Захід не зумів запропонувати необхідну допомогу, зосередившись на тому, хто виплачуватиме радянські борги
Росія є і трагедією, і загрозою. У своїй статті, опублікованій цього тижня у Financial Times, Сєргєй Караґанов представив вражаючу картину суміші жалощів до самих себе і фанфаронства, які зараз панують у Москві. Вона є водночас і гнітючою, і тривожною. Західні лідери, схоже, вважають, що Ісламська держава Іраку та Леванту становить більшу небезпеку. Проте Росія - це забезпечений ядерною зброєю обрубок колишньої наддержави, на чолі якої стоїть аморальний автократ, і це лякає мене ще більше. Для Європи і, як я гадаю, для США немає важливішого у зовнішній політиці питання, ніж те, як поводитися з нинішньою Росією.
За словами пана Караґанова Захід «проголосив себе переможцем у холодній війні». Можливо, витоки трагедії можна знайти у цій ремарці. Захід не просто проголосив себе переможцем, він був ним. Оборонний альянс наніс поразку Радянському Союзові, тому що запропонував кращий спосіб життя. Саме тому стільки людей захотіли втекти з радянської в’язниці, включно з багатьма колись оптимістично налаштованими росіянами. Утім, президент Владімір Путін, останній в довгому ряду російських деспотів, натомість заявив: «Розвал Радянського Союзу став найбільшим геополітичним лихом століття». Насправді то була нагода, за яку багато хто в центральній та східній Європі ухопився обома руками. Перехід до нового способу життя супроводжувався неминучими труднощами. Світ, в якому вони зараз живуть, аж ніяк не є досконалим. Однак переважна їх більшість приєдналися до світу цивілізованої сучасності. Що це означає? Це означає інтелектуальну та економічну свободу. Це означає право вільно брати участь у громадському житті. Це означає, що органи влади дотримуються законів і є підзвітними громадянам.
Заходу дуже часто не вдається жити згідно з цими ідеалами. Проте вони залишаються орієнтирами. На початку 1990-х вони були орієнтирами для багатьох росіян. Як великий шанувальник російської культури і російської відваги я сподівався, можливо, наївно, що країна пробереться крізь хащі своєї ідеології, держави та імперії, які зазнали краху. Я знав, що це буде нелегко. Я хотів, аби Росія вибрала західні цінності, але не заради нас, а заради себе. Надто гнітючою була альтернатива продовження циклу деспотизму.
Вибір Борісом Єльциним у якості свого наступника пана Путіна, колишнього полковника КГБ, призвів до саме такого результату. Цілком можливо, що наразі президент є популярним деспотом. Однак він є деспотом. Він також успадкував від Юрія Андропова, колишнього керівника КГБ та радянського лідера, проект модернізованої автократії. Як вірний слуга держави він вірить, що значення мають лише результати. Брехня є просто ще одним інструментом управління державою. Тільки той, хто навмисно заплющує очі, може не помічати цієї очевидної істини в останні місяці.
Захід частково відповідальний за цей трагічний розвиток подій. Він не зумів надати Росії своєчасну підтримку, якої та потребувала на початку 1990-х. Натомість він, цілком по-дурному, сконцентрувався на тому, хто виплачуватиме борги СРСР. І заплющив очі на привласнення російського державного майна жменькою людей.
Та ще важливішою була відмова російської еліти дослідити причини розвалу і лише тоді починати все заново. Тільки розкривши реальну суть сталінського страхітливого механізму тиранії та брехні, вони могли побудувати щось нове.
У кожному разі, держава, що постала, є дуже схожою. Вона бачить себе в оточенні ворогів. Міжнародні стосунки перетворилися на гру «хто кого»; успіх інших для Росії є поразкою. З огляду на це процвітаюча й демократична Україна, якщо вона такою стане (це віддалена можливість, я погоджуюсь), для неї є кошмаром. Для московських еліт – як це подав пан Караґанов – перешкоджати цьому означає «боротися за те, аби завадити іншим розширювати їхню сферу контролю на території, які Росія вважає вкрай необхідними для її подальшого існування». І ким є той, хто буцімто загрожує подальшому існуванню Росії? Ним є Захід, який є «слабший, аніж багатьом уявляється». Такий немічний Захід відіграє роль жупела.
З точки зору Москви західна політика є політичними інтригами Версалю. Насправді західна позиція засновується на двох простих принципах: по-перше, кожна країна має право робити свій власний вибір; по-друге, кордони не можна змінювати насильно. Росія відкидає обидва. Саме тому, що колишні її сателіти та залежні країни не мали жодного сумніву у тому, що Росія не прийме цих принципів, вони так прагнули приєднатися до НАТО. Військовий альянс не силував їх до вступу. Вони самі про нього попросили. Можливо, вони розуміють, наскільки широко Росія розуміє свої «життєві інтереси» і наскільки люто вона їх захищає.
Часом точка зору російських еліт межує з пародією. Однією з причин, через яку багато хто в Москві гадає, що політичний союз з Європою є неможливий, є те, що Європа відрікається від християнства і «традиційних» норм – саме так там тлумачать прихильне ставлення до гомосексуалізму. Та принаймні я пам’ятаю, що в Радянському Союзі, чиє зникнення оплакує пан Путін, християнство жорстоко переслідувалося. Хтось може також згадати, як російська еліта полюбляє усі ці західні кишла і вертепи.
«Я залякую, отже я існую». Схоже, таким є кредо, яке стоїть за всіма вихватками російського президента. І те, що вони абсурдні, не робить їх менш серйозними. Захід не є загрозою для Росії. Навпаки, Захід дуже добре знає, що хороші стосунки з цієї країною є для нього життєво важливими. Однак нелегко ігнорувати вторгнення, а відбулося саме вторгнення, навіть якщо багатьом не подобається це слово. Водночас ворожі стосунки з такою важливою і потенційно корисною країною, як Росія, є похмурою перспективою.
Чи є вихід із цього важкого становища? Усі варіанти – подальші санкції, масштабна економічна і, можливо, військова допомога Україні, або ж повна бездіяльність – мають свої ризики. Проте Захід повинен почати з усвідомлення того, з якою Росією йому тепер доведеться співіснувати. Нинішня Росія почувається жертвою історичної несправедливості і відкидає всі західні цінності. Вона також почуває себе достатньо сильною для того, аби діяти. Нинішній російський лідер вбачає у цих сильних емоціях спосіб укріпити свою владу. Він не перший правитель такого штибу. Його Росія – це небезпечний сусід. Захід повинен відкинути останні ілюзії, які з’явилися після завершення холодної війни.
Martin Wolf
Russia is our most dangerous neighbour
The Financial Times, 16.09.2014
Зреферувала Галина Грабовська