крутіші за Meridian», я відповідаю – не треба рівнятися! Тут така величезна ніша, що можна сто різних заходів зробити у Чернівцях. І це насправді тільки підсилить Meridian. Я тоді опинюся у середовищі природної конкуренції, і буду робити свій продукт більш якісно. А по-друге, це дасть право вибору, і на нього теж підтягнеться більше клієнтів.

 

– А ти не думаєш, що кількість грошей, які в принципі можуть обертатися у сфері культури, обмежена? І якщо у вас з’являться конкуренти, то буде ще більше аплікацій на обмежену кількість грантів?

 

– Справа в тому, що насправді грошей більше, ніж ідей. Цього року усі переймалися і говорили, що Meridian’у не буде – рік тяжкий, війна, і ми теж на «своїй маленькій передовій»… Але навіть зараз ми не відчували фінансових ускладнень, і реалізували бюджет-максимум: програма у Чернівцях складалася не з 19-ти, а з 35-ти подій, запросили не 20, а 70 учасників. Ми знайшли і західні, і українські гроші; відпрацювали з давніми партнерами (до речі, з усіма без винятків!), та здобули нових.

 

Тож хороших ідей реально менше, аніж грошей, які можна під ці ідеї дістати. А у Чернівцях, до того ж, є люди, наділені локальним патріотизмом, і таких достатньо.

 

Чи зробити великий фестиваль, чи менший – потрібно задіяти той самий ресурс. І чи мені шукати двісті гривень, чи двісті тисяч гривень – я технологічно проходжу той самий маршрут. Тому я погано орієнтуюся на ринку невеликих грошей на невеликі проекти. Але інтуїтивно відчуваю, що в Чернівцях вони є. Якщо це, до того ж, розумна ідея, і вона може бути для когось рекламою – то знайти дві або двадцять тисяч на неї не складно. Просто я працюю на іншому ринку – мені таких сум не вистачить.

 

Ігор та Святослав Померанцеви. Фото: Obreey.

 

– Ти говорив, що тобі подобається віддавати свої повноваження підлеглим. А чим буде займатися президент фестивалю, коли у нього нарешті відберуть усі повноваження?

 

– Буде на Кубі. З одного боку – кубинська сигара, з другого – кокосовий горіх з коктейлем і трубочкою. Буду сидіти в шезлонзі, в капелюсі, і в чорних окулярах Ray Ban.

 

– Так ось він який, локальний патріотизм…

 

– (Сміється). Так, але я зможу зробити це тільки тоді, коли соціальний механізм у Чернівцях дасть можливість «краще харчуватися» мешканцям міста, а мені – сидіти на Кубі. Працює тільки принцип «виграш – виграш»: якщо я буду сидіти на Кубі, то тільки коли тут будуть краще жити.

 

– А чим ти міряєш виграш мешканців Чернівців?

 

– Сергій Осачук, один з учасників нашої ініціативної групи, підібрав дуже важливе слово для нашої корпорації: ми – аромат. Можна вбрати дорогий костюм, сорочку, черевики, краватку, і піти на зустріч; але тобі потрібен власний аромат – його бракуватиме. Так от, ми не відповідаємо за штани чи піджак. Ми хочемо, щоб «одяг» був відповідний до аромату. І от аромат ми беремо на себе.

 

– Ти вже бачиш цей процес – що «костюм» виструнчується під дорогі «парфуми»?

 

– А ми працюємо не озираючись. Ми просто впевнені у тому, що ми робимо. Це випробувана формула, вона дієва в усьому світі – і у нас спрацює. Канський фестиваль: хто взагалі знав про Канни до нього?

 

– Так, але це перспектива десятиріч!

 

– Ну і у нас достатньо часу! Коли запитують, як довго ми будемо існувати, або нагадують, що у нас трирічний договір з міськрадою на оренду Целанівського центру; або запитують, що я буду робити «потім», то я відповідаю: коли ви почуєте, що впав Рим і Єрусалим, тоді ви можете дзвонити до мене, і обережно цікавитися, як справи у Meridian'у (сміється). Тому що ми ніколи не зачинимося.

 

Прес-конференція у Целанівському центрі перед V Meridian Czernowitz. 

 

Paul Celan Literaturzentrum

 

Нам «подарували» це приміщення. Де-юре ми його орендуємо на три роки, і це щастя, що міськрада виділила таке приміщення за символічну оренду. Звісно, це не просто так – спрацювали наші іміджеві дивіденди, і це доводить, що в нас вірять. Сімдесят квадратних метрів, фасадний вхід, центральна вулиця – де-факто, це подарунок. І я поясню, чому. По-перше, там буде справді потужний Літературний целанівський центр, який стане візитівкою Чернівців, і про який будуть знати люди літератури в усьому світі. Там будуть абсолютно усі туристи, що приїздять у Чернівці. Це буде такий заклад, що коли ти не був у Целанівському центрі – ти не був у Чернівцях. Так само: якщо ти не був у «Аїді» – ти не був у Відні. Поза тим, це буде концентрація сучасної буковинської літератури, живе творче середовище, бібліотека, відеотека, книги чернівецьких авторів, невеличка кав’ярня та івент-спейс, відкритий для різних публічних акцій та приватного спілкування поціновувачів літератури.

 

Так от, чому я кажу «подарували». Утримання такого навіть невеликого центру – це сталі витрати. І ця кав’ярня – якраз той маленький бізнес, прибуток від якого буде покривати утримання центру. Ми не будемо стояти з простягнутою рукою під Ратушею. І не помремо від голоду. Водночас, ми – організація з розповсюдження книг, і на законодавчому рівні нас дуже складно виселити; а таких, як ми – то вже напевне тільки вперед ногами. Але органи влади і мерія будуть підтримувати такий проект, тому що коли на міжнародній арені з’являється мер, то йому потрібні козирні карти. Meridian – це один з тих козирів, що їх Чернівці можуть сміливо витягти і показати. Може, це не козирний туз – я не претендую на це вже сьогодні – але, хоча би, козирний валет (усміхається). Тому жодна влада не відмовиться мати таку карту у кишені. Наостанок хочу підкреслити: якби у мене було власне приміщення з таким розташуванням, я би все одно робив Літературний целанівський центр.

 

– Як же ви плануєте досягти всесвітньої слави Целанівського центру?

 

– Ми скористаємося стратегією одного вже успішного заходу у сфері літератури – наприклад, Meridian Czernowitz (сміється). Але це справді перспектива десяти-п'ятнадцяти років.

 

 

Стенд Meridian Czernowitz на Лейпцизькому книжковому ярмарку. Фото: Ростислав Шпук.

 

Літературна премія

 

Цей проект ще в розробці – для нього поки що немає фінансування. Мені потрібен фінансовий партнер, який гарантував би мінімум п’ять, а краще – сім років. Проект даватиме резонанс протягом цілого року, в усіх ЗМІ та інтелектуальних колах. Тому що це буде громадянська війна серед письменників України (сміється). Адже не секрет, що літературний світ дуже тісний і дуже густонаселений. Якщо говорити про Україну – то це дуже бідний світ, у ньому критично мало грошей, і його мешканці (як будь-які творчі особи, це нормально) мають високі амбіції. Це люди з тонкою шкірою, а часом і зовсім без неї. Вони чутливі до усіх емоцій. Тому на цих територіях часто виникають літературні війни. Це не я вигадав; до того ж будь-яка війна – це серйозний рушій прогресу.

 

Звісно, літературна премія повинна не лише констатувати факт хорошої літератури. Є різні досвіди, але наша премія ставить собі за мету підтягнути літературний світ до рівня премії. Тобто нам не цікаво йти наприкінці і збирати; нам цікаво вести за собою.

 

Це буде премія за українську літературу українською мовою. І тут є кілька важливих та цікавих моментів. Перше – це журі. Друге – матеріальна винагорода. І останнє – хто має право номінування. Ось три складові; крім, звісно, основної мети – «за що?». Хочеться, щоб представлена література давала певний зріз епохи, щоб вона була осмисленою. Хочеться, щоб це був багатогранний продукт. Текст може бути коротким, може бути довгим, будь-якого жанру – хоч з фейсбуку.

 

Журі – це, звісно, наш Олімп, старійшини. Вони, щоправда, ще не знають про це (сміється). Хтось відмовиться, хтось погодиться, але наразі це: Ігор Померанцев, Юрій Андрухович, Петро Рихло, Марк Бєлорусець, Сергій Осачук, Йосиф Зісельс та Сергій Жадан. Також, я думаю, ми будемо запрошувати експертів: наша ініціативна група буде функціонувати як комітет, а повне журі – це комітет плюс експерти. Це можуть бути і літературознавці, і письменники, і мистецькі журналісти; але також дуже важливо, щоб запрошені експерти репрезентували читача. Тобто це повинні бути люди з тонким творчим даром, які можуть оцінити текст, запропонований комітетом, з позиції читача. Що стосується третього – права номінувати, то тут теж обмежене коло (і вони теж ще не знають): номінувати можуть голови літературних спільнот, фестивалів, які мають однакові з премією цілі та інтереси (президент Форуму видавців, куратори Книжкового арсеналу, міністр культури, і т.д.); потім є ідея запропонувати кафедрам української літератури, мови та історії літератури окрім їх академічної діяльності також таку інтерактивну діяльність. Франчайзинг ми для них створимо – анкету, умови тощо. А тепер – найцікавіше: наприклад, можна запропонувати подавати номінантів центрам українознавства (а вони є у 65-ти містах світу). Адже моє бачення цієї премії – звести разом весь світ, який має стосунок до сучасної української літератури.

 

– Але ж центри українознавства дуже часто є такими собі «осередками шароварщини» десь у далекій діаспорі…

 

– То чому вони такі? Тому що насправді ніхто їм не запропонував альтернативи. Ніхто не підказав їм цікавої справи. А наша мета – зав’язати на цю премію весь світ.

 

Я не готовий сказати, чи будемо ми публікувати лонґ-ліст. Я прибічник консервативних премій, які не оприлюднюють попередні списки номінантів. Я б оголошував тільки переможця. З одного боку, у цьому завжди є інтрига, і я ще міркую, збираю різні думки. Але інтуїтивно я прихильник закритих списків.

 

А потім раз на рік запрошувати номінанта у драмтеатр Чернівців, запрошувати гостей, робити з цього якісну літературну подію. Грошову винагороду вручати тільки у випадку особистої присутності автора. Якщо не приїхав, то титул ми надаємо, але гроші залишаються у банку.

 

– Тобто ваше надзавдання – вивести українську літературу на світовий рівень?

 

– Так. За якісними літературними преміями слідкує увесь світ. Усі, хто цікавиться літературою, читають і знають, хто цього року виграв Букер, Ангелус, Бахман, Нордік. І тому з такою премією в Україні будуть рахуватися, не зважаючи на те, що вона не міжнародна. Я хочу віддати гроші українцю; хочу підтримати своїх. Ну а потім, коли нагодуємо своїх, можна буде говорити і про міжнародний масштаб.

 

Тим не менше, ця премія буде відомою, оскільки ми – міжнародна інституція. Ми будемо, звісно, всюди показувати нашого лауреата, і це цікава якісна картинка для наших прихильників звідусіль, піар української літератури на світовому рівні. Тому що зараз, слава богу, українська література представлена і у Європі, і в Америці; але знову ж таки – потрібен аромат! (сміється)

 

Василь Дроняк та Святослав Померанцев на Meridian Czernowitz 2014. Фото: Тетяна Давиденко.

 

НеВидавництво

 

– В усьому, що ти говорив про фестиваль і корпорацію, чується повага до академічного літературознавства. А ця сфера рідко коли перетинається з сучасною літературою…

 

– Так, але чому б їх не об’єднати? Збагатити і тих, і інших.

 

– Ви, фактично, вже робите це у рамках ваших видань, які завжди серйозно ставляться до матеріалу.

 

– Ну, там переважно Дроняк робить (видавництво «Книги ХХІ» – прим. авт.). А взагалі-то, Василь Дроняк – це моя монетизація карми. Це мій перехід на інший рівень, як у комп’ютерній грі. Я щасливий, що зустрів таку людину – він повністю закрив на собі усі видавничі питання. Я ніколи не перевіряю його, бо це святий чоловік. Що найцікавіше – він же теж видавець, і ми мали би конкурувати. Але ми природнім чином поділили ринок авторів: Дроняк видає мертвих письменників, а я – живих! (сміється)

 

Видавництво – це теж наш унікальний досвід. Коли ми (я) створювали фестиваль, можна було обрати різні шляхи. Тому я прислухався до себе, і все створював інтуїтивно. Зокрема, коли ми почали бавитися видавничими проектами, я чесно зізнаюся, що не знав ані правил гри на цьому ринку, ані гравців. Вже потім я дізнався про потужні видавництва з історіями; але коли ми видавали перші книги, серед них і Юрія Андруховича, я навіть назв цих видавництв не знав.

 

– А імена авторів, яких збирався видавати?..

 

– А ось цих я знав, так. Добре знав.

Мій інтуїтивний шлях як видавця повністю заперечував пострадянське ставлення до письменника. Мій принцип: автор – це все, видавництво – це тільки інфраструктура. Тож не знати ринок, проблеми та правила роботи інших – виявилося, що це був мій успішний хід. Це спрацювало. І про це свідчить те, що у нашому видавництві першорядні автори. Таке ставлення до письменника мусить бути. Завжди усі питання вирішуються на користь автора та авторського бажання. Аж до того, що ми не лише вітаємо, але і мотивуємо автора брати участь у створенні тіла книги. Тому що коли автор пише, то він вже уявляє собі, якою вона має бути ззовні. Ще одне моє правило – відсутність сталих витрат. Автор приносить рукопис і отримує гонорар. Літредактор, дизайнер, верстальник виконують свою роботу за гонорари. Типографія-партнер отримує електронний файл і друкує для нас книги. Вони приїздять на склад до мого партнера Василя Дроняка, і він відправляє їх у сто книжкових магазинів України. Щомісяця я отримую гроші за усі продані в цей період книги. І ось відсутність сталих витрат на нашому підприємстві дає можливість чекати вічність, і піти на будь-які умови. Творча складова – це найголовніше у нашому невидавництві. У нас немає гонитви за виторгом: якщо книга повинна бути такою – нехай такою і буде, хоч це і дорого.

 

Ми не женемося зараз за відкриттям нових імен, ми працюємо з вже відкритими іменами. А якщо і прагнемо відкривати, то жанри. В українській сучасній літературі багато вільних ніш. Найближчим часом ми візьмемося за кілька жанрів, які не те щоб відсутні у нас, але розвинуті недостатньо.

 

– Таке ставлення до авторів виправдовує себе?

 

– Так. Бо для автора, як я розумію зі своєї недовгої кар’єри видавця, є чотири головні мотиви. Це наклад, тіло (як книжка виглядає), гонорар, і філософія (умовно кажучи, з ким поруч стоїш на полиці). Усе це зумовлює таку роботу з автором. Наприклад, якщо йдеться про роялті – то я хочу, щоб мій автор отримав максимум. Тому що чим більше він отримає грошей, тим більше у нього буде можливостей для написання наступної книги, і дуже вірогідно, що рукопис знову потрапить до мене. Усі наші книжки – це piece of art: книгу приємно взяти до рук, вона продумана і її дизайн завжди відповідає жанру. Останній приклад – це комікс-диск Жадана і «Собак в космосі», який поєднує аудиторію музичну (адже це дуже якісний ска-панк гурт) і поціновувачів поезії Жадана. І кожен сегмент цієї аудиторії отримує бонус: меломани – тексти і комікс, поетичні фани – комікс і музику.

 

*          *         *

 

– Твої плани семирічної давнини втілилися в життя?

 

– Так, і далі втілюються. Ще не все завершене. Але для таких, як я, дуже важливо мати маркер досяжності мети.

 

– І який твій маркер?

 

– А вони різні, і я їх постійно отримую. Ось нещодавно на Ingeborg Bachmann Preis (а це свято німецькомовної літератури, куди ми приїхали з поезією українською та російською мовами), на прийнятті в триста осіб («вершки» літературного товариства) ми з Катею Бабкіною говорили українською. Підійшов аристократичний джентльмен, ми жартували, він почув слов’янську мову і почав вгадувати, якою ж мовою ми спілкуємось. Він не міг вгадати, і Бабкіна говорить – українською. На що джентльмен відповів: «Я бачив вас у програмі! Lyrik aus Czernowitz, lyrik aus Ukraine!». І ось це – один з маркерів досягнення мети для мене. Тому що моє завдання – щоб ці поети, історики літератури, літературознавці, критики, рупори літератури у світі якнайчастіше промовляли слово Czernowitz, промовляли слово Ukraine.

 

 

29.10.2014