Геніальність дилетантизму

Еґон Фрідель, Альфред Польґар. Ґете на іспиті. Переклад з німецької Лариси Олексишиної. – Чернівці: «Книги – XXI», 2014. – 36 с.

Якщо життя – вистава, а людина – персонаж, що виконує роль, то австрійське життя вже запевне нагадує оперетку: веселе, аж здається, що безтурботне; прикметне сценічним простором, тоді як властива дія відбувається за лаштунками; моментами кумедне, моментами недолуге; інколи діяльне, частіше, однак, меланхолійне. Воно розвіює скруху грімкими маршами і стрімкими вальсами, блиск позолоти на картинах якого-небудь Клімта покликаний відвернути від безнадійної провінційності, що лежала брилою на «австрійській душі». Найзоряніші часи, коли мистецтво, музика, література, філософія процвітали, як, зрештою, і технічні та природничі науки, – не виняток. Потерпали й літератори, задихаючись в атмосфері вділених їм привілеїв і функцій – цього габсбурзького способу стриножування творчої свободи. «Я не побачу Парнасу», – скаржиться в щоденнику своєї «Подорожі до Константинополя та Греції» Франц Ґрільпарцер – можливо, найвизначніший австрійський драматург XIX сторіччя і – last but not least – фундатор габсбурзького міфу.

Хай там як, на звороті сторіч Дунайська монархія бучно святкує прибуття в Модерн, що – цілком випадково – збігся з її розпадом і загибеллю. Дванадцятого листопада тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року орел постав із попелу, розірвавши кайдани, позбувшись, однак, у тій веремії однієї з двох (якщо вірити орнітології – зайвої) голів.

Звідки задум сатиричної п’єси про Ґете? Цього не оцінити, не зваживши, наскільки важливою фігурою був цей вихідець із середовища тюринзьких ремісників у системі освітніх координат цісарсько-королівської і кайзерівської імперій. Ґете був літературним богом, на якого молилися у Відні, Берліні та Чернівцях, його постать, мов ті атланти, підпирала світобудову тогочасної освіти, була осердям гуманістичного канону. Загибла Атлантида, як сьогодні називають німецькомовний світ Буковини, перебувала, доки жила, в постійному діалозі вдячності з творцем «Фауста», «Страждань юного Вертера» і «Вільшаного короля». Тим символічнінше, що український переклад сатиричної п’єси у двох картинах Еґона Фріделя й Альфреда Польґара «Ґете на іспиті» побачив світ не в Києві і не в Харкові, не в Одесі і не у Львові, а в Чернівцях.

Велика спокуса, зазвичай невдячне, а іноді й непосильне завдання – деконструювання літературного бога. То хто ж такі ці зухвальці, Фрідель і Польґар? Альфред Польґар народився тисяча вісімсот сімдесят третього року в родині вчителя музики і композитора. Рояльних справ майстер, Польґар, однак, надає перевагу кар’єрі письменника, почавши її репортажами із зали суду й парламенту, згодом працює театральним критиком. Тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року покидає Відень, ненадовго зупиняється у Швайцарії і Франції, щоби тисяча дев’ятсот сорокового року еміґрувати через Іспанію до Сполучених Штатів, де, прийнявши американське громадянство, житиме в Нью-Йорку до кінця своїх днів, а саме – до тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року.

Еґон Фрідель, його п’ятьма роками молодший компаньйон, дев’ятнадцятирічним, без батька, який напередодні помер, і матері, яка покинула сім’ю, коли синові заледве виповнився рік, конвертує в лютеранство. Здобувши фінансову незалежність, Фрідель вертається до Відня, де з головою занурюється в культурне життя, очоливши кабаре «Лилик». Фрідель – плоть від плоті віденського життя. Театру він присвячується, мабуть, в усіх іпостасях – режисера, актора, театрального критика, автора. Його opus magnum – три томи «Історії культури Нового часу». З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів Фрідель втрачає своїх видавців, а вже небавом його «Історію» забороняють. Шістнадцятого березня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року, третього дня по приєднанню Австрії до Німецького Райху, Еґон Фрідель викидається з четвертого поверху свого будинку.

Вони були, як Гельмер і Фельнер в архітектурі. «Ґете на іспиті» – один із плодів їхньої плідної співпраці. Чого ж вони домагаються? Фрідель і Польґар бунтують проти міфу, що перетворив їхнього славетного попередника на недосяжну й недоторканну ікону, в якій залишилося обмаль спільного з реальною людиною. Кому з нас не знайома ситуація, коли знання дат і порожніх кліше, кількості героїв і згаданих вулиць підмінюють відчуття тексту як чогось живого – пригоди, пережиття? Кабаретисти Фрідель і Польґар висміюють непотрібне нагромадження фактів, які нічого не кажуть, силкуються розгребти їх, доводячи, що десь там, на споді, потерпає засипаний ними поет і скніють жаринками в попелищі його твори.

Не дивно, що гімназист близький до відчаю, а Ґете, який власною персоною вирушає здавати за нього екзамен, ганебно провалюється. Ґете, цей, кажучи словами Цюста, «слабкого учня», визубреними з підручника, «Корифей... Поет-напівбог... Творець нової німецької поезії... Великий Діоскур з Ваймару... Відроджувач античності»! На іспиті про себе і свою творчість!

Поважна комісія в складі шкільного інспектора, викладача історії німецької літератури й асистента-саксонця сміються з Ґете, виставляючи, зрозуміло, на посміховисько себе, своє борсання в субстанції міфа, який хіба віддалено й винятково формально має що-небудь спільне з тим, що репрезентує. Міф – здавалося б, зручна в обходженні, насправді ж згубна репрезентація. Недолугість такого «проникнення» в Ґете сягає апогею в сцені, де «сильний учень», відсуваючи метра, виправляє його «невігластво».

В сатиричній п’єсі Еґона Фріделя й Альфреда Польґара Ґете сходить з п’єдесталу, де йому явно дискомфортно, на землю:

ВИКЛАДАЧ: Так, я вже бачу, про дати можна Вас не запитувати. Але дещо про духовне життя Ґете. Які душевні переживання спонукали Ґете до продовження «Вільгельма Майстра»?

ҐЕТЕ: Та ж він дістав від видавця 200 талерів завдатку за другий том, тому і мусив би-м його написати.

ВИКЛАДАЧ: Це нечувано! Отже, Ви стверджуєте, що огидлива пристрасть до грошей була рушійною силою геніальної поезії Ґете?

ҐЕТЕ: Чому пристрасть до грошей? Грошей у нього вже давно не було.

Або, як каже Роланд Іннергофер:

Ця пародія на стерильні знання фактів, сатира на фетишистичну музеїзацію та монументалізацію біографії «великих поетів», на сакралізацію їхнього інтимного життя спрямована проти обмеженого літературознавства, яке набувало особливо потворних рис під час випускних іспитів. П’єса «Ґете» вливається в полеміку проти спеціальних наук, які протиставляються геніальності і дилетантизму.

І кому, як не Еґонові Фріделю й Альфредові Польґару, колишнім гімназистам, «поганим учням» (відомо, що Фрідель у школі постійно отримував догани), найяскравішим представникам віденського кабаретичного мистецтва доби Першої Республіки, короткої й турбулентної, це краще знати?