Історія України, подібно до історії Хозарії у Мілорада Павича, «записана» на шкірі її мешканців. І серед «визволителів» і «переможців» ніколи не бракувало охочих здерти її, щоби «звільнити» українців від їхнього минулого. Втім, і в самій Україні завжди вистачало тих, хто через нестерпне свербіння намагався скинути цю шкіру, а найвправнішим із них навіть удавалося вивернути її, неначе рукавичку. При цьому найбільш проникливі з них нарікали на героїзацію українцями свого минулого, діагностували в них отруєння історією, а як протиотруту пропонували їм амнезію.
Революція та війна з Росією нанесли на ту шкіру нові письмена, однак це спричинило не отруєння, а наснаження історією, і не амнезію, а анамнезис – пригадування свого минулого, переосмислення власних історичних символів і надання їм сучасних сенсів і значень.
Унаслідок такого переосмислення у, здавалося, дощенту зрусифікованому Києві на автомобілях, балконах і дахах будинків з’явилися синьо-жовті прапори, на чорному прапорі «проступили» білий тризуб і слова «Україна або смерть!», червоно-чорний прапор перетворився на загальний символ українського Опору, а обмін вітаннями «Слава Україні!» – «Героям слава!» став звичним і для людей, вельми і вельми далеких від чинного націоналізму. І навіть гімн, створений півтора століття тому і відтоді не раз оскаржуваний як безнадійно застарілий, видається щойно написаним, бо у ньому йдеться про бій кривавий від Сяну до Дону, про загибель воріженьків і про панування у своїй сторонці.
У такі бурхливі та непевні – за Зиґмунтом Бауманом, плинні, – часи українська історія особливо наочно демонструє свій героїчний вимір. Тож поки київські та брюссельські політики, як Володимир Винниченко у грудні 1917 року, домагаються від російського уряду відповіді, «чи воює він, чи ні», мазепинці, петлюрівці та бандерівці – тобто політичні українці різного етнічного походження, – у Дикому Полі утримують фронт проти братів, братків і братанів.
Герої Небесної Сотні й українські фронтовики ввійшли до національного пантеону в трьох іпостасях: як звичайні люди, що за надзвичайних обставин виявили надзвичайну волю; як воїни Світла, оборонці Європи від темряви зі Сходу; як культурні герої – за Ґеорґом Геґелем, утілення національного духу, – що своїми вчинками вказують суспільству бажаний напрямок розвитку, дарують йому зразки поведінки, підтверджують та оновлюють його моральні норми.
Ці зразки та норми закорінені у західних за походженням цінностях, які – з огляду на нещодавню відмову західноєвропейських сателітів Росії відстоювати їх, – відтепер доречніше називати центральноєвропейськими. У цій системі цінностей свобода важливіше стабільності, гідність вище успіху, моральне важливіше вигідного, приватне переважає громадське, а особисте – колективне, суспільство значніше держави, а людські права вище інтересів суспільства. Водночас ті цінності «відсилають» і до споріднених явищ українського минулого – до простору свободи під захистом міських мурів, до золотих вольностей шляхти та козацтва, до гасла УПА «Волю народам! Волю людині!».
І це глибоке, нехай для багатьох і вимушене, занурення в українську історію дає розкішне відчуття її стрімкого плину. Бо нині у цьому потоці – висока вода.
24.10.2014