Здоровий глузд, який продемонстрували шотландці, проголосувавши за те, аби залишитися в складі Об’єднаного Королівства, повинен компенсувати оту ірраціональну мобілізацію, яка хоче повернути історію назад
Ніч з 18 на 19 вересня я провів прикипівши до телевізора, і щойно минула шоста ранку, коли Бі-Бі-Сі спрогнозував, що «ні» незалежності набере на референдумі на 10% голосів більше, я скочив на ноги і в самоті свого кабінету тричі голосно крикнув «Слава Шотландії!»
Я прожив багато років у Великій Британії, яка і далі здається мені найбільш цивілізованою і демократичною країною у світі, і був переконаний, що зникнення цієї держави чотирьох націй, якою є Об’єднане Королівство, стало би катастрофою не лише для Англії та Шотландії, але й для Європи, де ця сецесія заохотила би сепаратистські та незалежницькі рухи, які рясніють на всіх європейських широтах – в Іспанії, Італії, Бельгії, Франції, Польщі, Латвії та ряді інших країн, - і які, якщо візьмуть гору, завдадуть смертельного удару по Європейській Унії і відкинуть назад континент, який винайшов людські права, демократію та свободу як прелюдію до племен, кордонів і культурного егоцентризму. Розсудливість, з якою проголосували шотландці на цьому референдумі, повинна би дещо компенсувати оту ірраціональну мобілізацію, яка у вік глобалізації і повільного зникнення кордонів уперто намагається повернути історію назад і засадити громадян у в’язниці, штучно створені віктимізмом, фальсифікаціями історії, демагогією та ідеологічним фанатизмом.
Вважалося, що позаяк на цьому референдумі вперше голосуватиме 16-річна молодь, а підлітки зазвичай схильні до пригод і новизни, рух за незалежність привабить багато молодих виборців. Цього не сталося; екзит-поли є доволі красномовними: практично у кожному віці схильність зробити той чи інший вибір була дуже схожою, а це означає, що реалізм і його протилежність – розважливість і нерозумність – однаково розподілені у світі філософів, які принесли Просвітництво на землю Шекспіра. Добровільне об’єднання Шотландії з Великою Британією понад три століття тому не позбавило її власного творчого вогню – інтелектуального і мистецького – і її внесок у цю царину англомовної культури є велетенським. І без сумніву він буде ще більшим зараз, коли у результаті цієї виборчої конфронтації вона здобуде більшу автономію і право розпоряджатися власними ресурсами (які, скажемо мимохідь, усе ще є далекими від тих, що їх в Іспанії мають регіони і місцеві культури).
Я кілька разів бував у Шотландії, проте з найбільшою вдячністю і ностальгією згадую її у 1985 р., коли я отримав найоригінальніше запрошення з тих, які може дістати письменник. Scottish Arts Council (Шотландська мистецька рада) запропонувала мені fellowship (стипендію), засновану на честь Ніла М. Ганна, яка зобов’язувала мене зробити дві доповіді – одну в Глазго та іншу в Единбургу – і дати кілька інтерв’ю. Однак потім, наступного місяця, мені орендували авто і залишили самого на чотири тижні і я міг мандрувати Верховиною (Гайлендс), островами та рибальськими селами, лісами, замками, притулками, які, здавалося, знаходилися поза часом і поза історією і були елементами літератури і найшаленішої фантазії; то був місяць, який я провів, читаючи романи симпатичного Ніла М. Ганна, як от The Silver Darlings y The Silver Bough, який дуже мені нагадував латиноамериканську регіоналістську літературу, в якій краєвиди інколи живіші, ніж люди, і чиї сторінки просякнуті палкою пристрастю до старовинних звичаїв та обрядів.
У моїй пам’яті збереглися свіжими спогади про той чудовий досвід, особливо про родинні пансіонати на берегах озер чи в гущавині лісів, їхні розкішні сніданки із свіжою рибою, щойно спеченим хлібом і зробленою господинею дому конфітурою. То був жовтень, осінь позолотила дерева і трави на безлюдних рівнинах, й оскільки по ночах починало робитися зимно, господиня одного з тих притулків разом з ключем від кімнати вручила мені пляшку з окропом, аби зігріти ліжко. Я ніколи не був надто прив’язаний до лондонських пабів, однак під час тієї екскурсії глибинкою Шотландії відвідав не один – через фантастичну атмосферу, яка там панувала, і їхніх завсідників, які, здавалося, зійшли із сторінок готичних романів і, сидячи біля камінів, з яких сипалися іскри, палили одну за одною люльки, напивалися кислим пивом чи теплим віскі і співали пісень англійською, яка походила на гаельську (чи справді була нею).
У тій подорожі я зміг відвідати родинний дім Роберта Льюїса Стівенсона в Единбургу. То був приватний будинок, не музей, але господиня, дуже культурна і привітна пані, показала мені його, оповівши купу кумедних історій, запросила мене на горнятко чаю з печивом, а на прощання вклала в руку подарунок - ним виявилося старе видання повного зібрання поезій Стівенсона.
З Адамом Смітом мені пощастило менше. Я хотів покласти квіти на його могилу, і в туристичному офісі в Единбургу мене запевнили, що його поховано на Грейфраєрс, цвинтарі, де покояться усілякі видатні особи, а ще Боббі, знаменитий пес, який продовж 14 років ані на день не відійшов від могили свого господаря. Цілий ранок шукав я надгробок Адама Сміта і, ясна річ, не зайшов його, тому що останки прославленого філософа (який би жахнувся, якби міг уявити, що потомки називатимуть його «економістом») насправді лежать на цвинтарі Кенонгейт, біля церковці при вході.
А ще я їздив у Керколді, містечко, де Адам Сміт народився і де впродовж семи років, разом зі своєю матір’ю, писав «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776), то був період, який він згодом вважав найщасливішим у своєму житті. Колія, якою мене з Единбургу в Керколді віз поїзд, зміїлася берегом неспокійного моря, але було сонячно і коли я приїхав у його рідне місто, здавалося, була не осінь, а веселий і яскравий літній день. Сміт був дуже розсіяним старим парубком, схильним заглиблюватися у власні думки, і одного разу диліжансові довелося підібрати його посеред дороги, тому що, поринувши у свої інтелектуальні роздуми, він, сам того не усвідомлюючи, відійшов від міста на кілька миль. Цей візит приніс радше розчарування, тому що дому Адама Сміта давно нема, він нього залишився лише шматок стіни з пам’ятним написом. А в місцевому музеї – наскільки я пригадую – я побачив лише люльку, гусяче перо, окуляри і чорнильницю, які належали найславетнішому уродженцю цього міста.
Після того я ще кілька разів повертався в Шотландію, наприклад, на Единбурзький фестиваль, аби побачити театральні вистави чи послухати читання, в його чудовий університет, де я познайомився з великим іспаністом, рудим шотландцем, з яким ми розмовляли про Tirant lo Blanc і який під час однієї вечері зробив мені надзвичайне зізнання: «Щоразу, коли я пояснюю Луїса де Ґонгора, я роблюся похітливим».
У цю довгу ніч референдуму ці та інші спогади спливали у мене в пам’яті, і супроводжувало їх вітальне почуття. Якби - зваблені незаперечним шармом та на позір невинними аргументами Алекса Салмонда, першого міністра Шотландії і ревного поборника незалежності - шотландці проголосували «так», це призвело би до кризи з жахливими наслідками. Вони би нанесли смертельного удару Великій Британії, зменшивши могутність та міжнародний вплив однієї з найбільш відданих справі свободи країн у світі і серйозно розпаливши незалежницькі устремління валлійців та північних ірландців; крім того вони б додали імпульсу та відваги тим, хто в Каталонії, Країні Басків, Фландрії, примарній Паданії, на Корсиці прагнуть стати великими рибами в малому морі і можуть - хотячи цього чи ні – покінчити з будівництвом Європейської Унії і повернути її у роздроблене минуле з чварами, ненавистю і кровопролитними війнами. Нічого з цього не сталося, тому цього ранку полегшене зітхання піднесло дух прихильників свободи в цілій Європі і значній частині світу.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
Tres hurras por Escocia
El Pais, 21.09.2014
Зреферувала Галина Грабовська
22.09.2014