Рівень допуску

Я був ще дитиною, коли зрозумів, наскільки пов'язаними між собою є читання і свобода. І йшлося не про те, що читаючи, можеш бути вільним від всіх своїх дрібних особистих несвобод. Мені, читачеві обласної дитячої бібліотеки і учневі середньої школи, сутність радянської системи відкрилася через книжки. Не ті, які я читав, а ті, про які щось якось дізнався і усвідомив, що прочитати їх не зможу, бо вони чомусь заборонені або небажані, що до них – як частини свободи – я ніколи не дістануся, бо моє життя буде таким, як визначили ті, хто перекрив доступ до величезної кількості найкращих книжок у світі.

З того часу у моєму житті надовго з'явився особливий особистий сюжет – поступове розширення доступу до читання недоступної літератури, полювання спочатку за назвами, іменами, легендами (іноді вже цього було достатньо) і самими текстами.

Розшуки почалися із захованих решток старих довоєнних бібліотек у різних родичів і знайомих. Там було достатньо всього, щоби підтвердити своє розуміння відрубності від світу і запрограмованості системи на перезавантаження голів «нової радянської людини».

Потім були нові відкриття – радянські книжки, необачно видані у часи відлиги і невдовзі вилучені з обігу, нелегальні видруки на «Ері», перший доступний самвидав, таємно завезена періодика із Мюнхену і Канади, читання прози на ворожих радіостанціях, навіть нищівні пропагандистські книжки із критикою модерністської літератури…

А тоді з'явилася «Дружба» – книгарні з літературою соціалістичних країн. Виявилося, що польська політика обмежень на порядок слабша від радянської. І таким чином у радянських книгарнях можна знайти принаймні фрагменти того світу, який перекрила цензура радянська. Власне тоді прийшло усвідомлення того обмеження, яке було на ще глибшому рівні, ніж широкий індекс заборонених книг – варварське незнання мов.

Я почав читати польською, вкладаючи у це читання страшенні зусилля. Невдовзі почав щось розуміти, потім майже все, потім дійшов навіть до вловлення стилю. Польська стала каналом, яким можна було досить далеко заплисти у потоки світу.

У армії я на собі побачив, наскільки тотально працює система заборон. Отримавши дозвіл на доступ до секретного зв'язку, будучи кримінально відповідальним за розголошення не тільки таємниць, а й самого факту допуску, я зрозумів, що мій рівень допуску стосується тільки малесенької частки засекреченого – і не більше, і не менше. Але тоді ж відчув реальність того, що система розпадається, розлазиться. Незважаючи на те, що політруки переконували, що ніяка перестройка армії не стосується, у полковій бібліотеці з'явилися радянські літературні журнали, в яких кожного місяця друкувалися твори, які вийшли з-під заборони.

Потім я сам долучився до створення андерграундного часопису – яких довкола вже було безліч – і бачив, як брат перекладає для нього Гайдеґґера.

Досі пам'ятаю потрясіння від «Поневоленого розуму» в українському перекладі, першу збірку надрукованих лекцій Мамардашвілі, кілька щасливих років зі «Всесвітом», поетичні збірки Лишеги, Довгана, Тарнавського і всіх.    

Навіть існування незалежної України на багато років стало для мене реальністю передовсім через звільнення книжок. Що б не робила пострадянська влада, якою б сумнівною не була практична політика, свобода книжки робила незалежність безсумнівно справжньою.

Однак свобода ця нагадувала парашутиста, який під час першого свого стрибка, ще у стані вільного падіння, повинен навчитися користуватися парашутом, який йому у запакованому вигляді вдягнули на плечі без жодних пояснень.

Бо виявилося, що замало видавати і читати нові книжки. Необхідно передовсім наверстати пропущену школу. Те, з чого все починається і на чому тримається надбудова.

З доступом проблем нема, хіба що неуважність. З мовами трохи краще, але все ще дуже зле. Тож на першій  лінії опинилися перекладачі. Саме вони латають наші парашути.

Тому так тішить, коли з'являються ідеї-проекти, зорієнтовані на постаті перекладачів, на мистецтво перекладу. Перший з них розгортався на моїх очах. І відновив у пам'яті пам'ять про доступ до книжок.

Громадську «Вавилонську бібліотеку» – серію знакових перекладів – вигадали у Франківську. Роман Малиновський, Віктор Кімакович з Фундації Короля Юрія і Віктор Вінтоняк. Ці люди працюють трохи як детективи. Вони знаходять існуючі журнальні переклади, добувають  права на публікацію, залучають нових перекладачів до повторного перекладу тих творів, які були перекладені надто поспішно, але без яких ніяк.

Разом з Видавництвом Старого Лева цієї осені вони видали «Бойню номер п'ять» Курта Воннегута. Переклад – Володимира Діброви і Лідії Діброви. Наступним буде така важлива «Порнографія» Гомбровича. Але не менш важливим є те, що у перекладі Олександра Гриценка. Ще є конґеніальний Діброва з «Уотом» Бекета (колись Діброва отримав за це премію Лукаша, але переклад фактично помер, бо друкувався у часописі). Віктор Морозов перекладає Гакслі, «Прекрасний новий світ». І вже цілком детективна історія сталася з Емілем Хоменком. У сімдесятих він переклав половину «Додому нема вороття» Томаса Вулфа. У 1976 році Еміль Хоменко, колишній політв'язень, зробив свій останній переклад, бо отримав заборону на публікації. І от недавно Роман Малиновський його знайшов. Їх знайшов – і переклад, і перекладача. Вісімдесятишестирічний Хоменко сказав «так» і взявся за продовження незавершеного сорок років тому. Бібліотека перекладів розростається. Доступ розширюється. Діри латаються на льоту.