Українська виставка в МОСАК та виставка МОСАК в Україні
Мистецтво після революцій: червоних чи помаранчевих, індустріальних чи сексуальних, обов’язково потрапляє в стерильні білі кімнати. Це дозволяє нам дивитися на болісні події по іншу сторону скла паноптикуму, в якому ми залишаємось жити. Мистецтво, не зважаючи на всі трансформації часу, категорій, форм, концепцій і цін досі вважається копією реальності. Насправді змінились тільки засади оцінювання якості копії: гарна чи ні - в ХІХ-му столітті, доцільна чи ні – в ХХ-му столітті, концептуально-відверта чи посередня і нудна в ХХІ-му. Дві виставки: створена в Україні «Я крапля в океані» і продемонстрована в Україні «Мистецтво – це свобода», складаються з фотографій, інсталяцій, живопису, відео, в яких кожен митець говорить про свою боротьбу за свободу, чи тільки створює візуальну симуляцію цієї боротьби, насправді віддаляючись від свободи все далі і далі?
Впродовж майже двох літніх місяців, липня і серпня, просторі зали Львівського Палацу Мистецтв займала виставка з фондів Музею сучасного мистецтва Кракова (МОСАК) з назвою–маніфестом «Мистецтво – це свобода». Натомість українська селекція творів з Києва, яка калькує назву найпопулярнішої цієї зими серії соціальних плакатів переїхала на звільнене у МОСАК-у місце, де її до кінця жовтня мали нагоду побачити відвідувачі Фабрики Шиндлера і місцеві естети.
«Мистецтво – це свобода» - читаємо ми на величезному банері з фрагментом роботи Лукаша Хоудека. Але лялькове життя, зрежисоване їм на фото, аж ніяк не по ляльковому веселе і безтурботне. Залишаючись іграшками, персонажі належать тепер іншим господарям – безжалісним і примхливим. Ляльки, втрачаючи глузд, вбивають і ґвалтують один одного. Але, мабуть, найстрашнішим є те, що на обличчях оцих маленьких пластикових розчавлених постатей залишається вираз задоволених власників американської мрії – силіконових красунь Барбі та ідеальних чоловіків Кенів. Це одна з «найсвіжіших» робіт в експозиції, датована 2012 роком. Суперечливу ідею про рівність мистецтва і свободи на афішах презентує ще одна фотографія. Випадковість чи ні – але то «найстаріша» світлина експозиції 1966 року Наталії ЛЛ «Радість життя». Дві невиразні чорно-білі фігури, які, певно, колись були молодими закоханими, тримають в руках оберемки сухих гілок, які теж, певно, колись були свіжими букетами. Герої підстрибують вверх, у біле Ніщо, яке, певно, теж колись претендувало на статус світлого майбутнього.
Наталія ЛЛ, "Радість життя"
Різноманітний набір експонатів зі збірки краківського музею, починаючи від оральної сатисфакції з початку ‘70-х тієї же Наталії ЛЛ, яка візуалізує свої уявлення про культуру споживання як необхідність сексуального задоволення, і закінчуючи абсолютно приголомшливим відео Артура Жмієвського про відновлення татуювання табірника з Аушвіца «800064 » – невже вони всі є свободою?
Гортаючи сторінки каталогу, з «мертвими» ляльками із зони військових конфліктів, нещасними жінками, підданими сексистським утискам, і особливо з іронічними некрологами із перекрученими, але пізнаваними іменами селебріті, як не зробити висновок про те, що мистецтво – це якраз кристалізація пам'яті про несвободу, ілюзорна спроба вирватися з ситуації тоталітарної реальності, де гра за правилами тренерів футбольного клубу «Вісла» завжди приречена на провал.
Лукаш Хоудек, "Мистецтво вбивства"
Новий, створений автором, світ прирікає його на життя Робінзона Крузо – самотнього митця, що чекає на свого П'ятницю, який хоч на рівні тубільця, але буде здатний розібрати знаки, нові правила, винайдені ним сенси. Художник засмучений, ображений, що глядач залишається байдужим, черствим, небажаючим здійснити втечу від своєї несвободи в його ідеальний світ, який, насправді, залишається тією ж таки кліткою.
«Ми можемо описати процес породження мистецтва як процес табуювання, – констатує теоретик сучасного мистецтва Борис Гройс – як заборону, фрустрованість і блокування ... нашого бажання. Якщо кожен окремий об'єкт є продуктом табуювання, до того ж продуктом, який фундаментальним чином деформує цей об'єкт, то легко припустити, що весь розвиток мистецтва в сучасну епоху не порушує табу, а продукує. Існує помилкова думка, що мистецтво в XIX-XX столітті йде все далі і далі, вище і вище, руйнує існуючі норми, відкриває все нові простори, але немає нічого далі від істини, ніж ця думка. Насправді мистецтво XX століття представляє собою безперервне породження табу і заборон. Загальна форма будь-якого авангарду – це: "Так далі жити не можна". Причому ця заборона абсолютно ірраціональна. Ясно, що так далі жити можна».
Таким чином, твердження «мистецтво – це свобода» дорівнює тезі «мистецтво – це заборона». Як же так вийшло, що ми приймаємо легітимне візуальне позбавлення волі як боротьбу за неї? Ми «живемо далі» і залишаємося обдуреними?
Оскар Давицький, "Кінець світу через помилку"
Весь час мистецтво супроводжувало протестний рух – це була сфера свободи, опір російському впливу та корумпованому державному апарату. До цього опору приєдналися й художники, які створювали свої роботи на Майдані і там же їх демонстрували. Вони виготовляли протестні плакати і організовували перформанси. Назва виставки походить від одного з гасел української революції, сенс якого полягає в тому, що не достатньо однієї людини, щоб змінити систему, тому потрібно діяти всім разом, щоб ефективно впливати на хід подій – десь так звучить ідея української експозиції «Я крапля в океані», продемонстрована у стінах МОСАК.
Експозиція "Я крапля в океані", МОСАК (Краків)
«Перформанс» громадського сектора Майдану – це небезпечні ігри з «Беркутом». До солдат підносили дзеркало, відроджуючи вірування про двійників: про біблейську історію Каїна та Авеля, про злих і добрих всередині, але завжди однакових зовні, небезпечних і підступних близнюків. Потім «беркутівців» закидували м’якими безневинними іграшками, знову відтворюючи мімікрійні ритуали про з’їдене серце воїна, що додасть хоробрість, намальованого на стіні печери вбитого мамонта, що забезпечить успішне полювання воїнам племені... Засипаний дитячими яскравими тваринками спецназ, звичайно, повинен перетворитися на іграшкових солдатиків. Фотофіксація цих акцій прикрашає тепер білі стіни виставкового залу МоЦАК. Це копії, що описують реальність революційних подій? Але що глядач знає про ту реальність?
Експозиція візуально оточує глядача деталями і фрагментами певного часу-місця, стає двійником простору Майдану. Тут все про нього: відео, фото... А якщо це не вирізаний, вкрадений, вихоплений уривок часу, шматок речення, кадр, то це більш вишукане художнє висловлювання – рефлексії на відео і фото, як от «міліцейські матрьошки» Гнилицької, як завішана тротилом балерина Цаголова. Все це симуляція, яка унаочнює процес божеволення сучасного мистецтва від реальності, а точніше – від жаги звільнитися від неї.
Ксенія Гнилицька «Політичні матрьошки», 2013
Симулювати – це означає робити вигляд, що у вас є те, чого ви не маєте. Але справа ускладнюється тим, що симулювати – означає просто прикидатися: «Той, хто прикидається хворим, може просто лягти в ліжко і переконувати, що він хворий. Той, хто симулює хворобу, викликає у себе деякі її симптоми. Симуляція ставить під сумнів відмінність між "істинним" і "помилковим", між "реальним" і "уявним"», – пише філософ Бодрийяр в монографії про симулякри та симуляції. Художники щосили намагаються здаватися борцями за права демократичного суспільства, тієї уявної спільноти, де жодна національна чи сексуальна меншість не пізнає утисків. І це не просто вдавання, вони старанно «викликають симптоми», змушуючи глядача повірити: це «документація» реальності, яка, зрозуміло, не можлива без вже знайомого нам наративу боротьби за свободу. Тож справжнє або хибне продемонстроване нам відео? Справжня чи помилкова оця фотографія? Ота інсталяція? Оте твердження?
Марія Павленко. Нове середньовіччя, 2013
«Викривати образи небезпечно, бо їх таємниця в тому, що за ними нічого немає», – попереджає Бодрійяр.
Об'єкти двох виставок створюють послідовну нарацію, єдину історію про свободу, за яку необхідно боротися, про революційну роль художника, про його сміливі радикальні вчинки, здатні зруйнувати нудний, важкий і несправедливий порядок, на зміну якого повинні прийти рівність і братерство. Здобути їх можна тільки потом, біллю і кров'ю. Зрозуміло, ця єдина історія, роман в картинках, відеозаписах, звуках і об'ємних інсталяціях має безліч конотацій в численних главах своїх художніх висловлювань. Проте патетичний фінал «Мистецтво – це свобода» не є актом звільнення мистецтва, це лише наступний розділ боротьби за нову форму свободи.
Ще нещодавно боролися за гендерну рівність, тепер – за громадянське суспільство, у ’60-х – з ненажерливістю суспільства споживання, тепер – з тоталітарними режимами, у ’90-ті – з сірої буденністю і депресією, тепер – з кривавими річками і масовими жертвами. «Тоді» і «тепер» можуть варіюватися в довільному порядку: «Нове середньовіччя» Марії Павленко і антична драма Бернгарда Блюме, архаїчні ритуали Майдану і капіталістичні спекуляції «Аукціону» Єжи Береша, квазі-народництво і махновщина Семесюка і проблеми жінок світу Ані Лана.
«Воля або смерть», І. Семесюк
У «Симулякри та симуляції» Бодрійяр часто вживає термін dissuasion - переконування, відмовляння і одночасно залякування, стримування, яке перекладачі замінюють грецьким синонімом «апотропей». Роботи, які ми бачимо в складі цих двох експозицій, хіба не представляють собою втілення цього самого апотропея? Чи це не залякування глядача, чи не переконання його: дивись, ось боротьба за свободу! Ось яких вона вимагає жертв!
Отже, виставкові зали перетворено на ідеальні лабораторії симулякрів, де об'єкти і знаки, звані арт-об'єктами, сконструювали – ні, не нову реальність, а якусь уявну, таке собі задзеркалля, в якому б міг відбитися добрий «Беркут». Реальність перетворена в мем, заміщена уявним реальності. І це уявне витискається, з ним точиться справжня боротьба усіма наявними художніми засобами, починаючи з ‘66-року, яким датована найстарша робота на виставці в Палаці Мистецтв, і аж до «найсвіжішого», буквально «вчорашнього» мистецтва, що експортовано в МОСАК.
Де існують симулякри? Звідки з'являються? Вони старанно стерилізуються, архівуються в фондах, ретельно зберігаються до потрібного моменту, а коли він приходить, їх дістають, немов ґазди дорогі соління під час візиту гостей на свята, і пригощають нас: дивіться які роботи!, яка вдала серія!, яка сила і енергія художника!
Простір музею відведений під майдан для цієї безкровної боротьби проти уявної реальності за архівацію фрагментів рабства. Розмножені симулякри є ідентифікаторами смерті: події, об'єкта, фігури. А музей – мертвим простором, де зібрали симулякри того, що колись відбулось, або було вигадано. Архівація боротьби за свободу нівелює саму ідею цієї боротьби, численні експозиції сумнівної або кращої якості про Майдан нівелюють ідею «революції гідності».
В. Цаголов, "Балерина", 2013
«Кожний наступний твір мистецтва забороняє нам щось, про що ми ще не здогадувалися, що це можна заборонити. Найбільше вражає, що ми завжди відкриваємо, споглядаючи наступний твір мистецтва – що щось виявилося забороненим, а ми все ще живі, ми ще дивимося. Вже ніби й бачити нічого, вже все зникло, розвалилося, вже нічого не можна знайти, кругом одне сміття, але виявляється, що ми ще дивимося, і виявляється, ще можна щось заборонити, ще можна зробити щось неможливим, і ми досі будемо на це дивитися», – закінчує свою лекцію «Що таке мистецтво?» Гройс.
PS. Глядачам сучасного мистецтва не варто забувати принцип військової психології, яка продовжує стикатися з симулянтами і їх симулякрами: «Якщо симулянт добре вдає божевільного, то це тому, що він ним і є».
29.09.2014