Муляр (1890).

[Іван Франко. В поті чола. Образки з життя робучого люду. 1890, Накладом Ольги Франко, з друкарні Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Беднарського. — С. 22—27]

Ах, той стук, те калатанє, ті крики на вулици як раз проти мого вікна прогонюють усяку думку з моєі голови, не дають мені й на хвилю спокою, відривають від праці! І нікуди мені подітися, нікуди сховатися від того невгомонного стуку. Від рана до вечера він не перестає, а коли ляжу спати, змучений денною жарою, то чую єго виразно навіть у сні. І вже цілі два місяці так, подумайте собі! Від коли напроти моіх вікон почали мурувати оту нещасну каменицю, від тогди я не написав ані одноі стрічки, і стук та калатанє не вгавали в моіх вухах.

Не можучи сам нічого робити, сідаю день-денно у вікні і дивлюся на роботу других. Вид руху, біганя, праці кількадесяти людей, що вертяться і нишпорять в тім тіснім місці мов мурашки в купині, прогонює нервове роздразненє. Я вспокоююсь дивлячись, як помалу-малу під руками тоі маси робучого люду росте велика камениця, як здвигаються в гору єі мури, як шипить та куриться вапно, котре гасять у великих дощаних скринях та спускають відтак у ями, як мулярі тешуть цегли, допасовуючи йіх до належного місця, як жінки і дівчата носять цемент у цебриках, через вуха котрих просилений дрючок, як помічники, зігнені в дугу, на деревяних носилках, ярмом накладе них на плечі вокруг шиі, двигають цегли горі руштонєм. Уся важка, щоденна робота тих людей проноситься передомною мов хмара, і чуючи йіх крики, жарти та розговори, я й сам про себе забуваю, немов тону в якімось безбережнім непрозорім тумані, і швидко, невловимо пливе година за годиною, день за днем.

Лиш ті підмайстри зі своим криком, зі своєю лайкою, погрозами, руганиною та самоволею над робітниками визивають мене з того непрозорого туману, нагадують живу, погану дійсність. Йіх лиш два, а прецінь усюди йіх повно; всі робітники мовкнуть і хиляться, де котрий з них проходить. Нічим йім не догодити, ніщо йім не в лад, на все у них готова наруга, готове гнівне, згірдне слово. А нехай-но котрий робітник посміє відозватися, боронитися або впімнутися за товаришем, — зараз лице пана підмайстра наливаєся кровю, з уст прискає піна, і маєся-ж тоді від него виноватець! І то ще добре, коли єму позволять терпіти, коли не наженуть в сій хвилі від роботи! Адже вони ту повні пани, йіх власть над робітниками неограничена, а нагнавши одного, вони зараз же надиблють чотирьох, котрі ще й напрошуватись будуть на місце прогнаного. О, нинішнє літо для підмайстрів жниво! Вибирай лишень і з платні уривай кілько хочеш, нічого не скажуть робітники, — а як котрий схоче пожалуватися будівничому — проч з ним, най гине з голоду, коли не хотів бути покірним!

Одного дня, коли я, як звичайно, сидячи в вікні поглядав на роботу, вчинився нараз крик на самій фронтовій стіні. Причини крику я не бачив, — чув тілько, як підмайстер кинувся до одного робітника, понурого, високого муляря середніх літ, і почав ганьбити єго остатними словами. А той нічого, похилився і дальше робить свою роботу. Але підмайстра сеся уперта, понура мовчанка розлютила ще більше.

— Ти злодію, ти драбе, кримінальнику, зараз мені забирайся відси! — кричав запінений підмайстер, чим раз близше надскакуючи до робітника.

Я бачив, як понуре, нахилене над цеглою лице муляря чим раз більше червоніло, мов жаром наливалось. Він затис зуби і мовчав.

— Чи маю сто разів до тебе говорити, ти шибенику, голодранче, розбійнику оден, га? Марш відси, зараз забирайся, бо скинути кажу!

Робітник очевидячки боровся сам з собою; лице єго аж посиніло. В кінці не випростовуючись підвів трохи голову, і звільна, з невимовною погордою в кождім звуці процідив:

— Хлоп хлопом! Мудь мудьом! Не дай Боже з хлопа пана!

Підмайстер на хвилю немов застив на місці при тих словах. Очевидно примівка мулярева вразила єго в саме болюче місце: він був з хлопського роду, і тепер, ставши "паном підмайстром", дуже встидався свого походженя. Тож по хвилевім остовпіню він вибух повною силою пари.

— Так? Так ти до мене? Чекай же, я тобі покажу! Я тебе навчу! Марш!

Робітник не рушався з місця і робив своє.

— Забирайся, опришку! Махай до сто бісів, бо велю поліцая закликати!

Робітник уперто ценькав молотком о цеглу. Тоді підмайстер прискочив до него, вирвав єму молоток з руки і шпурнув на вулицю. Розлючений муляр заскреготав зубами і випрямився.

— Хаме! — крикнув він, — якого ти біса мене вчепився? Чого ти від мене хочеш?

— А! так ти грозиш? — ревнув підмайстер. — Гвалту! Гвалту! Розбійник!

На той крик прибіг другий підмайстер і оба сполученими силами кинулись на муляря. Той не опирався. Кулаки посипались на єго плечі; супроводжений стусанами, німий з лютости і розпуки він зійшов з руштованя і взяв на плечі свій мішок з начинєм.

Другі робітники, що бачили цілу ту справу, мовчки працювали похилені над цеглою і закусуючи зуби. Ніхто з них не писнув ані слова.

— Масти хлопа лоєм, а він смердить гноєм! — крикнув на відхіднім муляр уже з вулиці. На лиці єго ще раз показалася силувана насмішка, але в очох рівночасно проти сонця заблищали сльози.

— Лиш ти не йди на зломану голову, ти опришку, Довбущуку поганий! — крикнув підмайстер з муру і погрозив відходячому кулаком.

Другого дня я встав рано і виглянув крізь вікно. На вулиці ще було тихо. Робітники іно-що сходилися "на фабрику". Я дуже зачудувався, побачивши між ними прогнаного вчора муляря. Зацікавлений я почав дивитися, що з того буде, як прийде підмайстер. Прочі робітники мало бесідували з собою, а до відігнаного й зовсім ніхто не підходив, він стояв з прибока коло паркану. Аж ось і підмайстер надійшов, фукаючи чогось, як міх ковальський. Він швидко озирнув робітників; єго гнівний погляд зупинився на прогнанім вчора мулярі.

— А ти, опришку, знов ту? А ти чого ту? Хто тебе потребує?

— Пане підмайстер, — озиваєся робітник, підступаючи два кроки (серед загальної тиші чутно, як тремтить єго насилу здавлюваний голос), — пане підмайстер, майте обачінє! Що я вам зробив? За що ви мене хліба збавляєте? Адже знаєте, що тепер роботи ніде не найду, а дома...

— Марш ти мені, кримінальська мордо! — ревнув підмайстер, котрому нині не в лад була покірлива стать, так як учора уперта, понура мовчанка.

Муляр звісив голову, взяв під паху свій мішок з начинєм і пішов.

Цілий тиждень відтак що рана я бачив ту саму сцену на вулиці. Відігнаний муляр очевидно не міг ніде найти роботи і що рана приходив просити підмайстра, щоб єго приняв. Але підмайстер був твердий як камінь. Ніякі просьби ані заклинаня не порушували єго, і чим більше муляр гнувся та хилився перед ним, чим глибше западали в голову єго потускнілі очи, тим гордійше бадьорився перед ним підмайстер, тим прикрійшими та згірднійшими словами ганьбив бідолашного робітника. А той неборака по кождім відказі тілько стискав зуби, брав мовчки під паху свій мішок і втікав не оглядаючись, немов боявся якоісь страшноі покуси, що так і перла єго до поганого діла.

Було то вечером в суботу. Напрасний дощ захопив мене серед вулиці і я змушений був схоронити ся до поблизького шиночку. В шинку не було нікого; брудна, вохка світлиця була слабо освічена одною лямпою, що сумовито гойдала ся на стелі, а за шинквасом дрімала стара, товста жидівка. Оглянувши ся по кутах, я — диво дивне! — за одним столом побачив знайомого муляря поруч із своим завзятим ворогом підмайстром. Перед кождим стояла склянка пива до половини надпита.

— Ну, дай нам Боже, куме! — сказав муляр, стукаючи своєю склянкою о підмайстрову склянку.

— Дай Боже й вам! — відповів той тоном де-де лагіднійшим, ніж на вулиці коло роботи.

Мене зацікавило се дивне товариство. Я казав собі дати склянку пива і сів далеко, у другім кінці світлиці в куті за столом.

— Та що, куме, — говорив муляр, видимо змагаючись на силу і на свобідний тон, — не добре то, що ти так на мене завзяв ся, бігме не добре! За таке, куме, Бог гніває ся!

Говорячи се, він закалатав склянкою о стіл і замовив ще дві склянки пива.

— Та-ж ти, куме, знаєш, що у мене дома, яка нужда! Не треба тобі й говорити. Жінка слаба, заробити не може, а ту я вже, з ласки твоєі, цілий тиждень ані о!... Та ще коби то я сам, то вже би чоловік якось терпів. А то, видиш, слаба жінка, тай ті бідні хробаки, вже ледво лазять, хліба пищать ... Серце крає ся, куме, — бігме, що крає ся! Адже я йім якийсь отець!

Підмайстер слухав тоі бесіди понуривши голову і хитаючи нею, немов дрімав. А коли жидівка принесла пиво, він перший узяв склянку, калатнув о муляреву і сказав:

— На здоровлє твоєі жінки!

— Дай Боже, щоби й ти не хорував! — відмовив муляр і надпив троха свою склянку. Видно було з єго лиця, як неохітно єго уста тикали ся напитку. Ах, може на него пішов останній гріш з визиченого перед чотирма днями гульдена, що мав прокормити цілу єго нещасну родину аж до ліпших днів, бо другого Бог-знає чи де вдасть ся визичити! А тепер він за останній гріш узяв ся гостити свого ворога, щоби хоч так єго задобрити!

— І ще-ж ти, куме коханий, зваж так на сумлінє, що я тобі такого зробив? Що в злости я сказав тобі нечемне слово?... А тиж мені кілько наговорив! Бігме, куме, не добре так кривдити бідного чоловіка!

Кум випивши пиво знов схилив голову і хитав нею, немов дрімав.

— Та вже — заговорив несміло муляр — будь ласкав, у понеділок... теє... Сам видиш, куди бідному чоловікови діти ся? Хіба таки на пни гинути з жінкою і дітьми?

— Та що, скажеш ще дати склянку того шуму? — перервав єго бесіду підмайстер.

— А, і овшім, і овшім! Гей, ще склянку пива!

Жидівка принесла пиво, підмайстер випив єго і обтер уста.

— Ну, та як же буде? — спитав трівожно муляр стараючи ся взяти підмайстра за руку і дивлячись єму в лице.

— А як буде? — відповів той холодно, встаючи і збираючи ся до відходу. — Дякую тобі за пиво, а до роботи в понеділок не маєш чого приходити, я вже приняв другого. А впрочім (сі слова сказав уже коло самих шинкових дверей) я таких опришків, таких шибеників як ти не потребую!

І підмайстер одним скоком вибіг на вулицю і затріснув за собою шинкові двері.

Нещасливий муляр став мов громом прибитий на ті слова.

Довгу хвилю стояв нерухомо, не знаючи запевно, що й думати. Далі прокинув ся. Якась дика думка блисла в єго голові. Він одною рукою пірвав стіл, за котрим сидів, і як стій відломав від него одну ногу, а відтак замахнув відломаною ногою по шинквасі. Брязк, дренькіт, хруст, крик жидівки, гамір надбігаючих людей, крик поліціянта, все в одній хвили зілляло ся в дику, оглушаючу гармонію. За хвилю нещасний муляр опинив ся серед ревучоі та пищачоі товпи жидів, котрі з великим рейвахом віддали "скаженого та бісноватого розбійника" в руки поліціянта. Грізний сторож публичного безпеченьства ухопив єго за плечі і пхнув на перед себе. Побіч поліціянта поволоклася перелякана до полу-смерти шинкарка, лишивши замісць себе другу якусь жидівку в шинку, а довкола них голосячи та верещачи, ціла товпа жидиків і всякоі уличнои голоти повалила до поліціі.

1878.