Петрії і Добущуки (1978)

Часть перва

 

I. Два противники

 

 

 

Около половини юлія р. 1856 спішив гірською стежкою, ведучою посеред чудесної карпатської околиці, селянин віком около сорока літ, в поряднім строю карпатських жителів, до повітового місточка Б. із села Перегинська. Ріст його був, як часто в тих сторонах трафляється, трохи підсадкуватий, лице підголене і коротко підстрижений ус, но при першім уже погляді мож було на його лиці викрити благороднішії черти, ніж би їх мож по звичайнім гірняку сподіватися. Стрій його, впрочім, зовсім не одличав його від інних гірняків, хіба тоє могло декого застановити, що з-під камізельки, зробленої з гарного гранатового сукна, видно було ковнір сорочки із тонкого полотна, старанно і зо смаком вишиваної. Борсукова торба, через плечі перевішена й украшена розличними блестячими металевими спряжками і френзлями із малих морських мушель, палиця з твердого дерева з гарними срібними сківками, а накінець свобода рухів і, як здавалося, одвертий, на красоту природи зовсім не рівнодушний погляд — все то ділало його чимсь особливим в тій убогій гірській околиці. Із черт його лиця і із всіх його движеній пробивалася сильна воля, енергія, свобода духу, а око світилося живим, но спокійним блеском мужа, котрий свої похоті і страсті усмирив, котрий умів панувати над собою і над життям, но і з твердою вірою, постоянно і сміло, з певністю себе ступав до якоїсь вищої цілі.

 

Муж той звався Кирило Петрій і був родом і ходом з села Перегинська, ославленого місця уродження капітана опришків Довбуша.

 

До місточка ще майже дві милі. Дорога веде уже через послідні відноги гір, ще через один верх а зайдеться на широку рівнину, котра, незначно взносячись, тягнеться аж ген до бессарабських степів. Тов рівнинов дорога одностайна і монотонна, тож Петрій старався, доки ще не кинув милих, родинних гір, налюбуватися їх красотою, їх свіжістю, їх життям. Погода була пречудна, — верх, перед ним лежачий, здолу порослий був густим яловим лісом, котрий здалека синівся вкруг гори, мовбито кусень небосклона відірвався і, скотившися з верха, обляг його стопи доокола блакитним вінцем. Верх сам свобідний був від дерев, тільки розлогії а рідкії корчі ялівцю, обнизані напереміну то зеленими, то темно-синявими, то чорними ягодами, понасторушували круг них, мовби для оборони, густо свої коротенькії острії шпильки. На самім вершку розсілася невеличка громада столітніх, підсадкуватих а прегрубих і розлогих буків, котрі путникам літом в тіні своїй готовили милий і приятний відпочинок, а зимою посеред своїх конарів не раз спасали їх від вовків. Тая мальовнича і прекрасна група дерев зветься враз з цілою горою Довбушевим верхом. Поважно поглядають тії старі дерева кругом на околишні гори від полудня і сходу і на безмірну легко фалюючу рівнину, котру шумні срібні струї Бистриці перетинають. Но заразом щось тужного і сумного чути в шелесті тих буків, в журченні холодної скальної криниці пониже, дух якийсь таємничий, незнаний а сильний віє в тій самотній, хоч так чудесній околиці, серце і радо би розширитися далеко, обняти собою той «світ тихий, той край милий», — та чогось дрижить, чогось тривожиться! Мабуть, ще не час!..

 

Петрій прискорив ходу, щоб скорше достатися наверх, — місце тоє мало віддавна для нього неописанний урок. Поглянув широко кругом, довго, любовно майже вдивляючись в кожду сторону, вкінці, вздохнувши, сказав:

 

— Боже мій, що за чудний край, що за широкий, що за багатий край! А той народ, що за щирий, що за добродушний, а прецінь…

 

Не домовив, но дальше пильно і тужно вдивлявся в прекрасну, знану околицю.

 

— Отець мій, умираючи, всказав мені і цілому нашому роду велику ціль. Я єї спочатку не понімав, но тепер она ясна перед моєю душею, дорога до неї проста, але, ох, як же то ще далека! Боже мій, коли ми скінчим тую дорогу?..

 

Но бог мовчить, і природу залягла глибока тишина, — лиш збоку, межи буками, злегка зашелестіло сухе торішнє листя, захрупотів лім. Петрій оглянувся, — нич не видати. Мабуть, серна полохливою ногою перегнала сухим листям долів із звичайного леговиська.

 

А на небосклона високо плаває самотній орел, то широкими розмахами крил вгору збиваючись, то знов спокійно легкими закрутами тонучи вдолину.

 

— Скажи, орле, може, ти розпитав у того ясного сонця, скілько оно єще разів має сходити над тими прекрасними горами, заким?..

 

— Заким що, пане Петрію? — відізвався грубий, дикий і трохи хрипливий голос ззаду з-помежи буків.

 

Петрій оглянувся і спокійно, мовби того сподівався, змірив очима того, що його тими словами привітав. Як запевняли тії, що Петрія знали лично, рідко коли щось здужало так нагло його заскочити, щоби на лиці його видний був який неспокій, щоби з уст його добувся хоч би найлегший голос зачудування. Рівновага, но не апатична, але зовсім сознательна рівновага духу знаменувала кождий крок його життя.

 

І справді, потреба було цілої неодолимої рівноваги духу сього роду, щоби не то не зачудуватися, але і не перелякатися на вид чоловіка, котрий при тих словах станув перед Петрієм.

 

Чоловік той дивне якесь мав подобіє в своїй фізіономії до одного з тих буків, що вінчали Довбушів верх, — так, здавалося, був сильний, коренистий, грубий, так високий ростом, так загадочний в своїх движеніях. Вік його був, може, такий, як Петрія. Лице його заплоске, губи, з котрих долішню звичайно зубами прикусував, трохи віддуті, чоло широке, як доска, а на обох його кінцях кості, дивно якось вистаючії, творили понад його очима дві подовжнії, поперечнії могилки, мовби насади двох рогів на голові вола, — все то надавало йому вид тарана, котрим в давнині розбивано мури. Голова велика, ціла майже, кромі уст, очей і чола, поросла чорним, коротким і, як щеть, твердим волосом, звичайно була вділ похилена, малі чорні очі мали якусь ящірчу живість і всегда з дивним виразом зверталися в один пункт. Якимсь упрямим, твердим і антипатичним видавався той чоловік, так що, узрівши його перший раз, годі було здержатися від мимовільного дрижання. Додаймо до того велетну булаву в широкій, як лопата, руці, топір і широкий ніж за ременем, — а стоїть перед нами первий-лучший бандит Абруцців або Піренеїв.

 

— Слава Ісусу Христу! — поздоровив його Петрій.

 

— Слава навіки! — відповів він і, вийшовши зовсім з-межи буків, став, як мур, перед Петрієм, опершись на булаву і вліпивши свої маленькії очі в його лице. — А куда бог провадит, пане Петрію?

 

— В місто, сусідо. Маю там дві пильні справи.

 

Лице «сусіди» скривилося легким, іронічним сміхом, і він, прикусивши долішню губу, цідив крізь зуби:

 

— А відки ж мені тілько честі — бути вашим сусідов, пане Петрію? Борони боже, щоби я коли так високо сягав!

 

— Що ж то? Хіба ви самі від мене відхрещуєтесь? Я вами, Довбущуку, певно, не горджу і ніколи не гордив!

 

— А, так, так… но… напевно… мушу признати… — душив насилу Довбущук під час слів Петрія, но коли той назвав його по імені, затрясся цілий, мовби під ним земля захиталася, а заразом запалали йому очі якимсь ярким світлом. Но то був єдиний проблиск внутренньої бурі, котра, віроятно, чимраз грізніше збиралась в Довбущуковій душі, — натепер остав ще спокійний і, усміхаючись холодно, продовжав розмову:

 

— Гa, най буде і по-вашому, пане Петрію! (Тоє «пане» вимовляв всегда з особливим притиском і якимсь дивним тоном, в котрім змішана була гірка іронія з ненавистю і погордою.) Я ніяк не можу осмілитися вам противорічити, крий боже! Але, — перервав нараз зміненим голосом, — чи не мож знати, що то за дві пильні справи маєте в місті?

 

— А чому ж ні? Хочу відобрати сина із шкіл, він ми тепер дома потрібніший, а сли дотепер не навчився розуму, то більше, певно, не навчится. А зрештов, світ — найліпший учитель, бо учит жити, під час коли в школах хіба там читати, писати, рахувати або і єще чого непотрібнішого учат.

 

— Менша о то, — перервав живо Довбущук, — а друга справа яка?

 

— Друга? Ат, до поліційного уряду.

 

— А не можна запитати, чого вам там треба?

 

— Щось ви нині дуже цікаві, сусідо! — одвітив усміхаючись Петрій. — Того я у вас до сего часу не спостеріг.

 

Довбущук аж тепер отямився, що трохи задалеко загнався, і, закусуючи сильно свою долішню губу, відпер скоро:

 

— Вибачайте, пане, Петрію, що так наприкряюся… але… бачите… якась мя цікавість зайшла… но я… зовсім… як називаєся… не хотів…

 

Довбущук доразу замішався. Видно було, що при послідніх словах думки його зовсім інним предметом занімалися. Язик безсознательно говорив слова без зв'язі. Петрій хотів перервати неприятну стрічу і, забираючися в дальшу дорогу, сказав:

 

— Бувайте здорові, Довбущуку, дорога далека, а мені дуже пильно, — треба поспішати.

 

— Петрію, — крикнув нараз Довбущук, — не ідіт до Б. !

 

— А то для чого би-м не мав іти, єсли ми конче треба? Прецінь я вам казав, що мій Андрій…

 

— Андрій може ще там погуляти, коли школа скінчилася. Він уже прецінь дорослий, за мамою не буде плакати.

 

— А хоть би і так, то друга справа не терпит проволоки. Я мушу…

 

— Петрію, прошу вас, вертайте домів! — говорив, м'якнучи нараз, Довбущук, хотя в очах його видко було граючий огонь зловіщий, готовий вибухнути за леда словом. Тая йому неприродна лагідність прикро контрастувала з попереднім диким і грізним тоном.

 

— Що вам, Довбущуку, — уговорював Петрій, — чому налягаєте на мене, аби-м вертався, сли ніяк не можу?

 

— Не можеш! Га, га, га, не можеш! — крикнув Довбущук. — Го, го, братчику, знаю я, що тебе за ланцюг тягне до поліційного уряду! Чув я дещо в селі.

 

— Но і що ж в тім дивного, хоч би й так?

 

— Ні, ні… нич дивного… нич дивного! Але… але я тя прошу… я ти розказую: вертай сейчас назад домів! — так із зростаючою дикістю кричав Довбущук, а очі зайшли йому кров'ю від внутреннього напруження, котрого йому було треба, аби до тої хвилі зміркуватися.

 

— Чи ви, сусідо, не загадали днесь грати зглядом мене ролю якого економа, наганяючого підданих до роботи, — або вашого предка, Довбуша?

 

Петрієві нерозважно вирвалось тоє слово; чув блуд, та годі було його направити: чекав прото, яке дійствіє тії слова зроблять на противнику. А в серці Довбущука, як видко було по його очах і лиці, страшна велась борба, страшно кипіла кров! Но тим разом ще угамувався від діла, дав тільки волю словам.

 

— Прокляте, зрадницьке плем'я! Що за ім'я вирекли твої собачі уста? Поглянь, ти, пропаща душе, поглянь кругом на тії гори, поглянь на край той, котрий і тобі, собако, таким чудним видався, на тую необозриму рівнину, поглянь і скажи ми: хто був недавно князем і владиков тих гір, орлом того воздуха, оленем тих борів, паном тих панів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким дрожали смілі і сильні, корилися горді? Перед Довбушем! На кого надіялися слабії, біднії і утисненії? На Довбуша! Хто був красою наших гір, начальником наших легенів? Довбуш! Той сам Довбуш, котрого рука в молодості садила тії буки, видобула з каменя отсю воду, — той сам Довбуш, котрого рука забрала безмірнії скарби від панів і вельмож, уділяючи здобутого бідним браттям, — той сам Довбуш, котрого підступно убив і обрабував з всіх єго скарбів проклятої пам'яті поганець і урядник — твій дід! Скажи, ти, собачий накоренку, де скарби Довбушеві, скажи, де тії купи золота, срібла і дорогого каміння, о котрих говорит народ, о котрих няньки оповідают дітям, о котрих легіні співают пісні, о котрих оповідают сумні еха тих гір, Довбушевого княжества?

 

Під час тих слів огонь страшного унесення запалав на лиці Довбущука, очі дико йому переверталися в голові.

 

— Скарби Довбушеві не до вас належат, — відповів спокійно Петрій, буцімто давно уже сподівався такого звороту тої не зовсім дружеської розмови.

 

— Не до нас? О, я знаю, що не до нас! Але до кого повинні належати? Чи не до нас, єдиних єго потомків? Чи не до нас, єго внуків, котрі тепер з голоду пухнемо, котрі не маємо чим грішне тіло окрити, взимі босі ходимо, під час, коли собаки, убійці нашого діда, розкошуют, свої діти строят та до шкіл посилают і в цілій околиці, мов пани які, верховодят!

 

— Ей, не гнівіт бога, Довбущуку! Розкошуют з того, що запрацюют! А щодо дітей, то чи ж я сам ваших обох синів не посилав до школи, чи ж я не рад їх був також на людей випровадити? Що ж, коли ви в вічній ненависті, в вічній вражді на мене навіть своїм дітям не желали добра з моєї руки і відібрали їх із школи та вмовлюєте в них непрестанно тую ж вражду і ненависть, котра нас скорше всіх погубит, як одному з нас поможе!

 

— О, не дождеш ти того, щоби я або котрий-небудь інний Довбущук приймав ласку із твоєї руки, коли може справедливо того требувати, аби ти сам перед ним корився! Най пропаде твоя поміч! Хоть би-м зійшов і на жебрацьку торбу, то таки кусник хліба, котрий мені твоя рука подасть, не варт би був і того, щоби-м го свому псу кинув!

 

— То чого ж хочете від мене, сли-сьте такі фудульні?

 

— Свого! Своєї спадщини, Довбушевого добра, і то цілого, до крихти, а тогди тілько можеш ти сам, сли хочеш, спуститися на нашу ласку!

 

— Але ж того я вам не можу дати, дайте ми спокій! — одвітив різко Петрій. — Єсли би оно до мене належало, я би вам з охотою всьо віддав до посліднього гроша, не тілько для того, щоби вас не кривдити, но щоби вас спекатися і увільнитися від вашої вражди!

 

— Га, вовчик у баранячій скірі! Ще готов плакати милосердними слезами, щоби, обтерши слези, тим легше пожерти! — воркотав крізь зуби Довбущук. — Петрію, — додав вкінці давнішим грізним тоном, котрий старався, оскільки возможно, злагодити, — Петрію, ще раз, послідній раз упоминаю тя добрим способом, — віддай Довбушів скарб правим властителям!

 

— Правим властителям? Чи то у тебе праві властителі, що по-злодійськи крадут то, що до них не належит? Довбущуку, дай мені спокій! Сли тя нужда припре, можеш кождого разу прийти до мене, у мене всегда одверті двері для біднішого брата, одверта комора для потребуючих!

 

— А так, то значить, іди до него жебрати!

 

— Добро, котрим мя бог поблагословив, — тягнув дальше Петрій, незважаючи на слова Довбущука, — то праця моїх власних рук, не Довбушів скарб! Не я властитель тих грошей кровавих, не я можу ними розпоряджати! Вища ту владає рука, тож трудно мені против неї перти!

 

— Га, то я тя попхну, ти, безвстидний обманщику! — ревнув диким, до найвищої степені роздразненим голосом Довбущук і, цілою силою порвавши свою булаву, зніс ю високо понад себе і спустив потім на Петрія таким образом, як рубач сокиру, котров хоче відразу розлупати грубу і жилаву колоду. Но Петрій, як би того сподівався, в тій же хвильці відскочив набік і своєю палицею так кріпко ударив Довбущука по пальцях, що тому випала з рук тяжка булава. Но бішенство Довбущука тим зовсім не ослабилося. Затиснувши зуби з болю, з виразом найстрашнішої дикості на лиці, прискочив до Петрія, зціпив його сильно правою рукою, а лівою, винявши з-за пояса довгий виострений ніж, з цілої сили пхнув Петрієві в грудь. Но яке ж мусило бути його задивування, коли грудь Петрієва задзвеніла сталевим брязком, а ніж зсунувся по ній вдолину без найменшого ушкодження! Мов ревуча фаля о скалу, так розбилася його затятість і дикість о непорушимий спокій і сталеву грудь противника. А Петрій під час тої переражаючої сцени був спокійний і з тихим погірдливим усміхом поглядав на свого противника, — один тільки його рух був той, що вирвав Довбущукові ніж із руки і увільнився від його не зовсім дружеського обняття.

 

— А то що? — заговорив він первий енергічним, но спокійним голосом. — Чи ви не знаєте, що можу вас тепер сейчас в місті обвинити і наробити вам немало клопоту і біди? Не грайте зо мнов, бо всьо, всьо, що гадаєте мені злого зробити, ви сами на себе карбуєте! Як сами видите, я вас не боюся, але ви — стережітся!

 

По хвилі мовчання мовив дальше:

 

— Ні, Довбущуку, ви дуже собі нерозважно поступили, хотячи мене позбавити житя! Бо, поминувши уже зовсім правдоподібну можливість, щоби вас сейчас висліджено і піймано, зважте лишень, чи би вам то на що придалося? Ціль ваша — прийти в посідане Довбушевих скарбів, — сталась би власне через мою смерть неможливою, бо, кромі мене, ніхто не знає місця, де они сховані, а самі би ви їх, певно, і до смерті не найшли! Але бувайте здорові і не гнівайтеся за тую коротеньку научку, — вірте ми, я лиш вашого добра желаю, хоч ви всегда такі недобрі на мене!

 

І тихим ходом, спокійний, хоть трохи сумний пішов Петрій дальше своєю дорогою.

 

А Довбущук все ще стояв мов остовпілий на місці, вкінці підняв спущену голову, загриз спідню губу і, заскреготавши зубами, проворкотав до себе:

 

— Собака, він був предостережений! А тепер хоче єще бути великодушним, щоби мене тим більше упокорити! Але зажди, зажди лишень, я потрафлю [з]робити тебе троха податливішим, зломати той твій камінний спокій!.. Но тоє правду сказав, що крок мій був нерозважний!.. Так, він мусит жити, він мені потрібний живий, я постараюсь ще достати го в свої руки і, — добавив, затискаючи кулаки і сверкаючи очима, — я го достану! О, але тогди… тогди…

 

Не договорив, але видко було, що внутр його кипіла збурена, що в кип'ятку тім варилися якісь грізні думки і плани, котрі займали цілу його душу. Хитаючися і не зважаючи на стежку перед собою, пішов Довбущук вділ, піднявши свою булаву, і вскорі щез в гущавині бору, протягаючогося, як великанський вінець, у стіп Довбушевого верху.

 

 

 

II. Донос

 

 

 

Різнообразнії думки роями тиснулися в душу Петрія. Самоудовольство і певність після побіди, віднесеної над затятостю Довбущука, перелилися в душі його в благодатне чувство надії, скріпляюще нас перед новими опасностями. Його воображеніє розкривало йому перед душею широкії картини будучності. Він бачив, як за Довбушеві скарби зносяться по цілім краю народні школи і воспиталища, удержують і образуються тисячі убогих сільських дітей, підноситься земледільство і промисл, підноситься і ублагородняє працюючий клас, виробляється руська інтелігенція, — а всі тії великанськії діла ростуть, дозрівають під проводом його щасливших наслідників, Петріїв. Никне, немов чорна хмара, незгода межи Петріями і Довбущуками, — за тим приміром і інні партії, котрі спорили досі о останки імінія своїх батьків, замість щоби мали спільною працею тоє ж побільшати і удержувати, подають собі руки в згоді. І його душа, плінена блеском тих чаруючих картин, не могла від них відірватися, а воображеніє його під вліянієм нескінченно просторих ланів, котрі він бачив очима, — ширило щораз дальше світ його душевний, показувало йому цілу, велику, нерозділену і неділиму Русь, цвітучу і веселу, щасливу, славну і могучу!..

 

— О боже, — востхнув він із глибини серця, — коли все тоє так станеся?

 

— Добре полуднє! — поздоровив його якийсь жидок, котрого догнав по дорозі.

 

— Добре здоров'є!

 

Самотні а широкі поля, котрі якось тиснули душу самотою і німим мовчанням, понукували до розмови, до познакомлення ся хоть би найнезнакомшим, скоро його стрітилося. Подорожній жид, котрого Петрій стрітив, мав в лиці своїм щось так привлекаючого, так не жидівського, а типово руського, що Петрій, зараз за першим поглядом на нього, остановився і зачав пильно приглядатися тому чоловікові. Свобода рухів, великії, умнії і яснії очі, простий ніс, знаменуючий енергічність і силу характеру, кромі того, щирість і одкровенність — всі тії, племінним жидам так невластивії черти ударили Петрія. Йому здавалося, що він уже десь-колись тоє лице бачив, хотя й невиразно і хвилево. Розмова зачалася від звичайних вопросів зглядом дороги, жнив, села, з котрого, і цілі, до котрої ідеться. Петрій довідався, що той незвичайний жид називається Ісаак Бляйберг і іде також до Б. в собственнім інтересі, котрий уважав за неінтересований чи за мало значучий, щоби його другому оповідати. В продовженні розмови увидів Петрій, що Ісаак зовсім не має жидівського акценту і говорить так плавко і звучно по-руськи, як родовитий русин. Він чувствував що раз, то більше якуюсь неописанну симпатію до того чоловіка, він оповів йому своє діло, в котрім ішов до Б. до поліції, замовчавши, однако ж, підозріння, яке мав на Довбущукових синів.

 

— Около 5 000 р[инських] золотом і серебром, — що за огромна сума на наші тяжкії часи! — аж скрикнув Ісаак; то була первая ознака, по котрій Петрій знов пригадав собі, що має жида перед собою.

 

— Знаєте ви що, господине Кирило, я маю сношенія з многими жидами і християнами в М. на Уграх, де звичайно єсть осередок всіх шпигунів, трудячихся виловлюванєм злодіїв, — я би міг зателеграфувати сейчас з Б. до них. А не знаєте так більше-менше, хто би то міг був зділати?

 

— Єсли би-сьте були такі добрі, то просив би-м питати за двома молодими людьми, досить підозрінної і зухвалої поверховності; літ коло 18 до 20.

 

— Що? То ви, таким способом, більше-менше знаєте їх?

 

— Ні, я бачив часто двох таких людей, снуючихся там-туда, де лежали гроші, но чи я міг і подумати, яка була їх ціль? Мимо того, я постановив сегодня рано перенести гроші на безпечніше місце, але уже і місце застило по них.

 

— Позвольте запитатися, — перервав нараз інним тоном Ісаак, — чи не бачилися ми уже коли? Ви мені щось знакомим видаєтеся!

 

— І мені так видится, — сказав Петрій, — але не можу собі пригадати, де би то і коли могло бути?

 

Слідувало довге мовчання, кождий з путників погрузився в розгадування, но ні одному не могла прийти на пам'ять ані хвиля, ані спосібність, при котрій вони бачилися. Прийшовши до Б., вони попрощалися, жид обіцяв якнайскорше дати о собі чути і поспішив за своїм ділом на Лан, котра-то часть міста, замешкана майже ісключно жидами.

 

А Петрій, вступивши по дорозі до сина і приказавши йому збиратися в дорогу, пішов до поліції. Господин Чакан, шеф поліції місцевої, виразив, може, ще більше здивування над величиною страти простого, як казалося, селянина і прирік йому щиро занятися вишуканням злодіїв, котрих Петрій так само означив, як Ісаакові, замовчавши о їх іменах і о тім, що він знає їх.

 

Пощо подав Петрій донос в такий спосіб? Чому він попросту не сказав, чия се справка? Пощо він через таке невиразне описання злодіїв наражався на цілковиту страту так значної суми?

 

Мотиви його поступування були зовсім прості. Він зв'язаний був присягою стеречи Довбушевих грошей і хоронити тії ж в цілості, — присяга вимагала від нього поліційного слідження на случай страти. Але заразом присяга в'язала його старатися яким-небудь способом прийти до згоди і єдності з Довбущуками, бо аж тогди мала наступити пора їх спільного ділання для добра народу. Він числив, що лагідністю, уступчивістю позискає їх, він хотів їх щадити, а однако ж назад відзискати свою страту. Но таке поступування, як і він сам бачив, не могло завести його до цілі. Або мусив відречися грошей, або явно відкрити імена злодіїв. Случай, однако ж, допоміг йому відзискати страту і дав йому навіть спосібність ворогам своїм показати доброту свого серця, — хотя й мало що поміг йому до переведення згоди і усмирення злоби Довбущуків. Як то сталося, розкажем опісля, а тепер перенесімся на Зелену улицю, на котрій було помешкання Андрія. Тая самотня і тиха уличка, вся, як бачилося, потопаюча серед зелених вишневих та грушевих садів, була найодвітнішим місцем мешкання для учеників. І дійсно, найбільше їх на ній всегда роїлося і наповняло своїм криком, пустотами, бормотанням, ученими фразами і розмовами кождий закуток.

 

III. Прощання товаришів шкільних

 

 

 

Андрій Кирилич Петріїв був молодець около двадцяти літ і зовсім приятних та занімательних черт лиця, котрі, однако ж, трудно було назвати хорошими. Його русяве волосся спадало густими кудрями на плечі. Високе чоло блищалося всегда, а в його чорнім, блискучім оці відбивався внутренній спокій душі. При ближчім слідженні, однако ж, мож було на дні того ока викрити якусь черту глибокої меланхолії, котра часом, особливо в пізніших літах, часто розливалася по цілім лиці, вкриваючи його якимсь напівпрозрачним матовим світлом: щирість і добродушність видна була во всіх його чертах, в цілім уложенні його лиця. Ріст його був мірний, і видно було, що з часом він стане такий підсадкуватий, як отець, — але його організм був цілковито і сильно розвитий, а во всіх движеніях видно було бистроту, зручність і енергію.

 

В товаристві розмовний, веселий а навіть жартобливий і за то дуже люблений товаришами, він, помимо того, був склонний до самотності і розмишлювання в тишині. Лагідність і услужливість, бистрий розум, пильність і витривалість в праці, здоровії поняття о речах єднали йому всюди приятелів як межи товаришами, так межи учителями і старшими. На селі, коли приїхав на празнини, любив він говорити з селянами, прислухуватися їх природній філософії, так простій, а прецінь так повній глибокої моральності.

 

Межи товаришами він особливо любив живих, веселих, дотепних молодців, і для того найщирша дружба в'язала його з Олександром Тисяком, сином убогих, вправді, родичів із невеличкого гірського села, кілька миль віддаленого від Перегинська, — але котрий із своїх гір, окрім характеристичної красоти лиця, окрім здоров'я і свободи движеній, виніс нічим непреодолиму веселість. Пристрасний любитель співу і пісень, і сам досить хороший тенор, був Олександер ще більшим любителем товариства, жартів і веселих розговорів. Непосидючий і бистрим дотепом обдарений, умів він кождого втягнути в розмову, кождого заняти, кождого розвеселити і забавити. Але тая, як здавалося, легка, дитинна поверховність, тая пустота і шалість покривала глибоке, ніжне чувство і була передовсім випливом буйної, веселої фантазії. Олександер ще від нижчих класів одличався тим, що робив всегда найліпше задачі, він давно ще зачав пробувати виливати свою фантазію в стихи і слив межи товаришами поетом.

 

В помешканні Андрія уже пусто, голі стіни представляють понурий вид, речі ще вчора передав домів. Він уже приготовився до подорожі, чекає ще тільки на товаришів, котрих просив до себе на четверту годину, щоби з ними попрощатися, — і ходить задуманий широкими кроками по світлиці.

 

Перед ним на столику лежить отворений лист від вітця, которий вчора дістав і в котрім йому отець писав, що мусить покинути дальші науки і вертати додому. Немало то спочатку застановило і здивувало Андрія, бо отець його перед тим ніколи йому о тім не згадував. Жаль йому стало товаришів шкільних, з котрими в щирій, братній дружбі так много літ пережив, жаль йому стало і тих наук, котрі лиш що зачав був правдиво любити і цінити, а котрі тепер навсегда мав покинути. А знов, з другої сторони, і рад був вирватися із-межи міських мурів, стісняючих його широку грудь, рад був жити близ вітця, котрого дуже любив і поважав, рад був уцілувати руки любезної матері, котрої не бачив ще від великодніх свят, а накінець — і його тяг до Перегинська сильний магнес, двоє блистячих, живеньких і чорних, як уголь, оченят.

 

От о чім думав Андрій, ходячи по своїй пустій комнатці.

 

Та ба, готов-єм був, любезний читателю, мимовільно затаїти перед тобов ще один, і то, може, найважніший, предмет гадок Андрія, предмет, із которого хоть почасти дасться витолкувати тая скрита меланхолічна черта нашого героя. Щоби, однако ж, ліпше порозуміти і в властивім світлі обачити цілу річ, перечитаймо одну маленьку картку із історії дитинячих літ Андрія.

 

Було се вечором у неділю. Пречудна весняна природа красувалась цілою повнотою свіжості, життя і запаху, — свобода і радість наповняла, здавалося, безмір і проникала наскрізь людськії серця. Благодатне тепло виваблювало щораз новії громади пестрих цвітів із землі, щораз новії громади святочно одітих людей із тісних хижин в поле, на улицю, на прохід і дружеську розмову. Коло родичів, котрі під вечір засіли широкими кругами на колодах серед села, крутилися гурмами діти, іграючи та наповняючи воздух криком і гамором, мов громада кавок. Вкінці зібралися і побігли в поблизький невеличкий лісок, котрий находився на стоці так званої Чорної гори і припирав майже до самого Перегинська. Тлумно, з шумом і криком побігли діти в лісок на цвіти і ягоди, не зважаючи, що вже сонце хилилося до заходу, — з ними побіг і малий Андрій.

 

Прибігши уже до стіп самої гори і заким ще ввійшов у ліс, хлопчина мимовільно підніс очі вгору. Сонце власне запало за сам вершок Чорної гори і червоним світлом обляло за собою широкий край небозводу. На тім червонім тлі рисувалася в диких, пошарпаних, острих і утесистих формах, мов скаменілий кістяк великана, Чорна гора. Але той вид не був нічим новим для малого Андрія, інний предмет заняв в тій хвилі цілу його увагу. На самім вершку Чорної гори, на найвищій скальній іглі, де хіба орли клали свої гнізда та хмари мовчки пересувалися, стояв недвижимо, як камінь, з руками, зложеними нахрест на груді, чоловік в гірськім строю. Великанська його стать рисувалася виразно на кроваво озаренім небі, — видко було його голову, схилену вділ, а малому Андрієві бачилося, що він поглядає з гори на нього і киває йому, щоби не ішов в ліс. Але товариші його уже повбігали були в лісок і гуділи по нім, як чмелі, скачучи помежи знаними смереками, та кликали Андрія. Той відвернувся від особлившого чоловіка і побіг за другими.

 

Не минуло, однако ж, чверть години, як діти вбігли в ліс, — сумерк уже западав по долах і чагарях; роса густа сірим ковром покрила узенькі луки межи горами, тишина розсілася в природі, коли нараз перервав ю ужасний крик дітей в ліску. Видко, щось страшного мусило статися, бо крик ставався все дужчий і одчаянніший, вкінці кількоро дітей вирвалося із ліска і зо страшним криком щодуху погнали в село. Андрія не було межи ними.

 

Слідувала довга, тяжела тишина.

 

І знов перервав ю тривожний крик. Були то голоси селян і селянок, котрі, почувши від дітей, здужавших утечи, що два медведі напали других в ліску, і, узброївшися чим хто міг, поспішили на рятунок дітей. Наперед, бліда як смерть, без слова, без голосу, бігла Андрієва мати.

 

— Сюда, сюда, ходіт за мнов… ось туй недалеко на полянці! — кричав один хлопчик, котрий осмілився ще раз з людьми вертати в ліс і показати їм дорогу. — Ходіт лишень! Он ту ми збирали ягоди, нараз заревіло щось за нами, я в ноги, обертаюся, а то два медведі біжат просто на нас, а такі вам великі! Я вже потім не знаю, що ся дальше стало, бо-м аж в селі отямився.

 

Так розповідаючи, запровадив потривожених аж на реченую поляну. Тихо і сумрачно було на ній; в першій хвилі не мож було нич узріти.

 

— Мати божа, а се що?— крикнула одна селянка, спіткнувшись о щось м'якого, лежачого під смерекою.

 

В тій хвилі засвічено ліхтарню, котру приніс з собою один із селян, і очам присутствуючих представився страшний вид.

 

Мов снопи на тоці, валялися по цілій полянці нещасливії діти, пошарпані і плаваючі в калюжах власної крові. Глибокії рани, із котрих ще капала кров, свідчили, що життя уйшло уже давно із тіл і що дармий тут всякий рятунок.

 

З криком страшного одчаяння, з криком, проникаючим до кості, бо в нім звучала вся сила матерньої любові, кинулися нещасні матері відшукувати свої діти. А перед всіми Петріїха, котрій серце пукало за своїм єдинаком. Тиха лісова полянка по вторий раз зазвучала страшними голосами розпуки і болю.

 

— Ось він, ось він, — крикнула Петріїха, кидаючись омліла на свого Андрійка. Лежав нещасний хлопчина межи трупами, цілий підпливши кров'ю. Але диво: мати бере свою дитинку в дрижачі руки, глядить, де страшна рана, котрою уйшло молоде життя, але рани добачити не може, лиш кров обляла йому головку, руки і плечі, — рани не видко. На землі, де лежав Андрійко, широка калюжа крові, але, може, вона виплила із інних трупів?

 

— Боже, чи се могло би бути?.. — Іскра надії блиснула в серці бідної женщини, розпука додала їй сил, — розірвала сорочку на дитині, прикладає руку до серця, серце б'ється в груді… — Він живий, живий! — крикнула, а в тім голосі тисячі чувств мішалися. — Води, води!

 

Принесено води, покроплено Андрійка, і він ожив.

 

— Що ту такого? — запитала дитина. — Ох, мамуню, чи ви ту? А той чоловік великий, де він, чи ви го бачили?

 

— Що за чоловік, моя душечко? Я нікого не бачила — що за чоловік?

 

— Хіба ж ви го не виділи? Адже він недавно ту був — саме тогди прийшов, як медведі шарпали Семенка і Настуню, а ми решта в страху стислися вкупу!

 

— Андрійку, як то було, як то сталося? — питали селяни, обступивши ущасливлену матір.

 

— Адже вам говорю, що прийшов якийсь чоловік, — я го ще не бачив ніколи, аж нині первий раз, як сонце заходило.

 

— Де ж ти єго бачив?

 

— А он там, на самім вершку Чорної гори; він стояв, а руки мав зложені нахрест на груді, так, як бабуня, коли їх мали брати у ямку.

 

Всі, котрі то чули, поглянули по собі з усміхом недовірчивості, думаючи, що хлопчина зо страху говорить якіїсь небилиці. Але хлопчина зовсім спокійно говорив, лиш лице його було ще смертельно бліде.

 

— А потому, як медведі надбігли, я видів, як той сам чоловік спішив з гори, але зараз сховався в гущавині. Уже медведі всіх покусали і бігли до мене, коли нараз він став передо мною, витягнув руки догори, але нич не казав. Я настрашився ще більше, коли-м побачив, що медведі зачалися єму лестити до ніг, як пси. Що дальше сталося — не знаю.

 

І знов люди поглянули по собі, але на сей раз ніхто не усміхався. Мимовільно очі всіх звернулися на вершок таємничої Чорної гори. Пошарпані скали і дикі зворища бовваніли в нічнім сумраці, і здавалося не одному, що вони всі поволі рухаються, але і живої душі не було видно межи ними.

 

— Синочку мій, ходи додому! — озвалася Петріїха, беручи за руку Андрійка.

 

Плач і завід нещасних матерів розлягався тим часом по лісі.

 

Нещаснії пообвивали покалічені й кроваві тіла і понесли домів.

 

Який був той вечір в Перегинську, нелегко описати.

 

Ніч настала темна і хмарна, вітер свистав в ущеллях Чорної гори, мовби заводив разом з бідними родичами. Заледве потомленії горем і жалем люди поснули, дався чути крик: «Горит, горит!»

 

Огонь вибух в сусідній хаті коло Петрія при самім кінці села. Вітер, як би підняв тую новую грозу на свої крила, ніс зо страшною скорістю знищення по селі, — і в кількох мінутах більша його половина бухала кровавим заревом. Крик, замішання, зойки мішалися з тріском валячихся дилин і з шумом поломені. Всякий рятунок оказався дармим при так страшнім вітрі і при недостатку прирядів до гашення.

 

Петрієва хата була одна з перших, котру обхватив огонь. Не було часу нич виносити. Петрій, котрий в грізних хвилях ніколи не тратив притомності, зібрав що ціннішого, виніс на безпечне місце і побіг рятувати сусід, сказавши жінці іти з дитиною в город і стояти здалека. Але нещаслива Петріїха, другим уже одного вечора ударом діткнена, стратила зовсім притомність, і коли очутилася в огороді, узріла, що Андрія не було при ній, і пригадала си, що його в замішательстві забула винести з хати.

 

— Мій син, мій Андрійко! — крикнула нещаслива і, омліла, упала на землю.

 

А Андрійко після страшної тривоги в ліску спав твердим сном, аж доки не збудила його духота, дим і жар, побільшаючийся щохвиля. Бідна дитина зразу не могла поняти, що се значиться, але, коли надворі побачила страшний блеск і почула крик і писк народу, зачала і собі кричати і плакати. Но то недовго тривало. Дим запирав дух бідному хлопчині, горячо відібрало йому сили, він упав на постіль, не можучи уже і рушитися. І ще раз отворив очі і узрів, як нараз перед ним став той же самий таємничий високий чоловік, котрого уже два рази нині бачив, його велетна стать рисувалася дивно на червонім тлі пожару, котрий уже зачав бухати через вікна, — він приступив до хлопчини і взяв його на руки. Андрійко в тій же хвилі потеряв притомність, зажмурив очі, а голова звисла йому на діл, як мертвому.

 

А в огороді лежала напівмертва Петріїха. Ніхто не поспішив ю рятувати, аж дощ, котрий коло півночі пустився, прикликав ю до життя. Місяць проглядав де-не-де із-помежи хмар, і при тім світлі вона увиділа, що при ній, недвижний і блідий, як в ліску, лежав її Андрійко.

 

І від того-то часу каждої ночі в сні представлявся Андрієві незнаний, таємничий його спаситель; не раз він бачив його наяві при западі сонця на верху Чорної гори на червонім тлі зарева солнечного і вкінці уже не міг собі розтолкувати, коли його бачив в сні, а коли наяві. Дармо він напружав свого духу, щоби дійти, що може його в'язати з тим таємничим чоловіком, а однако чув то сам, що його судьба зв'язана з ним, чув, як йому здавалося, тії сильнії невидимі узи. І від того-то часу датувалася тая черта меланхолічна в його душі. Але тепер постановив він собі дійти будь-що-будь тої таємниці і пізнати ближче чоловіка.

 

То були мислі Андрія. Ударила четверта година.

 

— От і означений час, — промовив він тихо до себе, — небавом і они прийдут, небавом попрощают мя други моїх шкільних літ, — може, і навсегда! — І по лиці Андрія розлялася глибока, хоть хвилева меланхолія.

 

В тій хвилі брязнула клямка, широко отворились двері, і з шумом ввійшло кільканадцять молодців в світличку.

 

— Ов, а ту, бачу, у тебе зовсім уже пустка, Андрію, — сказав, входячи і сміючись, Олександер.

 

— Та пустка, як бачиш, — мої річі ще вчора поїхали в гори, а я нині забираюся, — ось батька лиш що не видно.

 

Тим часом другі ученики поклали капелюхи на столик, ходили по хаті, і пустка загомоніла життям, оживилася ще послідній раз.

 

— Чи побачимся ми коли ще всі разом так, як тепер? — закинув Олександер.

 

— Приятелі, — сказав, виступаючи на середину, високого росту брюнет, Іван Баранович, — послухайте, що я вам скажу. От ми днесь послідній раз ту бачимся по кількох літах, прожитих разом, дружно, в праці і труді. Чи не добре би було, щоби ми тепер постановили собі, пізніше, от так за десять-дванадцять літ, на певнім означенім місці зібратися всі, кілько нас ту є і хто живий останеся? Яке хто буде занімати становище — чи буде урядником, чи священиком, жонатим чи ні — кождий най ставится!

 

— Добре, добре! — загомоніли всі. — Пристаємо! То буде найліпша пам'ятка нашої дружби.

 

— То буде оригінальне свиданьє, — сказав Олександер і додав, виступаючи на середину: — А я вношу, більше в подрібності входячи, щоби-сьмо за десять літ дня 25 липня зібралися в Львові коло Народного дому. Хто з тим соглашаєся, нехай підпишеся на отсій картці!

 

— Ні, не так, — сказав Андрій, — таких карток зробити, кілько нас ту є, і на кождій мают всі підписатися, щоби кождий міг таку картку всегда при собі мати на пам'ятку!

 

Згодженося з тим, і сейчас всі живо кинулися до діла, а небавом картки були готові. Нагорі на кождій картці написано було гарним і грубшим письмом:

 

«Львів. Народний дім. Дня 25 липня. 1866».

 

За тою надписсю слідували підписи учеників. Щирії, дружеськії поцілуї запечатали той первий акт прощання, за чим слідували пісні, — тії розгульні, ученичеські, молодецькі пісні, заховані ще з давніших часів, в котрих ученики вищих класів зовсім інне життя провадили, як тепер. Вкінці озвалися майже одноголосно всі до Олександра, щоби той задекламував свій стих на прощання, бо уже кілька днів перед тим чули, що Олександер такий стих уложив і хоче його при розстанні задекламувати.

 

— Чи не до мене се ви говорите? — спитав він жартобливо і обернувся, бо до сього часу розмовляв з Андрієм, з котрим були нерозлучні приятелі.

 

— А до кого ж, як не до тебе, — гукнув Баранович. — Шуруй, поето, насеред хати та глаголи свій стих.

 

— От би-сьте ми воліли дати спокій, мені не до декламації тепер, коли мій Андрійко мене оставляє, — говорив Олександер тихим голосом, но, помимо того, встав і виступив на середину. Всі стали оподаль вокруг, зробилася тишина, Олександер спустив на хвилю очі вділ, вкінці, піднімаючи їх і поглядаючи ясно по товаришах, задекламував дзвінким голосом і з живою жестикуляцією слідуючий стих прощальний:

 

Днесь сонце світить тепло, ясно

 

В послідній наш прощання час,

 

І в серцях наших нині красно,

 

Свобідно, хоть і сумно враз.

 

 

 

Но чи нам світ так ясний буде

 

І так свобіднії душі,

 

Коли притиснемо до груди

 

Друг друга по довгім часі?

 

 

 

До сей пори плила-іграла

 

Фаля життя, несучи нас,

 

Лиш чудний край, сади минала,

 

Не замутилась ані раз.

 

 

 

Но чи таков вона остане,

 

І не прийде нам на їй дно

 

Тонути в на́мулля погане

 

І виплинути на… багно?

 

 

 

До днесь в нас праця була спільна

 

І в дружбі мило було жить,

 

І вироблялась воля сильна,

 

Щоб сміло в бій з життям вступить.

 

 

 

О, не забудьте ж, браття милі,

 

В життю про юних днів дружбу́,

 

Бо лиш на світі той щасливий,

 

Хто ю знайти успів в життю!

 

Поет уклонився на знак, що декламація скінчена. Не чути було гучного плескання ані брава, але всіх очі, звернені німо на підлогу, свідчили живо, що декламація молодого поета настроїла їх уми до поважних мислей, до глянення на далеку, темну будучність. Первий Андрій кинувся в обнятія Олександра, знов пішли устиски і поцілуї, — і по хвилі знов шумніше було в світлиці.

 

— Андрію, але ти напишеш деколи кілька слів до мене, не правда? — говорив Олександер, обнявши його за шию.

 

— Як же можеш ще питатися? — одвітив Андрій.

 

— Ага, завжди, бігме, що так! — перервав Олександер, нагадуючись. — Знаєш що, Андрію, ми ще сих празнин побачимося! Я думаю робити екскурсію по горах помежи народом в моїх поетичних цілях, навмисне заверну до твого Перегинська.

 

— Заверни, заверни, я ти ручу, що багато скористаєш, — говорив Андрій, — а мені і моїм родичам зробиш через тоє дуже велику приємність.

 

Знов брязнула клямка, ввійшов старий Петрій.

 

— Слава богу, мої господинове!

 

— Слава навіки! А, вітайте, господине Кирило! — крикнули хором молодці.

 

— Перепрашаю вас, мої господинове, що зараз по привітаню мушу і попращати вас. Пора в дорогу, Андрію!

 

— Я готов, татку! Будьте здорові, товариші! Олександре, до свиданья!

 

Але товариші не хотіли так скоро пустити ані старого, ані молодого Петрія. Андрія цілували, обнімали, а старого окружили і розпитували про роботи, про Довбущукових синів, котрі були також кілька літ їх товаришами, і про інниї речі.

 

Петрій, однако ж, дуже був маломовний і сказав лишень:

 

— Простіт, мої господинове, дорога до Перегинська далека, хоть би-м і рад, не можу ту з вами довше бавити. Треба спішитись.

 

І знов, обернувшися до сина, спитав коротко:

 

— Чи уже?

 

І Андрій, попрощавшися з всіми, мовчки пішов за вітцем. Поетичному Олександрові аж слези стали в очах. Мовчки отець з сином перейшли улиці міста, і Андрієві видався отець уособленням його судьби, повеліваючої, неумолимої і мовчачої, а однако ж ласкавої, як отець. Оглядаючися всюди, він прощався з всіми закутками, знайомими домами і лицями, межи котрими жив довгі часи, а з котрими тепер навсегда мусив розстатися і іти, куди його вела його німа судьба. Старий Петрій також мовчав, він мав багато дечого говорити з сином по дорозі, тож тепер порядкував і укладав все в душі, — щоби йому постепенно всказати путь, котров має на будуще ступати, і ціль, до котрої має стриміти.

 

IV. Оповідання Петрія

 

 

 

— Сину мій, — зачав Петрій, коли вийшли за город, — маю тобі тепер, на вступі твоїм в нову жизнь, оповісти деякі річі, щоби тя познакомити з долею, котра тя чекає. Ти, може, уважаєш мене за злого вітця, що я тебе тепер, коли перед тобов отвираєся власне широкий свобідний світ, відбираю із шкіл і замикаю в сельській тишині і самотності. Вір ми, Андрію, і мене серце болит, що твоя доля стане також, як і моя, низька і незначна, і єсли би то в моїй силі лежало, я би охотно остатній гріш видав, щоби лишень тобі ліпшої долі придбати. Але послухай, що мене в'яже; до сеї пори ніколи не говорив я тобі о тім, но тепер приходит уже пора не то до говореня, але і до діланя.

 

Ти чув уже запевно, що дід мій, Іван Петрій, був отаманом в Довбушевій банді, перший по Довбушу і єго повірник. Він знав всі скриті місця, де Довбуш ховав свої скарби, о нім також говорят звичайно, що убив Довбуша, щоби забрати тії ж. Але так не було. Іван, дід мій, тайком умовився з Довбушем відлучитись від банди, залишити страшне розбійницьке ремесло і уживати зобраних грошей на добро народу. Однако ж так напруго то не могло статися, они оба боялися месті загорілих старих опришків і постановили єще рік не відлучатися від банди. Було то єще за послідніх часів Польщі, котра, ослаблена і розірвана шляхетськими незгодами, не уміла дати собі ради з сміливим Олексою Довбушем.

 

Але, як на нещастє, наш край в тім же році перейшов під власть австрійську. Зачато пильно слідити за ославленим опришком, назначено ціну на єго голову, порозсилано всюди сигніфікації, — трудно було тепер сховатися. В банді самій зачалися незгоди і тайні підозріння. Нараз Довбуш десь зник, пропав і слід по нім, банда розбрелась, а мій дід довго єще ховався по лісах, доки все не утихомирилося. Тогди повернув домів, до мого вітця, і спокійно докоротав у него житя. О Довбушу він ніколи не споминав, о грошех і скарбах тож само ні, — аж недалеко перед своєю смертю відкрив синові всю тайну і зобов'язав го урочистою присягою до трех річей, а іменно…

 

В тій хвилі тяжкі стони і приглушений зойк перервав мову Петрія. Андрій здригнув мимовільно і оглянувся вокруг себе. Але всюди було рівне поле, на котрім не видко було ані живої душі, бо ще не були зачалися жнива. Зойк все повторявся, но поволі слабнів, стаючися ще якось більше проникаючим і потрясаючим, і здавалося, що він добувається із-під землі туй же під ногами путників. Петрій перервав своє оповідання і пильним, бачним оком поглядав круг себе.

 

— Запевно, комусь приключилося якесь нещастє.

 

— Кому, коли ту нікого не видко, — шептав Андрій, а мороз ішов йому поза плічми.

 

На тоє Петрій нічого не сказав, тільки збочив з дороги і певними кроками пішов ко невеличкому кіпцеві, зарослому терням, котрий тут же поблизько дороги обертав до неї своє лице, насторошене тернами. Машинально поступив за ним і Андрій. Зойки, хоть і тихі, ставалися щораз ближчі, і видко було, що нещасливий напружав свої послідні сили, щоби видобути із своєї груді ті приглушені охриплі звуки. Наші путники в мовчанні спішили ко кіпчикові, за котрим на первий погляд очі їх відкрили чорний, темний отвір в землі, із котрого добувалися ті страшні, проникаючії до кості стони.

 

— Чи видиш? — сказав коротко Петрій. — Тепер лиш треба рятувати.

 

Таємничий темний отвір — була то узенька, давніше досить глибока польова кирниця. Але коли в ній вода висхла, ніхто о ню не дбав, вона сподом засунулася, цямриння обгнило і повалилося вділ — і не знаючому місцевості вночі зовсім не трудно було впасти в зрадливую безодню.

 

Андрій первий заглянув до кирниці. Темно в ній було, позаяк отіняв ю тернами оброслий кіпчик. Але бистре око Андрія вскорі доглянуло на дні якийсь брудно-сірий предмет, легко рушаючийся, із котрого після всякої віроятності виходили ті ужасні стони.

 

— А що? — спитав отець.

 

— Щось там єсть. Заждіт, я по тих цімринах сейчас злізу вділ і побачу ближче, що се такого. — Так сказав Андрій і сейчас пустився по крухих і здрухнілих цямринах лізти на дно темної пропасті.

 

— А осторожно, сину, — напоминав згори отець.

 

По многих трудностях Андрій став на дні і побачив перед собою лежачого скорченого чоловіка. Лиця його ані віку не міг розличити в сумраці. Дотикаючися руками там, де судив, що єсть голова нещасливого, намацяв щось мокрого і, підносячи руку догори, переконався, що се була кров. Нещасливий, бачилося, не спостеріг зовсім, що не сам був в страшній ямі, він уже лиш легко стогнав і храпів, — життя його видимо гасло.

 

— Тату, ту, бачу, якийсь чоловік конає, — крикнув, здригнувши, Андрій.

 

— Тащи го наверх! — повелів отець.

 

Андрій без великої трудності підняв нещасливого вище себе, — він, бачилося, був або ще малий хлопець, або худий, як доска.

 

Петрій, схилившися, досяг його згори руками і витяг наверх, небавом і Андрій виліз із кирниці, — і ужасний вид представився очам батька і сина. Перед ними лежав старець, літ, може, 65. Лице його було страшно худе і запале і мало барву свіжо зораної іловатої ріллі, або, як народ виражається, «зайшло зовсім мурави́цев». Сиве волосся позлипалося від крові, а руки виглядали, як поломані граблі, на котрих, мов довгі зубці, стирчали сухі і покручені ревматизмом пальці. Очі заплили кров'ю і були страшно витріщені та проражали скляним, мертвецьким блеском, уста були сині, як гнилі сливи, а напереді стирчали всього-на-всього два чорні зуби. Сухі, як доска, груди ледве-ледве здвигалися, — знак, що нещасний ще дихав, — а все тіло корчилося судорожно в великих болях, так, як корчиться жаба, котрій ся відрубає голову.

 

Отець і сил з первим поглядом відвернули очі від того виду, від тої страшної людської руїни, но вскорі милосердя перемогло відразу, вони постановили нещасливого затащити до себе додому, — хоть ще до Перегинська був немалий кусень дороги, а сонце уже геть-геть з полудня схилилося. Андрій скочив до поблизького потічка і приніс води, — обмито і закроплено нею напівмертвого старця, обв'язано його рану, котру він, віроятно, вибив собі на голові, падучи ніччю в кирницю. Нещасливий, як догадувалися Петрії, від ночі цілий день аж дотепер мучився в тій ужасній пропасті серед безлюдного поля, не можучи не то вилізти із неї, але навіть піднестися. Щастя ще, що він головою, котру собі перед тим розбив о цямрину, упав в м'яку глину на дні, і там заліпилася його рана, — інакше він би, певно, не був задля упливу крові діждав спасительної руки. Однако удар сам був дуже сильний і небезпечний, — і нещасливий старець, хоть підвівся при помочі Петріїв на ноги, всегда потиху стогнав та бовкотав якісь, як здавалося, слова, котрі, однако, переходили в дикі, роздираючі ухо тони. Очі його, звернені в стовп, нічого не бачили, і Петрії, взявши його за руки і не теряючи дальше часу, повели нещасного поволі з собою. Він по хвилі, як бачилося, покріплений трохи свіжим воздухом вечірнім і холодною водою, перестав стогнати, але зрештов состояніє його в нічім не змінилося, — чутно ще навіть було в його висхлих мускулах то саме дивне, судорожне дрижання і корчення.

 

Довго ішли наші путники, мовчачи і провадячи нещасливого старця. Старий Петрій кілька разів заглядав бистро в очі старцеві, — йому здавалось, що він уже десь-колись бачив тоє лице і тії черти, але не міг собі пригадати, де, коли і як то було. Андрій знов рад був звернути розмову на прежній темат, бо сподівався, що із неї роз'ясниться у нього в душі багато таємниць. Але на його вопрос Петрій відповів, що мусить заждати аж до догіднішої пори з таємницями, — тільки такими словами доповнив попередній розказ:

 

— Тепер, мій сину, Довбущуки, думаючи, що й справді мій дід, Іван Петрій, забив Олексу Довбуша і забрав єго великі скарби, вічно ворогуют на наш рід і допоминаются тих скарбів. Отець нашого Довбущука, а син Олекси Довбуша, також Олекса (у них, як бачиш, кождий найстарший в роді називаєся Олексою на пам'ять ославленого опришка), ціле житє спорив і гризся з моїм вітцем, а по нім і мені прийшлося двигати дальше тую вражду і ненависть родовую, котра уже до тої степені в серцях Довбущуків розгорілася, що мене хотят навіть з світу згладити, сли їм не виявлю, де Довбушеві скарби, і сли їм їх до послідної крихточки не віддам. Не досить, що ми Довбущукові сини, якоюсь дивною штукою ковбасу в борщі пронюхавши, украли з осібного сховку срібла і золота на 5000 золотих вартості, — ще мені нині рано старої Довбущучки хлопець Іванко, женучи корови в ліс на пашу, шепче на вигоні коло Довбущуківки: «Нанашку, чи ви нині не ідете до міста?» — «Іду, або що?» — кажу я. «О, то стережітся, Олекса щось поганого хоче з вами скоїти». Більше ми нич не сказав, але я вернув до хати і взяв, як от бачиш, стару дідову нагрудницю. — І з тими словами Петрій розщепив камізельку і показав під нею здивованому синові нагрудницю, уковану із сильної сталевої бляхи.

 

— І добре ми тая бляха нині прислужилася, — продовжав Петрій і оповів синові свою стрічу з Довбущуком.

 

Блідніючи з тривоги о любимого вітця, слухав Андрій його оповідання, — йому аж тепер, хоть в не зовсім виразних чертах, стала відслонятися тяжка, повна трудностей будучність.

 

Сонце власне нахилило своє золото-червоне повне лице над самі вершини гір, грозячи, як ся здавало, кождої хвилі запалити необозримі темні ліси своїм червоним жаром, коли наші путники зблизилися ко Перегинську. Вдалі, на западі, якраз під широкою шибою заходячого сонця, бовваніли пошарпані фантастичні й дикі утеси Чорної гори і в почварних видах рисувалися на тлі кроваво озареного западного неба. Від юга потягав теплий вогкий вітер і понависали чорні, від часу до часу золотими блискавицями палахкотячії хмари, — збиралося на бурю.

 

Петрій, видко, під вліянієм тяжелих думок, котрі утискали його душу, ішов з понуреною головою, провадячи старця, котрий доразу на нього оперся. Андрій з дрижачим серцем, в котрім мішали і волнувалися тисячі розличних чувств, підніс очі вгору, вітаючи своє рідне село а будуще поле свого ділання. Мимовільно звернув очі напротив себе на великанського поламаного кістяка — Чорну гору. На її найвищій камінній іглиці, стрімкій і острій, стояв велетний чоловік з похиленою вділ головою, з руками, нахрест зложеними на груді, — а бистре око Андрія догляділо, як вітер іграв його довгим, як сніг білим, волоссям. Жадного руху, жадного движенія не мож було дослідити в тій дивній прояві, а Андрій, узрівши ю, і сам мимовільно став як мертвий, як камінна статуя серед дороги, не зводячи очей із дивного таємничого чоловіка, котрий вдалі високо в воздусі чорнівся на кроваво-червонім тлі неба. Серце йому якийсь лихим предчувством стислося в груді, вся кров уступила з лиця і збіглася до серця, мов курята, стривожені летом яструба, під крила квочки.

 

— Сину, а тобі що такого? — заговорив Петрій, котрий уже минув був сина, а тепер за ним оглянувся.

 

Андрій не чув того, — він, здавалося, цілий затонув в погляді на того велета в воздушній висоті.

 

— Хлопче, чого стоїш, чому не ідеш? Та говори-бо, де ся так дивиш? Чи звізди рахуєш на небі? Я ще ані одної не бачу! — крикнув голосніше на сина Петрій, все на нього дивлячися.

 

— Чого я стою? — запитав Андрій, спускаючи поволі очі на вітця. — Чи я звізди рахую? Ні, але подивітся сами!

 

І за тим словом Андрій всказав пальцем в сторону Чорної гори. Петрій підвів туди ж очі, але, ко великому здивуванню Андрія, іглиця була порожня і врізувалася глибоко в синє, тепер уже темно-червоне небо, — таємний старець зник із неї, мов привидження, мовби його вітер звіяв.

 

— Та що ж там такого? — спросив отець. — Я нічого не бачу.

 

— Бо вже го тепер десь нема, — відповів Андрій.

 

— Кого десь нема?

 

— Кого? А не пригадуєте си того таємничого чоловіка, що мя п'ятнадцять чи чтирнадцять літ тому назад два рази одної ночі спас від смерті, — о котрім я вам так часто говорив?

 

— То що ж, ти знов єго бачив?

 

— Власне тепер і на тім самім місці, де-м го первий раз бачив. Лиш ми дивно, де би він так в хвилі міг щезнути.

 

— Дивно, дивно, — говорив сам до себе Петрій, а потому додав голосніше: — Але чому ж я го ще ніколи не бачив? — І, сказавши то, знов звісив голову і, повільно ведучи старця, ступав гірською стежкою ко своєму домові.

 

Але в Андрія серце все ще дрижало і щеміло незнаними, таємничими предчувствами. Кілько разів в житті показався йому той таємничий чоловік, на кровавім тлі вечірнього неба стоячий на вершині Чорної гори, тілько разів нещастя якесь навиділо Петрієву хату.

 

З тяжелими і сумними думками в душах отець і син уже в добру ніч зайшли додому.

 

V. Особливша рукопись

 

 

 

Єсли ся тобі, ласкавий читателю, трафило коли переїжджати залізницею із Львова до Станіславова і минати невеличке повітове місточко Болехів, то, запевно, коли виглядав ти віконцем із вагона на тую хорошую підгірську околицю, звернула твою увагу на себе гошівська церков, біліючася далеко своїми мурованими високими стінами. І в-істі, рідко де трафиться тобі у нас побачити будинок так гарний, а особливо так привлекаючий до себе мальовничістю свого положення. Церков гошівська з чудним образом богородиці, до котрого на відпуст спішать богомольці о кілька і кільканадцять миль навкруги, разом з монастирем збудована на вершку значної гори, — але то додає їй ще особливої мальовничості, що тая гора єсть послідня в досить довгім побічнім пасмі Карпат і врізується собою глибоко в гладку і лиш на краю небосклона легко ко сіверо-востоку фалюючу болехівську рівнину.

 

Гора монастирська не спускається лагідно до тої долини, але стримить над нею, бачиться, грізно своїми обривистими боками, насторошеними ліщиною та глогами, котрі, мов малі діти, обтулюють собою голі боки і ребра матері. А вдолі під тими утесами шумить сердито і піниться, б'ючись о кругле каміння, котре, як умершії барани, дно її залягає, бистра і значна гірська ріка Свіча. За нею на широкій ріні розсілося гарне, велике і порядне село Гошів, — а там ген дальше і сама сердита Свіча сховалася межи лозами, мов та розсерджена дама, котра завине своє пречудне, повне блеску молодості лице в вуаль і відвернеться набік; узькі, кручені, хоть старанно вичищені і дрібним піском посилані стежинки в'ються крутим берегом вгору, ведучи на не дуже обширну, але рівну і широкими теребовельськими плитами виложену площадь, серед котрої високо к небу зноситься монастирська церков з самим же монастирем, — все хоть не зовсім уже нове, але старанно удержане і чисто побілене.

 

Ціла площадь доокола від запада, сівера і востока по краях, куди суть стрімкії, утесистії береги, обведена низьким а давнім живим плотом із глогів, котрі, сплівшися своїми кільчастими галузками, утворили густу, непробиту стіну. Декуди тільки видко в тій стіні проруби, заосмотрені хвірточками. Від южної сторони, куди дальше тягнеться пасмо гір, поперериване лишень темними, узькими і глибокими поперечними деберками, на нижчій, хоть не обширнішій терасі розложився невеличкий, але досить розкішний садок отців василіанів, з хідничками і альтанками, отіненими хмелем та диким виноградом, з деякими цвітками та гарними овощними деревами. Збудування господарські розложилися аж ген на долині; здається, рука побожного фундатора зіпхнула з тої поетичної і мальовничої висоти, маючої статися місцем божої хвали, молитви, спокою і самотнього монашеського розмишляння, всю суєту мирськую, щоби не мутити нею набожного спокою. І в-істі, далеко по краю іде, — а давніше ще дальше ішла, — слава про побожність і святість гошівських отців, про чудну ікону, — і немало легенд і повісток о тім місці кружило і кружить межи народом. З не одною із них ми і в дальшім перебігу нашої повісті будемо мати спосібність стрітися.

 

— Чи бачите, отче Методій, що я нині найшов в нашій бібліотеці? — говорив отець Спиридон, маленький сивий старець з товстим лицем, дрібними, глибоко сидячими, сивими, но всегда усміхненими і ласкавими очками, до ігумена монастиря, старця уже більше як сімдесяти літ, вечором того ж самого дня, коли наші герої, Петрії, вернули з нещасливим старцем до Перегинська.

 

— А що ж ви такого знайшли? — спитав отець Методій, защіпаючи сильніше вікна своєї келії і спускаючи віконниці, котрими шамотав вітер. Надворі уже зачиналася страшна борба стихій, грізна, розгульна літня буря, так багато маюча подобія до борби чувства, до кип'ячої, грізної борби страстей в молодім серці. Старець замкнув перед тою бурею свої вікна і засунув віконницями, подібно як замкнув давно уже своє серце перед бурями страстей, як відрікся світу і всіх його чувств, його радощів і бід. Лиш чувство релігійне осталося в душі і світилося ясно в його серці, як тая олійна лампа в його тісній келії.

 

Позамикавши вікна, поправивши лампу і поставивши на своє місце великий і важкий хрест срібний, єдину ціннішу оздобу тої простої келії, нічим зрештов не розличної від келії звичайного братчика, — отець Методій сів знов при старім дубовім столику обіч отця Спиридона і, повільно обернувшися, поглядав на предмет, о котрім говорив отець Спиридон. А треба ще додати, що отець Спиридон був надзирателем невеличкої, хоть досить багатої в старі книги і письма бібліотеки монастирської.

 

Спімнутий предмет — була то рукопись, виконана на сивім, але сильнім і грубім папері, на якім звичайно писано при кінці вісімнадцятого і з початком дев'ятнадцятого століття, заким ще повинаходжувано наші білі, тонкі а слабі папери, що самі від себе по якімсь времені нівечіють і розпадаються, мовби були зроблені із сухого тіста. Рука була, як бачилося, досить тяжка і невправна, але букви великі і старанно писані.

 

— Де ж ви то знайшли і що то за письмо?

 

— Днесь вполудне, заглянувши, після мого звичаю, в бібліотеку, я узрів отсе на столі. Що я собі голови наломав, щоби відгадати, хто там міг тоє письмо положити! А що ту за письмо, що за язик, того зовсім не второпаю. Цілий день нині мучився я, щоби прочитати тії знаки, — ані руш!

 

— Як то, — сказав здивований ігумен, вкладаючи на маленький, но довольно правильний ніс окуляри, оправлені в грубі золоті обручки, — адже се, як бачу, досить чительне руське письмо!

 

— Га, то будьте ласкаві перечитати єго, отче настоятелю, — сказав, здвигаючи плечима, отець Спиридон.

 

Ігумен дрижачою від старості рукою взяв рукопись і, придержуючи ю до лампи, зачав придивлятись дивним знакам, щоби їх відцифрувати. Наверху стояло виразно написано:

 

«Мій пам'ятник. О. Д. 1772».

 

— А бачите, отче, я перечитав надпись без всякої трудності, — сказав старець, урадуваний, як дитина.

 

— Я перечитав ю також, а ще перечитав і на кінці кілька букв, але решту ані суди боже!

 

І направду здивувався немало отець Методій, коли, дальше уже ані слова не міг перечитати із цілої довольно спорої рукописі; букви подобали зовсім на руськії, і письмо було досить старанне, чисте і, як на свою давнину, дуже добре заховане. Після пильного слідження здужали тільки оба отці духовнії переконатися, що не все було писано в однім часі, але межи писанням поодиноких кусників, розділених відступами, упливали, віроятно, довгії літа. На самім кінці були знов чительно написані слідуючі слова:

 

«Врем'я. 25. Юлій. 1856. Гош. Мон. Бібл. Час. 12. Пвн.»

 

— Що се має значитися? — вопросив здивований ігумен. — До чого зміряют ті дивнії слова? Котрого днесь маємо?

 

— 25 юлія.

 

— А чи ту не стоїт той сам день?

 

— Так і єсть.

 

І отці, роздумуючи над смислом тих слів, поглянули на рукопись.

 

— Котра година? — спросив ігумен.

 

— Одинадцята за п'ять мінут.

 

— Гм… 1856… теперішній рік, а «Гош. Мон.» — чи не має то означати Гошівський монастир? — міркував напівголосно сам до себе старик-ігумен.

 

— А «Бібл.» — чи не має то значити бібліотечну залу? — докинув бібліотекар, отець Спиридон.

 

— Боже, ту, може, щось недоброго коїтся, може, наші священнії мури мают нині статися зрілищем якого поганого, безбожного діла, котре шукає скритості і загадало знайти ю аж в наших тихих мурах?

 

— О тоє нема чого боятися, отче Методій, — проговорив бодріший духом бібліотекар, — двері позамикані, а зрештов, надворі така буря, — кому ж би тепер хотілося підкрадати аж сюда?

 

І як на потвердження слів отця бібліотекаря, завила буря, зашуміла грізно, гори заграли стократним ехом громів, аж шиби задзвеніли в олов'яних оправах вікон.

 

— Нещастє і зло не спит! — промовив коротко і понуро отець ігумен, і в тій же хвилі світло на столі дивно якось задрижало, захиталося, помимо цілковитого спокою в келії, зачало слабнути, темніти і нидіти, накінець павхнуло ясно і сильно і горіло потім дальше спокійно одностайним і ясним поломенем, як і перед тим. Оба отці дивно якось поглянули по собі, — на їх спокійних старечих лицях не видно було жадної зміни, жадної блідості, але серця мимовільно якось живіше і неодностайно забилися страхом.

 

— Що ділати? Хіба побудити братей і службу? — говорив ігумен і уже сягнув рукою по рукоять дзвінка, коли отець Спиридон задержав його.

 

— Думаю, що не треба заскоро тривожитись. Мені ся все здає, що ту не грозит ніяке небезпеченство. От знаєте що отче настоятелю, ходім радше тепер сами до бібліотечної зали; заждем там до дванадцятої, побачимо, що там буде діятися. Але я все думаю, що то таки нич не буде.

 

Старому і трохи уже дитинному ігуменові тяжко було рішитися, — він все бачив якісь нечувані переступства, позаяк взагалі він, яко старець, дуже наклонний був до містицизму. Але вкінці, взявши хрест з святими мощами, свячену воду і кропило, він рішився слідувати за отцем Спиридоном. Той був молодший і сміліший, взяв лампу і рукопись і, шукаючи при боці ключа до бібліотечних дверей, ступив наперед.

 

І знов вітер загудів, зашумів, засвистав надворі, і знов гори розгомонілись страшними голосами і відголосами громів, і знов задзвеніли шиби в вікнах, і знов світло таємничо захиталось і немов прижмурилось, неначе сонне, щоби по хвилі ще ясніше, як вперед, блиснути своїм ясним, тускло-золотим оком. В тій же хвилі годинник, дзвінко і проразливо шиплячи, видзвонив три чверті на дванадцяту, — і обом отцям стало знов, не знати для чого, грусно і моторошно. Вони задержалися на хвильку в дверях.

 

— Наперед, отче Спиридон, — повелів тихим, но спокійним голосом ігумен. Двері зачинилися за ними, — і оба зникли в узькім крученім коридорі монастирськім.

 

VI. Сповідь опівночі

 

 

 

Зала бібліотечна була надолі, — отці мусили сходити по темних, хоть досить обширних сходах. Зала тая була далеко давніша, як сам монастир. Коли кільканадцять літ тому назад замість старого будовано новий монастир, тогдішній ігумен не велів валити відразу старої будови, але тільки частями, а нову будувати на тих самих фундаментах, позаяк старі іще зовсім були сильні і добрі. Невідомо лишень, з якої причини ігумен не велів в той час рушати бібліотечної зали, запевняючи, що вона пережиє ще і новий монастир і зовсім не потребує направи, що і самі мулярі потверджали. Грубі її, хоч старинні мури, збудовані із твердого гранітного каменю, зовсім, як бачилося, не мали охоти признавати над собою власть нищачого часу і стояли так твердо і незрушимо, як за времен, коли їх збудовано.

 

Зала тая мусила колись мати якесь інне перезначення і була дуже давно збудована, бо, як теє доказували розличні знаки, попередній монастир був також в спосіб нового до неї добудований. Тому-то, як здавалося братчикам, віяло від неї якимсь таємничим духом старини, котрий німо, а прецінь сильно проникав серця не тільки молодих, але і старших монахів. Ще попередній ігумен, отець Атанасій, котрий умер яко 105-літній старець, мусив стояти в якімсь дивнім відношенні до сеї зали, бо часто виділи його братчики вночі, ідучого тихо, як тінь, темними коридорами і никнучого в ніші, містячій в собі двері до бібліотеки. І сейчас потім чули приглушений скрип тяжких, залізом окованих дверей на заржавілих завісах, пригадуючий стон конаючого. Нікому не вільно було входити до тої зали, а ключ від неї носив всегда сам ігумен при собі.

 

Аж коли монахи, як всегда, весело обходили соту річницю уродин отця Атанасія і обсипували його благожеланіями і всякими доказами своєї любові, тогди старий ігумен, розвеселений трохи, віддав ключ від бібліотеки отцю Спиридонові, тогди ще 25-літньому і недавно постригшомуся братчикові. Той, однако ж, запевняв других цікавих, що не знайшов в старинній залі нічого, що би давало вносити, що тут діялося щось незвичайного, — і небавом забуто о цілій історії. Отець Атанасій умер, інний ігумен настав; а зала бібліотечна остала аж до сього часу під надзором отця Спиридона, котрий всегда всіх запевняв, що не знаходив в ній нічого надзвичайного. Вищепом'янута рукопись була первим того роду предметом.

 

Наші отці не без внутреннього дрижання вступили в старинную залу. В її прегрубих, від старості почорнілих стінах повно було всюди ніш і заглиблень, в котрих тепер стояли шафи з книжками, але котрі, як бачилося, давніше містили в собі входи, позаяк, очевидно, були пізніше замуровані. Отець Спиридон поставив світло принесене на старинний, з грубих дубових брусів штучно вироблений стіл і запалив ще дві свічки, на нім стоячії.

 

По сім отці зачали пильно розглядати обширну комнату. Але, помимо всякого шукання, не знайшли в ній нічого підозрінного, і уже отець Методій зачав поволі успокоюватись. Вітер все ще свистав і гуркотав віконницями і брамою, буря ревіла, а грубий дощ шумів, обполікуючи стіни монастиря.

 

— Що ж тепер будем ділати, отче Спиридон? — вопросив настоятель.

 

— А що будемо ділати? Сядьмо ту і заждім до 12 години. Єсли не буде нічого, то повернемо назад в свої келії.

 

Отці посідали, і за хвильку обгорнула їх, немов грубий, непроникнутий мур, гробова тишина. Світло горіло слабо і мелькало раз на раз, то ясніше, то темніше освічаючи сумрачную комнату. І знов поволі, під вліянієм тої гробової тишини, тривожно якось стало отцям, кров їх, хоть холодна, зачинала нерівніше бити і спливалася вся в грудь к серцю. Рука ігумена мимовільно стискала рукоять кропила, зануреного своїм страпатим, грубим чубом в свячену воду; отець Спиридон хватав всегда рукою за посвячений срібний хрестик на своїй груді, немов думав в потребі ним охоронитися від злого духа і злих людей.

 

Старинний, заржавілий механізм великого годинника на стіні зашипів, зашаркотав і поволі, меланхолічним тоном вибив дванадцяту, — потім знов груба, непроникнута тишина, котра, як здавалося, зливалася в одно тіло з тою рівно грубою, рівно непроникнутою пітьмою, що скрізь залягла природу.

 

— Слава богу, нічого нема! — прошептав, встаючи, ігумен, а грудь його відотхнула свобідно, мовби позбулася якого немалого гнетучого ю тягаря.

 

Але в тій же секунді дався чути дивний скриплячий тон ту ж недалеко обіч нього, і здавалося, що він походив або з-за стіни, або таки звнутр стіни. Отці обернулися в німім здивуванні в сторону, відки тон походив, коли в тій же хвилі отворилася тайна, в мур дуже докладно вправлена і чорняво покрашена двер, котрої би і при найдокладнішім слідженні ніхто не здужав відкрити. Темнота зінула холодом із того отвору, але вскорі на її тлі зарисувалася великанська, висока стать чоловіка в старім, хоть ще зовсім добрім гірськім убранні. Біле як сніг волосся покривало його голову, котру, помимо свого, як здавалося, дуже старого віку, носив просто вгору. Лиця його в сумраці не мож було добре розличити. Він, побачивши отців, не дуже і здивувався, але сміло поступив кілька кроків наперед, закрив лице полою і вмиг погасив світло, кромі одної свічки, розливаючої непевний, дрижачий блиск, котрий, як бачилось, з трудністю тільки опирався густій темноті, що зо всіх сторін на нього налягала.

 

Отці не могли наразі з дива прийти до себе і не спиняли таємничого чоловіка в ніякім його кроці ані ділі.

 

Він тим часом, заходячи від світла, щоби лице його остало в тіні, приступив сміло до ігумена, стоячого без движенія, мов статуя, і сказав до нього:

 

— Всечесний отче настоятелю, перепрашаю вас за тії троха неприличні і незвичайні відвідини вночі, але сподіваюся прощення вашого, позаяк вища воля мені тоє повеліла, як ви, запевно, виділи на кінці мого пам'ятника. Я же, із своєї сторони, дуже тішуся, що в-істі сон мій не обманув мене і що днесь наконець зблизилася хвиля, коли не оден тяжкий камінь має спасти із моєї совісті!

 

Отець Методій при тих словах стояв як вкопаний, не можучи своєю головою ані краплини з їх значення витолкувати, позаяк в ній все крутилося і мішалось, зливаючися в невиразний, напівсонний образ настоящості.

 

— Хто ви, чого тут жадаєте? — спитав через силу отець ігумен прихожого.

 

— Сідайте лишень, всечесний отче, — говорив той же смілим і виразним голосом, — ваш вік не дозволяє мні дати вам стояти під час мого троха довшого оповіданя, а я виявлю вам все, бо то властиво і ціль мого нинішнього приходу сюда.

 

Побачивши, що діло тут з одним живим і старим чоловіком, котрий, помимо свого велетного зросту, перевищаючого майже о дві голови не зовсім низьких отців, не мав ніякого злого наміренія, отець ігумен відотхнув знов свобідніше, а отець Спиридон випустив свій посвячений хрест із руки і цікаво почав придивлятися прихожому, хотячи, як здавалося, розглядіти черти його лиця, що йому, однако ж, не повелося, бо прихожий сей же час попросив ігумена, щоби був ласкав в чотири очі вислухати його оповідання і його сповіді.

 

Отець Спиридон мусив рад-не-рад віддалитися, засвітив собі одну із погашених свічок і, ідучи мимо, наумисно блиснув нею збоку в лице незнайомому, котрий того зовсім не сподівався. Цікавість отця Спиридона зостала заспокоєна, — він побачив виразніше лице незнайомого і з немалим своїм здивуванням узрів, що він уже десь-колись бачив тоє лице. Пригадався йому також той велетний зріст, тільки не міг ще догадатися, де то могло бути. Отець Спиридон, однако ж, заховав собі глибоко в пам'яті тую фізіономію і поспішно відійшов в свою келію.

 

Прихожий неохотно поглянув за ним, заглянув навіть на коридор, чи хитрий монах не хоче його підслухати, замкнув оковану масивну двер зсередини і приблизився потім знов з почтенієм до отця Методія, котрий сидів недвижно на кріслі і очима слідував за кождим движенієм незнайомого. В душі його знов збудилася попередня тривога, коли побачив осторожність незнайомого і пізнав, що він сам на сам з ним замкнутий в тій темряві й комнаті, посідаючій в одній із своїх стін вхід до тайного погреба, о котрім він до сього часу нічого не чув. Але тая тривога сейчас і зникла, скоро незнайомий смирним і тихим кроком зблизився до нього і такими словами заговорив:

 

— Всечесний отче, насамперед мушу вас вивести із задивуваня, в котрім, віроятно, єсьте, видячи, що я, чоловік ту чужий, знаю скритості сеї будови ліпше від вас. Але тоє нехай вас не дивує, будова тая, — я говорю о сій старинній залі, — єсть мені дуже добре знаєма і служила мені не раз за мешканє.

 

— В ній перебував я, коротко, правда, в р. 1836, о такій же порі, що і тепер, в ній перебував я єще давніше, року 1806, а навіть в році 1772 она спасла мене, віроятно, від постидної смерті, — я тоді мешкав в ній 4 літа.

 

Незнайомий своїми словами і своєю хронологією не тільки що не випровадив чесного отця Методія з ізумінія, але, противно, аж тепер впровадив його в тоє ж, і то так комплектно, що старик широко отворив очі і уста, не можучи довго прийти до себе.

 

— Але хто ж ви? Відкіля? Коли ви родились? — спитав уриваними словами старик, котрому прийшло на думку, що він власне року 1776 узрів світ божий, а мав перед собою чоловіка, котрий тогди уже уходив від переслідувань, на що веліли заключати його послідні слова.

 

— Хто я? — повторив, легко усміхаючись, прихожий. — Я би вам сказав, всечесний отче, тілько боюся о ваше здоров'є. Бачите, ім'я моє в своїм часі мало тоє дивне свійство, що наповняло страхом кождого, хто єго учув. Боюсь про тоє, чи оно єще і до сеї пори не заховало єго, а на ваш слабий організм сота часть єго давної сили могла би дуже убійственно подійствувати. Я сам так давно уже чув єго звук, що боюся єго дійства навіть на собі самім!

 

Отець Методій щораз ширше отвирав очі і уста, його здивування запирало йому віддих, йому здавалося, що грубії чорнії мури бібліотечної зали хотіли накінець по довгім времені свойого утяжливого стояння трохи відпочити і положитися на нього, мов на подушку, гнетучи його страшно своїм тягарем. Почтенний монах навіть дуже часто впадав на думку, що се все сон, ущипнувся навіть в худу ногу і укусив в язик, щоби будьто пробудитися, але тії акції переконували його ще більше, що все в-істі діється, що він не спить, а бачить направду все то, що бачить.

 

— Але годі, — тягнув по короткій паузі незнайомий дальше, — годі отягатися! Ціль мого приходу сюда, всечесний отче, єсть — визнати вам все, що мені тяжит на совісті, а оден із тих тягарів єсть також моє нещасне ім'я!

 

Тут голос прихожого почав м'якнути, — здавалося, що туй-туй виступлять слези на його старечих, хоть ще досить ясних і блистячих очах.

 

— Я — Олекса Довбуш, ославлений колись капітан опришків, — промовив він дрижачим від волнуючих во внутрі чувств голосом, а на звук тих слів здригнув судорожно ігумен. Перед очима стали йому його літа дитиннії, в котрих наслухався немало повістей о тім чоловіці, котрий тепер, уже майже сто літ після тих часів, стояв перед ним в своїй величині, простий, як ялиця полонини, і сивий, як снігом вкрите чоло Бескидів! Ігумен не міг знайти слова, не міг заговорити до ославленого розбійника, — німо, хоть з напруженою увагою, слухав його дальшої повісті.

 

— Всечесний отче, я сподіваюсь, що ви будете мати тую ласку для нещасливого преступника вислухати моєї сповіді. Не дивуйтеся також, єсли вам скажу, що ви сами і ваші братчики при кождій службі божій молитеся за мене, споминаючи ктиторей і благодітелей святого храму сего. Єго ктиторем — я, моїм коштом він направлений і відбудований, і не лиш він один!.. Но не думайте, щоби я вірив, що то мені поможе перед судом того, к котрому небавом оба поспішимо!..

 

Заким зачну свою сповідь, мушу оповісти вам, що мя понукало обрати собі до неї таку особливу пору. В р. 1772 оголошено ціну на мою голову, зачато мя переслідувати, я схоронився сюда — тогдашній ігумен приняв мя милосердно і укривав в сій комнаті через 4 літа. Від того часу я часто скрито сюда загощував; отець Атанасій навіть дозволив ми був ту довгий час перебувати і говорив зо мнов багато о покуті, о нашім біднім народі, котрому моя покута довжна також помочи. Але я ніколи не приступав до сповіді, не сподіваючися розрішенія, — я хотів цілим останком свого житя приготовитися до неї, я хотів, оскілько то було в моїх силах, приготовити поле, на котрім мали пізнішії покоління збирати добрі плоди із моїх злих діл.

 

Ігумен усміхнувся милосердно на тії слова, — Довбуш так говорив дальше:

 

— А коли я тоє постановив, мав я 34 літ, стояв я єще в цвіті мужеської жизні. Я не мав дітей, кромі одного сина в моїм родимім селі, котрий уродився єще перед тим, заким я став… Запевно чули-сьте, всечесний отче, тую сумну історію, котра попхнула мене на поле переступків і злодіянь! Але я не хочу нею усправедливлятися, я не хочу уневиннятися тим, що розпука серця, що розбитії надії, що біль і ненависть попхнули мене в пекло переступств!..

 

Я постановив відлучитися від світу, жити самотно, незнаний, блудний, я постановив під розличними видами обходити свій край, помагати чим мож свому народу. Було се в р. 1776. Вночі дня 25 юлія я бачив такий сон. Мені здавалося, що я лежу на холодній камінній підлозі сеї комнати, — а я і в-істі так спав, — коли нараз пукає підо мною підлога, а з-помежи каміня добуваєся велетна, як уголь чорна, рука, котра подає мені велике письмо. Я встаю, іду до світла і читаю: «Жити будеш, поки рід твій не буде числити сім членів. Смерть твоя буде знаком, що надходит час діланя. До сповіді приступиш аж перед смертію. А тепер іди і покутуй!» Я пішов, оставивши ту свій пам'ятник, де описане було ціле моє житє. По тридцяти літах я знов ночував на підлозі сеї зали, і я знов бачив той же самий сон. І знов по тридцяти літах я ту був, і знов я бачив той самий сон, читав то само письмо, але на єго кінці стояло написано:

 

«Врем'я. 25. Юлій. 1856. Гош. Мон. Бібл. Час. 12. Пвн.»

 

Я вписав тії слова на послідню карту свого пам'ятника і пішов.

 

І от настало врем'я, врем'я, так пожадане для мене! Всечесний отче, ви довго жили, але ви жили в тишині, в розмишляню, замкнений від світу, від свого народу, від єго житя. Я глядів на тоє житє зблизька, я глядів на него через такий час, як цілий ваш вік, через 80 літ! Яке єго горе, яке єго убожество, яке єго угнетеніє, того нещасного народу! О, кілько разів я з кровавими слезами в душі молився, щоби ділом моєї покути було підняти, просвітити той народ, показати му, хто він, кому він служит і служив і чим він колись був!.. Тепер же, всечесний отче, слухайте моєї сповіді!..

 

Отець Методій довго, довго і уважно слухав сповіді старого опришка, котрий, потішений побожними словами ігумена, так кінчив оповідання:

 

— Лиш раз єще в тій довгій сумній жизні ізганника блисло для мене щастє, та — божа воля — оно сейчас і погасло! Я подружився з молодою внучкою воєводи Шепетинського, викраденою в тій ночі, коли напав я був на єго замок! Она десь уйшла і пропала, — я ніколи більше не чув о ній, — і так по році знов закінчилося моє щастє! Мому синові, Олексі, не пощастилося в сімейнім житю. Два єго сини вигнали го з дому, побивши го тяжко, — він пішов на жебри, і уже кілька літ, як я стратив о нім всякі чутки, — пропав десь, нещасний, як камінь в воду. Скарби мої, тії грішнії, кровавії гроші, котрі колись мают послужити до великої цілі двигненя нашого народу, — тії скарби і ціле діло я зложив на Петрія і єго рід, бачачи, що мої потомки задля вродженої їм дикості, самолюбства, марнотратності і лінивства неспосібні перенятися якою-небудь вищою гадкою. Незгода моїх внуків з внуками Петрія перепиняє розпочатю діла, але небавом, сподіваюся, і тоє врем'я написане, — бо… бо смерть моя близька! І єще одна надія кріпит мя перед сконом. У віщих снах, котрі я бачив, було виразно, що рід мій числити буде сім членів, коли я умру! Єсли єще і мій син Олекса жиє, то всіх членів нашого роду єсть шість, і… о, я сподіваюся, що жиє єще семий член, другий мій син від моєї любимої Емілії!

 

І з тими словами старець упав на коліна і молився голосно, довго, горячо, молився о прощеніє своїх гріхів, молився о благо своєї родини, о благо свого народу, а слези гарячі лилися йому густим градом із очей і свідчили, що не застило ще серце в старечій груді і било живо, з молодецьким жаром. Возлі нього молився на колінах і з слезами отець Методій.

 

А надворі все ще грізно шуміла буря, все ще грохотали громи, все ще свистав вітер, грюкаючи віконницями і брамою і кидаючи густими краплями дощу о монастирські мури. Тільки на сході легко, несміло блідніли грубії хмари, набираючи поволі більше краски, — знак, що уже близький був схід сонця, близьке було світло, близька була побіда дня над ревучою бурею, над тьмою.

 

VII. Довбущуківка

 

 

 

Матрона Довбущучка, жона Олекси Довбущука, таки вкінці не могла видержати, щоби не зблизитися до свого мужа і не запитати його про то, що її цілу ніч мучило всіми муками сумніння і непевності, що її позбавило сну, помимо утрудження і гризоти. Чоловік її сидів, хоть то ще було рано, зовсім убраний за столом, чорний і похмурий, як та буря, що лютилась вночі. Видко, ще йому з голови не вийшла вчорашня сцена з Петрієм на Довбушевім верху; мож було навіть сумніватися о тім, чи Олекса Довбущук сеї ночі, подібно, як і його жона, хоть на хвилину заснув або задрімав. Він думав о месті над Петріями, о Довбушевих скарбах, о тім, як то він Петрія живого дістане в руки, як дасть волю своїй дикості і свіріпості і буде доти мучити ненависне, зрадниче плем'я, доки йому не покаже криївку, в котрій уже бачив в душі купи золота та срібла, теперішньої його собственності.

 

— Олексо, чому ти мені раз не скажеш, де обертаются наші хлопці? Де они поділися, що роблят, що їх уже другий день дома нема, що уже другу ніч дома не ночували? — Так говорила дрижачим голосом Матрона, зближаючися до мужа. Но в голосі тім дрижала на дні глибоко сильна, щира матерня любов. Матрона Довбущучка дуже любила своїх синів, вона спочатку тішилася ними, коли ще були дітьми, вона плакала дуже, хоть ще дужче тішилася, коли Петрій забрав їх і разом з своїм Андрієм віддав до школи. Но кілько ж вона не наплакалась, кілько не насумувалась, коли її муж, в безумній ненависті ко Петрію і його добродійствам, відібрав їх із школи! їх із природи дика натура стала, під проводом такого ж вітця, ще дикшою і безпосередньо запровадила молодців на дорогу зла і переворотності. Без чувства, без згляду на вік і слабість здоров'я вони обходились з нею, як і отець, і ніколи вона не учула від них ні від Олекси, свого мужа, щирого, лагідного слова. А помимо того, вона любила їх, а помимо того, вона плакала за ними, плакала над їх моральним упадком, — плакала, бо не могла тому зарадити. Отець провадив кождий їх крок, провадив ко злому, питав в них гордість і ненависть ко Петрію і інним чесним людям, учачи уважати їх за сторонників Петрія, перекуплених Довбушевими грішми против Довбушевих потомків, — отець ділав і синів такими, як був сам, а бідная мати не сміла навіть заглянути, навіть запитати, куди він їх веде, як вони жиють і що з них буде.

 

— Олексо, — промовила вона ще раз, зближаючись і обнімаючи шию мужа, котрий ще дужче нахмурився і сидів, опершись ліктями о стіл, і мовчав, мов зовсім інними занятий думками, — чи ти уже не чуєш, о що я тебе питаюся? Чи ти мені не скажеш хоть раз, що ся діє з моїми дітьми? Де ти їх послав, що они роблят? Чому не вертают?

 

Довбущук спідлоб'я сверкнув на неї своїми дрібними жаркими очима, похилив голову ще нижче, мовби хотів взяти її на роги, закусив долішню губу — знак, що злість бухнула жаром в його душі, і по хвилі мовчання крикнув до неї:

 

— Марш, дрантє (так звичайно титулував свою жону)! Що тебе они обходят? До кочерги і мітли твоє собаче право!

 

Но мати, котра уже подібнії фрази, віроятно, не раз чула, не далася ними відстрашити і дрижачи говорила дальше жалібно:

 

— Олексо, Олексо, що я тобі винна, що ти зо мною гірше обходишся, як з якою собакою? Скажи мені, де мої діти? Я прецінь мати, — як то, они мене нич не обходят?

 

— Марш до чорта, дрантє! — крикнув знов Довбущук і, відвинувши руку, пхнув нещасну в груди так сильно, що була би, навірно, упала на землю, єсли би її не була задержала стіна. Вона, востхнувши і, очевидно, надармо силуючись заплакати, пішла мовчачи до сіней і заиялася якоюсь роботою.

 

Дивне, дивне серце женщини!

 

Олекса тим часом сидів, знов понуривши голову, сидів та роздумував о Довбушевих скарбах. Робота в полі стояла, — йому і не в голові було братися за яке-небудь діло. Переконання, що він мусить статися великим багачем, що йому належаться Довбушеві гроші, попирало ще більше вроджене його лінивство, — нужда виглядала широкими очима з кождого кута його старої, занедбаної хати. А тим часом, коли Олекса Довбущук сидів в своїй хаті, надворі настав уже давно пречудний день, які бувають у нас після літньої нічної тучі. Сонце, немов урадуване своєю побідою над тьмою і зливою, світило вдвоє ясніше, темно-зеленії ліси шуміли, пестрії гірськії поляни дихали розкішним запахом, тільки в глибоких потоках шуміла і валилась клубами каламутная вода. Люди весело йшли до роботи, — декуди зачинали жати жито, інниї пололи ще пшеницю та льон або з граблями та вилами йшли до сіна.

 

Такий образ представляло село Перегинськ в тую пору, — тільки на невеличкім присілку, Довбущуківці, не видно було того життя сільського, там усе, як всегда, було понуре і немов мертве. Лиш кілька штук нужденної худоби повільно пошкандибало на пашу в ліс, а за ними поволікся брудний, заспаний і заплаканий хлопчина, син Демка Довбущука, Олексового брата, котрий пас всю худобу з Довбущуківки. А тая Довбущуківка — була то слобідка, зложена з чотирьох хаток, которії розсілися на невеличкім горбі, окруженім з трьох сторін густим смерековим лісом карпатським. В одній із тих хатин мешкав Олекса Довбущук з жінкою і двома синами, в другій, которая ще найбільше оказувала порядку і старанності, його молодший брат Демко, в третій стара мати обох братів з малим своїм вихованком Іванком, а четверта, накінець, звичайно стояла пусто, хоть люди в селі немало говорили о розличних нічних сходищах всякого роду «добрих людей» в тій хаті, і не один твердив, що бачив в ній світло вночі і чув голоси многих людей. Ніхто ніколи не заглядав до тої пустки, як і взагалі мало хто із Перегинська заходив в Довбущуківку. Вона, здавалося, і не належала до того села, бо лежала аж за рікою на противній стороні долини, запхавшися в самий кут, мов злодій, засідаючий в лісі на прохожого.

 

— Добрий день, брате! Що, ти, бачу, якийсь не при охоті, що так сидиш і не вийдеш нігде із своєї хижі?

 

— Та чого буду виходити? — воркнув Олекса. — Мені і так голова крутится, світ ми обрид, не хочу на него дивитися!

 

— А ба, кому би він нині не обрид? — говорив Демко. — О, ти десь вчора ходив ніворотом і, певно, не чув новини, яка ту у нас сталася?

 

— Що за новина?

 

— А що за новина? Та така новина, що чеснії громадяни наші виповіли нам, всім Довбущукам, село.

 

— Як то? Що то знов?

 

— А що? Проста річ. Кажут: «Ми вас не хочем мати за сусідів, ми вас не хочем видіти межи собов, ми вас не хочем знати, — та й годі».

 

— Та як же то сталося, за що, про що? — питав Олекса, встаючи і простуючися і устремивши взір в лице брата.

 

— От і маєш, — ти ся допитуєш, будьто не знаєш, як може чоловіка біда вчепитися на гладкій дорозі. Пасе вчора хлопець худобу на облозі, — он там, знаєш, на тім куснику, що припирає до Козубишиного. Не треба, хлопчище, чи задрімався, чи що, досить, що худоба пішла по царині. А собака Батлан, польовий, як не прибігне та хлопчину палицев. Я недалеко там якусь пеню на полі робив, чую крик, — пек ти, бідо, що такого? Обертаюся, а ту Батлан хлопця гет обкервавив, гет ти му голову розчерепив костуром. Я поверг роботу, порвав якусь паровину та до Батлана. Троха-м го там обтесав, зачався крик, — чи не біда ж то? А ту, як би на даний знак, немов з-під землі, виринуло з півсела, війт, присяжнії, вся голота, — та до мене. Я не питаю, держу навіженого Батлана під ногами, — якось нас розірвали, та й тогди в крик, а наконець війт, як ти кажу, виповів нам село. «Най ми ся, — каже, — ніхто із вас не важит показати межи чесними людьми, бо го сейчас кажу зв'язати і віддам до циркулу. Не бійтеся, найдеся ту у нас досить ключок на вас, найдутся і свідки, — затаскаєм вас там, де не побачите світу божого!» Ще, як на біду, десь там чорт надніс нашу стару (так називали свою матір), — як зачне дзявуліти, плакати, проклинати нас. «В'яжіт, — каже, — того окаянника, підіт ще по другого, в'яжіт обох, я сама піду до суду, я сама на них буду свідчити, они мене житя збавляют, они мене на жебри виженут з поломаними кістьми так, як вигнали свого вітця, що, може, десь під чужим плотом замерз!» Така ти, брате, комедія сталася у нас вчора. Я заткав уха, плюнув на все та й пішов додому!

 

— О, знаю я, хто тому причина, знаю! — крикнув Олекса, затиснув п'ястуки і дико поглянув на запад в сторону, де у стіп Чорної гори стояла Петрієва хата. Довбущук кождого разу все зло складав на Петрія, а не бачив, що він сам властиво всьому винен. І громада не без причини відцуралася їх роду. Тисячнії пакості робили вони людям, крали збіжжя, заганяли очевидячки товар в царину, билися з кождим, хто упімнувся о своє, — словом, так всім надоїли, що люди і ім'я Довбущуків боялися споминати.

 

— Але, о! — додав по хвилі Олекса, грізно затискаючи п'ястуки і грозячи ними на запад. — Він, собачий накоренок, не уйде моєї руки!

 

— Уф, як у тебе душно в хаті, брате, — заговорив знов Демко. — Хто ж вигадав в такий хороший день сидіти в такій норі? Ходи пройдімся троха, ти єще, бачу, і так нині і з дому не виходив!

 

— Та ні, — відповів Олекса, — але куди ж підем?

 

— Підем на поле, а по дорозі розкажеш ми, що ти там вчора приключилося.

 

І Демко значительно моргнув бровами. Олекса зрозумів той знак, взяв старий солом'яний капелюх на голову, і оба вийшли з хати.

 

А Матрона Довбущучка, заломуючи руки і печально поглядаючи вгору, говорила до себе:

 

— Боже мій, він єще із моїх дітей хоче зробити таких злодіяк та бездільників, як і сам! Отче мій небесний, що мене тогди замануло та засліпило, що я від свого татунця пішла сюда, в тото пекло, та ще за него, такого єретика, за такого тирана, що ми світ зав'язав, що мя збавив житя і здоров'я, що ми діти на нінащо зводит та ще мя копає та тручає, як собаку?

 

І вона зачала хлипати, як дитина, жаль давив її серце, а однако ж ані одна слеза не заблисла на її глибоко запалих очах.

 

Нараз протягло заскрипіли двері, і в хату влетіла стара женщина. Її сиве волосся в неладі спадало на плечі із-під брудного покривала, котре колись могло бути біле. Лице її було жовте, зв'яле і порите густо морщинами, — тільки очі світилися ще якимсь будьтоби неприродним огнем і в червоних обвідках болячих, виплаканих повік видавалися ще страшнішими і дикшими. Та женщина була «стара» — мати Довбущуків, Горпина.

 

— Щасть ти боже з нинішнім днем, Матроно! — промовила вона дзвінким ще і енергічним голосом.

 

— Дякую вам, що ще хоть ви мене, бідну, не забуваєте, — проговорила жалібно Матрона і охнула.

 

— Де Олекса?

 

— Ат, десь тепер з Демком пішов, бездільник, певно, не до роботи!

 

— А хлопці твої де?

 

— Або ж я знаю, матінко? Нещастє моє, десь мій медведюк свої власнії діти запропастив, а мені, матері, не вольно і спитатися, що з ними дієся!

 

— Прокляте материнське на него і на єго брата, — моє прокляте, а за ним скоро послідує і боже! — крикнула піднесеним голосом стара, а очі її дико заблищали. — Они оба поганими дорогами ідут! Они побили і прогнали свого вітця, они тепер пов'язались з якимись злодіяками! Чи ти бачила позавчора вночі світло в пустині?

 

«Пустинею» називали в Довбущуківці старую незамешканую хату, о котрій ми споминали. Вість несла, що в ній родився Олекса Довбуш, — про тоє ж Довбущуки яко пам'ятку старанно її удержували і не дозволяли в ній нікому мешкати.

 

— Яке світло, матінко? — спросила Матрона. — Я нічого не бачила.

 

— Га, ти сліпа, — крикнула, впадаючи в злість, Горпина, але, сейчас улагодившись, додала: — Ні, ти боязлива, тривожна, бідна, як кіт заморочений! Чоловік казав тобі іти спати, а ти пішла.

 

— Та так, матінко, а він сейчас вийшов.

 

— Злодій, розбійник! А їх там, в тій проклятій пустині, відкись набиралося, як круків до падла! О, я бачила, я чула все, що они говорили!

 

— Та о чім они говорили, матінко?

 

— Ex, дурна ти, ти би, небого, зляклася, якби-сь то почула, що твій чоловік говорив! Але я їм помішаю їх проклятії плани, я сама піду до суду, буду присягати, буду свідчити на тих розбишак!

 

Бідній Матроні і справді тривожно стало, вона не допитувалась дальше і не роздумувала над тим, що там міг так страшного говорити її чоловік, вона боязко відсунулася від темного покрова, заслоняючого, як їй бачилося, страшну якусь тайну, котра кождого, хто о ній знає, мусить непремінно потягнути в погибель. Горпину вона виключала із числа тих нещасних жертв, бо в її очах старая, недоступная і енергічная женщина давно уходила за якоєсь надприродними силами обдарене существо, котороє всегда потрафить запанувати над обстоятельствами.

 

— А де ви, матінко, вчора були, що вас не було дома?

 

— Де я була? А як же ти знаєш, що я не була дома?

 

— Як знаю? Адже я була у вас вчора кілька раз — нікого нема, хата засунена, навіть Іванко… де Іванко ваш подівся? Корови вчора сами прийшли з лісу, — Демкові пас єго-таки хлопець, а наших не було кому вигнати!

 

— А, а ти чула, що через того хлопчиська наробилося?

 

— Таже чула і хотіла вас про цілу річ ліпше розпитати, але вас не було.

 

— Я ходила в гори шукати Іванка.

 

— В гори? А що ж він там робит?..

 

— Га, що він там робит? Чортів їх батько знає! Та вже десь твої легіні єго затаскали! Але мают они собі!

 

— Та що, що такого, будьте ласкаві, матінко, скажіт! — напирала Матрона.

 

— Бідна жінко, твої сини нині уже сидят в в'язниці в М. на Уграх!

 

— Боже мій, — крикнула Матрона, — а то за що?

 

— Я їм то зробила, я знаю за що. Але ти, — додала, грізно підступаючи до стривоженої женщини, — не важ ми ся о тім ані словечка писнути свому чоловікові, бо пам'ятай!

 

І затисненим кулаком погрозила Матроні.

 

— Не скажу, матінко, не скажу, тілько будьте ласкаві, скажіт, чи довго они там будут сидіти?

 

— Не бійся, недовго, — потішала її стара, — їх випустят, но я ти говорю, жінко, пильнуй їх, они на дуже злій дорозі, — як нею дальше підут, то зайдут на…

 

Стара не вимовила того страшного слова, но у бідної Матрони стислася грудь, серце омало їй не пукло, вона німо і мертво поглядала на страшну женщину.

 

— Но де мій бідний Іванко? — говорила стара, знов лагідніючи. — Я прийшла у твого «вовка» за ним питати, де они єго затаскали, що они єму зробили?..

 

— Або ж я знаю, матінко, або ж они мені хоть словечко скажут, що роблят? Я ту як послідня собака, мене кождий копає і тручає!.. Боже милосердний, коли ти закінчиш мою муку?

 

— Не бійся, дурна, все то єще якось буде, — потішала Горпина. — Піду я тепер, бачу, Олекси не дождатись. А що, ти пополудні прийдеш до мене?

 

Вопрос той був зділаний в так рішительно повеліваючім тоні, що Матрона не могла відмовити. Стара скорими кроками вийшла із комнати.

 

VIII. Погоня

 

 

 

— Хто се там іде, Демку, чи не пізнаєш? — питав Олекса Довбущук свого брата.

 

— А хто? Мені здаєся, що се Петрій з своїм паничем, — відповів Демко з якоюсь, видко було, притворною апатією.

 

При самім слові «Петрій» Олекса судорожно здригнув і закусив долішню губу, схиляючи при тім голову вділ, мовби хотів весь світ взяти на роги.

 

— Га, так, се они! І они, відай, ідут на Чорну гору!

 

— Що за щаслива хвиля! — аж скрикнув Олекса по хвилі мовчання.

 

— А то чому?

 

— Они ідут ко Чорній горі, на полі пусто, ніхто не побачит, там в ліску суть наші… — шептав Олекса, а грудь його дико волнувалась, голос становився ще грубший і хрипливший.

 

— Но і що ж?

 

— За ними, брате, достанем пташків в свої руки, а Чорна гора має багато криївок, там ніхто не ходит, спрячем їх так, що і світу божого не побачат, і зачнем поволі, натщесерця допрошувати їх, де поділи нашу спадщину!

 

При послідніх словах голос Олекси стався якийсь залізно холодний і ржавий, а його мале сіре око заблищало демонічеською радістю.

 

Демко нич не одвітив, но схилився і, мов лис, погнав межею за Петріями, за ним слідував Олекса.

 

Но заким розкажем дальший перебіг тої погоні, мусимо ще дещо оповісти, що діялося до того часу у Петрія.

 

Стара Петріїха немало здивувалася, коли побачила, що її чоловік і син припровадили якогось недужного і так страшно виглядаючого старця. Вона зачала було, звичаєм всіх сільських газдинь, воркотати, що з її дому робиться шпиталь, но, почувши від мужа, де і як його знайшли, зляклася, думаючи, що се який лихий демон в тім виді достався до їх хати, щоб в ню з собою нанести багато біди і нещастя. Но Петрій, знаючи суєвір'я своєї, впрочім доброї, жони, велів їй пильнувати старого, котрий всегда ще знаходився в стані отуманення, не говорив, не бачив, не чув, як здавалося, нічого, і, кромі того, був дуже ослаблений. З трудністю могла Петріїха перемогти свою відразу і ближче заглянути в очі нещасливому, — і, на своє немале здивування, побачила, що і вона десь-колись бачила того чоловіка, тоє лице, хоч в іннім, може, не так відражаючім, виді. Но її догади блукалися і морочили, не можучи составитися в цілу виразну картину, і вона небавом і зовсім перестала ними заніматися.

 

Вночі хорий заснув тяжелим, твердим, летаргічним сном, похожим на цілковиту мертвоту, з котрого, однако ж, збудився досить покріплений, все ще, однако ж, не посідаючи вповні своїх змислів. Він тільки неспокійно кидався, дрижав і бурмотав напівголосно якіїсь дикії храпливії звуки, которії, однако ж, не могли зложитися в слова.

 

На другий день Андрій зачав знов з вітцем розмову, перервану в дорозі. Довго тягнулася та розмова, і Андрій довідався від вітця майже все тоє, що уже звідки інде знане єсть читателям. Вкінці Петрій предложив свому синові піти з ним там, де були схованії скарби Довбуша. Молодець, знятий цікавістю, поспішив за вітцем стежкою через поле на Чорну гору. Однако ж в тій дорозі мала їх стрітити несподівана пригода. Погруженії в розмові, вони і не бачили, як за ними двома бічними стежками хильцем бігли два чоловіки, задиханії і почервонівшії від труда, — очі палали диким огнем ненависті і злоби. То надстигали їх смертельнії вороги, Довбущуки.

 

Нараз Демко, біжучий передом і не зважаючий на стежку під ногами, піткнувся о острий камінь і зшиб собі доразу палець. З болю він мимовільно крикнув: «Ой!» Голос той звернув на себе увагу Кирила, він оглянувся і в одній хвилі відгадав намірення своїх гонителів.

 

— Сину, — крикнув він, — утікаймо, бо смерть наша!

 

І, не ждучи одвіту, хватив Андрія за руку і, шарпнувши його насильно за собою, великанськими скоками почав гнати в направленні ко ліскові у стіп Чорної гори, — ко ліскові,так ужасно пам'ятному Андрієві з його дитинних літ.

 

Довбущуки, видячися зрадженими і спостереженими, коли були уже так близько цілі, видали слабий крик гніву, но, боячися, щоби хто інний не почув крику, в мовчанні піднеслися і, мов стріли, погнали за утікаючими. Олекса напружав всі сили і вскорі перейшов Демка.

 

— Слава богу, — шептав він, біжачи, — що чорт їх несе просто в руки наших! Они не уйдут нам, скоро дістанутся до ліска.

 

І в-істі, небавом око його заясніло диким торжеством: Петрії не кричали, але, мов наполохані медведі, метнули собою в лісок і зникли в гущавині.

 

— Маєм їх, маєм їх, — крикнули оба браття, — скорше! І погнали вихром ко ліскові, боячись все ще, однако ж, кричати на своїх товаришів, щоби тим не зрадитися і не попсути цілого діла.

 

Від ліска ділила їх ще просторінь коло 200 кроків. Петрій як би передвиджував, що і в ліску мусить бути засідка і що небезпечно би було для нього піднімати крик. Він бачив інний рятунок перед собою. Прудко перескакав лісок, летячи все вгору узькою стежкою. За ліском, де уже широка піднімалася гора, стирчало велике, полупане каміння, котрого там була велика сила. Многії закутки, печери, щелини творили тут якнайдогідніше місце до сховку. Петрій, все ще не випускаючи руки Андрія з своєї, скакав з брили на брилу, з іглиці на іглицю, перескакував щелину за щелиною, як дика коза, і пропав вкінці в тім хаосі безладно, дико розкинених бовванів.

 

Довбущуки достигли ліска. Мов бішенії вовки, вскочили на невеличку поляну, — утрудження запирало їм віддих. Олекса свиснув з цілої сили, і в тій же хвилі роздалося кругом із гущавини п'ять таких самих свистів. Небавом дався на п'яти досить віддалених пунктах чути тріск лому, — на поляні появилося п'ять чоловіків.

 

— Се ти, ватажку? — відізвалися грубії, дикії голоси.

 

— А я, — відповів сердито Олекса.

 

— Що розкажеш?

 

— А ви хіба не виділи утікаючих сюда «супостантів»? «Супостантами» вони звали Петріїв у своїм товаристві.

 

— А чому ж би ми їх не виділи! Ось нема і трех хвиль, як туда оба перелетіли, мов скаженії!

 

— Капустяні голови! — воркнув Олекса. — Чому ж ви їх не тримали?

 

— Ба, тримати, а пощо, по яке? Чи ми могли знати, що ви оба власне робите польованє на них?

 

— Та то єще невелика річ буде шпачків догнати, — відізвався один із «товаришів». — Они єще не дуже далеко могли ускочити.

 

— Гей, женіт за ними, ловіт їх, — крикнув Олекса, — треба закінчити цілу нашу роботу!

 

І ліснії волоцюги, не понімаючи, о що ходить їх ватажкові, розскочилися лісовими стежками в розличнії сторони доганяти Петріїв.

 

Півгодини шукали їх по ліску, перетрясаючи кождий корч, кожду гущавину; півгодини розщибалися по камінні, смотріли в кожду щелину, в кожду печеру, але все надармо. Петрії немовби в землю запалися, ані сліду по них не мож було найти.

 

Пінячися з злості, кричав Олекса, гнівався на брата і «товаришів», що дали уйти такій хорошій спосібності.

 

— Не бійся, брате, — потішав його Демко, — уже ми колись своє нагородим, а тії пташки чи скорше, чи пізніше попадут в наші руки.

 

— А, ба, сподівайся, діду, аж ти курка яйце знесе! Ідіт же на свої становища, товариші, а вночі… но, — ви знаєте своє діло!

 

І Довбущуки пішли домів, а «товариші» мовчки розійшлись в гущавину.

 

А де ж поділися Петрії? Вони точно пропали під землею в буквальнім значенні того слова. Ми розкажем коротко, що з ними сталося.

 

Перескакуючи через щелини і каміння, вкінці якраз очутилися на дні досить глибокої камінної щелини. На однім її кінці, которий досить був широкий, лежав великий, мхом порослий камінь, котрий подвигнути, як здавалося, перевищало сили людськії. Но Петрій скорим кроком приступив до нього і ухватив його з одного боку обома руками.

 

— Ану, Андрію, покажи свою силу! Чи два нас дамо сему дідові раду?

 

Андрій і собі причепився до каменя — і з невеликим трудом відвалили його. Слабе, темряве світло мигнуло з широкого отвору, ним замкнутого, мов послідній проблеск життя в очах конаючого.

 

— От туда нам дорога, синку! — сказав Кирило і ступив передом.

 

Ввійшли в довгий камінний хідник, освічений тільки декуди слабенько дневним світлом, продираючимся скрізь узькії щелини. Хідник вився і закручував в розличнії сторони, і, як здавалося, немало виходило із нього бічних виходів. Петрій прийшов накінець до невеличкої, трохи обширнішої комнатки, і тут оба з Андрієм задержалися на хвилю.

 

— Ну, що ж, сину, чи ти єще і тепер сумніваєшся зглядом намірень наших противників?

 

Андрій був молодий, пора ідеальності ще не минула для нього. Він о кождім судив добре доти, доки наочне пересвідчення о злій волі другого не заставляло його змінити свій суд. Він не міг і поняти тої ненависті і до всього готової злоби, котрою палали Довбущуки к його вітцю і ньому.

 

— Ні, отче, я єще не можу видати о них суда, — хто знає, чого они требували від нас?

 

— Того, чого від мене вчора требував Олекса на Довбушевім версі, мій сину. Але, зрештов, ти думай собі, як тобі угодно, я покажу тобі тепер причину тої їх ненависті, того їх переслідуваня, — я покажу тобі Довбушеві скарби!

 

Слова ті, вимовлені піднесеним, грімким голосом, збудили протяглії, многократнії, понурі еха в тісних далеких хідниках, котрі аж за кілька хвиль зовсім заніміли.

 

— Але наперед присягни мені, мій сину, що ані того місця, ані ніякого слова, котре я тобі сказав о єго тайних судьбах, не зрадиш нікому, хоч би тя і найтяжчими муками наклоняли до того. Тогди тілько можеш все відкрити Довбущукам, коли настане щира згода межи ними і нашим родом. Присягни ми заразом, мій сину, що тих скарбів, котрі ту криются, не ткнеш на собственнії, егоїстичнії цілі, але уживати їх будеш аж тогди, коли прийде назначений провидінєм «час діланя» на пользу і двигненє нашого народу!

 

Ті слова, проізнесені поважним і піднесеним голосом, дуже урочисто настроїли воображеніє і душу молодця, — настрій той зріс і скріпився, коли отець його підійшов напотемки к одній зовсім чорній стіні і засвітив дві грубії давнії свічі, звані поставниками, уліплені з кількох фунтів воску домашнього. Свічки ті стояли, як Андрій при їх же блиску увидів, на залізних, у камінну стіну вбитих свічниках, а за ними в невеличкім углубленні стояв поєдинчий хрест, виділаний із чорного мармору.

 

Перед тим хрестом Андрій прикляк, помолився щиро і зложив урочистую присягу, так рішаючу на цілу його пізнішу судьбу.

 

— А тепер ходім до скарбниці, — сказав отець.

 

І, зігнувшися, світячи перед собою невеличким кусником воском напущеного шнурка, якого звичайно уживають в гірських околицях, Кирило поступив наперед у темний узький отвір, котрим небавом зайшов до обширного, старанно в камені викутого склепу. Слабий блеск гнота відбився сотки разів від блестячих золотих і срібних предметів, нагромаджених купами в тій комнаті. Множество срібних свічників, дорогоцінних канделябрів і інних сосудів стояло або висіло кругом, іграючи і миготячи слабим світлом гнота. В шкіряних мішках і величних калитах стояли стоси старої, щирозолотої монети, в шкатулках блистіли всіма барвами клейноти великої вартості. Андрій аж очі свої забув на вид тих незмірних багатств, він разом з вітцем своїм почувствував якийсь страх і боявся доткнутись тих блестячих предметів, тих божків, котрі для цілого світу суть ціллю всіх желань, котрим наші времена надали всемогучую силу. Але, судячи приближительно о їх вартості, Андрій оцінив все на кільканадцять мільйонів!

 

— І ви все тоє застали так, як оно ту стоїт? — спитав він вітця несмілим голосом.

 

— Ні, мій отець, а по нім і я мусили-сьмо все тайком зносити із далеких сторон: по цілім нашім Підгір'ю, по всіх горах розсипані були сховки Довбушевих грошей, а спис їх, від него самого зділаний, хоронится ту.

 

І, тоє кажучи, виняв Петрій із одної шкатулки великий звит пергаменту, цілий записаний. Але задля слабого світла не мож було ані слова на нім перечитати.

 

— І чи всі ж уже скарби позношені сюда?

 

— Всі. Остався був тілько один сховок в недалеких горах, котрий, яко найближчий, я оставив був напослідок, але Довбущуки якимсь способом пронюхали і обікрали єго!

 

— А відки ж ви знали о тій печері, о тих хідниках?

 

— Мій отець показав їх мені так, як я тобі, а єму знов єго отець, Довбушів повірник.

 

— А ніхто ж, кромі вас, не знає о них?

 

— Здаєся, що ніхто, — сказав з сумнительним лицем Петрій, — але, — добавив тихше, — мені здаєся, що єще хтось, кромі мене, ту буває, і то частіше, як я сам.

 

Андрій остовпів.

 

— Як то? Може, який злодій?

 

— Ні, сину, тих сокровищ він не рухає. Се все, як оно ту стоїт, я сам поуставляв і почислив до найменшої штуки, до сего часу єще нічого не пропало. Але…

 

— Але що? По чім же пізнаєте, що ту єще хтось, кромі вас, буває?

 

— Бо не раз в віддалених хідниках, в котрі я сам ніколи не смів запускатися, чую стук тяжких ходів, не раз ту за стінами чую якесь ворчанє, якийсь глухий чоловічий голос.

 

— А ви ж там не були за стінами?

 

— Ні, я навіть не знаю, чи куда і там можна достатися.

 

Син і отець замовкли, тисячі чувств і догадів мішали і переливалися в їх душах.

 

— Чи чуєш? — сказав нараз Петрій.

 

Тихо стало, як в гробі, а із-за стіни далося чути глухе, нечоловічеське моркотання, стіни глухо задзвеніли від ступання якихсь тяжелих ніг.

 

Кров застигла в жилах Андрія, — запирав в собі дух, а його розволноване воображеніє показувало йому в якімсь невиразнім полусвітлі картини із його минувшості, котрі, однако ж, лиш мигали перед його душею, оставляючи по собі сірий сумрак, не можучи виразно показатися.

 

— Ходім звідси, сину, — прошептав Петрій, і вийшли. Андрій ступав тихо, мов мара, його слух і серце потрясало дуднення камінних стін за їх кроками. Довго ішли, нічого не говорячи, — накінець побачили перед собою зачинену двер. Петрій вишукав десь ключ, отворив, — блідаве сеітло пробилося к ним, і при світлі пізнав Андрій, що знаходяться в старій і здавна опущеній пивниці під своїм домом. Небавом вони були вже в світлиці, і ніхто якось не спостеріг, відки вони прийшли. Лиш стара мати, побачивши, що лице Андрія бліде, як труп, затривожилася і запитала, що йому такого. Андрій не міг нічого відповісти, — він ледве дихав від внутреннього взволновання. Але отець його поспішився його виручити, оповівши їй небезпечну пригоду з Довбущуками.

 

— Ах, коли ті люди уже перестанут нас переслідувати? І чого они хотят від нас? — востхнула Петріїха, а серце її тривожно забилося на саму думку, в якім небезпеченстві були так нею любленії лиця.

 

IX. Ісаак Бляйберг

 

 

 

Отець і син сіли обідати: трохи запізнили і проголоднілися, решта домашніх уже була по обіді і порозходилася до щоденної роботи, — лиш Петріїха сиділа вдома, а на запічку на теплій м'якій постелі лежав неспокійно хорий старець, все ще без пам'яті, підкидався вгору, а в його членах знов мож було видіти вчорашнє судорожне корчення, хоч уже слабше, як вчора. Не вспіли ще пообідати, коли нараз на оборі заскавуліла собака. Петрій виглянув в вікно і побачив свого вчорашнього супутника, Ісаака Бляйберга, обганяючогося довгою хворостиною від собаки.

 

— Аціба, Лиска! — крикнув Петрій, і Лиска, все ще гнівно бурчачи, но послушна волі газди, неохотно вернулася і лягла на приспі, все ще скалячи свої острі зуби до прихожого.

 

— Добрий день вам, господине Кирило! — сказав Ісаак, входячи в хату.

 

— Добре здоров'є! Вітайте нині! Прошу сідати, най все добре з вами сідає, — говорив приязно Петрій.

 

— Нема коли, дякую красненько. Я ту за ділом до вас.

 

— А, прошу, прошу, служу охотно!

 

— Ваша згуба найдена, — властиво, люди, о котрих ви говорили, зловлені і сидят в М. Як я вам казав. Ще вчора вечором ми відтелеграфували мої знакомії. Їх зловлено в лісі на границі, і якась стара жінка навела стражників на їх криївку.

 

Під час тої мови Ісаака Петрій моргнув жінці, щоби віддалилася, і вона, послушна, відійшла. Вона уже віддавна привикла була до таємничого поступування свого мужа і, одержавши від нього заказ, ніколи про нич не допитувалася.

 

— А то, певно, ваш син? — спитав Ісаак, поглядаючи косо на Андрія і як би дивуючися, чому і він не виходить.

 

— Так єсть, мій Андрій, укінчений гімназіаст. Прошу говорити дальше! А що ж, гроші також стражники винайшли?

 

— Ніт, тілько їх зловили, але єсли присягнете на них, то они будут мусили показати місце, де сховали скрадену суму.

 

Петрій завагався, почувши тую мову, — він не знав, що ділати, а Ісаак тим часом так тягнув дальше:

 

— Тепер ходім сейчас до М. Я там також маю справунок, — підем разом, а по дорозі я вам єще маю дещо розказати. Зрештов, я маю в М. багато знакомих і пораджу вам, де і як обернутися і що ділати, щоби прийти назад до своїх грошей.

 

— Але що ж вас склоняє так щиро заніматися справою, вам зовсім не знаною і чужого чоловіка?

 

— Що мене склоняє? — сказав усміхаючися Ісаак. — О, велика річ! Ходіт лишень, збирайтеся скоро, я вам по дорозі все розкажу.

 

— Добре, іду сейчас з вами! — сказав Петрій, рішаючись. Покликав жінку і слуг і дав їм потрібнії розпорядження зглядом господарства, велів пильнувати хорого, попакував, що було потрібне на дорогу, в свою обширну борсучу торбу, взяв пістолет за пояс, на раду Ісаака, котрий і при собі мав також оружжя, потім, попрощавшися ще раз з Андрієм і жоною і обіцявши, що небавом поверне, взяв в руки палицю, перехрестився і поспішив за Ісааком, котрий скорими кроками уже вийшов був на дорогу. В мовчанні вийшли вони за село. Дорога крутилася узькою полосою помежи високії, борами порослії гори, понад шумлячими, ще від ночної тучі взібраними гірськими потоками, серед величавої, очаровательно-хорошої і дикої бескидської природи. Чисте небо усміхалося своїм нескінченним лазуром до темної зелені борів, співи множества птиць в їх темрявій, таємничій внутрі були єдинственнії ознаки життя в тій широкій гористій окресності, — аж до самої границі угорської не було уже ні села, ні жадного людського помешкання. Наші путники були, як їм здавалося, єдиними мислячими существами посеред того буйного і пестрого світу.

 

— Ви, бачу, мали мені щось сказати, — зачав Петрій.

 

— А так, — відповів Ісаак. — Ви питалися мене, для чого я так інтересуюся вашим добром, а я довжен вам то вияснити, скоро будете ласкаві до кінця вислухати слідуючу повістку.

 

Петрій здивований поглядав на жида, но той слідуючими словами зачав своє оповідання.

 

— Віддалеки за селом Розгірчем стояла перед кільканадцятьми літами великая мурованая коршма, на горбі, під самим лісом. Молодий орендар, котрий ю з своєю родиною замешкував, уходив в цілій окресності за дуже багатого і чесного жида. Вість широко ходила, що у него були великії скарби, що він найшов один сховок Довбуша і забрав з него немало золота. Але то була неправда, — був він собі, правда, не дуже бідний, але і не дуже багатий жидок. Отже, сидит він собі раз в суботу вечором при шабасі, а коло него сидит молода Рухля, єго жінка. А було то восени, дощ зимний цідив як з ведра, а вітер метав грубими краплями в очі, скоро було надвір показатися, та термосив запертими коршемними віконницями.

 

— Не дай боже тепер кому бути в дорозі в таку слоту! — промовив жид.

 

— Мені якось аж лячно ту самій на тій пустині, так далеко від людей, — прошептала Рухля, тривожно надслухуючи.

 

Втім, крізь свист вітру і плюсканя дощу далися чути надворі людськії голоси. Зачато сильно стукати до брами.

 

— Грицю, а бігай-но браму відчинити! — промовив жид до парубчака, которий служив у него.

 

Гриць поволі, неохітно піднявся із свойого тапчана і, воркотячи щось під носом та проклинаючи подорожніх, що єму і ту хвилю спокою переривают (хоть та «хвиля» тяглася для него звичайно цілу ніч і цілий день), поволікся поволі відчиняти браму, до которої все-таки не переставало стукати і гримати.

 

Небавом заскрипіла брама на завісах, стуканє устало, далися чути змішанії крики, навіть, як здавалося жидівці, голос Гриця долетів до єї слуху, — но в тій же хвилі завив і засвистав вітер так сильно, що не можна було нічого чути.

 

Хвиля німого ожиданя настала в коршмі.

 

Чекає жид, чекає свого Гриця, — нема Гриця, жде подорожніх, прикладає лице до вікна, щоби виглянути надвір, — вікно мовби смолов обліплено!

 

Нараз широко отвираются двері, входит п'ять хлопа з якимсь недобрим, зловіщим поглядом і страшними, густо оброслими лицями.

 

— Добрий вечір, жиде, — крикнув перший із них, низький, рижоволосий, плечистий хлоп, котрий, як здавалося, був старшим межи прочими.

 

— Добре здоров'є, — відповів жид. Рухля задеревіла, узрівши дивних гостей, — стояла бліда і недвижна, опершися о грубу.

 

— Но, бачиш, братчику, ми ту прийшли до тебе в гостину! Неправда, — ти нас не сподівався під нинішній час, га?

 

— У мене дім гостинний, мої панове, — відповів жидок, — я мушу кождого часу гостей сподіватися.

 

— Но, сли так, мій любенький, — заговорив знов рижий, — то гости ж нас і стався, як належится! Або знаєш що, вкажи сюда ключі, — нас єсть більше, скорше сами собі услужимо, а ти не потребуєш, серденько, трудитися!

 

Товариші рижого засміялися дико на тії слова. Жидок, хоть потерпав цілий, єще, однако ж, не стратив надії, що ціла річ, котра аж тепер зачала єму показуватися грізною, закінчится пиятикою.

 

— Ні, мої панове, — відповів він; услужно кланяючись, — хто ж то бачив, щоби господар давав гостям самим гоститися, а сам сидів і дивився на тоє?

 

— Ні, ні, не бійся, ми того нікому не скажем! А впрочім, сли ти ся не хоче стояти, то можеш полежатися собі, ніхто ти не боронит! Давай же ключі сюда!

 

— Але, мої панове…

 

— Нич але, нич але, — гукнув рижий, — ключі сюда! Жид, не мовлячи і слова, віддав ключі.

 

— Хлопці, сюда! — кликнув рижий, і гурма людей наповнила коршму.

 

— Нате вам ключі, шукайте, перетрясайте, беріт все, що нам може здатися!

 

Жидок стратив зовсім притомність, голова його крутилася, перед очима всі предмети мигтіли йому неозначеними барвами.

 

Рухля з слабим криком упала омліла на землю.

 

— Гвалт, рятуйте, хто в бога вірує! — закричав щосили жид.

 

— Ого-го, братчику, ми на таке не годилися! Ануте, хлопці, зв'яжіт їх обоє, зав'яжіт їм роти, щоби не вередилися, та винесіт он там під шопу на мерву, най троха провітрятся!

 

Хлопці скочили до жидка, зв'язали єго і напівомлілую Рухлю і без милосердя, з диким сміхом викинули під непошиту шопу на дощ і вітер. Студінь до кості проникала напівнагих, вони виділи свою згубу і з німою рішительністю вижидали її.

 

Тим часом опришки перетрясли цілу коршму, перешукали всі закутки, поперевертали і повалили все придатне в господарстві, а непотрібне для них, та, кромі невеликої суми грошей, і то дрібними мідяками, не могли знайти ані шеляга.

 

— Га, проклятий жид, — заверещав розлючений рижий, — правду він казав, що приготовився на наше принятіє! Ану-но, хлопці, беріт соломи, огню, беріт що треба, будем по щирості допитувати наших чесних господарів, де поділи гроші?

 

З криком поспішили опришки до жидів. Декотрі, і то велика часть із них, здужала уже добре підхмелитися знайденою горілкою.

 

Рижий підступив до жида і копнув єго ногою, видячи, що він зовсім не рушаєся, мов неживий.

 

— А що, нехристе, ти думаєш, що ти так легким коштом від нас видобудешся? О, ні, братчику, ми не такі, щоби ми за ні за що трудилися! Скажи, де ти гроші сховав?

 

І, тоє мовлячи, зірвав єму хустку, которою був зав'язаний єго рот.

 

Жид вився по землі, котру дощ в рідке болото розполокав, стогнав і цекотів зубами, но не казав нічого.

 

— Скажеш чи ні, собача кров? — верещав рижий.

 

Жид мовби онімів і скляними очима поглядав з виразом тупого рівнодушшя і розпуки в лице грізного ватажка.

 

— Єще тя послідній раз питаюся: скажеш чи ні, де гроші?

 

— Ласкаві панове, убийте мя, посічіт мя на кусники, сли де найдете у мене хоч півфеника більше, кромі того, що лежит в столику!

 

— А, та певно, що не найдем, сли ти їх позаховував, — гукнув один із полуп'яних бродяг, — але нам ту власне о то ходит, щоби-сьмо найшли!

 

— Але клянуся вам богом і всім, що для мене святе, дороге і миле, що ніт у мене більше грошей, ніт ніякого сховку ані навіт наміренія вас обманити!

 

— Ага, бачте, як м'якне, собака, але небавом він єще лучче скрушіє! Хлопці, ану-но до роботи! Де солома, — загрійте го троха в ноги! Або ні, знаєте що, беріт насамперед єго прокляту жидівку, — бачте, як поблідла і скорчилася, мов муха в окропі! Она нам скорше все виспіває, скоро ю припече, — бо добре то старії люди кажут, що жид лиш печений добрий!

 

Опришки без чувства, без милосердя похватили нещасливую полумертвую Рухлю; вона, мабуть, ще була в омліні, голова її зависла, лице посиніло, вона і слівця не писнула, коли її брали. А другії уже зачали повереслами із сухої соломи обкручувати єї ноги…

 

— Боже мій, моя Рухля! — крикнув в крайнім одчаяні жид і, зібравши всю силу своєї груді, закричав знов:

 

— Гвалт, гвалт! Хто в бога вірує, рятуйте, рятуйте, не дайте душі загибати!

 

Власне в тій хвилі утих був на часину вітер, і одчаяний голос жида грімко роздався по лісах і горах.

 

Но в тій же хвилі опришки знов зав'язали єму рот, — нещасний мусив німо поглядати, як тії нелюди забиралися холоднокровно і жартуючи мучити ужасно єго любезную напівмертвую жону, а серце його стискалося в груді на вид, що він так близько неї, що бачит ї тяжкі страданя, єї повільне конаня, а не може єй помочи.

 

Уже клятії обступили Рухлю, уже засвистіли в воздусі їх канчуки, порючи до крові єї тіло, — звичайний спосіб, котрим опришки будили омлілих до житя, — уже серед проклять, сердитих слів і ужасних жартів опришків далося чути слабе стогнаня мученої, — уже ю допрошуют о грошах, но она нічо про гроші не знає, — уже ватажка грімко кричить: «Огню!», а в груді жида стигне послідня капля крові, — коли втім нараз роздаєся гук рушниць, падают два вистріли, рижий і другий опришок трупами валятся на землю! Решта розбігаєся з криком, оставляючи свої нещаснії жертви. Тільки коршма, серед которої опришки розложили були великий огонь, занялася всередині, дим валився отвореними вікнами, а поломінь рухомими огняними язиками лизав уже, як здавалося, стріху, котра тріщала, сичала і курилася. За кілька мінут пожар обхватив цілий той просторий будинок.

 

І при тім світлі бідний жид побачив при собі стоячого невисокого росту мужчину, котрий розв'язав єго і велів поспішити за собою в село. Сам він взяв на руки задеревілу Рухлю і, обвивши ю в свій широкий сердак, поніс, мов дитину, до села.

 

Но пощо ж довше оповідати, — ви уже, господине Кирило, всего догадалися! Той нещасливий жидок — то був я, а єго несподіваний спаситель — ви! От вам причина мого поступуваня!

 

Вчора ввечір перед сном, поглядаючи на образ моєї Рухлі, котрий всегда ношу на груді, я живо пригадав собі той страшний вечір, котрий позбавив мене моєго мешканя, моєго спокою і моєго щастя на ціле житє!

 

— Чесний господине, — додав Ісаак зо слезами в очах, — ви спасли нас із рук тих страшних людей, ви завели нас до села, ви на хвилю єще урятували житє моєї Рухлі! Але она, нещаслива, не могла пережити того переляку, тої муки, котру витерпіла на страшнім вітрі і зимні, она, як весняний цвіт, морозом зварений, небавом зв'яла на моїх, руках!

 

Петрій також живо пригадав собі тую пригоду. Він власне в той час з одним тільки слугою виправився був до Розгірча, бо в тамошнім камені була також одна із криївок Довбушевих, і він хотів із неї забрати гроші і перенести до головного сховку. Лишивши слугу в селі, він сам осторожно, узброєний в рушницю-подвійку і пару добре набитих пістолетів, рушив до каменя, а, забравши гроші, при повороті учув ужасний крик Ісаака і поспішив скоро і осторожно на поміч нещасному.

 

— Я вам того ніколи не забуду, — говорив жид, — я вам завдячаю своє житє, чому я вам не можу лучче відвдячитися? Що значит тоє мізерне діло, в котрім вам хочу помочи?

 

— І то багато значит, мій приятелю, — відповів Петрій, — бо показує ваше щире серце! Але будьте ж ласкаві, скажіт ми вашу дальшу судьбу!

 

— Послі смерті моєї небіжки Рухлі житє моє сталося єдиним, неперерваним пасом жалю, горя і презріня. Я остав без дому, без средств, без всего, я не мав ні вітця, ні матері, ні ніякої рідні на світі — і остався круглим сиротою. Коршма, хоть не вся згоріла, вскорі розвалилася, бо не було кому взятися до єї направи. Я від того часу не міг і поглянути на тоє місце, котре бачило моє страшне нещастє, і скитаюся по світі межи чужими людьми.

 

— А чим же ви занімаєтеся? — спитав Петрій.

 

— Чим занімаюся? О, на тоє тяжче відповісти, як запитатися! Тисячнії занятя, тисячнії справи переходили через мої руки; я постановив собі після мого нещастя решту житя посвятити помочи і моральному піднесеню моїх братів!

 

Петрій, широко отворивши очі, дивився німо на особлившого жида. Тії слова задивували його. Йому ніколи не трафлялося бачити жида, котрий би чимсь подібним занімався, йому навіть видавалося спочатку, що страшне нещастя і тривога тої ночі, о котрій Ісаак оповідав, помішали його розум, але, поглянувши на тихе, спокійне лице Ісаака, на його ясний, розумний погляд, він знов покинув ту думку і в задумі і мовчанні ступав дальше.

 

X. Іванко

 

 

 

— Мій отець, — говорив дальше Ісаак, — хоть був досить убогий орендар, то прецінь, не маючи дітей, кромі мене, старався дати мені старанне вихованє і посилав мене до шкіл. Там-то уже в душі моїй повстали первії зароди мислей, которії вас тепер, може, в задивованє вводят. Отец мій постарівся, не міг дальше сам діла вести і призвав мене із шкіл додому. Я вскорі привик до єго невеликого газдівства, оженився і по смерті вітця зачав дальше вести єго заробок, шинкарство. Ту, у відлюдній тишині, мислі мої, може, троха фантастичнії вперед, дозрівали і кріпилися, — но я все єще таки не смів зачати діланя, доки страшний удар не попхнув мя на тоє поле.

 

— А яка ж ціль вашого діланя?

 

— Чесний господине, я вам так багато завдячаю, — ви спасли мене і заховали для нового житя, для нової дороги, которою нині в нашім краю ні один жид не ступав. Я вам винен цілковиту одкровенність, я вам скажу все так щиро, як того я єще нікому дотепер не сказав! Ви бачите сами, що в нашім краю єсть багато жидів, більше далеко, як їх односительно єсть в краях інних. Але я був нарочно за тим в інних краях, щоби пізнати їх состояніє і отношенія ко християнам. О господине Кирило, зовсім там іначе! Там жид єсть гражданином держави так, як кождий інний, а у нас він єсть п'явкою, ссучою цілий народ!

 

Петрій мимовільно востхнув. Він бачив правду тих слів, бачив аж надто добре сумну дійствительність, але його поразили такії слова в устах… жида!

 

— Най вас не дивує моя щира мова о моїх соплеменниках. Мені не ходит о тоє, щоби таїти їх злії сторони, но щоби їх по возможності направити! Сами видите, що се в-істі так єсть, що они замість вдячності тутешнім жителям за тоє, що колись, в часах лютого гоненія, їх ту гостинно принято, нищат і підкопуют їх добробит, приводят їх до крайної згуби! Лихва, пиянство, туманенє — то суть тії фурії, которії они напустили на народ, которії єго обезсиляют. А кромі того, з якою ж они погордою смотрят на гоїма!

 

— І як же ви думаєте всему тому зарадити? Чи возможна річ єще направити тоє страшне зло?

 

— Для щирої охоти і сильної волі нічо нема невозможного, — сказав піднесеним голосом Ісаак. — Ходіт, я вам скажу, якії мої думки щодо тих пунктів і якії були до сего часу мої діла на тім полі, якії результати я осягнув і якії маю плани на будучність.

 

І Ісаак зачав розвивати Петрієві свої мислі, — більше-менше такії самії, якії днесь суть в устах всіх, а до котрих осуществленія стримить тільки немного щирих сердець з пожертвуванням, з ясними поняттями та гарячим патріотизмом.

 

Тим часом наші путники опустили гостинець і вийшли на узеньку, но досить добре убиту гірську стежку, котрою дорога була далеко ближча, хоть небезпечніша. Стежка та вела через високії верхи і густії смерековії бори, в котрих немало було дикої звірини. Взимі ніхто нею не ходив задля вовків і заметей сніжних, і вліті рідко пускались нею сам на сам подорожнії; зато вдвох, втрьох, при добрім оружжю мож було туди безпечно іти, — а дорога була далеко приятніша, околиці далеко разнообразнішії, нежели гостинцем. Петрій дуже добре знав тую стежку і тії ліси, а жид ані хвилі не отягався нею іти.

 

Оба небавом ввійшли під густий темно-зелений склеп відвічного бору. Немало там було таких місць, на котрих ще і людська нога не постала, де сокира ніколи не доткнулася свобідних дітей пустині, столітніх смерек і ялиць. Одною тільки старістю, вихром, перуном або червами поваленії на землю залягали вони її своїми великанськими пнями, поволі, десятки літ гниючи і вкінці розсипаючись на мілке порохно.

 

Уже зачинало вечоріти; наші путники рішилися прискорити кроку до найближчого села, до котрого, однако ж, було ще коло трьох миль доброї лісової дороги. Вони розмовою скорочували собі час подорожі і не спостерігали навіть, як довкола них поволі темніло, як предмети принімали що раз, то більше неозначений вид, зливаючися з другими в невиразну стіну.

 

Нараз туж перед ними щось зашелестіло, — мабуть, звір якийсь підкинувся, виполошений із свого леговища. Петрій бистро поглянув за утікаючим предметом, но той якось не подобав на звірину. Петрій видів, що то щось біле і біжить просто, на двох ногах. Нараз утікаюче животне, видко, запуталося ногами в гущавину і з розмахом гримнуло собою об землю, при чім видало страшний людський зойк болю.

 

— Хто ти? Стій! — гукнув Ісаак, котрий не бачив сумної катастрофи утікаючого. — Стій, бо стріляю!

 

— Та я уже не тілько стою, але і лежу! — простогнало дивне существо плачливим хлоп'ячим голосом. — Будьте ласкаві, панове, даруйте ми житє, я вам нічого не винен, — змилуйтеся, не погубляйте мене!

 

— Що такого! — говорив сам до себе Петрій. — Чи мя слух обманює, чи се в-істі старої Довбущучки Іванко?

 

І Петрій приступив до хлопця, котрий всегда ще лежав на землі і жалібно стогнав, просячи о життя.

 

— Але мовчи, дурню, кому ту твого комарового житя потреба! — крикнув сміючися Петрій. — Іванку, чи се ти?

 

— Та се, мабуть, ви, нанашку Кирило? О, слава тобі господи, що ви ту надійшли, я уже гадав, що ту згину в тій проклятій пустині!

 

— Та що ти ту робиш? — питав Петрій, піднімаючи його і оглядаючи, чи де не скалічився.

 

— Ні, нанашуню, я нігде не скалічився, лиш ударився троха в голову і потовк си коліно. Але то нічого, коли ви уже ту, — я не боюся!

 

Іванко поцілував Петрія в руку і, держачися його, як би для більшого безпеченства, за полу, продовжав;

 

— Я вчора рано вигнав худобу в ліс і пасу. Аж приходят до мене Сенько і Ленько, Довбущукові сини, і кажут: «Іванку, ходи з нами!» А я кажу: «А худоба? Хто буде худобу завертати?» А они кажут: «Не бійся, дурню, чорт худобу не забере! Ходи, татуньо казали, щоби-сь ішов з нами!» А я знов до них: «Та пощо я маю іти з вами, і куда я маю іти з вами?» Але они мене один за одну руку, а другий за другу, та й кажут: «Ходи, дурню, і не питайся, коли ти кажем!» Я пішов. Ми ішли лісами, дебрами, чагарями такими, що крий мати божа, — они передом, а я за ними. Я си гет ноги пообщибав, плачу, кричу, щоби заждали на мене, але они все кричат: «Борше, борше, ти, жабо мала, ми не маєм коли!» Я уже не питаю, біжу за ними щосили. Нараз они стали, казали мені зачекати на місці, а сами полізли в дебр, та таку глибоку, темну та страшну, що я боявся і заглянути до неї! По досить довгім часі вилізли, несучи щось в мішках під полами. І знов зачали-сьмо іти, але уже поволіше. Я питаю Ленька: «Що ви, вуйку, несете?» А він мені каже: «Мовч, дурню!» Ми пішли дальше. Аж десь гет з полудня ми зайшли сюда, от ту, де тота яма під берегом, в дебрі. Там они пішли до ями, а мені казали зачекати надворі. Бавили всередині досить довго, наконець вийшли уже без нічого. Ленько питає мене: «А що ти, Іванку, змучився?» А я кажу: «Ще й як!» «Но, — каже він мені, — на ж тобі той хлібець і жди ту, аж доки ми не вернем!» — «А коли ж ви вернете?» — питаю я. «Ми ся не будем бавити, — відповів Ленько. — Але пам'ятай ми: ані на крок не відходити відси!» — «А знаєш що, — додав Сенько, — я ти завдам роботу! Назбирай і наклади мху ось ту під тую сухую ялицю, ми туй заночуєм. Але не важ ми ся іти там, — і показав яму, — ми як прийдем, то сейчас пізнаєм, чи ти там був, а сли так, то пам'ятай, що смерть твоя!» Я напудився дуже, — а они пішли.

 

— Но, і що ж, ти чекав на них? — питав Петрій.

 

— Ба, аякже, нанашуню, чекав! Мху наносив, укусив два-три рази хліба, напився води із потоку та й чекаю, чекаю, — нема вуйків. Я боявся дуже спочатку, але потому, не видячи нічого небезпечного, ляг спати! Нині рано збудився, зачав доокола оглядатися, а пригадавши собі, де я, сів на свій мох та й сиджу.

 

— Но, до ями ж ти не заглядав?

 

— Ні, нанашку, я боявся там вступити: хто знає, що там єсть!

 

— Но, а чого ж ти туда шукав?

 

— Та я ходив доокола виглядати вуйків, а надибавши тую доріжку, сів коло неї, думаючи, що они нею надійдут.

 

— Га, сли так, то провадь нас до тої ями!

 

В душі Петрія засвітила несподівана надія відшукання своєї згуби. Він не сказав до Ісаака нічого, но рушив за Іванком в глиб зовсім уже темного яру, заваленого грубими гниляками так, що з великою трудністю мож було скрізь них дістатися до долу.

 

Вони продерлися більше-менше до половини глибокості дебрі і остановилися під грубезною сухою ялицею, которої вершок перун скинув їй самій під ноги.

 

— Ось ту і моє місце! — сказав Іванко, тяжко віддихаючи після утрудження. — Ось ту можете переночувати на тім мху!

 

Петрій тим часом добув гніт, котрого звичайно зо два лікті мав при собі, і бліде світло обляло предмети, окружаючії їх, і ділало темряву за ними ще більше густою і непроникнутою.

 

Наші подорожні оглянули свою мхову постіль, дерева, доокола стоячії, а накінець пішли до темної печери, котра в стрімкій стіні яру була первобитно вижолоблена водою. Но пізніше людськії руки, віроятно опришки, розширили її і зділали із неї вигідну криївку, котра так була заслонена гнилими трамами, густими корчами колючих ожин і всякого хабузу, що око невправного чоловіка ніяким способом би її не відкрило. Петрій знав її добре, і не раз вона стала йому в пригоді в молодших літах, коли зносив із подібних криївок Довбушеві гроші і мусив не раз ховатися перед розличними неприятелями, як людьми, так і звірами. За Петрієм, осторожно пробираючися крізь густії корчі ожин, ступав Ісаак, а за ним і малий Іванко, цікавий побачити, що там такого сховали вуйки в тім темнім погребі. Петрій шильно перешукав всі закутини печери, но не міг нічого відкрити. Аж за другим разом у щелині, котрої перше не видів, найшов два шкірянії мішки і, урадуваний, витяг їх і показав жидові.

 

— Ось моя згуба! — сказав він.

 

— Яка згуба? — спитав здивований їсаак.

 

— Гроші, которії мені украдено.

 

— То тії вуйки, о котрих хлопець говорив, були… Ага, уже зачинаю догадуватися!

 

Петрій не одвічав нічого, і вони вернули назад під ялицю, де мали спати, — і, покріпившися дечим, полягали. Місяць саме піднявся на небі і крізь густе галуззя, ледве-ледве продираючись, заглядав на лиця подорожніх.

 

Глибока тишина залягла цілий огромннй бір.

 

— Спите, господине Кирило? — питав по досить довгім часі Ісаак виразним, хоть тихим голосом.

 

— Ні, не сплю, або що?

 

— Та нич, я не можу заснути.

 

— Я також не маю охоти до сну.

 

— Говорім дещо.

 

— Та о чім будем говорити?

 

— Я маю вас щось запитатися. Ви, як здаєся, вертаєте тепер домів, не правда?

 

— Отже над тим самим і я роздумую. Але я уже рішився, — я іду до Угор з вами.

 

— А то чого ви там тепер підете?

 

— Я мушу тих бідаків з в'язниці увільнити.

 

— Що вас они обходят? Най злодії сидят!

 

— Ні, мій господине!.. — І потому, роздумуючи, зачав нерішительним голосом: — Ви, запевно, підозріваєте мене о нещирість, о скритість, ви пізнаєте, що я більше знаю о злодіях, як говорю. Так і єсть, але простіт, що не можу вам відкрити цілого состоянія річей, — присяга, велика, тяжка присяга в'яже мене, я не можу нічого говорити, що би могло їм пошкодити, я, противно, мушу їм добре ділати!

 

Ісаак задивувався немало, учувши тоє визнання, але не допитувався Петрія о нич більше, тільки звернув розмову на інний предмет.

 

— Сли ідете зо мною, господине Кирило, то я можу вам предложити єще одну річ, котра може вам бути корисна. Тії гроші, которії тепер віднайшли-сьте, зложіт в банку у одного заможного жида, моєго знаємого в М., — то значний капітал, а небавом може нарости до великої суми.

 

— Е, то небезпечна річ, — сказав Петрій зо звичайною русинам недовірчивістю ко всяким спекуляціям.

 

— Зовсім нич небезпечного! Я беру цілу річ на себе, а прецінь сподіваюся, що мені можете повірити!

 

Петрій недовго й сперечався і пристав вкінці на предлог жида, погадавши собі: «Хто знає, в якій пригоді можуть стати тії гроші, — сли не мені, то комусь по мні!»

 

— А що ж буде з малим? — закинув Ісаак.

 

— Малого відошлю домів, — розкажу му добре дорогу, і най іде!

 

І оба довго ще говорили і укладали, вкінці і їх перемогла сила утрудженнся і оба поснули небавом твердим і спокійним сном. Лиш малий Іванко, котрий сиав межи ними, кидався не раз і кричав крізь сон — видко, вуйки немалого йому страху нагнали.

 

XI. Любов Андрія

 

 

 

Олеся Батланівна була хороша, дуже хороша дівочка. Андрій знався з нею ще від дитинства і давно, давно полюбив її. Любов його не була, однако ж, тая страшна, гаряча, шумна любов, котра строїть любимий предмет в яркії барви ідеалу, котра говорить багато о собі, добираючи самих тонких понять, щоби виразити тайнії відтінки чувства. То була тиха, но сильна і самопожертвована любов, то було щось вроді ніжної прив'язаності брата к сестрі і наоборот, то було бажання тихого сімейного щастя в жизні.

 

Андрій давнішими літами цілії празнини, бувало, з нею проводив. Він щиро думав подружитися в будучності з тою гірською цвіткою, повною свіжості, життя і ніжного чувства. Він старався дати їй більше образовання, щоби тим зблизити її до себе. Научив її читати і писати, впоїв в неї поняття отечества і свободи, достарчав їй книжок, котрими могла образувати свій ум і своє серце.

 

Отець Олесі, котрий служив громаді яко польовий і числився межи першії багачі, не перепиняв тому, а, пізнаючи, може, щирії намірення Андрія, сам нарочно лишав їй досить часу до читання і розмови з Андрієм.

 

По відході вітця до Угор поспішив Андрій сейчас до Батлана. Йому хотілося побачити свою цвітку, як звичайно називав Олесю, йому хотілося поговорити з нею, учути її щирії слова, но йому жаль було, що не міг уже, як давніше, вилити перед нею всього, що йому лежало на серці, висповідатися із своїх діл і чувств, — його в'язала присяга!

 

Батлан мешкав недалеко церкви за рікою, а за його гарною, просторою, хотя й не новою уже хатою простягався старанно оброблений і управлений огород під ярину. Саду, як звичайно в горах, не було, — сильнії морози і каменистий грунт не допускають плекання овочевих дерев в ліпших родах. А може, і нестаранність народу єсть тому причиною…

 

Ввійшовши в хату, Андрій застав в ній тільки старого Батлана, лежачого на постелі від вчорашньої бійки, і стару Батланиху, сумну і заходячуюся коло нього. Олеся полола в городі. Батлани привітали його радим усміхом.

 

— А прецінь ви ще о нас не забуваєте, Андрійку! — проговорила стара весело.

 

— Дала би-сь спокій з такою дитинячою назвою, Юстино, — озвався лежачий на постелі Батлан, — прецінь панич уже не дитина, щоби-сь їх кликала Андрійком!

 

— Дайте спокій, нанашку, я дуже рад тому і зовсім за тоє не гніваюся! А ви ж думаєте, що у нас в школі як іначе кличутся ученики межи собою?

 

І обоє старії почали щиро і з участієм розпитувати Андрія про шкільнії часи, про товаришів, про поворот.

 

— А де ж Олеся? — запитав, легко красніючи, Андрій.

 

— О, ваша учениця не занедбує, правда, ваших наук, але і моїх не вільно їй в кут кидати, — говорила мати, котра видимо гордилась своєю дочкою. — Пішла в огород, ще там щось треба обполоти, а я уже мушу сидіти дома! Та чи бачите, яке нещастє нас спіткало, і то на гладкій дорозі?

 

І, тоє кажучи, показала на старого, котрий, пообв'язуваний хустками, лежав на постелі.

 

Андрій короткими, но щирими і сердечними словами виразив своє сожаління над тим нещастям, — по короткій розмові вийшов в город шукати своєї Олесі. Вона власне скінчила була роботу і вертала домів, коли нараз побачила гостя.

 

— Ах, Андрію, се ви ту! — скрикнула, весело ідучи йому навстрічу і подаючи йому руку. — Як же вам пішов іспит?

 

— Добре, панно Олено!

 

— Кілько я вас уже разів просила не кликати мене панною, а ви все своє! Що я за панна? Я проста сільська дівчина, не панна!

 

— Но, но, не гнівайтеся, Олесю, я так — забувся! Але як же ж ви ту проживали на селі?

 

— А як же би, спокійно! Троха було скучно без вас, — сказала вона, покраснівши, — але зато мала-м ваші книжки. Що за гарнії річі, як я їх читала, не сміючи і оком змигнути із карти! Але пождіт, щось-то я вам такого мала сказати!.. Ага! Коби ви знали, який мені на сю ніч сон дивний приснився!..

 

— Ану, що за сон?

 

— А ба, ви би хотіли, щоби я вам го туй під голим небом говорила? Вертайте ж прецінь до хати, мамуня десь уже заставили дещо — покріпітся, а я тим часом буду розказувати. Я ще нікому того не оповідала, то будут і мамуня, і татуньо слухати, — що они на теє скажут?

 

І вони вернули до хати, де уже Батланиха накрила була стіл чистим білим обрусом і заставила на нім попросту, та вкусно приготований сільський обід.

 

— Бачите, Андрійку, — позвольте називатися так, бо я стара, уже так до тої назви привикла, що не втну іначе! — ми нині троха запізнилися з обідом, тож будьте ласкаві не погордіти нами і пообідати з нами разом, по-давньому.

 

— Але ж я уже обідав дома, — говорив Андрій.

 

— Нич то не шкодит, у нас, певно, не переїстеся, — шуткувала Олеся, і Андрій усів за стіл обіч старого Батлана, котрого жінка підвела була з постелі і посадила також за стіл. Олеся не сідала разом, — вона була за господиню, — і оповідала тим часом, приносячи страви, свій сон.

 

— Чи тямите, Андрію, як ви давніше часто мені розказували про тую страшную хвилю, коли вас в лісі під Чорною горою напали медведі? Отож-то мені таке саме приснилося. Мені здавалося, що власне вечоріло, сонце заходяче обливало хмари кровавим світлом, на котрім темними чертами рисувалась Чорна гора. На найвищій камінній іглиці стояв той же самий високий старець з похиленою головою і з руками, зложеними нахрест на груді, о котрім ви мені оповідали. А під горою, серед скальних острих відламів, я бачила вас, пнучогося вгору. Нараз за вами вирвався якийсь страшний чорний чоловік, вхопив вас за руки і з розмахом кинув в глибокую розпалину, на котрої дні стриміли щербатії зуби острих кам'яних відламів. Нараз, немов червона блискавиця, злетів таємничий старець з вершини іглиці і підхватив вас у лету єще на руки. Щербатії каміннії зломи розступились під ним, глибока пропасть зінула холодом і чорною темнотою, і в тій же хвилі ви провалились оба вглиб. А чоловік, котрий вас кинув, від великого розмаху стратив також рівновагу на острій скалі і тяжко гримнув собов у противний бік на такії ж щербатії, острії кам'янії зубці. Я чула страшний смертний стон єго, бачила кров, бризкаючу високо догори. Я стояла, — здавалось мені, — десь нібито на камені, а підо мнов шуміли і прискали фалі глибокої ріки, — я бачила всьо то, серце в груді стяло ми ся ледом, холод смертельний проник все тіло, я не могла ані кричати, ані плакати, ані навіть з місця рушитися. Нараз, здалося ми, вирвались із густого лісу два страшнії медведі і зачали мене шарпати. Я стояла мов окаменіла, я бачила глибокії рани, чула біль, та не бачила крові, — не могла кричати. Нараз в страшнім одчаяню я добула всіх сил і з безмірним гуком кинулася з скали в глибоку шум'ячу воду, котра під мнов сріблом розприслась. Я ще послідній раз скричала і в тій же хвилі пробудилася.

 

Старії розлично толкували о тім особлившім сні, але Андрій мовчав, його лице окрилось хмарою задуми і меланхолії, котра всегда у нього виступала на саму згадку о страшній пригоді його дитинних літ. Незадовго по обіді попрощався з Батланами і пішов додому.

 

Мати сиділа сама дома і шила, слуги порозходилися до роботи, тільки недужний старець стогнав і кричав охриплим голосом якіїсь невиразнії слова, перериваючи общу тишину. Лице старця все ще було таке ж страшне, як вчора, і Андрій не міг без внутреннього дрижання поглянути на нього. Тишина загальна в домі дійствувала на нього якось очаровательно, він вийшов під хату і, сівши на приспі, заглибився в думання.

 

Вечір уже зближався, і Андрій все ще сидів у задумі на приспі. Душа молодця в дивнім була настрої! Впечатління двох послідніх днів сильно її взволнували і, бачилось, надовго прогнали її спокій і рівновагу. Все мішалося в його воображенію, чувства одні за другими тислися, мов тумани в темний лісистий звір, він не міг собі ні з одного здати справи, хоть кожде віддільно і виразно чувствував.

 

Вкінці над все ясніше представилися душі його гадки про будучність, про поле ділання, котре, пусте, тернисте, широко розложилось перед ним. Його добродушна природа всегда насувала йому на ум сумніння о злобі Довбущуків, всегда шептала йому: хто знає, чи не можна би щирим, приятельським способом порозумітися з противниками, хто знає, чи не дало би ся привести до згоди обі родини і з так огромними средствами, якими би розпоряджали згідно Петрії і Довбущуки, зачати сейчас ділати для народного добра, по селах і місточках закладати руськії народнії школи, вспирати учащуюся руськую молодіж, щоби виробити із неї патріотичную і щиро руську інтелігенцію.

 

Думки такії, як світлії фантоми, блискали перед його воображенієм і никли, блискали і щезали, — но, повторяючись щораз частіше, поволі скріпляли в його серці намірення пробувати щастя і первим подати затятим противникам руку до згоди. Не мож заперечити, що тут примішалася і немала крапля молодецького егоїзму. Андрій бачив уже наперед здивування вітця, коли той, вертаючи із Угор, дізнається о згоді і щирій дружбі Довбущуків з ним, чув похвали, котрими отець виносить його заслугу, що він первий зробив так рішительний шаг.

 

Темнота, котра поволі огорнула природу, роз'яснила ще більше його думки, і по довгім ще думанні після вечері заснув Андрій з тим сильним рішенням — іти завтра в Довбущуківку і подати ворогам дружньо руку до згоди.

 

XII. Стара в пустині

 

 

 

Вступім ще раз у Довбущуківку. Темна, хоть погідна і тепла ніч окрила землю; уже пізня пора, в Довбущуківці всі, здається, полягали спати, тільки в одинокій престарій пустині мигтить блідий каганець і непевним блеском обливає предмети в тій безлюдній і мертвій оселі. «Пустинею» звалась, як ми уже давніше спімнули, маленька, віком похилена і ніким не замешкана хатина на убочі Довбущуківки, котра уходила за місце уродження Олекси Довбуша.

 

Каганець світився блідо, і через шпари полупаних дверей падало його непевне світло до сіней, котрих непобіленії стіни були порохняві і погризені хробаками. В хаті самій не було нічого, кромі старої дерев'яної лави і товстої ялової колоди на середині, котра, здавалося, була ще забутком тих времен, коли на подібних колодах під топорами ляхів падали руськії голови.

 

По досить довгім времені ввійшли до хатини браття Довбущуки, — передом понурий Олекса, з загризеною долішньою губою і вдвоє схиляючись, а за ним Демко. Вони мовчки посідали на лаві.

 

— Уже пізно, а наших нема! — проговорив Демко. Олекса мовчав, похиливши велику, як таран, голову.

 

— Ти ще, брате, бачу, гнівний на мене за ранішнє? — відізвався знов Демко, звертаючись до Олекси.

 

— А як же не маю бути гнівний, коли се лиш твоя вина, що ми ще мусим дальше задавати собі муки і праці з тими поганцями? Були би-сьмо їх обох мали тепер у руках!

 

— Та що ж ділати? Зуваж собі сам, чи я тому винен, що несподіваний біль витис ми із уст той проклятий крик? Але не бійся, небавом ми їм за то гарно відплатимся!

 

Знов слідувало довге мовчання, — Олекса, видко, не був розположений до розмови. Демко первий зачав:

 

— А що, Олексо, нич не чути о твоїх синах? Чи прийдут они нині на збір?

 

— Не прийдут.

 

— Ба, але ж товариші чекают на поділ грошей. Що їм скажеш?

 

— То їм скажу, що нема хлопців з грішми!

 

— А де ж они суть? Я їх дома не бачив.

 

— О, то би я був дурний держати їх дома, знаючи, що проклятії бродяги могли би кождої хвилі по них прийти. Я їх вислав, щоби сховали гроші, доки я ту з товаришами не упораюся.

 

— А як же ти хочеш з ними упоратися? Що хочеш з ними зробити?

 

— Зажду єще, доки ми не зловлят Петрія, — а потому…

 

— Чому ж мовчиш, — що потому?

 

— Брате, можу ж спуститися на тебе?..

 

— Як на себе самого! Хіба ж не знаєш, що і мені іде о тоє — позбутися того небезпечного спільництва?

 

— Га, сли так, то добре! Ділаймо разом! Як закінчится робота з Петріями, треба скликати їх разом в лісі, на Чорній горі, — і там почестувати!

 

То посліднє слово вимовив Олекса з якимсь дивним наголосом, но Демко ще не догадався нічого і вопросительно поглядав на брата.

 

— Ex, дурна з тебе голова! Я зовсім чесно думаю, — принесем барилку горівки, заправленої розличними корінями, — та й годі!

 

Демко порозумів пекельну думку брата і здригнув на цілім тілі.

 

Щось зашелестіло під хатою, Олекса замовк і слухав, — все було тихо.

 

Правду сказав славний поет: «Es ist der Fluch der bösen Tat, dass sie gebärend stets nur Böses zeugen muss!». Так сталося і з Довбущуком Олексою! Спочатку не злий чоловік, він міг би був під добрим проводом стати і зовсім добрим. Але отець його впоїв йому смертельну ненависть ко Петріям, которії будьтоби стараються на всякий спосіб уничтожити їх рід, правого наслідника видертих убитому Довбушеві скарбів. Зовсім природне того послідство було, що привик до бездільності, уважаючися за правого наслідника Довбушевого добра, що привик всяке нещастя, всяку противність судьби, котра його постигла коли-небудь і котрої сам звичайно був причиною, класти на карб Петрія, що зачав рішительно думати над відплатою злим за зле, над уничтоженієм Петріїв. В тій цілі зв'язався з шайкою бродяг лісових, а тепер, коли побачив, що їх дружба йому більше може шкодити, як помочи, не маючи їх як позбутися, рішився до страшного діла — до отравлення всіх! Демко понурив голову, почувши страшнії слова, — оба браття довго мовчали, не сміючи один на другого глянути.

 

Накінець з шумом і голосними розмовами ввійшли товариші, і зачалася нарада.

 

Олекса говорив їм о своїх планах, як би то можна дістати Петрія в руки, як його допитувати і мучити, щоби показав місце, де скрив скарби Довбуша, але нич не споминав о грошах, которії іменно за помочію тих товаришів йому удалось вислідити і викрасти.

 

— А ба, пане ватажку, — озвався один низенький, живий і досить добре одітий бездільник, — таже, здає ми ся, головна ціль нашого нинішнього збору була — поділ винайдених грошей! Де ж тії гроші, давайте їх сюда, нехай порозділяєм!

 

На лиці Олекси не видно було ніякої зміни, він спокійно відповів:

 

— Ніт єще моїх синів, они пильнуют грошей в горах, і я велів їм нині принести їх сюда. Они небавом надійдут!

 

— А хто знає, — може, їм там приключилася яка біда, — заговорив несмілим голосом Демко, котрого грудь волнувала ще після страшних слів, що передже чув від брата. Бродяги зачали негодувати на опізнення, — вони сподівалися вже застати готове, а тут уже і ранок був недалекий. Олекса сидів тихо, — вони голосно вели розмови о розличних своїх злодійських штучках, коли нараз заскрипіли двері хатини і, мов фурія, влетіла досередини стара Горпина в довгій білій сорочці і білім накривалі. Вона, напруго влетівши, остановилася аж на середині хатини, а каганець освітив в тій хвилі її страшне лице. Очі її блищали диким огнем, а червонії обвідки повік надавали їм ще більше неприродності і почварності.

 

— Прокляте на вас! Прокляте на ваші діла, на ваші наміреня! Ви, синочки мої любії, я давно сліджу за вашими поступками і тілько вам кажу на все: най проклене вас бог так, як вас прокляв отець, котрого-сьте, збитого, викинули в ліс, як вас ось ту проклинає мати! Шибениця най буде вашою смертною постелею, круки най вам співают піснь похоронну, клюючи ваші тіла, — все, що зачнете робити, най вам вийде на згубу і на безголов'є!

 

І, проражаючим голосом вирікши тії слова, стара руками, здавалось, кидала прокляття на їх голови.

 

Олекса, нічо не кажучи, вихопив ніж із-за пояса і хотів кинутися на матір, — Демко ледве удержав його, ухвативши за рам'я.

 

— Пусти мя! — крикнув Олекса до брата.

 

Стара тим часом, мов відьма, зникла з-помежи них.

 

— Стій, брате, — уговорював Демко, — дай спокій дурній бабі! У них всіх така уже натура, що мусят кричати, але той крик — то пустий вітер!

 

Олекса усів знов, і знов зачалася нарада розбишаків, сміхи і розмови, но всі щораз грізніше і підозрительніше поглядали на обох братів, которії не мішалися якось в їх товариство і мовчачи сиділи на лаві.

 

— Відай, ми дармо ждем на ваших синів і на наші гроші, ватажку, — промовив з їдкою іронією в словах той сам низенький чоловічок, що перед тим відзивався. Називали його Невеличкий.

 

— Га, то розійдітся тепер, а за три дні жду вас ту знов. Сподіваюся, що мої сини до того часу вернут.

 

— Ex, чорт би там брав твоїх синів, коби лиш наші гроші вернулися! — проворкотав під носом Невеличкий, виходячи. Довбущук не чув тих слів, він був погружен в тяжкій задумі. Небавом всі товариші вийшли і по недовгім часі зникли в поблизькім лісі.

 

— Слава богу, якось сей раз минулося! — аж легше відотхнув Олекса.

 

— Але пощо ти їх за три дні сюда зозвав?

 

— То моя річ! Ходи, я ти розкажу дорогов! Час іти спати!

 

Демко взяв каганець, і оба браття вийшли, замкнувши двері за собою.

 

Но товариші, скоро ввійшли в ліс, сейчас всі задержалися і утворили колесо наоколо Невеличкого, которий поважно стояв всередині.

 

— А що, а що? Що они говорили з собою? — питали всі гурмою.

 

— Пст! — шептав той, положивши палець на уста. Товариші зрозуміли знак і крикнули: — Но, но, говори!

 

Він оповів їм тихцем розмову обох братів, которую скрито підслухав. Всі аж об поли руками ударились.

 

— Чи так? А, — ми того не знали!

 

— Ми їх розірвем на кусники, ми їх посічем! — кричали декоторії.

 

— Стійте, — уговорював їх Невеличкий. — Я маю гарний план, пізніше вам розкажу. Але тепер треба го нам єще слухати, не треба му дати нічого пізнати! Іде о то, щоби дістати в руки Пегрієві гроші! В тій хвилі, коли Петрій в наших руках, — ми не маєм ватажка! А тепер ходіт кождий на своє місце!

 

— Славно, славно! — закричали товариші і, мов нічнії сови, розпирхнулися по лісі.

 

XIII. Андрій у Довбущука

 

 

 

На другий день рано по сніданні, не сказавши навіть матері о своїм наміренні, вибрався Андрій з новими надіями в дорогу до Довбущуків. Однако ж серце його мимовільно стискалось як би якимсь зловіщим предчувством. По дорозі вступив до Батлана. Старому було уже далеко ліпше, а Олесі знов снилися непокоячії сни. І їй нічого не говорив Андрій про своє намірення, но вона якось так була неспокійна, так рада була його довше при собі задержати, що старії аж задивувалися, і вкінці мати зганила їй навіть тоє, говорячи, що се не випадає. Вона, розставшися з Андрієм, чулася так самотньою, так неспокійною, що слези самі від себе виступили їй на очі і покотилися по її хорошім лиці. Вийшла із хати, щоби скрито виплакатися, хоть сама не знала, що з нею діється.

 

І Андрій з тяжким серцем ступав дальше. Його ідеальний восторг здавався поволі остигати, — но таки рішився будь-що-будь поставити на своїм і спробувати, чи би не удалося припровадити добрим способом роз'єднанії родини до згоди.

 

— Слава Ісусу Христу, — промовив він, входячи до Олексової хати. Матрона, которая заходилася коло печі і варила картофлі на обід, задеревіла ціла на вид молодого чоловіка, о котрім її муж споминав не раз з такою злобою. Вона не найшла в груді голосу відповісти на його повітання, тільки тривожним, мертвим майже лицем поглядала на нього. Олекса спав ще після нічної наради, но Матрона не сміла перестеречи Андрія в його присутствію, — вона боялася свого чоловіка навіть сплячого.

 

Андрій здивованим а заразом жалібним оком поглядав на тую нужденную оселю, на той образ убожества в найстрашнішім, відражаючім виді. Його очі падали то на нещасливу женщину, що, мов тінь підземна, стояла коло печі, то на внутр помешкання. Все було обдерте, занедбане, немите, нечищене і грязне, все наповняло якимсь обридженням, якоюсь непреодолимою відразою. Олекса в подертій, чорній, як сажа, сорочці лежав на голих досках, служачих замість постелі, а під його головою лежав напівзогнилий і здрухнілий приколоток соломи, накритий подертою, грязною і чорною вереткою. Горішню часть хати наповняв дим, — як звичайно буває в курних хатах. Андрій, відколи жив, не бачив такого нужденного обиталища і не міг собі представити, як тут можуть жити… люди!

 

В тій хвилі Олекса пробурмотав щось крізь сон під носом і пробудився. Він обернувся і побачив гостя, а око його заясніло дикою радістю нежданого щастя.

 

— Матроно, хто се ту до нас прийшов? — спитав своїм медвежим голосом, будьтоби не довіряючи власним очам.

 

— Се я прийшов, Олексо, я, Андрій Петріїв, маю з вами дещо важного поговорити, — одвітив Андрій, видячи, що Матрона стоїть недвижимо, мов одубіла, і що не може і духу в собі перевести.

 

— Се ви, паничу? — відрік на вид рівнодушно Олекса, але внутр його заграла дикою радістю. Він ліниво встав і, не мившися, сів на лаві насупротив Андрія.

 

— А чи ви, паничу, чули, що у нас на Довбущуківку не вільно заходити нікому із вашого села? — вопросив холодним, необикновенно протяглим і повільним голосом.

 

— Чув дещо, но сподіваюся, що то не зробит в розмові межи нами ніякого розличія!

 

— Ого-го, паничу, зробит розличіє, зробит! — відрік Олекса живіше. — Але цікавий я, — додав знов повільно і озябло, — о чім ви ту, паничу, так напруго забажали зо мною говорити, що-сьте мя аж ту вишукали?

 

— О дуже важних річах! Олексо, я, прийшовши сюда, аж застрашився, видячи вашу нужду, — я перед тим уже чув о ній, но не міг всему дати віри!

 

— О, так, всі ви такії, не можете дати віри, що тісно комусь, і тиснете го єще ліпше! Я лиш цікавий, що він хоче з тим милосердним голосом? Щось го або дуже приперло, або хоче мя ще із моєї хати так вигнати, як мя вигнав із села! — Так воркотав напівчутно сам до себе Довбущук. Андрій, удаючи, що нічого не чує, продовжав:

 

— Мій отець власне пішов до Угор вчора за якоюсь пильною справою, для того загадав я сам піти до вас і подати вам руку до згоди!

 

Слова тії вимовив Андрій зовсім спокійно, не предчуваючи, кілько нещасливих послідств вони за собою потягнуть.

 

— Куда пішов, кажете, ваш отець? До Угор? — повторив протягло Олекса. — А не можна знати, чого єму там треба?

 

— Я не знаю! Але зглядом моєго предлога — я скажу вам…

 

— Позвольте перервати свою бесіду, паничу, — сказав встаючи Олекса і, взявши жінку за руку, вийшов з нею до сіней, заперши за собою двері. Андрій остався сам; в його голові щораз ясніше укладався план цілої розмови з Довбущуком, — лице його засвітилося блеском щирої радості.

 

Олекса ввійшов знов, но уже без жінки.

 

— Знаєте, що, паничу, ту не місце нам до так важної розмови, — чи не волимо піти до нашої «громадської канцелярії»?

 

— Ов, у вас і канцелярія єсть? Но, ходім, ходім, діло моє і так касаєся цілої вашої «громади»!

 

Довірчивий і добродушний Андрій і не думав, що його чекає в тій «канцелярії», і пішов за Довбущуком до пустині. По дорозі побачив лице старої Горпини, котра, видячи надходячих, тріснула дверми своєї хатини і замкнула їх ізвнутрі.

 

В самих дверях пустині здибали Матрону, котора, все ще бліда і перелякана, дрижачою рукою зачинила двері і пішла бічною стежкою, минаючи їх, додому.

 

Коли ввійшли до сіней, Андрієві первий раз стало чогось страшно, як побачив тую пустку, тії відлюднії, самотнії стіни, як побачив тую колоду серед хати, а на ній шнур, грубе поліно, на обох кінцях затесане і закарбоване, і сокиру.

 

«Що ту буде такого?» — питав він сам себе, але не умів найти на той вопрос задовільняючого одвіту в умі.

 

— Сідайте, паничу! — повелів спокійним, но твердим голосом Довбущук.

 

Андрій усів на лаві і розглядав старинную хатину.

 

— То ви, паничу, хочете, як чую, говорити о згоді? Не так? А, то дуже добре з вашої сторони, єсли-сьте уже раз нагадалися віддати правим властителям то, що їм належится, — бо я думаю, що ви не під інним условієм предкладаєте мені згоду!

 

— Як ви се розумієте, як?

 

— А попросту так, що ви віддасте нам Довбушеві скарби добровільно, до посліднього гроша, а тогди можем о тім предметі дещо поговорити.

 

— Так не може бути, — відізвався живо Андрій. — Мої условія такі. Ви заприсягнете свято, що будете жити в щирості і братній єдності з нами, а по певнім часі, коли ми о тім переконаємся, розпочнем разом ділати з Довбушевими скарбами для добра народу.

 

— Таке ти мені співаєш? — крикнув Олекса. — А не знаєш ти, дурню один, що той, о котрого скарбах ти так спокійно говориш, мовби о своїй власності, що той Довбуш ту родився, в тій хаті, которую ти тепер оскверняєш своєю проклятою притомностю? А не знаєш ти, що ти тепер зовсім в моїх руках і що тії орудія допоможут мені до дослідженя тайни, де ви, пси приклятії, сховали моє наслідство?

 

Андрій мимовільно задрижав, поглянувши на розложенії на колоді шнур, сокиру і дивний дрюк; хотів, однако ж, до послідньої хвилі держатися спокійно і не дражнити ще більше Довбущука, которий, грізний і понурий, стояв перед ним, вперивши очі в його лице.

 

— І як же ви тим дійдете тайни? — вопросив усміхаючись молодець.

 

— Будеш видіти, єсли ми сейчас не скажеш, де Довбушевії скарби, і єсли мя сейчас не заведеш на тоє місце!

 

— Олексо Довбущуку, — відрік Андрій, — не думайте, що ви грозьбою або навіть муками дізнаєтесь від мене о тій тайні!

 

— Чи так? Ану, побачимо! — крикнув Олекса, а його очі сверкнули диким, скаженим огнем.

 

І заким Андрій міг ще о чім подібнім подумати, Олекса стисненим кулаком ударив його так сильно межи очі в чоло, що Андрій головою рівносильно другий раз ударився о стіну. Той подвійний удар доразу заглушив його. З диким реготом пірвав його Довбущук за груди і, з цілою силою звинувши безсильним, як горсткою, гримнув до землі. Кров приснула Андрієві із уст і носа, його кості затріщали від страшного удару о землю. Олекса, цілим своїм тягарем звалившися на нещасного, прикляк йому на груди, одним шарпненням розірвав на нім сорочку і шматою із неї забив Андрієві уста так сильно, що нещасливий не тільки кричати не міг, но ледве здужав дихати. Зробивши тоє, Олекса шнуром, що лежав на колоді, зв'язав Андрієві тісно руки, перев'язавши ще для більшого болю великії пальці так, що тут же під шнуром кров виступила.

 

— Скажеш, де Довбушевії гроші? — сичав радше, як говорив, Олекса, пристискаючи ще сильніше грудь Андрія.

 

Но той стратив зовсім притомність і не міг навіть ворухнутися.

 

Довбущук другим кінцем сирівцевого шнура зачав щосили січи Андрія по голих плечах і грудях. Біль отверезив бідолаху, його очі зайшли кров'ю, на плечах і на грудях під ударами повиступали червонії довгії полоси, а декуди і кров поплила.

 

— Скажеш, де Довбушевії скарби? Андрій заперечаючо кивнув головою.

 

— Так? А, то зажди! Видко, єще ти не досить! — Олекса витяг ніж із-за пояса і мигнув ним поперед очі Андрієві, — но не мав намірення зробити кінець його життю, розтяв лишень шнур на дві часті і другою половиною зв'язав ноги Андрія. Потім, скуливши зв'язанії ноги а протягнувши руки ко колінам, втиснув коліна межи них так, що долоні припадали пониже колін і зверху обнімали ноги. Там, де згиналися коліна, всунув Довбущук поліно, которе руки ще більше вдолину зсунуло і тим способом побільшило страшний біль. До обох кінців того поліна прив'язав Довбущук шнури, щоби можна нещасливу жертву підтягнути догори і тим способом завісити. Но перед тим він ще раз запитав безчувственного Андрія о місце сховку Довбушевих скарбів, но Андрій і пари з уст не пустив. Тим, як йому здавалося, притворним мовчанням до крайності роз'ярений Довбущук пірвав сокиру і зачав її держаком валити в грудь і плечі Андрія. Тіло його посиніло, решта сил опустила нещасного, він похилив голову і омлів.

 

В такім состоянію, зовсім безжизненого і безсильного, витащив Довбущук на лаву і повісив на грубий дерев'яний гак в темнім куті, которий, як здавалося, не раз уже служив до подібних цілей, понеже мука, якую ми повище описали, була часто практикована у опришків і розбишак.

 

Андрій висів омлілий, шнури вгризалися йому щораз глибше в тіло і проїдалися аж до кості.

 

— Собачий син, я єго сейчас пробуджу зо сну!

 

І з тими словами Довбущук пірвав коновку води, котра в куті стояла, і вилляв на Андрія, менше в тій цілі, щоби його протверезити, як .щоби ще і через зимно побільшити його муку.

 

Нещасливий задрижав на цілім тілі і прокинувся. Кров плила йому з уст, носа і чола і капала на груди, которії зарівно були сині, збиті і кроваві. Він висів на поліні, которе вгризалося йому до кості в ноги під колінами, плічми опертий був о стіну. Страшний був вид того перед кількома хвилями так хорошого, цвітучого молодця! Око його стратило свій погідний блеск, окровавлене лице було бліде, як у трупа, шнури, которими був зв'язаний, тамували кружения крові, а жили видні були на тілі, як синії грубії змії, обкручуючії члени, — і здавалося, що готові кождої хвилі пукнути і отворити новії випливи крові.

 

— А що, паничу, скажеш тепер по щирості всю правду? — питав з ругательним поглядом Олекса. — Правда, що я знаю гарнії способи побудити чоловіка до щирості? Но, но, можеш ще задержатися з відкритям своєї тайни, я ти оставлю досить часу до намислу! Вночі прийду знов до тебе і запитаю, як-єсь надумався! — І з тими словами Довбущук вийшов, позамикавши двері, і оставив нещасного молодця тяжким болям і не менше тяжким страданиям душевним. Його мучила і терзала сама згадка, що ні отець, ні мати не буде знати, де і як він загинув, — бо смерть видавалась йому тепер неізбіжною.

 

XIV. Із в'язниці

 

 

 

— Зазвати сюда Ленька і Сенька Довбущуків!— повелів суддя окружний в М., а слуга судовий удався з тим розказом до сторожа темничного.

 

— Так ви, Кириле Петрію, признаєте, що ваш донос не касався молодих Довбущуків?

 

— Я знаю їх, знаю їх вітця, і ніколи мені не прийшло би було на думку на них доносити. Противно, я навіть власним коштом посилав їх до шкіл!

 

— А стражники переловили їх на границі, думаючи, що они бакунярі, которії перемичуют тютюн через границю і за которими давно уже сліджено. Але показалося, що они ними не суть, бо правдивих бакунярів власне також зловлено, а тії визнали, що тих молодих людей зовсім не знали. Були би-сьмо їх уже нині рано випустили, коли нараз надійшов телеграм від поліції з Б., просячий о притримано таких і таких двох людей, яко посуджених о крадіж. Про тіє ми і задержали їх.

 

— То зовсім справедливо, но єсли се була ошибка і єсли мої гроші найшлися, то я прошу їх випустити якнайскорше!

 

Тая розмова велася в судовій залі в М. межи окружним суддею і Петрієм.

 

В тій хвилі впроваджено під сторожею Ленька і Сеиька Довбущуків, і вони стали близ дверей.

 

— Знаєте ви сего чоловіка? — запитав строго суддя. Ленько і Сенько подубіли, побачивши Петрія. Вони бачили, що аж тепер прийде їм до всього признатися і загибати у в'язниці. В сумлінні, которе їх терзало, поблідли і не могли нич сказати.

 

— Що ж? — питав суддя. — Говоріт правду, бо сли ні, то собі єще більше пошкодите!

 

Сенько уже хотів кинутися до ніг судді і визнати крадіж. Він був молодший і більше сангвінічного темпераменту, котрий, як скоро вибухає гнівом, ненавистю і злобою, так само скоро готов стратити духу і відвагу.

 

Но Ленько, мабуть, пізнавши намірення брата, стис його кріпко за руку і рішительним, хоть трохи дрижачим голосом сказав:

 

— Знаєм!

 

— Хто він єсть?

 

— Кирило Петрій, з нашого-таки села.

 

— Входив він коли з вами в якії сношенія?

 

— О, він навіть посилав нас до школи!

 

Сенько думав, що таки тепер прийде їм до всього признатися, що по тім вступі суддя приступить зручно до самої речі, до крадежі. Але немале було здивування братів, коли суддя відвернувся від них і велів їх випровадити.

 

Потім звернувся знов до Петрія.

 

— То ви просите о випущенє тих молодих людей?

 

— Так єсть, ласкавий господине, і то тим усильніше о тоє прошу, що мої гроші, як я вам розказав, уже найшлися!

 

Суддя не супротивлявся довше, і обох молодих виновників, которії уже не знати чого на себе сподівалися, сейчас випущено ко немалій їх радості. Вони бігцем, не задержуючись, побігли через місто і не опинилися, аж доки не побачилися серед чистого поля.

 

— Леньку, сей Петрій — то таки добрий чоловік! — відізвався первий Сенько. — За таку велику шкоду, як ми єму зробили, єще нас, як сказали стражники, освободив із тої проклятої казамати! Мені жаль, що я міг єго перед тим ненавидіти! О, єсли би нас отець не був відобрав із школи, ми би, може, були вийшли і на порядних людей!

 

Но Ленько глибше перенятий був засадами і ненавистю вітця, одвічав про тоє:

 

— Ex, дурний ти, Сеньку, з своїм жалем! Петрій, собака, мусив мати якуюсь інную ціль в тім, що нас увільнив! Я єму не вірю, і то навіть тогди ні, коли нам, як здаєся, добре робит!

 

Но коли наші молодці прийшли до печери, де були сховали скрадені гроші, немало засмутилися, не найшовши ні грошей, ні Іванка. Аж тепер побачив Сенько, що Петрій не з особлившого великодушшя освободив їх, но для того, що йому уже не були шкідливі, понеже забрав свої гроші.

 

— Певно, то дурень Іванко, як го Петрій ту подибав, все розказав! Чи я то не говорив татові, пощо брати такого бубна з собою, коли він не то що не допильнує нічого, але, противно, ще може зрадити місце сховку! — Так говорив Ленько до брата.

 

— Собака Петрій, — бурмотав Сенько, которого давня ненависть під вліянієм свіжого розчарування з більшою ще силою ожила, — я думав, що він такий великодушний! О, але я єму ще дам за тоє! І знов наша робота пропала, і знов ми бідні, як перед тим.

 

Сенько належав до тих людей, которих страсті і волненія душі скорії і сильнії, противно же брат його був властивий тип родини Довбущуків, — повільний у слові, но енергічний і скорий в діланні. В школі старший брат Ленько оказував більший талант, зато Сенько в хвилевих поривах умів також багато зділати.

 

Сенько звичайно держав перед, єсли ішло о діло, був його душею, коли від Ленька виходив план і первий імпульс.

 

Довбущуки йшли довго мовчки, — уже і сонце клонилося ко западу. Голод зачав їм що раз, то більше дошкулювати, вони мимовільно уже і звільнили кроку, ноги не хотіли держати такого темпу, яке їм наказував голодний жолудок. Немало прото була радість наших удальців, коли здибали в лісі одного із «товаришів», таки самого Невеличкого, которий зручно підслухав минувшої ночі розмову обох братів в пустині.

 

Хто і відки був той чоловік, — ніхто не знав. Найзнаменитшою чертою його характеру була якась непізнанна, змінна хитрість і лагідність средств, которих уживав, но, осягнувши свою ціль, він ставався не раз свиріпим і диким. Голос його був солодкий і тихенький, і в цілім укладі його тіла, во всіх його движеніях було тілько природності і якоїсь невинної простоти, що годі було не вірити його словам, годі було і подумати, що то тільки маска, під которою криються ужаснії егоїснії цілі.

 

Невеличкий первий узрів ідучих Довбущуків. Він, мов лис, сидів серед густого широколистого ліскового корча. Він, пізнавши їх, без шелесту виліз із своєї криївки і несподівано ударив обох разом ззаду по плечах руками.

 

— Здорові були!

 

Оба молодці здригнули, почувши людський голос в сій пустині, но, пізнавши товариша, утішилися і оповіли йому цілу свою пригоду, укриваючи, однако ж, тоє, що їх наміренням було скрадені гроші переховати. Невеличкий слухав їх уважно, а в його лиці і движеніях пробивалося таке довір'я ко їх словам, таке узнання, що то зовсім природно сталося, що Довбущуки доразу успокоїлися і просили його, чи не дав би їм дечим занестися.

 

— О, чому ж би ні? — рік Невеличкий усміхаючись і вийняв із торби довгу фляшку з горілкою і великий хліб.

 

Їдячи, питались наші молодці Невеличкого, що робить у тій пустині.

 

— Хіба ж не знаєте, яке наше діло? Ваш отець провідав нині, що Петрій пішов на Угри. Я розставив по дорогах чати, щоби го дістати в свої руки. А що, правда, що моє становище було добре і ви навіть не були б мя відкрили? Сам я єго собі вибрав!

 

Молодці, покріпившися, відійшли, а Невеличкий усміхнувся за ними іронічно, поховав все в свою торбу і, голосно пштрикнувши пальцями лівої руки, як звичайно ділав, коли був довольний собою і своїм ділом, удався назад на своє становище.

 

Тим часом Петрій в М. не менше був довольний своїм ділом. Вийшовши від судді, стрітив недалеко Ісаака, которий цікавий був, як його новий приятель покінчив діло.

 

— Добре пішло, — сказав Петрій і оповів жидові цілу справу.

 

— Та, може, після вашого мнінія добре, але мені якось так не здаєся. Хоть і гроші ваші найшлися, то все-таки належало, щоби злодії за своє відпокутували! Но про мене, не мені вам розказувати, я вас тілько маю запитатися, що ділаєте тепер?

 

— Та що, бачите, — я хотів іти домів.

 

— Е, де тепер, під ніч, пускатися в ліси? От ходіт скорше зо мною, я заведу вас межи чемних і учених жидів, моїх приятелів.

 

Петрій подумав кілька хвиль а накінець рішився остати, сподіваючися, що немало схіснує із розмови «гречних і патріотичних» жидів, тут переночує, а завтра вирушить в дорогу домів і стане там ще перед вечором. Кромі того, оставалась ще справа грошова до залагодження. Ісаак зложив суму, котру були Довбущуки викрали, в однім банку і обіцяв Петрієві із них значний процент. Залагодивши грошову справу, попровадив Ісаак Петрія до одного із своїх приятелів, Арона, у которого мала вечором відбутися нарада і довша розмова «учених і чемних» жидів.

 

Розмова тота переконала Петрія основно, що так галицькії, як і угорськії русини не зможуть двигнутися матеріально, а навіть і морально, єсли жиди не зближаться до народу працею, єсли будуть і дальше ссати і туманити його, єсли і дальше будуть стрічати його з убиваючою погордою.

 

XV. Поворот Петрія

 

 

 

Уже на другий день сонце хилилося гетьто з полудня, уже в лісі косо проблискували його лучі крізь галуззя ялиць і смерек, коли Петрій повертав із Угор. Уже лишив тоє місце, де так ненадійно стрітився був з Іванком, но він і не зауважав того. Його душу занімали зовсім інниї предмети.

 

— Дай боже добрий вечір! — відізвався голос за ним. Він оглянувся і побачив низького, порядно одітого чоловіка. То був Невеличкий, котрого Петрій, однако, не знав. Він убраний був по-подорожньому. Лице його заявляло тілько простоти, щирості і одвертості, його уложення було так спокійне і добродушне, що Петрієві і в голову не прийшло підозрівати його о якіїсь скритії злії намірення. Впрочім, Петрій був оружний, мав звичайний гуцульський топорець і пістолети за поясом, а незнайомий, кромі торби і палиці, не мав при собі нич, що би казало заключати на якіїсь неприязнії намірення.

 

Привітавшися, як бог приказав, вони, ідучи поруч себе, зачали з собою дружеську господарську розмову, і Невеличкий показав в речах господарських тілько опитності і біглості, розвинув в розмові так краснії гадки о піднесенні нашого земледілля і взагалі селянського стану, що кождий, знаючий ближче того пройдисвіта, був би немало здивувався. Але Петрій не здивувався ані разу, видячи порядну одіж незнайомого і чуючи його слова, виговорені з непритворною, як ся здавало, щирістю.

 

Чим більше зближалися до краю лісу, тим з більшим жаром говорив Невеличкий, живо жестикулюючи і пштрикаючи пальцями лівої руки. Розмова поволі перейшла на ліси і на лісництво.

 

— Маєте знати, я також лісний, я також стрілець, але ваблю звірину по більшій часті в засідку, в сіті.

 

І він зареготався значучо при тих словах, а винявши з-за ременя невеличке мідяне свистальце, свиснув ним три рази. Дзвінкий тон розлявся далеко по лісі. Петрій аж здригнув, почувши його, і оглянувся кругом, чи ніт якого небезпеченства. Но кругом було тихо, і ціла лісна природа тонула поволі в грубий, непроникиенний сумрак. Петрій не міг придумати, в якій зв'язі стояв той дивний свист з попередньою розмовою. Недовірчивим оком зачав Петрій глядіти на свого товариша. Той продовжав, вправді, розмову, но видко було, що чогось нетерпеливився. Чи чекав кого, чи боявся якого нежданого небезпеченства?..

 

Грімкий вистріл розлягся нараз серед общої тишини, будячи в околишніх горах не менш грімкий відгомін.

 

— Гурра! — роздалися в сій же хвилі голоси кругом в темноті.

 

Лім затріщав, і Петрій почув, що зо всіх сторін летить на нього много людей.

 

— Гурра, маєм пташку!— роздався межи ними голос Олекси Довбущука, уже зовсім близько. Петрів побачив свого противника, висуваючогося із гущавини на стежку, — в небезпеченстві, однако ж, зовсім не стратив притомності.

 

— А, чи так? — крикнув він і вихопив обома руками пістолети із-за пояса. Змірив одним до Довбущука, а другим до Невеличкого.

 

— Ось вам гостинець, собаки! — Петрій хотів вистрілити, але курок ценькнув о скалку, підсипка саркнула, но не вистрілило.

 

Тим часом Невеличкий палицею відбив руку Петрія, котрий йому майже до груді приложив пістолет, а схилившися зручно, вирвав йому із-за пояса топорець.

 

— Тепер він наш, берім го безпечно, тепер вас шершень не ужалит, — крикнув весело Невеличкий, а розбишаки окружили Петрія і стислися так коло нього, що не міг ані одним членом рушити.

 

— Берім го, в'яжім добре! — комендував Олекса.

 

Петрій, пізнавши, що дармий всякий опір і що він доразу безоружний, постановив спокійно дати з собою все робити, що схочуть його вороги, щоби опором ще більше їх не дражнити. Він мовчав і смілим поглядом дивився на розбишак, що шнурами в'язали його руки.

 

— Но, но, господине Петрію, — уговорював усміхаючись Невеличкий. — Прошу вас, не гнівайтеся на мене за тую штучку! Но я сподіваюся, що ви, яко розсудливий чоловік, розваживши все, не тілько що не [с]противитеся, але ще і похвалите мою справність!

 

Тим часом «товариші» уже зв'язали Петрія і заткали йому рот, щоби не кричав. Олекса і Демко, оба надзирали пильно, щоби все було тісно і кріпко, і ругаючими поглядами мірили раз у раз свою жертву.

 

— А видиш, пане Петрію, що і на тебе прийшла пора закоштувати наших рук і усмирити троха свою гордість! — говорив Демко.

 

Олекса, оглянувши шнури і узли, крикнув до своїх:

 

— Наперед з ним, на приготоване місце!

 

Два «товариші» прискочили до Петрія і взяли його за рамена, — один пішов перед ними, а решта ззаду, і в такім супроводі рушив Петрій на місце свого несподіваного і поневільного нічлігу.

 

Посеред темних чагарів, серед глибоких дебер, на споді которих шуміли потоки, завалені зверху гнилими ялицями, камінням і поваленими трамами, зносився високий, недоступний острів в виді круглого, наверху плоского стогa. Стіг той був високий, обривистий боками, а наверху порослий грубими столітніми смереками! У їх стіп лежало велике множество гнилого лому, попереплітаного ясно-зеленими пасмами повзаючої нетоти та розлогими, густими корчами ожин. Лиш одна узенька стежечка вела вгору скрізь тії завади на досить обширну поляну, о которій ніхто з околишніх селян не знав запевно, кромі властивих лісових птахів. На середині тої поляни стояв прегрубий, з кори обдертий і зверху уломаний пень, которий, єсли би умів говорити, був би оповів не одно собитіє, якого був свідком і від котрого би слушателям кров в жилах стялася. Тепер ожидало його знов щось вроді тих давніх празників.

 

З великим трудом дісталися розбишаки з своєю жертвою на тую поляну.

 

— Га, прецінь ми на місці! — крикнув, тяжко віддихаючи, Демко, которий, первий вийшовши на поляну, кинувся як довгий на м'який густий мох, що зеленим руном покривав цілу її кругляву площу.

 

— Розложім огонь, товариші, — сказав немовби просительним голосом Невеличкий, і сейчас двох «товаришів» кинулося до діла, щоби запалити приготовану купу сухого лому. По недовгій хвилі ярким світлом облялася тая безлюдная сторона, а старії дуплавії ялиці цікаво поглядали на сцену, которую окружали і заслоняли своїми грубими пнями. Петрія все ще держали два розбишаки за рамена, — вони так довго трудилися, щоб дістати його в свої руки, що буцім не вірили собі, що його держать, і не хотіли його випустити з рук, хоч він зовсім не пручався і не старався убічи, видячи неможливість такого рятунку.

 

«Товариші» обступили Петрія, приглядаючися йому цікаво при світлі огнища, хоть кождий з них не раз уже вдень мав спосібність видіти його. Но він спокійно і тихо глядів на кождого; ані тривоги, ані непевності не мож було вичитати в чертах його лиця.

 

— Прив'яжіт собаку до пня, мусимо зачати допрос! — повелів Олекса.

 

Розказ виповнено, і допрос зачався. Петрій, однако ж, мовчав і нічого не хотів сказати, тільки спокійно і з погордою поглядав на Довбущука.

 

— Собача кров, — крикнув розлючений тим мовчанням Довбущук, — єще і тепер стовпієш? Пожди, я тя сейчас навчу співати! Ану, хлопці!..

 

Кинем заслону на дальший перебіг тої сцени, скажем тільки, що Петрій, помимо мук і болів, нич не визнав і що «товариші» накінець рішительно супротивилися дальшому мученню, хотячи його довше задержати при житті і сподіваючися наклонити його голодом до показання скарбів. Вони лишили його прив'язаного до пня, а при нім двох вартових, що його мали всегда допитувати, чи не рішився показати місце сховку, — і прочії разом з Довбущуками розійшлися.

 

Тої самої ночі, коли така страшна пригода лучилася Петрієві при повороті із Угор, висів Андрій уже другу ніч о голоді і в страшних муках в пустині і чекав щохвиля Довбущука, чи не прийде одним ударом положити кінець його життю і мукам. Серце його наповняв тяжкий жаль за родичами, за Олесею, за приятелями, которих не мав ніколи уже бачити!..

 

Аж десь по півночі заскрипіли полупані двері пустині, ввійшов Олекса з синами, — і всі три, не оглядаючися на Андрія, усіли потемки на лаві.

 

— О, так, — говорив Олекса, — тут нас дурна ваша мати не учує! Тепер же скажіт ми, що вам приключилося?

 

Ленько оповів вітцю короткими словами тоє, що читателі уже знають о їх ув'язненні і освободженні.

 

— Но, добре то сталося, але що проклятий Петрій забрав назад гроші, то паскудна справа!

 

— Але зато тепер собі відпокутує! — зареготав Сенько.

 

— О, не лиш він сам, — сказав Олекса, — маю я ще тут і другого пташка, єго сина!

 

— Де, де? — запитали Ленько і Сенько в один голос.

 

— А туй-таки, в пустині! Засвітіт лишень каганець, побачите, як я го дозираю.

 

Сенько засвітив каганець, і оба сини аж задрижали, побачивши страшно закровавленого, збитого і ледве живого Андрія.

 

— А що, собачий сину, скажеш, де Довбушеві гроші? — питав Олекса, ударивши нещасного молодця кулаком в груди. Но той з трудністю тільки обернув к ньому своє скляне, напівмертве око і ніяк не відповідав на той вопрос.

 

— Як собі хочеш, — ти мене не знудиш своїм мовчанєм, але я тебе скорше! — Так сказав Олекса, з погордою і холодною безчоловічністю відвернувся від Андрія і вийшов.

 

Нелюдське поступування вітця з їх давнім товаришем шкільним подійствувало заразливо і на молодих Довбущуків; жилка злоби і ненависті заграла і в них.

 

— Сеньку, та чи знаєш ти, що той наш богатир, котрий тут, яко образок на стіні, висит, по уха залюблений?

 

— О, а чому ж би-м не знав? Адже Олена Батланівна давно уже вздихає за своїм Андрійком!

 

— Знаєш ти що, Сеньку, зробім ми старому Батланові другу несподіванку після тої, котру му зробив Демко!

 

— А то яку ти думаєш, Леньку?

 

— Та таку: залюбімся ще більше, як по уха, в єго цяцю-доньку!

 

Сенько не міг ще добре поняти, о що ішло Ленькові, но той сей же час і розтолкував йому.

 

— Ай, бігме, славна твоя гадка, Леню, — варто би тій панянці показати стежку в горох, най не буде така горда! Ба, але як то зробити?

 

— Дурний ти, нич легшого, як то! — сказав Ленько. — Ось послухай лишень! — І він зачав брату голосно розвивати свій план. Завтра мали взятися до діла. Браття подали собі по скінченні умови руки на знак згоди і ругательно засміялися, поглянувши на Андрія.

 

А він, нещасливий, чув страшну їх мову, видів, що Олеся мусить впасти в сіть, з диявольською штукою заставлену, серце його мучила ціла сила любви і побільшала його фізичнії муки непокоєм о любиму, — він рад би був умерти, щоб тільки своєю смертю її урятувати, але шнури, которії йому тіло проїли, не пускали його ані до життя, ані до смерті!

 

XVI. Олеся

 

 

 

— Іванку, чи ти знаєш, на що ти заслужив від нас? — питав грізним голосом Сенько, придержавши малого Іванка в лісі, куди той вигнав був корови пасти.

 

— Та я нічого не винен, то Петрій… — говорив плачливим голосом Іванко, но Сенько перервав йому:

 

— Мовчи, я знаю всьо, я знаю, що ти винен, і міг би-м ти туй зараз смерть зробити!

 

— Змилуйтеся, даруйте житє, що я вам винен? Я вам зроблю, що ми скажете, — лебедів хлопчина, коли Сенько ухватив його за ковнір сорочки і підняв праву руку над його головою.

 

— А бачиш, тепер просишся, а скоро тя пущу, то знов таке саме наробиш, як вперед! Ні…

 

Сенько замахнувся.

 

— Не нароблю, не нароблю, — пищав хлопчина, — бігме, послухаю вас всегда!

 

— Послухаєш?

 

— Послухаю, послухаю!

 

— А зробиш, що ти скажу і так, як ти скажу?

 

— Зроблю, зроблю, лиш бійтеся бога, не погубляйте душі!

 

— Но, то ще ти той раз дарую, але пам'ятай, як ми ще коли так спишешся, як в лісі, то тя на першій лісній галузі зацморкну!

 

Іванко, пущений, не міг і слова сказати, дрижачи з переляку:

 

— Тепер слухай, що ти розкажу. Іди ми зараз у село до Батлана і заклич Батланову Олену набік так, щоби ніхто не видів, — розумієш?

 

— Розумію, розумію! Чому ж би ні?

 

— І скажеш їй, щоби зараз йшла з тобов, бо, скажеш, Андрій і єго отець єї кличут. Але най іде зараз з тобов і най нікому не говорит, де іде, — можеш їй сказати, що зараз вернеся.

 

— А як буде питати, де Андрій і Кирило?

 

— То їй скажеш: «То зараз увидите!» Але не кажи їй. що я тя післав, — мусиш казати, що сам Кирило.

 

— Куда ж єї провадити?

 

— Сюда! Я тут буду тим часом худобу завертати і на вас чекати. А борзо бігай і не бався!

 

Іванко, притиснувши рукою широкий солом'яний капелюх на голові, щоби не злетів, побіг, схилившись, щодуху лісовою стежкою на поле, через поле в село і небавом сховався за пригірком.

 

— Славно, Семене, — відізвався Ленько із гущавини. Він скрився був, щоби не збуджати в хлопці якого підозріння, і чув цілу розмову. — Она буде гадати, що їй не знати що мают сказати тії два мудрі, і певно прийде сюди!

 

Олеся Батланівна полола в городі. Погода була прекрасна, теплий літній воздух проникав, здавалося, ціле тіло і понукував кров до живішого круження, думки до скорішого лету, воображеніє до більшої різнообразності і стрійності. Внизу журчав потік, б'ючися криштальними фалями о широкі плити, пісня сама тиснулася до уш, наповняла чаруючими звуками серце і душу. Але Олесі було не до пісні. Зловіщі сумні думки, мов нічні вивалоокі сови, перхали по її душі. Андрій позавчора ще десь вийшов і не вертав, стара Петріїха не п'ять, не десять разів прибігала уже до Батланів за ним звідуватися, збігала і Олеся з нею майже ціле село, але ніхто не знав, куди він пішов. Олеся сумувала, робота їй не йшла, замість бур'яну часто-густо вимкне бурячок або маківку, — і пісня, єдина відрада тоскуючої душі, не лилася якось з її уст.

 

— Добрий день вам, панно Олено, щасть боже при роботі! — промовив Іванко, надбігаючи з сторони поля, задиханий і рум'яний на лиці. І, не чекаючи одвіту, перехопився через пліт і підскочив через грядки до неї.

 

— От также, молокосос якийсь, — промовила гнівно Олеся, котру дуже то ображало, єсли її кликано «панно», — єму на жарти збираєся! А то якої мари тебе сюда через пліт несе? Но, ти, чи-сь осліп, чи не видиш борозди, що через грядки гуляєш?

 

— Ей, панно Олено, які ж бо ви зараз гнівні! Якби ви знали, яку я маю вість для вас за пазухою, то би-сьте, певно, так не кричали на мене!

 

— Рушай собі в сине озеро з своєю вістю і не толоч ми бураків!

 

— Ага, ви думаєте, що я дармо гнав із лісу аж сюда — і таки зараз, не відотхнувши, побіжу наоборот? Дайте прецінь хоть слово до себе заговорити!

 

Іванко дуже був живий і жартобливий хлопець і умів кождого так заговорити, що той забував про свій смуток, слухаючи його витребеньків.

 

Приступивши близько до Олесі, він заговорив скоро і притишеним голосом:

 

— Панно Олено, мене післав сюда Кирило Петрій і єго син, — ви, бачу, єго знаєте чи ні?

 

— Де они, де они? — питала скоро Олеся.

 

— А ба, хто ж вигадав так напруго питатися, не вислухавши всего, що маю говорити? Отож они вислали мя, аби-м вас просив самих сейчас іти до них, — мают з вами о чімсь дуже важнім говорити.

 

— Зо мнов, і зараз, самій іти?

 

— А так! Нікому не кажіт, куда ідете, а зрештов то недалеко, зараз вернете! Ну, що, ідете?

 

— Ей, а може, ти брешеш, Іванку? Що би там Петрій мав зо мнов говорити?

 

— Я брешу? То ви гадаєте, що я би так собі на жарт лишав саму худобу в лісі і біг полем щодуху сюда, щоби вам оповісти, — та й що? Нісенітницю?

 

Олеся мовчала, — їй якось і не хотілося вірити в правду тих слів, і щось заразом тягло її побачити якнайскорше того, за котрим уже так заскучала.

 

— Де ж они суть?

 

— А, то уже, сподіваюся, сами побачите, лиш скорше ходіт! — Олеся ще стояла нерішима.

 

— Но, що ж, довго вам ще маю говорити, щоби-сьте скорше ішли?

 

— Га, про мене, дійся божа воля, ходім!

 

— Ось они, ідут уже, чи бачиш, Сеньку? — шептав Ленько, засукуючи руки з радості.

 

— Но, що ж, куди ж єї попровадимо?

 

— Куда? Е, то мала річ, що то значит?

 

— Ні, знаєш що, Леньку? Маєм що робити, то уже робім порядно! Провадьмо єї аж на «Глухий остров». То не дуже далеко.

 

— Та ба, але там прецінь єсть Петрій і товариші, що го стережут!

 

— Тим ліпше, най видят все!

 

Та розмова ведена була шептом, і за той час уже зближався Іванко з Олесею к ліску. Іванко мовчав уперто через цілу дорогу, а думки Олесі старалися надармо пробити мряку, в котру впровадив її хитрою вістю хлопак.

 

Ленько на посліднє слово брата в мовчанні притакнув головою, і оба корчами пішли на невеличку полянку, куди небавом Іванко надпровадив Олесю.

 

Не менше, як Олеся, зачудувався і Іванко, видячи обох Довбущукових синів, виходячих із гущавини. Він ніяким способом не міг угадати, що за ціль вони мали в цілій тій комедії. А у бідної дівчини аж кров похолонула. Серце її билося в груді, як пташина в клітці, на котру вискочив пажерливий кіт.

 

— А прецінь раз ми вас дождалися, панно Олено, — промовив повільним голосом Сенько, мішаючи в свої слова немало іронічного, їдкого сміху.

 

— А час би уже було рушити, Петрій з сином давно уже десь вижидают вас нетерпеливо.

 

— А де ж они? І що они мают зо мнов такого важного говорити?

 

— Де они, покажемо вам, а що мают з вами говорити, то сами вам скажут, — говорив Ленько, і оба браття, не укриваючи своєї радості, що план їх удався, взяли Олесю без церемонії попід рамена. Вона, сердешна, чим раз, то більше чувствувала якогось страху, якоїсь тривоги, рада би була вернутися, душа її, видко, підозрівала щось зовсім другого за словами Довбущуків, але вернутися уже було годі.

 

Сенько і Ленько, взявши її попід руки, оглянулися кругом й незабаром зникли в гущавині на узькій лісовій стежчинці, котра, крутячися, никнула і, знов показуючись, вела через звори і дебри до «Глухого острова».

 

Сонце уже схилилося з полудня і жарило сильно, коли в гущавині лісу дався чути тріск лому. Чи се серна утікає перед лихим стрільцем, чи се ранена лань жене по лісі, з болю не знаючи, куди несе її бистрий біг, хотячи тільки скритися, скритися в найглибшу мряку лісову, скритися сама перед собою і перед своїм страшним болем?.. Нещасна, жени не жени, — смертельний постріл глибоко ув'яз в твоїм тілі; біжучи, ти тратиш сили, тратиш кров з-під серця, а біль свій тяжкий волочиш з собою! Не скриєшся ти перед ним, но він приглушить тебе і нажене просто в руки безсердечного ловця!..

 

То не серна сполохана, то не лань ранена утікала тривожною ногою, — то наша нещасна Олена гнала без духу, своїм прекрасним лицем, своїми грудьми продираючи гущавину. Ноги її сплили кров'ю, бо пооббивала їх до пнів, покалічила о лім, порозшарпувала о острії коляки ожин. Одіж на ній подерлась і шматками відпадала з неї, грудь її і лице посиніли і закровавились від безчисленних ударів о пні і галуззя дерев, — вона безчувственна, без пам'яті гнала все дальше і дальше, через корчі і зруби, через дебрі і потоки, через чагарі і звори.

 

Вибігла вкінці на чисте, пусте поле, скаче по острім камінні, лишає кроваві сліди за своїми дрібними ногами, лице спускає, не сміє, мабуть, глянути на світ, на красоту природи, на блеск сонця золотого!..

 

Шумно пінячись і прищучи, кидається скажена Бистриця срібними фалями з скали вдолину. Вода клекоче і кипить, густа хмара пари зноситься вгору з холодної струї, грубі камінні брили стирчать серед водопаду, покриті білою піною, і видержують сотні літ навал фаль, що о їх чоло розбиваються на тисячі і тисячі срібних кропель. А понижче водопаду глибокий, синій, обширний омут. Вода, спадаючи, вижолобала м'якшії поклади піскової скали, лиш по берегах стирчать ще грізно і стрімко високі її обломи і приглядаються вічно в воді. Розгуканії фалі не находять, однако ж, і тут супочинку, — розгін не устає, а, б'ючися о нерівне вижолобане дно, творить страшний вир. Зимою і літом тут вічно вре і клекотить вода, вічно скаженим бігом літає шипляча піна широким колесом, вічно в середині того колеса то же само заглиблення, що глотить все, що здужають зарвати в себе круги вируючої води. А повище вічно гудить і б'ється з глушачим громом водопад, пручи щораз новую масу води в тую вируючу вітхлань.

 

Недармо-то і люди околишні назвали то страшне місце «Заклята паща»! Немало тая паща проглотила уже рибаків або і других смільчаків, котрі, хотячи показатися легінями, ішли купатися в тую калабаню. Тепер уже ніхто тут не іде купатися, ніхто і не ходить туди, боячися топельників, котрі лежать на мілизнах під водою і, ухвативши купаючихся своїми голими холодними руками за ноги, втягають їх в незглибимий омут виру.

 

Що за неодолима сила, чия рука жене тебе, Олесю, без пам'яті, без духу над «Заклятую пащу»? Чи се сила цікавості, чи се рука розпуки?..

 

— Боже мій, боже мій, — стогнала нещаслива дівчина, біжучи щосили к ріці. Страшна, але все ще хороша була вона в тій розпуці, що роздирала її душу, що, мов гудячий і тріщачий пожар, нищила разом всі її животні сили. Вона, не задержуючись, видряпалася на високий скальний берег, грудь її страшно волнувалась, чувства, — ні, одно лишень чувство, нищаче, убиваюче її в її власних очах, чувство сорому, рвало і шарпало її внутріннє, вище существо.

 

— Родичі мої, Андрійку мій, щастє моє, прощайте навіки! Боже, прости мені сей послідній гріх, але він тілько єсть тепер моїм спасенієм!

 

І вона зажмурила очі і широкими кроками розігналася на сам край стрімкої скали.

 

Заревіла, приснула високо запінена вода, щось білого кілька хвиль маячило на поверхності фалі, з нею разом пірване в скажене, неутомиме вирування.

 

Водопад реве і клекотить, шипить високий стіг піни, крутячися в виру, поза його кругами підкидуються і гуляють срібнолускії, червоно-цятковані пструги, — рибаче, тут вони безпечні перед твоєю сіттю, широкі обводи виру — то границі твоєї власті!

 

Але рибак, старий, опитний бувалець, не зважає на вир, котрий поблиз нього лютиться, він сіть закидає на все, що поза границями його, він на мілизні не боїться топельника. Рибаче, утікай, чи не чуєш, топельник холодною рукою хватає тя за ногу, — рибаче, пропадеш, утікай!

 

Ще того самого дня вечором доніс старий рибак Батланам, що витягнув їх доньку утоплену із «Заклятої пащі».

 

XVII. Стара на чатах

 

 

 

Стара Горпина ділала в послідніх днях Олексі много клопоту. Він бачив, що мати підозріває все, що старається його слідити, підслухати, але не вірив її грозьбам. Помимо того, однако ж, поручив своїм синам стеречи її, позаяк діло вимагало тепер всякої возможної осторожності, тайни і сприту. Сенько і Ленько ходили ціле пополуднє слідом за нею і не покидали її, помимо всякого крику і фукання з її сторони. То скріпило її підозріння, що сеї ночі готовиться якесь незвикле і важне діло, і вона постановила будь-що-будь все вислідити і в потребі навіть по возможності злому запобічи.

 

Першою її думкою було прото освободитися від влізливої і непотрібної сторожі. На то вона небавом найшла спосіб.

 

— Леньку, — сказала вона до одного із своїх невідступних вартівників, — скажи правду, пощо тобі велів отець мене пильнувати?

 

— А пощо ви, як каже отець, збісилися та ходили підслухувати попід хати, що хто говорит, хочете навіть іти заскаржити нас до уряду!

 

— Дурню один, дурню, — я єго, свого сина, заскаржити? Я тільки так говорю, бо він щось багато собі розбирає зо мною тими днями. Де ж то хто видав, щоби мати ішла на свойого сина скаржити?

 

— А, я розумію, нащо ви то так говорите, — відпер догадливий Ленько, — ви хочете нас позбутися! Але нич з того не буде, — нам як розказано, так ми робим і на крок вас не попустимося.

 

— Е, мара тебе бери, дурню, з твоїми догадами! Або ж я хочу, щоби ти ішов собі до чорта? Ні, останьте тут один з другим, не гадайте собі, що я вам хочу утечи. Я вам тілько то хотіла сказати, що іду зараз спати, бо так мя головище скипає, що видержати не можу.

 

— Но, то ми вам будем цілу ніч до неї холодної води прикладати, — говорив Ленько.

 

— А, приложило би вам по болячці до боку, песі сини, з вашою холодною водою! Я уже собі сама пораджу на свою слабість! Я навіть Іванка шлю в село на ніч, я хочу бути сама в хаті!

 

— Ба, але ж бо ми вас не попустимся! — відізвався Сенько.

 

— А, не попустилась би вас пропасниця! Не бійтеся, я не чарівниця, комином не улечу, бо го і нема в моїй кучі, а ви можете,сли ваша воля, спати, як пси, один під дверми, другий під вікнами, — до хати вас певно нікотрого не пущу!

 

— Та най уже буде по-вашому, коли так, — сказав Сенько. І стара передом пішла в свою хату і замкнула її сильно зсередини, підперши ще старії і дряхлії двері грубим поперечним дрюком. Ленько остався під вікнами і усів, обійшовши довкола хатину, на низькій узенькій глиняній приспі, під час, коли Сенько, мов таран, розвалився під дверима, занявши собою півсінок. Поволі упливав час, смеркалось, а накінець і ніч засіла землю, ніч темна і понура. Небо, так погідне через цілий день, насупилося під вечір густими хмарами, воздух похолоднів значительно, вітер зірвався і свистав в щелинах старих, тріщачих під його напором хатин. Оба браття не спали, — вони чекали, пока стара не засне, потім мали іти до інного діла. Спочатку чули, як стара шасталася по хаті, стогнала, дренькала якимись посудинами, але по якімсь часі все утихло. Ленькові дуже хотілося заглянути крізь вікно, але вікна в тій хатині — то були звої шмат, повтикані в рами. З трудністю витягнув Ленько один із тих звоїв, але нічого не побачив, бо вікно ще раз заткане було грубою доскою, підпертою зсередини так, що не мож було її усунути. Він зачав підозрівати, що стара мусила щось помикитити, і закликав Сенька. Оба зачали добиватися до хати.

 

— Гей, гей, бабуню, отворіт-но, будьте ласкаві, маєм вам щось важного сказати!

 

Але із хатини не відзивався ніхто, — бабуня, видко, твердо спала.

 

— Отвори, стара! — кричав Ленько, наслідуючи голос свого вітця, але знов ніякого одвіту.

 

— Знаєш що, брате, — сказав Сенько, — виважмо двері, — хто знає, що ся стало з старою!

 

По довгих трудах двері упали під напором братів.

 

В хатині було зовсім темно, Сенько десь-то намацав скіпку, — засвічено, і оба зачали оглядатися за старою, но надармо. І слід застиг по ній, лиш діра, викопана попід здрухнілу і прогнилу підлогу, показувала дорогу, которою стара уйшла.

 

— А диви на стару сороку, — вилетіла, сука, мов відьма, комином!

 

— Хата вікном утікла, — біжим, може єї ще догонимо!

 

І оба браття вибігли.

 

Горпина, уйшовши такою штучкою із хати, потихеньку пішла до пустині, бо давно уже догадувалася, що там Олекса мусить щось особлившого ховати, коли так старанно замикає двері і вікна. Вона якнайосторожніше, оглядаючись, зайшла збоку від невеличкого ярка, скочила потім під стіну і притислася до неї так, що в темноті не можна її було розличити від стіни. Задержалася і кілька хвиль надслухувала, приложивши ухо до стіни. Щось дуже дивного мусила учути, бо в тій же секунді прикучнула зовсім до землі і поповзла без найменшого шелесту ко вікнам, всегда стараючись держатись якнайближче стіни.

 

В хатині мигтіло слабе світло, котре буцім продиралося крізь маленькі, брудні і млаві шибки і вбивалося в густу, непроникненну темноту біляво-жовтими стовпами. Один із стовпків освітив лице старої, на котрім видно було страшну блідість, ще побільшену її сивим розпущеним волоссям, котре вітер шарпав і розкидував по її лиці і плечах.

 

Приглушений, душу прошибаючий зойк, мов зойк конаючого в страшних муках, роздався із хатини, — стара здригнула, знов прикучнула до землі, щоби тим ліпше, зблизька, заглянути в середину пустині. Але в тій хвилі зойк утих, світло загасло, — в хатині далися чути кроки. Видко, злочинця удалявся. Стара, мов відьма, щезла з-під вікна.

 

Вітер притих на хвилину, а з сторони лісу дався чути свист і тихий спів, — і небавом опинився під хатиною Невеличкий, підсвистуючи якусь гайдамацьку пісеньку о протяжних, сумовитих тонах, котрої арія зовсім відповідна була поганій погоді, свистові вітру і шумові смерекових галуз в лісі.

 

В тій хвилі, коли Невеличкий зближався ід пустині, вийшов із неї Олекса, і кленцнув дрюк, котрим той же зачинив і засунув двері.

 

— Ви тут, ватажку?

 

— А тут, як бачите! А що ви тут робите?

 

— А що роблю? Ви, бачу, казали мені донести, аби-м приходив до вас.

 

Невеличкий брехав. Він хотів тільки слідити збоку за кождим кроком Олекси, бо поступування того посліднього в тих днях видалося «товаришам» якимось занадто скритим і таємничим. Вони боялися не Довбущуків самих, але того, щоби вони, забравши скарби Петрієві, не уйшли і не уникли заразом їх месної руки.

 

— Ні, я не велів вам сюди приходити, — одвічав Довбущук, а в душі погадав собі: «Собака, слідит мене, зажди, братчику, узрим, хто кого перехитрит! Узримо, хто борше дізнаєся о сховку скарбів, — чи я від свого молодого шпачка, з котрим я уже близько цілі, чи ви від старого загорілого собаки, котрого би найскорше на мотуз та на гиллю!»

 

— Але, — добавив Олекса по хвилі, — добре, що-сьте тут явилися. Спішіт назад до товаришів і кажіт їм, щоби нині не збиралися сюда, — завтра, як діло доспіє, від Петрія довідаємся, де скарби, то тогди ліпше буде!

 

— А так, правда ваша, ватажку! — відказав Невеличкий і, вертаючи назад до лісу, воркотав про себе: — Зажди, я їм розкажу, але, певно, не таке, як тобі мило!

 

І він, підсвистуючи, знов пішов в ліс, не уважаючи, що збоку за ним хильцем повзла… стара.

 

«Куда іти?» — міркував Невеличкий. Но сейчас і догадався, що всі товариші мають зібратися на «Глухім острові», і поспішив туди. Но темнота була в лісі так груба, що тільки з трудністю могло око вправного лісового «птаха» удержатися на стежці. Все щось його безпокоїло, все причувалося йому крізь свист і шум вітру, що хтось скрито, потиху повзе за ним і лиш деколи ззаду зашорохне сухими галуззями, захрупотить ломом під ногами. Він кілька разів ставав, надслухував, вертався навіть о кілька кроків назад, но нічого не міг відкрити.

 

— Тьфу на тя, маро! Якісь ми терп'ячки поза плечима шнирят. Ігій на тя! — Так проворкотав Невеличкий і прискорив ходу, — но все-таки йому причувалося, що хтось іде за ним і також кроку прискоряє. Вкінці опинився на дні глибоченної пропадистої дебрі, а вгорі з-помежи ялиць завиднівся широко розложений огонь на «Глухім острові».

 

— Слава тобі господи, ось і товариші!

 

І широкими кроками поспішив Невеличкий вгору.

 

Вітер шумів і колибав верхами ялиць, скриплячи де-не-де проразливо сухими гіллями. Долом, серед грубої темноти, крутими стежками, через дебрі, чагарі, гнилі ломи і пні, гнала стара, немов вовчиця, що гонить ловця, котрий забрав їй щенята із леговиська.

 

— Боже мій, що за страшна робота, яке неслихане переступство укривают тоті глухії ліси, а друге злочинство містят в собі німії стіни пустині!.. Боже, коби він лишень не згинув в страшних муках, до котрих тії нелюди готовилися, коби лиш єго не замучили, заким вернуся!..

 

І стара напружала всі сили і гнала дальше знаними стежками в глиб лісу.

 

Здалека замиготіло слабе світло серед гущавини і знов сховалося, знов мигнуло і знов зникло, мов надія в душі потопаючого.

 

— Слава богу, уже близько, уже ось ту! — прошептала стара, тяжко віддихаючи з утрудження. — Коби лиш стражників було багато!

 

І, добуваючи решти сил, погнала до світла. Небавом серед тьми ночі зарисувалася перед її очима невиразними чертами невеличка луб'яна колиба, служача від кількох неділь яко становище стражників, котрі слідили за бакунярами і пильнували порядку і безпеченства в тих відлюдних околицях. Такії їх становища були розсіяні всюди по лісах, а із найближчих сіл люди должні їм були достарчати живності. Звичайно ділав то війт, але так потаємно, що мало хто в селі знав о місце їх побиту.

 

— Отворіт, на милість бога, отворіт!— закричала стара і з цілим розмахом грянула собою о двері колиби. Двері пирсли під напором, і вона влетіла досередини…

 

Широким колесом палає огонь серед поляни на «Глухім острові». З одної сторони ватри стоїть сухий, сірий, обдертий з кори пень, до котрого прив'язаний Петрій, а з другої сторони сидять три «товариші», курячи люльки та розмовляючи. Невеличкий з прочими «товаришами» давно уже відправився для виконання свого плану, — слідом його побиту на острові хіба кров, котрою побризканий пень і ціле тіло Петрія. Кирило сам стоїть, прив'язаний до страшної колоди, поранений і змучений люто, лице його бліде, лиш на декотрих місцях то темно-синє, то кроваве, але його погляд все такий же спокійний і рішительний. як вперед.

 

Опришки обходилися з ним спочатку досить лагідно, думаючи, що ласкою наклонять його до показання скарбів. Но коли побачили, що все дармо, рішилися употребити остріших способів — тортур і мук. Особливо сього вечора, відай, завзялися були дізнатися о тайні скарбів, бо не щадили ні намов, ні грозьб, ні мук. Невеличкий радив ще зачекати, а сам, не теряючи часу, попровадив своїх в Довбущуківку.

 

— Шкода, що ми тут мусили лишитися, — говорив один волокита. — Варто би тепер бути з товаришами. Там, сподіваюся, буде гарний празник!

 

— Ей, що ми там з того! От коби той собака признався, де скарби сховані, я би волів то, чим всі празники на світі!

 

— Що се такого? — підхопив третій. — Мені, відай, причулося, що хтось іде по сухім ломі і тріщит галузєм!

 

— Ex, ти, заяче серце, тобі все щось такого причуваєся! Волів би-сь тихо сидіти!

 

Но в тій же секунді сильно захрупотів лім, затріщало галуззя і із гущавини випало більше як десять стражників в цісарських уніформах і набитими карабінами. Попереду летіла Горпина, і під час, коли стражники кинулися ловити і в'язати опришків, вона освободила напівзамученого Петрія.

 

Мінута не минула, — все було в порядку на «Глухім острові». Опришки пов'язані, Петрій освободжений і підкріплений, а його рани зав'язані так, що міг ступати разом з стражниками дальше.

 

— Наперед, панове, наперед, — лебеділа стара, і ціле її тіло дрижало судорожно від великого внутреннього напруження і зрушення. — Наперед, наперед в Довбущуківку, там єще друга тайна криєся!

 

— Веди, стара, а скоро! — повелів коротко начальник стражників, і всі з розличними чувствами поспішили в гущавину.

 

XVIII. Урятований

 

 

 

Кроваво заходило сонце за хмари, обливаючи їх червінню, а в тім червонім світлі понуро бовваніла Чорна гора, врізуючися глибоко в червоне тло своїми темними острими контурами.

 

На найвищій стрімкій іглиці Чорної гори клячала великанська стать таємничого старця, котрий кілька разів уже так дивно стрічався з Андрієм.

 

Старець той був славний опришок Олекса Довбуш.

 

Він довго клячав, похиливши сивую голову і зложивши руки нахрест на груді, а душа його виливала всі свої тайни, всі свої глибини в гарячій молитві перед богом.

 

Йому снилося попередньої ночі, що зближається кінець його терпінь, що зближається час, коли рід його буде мусив перейти послідню пробу, щоби або дійти до високої цілі і світлої будучності, або доразу упасти. Він з глибини серця дякував богу за ласку. Якась невидима сила перла його, щоби ще послідній раз відвідав тії місця, де родився, де проводив свобідно молодії літа, де ціла жизнь його, через нещасну любов, через панську сваволю і пригнетення, взяла такий сумний для нього оборот, — і він, злізши з гори, удався полем в Довбущуківку.

 

— Хато моя родинна, чи і на тобі тяжит боже проклятє так, як на мні? Чи і ти не розпадешся доти, доки я живу? Чи мій конець буде заразом твоєю кончиною?…

 

Так говорив Довбуш, підходячи під двері пустині. Двері були зачинені, но Довбуш скоро відчинив їх і ввійшов досередини. Темно було в сінях, темно, хоть око виколи, було в хатині. Довбуш просто ступав насеред хати, де, як знав, стояла груба, гладко урізана колода, котра вітцю його служила яко стіл. Нараз спіткнувся о щось м'якого. Під ногами його щось зачало рушатися, слабий зойк роздався, мов стогнання конаючого.

 

— Убий мене… пощо маю так мучитись? Убий мене… не можу тобі нич сказати… я присяг! Змилуйся… один удар, а моя мука скінчена!..

 

Так стогнав нещасний, замучений Андрій!

 

— Боже, що ту такого? Хто ти, нещасливий? Що тут з тобою сталося?

 

— Як то… ти не Олекса Довбущук?

 

— Хто, я? Я не Довбущук!

 

— Боже мій… хто не будь ти… рятуй мене… винеси мене відси… занеси в село… я син Кирила Петрія!

 

— Ти Андрій?..

 

— Я Андрій… нещасний, конаючий Андрій! Ох… скоро, скоро… возьми мене відси… тут страшно… тут біль царствує і мука, і немилосерде… ту царствує боже проклятє. Неси мене… нехай хоть на свобіднім воздусі умру!

 

В німім ужасі розв'язав Довбуш молодця і, обгорнувши його в власну одежу, виніс із пустині і осторожно поспішив з своїм тягарем в село. Андрій омлів, скоро Олекса виніс його на свобідний воздух, — здавалося, що страшнії болі, уплив крові і голод зовсім розрушили його організм. Олекса, мимо старості, спішив з одчаяною скорістю в село, шепчучи:

 

— Боже милосердний, два рази ти дозволив мні спасти єго, — чи ж третій раз мав би запізно прийти мій рятунок?

 

Но що се за якийсь чоловік спішить із села в Довбущуківку?

 

Хід його непевний, сам хитається, як стара верба, котрою колибає осінній вітер. Хоть буря і непогода, хоть зимно проймає, — він без шапки, вітер розкидує його сіде волосся і шарпає його подертим кафтаном, но він не питає нич, він квапиться просто в Довбущуківку, — мабуть, нічого не чує, не бачить ні перед собою, ні вокруг себе.

 

— Добраніч! — промовив до нього Довбуш, но він, виділось, і не бачив його, пройшов мимо, зігнувшись, мовби чого шукав, і по хвилі щез в пітьмі. Небавом Довбуш опинився під першою хатою села, — сил уже не ставало у старця нести дальше Андрія, він поцілував його в холодне, посиніле, закровавлене чоло, зложив омлілого на приспі і прошептав:

 

— Прощай, тут дороги наші розходятся! Я свою кінчу, ти свою зачинаєш!

 

В хатині, під котров то діялось, ще мигтів блідавим, непевним світлом каганець, люди ще не лягали спати.

 

І, відступивши від приспи, закричав Олекса грімко:

 

— Рятуйте, рятуйте, люди добрі, не дайте загинути душі живій!

 

В тій хвилі вітер засвистав, зашумів дужче, чим вперед, стара, дряхла хатина затріщала під його напором, Андрій прокинувся із свого глибокого омління і застогнав розбитим, конаючим голосом на приспі, — а Олекса Довбуш щез в густій, непробитій темноті.

 

XIX. Месть товаришів

 

 

 

Хата Демка Довбущука була, як споминали-сьмо, трохи порядніша, як другі хати в Довбущуківці, — особливо тут більше було чистоти, бо Демчиха, дочка бідного працьовитого господаря з Перегинська, не закладала рук за пояс, як нещаслива, приголомшена Матрона, а робила і порядкувала щосили в підупадаючім газдівстві.

 

Олекса з братом сидять на лаві, огонь палає в печі, коло котрої заходиться Демчиха, а надворі темно, і вітер таки ще не перестав шуміти і гудіти.

 

— Пора до діла, час уходит! — напоминав Олекса, встаючи із лави.

 

— То ти, брате, кажеш напевно, що Андрій прирік тобі показати сховок?

 

— А ба, мусив приречи, — уже три дні висит на кілку в пустині!

 

— А де ж він тепер? Таки висит?

 

— Ні, я лишив го на землі, але ще зв'язаного. Правда, утечи би він не міг, хоть би-м го і розв'язав, але могла би бестія де сховатися, а тепер вночі чорт би го найшов!

 

— Но, то іди ж ти, брате, і припровадь го сюда, — треба го в що загорнути, коли, як кажеш, майже зовсім голий, — вітер холодний, готова нам біда де в дорозі заков'язнути!

 

Олекса вийшов із хати, сказавши до Демка:

 

— Будь готов, я го сейчас сюда приведу!

 

Дивні мислі снувалися в душі Олекси. Перший раз у жизні йому стало якось лячно. Він боявся тої темноти нічної, здригав раз на раз перед свистом вітру, хати Довбущуківки видались йому якимись живими сказочними потворами, котрі рушалися і грозили йому, йому навіть здалося, що видить під власною хатою якусь чорну мару в людськім виді, повзаючу на руках попід стіни, йому здалося, накінець, що в пустині і вкруг неї снуються такі самі чорні мари, йому навіть привиділося, що в пустині замигтіло блідаве світло, мов блудний огник, і загасло в тій же секунді, коли його узрів. Дрож перейшла йому поза спиною. Він обернувся поза себе, — під Демковою хатою стоять також дві мари, тулячись до стіни. Насилу він догадався, що се його власні сини, вернув до них і велів їм іти під ліс і уважати, щоб товариші несподівано не надійшли і не перешкодили йому довести своє тайне діло до кінця. Ленько і Сенько, щикаючи і дрижачи від студені, поплелися боком під ліс, а Олекса стрясся цілий, мовби хотів обтрясти з себе всі погані думки і тривожачі привидіння, і сміло пішов до пустині.

 

Невеличкий добре знав лісові дороги і, помимо темноти, скоро зайшов з своїми товаришами в Довбущуківку. Він справно уладив все, обставив на всякий припадок пустиню товаришами, насамперед здалека, потім велів їм щораз зближатися, а сам з другим смілим товаришем,узброєний в пару добрих пістолетів і в широкий ніж за халявою, пішов досередини. Немало зачудувався, найшовши двері відчинені. Ввійшов досередини, обмацав доокола стіни, але не намацав нічого, лиш заваляв собі чимсь пальці. Сейчас велів товаришеві засвітити гніт, і при світлі зачали перешукувати хатину. Нічого в ній не було, тільки довгі кроваві паси по стінах показували місце, де мучився нещасний Андрій. Опришки немало розчарувалися, не найшовши сподіваних скарбів, немало зачудувалися, побачивши в хатині кров замість золота. Невеличкий постановив заждати на Довбущука і сейчас все приготовив до того. Всіх товаришів спровадив до хатини, половину уставив при сіняних дверях, половині велів приготовляти оруддя до муки, а сам вийшов надвір, щоби дати прочим знати, коли прийде Олекса.

 

Побачивши надходячу жертву, Невеличкий з звинністю ласиці шульнув до хатини, велів загасити світло і замкнув двері.

 

Минуло кілька мінут. Надворі вітер все ще не переставав шуміти і термосив верхом пустині, але в її внутрі була мертва, тяжка тишина німого ожидання. Кождий із опришків запирав в собі дух, кождий старався належито відповісти свому становищу, бо кождий палав ненавистю против ватажка.

 

Ось і він надходить і, воркотячи щось під носом, відчиняє двері…

 

XX. Кінець-початок

 

 

 

Бідна Петріїха не знала, що діяти і де дітися, її голова крутилася, страшна непевність зглядом судьби мужа і сина відібрала їй всю притомність. Вона зовсім не зауважила в своїм смутку, що недужний старець, котрому в послідніх днях було значительно ліпше і котрий, здавалося, уже і бачив, і пізнавав все, щез вечором із хати.

 

А особливший незнаний старець ішов серед холодного вітру поспішним, хоть непевним ходом у Довбущуківку. Він то був той, котрого здибав Олекса Довбуш, коли ніс Андрія, вирятуваного з пустині, в село, і котрий не відповів на поздоровлення Довбуша.

 

Страшно перекривилося лице старця, коли станув під хатиною Олекси. Тоє перекривлення — то мав бути сміх, радість при достиженні своєї цілі.

 

Він всказав рукою на хату Олекси і Демка, потім махнув нею кілька разів на вітер. То мала бути грозьба його.

 

І дивне щось зачав робити. Видобув із-за пазухи кілька куснів шнура і, бігаючи і тороплячись, поприв'язував защіпки дверей в обох хатах так, що, отвираючи зсередини, не мож було ніяким способом відчинити дверей, — особливо, єсли то поспішно ділалося. Скінчивши тоту роботу, знов погрозив дрижачою рукою обом хатам.

 

Тепер зачав микати солому із загати і класти вінцем попід вікна і двері обох хат, все кваплячись, бігаючи і тороплячись.

 

Демко в хаті довго ждав на брата. Жінка його уже витопила в печі і, погасивши огонь, пішла спати. Демко все ще сидів на лаві при каганці і чекав. Він чув, як старець прив'язував клямку, але думав, що се вітер термосить дверми. Він чув шелест соломи під вікнами, але і не оглядався, бо думав, що се вітер шелепотить, микаючи солому із стріхи.

 

Але Олекса не надходив, — Демко став нетерпеливитися…

 

Нараз широкий білий плат світла вистрілює під вікнами і лиже золотим язиком стіни. Демко чує сичення і тріск поломенів…

 

— Жінко, вставай, наша хата горит! — крикнув він. Демчиха схопилась і остовпіла: ясність ширилася що раз, то більше, вона кинулась за своїм чоловіком в сіни, пірвавши з собою заспаного хлопця.

 

Але, о ужас! Демко термосить дверми сіняними, запирається цілою силою, — двері не отвираються! Він в розпуці кидається до других дверей, — другі то само!.. А вітер мовби на то і чекав: аж тепер надобре розходився. Стріха ціла уже сичить, тріщить і палає. Демчиха з хлопцем остовпіла стоїть серед сіней. Розпука і одчаяніє додали Демкові сил, — він висадив одні двері і випав ними надвір, витягнувши за собою непритомну жінку, все ще конвульсивно дрижачою рукою держачу хлопця за руку.

 

А під хатою в дикій, нелюдській радості скаче якась страшна мара, ужасно перекривлюючи лице і плещучи в долоні, як дитина.

 

— Га, ось злодій, ось палій! — ревнув Демко і в опалості прискочив до старця, пірвав його за грудь і, піднявши без трудності вгору, грянув ним щосили до землі. Нещасний страшно крикнув, кості в його тілі захрупотіли, і він, мов глина, повалився на землю.

 

Удар був смертельний, але на хвилю ще заблисло в дряхлім тілі гаснуче життя з цілою силою: старець відзискав мову!..

 

— Ти… ти… Демко… ти… син мій!.. Я… пі… знаю… те… бе… я… я… прокли… наю… те… бе!..

 

Демко став мов тисячею громів ражений, почувши тії слова.

 

Вітер гудів, крутився, метав огнем кругом, мов дитина, іграюча ліском. Пожар захватив уже цілу Довбущуківку. Олексина хата уже підгорала, а її стріха завалилася, погрібавши в своїх руїнах бідну Матрону. Кінець життя був для неї початком… щастя!

 

А в тій самій хвилі понад рев вихру, понад тріск пожару, понад клуб'ячийся дим видерся інний голос, — страшний, страшний голос, на котрий висилитись мусила би грудь трьох медведів! Воздух і земля, здавалося, здрижала від того нелюдського голосу!..

 

А від сторони пустині що се за страшне відьмо жене? Се чоловік, його ріст високий, але лице його хто ж пізнає? На нім одежі ніт, тільки щось, мов кровавії паси, звисає долі ним, ноги обвинені в солом'яні повересла, котрі уже до колін обгоріли, осмаляючи під собою тіло, чорне і попукане. А на його чолі що се за широкий кровавий вінець? З-під нього потоками ллється кров, заливаючи йому очі, уста і лице. Його руки зв'язані назад, — і він летить наосліп, просто на Демка, а за ним женуть стражники, перед которими біжить стара Горпина.

 

— Боже, се Олекса! — крикнув Демко, поражений до глибини душі тим страшним видом.

 

А Олекса жене, непритомний, сліпий, жене просто на Демка. Но нараз спіткнувся о старця, лежачого на землі, і з тяжким розмахом гримнув собою об землю.

 

Старець отворив очі, його тіло знов судорожно задрижало, як передже, сили видимо його опускали, він прошептав тільки:

 

— І… ти… син… мій!.. І… ти будь… про… клятий!.. То були послідні слова Олекси, сина славного капітана опришків Довбуша!

 

А в тій хвилі надбігла Горпина, надбігли стражники, і всі остовпіли на страшний вид, котрий відкрився їх очам. Ніхто не дбав о пожар, котрий уже зачинав поволі притухати, тільки від пустині ще гудів, шипів і тріщав. Стара стала мов вкопана, пізнавши в мертвім відьмі свого чоловіка, а в живім кровавім — свого сина. Материнське, жіноче серце в ній відізвалося, — голосно заридала і кинулася до лежачих на землі. Стражники і пов'язані опришки стали німо в крузі, — межи ними були й Олексині сини, лиш не видко було Невеличкого.

 

Нараз в той недвижний круг вступив — ніхто не бачив відки — високий незнаний старець. Був то Олекса Довбуш! Він вступив до середини кола, — на його похиленім чолі видно було смуток і тяжку задуму.

 

— Чи се ж Олекса, син мій, — заговорив він, показуючи на мертвого старця, — чи се ж Олекса, внук мій, — додав, показуючи на кровавого Олексу, — чи се ж правнуки мої пов'язані, — чи сей блідий замучений чоловік, що там стоїт, — Петрій?.. Чи се ж тії родини, котрі мают в братній згоді подати собі руки і ділати велике діло, і ступати до високої цілі?.. Внуки і правнуки мої! Моє страданє нині кінчится, ваше страданє нині зачинаєся. Через страданє до діл — ото ваша судьба! Але уважайте, що більше страданє від того, котре терпит сей, — тут показав Олексу, — єсть гріх, проступок і незгода, бо то страданє марне і нищит ваше вище, цінніше єстество! Страдайте і зносіт, що бог на вас зішле, но не побільшайте свого горя єще власними провинами!

 

При послідніх словах голос Довбуша послаб, він захитався, усів на землі, підніс голову до неба і хотів, видно було, ще щось говорити. Але не стало уже голосу його груді, він шепотом тільки зачав молитву смертную, похилив голову на грудь мертвого сина, а руки його опали із груді.

 

Олекса Довбуш лиш кілька хвилями пережив свого першого сина.

 

 

 

Часть втора

 

1. My house is my castle!

 

 

 

Для чого, властиво, старий гордий воєвода Шепетинський вічно з певним самоудовольством повторяв вищенаведену англійську пословицю, того ніхто запевно не знав. А треба було його видіти в ту хвилю, коли, окружений хмарою вельможних гостей (з котрих многії ледве держалися на ногах і думали, що у них вітряки на плечах замість голів, — так в них шуміло і крутилося старе угорське вино) — треба, кажу, було видіти старого Шепетинського в такій хвилі, коли обходив з гостями свій новий замок, обширні, після французького методу вибудувані господарські забудування, наповнені новомодними знарядами господарськими, котрі, здавалося, скорше були зроблені напоказ, як до практичного ужитку, — коли показував гостям сильний частокіл і оковані брами, рови і став, що в виді великанського півмісяця окружав замок від полудня, — коли обводив їх по густім напівприроднім парку, обтулюючім собою з північної сторони нововибудуваний замок, — треба було все то видіти власними очима, аби представити собі, з яким виразом лиця повторяв тогди пан воєвода: — My house is my castle!

 

А гості чудувалися, дами, одіті, після тогдашньої моди, тільки в тоненькі, напівпрозрачні газові обслони, ахали сентиментально, стулюючи пишно тоненькі уста і оглядаючи через далевиди пречудну околицю. І всі подивляли красоту будови, виконаної італьянським майстром, і чудне положення межи лісом і водою, і сильні укріплення, і іскусно в фантастичних формах виділані човни, колишучіся на гладкій поверхності ставу, і з смаком поприбирані альтани в парку, — словом, подивляли все, що далося подивляти, хвалили все, що далося хвалити. А хоть декотрий із старших панів закинув: «Пощо було на теперішні часи будувати такі коштовні укріплення, нащо здасться в нинішніх мирних временах замок, нащо рови, зводжений міст і палісади?» — то пан воєвода, випрямивши свою горду високу стать і гордо лівою рукою показуючи на власну грудь, говорив з самодовольним усміхом:

 

— Му house is my castle! А що, хіба ви не видите високих цілей, котрі руководили мною при будові сего замку?

 

Гості мовчали і кивали головами, тільки дами набоці шелестіли довгими газовими, легкими, як павутина, сукнями, гордо повертаючись одна перед другою.

 

— Смотріт на тії сині гори в віддалі — то брама, котрою часто входили угри в нашу країну! Туда недавніми часами впав був Ракочій! Мій замок призначен на будучність заперти їм тую браму! Смотріт на тоті розлогі, широкі та рівні поля від сходу і півночі! То шлях, котрим налітає губительна саранча — татари на наше благословенне Підгір'є! Мій замок призначен стати запорою против загонам бісурман, стати охороною бідним людям, утікаючим з своїм добутком перед мечем і огнем невірних!

 

Так говорив пан воєвода, а його стать, віком к землі нагнена, простувала і підносилася вгору при тих словах, він знов самодовольно усміхався і гордо поглядав по гостях.

 

А гості вдодатку зачинали подивляти і високі, патріотичні цілі властителя, зачинали желати йому щастя, а роду його слави і довгого панування!

 

Але на гадку о роді мутилася радість воєводи, він пригадував собі, що у нього ніт сина, що його славний рід, його ім'я з ним вигасне, і похиляв гордую голову знов вдолину, мовби клонився перед рукою гнетучої його судьби. Бо і справді судьба, видко, напосілася, щоби придавити тую кріпкую гордую голову! Син його, ціла надія вітця, по році життя з жоною погиб нагло на ловах, а його молода жона скоро [по]слідувала за ним. Осталася безутішному дідові одна лишень маленька внучечка Мільця, на котру той, однако, яко на женськую отрасль, не міг злити своєї цілої любові. Жаль по страті небавом уступив високопарним і славолюбивим думкам, уступив заходам при будові замку, уступив тисячам мечт і планів, котрі роїлися в старій гордій голові. Мільця тим часом росла під надзором няньки і французки Шарлотти, їй було півчверта року в тоту пору, коли відбуваються проісшествія, котрі тут оповім.

 

Але ще одно, а може, і найважніше, забули ми сказати нашим читателям, а іменно то, що то все діялося в другій половині вісімнадцятого століття, коли корону польську носив Станіслав Понятовський, а Польщею, або властиво головами молодих ляхів і ляшок, почавши від короля, владіла прелесна маркіза Loully.

 

Було се одного прекрасного літнього вечора в неділю. Отець Ісидор, священик сусіднього з замком села, обходив, помахуючи грубою тростиновою ліскою в срібній оправі, свої широкі лани, красуючися дозріваючими в хлопа зависоким житом і зеленою, в веретінця ідучою пшеницею. Удовольство і легкий усміх бігали по лиці всечесного отця, а легкий вечірній вітрець іграв в ході полами його довгого чорного халата. Срібна оправа ліски блискала до западаючого сонця, а повне, кругле лице його набирало від вечірньої червені на западнім небі ще більше краски. О чім думав отець Ісидор в ту пору, трудно угадати, а може, і не думав о нічім, може, се було тільки dolce far niente в ході!..

 

— Слава Ісусу Христу! — озвався несподівано грубий голос за плічми отця Ісидора. Він обернувся і відповів:

 

— Слава навіки!

 

Перед ним стояв чоловік літ около тридцяти, з молодим ще лицем, а ростом перевищаючий більше як о голову високу і так стать отця Ісидора. В чертах його лиця, кромі мужеської енергії, добродушного і гордого заразом усміху, означаючого сознаніє його переваги над другими, не мож було вичитати ніяких неприязних намірень.

 

— Всечесний отче, перепрашаю, що так несподівано заходжу вам дорогу, але, вибачте, у мене єсть пильне діло до вас!

 

Отець Ісидор уступив два кроки взад, щоби ліпше оглянути незнайомого, і питаючим поглядом змірив його високу поставу.

 

— Сподіваюсь, що ви, всечесний отче, знаєте мене?

 

— Ні, не знаю!

 

— А сли так, — сказав незнайомий з жартобливим усміхом, — то маю честь представитися вам: Олекса Довбуш!

 

Тії короткі слова дивно подійствували на отця Ісидора.

 

Його здорове, червоне лице поблідло, коліна задрижали, а рука судорожно стисла срібну головку палиці.

 

— Отож, — продовжав дальше Довбуш, видимо задоволений тою зміною внутрі отця, — діло моє, всечесніший, таке. Я житель лісів, жию, як птиця небесна, котра ні оре, ні сіє, — но від кількох днів з товаришами своїми дармо прошу бога о хліб насущний. Прибігаю про то до вашого милосердія і братолюбія і сподіваюсь, що ваша щедра рука накормит голодних!

 

Самодовольний усміх щез з лиця грізного бандита і уступив місце іронії і погорді. Він знав, що отець Ісидор був дуже скупий і що тії слова набавили йому не малого страху. І в-істі , отець Ісидор аж скорчився, учувши тоє, і язик його без мислі вилепетав:

 

— Як то, як то? Об'яснітся, я вас не зовсім понімаю!

 

— Проста річ. Ви, всечесний, будете такі добрі днесь ввечері межи годиною осьмою а десятою заставити у себе стіл для мене і двадцяти моїх молодців, бо ми не маєм де повечеряти! Прошу не дуже там садитися на гостину, ми приймем що-небудь, тілько щоби всего було досить, — мої хлопці голодні! Бувайте здорові!

 

І капітан, уклонившися і ще раз іронічно поглянувши на остовпілого з тривоги отця Ісидора, віддалився скорими кроками.

 

Пан воєвода Шепетинський був того вечора в дивно веселім розположенні духу. Гості власне пороз'їздились, і слуги прятали в обширних залах. Воєвода ходив повільно по своїм кабінеті, щокрок стаючи, роблячи рукою розличні жести і пишучи по воздусі якісь слова і цифри, а часто навіть і звук якихсь невиразних слів вирвався із уст його. Старе угорське вино, котрого нині немало протекло, розгріло стару кров і вправило його в той веселий гумор, в котрім він навіть, що рідко бувало, тричі поцілував четверолітню прекрасну внучку і заявив мадемуазель Шарлотті своє удовольство, що так старанно її пильнує. Потім пішов в свій кабінет і заперся в нім.

 

Не праця якась, вимагаюча спокою, була його ціллю, — він ходив по кабінеті, умебльованім пишно і з великим смаком, а думки його губилися в смілих рахубах, в тщеславних планах, в будучності. І що ж перепиняло йому зреалізувати плани, в діло ввести намірення? Його багатства були великі, замку стіни крили огромнії скарби, слуги його вірні, а підданії в кождім часі мусять приложити рук до роботи, покинувши свої, хотя й би і найпильніші, заняття!

 

Втім, застукано грімко до дверей кабінету і дався чути голос лакея, просячого о впущення священика місцевого, отця Ісидора. Пан Шепетинський, ніколи не поважавший ані релігії, ані її слуг, не поважав в особеності і отця Ісидора, о котрого скупості частії йому доносились слухи. Він поглядав на нього всегда з презрінням і не називав його іначе, як тільки рабом божим.

 

Отець Ісидор, блідий, дрижачий, задиханий, ввійшов до пишного, блестячого багатствами кабінету.

 

— А що, рабе божий, яке ваше жадане? Ов, що я бачу, ви такі неспокійні, такі затурбовані! Певно, злодій-слуга украв вам без вашої відомості із замкненого шпихліра кусник хліба? Або може-сьте припадком, не допусти боже, згубили з десять ринських? Як?

 

Тая іронічна промова Шепетинського до решти замішала отця Ісидора і збила його з пантелику.

 

— Ні, ваша ясновельможність, — пролепетав він, немовби дерев'яним язиком, — річ десять раз гірша!

 

— Боже! — крикнув з комічним пафосом воєвода. — Певно, вам у пивниці пукли обручі на бочці найстарішого вина! Годі, рабе божий, я не пораджу, — що сира матінка-земля випила, того їй уже із горла не видреш!

 

Но отець Ісидор, котрого, мов блискавка, наново прошибла гадка про страшних опришків, відзискав цілу свою притомність і дрижачим голосом розказав накінець воєводі, в чім діло.

 

Варто було видіти пана Шепетинського в тій хвилі, коли слухав розказу отця Ісидора. Його комічний пафос розплився, мов мла від сильного вітру, його губи стислися, але очі заясніли радістю.

 

— Собаки скажені, пси підлі! — крикнув він. — І они сміют тута волочитися під моїм оком і єще людей напастувати! Гей, сейчас завтра велю поставити шибеницю над ставом, заколишутся они на ній небавом разом з своїм ватажком!

 

— Хлопці, сюда! — крикнув накінець воєвода, широко отворивши двері. — Біжіт оружтеся, беріт шнури і аркани, скорше, цапи, скорше!

 

Гурма слуг, котра вбігла була на крик воєводи і стала, широко вибалушивши на нього очі, розбіглася тепер так само скоро, не знаючи, о що річ іде і до чого все тра робити.

 

— Отче Ісидор, спіши домів, ладуй вечерю, гости їх, — я їх почастую вином з своєї пивниці!

 

— Але ж, ваша ясновельможність, я бідний слуга божий, відки мене стане гостити двадцять таких лісових медведів?

 

— Не стане? Га, то як собі хочеш, най тя, про мене, і повісят, най ти сиплют жару за халяви, як не одному із твоїх кумпанів, кадибродів, — сли ти то так приємно, про мене, — мені мало нужди до тебе.

 

— Але, на милість бога, ваша ясновельможність, не дайте марно пропадати чоловікові!

 

— Ну, то роби, як ти кажу!

 

— Але ж…

 

— Нич «але ж»! Так мусит бути, і сталося. Хіба не знаєш, що на голову Олекси Довбуша наложено тисячу червінців? Скоро він в моїх руках, надгорода належит до тебе! Іди і готуй вечерю!

 

Отець Ісидор того лиш, відай, і ждав і, урадуваний, поклонився воєводі до колін і поспішив в село, числячи наперед в душі прекрасні червінці. А тії червінці — то були, попросту сказавши, грушки на вербі! Польське правительство, польський сенат, польська шляхта коли що обіцяли, — то, певно, була тільки приманка, по котрій обіцянки, певно, мож було і не сподіватися.

 

Але добре то кажуть старі люди: «Скупому лиш прав о грошех, а він щасливий!» Таке ж було і з рабом божим Ісидором.

 

А пан Шепетинський ходив дуже урадуваний по широких, пишно вистроєних залах і затирав руки з радості, що він власне буде той, хто нині ще справно і щасливо уловить славного опришка, котрий від кількох уже літ був пострахом околишніх панів!

 

Вечір зблизився, і пан воєвода рушив потихеньку боками поза село, окружений гурмою узброєних слуг, до мешкання отця Ісидора, щоби тоє ж обставити, вечеряючих опришків нечайно напасти і легким коштом зловити. Мимовільно якось насунулося Шепетинському на думку, що він дома не лишив достаточної сторожі, кромі кількох старих слуг, але по хвилі сказав:

 

— Ex, і що там може статися? My house is my castle! Наперед, хлопці!

 

Вечір запав уже і покрив сивою густою млою широкі луги, через котрі вела стежка. Вдалі синівся німо густий ліс підгірський, а з панського ставу голосно розносилося по воздусі рохкотання жаб. Вскорі Шепетинський і його слуги щезли з своїми цілями і думками серед тої великої, живої, чудесної природи.

 

Гей, дармо ти, пане воєводо, розставляєш хитрою штукою своїх слуг круг попівства, дармо готовиш засідку на звіра, — звір в ню не зайде.

 

Дармо ти, стара горда голово, представляєш собі тії подякування, котрі складають тобі гурмою сусіди після схвачення ославленого опришка! Шкода твого заходу, щоби звабити його в сіть, — уважай тільки, щоби ти не впав в його сіть, щоби ти, хитрий, не дав перехитритися!

 

Гей, дармо ти, отче Ісидор, тішишся і числиш наперед червінці, котрі виплатить тобі лядський уряд за Довбушеву голову! Шкода було заходу, рабе божий, готовити таку ситу вечерю! Молодці Довбушеві деінде вечеряють, та й гучно вечеряють!

 

Німо і понуро стоїть новий замок воєводський серед подвійного вінця — темного парку і синіючогося, як великанський півмісяць, ставу. Лиш міст зводжений висить в задумі над глибоким замковим ровом, із башт виглядають горла гармат, а в ставі полощуться золоті зірки небесні, немов чудесниці-русалки, хотячі в глибину води заманити тії грубії липи та плачучії берези, що, пообсідавши групами берег ставу, всегда тоскно приглядаються собі в його кристальних водах. Часом лиш плесне серед тих фаль весела риба срібним крильцем, а що раз, то ширші обручі легеньких фаль розходяться, плещучи о зелений берег.

 

Тихо в замку. Служниці і слуги в обширній кухні товпою обсіли грубу, — ждуть на поворот пана, а час скорочують розмовами. Мала Мільця і мадемуазель Шарлотта сплять в своїй комнаті, а ніякий стук, ніякий галас, котрий би значив, що вертає воєвода, не перебиває їх сну. В кухні розмови становляться що раз, то живіші, дівчата і баби, пастухи-хлопаки і старі діди-сторожі розказують про Довбуша.

 

— Мусит то бути страшний чоловік!— боязко прошептала Сенька, молода дівчина.

 

— Іди, дурна, — відізвався Клим, старий дід з довгими козацькими усами, — сім триднівок би-сь постила, сім п'ятниць би-сь поклони била, коби тя такий чепурний молодець посватав!

 

— Агій на вас з вашим сватанєм! Ідіт, такі-сьте старі, а ще вам небилиці з голови не вивітріли! — сердилася Сенька, почервонівши від встида.

 

Звісно, що дівчата дуже не люблять, як їм хто третій згадає о сватанні, і дуже за таку мову сердяться, хоть самі, бачу, о нічім іншім і гадати ліпше не люблять.

 

— То ти, Грицю, кажеш, що ти видів Довбуша? — запитала кухарка Параска невеличкого плечистого хлопця.

 

— Овва, — сказав той зуховато, — а чому ж би-м го не видів? Видів я єго, та й то не раз, у нашім лісі!

 

В тій хвилі дивно щось забряжчало і зашелепотіло на замковім подвір'ї, — всі надставили уха, чи не дасться чути крик воєводи, але нич не було чути. Вроджене нашому селянинові лінивство не казало нікотрому із них вийти і посмотріти, що се такого, — вони остали, як були, і слухали дальше мови Гриця.

 

— А як же ж він виглядав, той страшний розбійник? — спросила Сенька Гриця.

 

— А як же би мав виглядати? Так виглядає, як кождий хрещений чоловік!

 

В тій хвилі зашаркало щось по дверях, далися чути голосні кроки, двері отворилися, а в них показалася висока стать Довбуша.

 

— Добрий вечір! — сказав він, уклонившися. — Чи так виглядав, як я? — додав з усміхом, обертаючися до Гриця.

 

Трудно описати переполох слуг, коли узріли перед собою так несподівано страшного бандита. Єсли би був грім в сій хвилі ударив серед хати, не були би ся, певно, дужче перелякли. Зуховатий Гриць в сій же секунді очутився в найтемнішім куті під тапчаном і рився що раз, то глибше в величенну купу там нагромаджених бете́гів. Женщини скрикнули і задеревіли на місці, тільки старий Клим пірвав за сокиру.

 

— Дай спокій, старий діду, — рік з усміхом до нього Довбуш, — ми не прийшли вам тут ніякого зла робити, тілько будь ласкав помочи пов'язати челядь, a коли се [зробиш], то покажеш нам, де панська каса!

 

— Не діждеш того, проклятий розбишако, — скрикнув Клим і пустився на нього з сокирою.

 

— Хлопці, сюда! — крикнув Довбуш, і вмиг двері пирсли, а Клим почувся спохваченим в кріпкі руки. Його зв'язали і, заткавши йому рот, винесли на подвір'я, а за ним і всю службу, не винявши і Гриця, котрого ледве вирили із бетегів. Один здоровенний, страшний опришок став над ними на сторожі.

 

— Як ми котре писнете, то сей час му кулею лоб розтріскаю, як гарбуза!

 

Бідні слуги, потривожені і пов'язані, ані пари з уст не сміли пустити, тільки Клим пручався і кидався, однако ж годі йому було освободитися і закричати.

 

Опришки тим часом бушували по замку. Ось бач, несуть зв'язану, напівсонну і напівнагу мадмуазель Шарлотту і регочуться з її великої тривоги. Але що се надумав нового капітан? Відай, скарб криє під полою широкого панського плаща, котрий накинув на плечі! Бережно він уносить той скарб, накінець стає серед подвір'я і кричить:

 

— Хлопці, гроші єсть?

 

— Єсть, єсть, ватажку!— відкликують змішані голоси із сіней, і вмиг показуються опришки, двигаючи панську касу.

 

— А забрано, що слідує? — питає знов ватажка, котрий під тим «що слідує» розумів дорогоцінності і іншії речі, потрібні тим хищникам.

 

— Забрано, забрано, — знов кричить кілька голосів, і знов виходять із замку опришки, двигаючи скриню, наповнену панським добром.

 

— Наперед ви, добро до сховку, поділ завтра вдень!

 

Опришки, радісно шепчучи, рушили в путь, ватажка ще задержався, все ще не упускаючи з рук своєї добичі.

 

— А не вивісити пану воєводі червону хоругов на замок? — запитав з диким, но тихим усміхом опришок, стоячий при пов'язаних.

 

— Бігай!

 

Темнота нічна уже засіла землю, Довбуш вийшов із подвір'я і, ухиляючи трохи поли плаща, щоб придивитися своїй добичі, сказав:

 

— Отак, пане воєводо, ми аж тепер поквитовані! Прийшла-бо уже пора! А як твій син проклятої пам'яті украв і зганьбив мою Олесю, а як ти мене єще, подибавши в лісі, велів немилосердно катувати, а як ти знищив ціле моє тихе щастє, ціле моє житє, — ти, певно, не думав, що прийде і на мене черга відплатити тобі рівним за рівне, вирвати послідній накоренок твого роду, знищити всі твої плани і надії! А прецінь все то сталося, — внучка твоя ось тут в моїх руках, моя відплата небавом завіє на пишній кровлі твого нового замку!

 

І, бережно несучи обвиту в полу сплячу Мільцю, зник опришок в темноті нічній серед крутих стежок, ведучих по панськім парку.

 

Небавом усміхнулася голосно темна ніч, завстидалися чорнії хмари на небі своєї чорняви і почервоніли, а в ставі пробудилися рибки і плили та плюскотали до рожевого світла, думаючи, що се схід сонця.

 

А се горів гордий новий замок воєводи.

 

Ой невтішно та нерадісно вертав Шепетинський із свого походу, не в ладі верталася його дружина, не на спочинок вони вертали! Ціле село заворушилося, здвиг народу зібрався круг пожарища, а помежи народом пропихався німий, блідий Шепетинський. Нещастя доразу зламало його горду душу. Все, все, о чім мечтав, о чім снив в своїх старих днях, до чого сильно прикипіло його серце, — тепер розвівалося димом, сідало в попіл з пожаром. Його рід славний на нім кінчився, його будуща задача — боронити Підгір'я від наїзників — никла так, як та поломінь в глибині темного небозводу, — все, все забрали йому хищнії руки опришків.

 

Завели воєводу на ніч до села, він сам не здужав уже там заволочися. А на другий день ясно і погідно встало сонце, — але як змінений встав Шепетинський! Що? Як змінений? І він усміхався, добув з кишені жменю дукатів і грав ними, як дитина, бігав вкруг з диким реготом, то знов сідав, підпирав сиву голову на обі руки і дрижачим голосом заводив якусь дивну пісеньку!

 

Шепетинський зійшов з ума.

 

II. Внучка воєводи

 

 

 

Серед гір, за місточком Сколем, в околиці, званій Тухольщиною, котру так гарно з її мешканцями описав наш Устиянович, зноситься до значної висоти гора Зелемінь.

 

Лісами-борами покриті гори окружають того велета, а в цілій околиці царствує ще рука первісної природи, з котрою тут людська рука не розпочала ще рішительної борби.

 

У стіп Зелеменя мешкав в часах, коли проізойшло вище описане нами собитіє, одинокий старий пасічник. Його самотня оселя серед лісу ніколи не оживлялася людським говором, хіба тільки співи птиць лісних її переривали та бринячі рої пчіл, літаючих на поблизькі, цвітами усіяні полонини за медом. Хіба де раз або два в рік загощували в хату пасічника Семіона деякі газди із поблизьких сіл за медом або зіллям, бо Семіон, як звичайно кождий незвиклий і дивачний чоловік, славився знахарем і чарівником.

 

І справді, в натурі Семіона було багато таких дивачних привичок, що неможливим йому було погодитися з більшим обществом людей. Щось так відтручуючого, так понурого і так нетовариського лежало в цілім його поведенню, що, узрівши його перший раз, кождий міг його держати за не знати якого злодія, розбійника та нелюда; а прецінь під тою грубою, неприступною поверховністю укривалася щира душа і чувство, не притуплене віком, чувство, вічно зеленіюче при погляді на величаву гірську природу. Нещастя молодості, сумні пригоди і переслідування вигнали його з-межи людей, но не убили в душі його найвищої признаки чоловіка — чоловіколюбія.

 

В тих часах, однако ж, о котрих говоримо, частіше, як звичайно, оживлялася людським говором — а навіть сміхами та радістю — самотня хата лісного жителя. Олекса Довбуш часто загощував з деякими із своїх молодців в ті сторони, часто довго розговорював з Семіоном. Душа молодого преступника так була повна, так була обтяжена тисячними гризотами, що мусила виллятися перед кимсь. Із банди своєї він не міг нікому звіритися і тішився, здибавши в пустині лісовій щирого приятеля і опитного порадника. Він все виповів йому, що тяжіло на серці, і, як читаєм в пам'ятнику Довбуша, в тій лісовій хаті уродилося в душі його намірення посвячення скарбів своїх для добра русинів.

 

І тепер, після нападу на замок Шепетинського, не занедбав Довбуш засягнути ради Семіона, що робити з внучкою ворога, котру з месті уніс із замку? Опришок, хоть і глибоко чувствував в серці біль над своїм состоянієм, сильно ще палав ненавистю против тому, котрий пхнув його на ту плачевную дорогу, все-таки не смів знущатися над бідною безпомічною дитиною, посліднім коренем вражого йому роду. Він засягнув ради Семіона, твердо вірячи, що той же попре ліпші, ласкаві думки його серця, — і не ошибся.

 

— Ні, сину, — говорив пасічник, — гріх би було тобі знущатися над невинною дитиною, котра тобі нич злого не зробила. Ніколи, мій сину, не плям рук своїх кров'ю безпомічної невинності, — кров така зве о месть до неба!

 

— А що ж маю робити з малою?

 

— Досить, сину, що-сь позбавив го роду, що-сь, мов вітер билину, вирвав ю із рідної землі і кинув межи чужих людей! Віддай ю до мене. Я, доки віку мого, буду єї пильнувати і стеречи, — хто знає, яку долю їй бог присудив!

 

Довбуш послухав ради, — Мільця, бідна, тривожна пташина, оживила понуру лісову кліть пасічника.

 

Минали бистро літа, шумлячи, мов повідь лісових потоків, і так само, як вона, лишаючи за собою лиш намул — пусту славу. Багато перевороту сталося на світі в тих літах, котрі без сліду переплили понад хатою пасічника. Лиш голова його побіліла як сніг, від старості, але його здоров'я держалося всегда ще кремізне і черстве, — гірська чудна природа, всегда свіжий воздух і умірковане життя — то були його підпори.

 

І Мільця поволі забувала о своїй пишній порі дитинячій, згадки про ню усувались все в темніші закутки її серця і сталися вкінці мовби якимсь невиразним, мрачним сном. Зато краса її розвивалася чимраз пишніше, як розвивається весною краса чудної цвітки в полонині. Вона привикла до тої самотності в хаті, до тих шумлячих лісових дерев, до того понурого лиця пасічника, до того жужжання пчіл, а її чисте дівоче серце і чувство розвивалося при погляді на природу і при браку людей, котрі би своїм злим приміром затрували свобідний ріст і розвій того пахучого цвіту.

 

І з Довбушем в тих часах проізошла велика катастрофа. З упадком Польщі скінчилося і його капітанство, він принужден був укриватися, а потім під розличними назвами, яко убогий жебрак, блукатися по краю. Жона його в Перегинську умерла з туги і гризоти, душа бідного ізгнанника терпіла багато, терпіла під невиносимим покровом таємничості, терпіла від згадок про чорну минувшість і бажала потіхи, бажала покріплення.

 

І в такім розположенні духу Довбуш по п'ятнадцяти літах загостив знов до пасічника Семіона. Радісно приняв старець страшного колись гостя, здивована поглядала на нього Мільця, здивований і очарований поглядав Довбуш на ту, котру колись, безпомічне дитя, уніс із замку діда, — уніс для месті. А тепер він ясно бачив, що до іншої цілі назначив ю бог, він чувствував в душі чудну, неіз'ясниму надію, що при ній і з нею тільки душа його набере нової сили, нового спокою!

 

Недовго бавив Довбуш в оселі пасічника, — недовго, а як рішительна переміна зайшла в його внутрі! Його серце ожило, ожило з новими страданнями, з новим щастям, з новою любов'ю. Рум'яніючись, як вишня від сонця, стрічала його Мільця, рум'яніючись а дрижачи, слухала довгими вечорами його оповідань про свою жизнь, про давнє, минувше, та незабуте горе, — і її серце почало відзиватись до неї якоюсь незнаною, тихою і солодкою мовою…

 

З весною року 1800 відбувся шлюб Довбуша з молодою Емілією, внучкою воєводи, послідньою отраслю родини Шепетинських, котра, однако ж, давно о тім забула і привикла була уважати себе за дочку Семіона.

 

Недовго, однако ж, пробував Довбуш з своєю молодою жоною. Боячись, щоби не висліджено його, він знов оставив пасічника, знов в жебрачім одінні пішов в світ широкий, обіцявши за рік знов явитися там, де тягло його серце, тягла любов.

 

Тужно стало Мільці по його відході, та туга тота щезала поволі, час і надія небавом побачити мужа потішали ю. І все ішло звичайним порядком в пасічниковій хаті, коли нараз, уже пізньою зимою, учув старий Семіон, що поліція як стій має спасти на його тиху і мирну досі хату, щоби зловити жону Довбуша. Доніс то старому пасічникові один вівчар, котрий взимі за кілька миль їздив на Зелемінь по траву. Семіон цілу тую зиму не виходив із хати, — старість змагала його, — і в кілька днів по відході вівчаря він умер, розказавши перед тим Мільці, що їй грозило.

 

Неописаний жаль і тривога переняли наскрізь серце молодої женщини, коли побачилася нараз сама, серед безлюдної лісової пустині, вночі, з трупом свого, як їй виділося, вітця. Хто перебув в своїм житті кілька хвиль без помочі, в самоті, з трупом, той може представити собі, яка тривога стискала душу молодої женщини.

 

Тої ночі родився її син, вторе живе существо обіч неї в тих лісах, предмет її найгарячішої любові, її старання і найбільшого непокою. Вона тряслася над ним, плакала і сміялась, не знала, що ділати, а кождої хвилі бачилось їй, що уже ідуть немилосердні, усаті, оружні посіпаки, що її беруть, кують в тяжкі кайдани, що відбирають їй то бідне дитя, її єдиную потіху, — ні, вона не була в стані довше мучитись! Уходити відсіля, в найближче село, межи люди, котрі ю і сховають, і оборонять, і потішать, — то була її єдина думка.

 

На другий день вона принялась за діло. Оділа себе чим було, — бо мороз і метелиця виглянути не давали з хати, — пообвивала дитятко з материнською старанністю і слізно прощалася з тою мирною старою хатою, де так красно, так спокійно проплили її молодії літа. Нараз впала їй в очі псалтир пасічника, — єдина книжка, що находилася в тій пустині, — котрої слова помимо того містили в собі всю мудрість, якої треба для простого, для красоти діл божих одвертого серця. З неї молився пасічник, на ній учив він ю читати, з неї копіювала вона первії букви углем на яловій тесаній дошці, в ній і вона посліднього року находила потіху в тузі, котрої перед тим не потребувала і не понімала. Вона взяла з собою святую книгу в простій вірі, що вона стане їй в дорозі обороною і з'єднає їй милосердіє у бога і у людей. Потім, перехрестившися і з сльозами уцілувавши ще холодну руку свого кормителя, пішла в божу путь.

 

Мільця думала, що в найближчім селі оповість людям про смерть пасічника і верне з ними, щоби поховати його смертнії останки. Но зовсім іначе сталося. Метелиця позавівала грубим снігом всі знайомі їй лісові стежки, а падаючий сніг ділав все так неясним, так темним, що вона небавом збилась з правої дороги і заблукала в лісі. Чи знаєте ви, що то значить слабій женщині, з дитиною, серед острої зими блудити по карпатських лісах? Чи знаєте ви, що то значить спускатися раз за разом в темнії, глибокії чагарі і боятися за кождим шагом дикого звіра, що то значить дряпатися раз за разом в глибоких снігах і мілких заметях на височенні верхи, ставати щохвиля спочивати з утрудження, а вилізши наверх, в одчаянні, довго, машинально водити вкруг очима і не видіти в цілій далекій окресності нич, лиш сніжні ліси, сніжні полонини та велетні чола гір, котрі аж ген-ген в далечині невиразно рисуються на сірім, похмарнім небі, видітися єдиним живим, чувствуючим существом в цілій великій окресності?

 

Тяжело, в неописаній тривозі плила година за годиною для нещасної женщини. Уже сонце зійшло з полудня, — вона все ще блудила без відома, без цілі густими борами. Уже стало і вечоріти, мороз діймав її до кості, сили зачали ю оставляти, — вона не питала на зимно, котре ю мучило, вона остатком свого тепла гріла лиш своє дитятко. І ніч уже надійшла, — в лісі вчасніше , як на полі, — а ще не кінчився ліс, не уставала метелиця, тільки побільшився мороз. Одчаяння залізними, твердими стопами вступало в її душу, ранило глибоко її молоде серце, — о, такі хвилі в найпізніший вік огняними, пекучими буквами записані в груді матері!..

 

Уже ніч, глуха, темна, засіла землю, зірвався вітер, закурив снігами, — Мільці бракло сил дальше іти…

 

— Боже мій, — крикнула нещасна з глибини душі, угнетеної розпукою, — чи так же мені і погибати?

 

Втім, в далі крізь пітьму блиснуло слабе світелце, мов серед бурного неба одинока, непевна зірка надії. І надія додала сил бідній, змученій Мільці, вона в вихор і курявицю насилу доволоклася до місця, відки походило світло.

 

Була се одинока обширна коршма серед лісів, віддалена від села. Слабо забилося серце в скостенілій від зимна груді нашої подорожньої, вона ледве рушалася, спішила до дверей, до світла, до людського товариства.

 

В буді під коршмою лежав лютий пастирський пес. Той, зачувши кроки чужого чоловіка, зірвався з страшним гавканням і, заким із коршми здужав хто вибічи на рятунок, кинувся на нещасливу Мільцю, котра і так уже ледве на ногах держалася. Вона з слабим криком упала на сніг, почувши на груді своїй тяжелії лапи звіра.

 

Вибіг із коршми жид з слугою, оборонив напівмертву і окровавлену Мільцю, которої перший рух був той, що віддала свою дитину в руки спасителя.

 

Страшно виглядала вона, коли ю ввели в коршму! Кинувся, правда, жид сейчас рятувати нещасливу, але довгої треба було муки, щоби прикликати ю до себе.

 

— Де я, де моя дитина? — прошептала Мільця.

 

— Не бійся, молодице, ти межи чесними людьми, нічо тобі злого не станеся!

 

— Де дитина моя?

 

— Дитина твоя здорова, он моя жона взяла ю кормити!

 

— Бог заплать вам, бог заплать вам! — прошептала Мільця, і знов опустила ю притомність.

 

Два дні і дві ночі лежала Мільця в коршмі, два дні і дві ночі бушувала надворі страшна метіль, шумів грізний вітер і засипав заметями сніговими дорогу так, що ніхто з коршми не міг дістатися до села. Кромі того, жидова жона також злягла в тім часі і породила неживу дитину, на немалий смуток вітця. А тим часом хлопчика Мільці кормила жидівка, і він був зовсім здоровий.

 

Що ж недужна? Здоров'я її, до сеї пори не знавше таких тяжелих ударів, які мусило перебувати в послідній добі, видимо чахло і ув'ядало. Вступ її в людське товариство грозив бути посліднім кроком її життя, — вступом в могилу.

 

Нараз здавалося — давня її сила почасти вернулася. Вона сама просила перенести її в осібну комнату, просила подати собі стару псалтир, світло, перо і атрамент і цілу ніч, як догадувався жид, писала щось дрижачими руками. Просила також щоби дали їй її дитинку і замкнули за собою двері.

 

Аж десь над поранком почув жид слабий стук о двері, которі відімкнено зсередини. Слабим голосом зазвала його Мільця до себе і так відізвалась до нього:

 

— Добрий чоловіче, як я маю вам дякувати, що ви ласкаво приняли мене, бідную, і спасли від смерті то молоде житє. Мене вирятувати не було в вашій силі! Бог вам заплать за ваш щирий труд!

 

Тут послаб її голос — видно було, що се послідній, неприродний проблеск життя, котре уже зачинало погасати. Но ще раз скріпилась недужна, коротко оповіла жидові історію своєї жизні аж до тої доби, коли побачилася наєдині сама з трупом вітця (за котрого уважала Семіона) серед темного лісу в смертельній тривозі о себе і о своє новонароджене дитя.

 

— А тепер судьба тут мене загнала!.. Чи могла я о тім подумати коли?.. Боже мій милосердний, ти так судив!.. А на вас, добрий чоловіче, лишаю свій найдорожчий скарб! Віддайте го в село або в найближче місто, віддайте го межи хрещених людей, — я за вас буду бога молити на тамтім світі!..

 

То були її послідні слова. Вона упала на подушку, зачала тяжко носити грудьми, кілька раз ще витягала судорожно дрижачу руку до псалтирі, лежачої на столі, — видимо, силувалася щось промовити, — але уже заперло їй мову, движенія нещасної ставалися щораз слабші, — за кілька мінут Мільця не жила. Вість, що вона була жоною Довбуша, дуже поразила жида, він боявся, щоби йому не було якої пені, єсли стражники найдуть у нього її трупа, — він радився з жоною, і накінець стало на тім, щоби занести неживу в ліс, в поблизький камінь, і укрити в тайній печері, котра тільки жидові була звісна. Рад би був коршмар знати, що властиво хотіла умираюча з тою книгою, лишеною на столі. Но понеже не умів по-руськи читати, для того рішився для уникнення всякого підозріння в разі, сли би найдено тую книгу у нього, оставшую при умерлій. Кромі того, щоби задержати живу дитину для себе і уникнути усякого пошляку, рішив з жоною мертвоуроджену свою дитину занести також з трупом Мільці в печеру. Думка була у нього, що хоть би припадком і найшов хто трупи слідуючого літа або коли пізніше, буде можна все дуже легко зложити на опришків, бушуючих в тих сторонах.

 

Як рішено, так і зроблено. Слідуючого дня, скоро світ, жид відніс з немалим трудом, серед вітру і снігової метелиці, два трупи і скрив їх в таємну печеру в камені, котрий ще і донині находиться близ села Розгірча. В тім самім камені, але в іншім місці, схована була під той час велика часть Довбушевого скарбу, но жид о тім не знав, йому ходило лиш о уникнення всякої можливої біди в разі, єсли би принятося пильно слідити за Довбушевою жоною. Но тоє не сталося. Стражники рушили вправді під Зелемінь, в хату пасічника, але немале мусило бути їх зачудування, коли застали хату зовсім пусту і до половини снігом закурену, а в ній зимного, як лід, і посинілого трупа Семіона.

 

А щодо жида-коршмаря, котрий таким способом стався вітцем Довбушевого сина, подібно, як Довбуш Семіона зробив вітцем Мільці, скажем, що називався Бляйберг.

 

Примічаніє автора. Читателям, котрі, запевно, здивовані читали тії картки, вирвані із далекої минувшості, скажу, що посліднє наше речення, запевно, об'яснило їм уже ціль тих двох розділів. Кромі того, я зрікаюся зовсім права авторства до них і освідчаю, [що] вони заімствовані мною із чужих письм, а іменно — перший із Довбушевого пам'ятника, а вторий почасти із Мільциної записки. Оба тії розділи най будуть яко вступ до другої часті нашої повісті, — а ми перенесемся знов у часи, в котрих проісходило наше попереднє оповідання, і займемся дальше судьбою осіб, котрі-сьмо перепровадили через попередні катастрофи.

 

 

 

III. Знахідка в Розгірчі

 

 

 

П'ять літ минуло від тої хвилі, коли розігрався в Довбущуківці описаний в первій часті нашої повісті драмат. П'ять літ, — легко сказати, та як тяжко пережити! Кілько-то сердець розірвали, кілько-то святих чувств убили, кілько-то злих діл бачили тих п'ять літ!

 

І знов ми находимся, як при кінці попереднього розділу, в горах недалеко села Розгірча. Кругом високі гори, покриті темними смерековими борами, у їх стіп, на ріні — руїни старої мурованої коршми, де колись мешкав жид Бляйберг. Попри руїни, порослі мхом, різійкою та кропивою, в'ється маленька стежка, слабо утоптана і ледве значна, — видно, рідко коли хто нею ходить. Вона вспинається двома закрутами на невеличкий горбок і пропадає в густій тіні лісу. Стежкою тою ходять природолюбці літом звиджувати знаний камінь, находячийся в тім лісі, — з селян мало хто нею ходить, бо о руїнах старої коршми говорять дивні повісті, і всякий боїться і згадувати о ній під ніч.

 

Було се в літню погідну днину, коли самотньою стежкою ступав чоловік малого росту, о живих, хитрих сірих очах і живих движеніях тіла. Стрій його був якось з-міщанська, а груба палиця в руках і торба, через плечі перевішена, показували подорожнього. Скорим ходом він спішив в ліс і вскорі сховався в холодячій тіні. Тут задержався на хвилю, відітхнув і обтер піт з чола, потім, розглядаючися доокола, питав, здавалося, пам'яті о дорогу, бо стежка в лісі зовсім була щезла.

 

Роздумавши добре, куди належало іти, він направився в гущавину і довгий час дерся ярами, зворами та кременистими лісовими обривами, доки перед його очима не став розгірецький камінь. Трьома високими, безобразно полупаними стовпами зносився він вгору і сірими неправильними контурами вирізувався на темно-зеленім тлі бору.

 

— Слава тобі боже, — прошептав, тяжко віддихаючи, подорожній, — насилу я дібрався до сего місця, де уже так давно я був повинен стати. На тім камені послідня моя надія, — сли ту ніт того проклятого скарбу, то уже хіба чорт сам ним удавився! І кілько-то я нашукав, напитався за ним, цілих п'ять літ часу стратив, і де ж тота ціль, до котрої я ступав, борючися з тількома трудностями?..

 

Так воркотав до себе подорожній, розкладаючись під грубезною смерекою близ каменя на довший, як здавалося, відпочинок. Він зняв з себе капоту і торбу, поклав на землі, поправив на собі узький ремінь з блестячими спряжками і добув із торби кусень хліба, солі та добрий різник ковбаси.

 

— А хто знає, — може, і брехав собака Петрій, коли-сьмо го мучили, може, се все байка, видумка для дітей, може, він тілько на то розпустив повісті о таких нелюдських скарбах, щоби подрочитися з Довбущуками? Де ж бо то можливе, щоби я тілько шукав, всі закамарки перешнирив та перевернув, а не найшов нічого?

 

— Але побачим, — додав, встаючи і збираючи дробинки із хліба, — на сей камінь ще моя послідня надія! Дурний народ говорит, що сесі скарби тут закляті! Що то значит? Сли лиш тут суть, моя рука їх видобуде, не поможе ніяке закляте!

 

По тих уриваних словах читатель, може, уже і пізнав, що чоловік, котрого маєм перед собою, не хто інший як Невеличкий. Проворний і хитрий бродяга зумів в тую страшну ніч, на котрій ми скінчили передже, вихопитися і убічи від переслідування стражників.

 

В його голові в послідніх днях зродилася гадка іти на власну руку шукати скарбів, — і то важне діло занімало його через цілих п'ять літ, через цілий той час, по упливі котрого ми знов його стрічаєм.

 

Перехрестившися, махнув він рукою за сокиру, встромлену ззаду за пояс, взяв в руки свою палицю, здолини добре оковану, і взявся лізти горі каменем, щоби дібратися до первої щелини, котру видно було здолини. Стіна була стрімка, камінь зверху сипкий і звітрілий на сльоті, але Невеличкий з дивною зручністю перемагав завади, бо і чого ж не докаже похоть грошей, багатства?

 

І ось він по довгих трудах вгорі заглядає цікаво в темну щелину, нич не бачить, стукає палицев по її камінних стінах, палиця не спотикає нічого, кромі каменя; він накінець і сам лізе в темну щербату нору, але вона зовсім пуста.

 

— Чорт батька твого за ногу! — крикнув розчарований і гнівний Невеличкий і забирався злазити, коли нараз впала йому в очі друга, менша і незначительна щелина над його головою.

 

«Ого, ще не конець!» — подумав він і знов з більшими ще трудностями, як вперед, зачав п'ятися вгору. І знов найшов узьку глибоку печеру, — давніше містила вона в собі дійсно Довбушів скарб, але тепер була пуста.

 

Послідня надія, здавалось, загасла, як послідня зірка серед хмарного неба, — Невеличкий довго сидів на камені, сбщепившися його руками, мов мертвий; йому жаль стало труда і часу, довгих п'яти літ, страчених надармо.

 

Но натура того чоловіка була дуже еластична і неподатлива, він не був з тих людей, що тратять силу і охоту до діла при першій-ліпшій неудачі. Скоро він опам'ятався, але тут же його очам представилася нова опасність в цілім своїм грізнім виді. Стрімка, обривиста скала, по котрій він з великим трудом виліз вгору, не оставляла можності злізти надолину. Найменший хибно зроблений крок грозив неминуємим упадком і смертію, — смілий опришок задрижав на той ужасний вид.

 

Що діяти? — то був єдиний вопрос, котрий відгомонював по всіх найтісніших закутках його душі; що діяти, щоби спасти життя від погибелі?..

 

Очі його бистро кидались на всі сторони, так, як сильний щупак, попавши в сіть, мечеться по ній, щоби здибати де-небудь діру і промкнутися нею на свободу. Але всюди стирчали грізно і понуро такії ж стрімкії стіни, такії ж небезпечнії обриви: нівідки не було спасення.

 

Первий, може, раз по довгих літах прийшла йому в тій страшній опасності гадка о бозі, і він, востхнувши з глибини серця, обернув зір свій вгору, мовби виглядаючи відтам спасительної руки.

 

І що ж, тая спасительная рука, відай, явилася йому! Бо Невеличкий, як раз зніс вгору очі, так уже не спускає їх, але пильно чогось розглядає сіру скалу і її пошарпані стрімкі вершини.

 

— Я спасений! — крикнув він радісно. — Я вилізу на сам вершок каменя, а відтак другою стороною чей буду міг злізти вдолину!

 

І, підпершися сильно на свою палицю, він з удивительною легкістю сп'явся вгору, а потім дряпався скалою що раз, то дальше, доки не став накінець на пожаданій вершині.

 

— Ах! — вирвалось поневільно із його груді, а в тім однім восклику вилилась ціла гореч розчарування і безнадійності. Друга стіна каменя була ще стрімша, ще небезпечніша і недоступніша, як перша, — рятунок, здавалося, був невозможний.

 

— Ні, ще одного спробую, — сказав по довгій хвилі бездумного остовпіння Невеличкий, — може, ще зможу спастися з житєм із того пекельного каменя!

 

Дорога, котра мала його завести до тої цілі, була незвичайно тяжка і дуже небезпечна. Подовгуватий вершок каменя був зубчатий і полупаний і представляв вид велетного гребеня о огромних каменистих нерівних зубцях. Вздовж того гребеня постановив лізти Невеличкий аж на кінець і тамтуда шукати стежки вдолину. Тоє предпринятіє іншому, кромі нього, було би відразу видалося невозможним, бо п'ятися на стрімкі іглиці окруженому з двох боків страшною пропастю — було в стані і найсмілішому відняти надію на удачу. Но Невеличкий не улякся, одчаяння додало йому ще сили, і він, кинувши надолину свою тяжелу палицю, пустився в страшну путь.

 

Не станем ми описувати трудностей і небезпеченств, з якими боровся смілий опришок, скажем тільки, що таки накінець удалося йому достатися на послідню кінчину скального гребеня. Лице його роз'яснилося. Скала з сеї сторони була, правда, стрімка, але і сильно попукана і нерівна, і він рішився при помочі своєї сокири злазити надолину. Сокирою він висікав, де міг, більші щерби в скалі, щоби за них міг держатися, — і так повільно вправді, но досить безпечно він поступав вдолину.

 

Нараз здалося йому, що камінь, о котрий він гримнув обухом, рушився і глухо задуднів. Тоє розбудило його цікавість. Він ще раз сильніше ударив сокирою о камінь, але удар сей омало не переплатив життям. Камінь, котрий слабо держався на своїм місці, уступив сильному ударові і з громовим ломотом грохнув собою вдолину, розбиваючися о скалу. Падучи, захопив одну ногу Невеличкого і, хоч не скалічив його значительно, все-таки омало зовсім не збив його з рівноваги і попхнув наперед себе стрімголов вдолину. То було би, певно, сталося, сли би Невеличкий в тій же секунді зручно не відхилився набік і не притисся до стрімкого розпухлого утесу.

 

Коли минула хвиля небезпеченства, наш авантурник знов піднявся і поглянув на місце, відки скотився камінь, і яке ж було його зачудування, коли там побачив темний, до сонця вихилений отвір глибокої і, як видавалось, обширної печери.

 

— От де мій талант, от де так довго шукані скарби! — аж скрикнув з радості Невеличкий і задрижав цілим тілом, він, котрий не так дрижав на вид страшного небезпеченства, що йому грозило перед хвилею!

 

Лучі сонця поволі, немов боязливо, продирали густу темноту, царствуючу від давніх времен в тій печері. Аж по добрій хвилі міг Невеличкий розличити деякі предмети, іменно — деякії більші щерби скал у внутрі печери, но, кромі того, годі було що інного добачити.

 

Поволі, однако ж, роз'яснилося всередині, і Невеличкий ледве-ледве втиснувся тісним отвором до печери. Но хто опише його розчарування і переляк, коли замісто купи золота побачив серед печери два скелети людськії, покриті передрухнілими шматами ? Весь состав його здригнув мимовільно, мовби голою рукою доткнувся холодної гадюки, а поза плечі зашемрало йому щось, мовби тамтуда шопорталася ціла купина червоних муравлів. Ноги його дилькотали і не могли рушитися з місця, а лице, мов окаменіле при погляді на лице Медузи, німо смотріло на відражаючу картину. Більший кістяк — була то женщина, як мож було пізнати по шматах одежі і довгім волоссі, котре, хоч продрухніле, все ще держалося купи, но за доткненням розпадалось. Жовтії кості лиця страшно виглядали, і Невеличкому здалось, що по тім костянім лиці перебігає від часу до часу демонічний усміх наруги і погорди.

 

«Гу, що за страшний образ! — прогомоніло в його душі. — Втікай!»

 

Але ноги його не рушались з місця і виповіли послух волі.

 

Однако ж звичайна то річ, що найбільший перестрах, найбільше обридження поволі минає, коли призвичаїться наше око до предмета, котрий тоє ж в нас викликав. Так сталося і тут. Невеличкий привик поволі до страшних кістяків, і боязнь його зачала поволі уступати, коли переконався, що се не усміх перебігає по тих жовтих костях, но яркий блеск сонця. Він почав тепер дальше розглядатися по печері, а не видячи в ній ніякого сліду, котрий би казав догадуватися, що тут схований скарб, хотів уже віддалитися, коли нараз якийсь незнаний внутренній голос велів йому і трупів обсмотріти. Він, не без дрожі і відрази, приступив ближче до кістяка женщини і торкнув його злегка ногою. Кості захрустіли, кістяк ворухнувся мов живий, — і знов здалось Невеличкому, що по лиці його перебігла усмішка наруги і презріння. Але тоє лиш секунду заняло увагу Невеличкого, — інший предмет в тій же хвилі звернув на себе його увагу. Одежа, покривавша трупа, розпалась і відкрила голії білії ребра, а межи ними на грудній кості лежала стара книга, котра, як здавалося, не підлягла ще зіпсуттю. Її старинна, дерев'яна, шкіркою обтягнута оправа блистіла ще декуди позолотою, а залізна клямра, котра ю замикала, проржавіла зовсім.

 

— Ого, а се знов що? — прошептав Невеличкий. — Чи не трафится припадком що доброго? Ану, хто знає, може, в сій книжці єсть яка вість про скарби або про що таке, що би принесло дещо доходу?

 

Добре то кажуть: «Голодному все хліб на умі», — Невеличкому все лиш скарби та гроші бренькали в голові, в кождій речі він шукав користі, хоть би вона на позір якнайменше її обіцювала.

 

Помимо відрази і страху, з котрого і сам собі не умів здати справи, він сягнув рукою по книжку, лежачу на груді кістяка. Бережно брав ю, боячись, щоб не розсипалася за доткненням, але так не сталося, — книжка була зовсім ціла, дерев'яна оправа охоронила ю від гнилизни. Коли підняв ю, ворухнулася незначно грудь кістяка, — Невеличкому здавалося, що з-під тої кості добувся тяжкий віддих, і знов найшла його тривога; він, дрижачи, виліз сквапно із печери, мов злодій північною порою із церкви, в котру заліз для крадежі. Дрижачи, він ледве-ледве зліз надолину, хоть то не представляло таких трудностей, як згори досі.

 

І накінець став він на землі і тяжко відітхнув після так многих і так сильних впечатлінь, котрі ще, мов збурене море, волнували його душею. Отямившися і успокоївшися трохи, він зачав переглядати знайдену книжку. Була то псалтира, котра належала колись до пасічника Семіона. На її кінці була ціла картка записана, — і з трудністю тільки міг Невеличкий перечитати невиразне, від старості поблідле письмо.

 

Дивна ігра чувств відражалася на лиці його під час читання. А коли накінець скінчив, осіла задума на його чолі.

 

— Бляйберг, Бляйберг, зажди-но, десь я щось чув про якогось Бляйберга, та… Ага, се той угорський жид, що тепер так часто до Петрія учащає! О, давно я уже маю на него око! Але що має тая картка значити?..

 

— Гм, а не знати, якби я селян дещо збоку поспитав? Хто знає?.. Може, мені тая картка в добрій пригоді стане?..

 

Так міркуючи, Невеличкий знов зібрався, взяв сокиру і зник в гущавині.

 

 

 

IV. У Петрія

 

 

 

Молода і незіпсута душа Андрія одверта була, правда, на все добре і хороше і радо його в себе приймала. Але заразом не потрафила опертись злому, особливо, єсли воно звільна, незначно в ню всякало. Неможлива була річ, щоби такії страшні потрясення, яких дізнало ціле його єстество, минули мимо його душі без слідів. Болі і терпіння скоро устали, за ними слідував жаль, жаль за Олесею, за своєю першою, чистою любов'ю. Довго тривав той щирий жаль, однако ж в душі молодця громадився уже матеріал інного роду, котрий ослабляв поволі тоє чудне, благодатне чувство.

 

Андрій уважав натепер борбу за укінчену, позаяк Довбущуки пішли під суд і до в'язниць. Но борба була тільки на позір укінчена, — в первій її часті, правда, побідив Андрій — твердістю і постоянністю в муках. Но він забув після своєї побіди, що власне тепер зачинається друга борба, борба з самим собою, найважніша для того, котрий посвящається за якусь високу ідею. О тім забув Андрій і, лежачи на лаврах після первої побіди, він поволі, поволі зачав улягати в другій борбі, зачав [улягати] врагу сильнішому, як Довбущуки, — власним похотям і гордості! Врем'я, коли він страшно терпів в пустині, було його моральним зенітом, з котрого він тепер зачав хилитися вдолину.

 

До розбудження гордості в його душі причинилося багато малих і на позір невинних обстоятельств. Згляди і припадання матері, поважання вітця, котре той відтепер йому оказував, а накінець голос похвали, гомонячий всегда в його душі: «Ти мученик за святу справу, ти умів посвятитися, ти вищий від всіх тих людей, котрі не тілько не здужают вступити в твій слід, але навіть поняти не здужают твоєї заслуги!» І тоє переконання о своїй вищості поволі веліло Андрію і обходитися з другими, як з нижчими. Вітця свого одного він ще почитав за рівного, хоч тоє чувство, так противне гордості, поволі зачало слабнути. Матір свою він уважав за щиру, добродушну, но звичайну женщину, котра не понімала його заслуг, ласкала і пестила його як сина. І під вліянієм тої звільна ростучої гордості виробився у Андрія певний рід снисходительності, котру він оказував, говорячи з другим, певний аристократичеський усміх, котрий дуже прикро відділував на тих, котрі з ним говорили. Легкії замітки селян в тім згляді приймав за образу і гнівався, єсли вони занадто к ньому зближалися. Він став убиратися, як на селі виражались, по-панськи і виміг на вітцю, що той дозволив йому їздити в відвідини спочатку до сусідніх священиків, а потім до шляхти, до дідичів і інної аристокрації, де його всюди, хоть не щиро, то все-таки радо приймали. Особливо убігалися о його згляди матері, маючії доньки на виданні, — позаяк Андрій сам немало легкими намеками причинився до того, що слух о огромних скарбах, котрі мали йому дістатись по вітці, набрав нової сили і ціхи вірної правдивості.

 

Правда, що його гордість дізнала спочатку не раз великого упокорення, але як звісно, вона, чим в тісніші стиснена границі, тим сильніше росте сама в собі. Так сталося і з Андрієм. А особливо затріумфував він в душі, коли поволі він узискав собі більше узнання в тім крузі, до которого він пхався, коли високі пани і аристократи, коли вистроєні дами і панянки зачали вітати його з усміхом, зачали подавати йому руку, — хоч тут вони оказували йому таку снисходительність, яку він селянам в Перегинську.

 

Так літа минали, а обстоятельства ще більше змінилися на користь Андрія. Декотрі матері зачали до нього більше приближатися, зачали підсовувати йому під очі свої доньки. Андрію ставало щораз тепліше в тім крузі, котрий, однако ж, цілий по тоє тільки вертівся коло нього, щоби обскубати його з золотого пір'я. Особливо одна, знатна на позір пані, графиня Кралінська, вдова по посліднім з славного роду Кралінських, дуже надскакувала коло Андрія. І не без причини!

 

У Кралінської була дочка Теодозія, панна около 28 літ, висока, як тополя, сильна, як гусар, і ославлена злісниця і гримасниця. В панських кружках знали ю добре всі молоді і дуже боялись зблизитись до неї, тож панна Дозя, помимо своєї краси, продівувала найкращу весну своєї жизні, проплила бурне і шумне Саббат-море і виділася уже близькою берега, близькою пристані, в котрій много-надійно мелькали і ясніли перед нею кляшторнії мури.

 

Не лиш сам характер панни Дозі був так відстрашаючий для молодих і немолодих женихів, але також її фінанси. Мати її, вдова по зруйнованім графі, своїм неекономічеським провадженням господарства ще дужче тоє ж зруйнувала і задовжала. Вона спочатку числила, як на готовий капітал, на уроду і молодість Дозі, але небавом показалося, що сей капітал, хоть красний, не несе і найменших відсотків, — а скудноє майно пані графині з зростаючою скорістю хилилося до упадку. Хвиля була дуже критична, — на кождім балі, на кождім вечірку, при кождій оказії слідила графиня Кралінська бистрим оком за яким золотим пташком, котрий би і ю вкінці освободив від злісної і гримасної Дозі і направив своєю кишенею її попсовані фінанси. Довго їй не щастилося. Нужда і ганьба скорим, чутним кроком спішили завітати в пороги пані графині, надія утікала з кождим днем, а з нею утікала і краса, молодість Дозі, слабніли її поваби…

 

В тім небезпеченстві попався тим обом чесним дамам під руки наш Андрій, попереджений славою міліонера in spe . Дозя і мати її єдинодушно поклялися будь-що-будь приманити до себе тую птичку і зараз від самого початку розпочали операцію. План свій так по-майстерськи уложили, що мож було наперед сподіватися їх псбіди над простодушним, недосвідченим а зарозумілим противником.

 

В крузі дам, котрі, мов пестрі мотильки, окружали Андрія, не раз впала тому послідньому в очі Дозя. Вона держалася всегда трохи оподаль від інних, здавалася задумана і занята поважними речами. Лице її ясніло все ще блеском непослідньої краси, хоть, може, подекуди той блеск був і штучний. До нього рідко вона зближалася, але не раз бачив він, як Дозя украдком, збоку підносила свої блискучі очі й остановляла їх на його молодецькім, уродливім лиці. Єсли трафилося Андрієві заговорити коли що до неї, то голос її був такий тихенький, такий м'який, мова її була так розсудна, поняття так вироблені й погляди так бистрі, що Андрія всегда тоє застановляло. Но через досить довге врем'я не було зовсім ніякого більшого зближення межи ними, тільки Дозя ставалася щораз тихіша і задумчивіша. її молодші товаришки, щасливші від неї, добре бачили маску і сміялися із тої уданої чесноти і невинності, а декотрі підозрівали в тім навіть сіть на Андрія, но стереглися запізнати його ближче з преімуществами панни Кралінської, желаючи йому в душі того щастя, яко хлопському синові, котрий без права втиснувся в їх благородний кружок, котрого про тоє ненавиділи і котрому не раз досить явно давали почувствувати свою погорду.

 

Але в ту пору, коли Дозя смирно і задумчиво держалася на боці і сторонила, здавалось, від товариства, мати її розвинула тим більшу діятельність. Андрій був ще новичком у благороднім, аристократичнім крузі. Графиня Кралінська проте доброхотно приняла на себе роль його ментора. Вона опроводжала молодого по всіх тайних закутках сього круга, котрий для чужих так багато має прелесті і повабу, а для належачих до нього єсть не раз незносний задля свого тісного відграничення від прочого світу. Графиня представляла Андрія всім знаменитшим лицям яко молодця, повного надій, яко щирого патріота, чим немало підносила його нещасну гордість. Графиня уміла виєднати для нього якесь певне становище в тім крузі і заслонити його не раз своїм авторитетом перед острими стрілами іронії, котрі випускала на нього молодіж. Графиня з материнською старанністю давала Андрієві приписи зглядом туалету, поведення і всіх найменших подробностей.

 

Графиня накінець, вислідивши з обикновенною всім женщинам бистротою слабії сторони Андрієвого серця, уміла всегда зручно тикати їх. Вона схлібляла його гордості, ставлячи його простий, чистий характер вище того неприродного, вимушеного і зіпсутого світу, вона не омешкала поперти свої слова розличними скандалічними анекдотками з тайного життя кождого майже із тих лиць, з котрими стикався Андрій в новім обществі. Натуральна річ, що сіючи тії сплетеньки, в котрі, звичаєм старих вдів, радо бавилася і котрих все мала подостатксм в запасі, вона поминала свою дочку, а противно, кождого разу намекаючи півсловом про ню щось похвального, старалася представити ю яко істоту, подібно йому вищу від окружаючого ю світу.

 

А все то графиня Кралінська робила так зручно, що Андрієві ніколи і в голову не прийшло подумати, що за тою щирістю може критися користолюбіє і обман. Противно, він кождого дня більше прив'язувався до неї, кождого дня більше поважав ю і кождого дня частіше поглядав на Дозю, котра, все ще задумчива сиділа збоку і украдком кидала на нього якісь огнисті взори. Часто стрічалися очі Андрія з очима Дозі, глибоко в серце молодця проникали ті блискучі погляди, а його очі викривали з кождим днем більше красоти і преімуществ в лиці і характері панни Кралінської. І з кождим днем тісніше в'язався Андрій з високим, аристократичним кругом, но заразом з кождим днем більше відчужався від своєї родини, особливо від матері, котрої місце в душі його зачинала заступати графиня Кралінська.

 

Поволі, однако ж, мати і дочка зачали зміняти свої ролі зглядом Андрія. Дозя зачала, буцімто ненароком, буцімто віднехочу, давати йому щораз частіше спосібність бачитися з собою сам на сам, і в таких случаях вона звичайно вздихала, рум'янілася, одвічала несміло та півсловами, що дуже дивно контрастувало з її гусарською подобою і другому, кромі Андрія, було би видалося смішним. І Андрій, котрий зовсім не був сліпий на то, ставався щораз смілішим до неї, його молоде серце, котре в тихих родинних чувствах стратило моральну свою точку гравітаційну, рвалось щораз сильніше, займалося щораз дужчим пожарсм. Непевність мучила, палила його, його страсть зростала постепенно до цілковитого засліплення.

 

Добре бачила то збоку Дозя і її мати, і обі в душі крикнули: « Victoria! », обі тріумфували. В тім самім часі змінилось немало і поступування графині Кралінської зглядом її protegée Андрія. Вона, нібито не замічаючи зовсім відношення його до Дозі, незначно зачала усуватися від нього набік, зачала менше ним інтересуватись і наглядала його тільки збоку, так, як справний механік, котрий, добре накрутивши пружину, пустить в рух машину і збоку тільки слідить, чи добре все іде. Ціль такої зміни в поступуванні графині була двояка: раз, щоби молодим людям дати більше спосібності заніматись собою, — тут вона здавала Андрія дочці, о котрій напевно знала, що вона зможе йому дати ради, — а по-друге, щоби через то дати Андрієві також почувствувати, як необходима йому графиня з своїми материнськими науками і з своїм руководством.

 

Хитрий план женщин удався вповні. Случай ще довершив побіди графині і її дочки.

 

В кружку, до котрого учащав Андрій, появився нараз, не знати відки, якийсь старий, лисий кавалер, з штучними зубами і перукою, титулувавший себе барон де Гохгейм. Правду сказавши, не тільки то ім'я, але і сама подоба барона зраджувала походження його із роду Авраама і всіх патріархів, чого особливо характеристично зігнутий ніс був неспоримим доказом. Однако ж, незважаючи на то, барон уважався за родовитого поляка з крові і кості, голосно, хоть трохи ламаним язиком правив о патріотизмі, о своїх предках, котрі будьтоби боролися з німцями і відти, подібно роду Габданків, дістали німецьке прізвище. І барона, подібно як Андрія, попередила вість о великих багатствах, і бароном, подібно як Андрієм, презирали поза очі і насміхались з нього яко з доробковича-гендляра, котрий, скупістю призбиравши маєтку, хоче собі тепер грішми і обманством купити у людей поважання, а у історії — предків і шляхотство. Але, помимо того, титул барона далеко скорше зискав йому поважання і узнання в аристократичнім крузі, як то могло статися попередньо з Андрієм.

 

Барон Гохгейм був, як сказано, старий кавалер, котрий, кромі того, і в своїй молодості не міг повеличатися ані надмірною красотою тіла, ані даруваннями душі. Барон Гохгейм був доробкович, не потребував грошей, але хотів тепер через женитьбу поріднитись з яким-небудь аристократичним, старошляхотським родом, щоби через то і свою лису голову окружити яким-таким німбусом блеску. Барону Гохгейму за первим поглядом впала в очі Дозя, котра власне в той час грала роль скромної і несмілої. Він начав заскакувати коло неї, леститися, забавляти і розмовляти з нею, і з кождим днем, як здавалося Андрієві, вона ставала ласкавіша до барона. Заздрість, страшний огонь, не знаний доселі молодому серцю, вибух в груді Андрія і грозив перепалити ю на попіл, єсли довше потриває тая мучительна непевність.

 

Андрій твердо постановив собі при найближчій спосібності серйозно поговорити з Дозею о цілій речі і так рішити свою судьбу.

 

І залізна натура Кирила Петрія не остала без зміни через тих довгих п'ять літ. Сумно то, а однако ж правдиво, що злому тисячі доріг стоять отвором в людське серце, сто [раз його] загороди́ — так і не постережешся, коли ворог з противної сторони вдереться в твою душу. Андрій, мимо своєї відомості, був найбільшою причиною теперішньої зміни Петрія. Його шумне, легке життя в аристократичних кружках тягло за собою немалий кошт. Господарство не вистарчало на покриття іздержок, — він намовив вітця, щоби часть Довбушевого скарбу пустив в оборот, а іменно, щоби через Бляйберга улокував його в якім певнім гіпотечнім банку. Довго отець не хотів на то склонитися, но накінець дався намовити Андрієві, особливо коли той йому витолкував, що через то головний капітал не тільки зовсім не нарушиться, але ще побільшиться, а тим самим і присяга його не буде зломлена.

 

Однако ж від тої хвилі, коли Кирило терпів муки на «Глухім острові», душа його чувствувала всегда якусь тривогу, що невидсмі злодії закрадуться до скарбів, що зрада окружає його і Андрія, — він зачав всіх боятися, всім недовіряти. Не сталося то відразу, характер Петрія не дався так скоро зламати, однако ж повільна гризота, повільне вліяніє Андрія доконувало тої переміни. Кромі того, і здоров'я Кирила значительно утерпіло, а його нарушений організм не міг уже без вреда прийти до себе так, як се сталося з Андрієм. Він всегда чувствував біль в розличних частях тіла і поволі попадав в що раз, то більшу меланхолію. Неговірливий зроду, він стався тепер мовчаливим; щораз менше став займатись господарством, його занімали лиш скарби, лиш удержання їх і побільшення. Він зачав щадити, ховати що міг, і трудно би було по п'яти літах пізнати той колись так сильний і мужеський характер. Зрештов, поверховність його мало змінилася, лиш лице бліде і тускле око показували сліди внутренньої болізні, терпіння.

 

А Петріїха була межи ними, як смертельна людина, загнана зависною долею в зачарований круг. Вона давно уже привикла не слідити за причинами того, що ю окружало, вона, обдарена м'яким серцем, чувственною душею, любила мужа і сина і гризлась сама в собі, не видячи від них взаїмності, противно — видячи їх щораз більшу холодність зглядом себе. І в її внішнім виді мало що змінилося, — вона тільки дуже помарніла і схилилась до землі, але все ще тихо усміхалась, хоть погляд її був печальний і зраджував внутренню муку. Сумний був той усміх її, — усміх замираючої билини, котру звалив передвчасний осінній мороз!

 

Про одного ще чоловіка належить нам спімнути, котрий через тих п'ять літ був дуже частим гостем в домі Петрія, се — Ісаак Бляйберг, наш давній знакомий. Лиш він один серед заклятого круга нидіючої сили, гаснучого божества заховав силу характеру і переконання, заховав енергію і не спускав з ока раз визначеної цілі. В Галичині і на Уграх він позав'язував кружки, в котрих склад входили чесні жиди, маючії на серці добро свого племені, і всюди ділав, клопотав і підбуджав, щоби впоїти в соплеменників своїх ідеї о моральнім піднесенні жидів. Жадна неудача не зражала його, не гризли його докори і упреки деяких строгих старовірців, всюди він на першім плані клав добру ціль, а не собственне добро. Він один ще піддержував життя духове в домі Петрія і для цілої родини був пожаданим гостем. Тільки Андрій не дуже якось з ним дружився, бо Ісаак неохотним оком поглядав на його життя з панами і говорив, що воно зовсім в противну сторону може його завести, як се повинно бути його ціллю. Глибоко укололо то Андрія, котрий чи не хотів, чи боявся приглянутися з властивої точки зріння свому життю; котрий забагато уже засмакував його приємності, щоби тепер його покидати, — він не змінив свого поступування, але щораз більше відвертався від Бляйберга, з щораз більшим глядів на нього презрінням.

 

Було се якось перед полуднем погідної липневої неділі. Андрій, осідлавши гарного коня, котрого йому отець купив по довгім наляганні, поїхав до пана Лисинецького, дідича кількох поблизьких сіл, — поїхав з тлумом гадок і надій в душі, бо там на забаві сподівався застати графиню Кралінську з дочкою. Він перед тим уже довго говорив з родичами о ній і одержав від них позволеніє просити о руку Дозі, котру Петрій бачив ще недорослим дівчатем і про котрої характер не знав нічо, кромі того, що наговорив йому засліплений Андрій.

 

Тихо і сумно стало в хаті по від'їзді Андрія; Петріїха мовчком забралася і пішла до церкви, а Петрій, порозсилавши слуг куди треба було, пішов до пивниці, а тамтуда в хідники Чорної гори, — пішов оглядати скарбницю.

 

Прийшла Петріїха з церкви, глядить, — муж стоїть в сінях.

 

— Кирило, — каже вона йому, — чому ти хоть до дому божого не підеш помолитися? Чи ти уже зовсім на єретика зійшов? Що тобі ся стало, чоловіче?

 

— От дала би-сь ми спокій, слабий я! — одвітив коротко Кирило. — Лагодь скорше обід!

 

Усміхнувшися мутними очима, пішла Петріїха до хати лагодити обід, а Кирило — на гумно, щоби поглянути, як ведено через тиждень господарство.

 

Обійшовши гумно, стодолу, пасіку, стайні, налаявши за першу-ліпшу дурницю слуг, вернув Петрій до хати і сів обідати. Сумовито якось і тихо було в тій давніше так приятній і веселій оселі, сумовито, помимо її прекрасного положення.

 

По обіді Петріїха вийшла десь до сусіди, Кирило іно що хотів лягти трохи проспатися, аж чує, — залаяли собаки. Дивиться через вікно, — Ісаак Бляйберг іде в ворота і, цмокаючи, плеще рукою по колінах, щоби успокоїти псів.

 

— Добрий день вам, пане Кирило! — промовив, вступаючи в хату.

 

— Дай вам боже здоров'я! Сідайте, будете гостем.

 

Ісаак усів.

 

— Як же ідут діла? Чи ніт яких страт? — питав Петрій.

 

Тінь смутку перебігла лице жида, коли при тих словах поглянув на Петрія, — йому дуже жаль було видіти упадок того сильного недавно характеру.

 

Замісто відповіді виняв з кишені кілька звитків і положив їх на стіл. Металевий брязк оживив Петрія, як іскра електрична. Він кинувся числити бариші.

 

— Що ж ваш пан Андрій? — питав тим часом Ісаак. Петрій і не слухав його слів, він цілий затопився в численні.

 

— А дуже тими днями потрібне то, що ви отсе принесли, — сказав Петрій накінець, перечисливши суму. — Мій Андрій хоче женитися.

 

— З ким? — запитав здивований жид.

 

— З дочкою графині Кралінської.

 

— З ким, з ким? — повторив Ісаак запрос, мовби не довіряючи власному слуху.

 

— Кажу вам, що з дочкою графині Кралінської. Ви мусите знати ю ближче. Скажіт, що се за проява?

 

— Графиню Кралінську знаю тілько з того, що єї невеличкий маєток дуже задовжений. Але прошу я вас, як же ж ви могли на то дозволити?

 

— Як я міг дозволити? Я єще й не так зовсім дозволив.

 

— Знаєте що, я іду тепер власне до Жидачева, де маются зібрати мої одновірці, щоби раз уже щось решительного предприняти в моїм ділі. Скоро скінчится рада, я обіцюю вам вивідатися ближче дещо о характері матері і доньки і взагалі о всім, що може мати вліяніє на будуще житє Андрія.

 

— Прошу вас, зробіт то! Видите сами, що той хлопець виріс уже з-під моєї руки, що я слабий та недужий, поклопочіт хоть ви та посмотріт, щоби Андрій не запутався де в які сіті! Бо то, бачите, молодому чоловікові нетрудно о щось подібного!

 

Ісаак прирік, — вони зачали розмову о інших предметах, но тая якось не хотіла іти.

 

Знов забрехали собаки і встекло кинулися к лісу навстрічу новому прихожому.

 

Був то низенький крепкий чоловік в поряднім міщанським уборі, з торбою, висячою через плечі. Ми пізнаємо в нім Невеличкого. Він ішов сміло і майже весело: здавалося, що забув зовсім, яку пакість зділав колись в лісі господарю, на котрого обійстя власне вступав.

 

— А ціба ти, а не підеш! — кричав Невеличкий до обсівших його собак, вимахуючи грубою окованою палицею.

 

Петрій закликав собак, Невеличкий ввійшов в хату.

 

— Слава Ісусу Христу!

 

— Слава навіки!

 

По тім привітанні, не зважаючи зовсім на Петрія, звернувся Невеличкий до Ісаака.

 

— Дуже добре, що вас ту застаю, пане Ісаак Бляйберг! — сказав він повільно, а ім'я «Ісаак Бляйберг» цідив так поволі і з таким притиском крізь зуби, що Ісааку аж дивно стало, що може хотіти від нього той зовсім йому не знакомий чоловік.

 

— Я маю діло до вас, і то діло важніше для вас, як для мене.

 

— Дивна річ! Мені здаєся, що я доселі не знав вас, — говорив Бляйберг.

 

— Ах, то найменша річ! Ім'я моє ту нічо не становит, ту більше іде о ваше ім'я, — говорив Невеличкий з острим тихим сміхом.

 

— Говоріт, що такого, — сказав Ісаак, широко отворивши очі і придивляючися незнакомому.

 

Петрій також, почувши такую розмову, зачав уважніше приглядатися Невеличкому. Дивна споминка, мов блискавка, освітила його лице, він отворив уже уста, хотячи щось сказати, но Невеличкий упередив його і рік до Бляйберга:

 

— Єсли хочете почути, о що мені ходит, то ходіт зо мною надвір.

 

І, не ждучи одвіту, Невеличкий забрався і поспішив із хати. Ісаак рад-не-рад пішов за ним, а Петрій остався сам в хаті.

 

Вийшовши на вигін, Невеличкий розпочав слідуючими словами:

 

— Слухайте, Ісаак, я маю одну новину, дуже важну для вас. Правду сказавши, ниточка случайно мені попала в руки, но дуже багато труду стоїло, щоби дійти до клубка. Я, бачите, щиро занявся тою справою, і она тепер зовсім вияснена. Но, видите, я також і не гадав задармо трудитися, прото справедливо буде з вашої сторони, що мене за мій труд одвітно нагородите.

 

— Скажіт, що то за важна вість, а я, певно, не пожалую вам віддячитися.

 

— Ба, єсли вам скажу, то тогди і страчу з рук все, а ваша обіцянка — то для мене грушки на вербі.

 

— Но, то кілько ж ви хочете за свою таємницю?

 

— Тисячу золотих! Правду сказавши, она сама варта для вас далеко більше, але я знов не хочу дорожитися.

 

— Дуже то красно з вашої сторони, — сказав з легкою насмішкою Бляйберг, — але я також не думаю купувати кота в мішку!

 

— То нічо не буде з того?

 

— Скажіт, о що річ іде, то я буду знати, що вам відповісти.

 

— Я не можу. Се вість такого роду, що один намек о ній позбавляє ю всякої вартості.

 

— Га, то бувайте здорові. Я за такії річі не можу так дорого платити. Єсли ваша тайна для вас так цінна, то ю собі сховайте.

 

— Ні, я не сховаю єї для себе, но уважайте, що она може в моїх руках статися орудієм, котрим в одвітній хвилі, може, глибоко шпигну вас в серце.

 

— Ха, ха, ха, ха! Ви, бачу, щось чи химерите, чи грозите! Не гадайте прецінь, що я того настрашуся!

 

— Добре, добре! Побачимо! — крикнув Невеличкий. — Я не напихаюся з своїм, я єще дурний, що-м говорив з вами, я не гадав, що маю жида перед собою!

 

І, сказавши то, Невеличкий поспішно удалився.

 

— Цікавий я, що він за вість таку страшну міг мати? — говорив Ісаак сам до себе. — Ex, та най собі має, я му не бороню, передо мною тепер важнішії діла!

 

І Ісаак почав роздумувати о з'їзді «мудрих і учених» жидів у місточку Жидачеві, де мали прийти під обраду способи і средства, як маються жиди піднести морально до сознанія гражданства і рівності з народом, межи котрим мешкали. Він не завертав уже назад до Петрія, щоби з ним попрощатися, но просто поспішив стежкою помежи гори, за бігом Бистриці, на [пів]ніч.

 

Пречудна, свіжою красотою і зеленню умаєна природа гірська окружила путника. Ясно, тепло і весело сіяло сонце праведне на синім, глибокім, як душа людська, небозводі. Ясно, тепло і весело було в душі Ісаака, — він свобідно і радо поглядав по окресності. Кілько надій на ліпшу будучність усміхалось до нього, виступаючи із незміримої глибини його душевного світу, з тихими, щасливими лицями. Вони були йому родиною, вони були йому потіхою і відрадою на утяжливій путі життя, в трудах і нуждах.

 

 

 

V. Старі знакомі

 

 

 

Ми в невеличкім смерековім ліску у стіп Чорної гори.

 

Великі зміни зайшли і в фізіономії природи сеї гори в протягу тих п'яти літ. Невеликий, но дикий і таємничий лісок, котрий перед тим зеленим пластом лежав на спідній похилості Чорної гори і хоть трохи прикривав її щербатий скалистий бік, грох доразу. Черв, який не раз, мов зараза, спадає на гірські бори, позбавив і Чорну гору її зеленої оздоби. Смереки пісхли, галуззя їх пообкришував вітер, а кора лупалася і відставала сама від голих стовбурів дерев. Сумний вид мертвоти і знищення представляв той лісок.

 

В одній із численних деберок серед висхлого ліска сидять троє людей. Найстарший із них із знаками ран на блідім лиці — то Олекса Довбущук, другі два — то його сини: Ленько і Сенько.

 

Де були вони через тії літа?

 

Не тяжкий одвіт на той вопрос. «Товариші», переловлені стражниками в тій пам'ятній ночі пожару, «виспівали» на Довбущуків так багато непідхлібних доносів, що Ленька і Сенька всаджено на п'ять літ, а Олексу, по виліченні, на чотири до тяжкої в'язниці.

 

Минули літа. Великі зміни принесли вони з собою. Подібно як Петрій, не оперся і Олекса, мимо своєї сильної природи, послідствам тяжких ран і довготривалої болізні. Не тільки його здоров'я багато утерпіло, — сила і твердість його духу зостала навсегда зломана. Він став малодушним, щезла рішительність його поступків, голова звисла наділ, а в запалих очах тускно і слабо лишень проблискувала не раз давня ненависть ко Петрію, котрого уважав за причину свого нещастя. Привиклий до вічної тишини серед в'язничних мурів, він став ще більше мовчаливим, понурим і німим.

 

Сини його, однако ж, ужасно поступили наперед на дорозі, котрою зачав їх перед тим провадити їх отець. В обществі злодіяк і преступників всякого роду вони виучилися від них основно того ремесла, а тепер надходила пора, коли мали ділами довести, що вповні поняли своїх учителів.

 

Тихо було кругом. Олекса, змучений дорогою, котру мусив пішки відбути аж до Перегинська, сидів в німій задумі на камені. У ніг його плив і журчав по грубих плитах маленький гірський потік. Олекса неподвижно смотрів в його чисту, скляну воду.

 

А тим часом Ленько, видко, щось надумав. Встав і відпровадив Сенька набік.

 

— Но, Сеньку, що будем тепер порабляти? Слава богу, ми свобідні, час би рушитися декуди за ділом.

 

— Або ж я знаю, що зробимо? З татом нема що говорити, — вони мовчат, хоть їм кілє на голові теши.

 

— Знаєш ти, братчику, що? Моя рада така. Уложім ми собі якось порядно ціле діло, щоби потому знати, на яке ступити. Я гадаю, що найліпше буде, сли за чергою кождий з нас придумає який хоче спосіб. Опісля най поступає ведля нього, а ми прочії де треба допоможем єму. Най би насамперед сказали тато свою гадку, а сли би їх спосіб не удався, то тогди вже ми.

 

— Добре, — сказав Сенько, — ходім до тата!

 

Сини приступили до Олекси, но довго мусили йому толкувати, о що річ іде, заким їх добре поняв.

 

— Дайте ви мені спокій! Я один єще маю спосіб, до котрого не треба мені вашої помочі. Удастся він — добре, а ні — робіт собі що хочете!

 

З тими словами Олекса з трудністю встав із каменя. Ноги його не виздоровіли і не могли ніколи цілковито виздоровіти після страшної муки.

 

— Куда ви, тату? — спитав Ленько.

 

— Іду до Петрія. Ввечір чекайте мя ту.

 

Олекса, підпираючися грубою ліскою і стогнучи раз по разу, поволікся до Перегинська і вскорі зник синам із очей.

 

— Що ж, Леньку, твоя рада за нич! — сказав Сенько.

 

— Як то за нич? Зовсім ні. Ми держімося оба разом. Може, татові дійсно удастся, що там задумали. А вернут з голими руками, ми тогди за своє діло.

 

— Що ж тепер робимо? — спитав Сенько.

 

— Знаєш що? Ходім в Довбущуківку. Поглянем, що сталося з нашою батьківщиною.

 

— Та ходім!

 

І оба браття хильцем шморгнули, мов куни, гущавиною, лиш сухий [лім] якось захрустів під їх ногами.

 

Вийшовши на знану нам поляну, вони справилися на стежку, котрою колись гнали Довбущуки за Кирилом Петрієм і його сином. Стежка тая, давно уже не топтана, заросла високим бур'яном і застелена була дрібним сухим ломом.

 

За хвилю наші хвати були уже на полі і спішили в сторону, де стояла колись їх родинна хата.

 

— Що то за чоловік іде нам назустріч? — питав Ленько брата.

 

— Се, бачу, якийсь міщанин. Смотри, як він фудульно та розмашисто ступає.

 

— Ох ти, оваде сліпий, — крикнув по хвилині Ленько, — хіба не видиш, що се наш старий знакомий, Невеличкий?

 

Се направду був Невеличкий, а його розмашистий хід не походив з великої фудульності, але просто з гніву на Бляйберга.

 

— Ах, здоров був, товаришу! — крикнув Сенько і хотів з великої радості кинутися Невеличкому в обняття. Но той заставився рукою напоперек і досить холодно одвічав на повітання Довбущуків.

 

Недовга була розмова старих знакомих, особливо Невеличкий мало показував до неї охоти. Всі слова його, здавалось, говорили Довбущукам: «Ідіт собі, я вас не хочу знати!»

 

Недовго і затримували наші молодці свого давнього «товариша». Він поспішно удалився від них, оглядаючися кругом, чи хто не бачив його свидання з випущеними арештантами.

 

— Ов, собака, як спаношів! Біс його матері! Навіть говорити не хоче! — воркотав Сенько, котрого то дуже гнівало.

 

— Дай спокій, Сеньку! Я єму тоє запам'ятаю, тепер най си єще гуляє! О, коби ти знав, що то за пташина! Я ти ся таке о нім подовідував від одного із наших давних «товаришів», що годі і придумати ліпше! Не бійся, я го всегда буду мати на оці!

 

— Що ж ти о нім подовідувався?

 

— Ex, не тепер пора до оповіданя! Ходім от скорше, ліпше зробимо!

 

Сенько не допитував дальше. Оба браття прискорили кроку, і небавом показалося їм із-за горбочка місце, де колись стояла Довбущуківка.

 

Сумною, мертвою пусткою стояв тепер цілий той горбок. Де-не-де із-межи густих, високих кустів кропиви виглядали повалені останки печей або чорні, перепалені обломки бервен. Тишина тяжіла якось над тою пусткою, ні один листок не ворухнувся, лиш сонце жарило згори, лиш небо усміхалося ясно, погідно, торжественно…

 

З якими чувствами оглядали Довбущуки руїни своєї батьківщини, трудно догадатися. То тільки певно, що ані один не сказав слова, а навіть в оці Сенька заблисло щось, мов слеза. Така-то сила спомину молодих літ в серці чоловіка! Вона остає в нім незмінена серед всяких змін, вона не дасть заглушитися ні нужді, ні убиваючій силі переступків і зіпсуття!

 

Довго ходили Довбущуки помежи корчами кропиви і хабузу , довго оглядали сумні останки. Нараз якийсь хриплий голос звернув на себе їх увагу.

 

— Що то такого? — запитав, блідніючи, Ленько брата. Голос його був тихий, буцім боявся сполохати царствуючу там тишину.

 

Сенько не одвічав нічого, но сейчас зачав пробиратися до місця, відки походив дивний голос. Небавом браття натрафили узеньку стежку, утоптану помежи кропивою, і пішли нею.

 

На руїнах колишньої пустині з-межи густих глогових і драпакових корчів виднілося щось вроді будки, в якій не раз у бідніших газдів лежать собаки. Кілька порохнавих, напівперегнилих дилин, опертих в кроківки, стриміло вгору, творячи яку-таку охорону від непогоди. Ззаду лежала величезна купа лому, хащу і всякого хабузу, творячи непробиту стіну. На землі замість постелі лежала купа листя і сухої кропиви, і на тій нужденній мерві лежала, а властиво сиділа, опершись о крухкий хабуз, якась людина. Спочатку годі було розпізнати, чи се мужчина, чи женщина. Безладно понавішуване, брудне і діряве курмання становило цілу одежу тої руїни чоловіка, а тільки по довгім, в ковтуни скуйовданім волоссі мож було при ближчім розсмотрі пізнати в ній женщину. Її лице було чорне, як земля, і покрите грубою верствою бруду, а запалі очі ясніли із глибоких ям несамовитим огнем. Її ноги покриті були грубою верствою глини і засхлої крові.

 

Охриплим, ледве чутним голосом співала вона, страшно жестикулюючи покривленими руками:

 

Ой за ліс милий, за ліс

 

Чорні оченька заніс,

 

І слідоньки забравши,

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Мати ж моя, мати, що ти учинила,

 

Що ти свої діти марне погубила?

 

— Хто се такий? — спросив, здригнувши, Сенько свого брата.

 

— Чуєш, се наша стрийна, Демкова жінка! Що їй сталося, що на таке зійшла?..

 

Демчиха, бо се в-істі була вона, не спостерегла Довбущуків. Вона, вимахуючи руками і кривлячи уста до відражаючого сміху, співала дальше:

 

Ой не куй, не куй, сива зазулько, вночі,

 

Не вибирай си на терниноньку очі!

 

«Ой як же ж мені поночі не кувати,

 

Маю дітоньки, нічим їх годувати».

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Ой береза дуба везла,

 

Троха впріла, троха вмерзла…

 

— А що ж я їй зробила? Чи зілє винно що кому?.. Чи я винна що кому, що-м го нарвала?..

 

Кажуть люде, що суд буде;

 

А суду не буде!

 

Най на того суд упаде,

 

Хто судити буде!

 

Такий спів, перериваний реготом і розмовою з самою собою, поразив Довбущуків. Вони, мов крізь сито, стали догадуватися, що тут мусило зайти щось страшного, но думки їх блукали в непевності.

 

Спів Демчихи ставався щораз тихіший і перейшов накінець в невиразне харчання. Довбущуки, мов скаменілі, стояли, не зводячи з неї очей.

 

Нараз почули за собою шорох бур'яну і хряск лому. Вони обернулися і узріли парубка, котрого лице мало в собі щось так милого, а заразом так знайомого для них, що браття в первій хвилі аж очі свої забули.

 

— Іванко! — шепнув по хвилі Ленько. — Що з тобою сталося? Де ти обертаєшся?

 

— А що сталося зо мною? Заждіт, сейчас вам розкажу, — най дам тій бідній їсти.

 

І Іванко добув горщик з стравою, положив його перед бідною безумною і в мовчанні чекав, заким все з'їсть. Демчиха, мов безрозумна скотина, кинулася на страву і пролигала все з відразливим поспіхом. Іванко і оба Довбущуки відвернули лице від того страшного образу.

 

— От видите, що з вашов стрийнов сталося! — шепнув Іванко Довбущукам. Браття сумно покивали головами.

 

Іванко взяв порожній горщик, завинув його в шмату і забирався до повороту. Довбущуки поспішили за ним. Цікаві були дізнатися о всім, що бачили.

 

— Іванку, Іванку, зажди-но ти! Ми змучені, може б, ми собі усіли, а ти, сли маєш час, сідай коло нас та розказуй, що ту вдіялось!

 

Посідали наші молодці. Іванко поглянув по них недовірчивим поглядом, но, набравши відваги, зачав в такий спосіб:

 

— Та що ж я вам повім? Мушу спішитися, робота чекає. А то, що ту сталося, то самі сумні річі. Як вас забрали, Демчиха довго ходила з хлопцем по пожарищі та заводила, потім, немов щось надумала, прийшла в село, до Петрія. У Петрія була стара, ваша баба. Она кілька неділь мешкала у Петрія, — аж одного вечора нагло захорувала і тої самої ночі умерла. Мов на нещастє, і Демчишин хлопець захорував разом і умер. Демчихи тоді не було дома. Господи милосердний, як бідна прилетіла відкись! Нам аж серця пукали, слухаючи єї заводу . Десь по півночі она призналася, що струїла стару. Небіжка варила собі в горняті крупи, она вляла до тих круп розпару якогось зілля. Не треба ж, як стара їла, прийшов Демчишин хлопчина, она і єму дала тих круп. До доби обоє померли. На другий день покликали громаду, взяли єї і віддали до суду, — та там уже побачили, що бідній Демчисі поміщалося в голові. Она зачала говорити без ладу і складу, єї привели назад в село, щоби відти десь післати єї у шпиталь. Але, відай, не було кому заплатити за ліки, такій то, бачите, відвелося. І від того часу ціле літо ту просиджує та співає, а на зиму берут єї в село, щоби єї снігом не закурило.

 

— А де ж ти перебуваєш? — спитав Сенько.

 

— У Петрія. От нужда і там. Старий Петрій став такий скупий та понурий, що хто го давно знав, певно б, го не пізнав тепер. Петріїха послабла, гризеся, — сумно дуже в цілім домі.

 

— Що ж Петрій робит? — питав, мовто віднехочу, Ленько.

 

— А що робит? Все якоїсь мари лазит до пивниці, в котру, впрочім, нікого не пускає, запреся там і сидит не раз і півдня.

 

— Що ж то за пивниця?

 

— Хіба не були-сьте там ніколи в хаті? В сінех там на землі грубі дубові двері, оковані бляхою і замкнені на колодку, і там старий вічно лазит.

 

— Ей, най собі лазит! — сказав Ленько зовсім рівнодушно. — Но, Іванку, бувай здоров! Іди, щоби-сь не спізнився до роботи! А ми, Сеню, ходім! — час і нам рушатися.

 

— Де ж ви тепер пробуваєте? — спитав Іванко. Не можучи, однако ж, від відходячих дождатися відповіді, поспішив в свою сторону, забравши горщик.

 

 

 

VI. Олекса і Петрії

 

 

 

Поки то діялося, Олекса дотюпав до Петрієвої хати. Петріїха власне вернула від сусіди і, засумована, сиділа під вікном. Петрій ляг був на часину на постіль і заснув: тихо було, лише хвилями чути було уриване гаркання котрої-небудь із собак, що герштикалися на приспі під хатою. Старий кіт Мурко сидів на вікні і від часу до часу маяв лапкою по вікні, ловлячи мухи, котрі бриніли і товклися о шиби, бажаючи дістатися надвір, на свободу, погрітися на теплім, сонячнім світлі.

 

Нараз забрехали собаки і кинулися насеред обори. На перелазі показався високий, згорблений, блідий чоловік. То був Олекса Довбущук.

 

Доразу одебеліла Петріїха, побачивши того страшного чоловіка, котрий перед кількома літами таке страшне нещастя стягнув на тую тихую, мирную сім'ю.

 

— Кирило, Кирило! — закликала вона дрижачим голосом свого чоловіка.

 

— Що такого? — спитав Кирило будячися.

 

— Вставай! Гість до нас іде.

 

— Що за гість?

 

— Такий, якого, певно, не сподіваєшся!

 

В тій хвилі з скрипом отворилися двері і ввійшов Олекса в хату.

 

— Слава богу!

 

Петрій остовпілим поглядом смотрів на нього. Здавалося зразу, що не пізнає свого давнього противника.

 

— Слава навіки! — одвітила Петріїха.

 

Не оглядаючися, не кажучи і слова, Олекса усів на лаві. Його ноги дрижали, він не міг стояти.

 

— Вибачайте, — сказав він по хвилі, не піднімаючи звішеної на груди голови, — що я такий смілий і сейчас розгощуюся!

 

— Нічого, нічого, просимо!— говорила Петріїха без відома, силуючись.

 

— Що вас привело до мене? — спитав накінсць Петрій.

 

Довбущук, почувши його голос, підняв голову вгору і встромив в нього свої маленькі тусклі очка. Загриз навіть по-давньому долішню губу зубами, — видко, що ні літа, ні страдання не викоренили із його душі давнього гніву і завзятості.

 

— Може, би-сьте були ласкаві, газдинцю, оставити нас на часок самих? — сказав Олекса, звертаючися до Петріїхи. Вона, недовірчиво оглядаючися, встала і стояла хвильку нерішима, но, не видячи на лиці свого мужа ніякої зміни, віддалилася із хати.

 

— Чого вам треба від мене? — спросив Петрій. — Я думав, що вже-м освободжений від вас, а ви єще чогось лізете до мене.

 

Такі слова обудили в серці Довбущука давню ненависть. Він не таким сподівався застати Петрія. Розмова грозила закінчитися відновленням вражди. Но не того хотів Олекса. Він зміркував прото свій гнів.

 

— Бог з вами! Я не приходжу до вас в злім наміреню ані щоби вам чим-небудь наприкрятися! Хрань боже! Я приношу вам то, чого ви, певно, і сами найусердечніше бажаєте, — я приношу вам готовість до згоди!

 

— А, так, тепер би-сьте і годилися, коли-сьте мене укатували, позбавили здоров'я і сили! Тепер би-сьте раді ще до остатку взяти мене під ноги!

 

— Посмотріт на мене! Чи я здоровший від вас? Чи я не гірше укатований? Але ж ви прецінь всегда говорили, що вас в'яже присяга, що Довбушеві гроші не до вас належат, що ви тілько в соєдиненю з нами маєте тії гроші обернути на добро народу? Чому ж ви не хочете приняти нашої готовості, чому не хочете поєднатися з нами?

 

— А чим же докажете тую готовість? — закинув Петрій.

 

— Боже мій, як же вам єї доказати?

 

— Я знов, бачите, не можу на голі слова вірити ані вам, ані вашим синам. Я потребую доказів вашої поправи, вашої згідливості і щирості.

 

— Га, сли так, то знаєте що? Ми тепер бідні, без стріхи, без дому, без захисту. Прийміт нас в свою хату! Ми будем вам за слуг, будемо вам робити, хоть би і три роки, чень пока побачите, що ми щиро думаєм.

 

— А ба, ба, ба, приймай вас до себе, не знати пощо та по яке! Ще ми до трох літ все со прахом розкрадете та рознесете! Дякую вам за таку ласку!

 

Довбущук сильно закусив долішню губу на таку мову, но нічого не сказав.

 

— Радше яким інним способом, — озвався Петрій по довгій паузі. Він зачав вертітися на лаві і, сидимо, хотів позбутися свого гостя. Довбущук спостеріг тоє. Прикро і досадно стало йому.

 

— Ей, Петрію, не виварачайте, приймайте нашу щиру охоту за доказ, щоби-сьте потому колись не пожалували того!

 

— Прошу я кого, як ви собі сміло починаєте! Гадаєте, що ми на Довбушевім верху! О, минула пора, коли ви могли надаражатися моєю щирою охотою! Но крий мене боже, щоби я хотів вам рівним за рівне відплачуватися! Ні! Но я тепер в повнім праві не вірити вашій поправі і вашій щирості! Докажіт ми, що ваші слова свята істина, докажіт ми то ділами, а я з одвертими раменами приймаю вас і дякую богу, що ми дозволив дождатися тої щасливої хвилі!

 

— Ба, добре вам таке говорити, но як же я докажу то все?

 

— Робіт, як вам подобаєся!

 

— Петрію, ви на такий спосіб одверто відпихаєте нас від себе! Добре. Слухайте ж мого посліднього слова! Я щиро хотів з вами погодитися, бог мя, певно, за мою щиру охоту не осудит, але уважайте ви, як ви додержуєте своєї присяги, чи ви уладитеся з своєю совістю!

 

— А дивіт-но ся на якогось кримінальника! Він мені буде о совісті говорити! Смотри лишень ти, як уладишся з шибеницею, чи она тебе мине, чи ні!

 

Петрій запалав гнівом. Такі наглі нервові напади властиві людям слабовитим, у котрих, кромі того, звихнеться давніша духовна рівновага.

 

Олекса увидів, що нема йому тут що робити, забрався і вийшов з тої хати, до котрої вступав, може, з світлими великими надіями.

 

Зачинало вечоріти. Веселий, рум'яний, як рожа, щасливий, мов у раю, вертав Андрій із гостини. Вино і солодкі споминки шуміли в його голові, живо, легко іграла кров в його груді! Кілько щастя, кілько приятності дізнав він нині! Він освідчився о руку Дозі, одержав призволення матері, а Дозя, встидливо рум'яніючись і спускаючи вдолину очка, тихим дрижачим голосом визнала йому первую, щирую любов. Андрій був на вершині щастя! Мати і дочка урадили, що найліпше буде, сли якнайскорше, а іменно за тиждень, повінчаються.

 

Андрієві тії слова були пречудною музикою, — йому здавалося, що щохвиля вступає на вищий щабель щастя.

 

От він і їде, стрійний і гарний, як молода тополя в весняній зелені. Коневі пустив поводи і поглядає радо кругом.

 

— Що за чоловік іде напротив мене? — спросив він сам себе. Довго не міг розпізнати путника, аж коли той зблизився, узрів, що се давній його мучитель — Олекса Довбущук. Темні, понурі споминки, мов мари, замутили на хвилю ясний небосклон його щастя, він пригадав, собі страшний час, проведений у пустині, дрож перейшла по його тілі.

 

Коротковидяче око людське! Тепер ти з відразою відвертаєшся від тої картини болю і страдання, но чи довгий час мине, коли ти знов оглянешся назад на ню яко на найкращу хвилю життя, яко на хвилю мужеської твердості і самопожертвування?

 

Довбущук власне порівнявся з їздцем, задержався, не можучи його зразу пізнати. І Андрій на хвилю приостановив коня. Громадно тиснулися розличні чувства в його душу. Він не зводив очей з страшного чоловіка.

 

— Паничу, чи пізнаєте ви мене? — питав Довбущук.

 

Но хвиля задуми минула. Андрій грізним поглядом кинув на Олексу і скропив нагайкою бистрого коня, котрий, непривиклий до того, помчав, як стріла, з своїм їздцем.

 

— Паничу, паничу! — кричав Олекса за від'їжджаючим. Но дармо. За кілька хвиль зник Андрій Олексі з очей в тумані пилу і куряви. З прикрим, обезсиляючим чувством розчарування і безнадійності вернув Довбущук в висхлий, безжизненний лісок у стіп Чорної гори. Сини ждали вже на нього.

 

— Но, і що ж? — питав Ленько вітця.

 

Олекса не одвічав нічого, но німо усів на камені, звісивши голову. Сини догадалися, що намірення їх вітця не сповнилися. Вони і не допитувалися більше.

 

— Маєте що перекусити? — запитав Довбущук по хвилі мовчання.

 

Оба браття тільки поглянули по собі. Черга не одвічати на вопрос прийшла тепер на них.

 

— Знаєте що, діти! — зачав знов по хвилі Олекса. — Годі нам довше скитатися пусто-дурно, без цілі, без занять. Ідіт куди вам злюбится, ідіт межи чужих людей на службу, на заробок! Треба тепер зачинати нове житє!

 

— Так ви, тату, думаєте? — одвітив йому Ленько. — Гм, добра то рада, та, шкода, не для нас! Правду сказавши, ми і давніше небагато прикладалися до роботи, а за тії літа ми зовсім від неї відвикли. Як ми тепер станем заробляти? Нас обсміют і нічого не заплатят, а тогди коня сідлати, коли на него сідати, не пора! Годі нам тепер учитись робити, коли би час було зарабляти на пропитанє себе і вас!

 

— Не пізно учитися, сину, не пізно! — говорив Олекса, поражений тою мовою.

 

— Ні, тату, не туди ви радьте нам, годі уже вертатися. Ось ліпше я вам пораджу, а ви послухайте, то ще, дасть бог, все добре буде. Ми сейчас нині рушимо в полонину. Там при кошарі єсть оден з наших добрих знаємих. А я о тім довідався вчора. Він прийме вас і прокормит до осені. Чень бог дасть, що там і ліпше поздоровієте. А ми за той час вистараємся о теплий кутик для вас.

 

Олекса німо, рівнодушно слухав тої мови. Він в тій хвилі іспитав тяжке горесне чувство жалю по невчасі. Аж тепер він побачив, що на злу дорогу спровадив він своїх синів і що стратив над ними всяку власть. Страшне те чувство позбавило його останку сили, він дався взяти і провадити своїм синам, куди їм завгодно було. Він, ідучи, повторяв лишень несвідомо: «Добре, дітоньки, добре і так, добре!»

 

Уже була добра ніч, коли вони рушили в полонину. Утяжлива і небезпечна дорога стояла перед ними, но Довбущуки не боялися зблудити в крутих яругах і темних лісах, — вони дуже добре знали цілу місцевість ще віддавна.

 

Майже над ранком уже прийшли вони перед кошару діда Максима. Їх повітали три великі кудлаті пси вівчарські, за котрими вибіг сивий старець в короткім гуцульськім сердаці з гірською крисанею на голові. Він закликав псів до себе і повітав прихожих. Був то дід Максим.

 

Дід Максим — був то 80-літній старець з сивою бородою. Старість оглушила його, а многії пригоди і нещастя відібрали йому всяку охоту до життя межи людьми. Більше як 20 літ він жив сам, далеко від людей, з своїми вівцями, віддихав чистим воздухом полонин, прилягав серцем до груді величавої матері-природи. Коли надійшла осінь і зігнала його з любимих полонин, він марнів, сох видимо аж до відживляючої весни. Зато в полонині вертала його сила, він навіть любив поговорити з чоловіком, єсли який заблукався в його колибу.

 

Дід Максим приняв Довбущука з синами в свою колибу.

 

 

 

VII. Просвітителі жидів

 

 

 

З'їзд «чесних і учених жидів» призначено до Жидачева. В домі Арона, котрий перед двома літами перенісся сюди із М. з Угор, мало відбутися засідання. Туди поспішав Ісаак із Перегинська.

 

В означений день жиди зібрались. Ісаака не було ще. Жиди поділилися на кілька груп і розговорювали межи собою.

 

— І що ж ви думаєте, на чім скінчится ціла річ? — питав Арона один невеличкий жидок з рудою бородою і з зеленкуватими, котячими очима.

 

— Га, бог відає, — відповів той же, здвигаючи плечима і зносячи очі вгору.

 

— Ex, наш Ісаак, — то, попросту сказавши, напівмешіге (божевільний), — відізвався досить голосно один жид із другої групи.

 

Рудобородий жидок кивнув пальцем на стоячого напротив жида, довженного і худого, як жердка, з довгими пейсами, каправими очима і ярмуркою на обголеній голові. Кромі інних типово жидівських прикметів, одличався він також довгим, в каблук загненим носом, маючим велике подобіє до клюва крогульця. Оба вони відійшли набік від прочого товариства.

 

— Знаєш що, Хаїм, — заговорив рудобородий, — у Арона товар цімес ! — При тім слові цмокнув, мовби облизував губи по шабасових куглях .

 

— А багато? — спросив лаконічно Хаїм. Рудобородий два рази махнув розчепіреними пальцями обох рук.

 

— А будут?

 

— Но, чому ж би ні?

 

Хаїм покректав довго замість одвіту і вернув до товариства. З великою увагою став він прислухуватися патріотичній мові Арона.

 

Хаїм, той високий, худий жид з крогульцевим носом, був купець і торгував кіньми, nota bene , краденими. Но то ділав він тайком, а для якого-такого позору держав коршму на безлюднім подільськім роздоріжжі далеко від мешкань людських. Гостям, котрі вряди-годи до нього заїжджали, був дуже услужний. Свого товару не продав[ав] в краю, но висилав за границю, мав добрий відбуток. Внаслідок того мав він багато зносин з заграничними купцями. Бляйберг дізнався о тім случайно і познакомився з ним. Своєю розмовою Хаїм так уняв нашого жида-патріота, що той же рішився втягнути й його в круг будущих просвітителів синів Ізраїля. Хаїм охотно пристав на предложеніє Бляйберга, хоч, правду сказавши, зовсім з інних причин, нежели з патріотизму.

 

Невеликий рудобородий жидок, маючий претензію на емансипованого жида- штуцера , — то був попросту отаман цілої шайки злодіїв-коноводів. Хитрий і зручний, він всюди умів вкрутитися, все використати. Він властиво достарчав Хаїму товару, а тепер оба зділали заговір на коні Арона.

 

І такії-то люди входили в состав тих, котрих Ісаак вибрав яко найбільше гідних нести світло правдивого сознанія народного межи своїх одновірців.

 

Двері отворились: ввійшов Бляйберг. В секунді затихли розмови, групи розійшлися і помішалися, піднявся общий веселий шум.

 

За хвилю утихли. Зачав бесіду, в котрій говорив о нужді народу і о низькім становищі моральнім жидів, ссучих його кров, говорив о своїх трудах в цілі зарадження тій нужді, говорив о високій цілі зібраного товариства, о гражданськім достоїнстві, котре одно може дати підставу до гражданського рівноуправнення.

 

Жиди слухали його мови і мовчали, декотрі кивали головами, мовби правили свої молитви.

 

— Час нам обдумати способи, — так кінчив Бляйберг, — якими можемо статися не угнетателями і не п'явками того народу, котрий нас живит, но його братьми і бодай матеріальними помічниками! Час нам застановитися над тим, бо єсли підем дальше тою дорогою, котрою ідем дотепер, то непремінно сами стягнем на свої голови страшну бурю. Бо подумайте. Єсли ми лихвою, горівкою і тисячними способами, які тепер употребляются, виссемо хлопа, зруйнуєм його матеріальний бит, виженем його з хати-поля, то що ж з того вийде? По-перше: ми сами до плуга та до борони не возьмемся, мусим наймати робітника, щоби нам то поле обробляв. Но все-таки буде багато поля лежати неужитою пусткою; чи ж не потерпит на тім весь край, вся держава? А по-вторе: що ж станеся з тими зубожілими, бездомними хлопами? Декотрі, правда, підут до вас на службу, но чи думаєте, що всі те зроблят? А тії, що то зроблят, чи ж не будут они ненависним оком поглядати на вас, своїх гнобителів? Ждіт-но! Ви через то намножите в краю пролетаріату, бездомних бурлак! А що ж природнішого, нежели то, що такий чоловік станеся злодієм, розбишакою? Ждіт-но! А єсли таких людей буде більше, чи не готові они в маси зібратися, чи не готові кинутися з ножем в руках на вас! Подумайте там добре, браття, подумайте і порадьтеся, щоби потім колись, єсли не ми сами, то наші потомки не проклинали пам'ять нашу, що ми, можучи легко єще запобічи злу, дали уйти спосібній порі і сами стягли на них пагубу!

 

Коб ви чули, яке гучне браво дали слушателі Бляйбергу! Коб ви знали, як в душі кождий сміявся із цілої його бесіди!

 

Розпочалися тепер наради над тим, як би із тих красних слів зробити красне діло. Багато там говорено, багато й спорено, но годі було щось такого придумати, що би всім подобалось. Вкінці от на чім стало.

 

Понеже почтенне зібрання узнало велику важність і донеслість того предмета, то рішило відложити окінчательную розправу над тим до слідуючого тижня.

 

Бляйберг все говорив, все радив, не тратив надії і тішився. «Прецінь раз якось рішится», — говорив він сам до себе, виходячи із дому Арона.

 

Хаїм і рудобородий Гершко мали після зібрання і собі ж головну нараду. Урадили, що належить задержати з бухненням, с[е] є[сть] украденням Аронових коней аж доти, доки не скінчаться розправи Бляйбергові, щоби не стягнути на себе якого підозріння. Оба почтенні компаньйони пішли після сеї наради, вправді віддільно, до винного склепу, щоби належито попоштуватися вином.

 

Заледво Арон, оставши по відході зібраних сам в хаті, успів тричі сплюнути за поріг, щоби все зло уходило за відходячими, заледво успів дещо попрятати, аж і двері відчинилися і ввійшов в порядній міщанській одежі наш знайомий Невеличкий.

 

— Здорові були, Арон, — сказав він, входячи.

 

— А, витайте! Гості до нас! — підхопив скоро жид.

 

— Як же ж ведеся тобі в тім дрантивім городку? То не Угри, га?

 

— Не Угри, но також світ божий, — одвітив богоговійно Арон, здвигаючи плечима і здираючи очі до неба.

 

— Ов, ти, бачу, щось дуже розпобожнів, Арон, — цідив Невеличкий повільно крізь зуби. — Хто би тя не знав, міг би тя уважати за святого! Фе, встидайся!

 

— Дайте мені спокій: Арон хоть не святий, та все-таки чесний чоловік!

 

— А я прецінь о тім не сумніваюся! Хрань боже! Де ж би я міг подумати, щоби мій давний «товариш» не був чесним чоловіком.

 

Злобная сатира стріляла із очей Невеличкого. Він не дав жидові прийти до слова і так тягнув дальше:

 

— Хіба ж ти не бачиш, що я і сам тепер чесний чоловік. Чорт там бери волочитися по лісах, мов дикий звір! Не правда, Арон, межи людьми можна і більше набухати (нарабувати), і бути, мимо то, чесним чоловіком?

 

Арон нічого не відказав на те, но вертівся на однім місці, мов пришпилена муха. Видимо, гнівало і боліло його те, що мусив від другого дати собі говорити такі речі. Но Невеличкий надто много мав дару панування над людьми, надто добре знав слабі і темні сторони Аронового життя, щоби дати жидові можливість ускользнути з-під його власті.

 

— Слухай, Арон, — сказав він по хвилі, будьтоби м'якнучи, жартуючи. — Ти, бачу, направду гнівний на мене?

 

— Як же ж не гніватися, єсли хто так злобно коле мене своїми словами?

 

— Ex, чорт бери, де ж ти ту бачиш злобу? Хіба правда — то злоба? Но не о то мені іде. Я мав запитати тебе, що ту робив у тебе нині Бляйберг?

 

— Що за Бляйберг?

 

— А Ісаак Бляйберг? Хіба го не знаєш?

 

— А чому ж би-м не знав? О, то велика голова, мудра голова! А відки ви знаєте єго?

 

— Ти не питай о то, лиш скажи, о що я тебе питаю.

 

— Що він робив у мене? Гм, як би то вам оповісти? То, видите, така річ, що сли вам Ісаак сам її не вияснит, то інний чоловік не дуже що й потрафит. Але Ісаак — о, то мудра голова, то пророк!

 

— Ет, дай спокій з такими словами! Знаєш, я єще дитиною від своєї небіжки бабуні наслухався немало байок, вистарчит ми на ціле житє, не потребую ще твоїх слухати! От волів би-сь сказати правду, що думаєш о тім чоловіці і що він у тебе робив з цілим кагалом жидівства?

 

— То ви конче хочете правди?

 

— Правди, правди, і то такої, як не раз бувало за давних часів, — чи тямиш, в горах?..

 

— Тямлю, тямлю, — перервав Арон, боячись навіть малої споминки із минувшого життя. — Ходіт лишень до комірки, я вам все розкажу, ту міг би нас хто підслухати. Видите, моя засада: все в таких річах бути якнайосторожнішим!

 

Оба давні знакомі пішли до темної, всяким старим фурфантям до половини заваленої комірки, в котрій ізсередини замклися і досить довго розмовляли.

 

Накінець заскрегіщав ключ в заржавілім замку, двері отворилися і вийшли оба чесні товариші. Невеличкого лице ясніло радістю, а жид також усміхався, хоть якось скрито і таємничо.

 

Чи він направду всю правду висказав Невеличкому? Бог знає!

 

 

 

VIII. Ще один старий знакомий

 

 

 

Було се вечором після літньої градової тучі. Уливний дощ змив весь порох з камінних тротуарів міста Львова, а червоняві теребовельські плити ясніли, мов полив'яні. Тіні камениць ставалися щораз довші, змрік щораз густіший западав по улицях.

 

Довгим рядом, побренькуючи ланцюжками, йшли парами по улиці Бригідській арештанти. Їх сірі суконні сердаки помокли до нитки, вони під час тучі і граду не мали спочинку, працювали під голим небом.

 

Сумний вид представляють тії люди, позбавлені свободи. Чоловік, дивлячися на них, забуває, що не один із них убійця, злодій, палій, він видить в них тільки людей, рівних собі яко людей, і мимовільно повстає його серце против тому порабощенню чоловіка буквою права.

 

Два сторожі з остро набитими гверами сопроводжали узників до їх сирих, понурих казамат.

 

Нараз один із узників, відай, пошпотався о камінь, приник до землі, — в тій секунді голосно дзвякнув ланцюг, котрий його в'язав.

 

— Що там такого? — крикнув грізно передовий жандарм, обертаючись.

 

Сумерк не дозволяв йому розпізнати в ряді, на котрім се арештанті так бренькнуло залізо.

 

— Що сталося? — крикнув жандарм другий раз. Мовчання було йому одвітом. Арештанти стояли тихо, а коли ряд рушив дальше, йшли всі в найбільшім порядку.

 

Уже були недалеко Бригідок. Улиця, котрою йшли до казамати, узенька, мало хто по ній ходить, а в тій порі, коли переходили нею арештанти, уже добрий сумрак засів її тісні скрути.

 

Нараз вдруге роздався брязк заліза, і в тій же секунді розлягся грізний крик ззаду ідучого жандарма:

 

— Стій!..

 

Замішання зробилося межи арештантами, — ніхто не знав, що діється. Всіх очі обернулися в сторону, в котру в миг ока кинувся задній жандарм. Перед ним узріли арештанти утікаючого чоловіка, котрого по короткій сіряковій одежі пізнали яко одного із своїх товаришів.

 

— Хто се так втікає, аж задер поли? — спросив шепотом один арештант другого.

 

— Се Демко Довбущук, — відшепнув другий і кашельнув, щоби відвернути від себе увагу жандарма, котрий при них остався і з подвійною бистрістю уважав на всі їх движенія, держачи оружжя вимірене до них.

 

Но і не в голові було нікому із арештантів убігати. Увага всіх звернена була на утікаючого товариша і гонячого за ним жандарма.

 

Арештант був, видимо, зморений і ослаблений, жандарм гнав за ним великими скоками, — уже туй-туй доганяв бідолаху. Він не хотів до нього стріляти, сподіваючись і так його зловити.

 

Но близькість неприятеля і нових кар зостепенувала сили утікаючого до одчаяності. В тій секунді узрів камінь серед улички, пірвав його обома руками, обернувся і шпурнув ним щосили на гонячого жандарма.

 

Удар той міг був, особливо так зблизька трафляючи, в миг ока розчерепити голову жандармові, но камінь, кинений наскорості і дрижачою рукою, трафив жандарма в коліно і здрухотав йому кість. Мимо болю, задержав той же, однако ж, ще тілько притомності духу, що, пірвавши обіруч тяжелий гвер, підскочив два кроки і щосили ударив арештанта кольбою по голові.

 

Запевно, сильний був удар, бо арештант захитався і, мов під великим тягарем, похилився геть до землі. Запевно, кров мусила залляти йому лице, бо кілька секунд не знав куди утікати. Но, як здавалось, сили його вернули назад, він, скулений вдвоє, погнав дальше скаженим бігом і зник в темнім закруті улички. Жандарм, гонивший його, омлів з болю і упав серед улиці на каміння.

 

На крик збіглися люди, вони стали тиснутися зі всіх сторін, но дармі були всякі пошукування. Арештант пропав, мов камінь в воді. Правда, якийсь час каплі крові показували, куди він утікав, но небавом він вскочив до сіней одної камениці, вибіг на подвір'я, но де відтам подівся, того ніхто не міг вислідити. Поліція перетрясла всі закамарки тої камениці, но не відкрили ані одної каплі крові, котра би показала, куди убіг Демко. А видимо було, що в тії сіни він звернув, бо кров густо накапала на сінний поміст.

 

Андрій, повернувши в неділю додому, не знав, що діяти з собою з великої радості. І що ж він робив? Він зачав гніватись на вітця, що своїми науками псує йому гумор, на матір, що не поділяє його радості, но чогось вздихає, на слуг, що не кидались відразу стрімголов взяти від нього коня, зачав гніватись та відворкувати і так заснув.

 

На другий день, взявши гроші, принесені вчора Бляйбергом, він забрався і поїхав до пані Кралінської, щоби приготовити все потрібне до весілля. Маркотно стало родичам, що син так згордив ними, що не просив їх з собою принаймні оглянути свою наречену.

 

— Так, синоньку, так, — воркотав Петрій раз по раз по від'їзді Андрія, — поступай лишень по своїй волі, по своїм розумі, я ти не бороню, но мого благословенства не получиш на таку дорогуі

 

Мати з жалю не могла нічого говорити, но ввійшла в сад виплакатися.

 

Десь коло четверга ажень прийшов Бляйберг. Як же радо чекав його тим разом і апатичний Петрій, і його жона! Він мав хоть на годину перервати тую мучительную тишину в їх домі, він мав їм оповісти, що вивідався о будущій синовій.

 

Не дуже похлібні вісті для неї приніс Бляйберг. Сумно і страшно стало родичам, коли почули, в які руки попався їх син. Якась услужлива приятелька не щадила язика, не щадила живих красок, щоби обмалювати перед Бляйбергом Дозю і її матір в природнім виді і величині. Хто знає, чи і сам Андрій не був би настрашився, єсли би був почув таке автентичне описання свого ідеалу!

 

— Що ж ту тепер робитоньки! Бідна моя голово! Він пропаде в їх руках! — стогнала бідна мати, ламаючи руки. — Рятуйте єго, Ісаак, бійтеся бога небесного, рятуйте!

 

— Най пропадає, най го си бере тота бундючна графиня! — крикнув з досади Петрій.

 

— Ex ти, старий, волів би-сь мовчати, як сердитись! Прецінь він наш син, наша надія! Прецінь ти голови не розвалив, бити тя не бив, виганяти тя не виганяв! Тобі муха сіла на ніс, що тя не просив з собов, та й вже го ся і вирікаєш. Посмотри лишень на чужих людей! Які у них сини: і пияки, і забіяки, а они їх прецінь не вирікаются!

 

Так говорила крізь слези Петріїха, та й ну ж знов в просьбу до Ісаака.

 

«Бідна жінко! — подумав собі Ісаак. — Коб ти знала, як хитро го тії яспедиці опутали, ти би і не сподівалась, і не мучилась».

 

Но, дивлячись на плач нещасливої Петріїхи, він прирік, що буде старатись розірвати тую зв'язь, оскільки то в його силі буде, хоч, правду сказавши, сам не мав і найменшої надії, щоби то яким світом сповнилося.

 

Було то в неділю. Чотири дні минуло після страшної сцени у Львові. Вечір був теплий, ясний, якими нас звичайно дарить природа в маю, червні і липні. А чудний такий вечір в тихій підгірській околиці! Горби, лагідно зносячіся, шпилі, чудно заокруглені, дуброви і більші ліси, мулячі і спокійні ріки, стави межи горбами, сіножаті, ще не кошені, як озера цвітів і запаху, мла сива, залягаюча невеличкі чагарі, — все то, в однім виднокрузі нагромаджене, пестриться перед тобою, бавить око і серце розмаїтістю барв і видів, тишиною і прелесною гармонією цілості.

 

Такою-то пречудно хорошою підгірською околицею їхало кілька повозів вечором в неділю. Узенька дорога вилася круто долинками, раз перетинаючи невеликий березовий гай, то знов перекидаючись через срібно-багряну річку, то знов, мов нурок, гинула в мрачній одхлані густого бору.

 

Повозки, запряжені добрими кіньми, прудко мчались одна за другою. Веселі співи, жарти, сміхи розлягалися із них. Ухо вправнішого не раз розличало в тім змішанім шумі звуки французької бесіди і польських патріотичних пісень.

 

Се весільна дружина. В передовій повозці сидить Андрій поруч з Дозею. Він вистроєний пишно після найновішої моди: чорний убір як вилляний прилягає до сильних, еластичних форм його тіла. Дозя, ціла біло, шлюбно одіта, подобає на білого їдовитого стрімкого сморжа, що, прекрасний зверху, внутрі криє гниль і вроджене зіпсуття. Графиня-мати строїть лице в повагу і в торжественну міну, — вона занята дуже важними гадками.

 

Ціла тая дружина їде до Перегинська. Андрій по шлюбі запросив тещу, жону і гостей переїхатись і одвидіти свого вітця. Отож графиня ставиться тепер духом в хату ославленого багача-гуцула. Вона снисходительно-ласкаво усміхається на вид старого Петрія, дає його жоні поцілуватися в руку і тріумфальним, торжественим і заразом материнським поглядом смотрить на Андрія — на своє творення!

 

Тії думки вправили графиню в веселий гумор. Вона розпочала солодку розмову з своїм зятем і спровадила ю звільна на такі предмети, що Дозя, щомінути рум'яніючись, спускала лице вдолину, щоби зукоса блиснути оком на Андрія і слідити всяких перемін виразу його лиця.

 

А що ж Андрій? Андрій був щасливий! Що йому тепер весь світ, що йому бесіди графині, що йому все, — він має при собі Дозю, свій ідеал, він обнімає рукою її гнучкий стан, вона похилила голову на його рам'я, і він чув на лиці теплий віддих її уст рожевих!.. Що йому тепер до всього — він щасливий!

 

Весело і шумно їхали гості. В'їхали в темний, густий бір. Доріжка в'ється вужем понад глибокий яр, а з другої сторони мірними терасами зноситься гора.

 

Нараз затріщав в гущавині сухий лім, почулися кроки і невиразний дикий голос. Гості затрепетали і замовкли, а тут скоро їхати годі, бо місце круте і небезпечне.

 

Із гущавини вирвалась якась мара — півзвіра, півчоловіка. Страшне, подерте, покровавлене тіло мари.

 

Декуди висять на ній позчіплювані лахи одежі, лице ціле чорне, чимсь замазане, глиною чи кров'ю. В руках у мари груба ломака, а ноги до пояса покриті гряззю і листям бур'янів. Страшилище, мов блискавка, кинулось на першу повозку і, заким хто-небудь міг очунятися із смертельного переполоху, учепилося васага .

 

— Хліба, хліба, хліба! — закричала мара нелюдським охриплим голосом.

 

І, не ждучи одвіту, піднесла високо руку з прегрубою ломакою і спустила її наосліп. Удар трафив графиню Кралінську в голову. Нещаслива дама крикнула щосили і, омлілая, упала в повозку. Той крик прикликав Андрія до притомності, він зручно схватив руку чудовища, видер із неї ломаку, заким могла повторити удар, і пхнув нею мару в груди так сильно, що [вона] з страшним зойком пустила васаг і повалилася тяжело в темний, глибокий яр.

 

— Рятуйте, рятуйте маму! — запищала щосили Дозя, котра кинулась була з нараженням власного життя до омлілої закровавленої матері.

 

Весільна радість щезла, — прогнало ю нещастя, котре, як миг ока, скоро прилетіло і скоро щезло.

 

Гості посхапувалися з повозок, окружили графиню, зачали тверезити ю всякими можливими способами, но все було дармо. Раді-не-раді, мусили всі вертатися і заїхати до першого-ліпшого двора, бо до Перегинська було ще далеко.

 

Дозя припадала коло своєї матері так щиро й усердно, що всякий, хто ю ближче знав, не легко міг від неї чогось подібного сподіватися. Андрієві аж серце росло, видячи її щирість. Що йому до старої графині! Її нещастя — щастя для нього, бо він відкрив в своїй молодій жоні то, о чім, може, доселі сумнівався, він відкрив в ній ніжне дитинне чувство і сподівався рівно ніжної супружеської любові! Він постановив на другий день сам поїхати до Перегинська і відвідати вітця, а Дозю оставити коло матері.

 

 

 

IX. Посліднє зібрання в Жидачеві

 

 

 

Ще вночі перед тою неділею, котра скінчилася таким нещастям для пані Кралінської а таким щастям для Андрія, Хаїм і Герш-Григорій мали головну нараду над крадіжжю Аронових коней. Результат наради був, видимо, для обох дуже вдоволяючий, бо запили цілу пересправу двома бутельками вина.

 

Розсвітало, настав день, так важний для Ісаака.

 

Ісаак спішив на условлений час в дім Арона, де мало відбутися засідання. По дорозі стрітив кількох із свого товариства, котрі власне з цікавістю поглядали на тягнуче мимо жидівське весілля. Дев'ятнадцятилітній жид женився з чотирнадцятилітньою жидівкою. Молоді, пристроєні, йшли серединою улиці, круг них в безладнім замішанні товпилися жиди і жидівки. Но не на молодих звернена була головна увага цілої товпи, а на високого пейсатого жида, ідучого перед ними. Він, немов вітряк, виставав понад товпу, розмахував руками, скакав і затачався, кричав і співав, а ідучії близ нього аж боки уривали зо сміху. Їх приміру послідували дальшії, хоть за загальним шумом не могли чути і слова з його бесіди. То був так званий фігляр, необходима фігура при кождім жидівськім весіллі.

 

На нинішнім засіданні верховодив Арон. І він отворив засідання довшою бесідою, в котрій яко єдиний спосіб рятунку предкладав устроєння складки межи товариством. За тую суму мала в Жидачеві вибудуватися велика жидівська школа, устроєна на взір заграничних, де малися ізраїльській молодежі впоювати високі гуманні і норовственні гадки, котрими, як виразився Арон, переняте ціле зібране товариство.

 

Як то не раз звичайні думки або і малозначучі фрази можуть статися їдкою сатирою!

 

Довгі були розправи над тим предметом. Гаряче попер тоє внесення Ісаак і сам сейчас жертвував цілий свій маєток, зложених 10 000 золотих, на так високую ціль. Той крок перехилив рішення зібрання на сторону Ісаака. Всі согласилися за складками, вибрали на адміністратора Арона, а Бляйбергу поручили удатися за границю і розпитати не тільки найліпших учителів до маючої оснуватися школи, но також взагалі занятися її внутреннім устройством. Охотно приняв Ісаак на себе тоє важноє діло. Він сейчас зложив на руки адміністратора цілу свою вкладку, інниї також обіцялися свої вкладки в якнайкоротшім часі зложити, а Арон вирік навіть гадку, що чень мож буде тілько грошей назбирати, що і більше подібних шкіл в краю заложиться. Ісаак видівся накінець у цілі, він іспитав в тій хвилі чувство найвищого, чистого щастя, видячи, що не пропали марно його довголітнії усилля, що плід їх небавом буйно розів'ється. Він щиро стискав кождого за руку, заохочуючи всіх до витривання на тій спасительній дорозі.

 

А втім, нараз що за здвиг народу окружає помешкання Арона? Ціле обійстя аж зачорнілося від жидів, котрі щораз новими товпами втискаються через отворені ворота. Піднявся шум і гомін, крізь котрий виразно даються чути грозьби і прокляття.

 

Ще не вийшли зібрані із первого ізумлінія, коли нараз тричі застукано до дверей. Арон, блідий, яко хустка, отворив і отступився набік. Найстарший рабин, 90-літній старець з довгою сивою бородою і в шабасовім убранні, ввійшов до комнати. Його піддержували попід руки два молоді рабини. За ними ішло сім найстарших шкільників. В сіни втиснулося за ними множество жидів, межи котрими бистре око Арона сейчас розличило Невеличкого в звичайнім міщанськім уборі, котрий з злобним тріумфом поглядав на Бляйберга.

 

Рабини стали серед комнати, — найстарший усів на приставленім стільці, шкільники по три стали по обох сторонах. До сього часу ніхто не вирік і слова.

 

— Ісаак Бляйберг! — промовив повільно тихим голосом найстарший рабин.

 

Бляйберг виступив перед рабина і в знак ушанування припідняв трохи лівою рукою шапку на голові.

 

— Ісаак Бляйберг, — говорив рабин дальше. — Вірні сини Ізраїля дізналися о твоїм відступничестві. Ти нині виклятий з-межи синів Ізраїля. Відступіт від него всі, що стоїте при нім, щоби і на вас не упала клятва господня.

 

Всі розступилися на боки, Ісаак остав сам серед комнати і вопросительно, сміло і одверто смотрів в лице старця-рабина.

 

— Ісаак Бляйберг! — повторив третій раз рабин. — Виджу в очах твоїх трьох злих духів: духа цікавості, духа упертості і духа притворності! Ти цікавий знати, що нас привело сюда. Но, дізнавшися, ти будеш уперто обставати при своїм, — а чому? Бо ти віриш в лож, ти притворяєшся перед самим собою, якоби то, що ти говориш, була істина! Слухай, я об'ясню тобі все.

 

Ти знаєш, що пред віками римляни, язичники, знищили наш народ, нашу самостійність, наш бит гражданський. Правда, тебе учили о тім, ти тоє знаєш?

 

Ти знаєш, що судьбою нашою сталася від віків неволя, погорда, насилє і нужда! Правда, ти і тоє знаєш?

 

А чи знаєш ти, що нас спасло від цілковитої затрати серед потопу таких нещасть, що сталося нам доскою спасенія із великого кораблекрушенія нашої свободи? Чи знаєш ти тоє?

 

Ти, відай, не знаєш того, я тобі скажу. Нас спасло то, що, після мнінія наших ворогів, повинно було згубити нас, — нас спасло наше розсіянє по світі, нас спасла відрубність нашого житя, нас спасли наші традиції, наші обряди, нас спасла наша ненависть к гонителям, нас спасло наше лукавство з ними а наша єдність з своїми! То нас спасло, — но ти, відай, того не знаєш!

 

Слухай, що ти єще скажу! Хто повстає против того, що нас спасло, той губит нас, той видирає нам послідню доску, котра лишилась нам із великого корабля серед моря. А хто нас губит, той губит богом ізбраний народ. А хто його губит, на того клятва наша і клятва божа!

 

Но трикратно проклятий, хто піднімає руку святокрадську на власний народ, трикратно проклятий син Ізраїля, що бурити хоче святі традиції свого народу! Ісаак Бляйберг, і ти витяг руку против тих святих традицій, — і на тебе трикратне прокляте!

 

Мов від громової іскри, так задрижав весь народ від тих страшних слів. Ісаак хотів щось говорити.

 

— Не говори нічо, не толкуйся, ми знаємо твої діла і твої помишленія! Тілько беззглядне відкликане всього може принести тобі розрішеніє від клятви. Рішайся: або держатись строго закону предків, або навіки бути від нього виключеним! Рішайся!

 

Хто годен думкою здумати, словом розказати або пером описати борбу, яка кипіла в серці сердешного Ісаака? Такії хвилі титанічної борби духу з собою, чувства з непреклонною повинністю стоять понад всяку опись, бо в них дух доходить до двох екстремів свого существування: або зноситься до божества, або спадає до демонства.

 

Арон несміло, крадькома приступив до Ісаака і шепнув йому:

 

— Відклич! Ту іде тільки о формальність! Наше товариство существує і надальше, ми ділаєм, що-сьмо розпочали!

 

Чи се були слова ангела-утішителя, чи диявола-іскусителя?

 

Ісаак з виразом безконечної вдячності поглянув на Арона і пристав на відкликання! Що йому перед громадою? Він прецінь на своїм поставить, він прецінь не покине своєї любимої думки, прецінь не зступить з раз повзятої стежки!

 

З демонським тріумфом на лиці смотрів збоку Невеличкий, як шкільники знімали з Ісаака звичайную жидівськую одежу, обгорнули його вовняною плахтою сірої барви, як посипали його голову порохом і попелом, зв'язали назад його руки і попровадили на подвір'я, перед лице громади! Один із молодших рабинів з великою книгою поспішив за ними, щоби провести Ісааку формулку відкликання. Коли переходив мимо Невеличкого, той украдком взяв його за руку і шепнув йому кілька слів. Рабин усміхнувся, кашельнув на знак согласія і пішов дальше.

 

Коли прийшли на середину подвір'я, шкільники веліли народові трохи розступитися і добре слухати. Вони поставили Ісаака на невеличкий столець, щоби весь народ міг видіти його лице, а рабин з книгою, ставши коло нього, зачав йому проводити слідуюче відкликання, котре Ісаак, блідий як смерть, повторяв за ним:

 

— Я, Ісаак Бляйберг, визнаю перед богом всевідущим і перед громадою правовірних, що в серці моїм загніздився злий дух гордості і наклонив мене повстати против святому законові предків моїх! Я визнаю, що хотів-єм обалити і розорити закон Мойсея новою наукою, істребити свій народ новим вихованєм. Визнаю, що щиро каюся свого заблудженя, що ним бриджуся і ніколи о нім і не подумаю. Визнаю, що плюю на ціле моє минувше житє і прошу бога, щоби прожиті мною дні не вчислив в книгу мого житя! Визнаю, що достоїн-єсьм казні смертної і всякої постидності і нечесті, яка належит тому, хто підносит руку на отця свого! Прошу заразом всіх братів-ізраїльтян уважати мене відтепер за раба, за нечистого, за прокаженого доти, доки не знята буде з мене трикратная клятва! Прошу заразом всіх ту присутствующих кинути на мене горсть попелу і плюнути на лице моє в знак погорди!

 

Ісаак, говорячи ту формулку відкликання, дрижав і мінився. При посліднім слові він захитався на стільці і упав з нього на землю, — страшна внутрення борба позбавила його останку сил. З шумом і криком потислась до нього безсердечна товпа жидів, аж шкільники мусили їх стримувати і по черзі пускати, — наче вони були б на місці удушили нещасного Ісаака.

 

Більше нежели півгодини минуло, заким скінчився страшний, відражаючий акт на подвір'ї. За той час найстарший рабин сидів німо серед комнати і поглядав на двері.

 

Введено накінець Ісаака. Страшно виглядав він в тій хвилі!..

 

Рабин, котрий проводив йому формулку відкликання, шепнув кілька слів найстаршому рабину, котрий рівнодушно покивав головою.

 

— Ісаак Бляйберг, — сказав він. — Ти добре зробив, що-сь відкликав свій блуд! Тисячі новаторів повставали перед тобою, всі погибли, бо лице господнє відвернулося від них! Тепер підеш з нами і через 6 місяців в молитві будеш благати бога о прощенє. По 6 місяцях і ми увидим щирість твоєї покути і здоймем з тебе клятву!

 

Ісаак задрижав, учувши, як страшно довгий час опреділено йому до покути. Ох, той час станеться вічністю для його серця, котре рветься на свободу до великого, святого діла! Він ошибся, відкликуючи свій мнимий блуд! Він думав, що все тим кінчиться, — тепер зачав ясніше прозирати…

 

Но уже не час було надумуватись. Діло зачате треба було скінчити. Він рішився і тую страшную тортуру перебути. Велике діло вимагає великих жертв.

 

— Ісаак Бляйберг, — зачав знов старець-рабин. — Ми дозналися, що ти на свою безбожную ціль зложив на руки властителя сего дому 10 000 золотих. Ми видимось змушеними тії грішнії гроші взяти на славу господню і для твого добра. Бо єсли відіймеся у тебе підпора злого, то і зло само упаде. Ми сподіваємся, що ти охітно відступиш на кагал тії грішні гроші, єсли-сь щиро зрікся свого грішного наміреня.

 

Арон, почувши той зовсім не сподіваний зворот бесіди, поблід, задрижав, мало з ніг не звалився. Він уважав тії гроші уже за свою власність!.. Се хитрий Невеличкий, котрий, закравшися до сіней через дірку, був свідком цілої наради і бачив все, зробив йому того збитку за то, що минувшої неділі, коли Арон говорив йому «всю правду», не сказав йому свого намірення, а іменно, що хоче від Ісаака вимантити так велику суму. «Зажди, злодюго, — погадав собі Невеличкий, — не хотів-єсь зі мнов поділитися, тепер чорта з'їш, не гроші!»

 

Арон, крутячися і стогнучи, мов на тортурах, положив Ісаакові гроші на стіл, а один із рабинів сейчас вложив їх до своєї шкатулки. А Ісаак стояв серед комнати, мов труп. Так многії страшнії удари ошоломили його. Жидівська хитрість, мов сокира, обтинала немилосердно всі зелені галузи посного дерева його надій і планів. Но найстрашніший удар, удар в саме серце, мав доперва тепер слідувати.

 

Заледво рабин сховав Ісаакові гроші, аж тут нараз повстало якесь замішання у дверей. Жиди сперлися і не хотіли якогось чоловіка пустити в комнату. Но той зручно розіпхнув їх, кричачи: «Пустіт, пустіт мене!» — і ледве жиди могли прийти до себе, уже він стояв серед комнати. То був Невеличкий. Ставши серед комнати, він склонився перед рабином і зачав таку мову:

 

— Сини Ізраїля! Не жаль мені вас, що остаєте в грубім заблудженю, но жаль ми того гідного, поважного мужа (при тім іронічно усміхнувся і всказав Ісаака), котрий через тоє так багато страдає. Можучи роз'яснити важну тайну, уважаю за свій обов'язок не мовчати, а сказати кілька слів в єго обороні. Ви дармо викликаєте єго, — єму ваша клятва не пошкодит, бо він не єсть жид!

 

Шепіт здивування перебіг по цілій громаді, Ісаак обернувся і вперив свої тусклі очі в лице Невеличкого.

 

— Так, я не обманюю вас! Случай відкрив мені недавно тайну походженя сего чесного мужа. В селі Розгірчу, в камінній печері, я знайшов случайно кістяк єго матері, внучки посліднього графа Шепетинського, а жони славного колись розбійника Довбуша. Отая книжка, котру складаю тепер в руки єї наслідника, оповіла мені історію єго первих днів. Мати сего Ісаака з малою дитиною убігала перед мнимою, здає ми ся, погонею серед лютої зими. Зблудивши в горах, забігла в коршму розгорецьку, де мешкав шинкар Бляйберг. Там она умерла, а син єї лишився живий, як сама ту пише. Вправді, немало я здивувався, знайшовши коло єї кістяка ще й кістяк малої дитини, но тоє скоро мені роз'яснилося, скоро-м побачив при тій дитині всі тії річі, які жиди кладут з умерлими до гробу. У жида, видко, уродилася також дитина, — може, нежива, може, потому умерла, а він, боячися підозріня, що забив чужу, незнану женщину, а може, з якої інної причини, затаскав оба трупи в тайную печеру. Хто знає, може, в разі їх віднайденя гадав зложити вину убійства на опришків? Прошу вас про тоє, — кінчив Невеличкий, — дати спокій тому чесному мужеві, і тепер, гадаю, всі ви поняли, що він до вашого круга не належит!

 

Невеличкий, віддавши Ісаакові знану нам псалтиру, відступив.

 

Ісаак не вирік ані слова, но упав омлілий на землю. Жиди боязко смотріли на нього, но не зближалися, не рятували. Рабини і шкільники удалилися також.

 

Чи ви коли іспитали чувство жалю, який будиться при погляді на дармо, безплодно пережитую жизнь? Чи ви коли викликнули із глибини свого существа: « Суєта суєт і всяческая суєта », узрівши, що все, в що ви вірили, що ви любили, за що ви жертвувалися, — пуста мара, призрак, ілюзія?..

 

X. Подвиги обох братів

 

 

 

Запровадивши Олексу в полонину, сини його сстали майже цілий тиждень з ним, помагаючи дідові Максимові вівці пасти або роблячи що було треба коло колиби. Но в неділю рано пішли «на села», як виражався Максим, — мовили йому, що до церкви.

 

Де були цілий день, — хто їх там знає?

 

Настала темна ніч після тої сумної неділі. Сон і пітьма залягли Перегинськ. Петрій з жоною і старою служницею спали в світлиці, слуги по стайнях і оборогах — для осторожності.

 

Іванко спав також на оборозі. Йому, мабуть крізь сон, причулося, що хтось скочив через перелаз. Напівсонний, підвів він голову догори: тихо всюди, місяць світить серед погідного неба, видно ся, хоть гроші числи! Нараз здалося йому, що щось, мов тінь, перемкнуло попід пліт.

 

— Пек ти, маро! — воркнув сам до себе Іванко, протираючи очі і піднімаючи голову вище. Не видів, однако ж, нічого більше, тільки — чи дійсно, чи йому причулося — щось тихенько засичало, мов гадина. І знов стало тихо.

 

Довго ще не міг заснути Іванко, хоть уже зовсім нічого не було чути. Якось моторошно стало йому, він накрився з головою подігачкою , — і в тій хвилі знов причулося йому, якоби щось тихенько, осторожно рипнуло дверми сінними.

 

«Ex, може, старий господар не може спати та йде надвір проходитися», — подумав собі Іванко і небавом знов заснув.

 

Но не сон то був і не привидження, що бачив Іванко із оборогу. Не старий Петрій рипнув дверми, виходячи надвір! Се були наші хвати, котрі через тиждень, сидячи в колибі діда Максима, придумали новий, смілий план.

 

Зручно, тихо, притискаючися щосили до плоту, просовгався Ленько, мов гадина, аж до угла Петрієвої хати. Він добре знав, що на оборогах напротив вікон сплять слуги і що деякий може не спати і побачити його. Місяць ясно освічував передню часть хати, і неможлива була річ пробратися туди до дверей, не стягнувши на себе відки-небудь уваги. Він рішився прото крізь загату, припираючу до угла і заложену околотами соломи, продертись на другу сторону. Тамтуда, в тіні, легко йому буде достатися до дверей. Відразу, вправді, він не міг тамтуда удатися, бо з тої сторони була стодола, де також находилися пси. Поволі, уникаючи всякого шелесту, вдерся Ленько на загату і, сунучися поверх околотів аж попід самі кроковки, узрівся небавом на другім боці. Тут, однако ж, чекала його несподівана опасність. Пси лежали під стодолою, і видно було, що не спали. Один підняв навіть кудлату голову і гаркнув до місяця.

 

«Що ділати?» — подумав собі Ленько.

 

По хвилі намислу прийшов на слідуючий спосіб. Легенько, уникаючи шелесту, він припідняв трохи один околот і спустив його потиху надолину. При тій спосібності побачив, що там лежало їх ще два. Тоє урадувало нашого хвата.

 

«Маю спосіб, — подумав він собі. — Ану, чи занюхают мене собаки крізь деготь і солому?»

 

Мусимо тут замітити, що наш удалець, ідучи на нинішній подвиг, звичаєм всіх злодіїв, помастився сильно дьогтем, щоби змилити нюх собак.

 

Він спустив з попередньою осторожністю ще один околот, но не зовсім, — оставив його насторчак і за його покровом спустився і сам на землю. Собаки, задля повільності і тишини цілого того маневру, не зауважали його.

 

Но тепер приходила ще одна, трудна переправа — іменно до дверей. І тут винайшов дотеп Ленька добрий спосіб. Він тихенько прикучнув за лежачії на землі околоти, зручно ляг на землю і простерся на ній доразу, а потім почав стягати на свій хребет околот, лежачий поруч нього. По недовгій хвилі один околот лежав на його хребті, другий по правій, а третій по лівій руці. Він був таким способом так добре схований, що в грубій тіні і найвправніше око не було би під тою купою соломи дослідило живого чоловіка.

 

Розкрачивши звільна під околотами руки і ноги, мов жаба, він зачав незначно рушатися, не піднімаючи тулова з землі і двигаючи на собі всі три околоти. Хоть до дверей не було дальше як 10 кроків, то прецінь стратив при тій переправі більше як чверть години.

 

Вкінці приповз до дверей — знов треба було один околот поставити насторчак, щоб за ним встати і спробувати замка у дверей. Неймовірна терпеливість, витривалість і осторожність допомогли Ленькові і тоє зділати. Двері не були замкнені, і, кромі незначного скрипу, котрий, однако ж, учув Іванко на оборозі, не проізойшло при їх отвиранні нічо такого, що би могло було зрадити злодія.

 

Ввійшовши до сіней, він не замедлив замкнути двері зсередини, поповз навіть на пальцях до хатніх дверей, приложив ухо до шпари і довго прислухувався сапанню сплячих, стараючись з нього дізнатись, кілько людей в хаті спить. Результат того наблюдення, видко, задоволив його, но осторожність його не успокоїлася. Він намацав під стіною в сінях грубий дрюк, обмацав його з кінця до кінця, чи не запне о що і не наробить стуку, потім підняв його легко і осторожно вгору і опер одним кінцем о клямку дверей, а другим положив його на землю. Зробивши то, він поповз до того місця, де кінець дрюка стояв на землі, обмацав ціле місце добре, добув із-за ременя круцика і осторожно викопав ямку, в котру для ліпшого опору вложив кінець дрюка. Тепер свобідніше уже ступив до дверей і знов надслухував. Все в хаті було тихо, як поперед.

 

Де ж брат його, Сенько? Чи він дав брату самому іти на тоє небезпечноє діло, а сам сидить де збоку та чекає на готове?

 

О, Сенько не такий, Сенько також трудиться і бореться, — шкода, що не за чеснішу справу!

 

Після умовленого плану мав Сенько для більшої осторожності дістатися до сіней з противної сторони. Він осторожно приповз до угла і, остаючи в тіні, по довгім труді успів продерти стріху в причілку, все за поміччю малого круцика, котрим порозрізував повересла, котрими китиці були прикріплені до лат. Витягнувши відрізані китиці, Сенько піднявся вгору на руках і втиснувся на підро , що було над стайнею, — те підро складалося з самих кругляків, на котрих лежала тонко розтрясена солома. Перший крок, котрий зробив Сенько по тій небезпечній підставі, був дуже неудачний, — його нога звихнулася, а кругляки розсунулись, вправді потиху, но так, що межи ними зробився широкий отвір, в котрий Сенько шморгнув майже цілою половиною тіла, заледво успівши ухопитися руками скрайніх кругляків.

 

Власне під тим отвором стояла широка, з грубих брусів збита постіль, на котрій спали слуги. Сенько наступив ногою одному з них на грудь. Пригнетений пробудився.

 

— Бантромею, ти, тумане вісьмнадцятий , чи знов-єсь ми вивалив ножище на груди? — так воркнув пробуджений слуга і пальнув Сенька по нозі. Заперши в собі дух і держачися міцно кругляків, щоби не провалитися до решти, Сенько підхопив ногу догори. Парубок, позбувшися натиску, воркнув ще щось, обернувся сердито на другий бік і за мінуту захропів на всю стайню.

 

Перечекавши добрих 10 мінут, спробував Сенько піднестися догори, а коли йому тоє удалося, зачав звільна, обмацуючи руками кругляки, лізти к сіням. Ось уже і платов, за нею сіни. По платві поліз Сенько до угла, щоби ним спуститися вдолину.

 

Добру хвилю чекав Ленько під дверима на брата. Його слух був напружений, він добре чув воркотання парубка за стіною і хрупотання соломи в зубах коней, но не міг почути шелесту, котрий би, після його думки, походив від зближаючогося брата. Нараз ту ж над собою почув легке сичення, подібне до приглушеного сичення змії. То був условлений знак. Він таким самим сиченням відповів, — і Сенько, осмілений присутствієм брата, якраз зліз без драбини і став в сінях.

 

Не мовлячи і слова, поклякали оба на землю, щоби намацати двері від пивниці, о котрих говорив Іванко.

 

Сенько знов первий засичав. Ленько підліз до нього, — двері були знайдені, дірка від замка намацана.

 

Ленько добув із-за пазухи витриха , — без звичайного скрегінцання отворився замок, лиш пивничні двері, трохи неосторожно підняті вгору Сеньком, скрипнули злегка. Браття ввійшли по вигідних сходах до пивниці.

 

— Запри двері! — шепнув Ленько братові.

 

Сенько, однако ж, не міг витрихом нич зділати, — замок, видно, з трудністю заходив, — і він мусив його оставити, не хотячи наробити більше стуку.

 

— Тепер ми на добрій дорозі, — шептав Сенько братові. — Час засвітити ліхтарню!

 

— Пст! Чи чуєш? — шепнув Ленько, здригнувши.

 

В сінях зробився стукіт. Дрюк, котрим підперті були двері хатні, упав — не знати, чи сам від себе, чи стручений.

 

Ледве чутно скрипнули двері, — відай, хтось вийшов із хати.

 

Слабенький луч світла проник крізь шпарку при незамкнених дверях до внутрі темної пивниці…

 

Луч той стається чимраз ясніший, сильніший… В сінях чути шаркання босих ніг по землі… Хтось зближається до дверей пивничних…

 

Оба браття, мовби пхнені невидимою рукою, розскочилися і поставали в темних кутах, однако ж досить близько один від другого.

 

Протягло заскрипіли пивничні двері, потік світла бухнув до темного простору, на сходах показалися насамперед босі худі ноги, потому коліна, потому старий сердак, накінець рука з ліхтарнею.

 

То був Петрій…

 

— Ex, як же я мізерно спав! — воркотав на другий день сам до себе Іванко, будячись. — Що за паскудні сни! Чорт бере таке спанє!

 

Іванко, хоть невиспаний, встав, умився, помолився богу й хотів іти будити других парубків, коли нараз прийшло йому щось на гадку.

 

— Хіба най ще сплят півгодини, я побіжу на Довбущуківку. Так-єм вчора на зарінку загулявся, що-м бідній Демчисі забув і їдінє віднести. Скарай мя боже за таку недбалість! Мені ту добре спати-сапіти, а она, нещаслива, там коцябне на холоді та на росі!

 

І чесний парубок взяв кусень свого хліба, котрий дістав був на вечерю, і з півкопи печених бараболь та побіг щодуху в Довбущуківку.

 

— Відай, спит єще Демчиха, якось не чути єї співу! — говорив він сам до себе, зближаючися до буди, в котрій сиділа нещаслива божевільна.

 

Но що за страшний несподіваний вид представився йому, коли зовсім близько підійшов к буді! На землі, простерта, лежала мертва Демчиха, поцарапана і погризена зубами так, що годі було і лице її розличити. Кров давно уже застигла в ранах, — видно, давно уже, бідна, віддала богу духа. А страшно, відай, мучилась до смерті, пальці глибоко впила в землю, а ногами заперлась о перегнилу дилину.

 

Іванко остовпів на той вид. Хто міг у так страшний спосіб позбавити життя тую нещасливу жінку? Він не умів собі дати одвіту на той вопрос, а прецінь очевидно було, що хтось другий ю замучив. Довго стояв Іванко, не сміючи і доткнутись покаліченого трупа. Нараз затрясся судорожно і, мов стріла, пустився бігцем до Перегинська. Смертельна блідість засіла на його лиці, в бігу згубив навіть капелюх, задихався, — но біжить, не задержується…

 

Напівсумний, напіввеселий їхав Андрій на своїм гарнім конику до Перегинська. Ще рано він схопився, — і його тривожили погані сни. Графині Кралінській не полегшало, Дозя плакала, но він не остався при них, його щось перло додому. Чи не предчувала душа його нового нещастя?

 

На дорозі узрів він Іванка, біжучого без пам'яті, блідого, простоволосого, і серце голосно застукало йому в груді неіз'яснимою тривогою.

 

— Іванко, Іванко! — закричав він. Іванко оглянувся, а пізнавши Андрія, задержався. Він рад був з ким-небудь поділитися страшною новиною.

 

— Що сталося? Куда так біжиш?— питав Андрій, коли Іванко порівнявся з ним.

 

Іванко розповів йому все, що бачив. Андрій свобідніше відітхнув, — він думав, що, може, дома не знати що сталося.

 

— Заверніт-но, подивітся самі! — говорив Іванко, прийшовши до себе.

 

Андрій послухав його, — вони оба вернулися на місце, де лежав так страшно обезображений труп Демчихи.

 

Як здивувався Андрій, коли коло трупа побачив злощасну грубу ломаку, котра вчора тілько болю нанесла його тещі, графині Кралінській! Він добре бачив тоє нещасне орудіє і тепер пізнав його відразу. Йому стало ясно, що таємнича потвора, котра вчора кинулась була на його тещу, замордувала нещасну, божевільну Демчиху. Він розповів тоє Іванкові, котрий слухав того оповідання, мов казки о відьмах і острах[ах], з широко отвореним ротом і з вибалушеними очима.

 

Андрій осмотрив трупа і переконався, що нещаслива довго борикалася, заким улягла перевазі, — по чім, запевно, уже страшно покалічена, зістала удушена.

 

Андрій застав матір, занятую топливом і чогось неспокійную. Вітця десь не було в хаті. З упреком, крізь котрий світила ясно матерня любов, повітала мати Андрія.

 

— Де ж твоя молода жінка? Чи не ласкава була хоть заглянути в нашу хату? А правда, она графиня, а ми бідні хлопи, правда! Но єсли була ласкава піти за хлопського сина, чому ж не ласкава заглянути в хлопську хату?

 

— Дайте спокій, мамуню, — уговорював ю Андрій. — Ми єще вчора вибрались були вас відвидіти, та випадок, — видите, — нещастє сталось!

 

— Що такого? — спросила мати. — Може, що…

 

Андрій перервав її мову і оповів цілу річ. Петріїха одебеліла. Вона живо сочувствувала нещастю хоть би і зовсім чужого чоловіка, — вона була, як всі женщини.

 

— І що ж то за страшилище? — спросила вона.

 

— Хто знає? Но оно, бачу, єще бушує в нашій околиці! Нині бачив я новую єго жертву. — Андрій оповів матері, що видів в Довбущуківці.

 

— Боже милосердний, — скрикнула вона, — що то може бути? Та коби єще деякої пакості не наробило?

 

Тоє мовлячи, оглянулася по хаті і спостерегла, що старого не було.

 

— Де отець? Не видів ти вітця?

 

— Ні, або що такого?

 

— Та десь вийшов єще досвіта і не приходив до хати. Не знаю, чи взяв на себе кожух, — ти знаєш, він легко може перестудитися! Такий слабий чоловік, і ще му треба кудись досвіта волочитися?

 

Вона поглянула на жердку, де висіло шмаття, — кожух висів також.

 

— Боже милосердний, кожух єсть! Він без кожуха нігде не виходит! Він десь мусит бути туй! А я го ціле рано не бачила!

 

В тій хвилі ввійшов Іванко до хати.

 

— Іванко, не видів ти де господаря?

 

— Ні!

 

— Іди-но на обійстє, посмотри, де він діваєся. Уже час снідати, заклич го на сніданок.

 

Іванко побіг, но незадовго вернув, говорячи, що господаря ніде нема і що нікотрий із парубків його рано не бачив.

 

Зловіще предчувствіє тьохнуло в серці Петріїхи. Андрій дуже став неспокійний і вийшов.

 

— Господи мій, — сказала Петріїха, скриваючи свій неспокій, — десь старцунові треба волочитися по росі. Він, певно, досвіта пішов на поле оглядати жито. Ще де перестудится та буде хевкати!

 

Петріїха говорила так, щоби самій собі розтолкувати щезнення мужа і так прогнати свій неспокій.

 

— Ану-но, я збігаю на поле та закличу їх домів! — сказав Іванко.

 

— Збігай, збігай, а озьми кожух з собою. Тепер ще холодно надворі, най огорнеся!

 

Іванко взяв кожух і побіг на поле. Петріїха трохи успокоїлася, — взялася доварювати обід.

 

Сонце пречудно сходило понад горами, мла осідала по чагарях та тонула в темних борах, весело шумів потік за огородом, — весело було на світі.

 

Петріїха щохвиля виглядала через вікно, чи не вертає її муж. Уже обід був готовий — муж не вертав.

 

Аж ось дивиться вона, біжить Іванко, а на плечах несе кожух, так зложений, як його взяв із хати. Кров її ледом стялася.

 

Нараз страшний підземний крик затряс хатою. Вона зірвалася і вибігла в сіни. То був крик Андрія…

 

 

 

XI. Нічні мари

 

 

 

У Арона в Жидачеві було 10 пар гарних коней. Минувшого тижня він закупив їх із розпроданої конюшні одного перешумілого графа для другого, котрий доперва мав намірення перешумівати. Він мав їх у себе задержати тиждень, доки у нового властителя не буде готова стайня, і власне в понеділок мав їх уже транспортувати. Арон обіцяв був графові, що винайме для них в Жидачеві на час порядну і обширну стайню, но чи то з скупості, чи то для того, що такої стайні в Жидачеві не було, він залишив то і велів лишень двом парубкам стеречи їх на луці, а на ніч окривати грубими коцами.

 

Як знаємо, два із почтенних просвітителів ізраїльського народу мали храп на тих коней: Хаїм і його підручник Герш-Григорій. Ніч перед понеділком вони опреділили на виповнення свого чесного предприняття.

 

За Жидачевом в сторону Дністра тягнеться широка рівнина — луки, пасовиська. Там Аронові слуги стерегли коней день і ніч. Коні полягали уже спати, слуги понакривали їх коцами, самі розклали огонь та й гуторять собі де о чім, щоби їх сон не брався. Дивляться вони — аж стежкою ідуть якісь два чоловіки, мабуть, жебрущі жиди, абощо. Один — великий, грубий, пообвішуваний торбами і лахами довженної бекеші. Другий — низький, горбатий і похилений. Оба, видко, старі, з довгими бородами і пейсами, а коли приблизилися до ватри, узріли слуги, що високий, грубий жидисько був сліпий на обі очі.

 

— Добрий веціг вам, панове! — промовив жидівським, шепелявим язиком горбатий провідник.

 

— Добре здоров'є! — одвітили слуги. — А куда бог провадит?

 

— Ой, не бог провадит, а отой драбуга , — пробовкнув плачливим голосом сліпий довган. — Будьте ласкаві, панове, сказати нам, куда дорога до Жидачева і чи далеко ще маєм іти?

 

— Та тов стежков зайдете до Жидачева, але то не близько! — відповів один із слуг.

 

— А пгавда, що ми на добгій стезці, га? — крикнув докорительно провідник до сліпого. Той нич не сказав, но нетерпеливо кивнув головов, що мало значити: «Дурак з тебе, дай мені спокій!»

 

— Чи не позволили би ви нам, панове, троха відпочити коло вас та загрітися? — відізвався знов сліпий уриваним, глибоко з горла добуваючимся голосом. — Бачите, я старий, каліка, змерз і змучився! Ще мя отой паскудник виводив чагарями, та нетрями, та пустими стежками, та великими ніворотами!

 

Слуги засміялися наголос, почувши, як сліпий жид кидає цілими копицями слів в бесіді.

 

— Та про мене, — обізвався один, — сідайте собі та спочніт. Погуторим дещо, не так нам ся буде хотіти спати.

 

Жиди посідали, зачали дещо бесідувати, вкінці сліпий каже:

 

— Ex, я голоден, як собака, нічого не їв від посліднього разу! Гей, ти, де ти, балагуло, маєш ти там що на зуби?

 

Горбатий провідник, почувши таку бесіду, навпростець шморгнув рукою в торби сліпого, вийняв добрий хліб, сіль і спору фляшку горівки.

 

— В дорозі всьо знадобится, — проговорив він, усміхаючись, і розложив запаси при ватрі. — Гей, сліпий, попроси-но тих людей, най вецеряют з нами!

 

— Прошу, прошу, будьте ласкаві! — просив сліпий. — Ти, провідник, чому ми не укроїш хліба?

 

Провідник звивався скоро: і сліпого годував, і сам не дав завстидатися. Слуги спочатку трохи унималися, но небавом, поприсувавшися, зачали полошити так, що ану. Арон-скупар не найліпше їх годував.

 

— Може, позволите порційку парухи ! Славна горівка! — промовив сліпий.

 

Слуги були русини родом. Того вам досить.

 

— Ей, коби ви були такі добрі, позволили нам ту троха передріматися? — спитав знов сліпий.

 

— О, і переспітся, ми вам не боронимо, — сказали слуги в один голос.

 

Жиди поперевертались; в мінуті хропіли-сапіли, як діряві ковальські міхи. Фляшка з горівкою, відай случайно, остала несхована.

 

— А славну, собаки, паруху мают! — сказав один слуга до другого, прицмокуючи зубами.

 

— Варто би ще троха скоштувати. Ади, онде ю лишили, забули сховати. Завтра, як встанут, скажем, що фляшка перевернулася і виллялась на землю.

 

За чверть години з жалем один за другим поглядав на сухе денце фляшки.

 

— А славна сивуха, чорт бери жидівське плем'я, — бовкотав один, перевертаючись горіниць на землю.

 

— Бігме, варто пити і зуби облизувати! — воркнув другий, лежачи уже на землі. За мінуту забули оба уже о світі, і о конях, і о цілім жидівськім племені.

 

Та й хропли наші молодці, — далеко чути було їх дует! Жиди повставали і тихо захихотались:

 

— З тими свиньми легка справа! — рік горбатий.

 

— Тепер же ходім до свого діла! — повелів, но тихо, сліпий.

 

Та ба, добре то якийсь казав: «Чоловік стріляє, а бог кулі носит!» Таке ж і наші жиди. Правда, слуг вони перехитрили, та перешкода чекала їх там, відки її найменше сподівалися. Ледве приблизилися до першого коня, ледве Герш положив на нього руку, аж той зірвався на рівні ноги, фиркнув ногами так, що Герш аж ногами накрився, і заірзав. На той голос всі коні посхапувалися і збилися в купу. Наші жиди ані руш не могли приступити до них.

 

— А, вовче стерво!— стогнав Герш, встаючи і держачися за коліно. Він поштильгукав для осторожності погасити огонь.

 

— Жиде, жиде! — бормотав один слуга скрізь сон. — Чорт би твоєї матері голову скрутив, славну горівку маєш.

 

З тими словами він обернувся на другий бік і захропів ще голосніше, як поперед.

 

— Дідьча мати би ся тобі в печінки всадила! — кляв Герш, тримаючися за коліно, і догасив огонь.

 

Що не накоськався Хаїм, що не назаходився Герш, — ані руш було зловити хоть би одну коняку. Такі, собаки, були учені чи бутні !

 

Нараз на противнім боці щось легенько, тоненько заірзало. Мовби злий дух вступив в стадо. Всі коні в один раз фиркнули задніми ногами і погнали там, відки походив голос. Наші жиди ще не здужали добре прийти до себе, коли бачать, коні стоять вкупі, а межи ними двигається якийсь чоловік, котрий щосили квапиться позв'язувати всіх коней за шиї.

 

Хаїм і Герш шепнули до себе по слову і, неспостережені, поповзли до незнаного чоловіка. Заким той оглянувся, уже Хаїм сидів на однім коні, а Герш на другім, оба, однако ж, тісно прилягли до шиї коней.

 

Но коні уже всі були зв'язані, а незнаний чоловік легко, як вивірка, вскочив на одного із них, свиснув тихенько, і все стадо вихром понеслося по рівнині. Немного хвиль, — і слуги Арона, Жидачів і пасовисько були далеко за ними.

 

— Тепер пора! — шепнув Хаїм Гершеві. Той незначно піднявся, щось понушторив коло пояса, блиснув капсель, ценькнув курок, — вистріл із пістоля ревнув широко долами, а кулька свиснула мов молнья. Таємничий їздець в тій же секунді приник головою до шиї коня.

 

— Він готовий! — шепнув тріумфуючо Герш. Но незнаний їздець в тій же секунді шарпнув за шнур, котрим зв'язане було стадо, — всі коні несподівано скочили вбік, Герш стратив рівновагу і, не хотячи злетіти з коня, упустив пістоль на землю і рукою учепився гриви.

 

— Ха, ха, ха! — засміявся злостиво таємничий їздець, даючи через то пізнати, що зовсім ще не готовий.

 

Хаїм добув свій пістоль, прицілився, — лишень що хотів опустити курок, коли, втім, нараз коні шарпнули сильно вперед, він переважився взад так, що потилицею гримнувся о клуб коня, а пістоль пирс йому далеко з рук.

 

— А що, жидки, — говорив тепер їх незнаний товариш, — маєте єще які пукавки? Я би вам радив сховати їх на потрібнішу хвилю!

 

— Знаєте ви що? — говорив він дальше, поволі цідячи слово за словом. — Я їду тепер з вами до Стрия, там добрий суд на злодіїв.

 

Під жидами задилькотали коліна. Вони ледве держалися на конях. Перший Хаїм відізвався дрижачим голосом, котрим хтів, мимо того, удати невинного:

 

— Овва, велике діло, і що ж нам суд зробит? То прецінь наші коні. То ви посидите собі!..

 

— Так? — відказав протяглим голосом їх товариш. — То дуже добре!

 

По такім одвіті свиснув. Коні помчали стрілою.

 

— Скачім і утікаймо!— шепнув Герш до Хаїма.

 

— О, не утікнете, — крикнув незнайомий. — Що вас чекає, то вас не мине.

 

— Знаєте що, чоловіче, — зачав Хаїм лагідніючи, — ми вас не знаєм, ви нас не знаєте…

 

— Ого! — відкинув незнайомий. — Ви мене не знаєте, але я вас — то так, як свою кишеню!

 

— Добре то, — продовжав Хаїм, — але нащо ви маєте собі зачинати з нами? Чи не волимо ми добрим способом розстатися?

 

— Я власне хотів з вами собі зачати, а розставатися… не маю охоти!

 

Знов слідувало довге мовчання. Коні гнали як бішені, вітер шумів їздцям коло ух. Жидам ставало щораз страшніше.

 

— Знаєте що, жиди? — зачав тепер незнайомий. — Видите самі, що тепер ви і коні в моїх руках? Видите, що можу вас тепер запакувати до семінарії, і то порядно, бо я знаю добре, чиї се коні. Но я не такий злий чоловік, я не хочу вашої згуби. Но знов, з другої сторони, бачите, задармо не можу вам віддати своєї здобичі! Правда, ви би без мене, дураки, не були і до раня зловили одного коня, но я вам їх відступлю всі, а властиво я то до тебе говорю, Хаїм!

 

Хаїм здригнув. Він пізнав, що незнайомий знає його і що з ним ніт жарту. Но заразом він урадувавсь, що так пишна добича остане при нім.

 

— Добре, добре, — сказав він на вид рівнодушно. — А що хочете за свою штуку?

 

— Гогов, жиде, чи не хотів би ти мені кинути кілька паперків і зад показати «за мою штуку»? Зажди, серденько, не туда стежка в горох! Ти єще в моїх руках!

 

— Але ж прошу я вас, я вам того не казав, — толкувався Хаїм.

 

— Так буде, — сказав рішительно незнайомий. — Я остану у тебе, доки мені ся сподобає, — ти, однако, сам в своїй пустині, — і буду твоїм спільником. Того нездару, що коло тебе їде, можеш пустити в дураки. Він лишень до фанфаронади хват, а до роботи — ліпший кіл в плоті.

 

Слідувала хвиля мовчання.

 

— Отже, так буде, — продовжав незнайомий. — Я буду тобі достарчати товару, ти сиди собі та дихай, но зато половина грошей моя! Пристаєш?

 

Хаїм хотів торгуватися, но нейзнайомий не відповідав на його закидки.

 

— Пристаєш? — вопросив він його другий раз. — Нині мав-єсь спосібність видіти мою зручність!

 

— Пристаю, най буде й так!

 

— Як будем дома, даш ми писаний контракт; ти прецінь знаєш наше письмо?

 

— Знаю, чому ж би ні?

 

— Ну, то добре! А знаєш що ще? Я ти говорю по щирості і тобі також, Герш, — не важте ми ся нікотрий щось-кудись на мене збоку силка ставляти, абощо! Уважайте, що я не лишень нині, но і кождої хвилі можу вас дотла зруйнувати!

 

— Ей, — бовкнув недовірчиво Герш.

 

— Не віриш? Я ти скажу лиш один прикладець! Ти знаєш Ісаака Бляйберга? Правда? Ти був нині у Арона? Правда? Ти видів, що там діялось? Правда? А знаєш ти, хто му то всьо наробив?

 

Жиди аж руками ударились в чоло. Вони пізнали в таємничім товариші того міщанина, що відкрив походження і рід Ісаака. Читателі, сподіватися, давно вже пізнали в нім Невеличкого.

 

— Чого так народ тиснеся в дім Арона? Чи знов кого рабини судят? — питав один жид другого в понеділок рано на улиці в Жидачеві.

 

— Ей, де там судят! — відповів запитаний. — Хіба не знаєш, що сталося?

 

— Та що такого?

 

— Таже Арон повісився нині рано.

 

— А то чому? Через що?

 

— Десь му якісь злодії коні украли із пасовиська.

 

— Та чи багато?

 

— Десять пар.

 

— Ов!

 

Жид цмокнув аж три рази, почувши тоє, покивав головою, — хто знає, чи з жалю за Ароном, чи з досади, що йому не удалося ніколи дістати в свої руки таку славну здобич?

 

— Треба піти і собі подивитися на небіжчика. Добрий був чоловік!

 

Тої самої ночі, так багатої в випадки, глухо дудніли погреби і підземні хідники, ведучії в внутр Чорної гори від пивниці Петрієвої. Тускле світелце блискає в грубім сумерці і двигається прудко наперед. Дві тіні мелькають і губляться в темноті.

 

— Осторожно ідім, щоби-сьмо де не впали в яку пропасть! — шептав.Сенько до свого брата.

 

— Не бійся! Держи світло вгору, щоб мож було видіти дорогу!

 

Вони йшли довго, мовчали. Під їх ногами була вогка земля. Но небавом почувствували під ногами камінь, котрий глухо, понуро стогнав від їх кроків. Тут хідник зачав кривитися і путати. Багато було в стінах дір, шпар, прорубів і отворів, браття не могли в кождий і заглянути. Вони постановили держатися найширшого хідника.

 

— Спішім скорше, Леньку! — шепнув тривожно Сенько. — Чи чуєш, хтось іде за нами!

 

Ленько оглянувся. Груба темнота ударила його в лице. Остав . Чути глухий гомін кроків здалека.

 

— Біжим! Зближаєсь! — шепнув Сенько і побіг наперед. Камінь глухо застогнав під ногами братів. Ленько чув, як волосся встає йому на голові, він гнав за братом.

 

Нараз Сенько став мов вкопаний. Ленько надбіг і також затримався. За ними чути дуже виразно голосне ступання кроків, — ухо братів навіть розличає змішані голоси погоні!..

 

— Наперед, Сеньку! Женут за нами! — шепнув Ленько.

 

— Я не можу, — шепнув Сенько, здригаючи. — Там хтось стоїт перед нами!

 

Ленько поглянув. Морозом перейшло йому поза плечі!..

 

«Чи мара?» — подумав він собі.

 

Перед ними, і то в невеликім віддаленні, стояв високий чорний чоловік, — вони при тусклім світлі ліхтарні виразно бачили його. Одна рука була витягнена напоперек хідника, друга держала каганець.

 

За ними чути щораз ближчі голоси і стук, — перед ними таємнича мара стоїть неподвижно, німо…

 

Браття чувствували, як коліна зачали під ними дилькотати, як їх члени судорожно корчились, як їм грудь стискало і віддих запирало.

 

Ленько пустився вперед, но ноги відказали йому, — він не міг рушитись. Сенько хотів повернутися, ліхтарня упала йому з рук, світло загасло, скло брязнуло о камінь. Брязк той прошиб слух братів, мов вістря кинджала.

 

Темнота груба обгорнула їх. Лиш каганець в руці таємничого чоловіка світився і ярів ще живіше, ще ясніше…

 

 

 

XII. Олекса

 

 

 

Гарний, пречудний ранок липневий в полонині. Престіл природи — гори сіяють пліняючим блеском, строяться в неописанну красоту.

 

Дуже досвіта, ще й не зоріло, пішов дід Максим на засідку на готури . Як кождий гуцул, дід Максим за молодших літ був запалений стрілець. На старість він не міг уже дертися по чагарях, но часто любив стріляти із засідки. Пси лежали поприпинані в кошарі. Колиба була трохи оподалік, під грубою смерекою, і лежала в невеличкім ярку, щоби ю вітер не розметав.

 

Олекса Довбущук за той тиждень ще не прийшов зовсім до давніх сил. Противно, труди далекої дороги, відбутої пішки, гризота і безсонність грозили поновленням його недуги. Він лежав в колибі з запалим лицем, — дід Максим накрив його своєю деркою .

 

Довго лежав Олекса, думаючи та перевертаючись неспокійно на лиховій постелі. Тихо було кругом, світ спочивав ще під густою мрякою. Нараз почув Олекса якесь харкотання, — йому здавалося, що се пси герштикаються в кошарі.

 

Но заледво здужав обернутися, узрів перед своїми очима вид, перед яким і найсмілішому задрижало би серце в груді. З розпущеними руками, шматами, галуззям і бур'яном пообкручуваний, з лицем не до розпізнання, летів просто на нього якийсь чи чоловік, чи дух — житель пекла…

 

— Га, га, га, га! — рикнула страшна мара, кидаючися затекло на Олексу. — Я прецінь маю тебе, я прецінь знайшов тебе!.. Ми разом, разом, разом! Ги, ги, ги!..

 

Олекса, мимо слабості, схопився на ноги, — коліна дрижали під ним.

 

— Зі мною, зі мною ходи! — вищало страшилище. — Она боронилася і пішла, ти не боронися!.. Ти підеш, правда?

 

Мара старалась общепити його руками, — Олекса ускользнув набік.

 

— Хліба, хліба, хліба! Я голоден! Я змерз! Я хочу пити, но не кров! Пощо ви мені крові даєте, я єї не хочу! — ревіло страшилище, спиняючись в місці, но нараз пруднулось знов до Олекси.

 

— Ходи, ходи зі мнов! Не утікай! Не бійся, я знаю тебе! Га, га, га, не ховайся переді мною! Що, ти не тямиш, як ми летіли на воронах? Ти не тямиш, — ми були малі, ми їздили на татовій палиці?.. Га, га, га! А собака-палиця раз підо мнов сполошилася, — не хотіла, щоб я на ній їхав! Ходи, ходи, ходи!..

 

Олекса сим разом не міг уйти, мара общепила його в пів, — зачалась страшна, одчаяна борба. Мара шарпала Олексу, дряпала, кусала його до крові, всегда вищачи, кричачи і регочучись.

 

Олекса дармо кричав о поміч. Він лиш з криком більше сили тратив, — годі йому було видобутись із залізних обнять страшилища.

 

— Не кричи, не кричи, ми прецінь оба, ми разом!..

 

— Боже милосердний, чи ніхто не спасе мене із рук розбійника? — кричав Олекса в одчаянні. Його сила никла, він з трудністю ще держався на ногах, кров заливала його лице.

 

— Хліба, хліба, хліба! — пищала мара, кусаючи його в лице.

 

Послідній луч надії згас для нещасної жертви. Олекса побачив, що прийде згибати в страшних муках. Він ще раз напружив остаток сили, вирвав ліву руку і щомочі хопив нею страшилище за горло. Він чув, як пальці його з болю судорожно корчились, впивалися щораз глибше в тіло мари, чув її встекле харкання, бачив, як очі її набігли кров'ю і вилазили наверх, но і він сам прочувствував в тій хвилі страшний біль, йому стало темно перед очима, світ цілий поблід перед ним і щез, мов хмара, — він тяжко упав на землю, а з ним і мара, що учепилась його, як пантера…

 

— Ов, десь ви, хвати, запізнилися! Чи аж тепер із церкви! О, а ви де так промокли? — питав дід Максим Довбущуків, котрі здибали його, ідучого з засідки. Дід нині не мав щастя, не застрілив нічого.

 

— Та от, бачите, дідусю, — сказав Ленько, — пригода нам сталася!

 

— А яка?

 

— Та, видите, заблудили-сьмо вночі, ідучи сюда, а на додаток ще-сьмо бебевхнули собою з берега в якусь безодню! Щастє, що голови цілі маєм.

 

Читателі добре знають, що Ленько говорив неправду. Оба браття недавно що сполокали одіж — від крові.

 

— Ну, чи не дурні з нас, що ми в тій проклятій ямі так понастрашувалися? — шептав Сенько до брата. — І ми могли взяти відголос наших власних кроків за погоню, підпору — за хлопа, а порохно тліюче — за каганець! Що з нас за цапи!

 

— Ex, що, дурниця, — воркнув Ленько, котрого споминка о нічній пригоді вмиг позбавила гумору, — але де тії скарби? Я сподівався, що конче тим хідником зайдем до них. Чи не переховав їх лишень злодіяка Петрій деінде?

 

— Дай спокій, Леньку, не споминай лихом мертвого! Коли ми знаєм діру, потрафим ми і до миш дібратися!

 

— Але ж бо то мене дуже гніває. Ми гадали, що не знати де зайдем, а ми по довших трудах і мозолях очутилися на вершку Чорної гори. Ще дідьчі страшилища, аж ми дотепер бридко.

 

— Але відки там, в тій норі, взялися два медведі? Яка мара їх там занесла?

 

— Хіба не знаєш, що повідали, що наш прадід все водив з собою два медведі по лісах для оборони. Они мали бути до него дуже призвичаєні і вірні, як собаки. Хто знає, — може, то їх кості!

 

— Що ви там моркочете? — спросив дід Максим, котрий недочував добре і котрому прото ушла ціла та розмова.

 

— Нічо, нічо! Я кажу: «Не знати, що там тато порабляют!» — відповів Ленько.

 

Що почувствували три наші знакомі, вернувши до колиби, не будем описувати. Вони застали замісто Олекси Довбущука двох безобразних страшно покалічених і кровавих трупів. Один був отець Сенька і Ленька, а другий — Демко.

 

Прокляття вітцівське тяжелим ударом упало на обох братів і знищило їх, но вторе прокляття, тяжаче на Довбушевих скарбах, прокляття незгоди, самолюбства, насилля, користолюбія і упертості, вони, відай, лишили своїм потомкам!

 

А в хаті Петрія великий плач і завід ! Кирила знайдено в пивниці пораненого, покровавленого, убитого. Петріїха мліє, б'ється о землю. Андрій німий, безчувственний, но в оці його видно непевність і помішання одчаяння. Може, то послідній раз в тім молодім серці проблиснув з цілою силою юності огонь чувства.

 

Десь пополудні явився Бляйберг, блідий, страшний, з посивівшим волоссям. І Дозя приїхала, оставивши недужую матір, — приїхала віддати послідню честь свекрові, котрого за життя і не бачила ніколи. Іванко тяжко плакав по смерті свого добродія і побожився вислідити убійців його.

 

Графиня Кралінська також недовго тягла після тяжкого удару в голову, котрий получила від божевільного Демка в день шлюбу своєї дочки. Андрій плакав на її похороні. Но коли чувствував сильніший жаль — чи при погребі вітця, чи тещі, — хто тоє знає?

 

Пишний похорон справив Андрій вітцеві. Більше як 20 священиків йшло за домовиною, народ з далеких околиць плив а плив на тії похорони. А коли спускали трумну до гробу, — засипували рівночасно два грабарі інную могилу, в котру спустили перед хвилею тіло нещасної Демчихи.

 

 

 

Часть третя

 

I. Час ділання

 

 

 

Хто із галичан не тямить сумної пам'яті року 1863?

 

Ще зимою, з його початком, страшили людей розличні знаки природи, з весною прийшли дві найстрашніші фурії: пошесть і війна.

 

Як аномальні і невидані були явлення природи, так аномальний, дивний і неприродний був настрій людських умів в тім злопам'ятнім році.

 

Серед гарної підгірської околиці, на невеличкім горбочку край села К. білівся новий, опрятний, хорошенький дворець. Вікна виходили на гостинець, за котрим тяглася обширна рівнина, перетята рікою. Напереді виставав високо підмурований ганок, обмаєний здолу догори буйним зеленим диким виноградом. За домом тягнулись обширні господарські забудування, окружаючі в широкий півкруг рівне, плитами виложене подвір'я.

 

Погідний маєвий день хилиться к вечору.

 

Величаво клониться повне, золото-червоне сонце за сині, далекі гори. Теплий весняний вітрець ледве-ледве шевелить розкішними вітками винограду та розбиває густі тумани сивої мряки, що встають з ріки, мов духи із гробів. Рої комарів, мов воздушні флоти, кидані хвилями бурливого моря, то зносяться, то опадають, бзенячи тихо і ледве чутно. Із землі піднімаються чорні жуки, а з-межи листя безчисленних верб маєві хрущі і розпочинають своїм жужжінням тоту прелесну, заманчиву і чаруючу музику маєвого вечора, на котру складається і тихий шум свіжо розвитого листя, і бальзамічний запах тисячей цвітів, і все покриваючий шум далекої ріки, і рохкотання жаб, і протягле цвіркання сверщків в пахучій траві.

 

На ганку, на розкрашеній різаній лавочці, сидить двоє їх, — молодий муж і молода жона. Не сидять вони поруч себе, не обнімаються та не переливають з серця в серце щирі, відрадні, любі слова. Сидять вони мовчаливо, одно — на однім, друге — на другім кінці лавочки. Смотрять вони в розличні сторони: вона — на омрячену ріку, він — на село, над котрим зачинає підніматися тяжка хмара диму із стріх та причілків. А думки молодих супругів? Хто дослідить їх тайного, непостижного лету, — но то здаєсь певно, що і вони не сходяться, що і вони розминаються.

 

Молодий муж з чертою тихого жалю над очима — то наш знайомий, Андрій Петрій. Жона, повновида, товстенька, досить принадна дама — то Дозя Петрієва, Кралінська з дому.

 

Гей, не раз-то тяженько пожалував Андрій, що не послухав ради родичів! Не раз-то йому болем стислося серце, коли мусив зносити терпеливо всякі прибаги, упертість і гнівливість своєї «благородної» жони! Любов, котра заманила його спочатку, котра чародійською рукою тягла його до неї, щезла, як пустий цвіт, і не оставила в серці плоду довольства і тихого сімейного щастя.

 

А Дозя? Дозя недовго по смерті матері крила ще своє правдиве лице під маскою щирості, любові і вірності. Скинула вона тоту маску, стала вона чим могла попрікати свого молодого мужа, стала сердитись на нього за леда дурницю, стала сама, умисно і з немилосердною консеквенцією, нищити і притлумляти в душі його всяку іскорку чувства і прив'язання к собі, стала, де і як могла, мішати фальшиві тони в гармонію супружеського життя.

 

Перше тяжке розчарування Андрія слідувало незадовго по шлюбі, коли дізнався о правдивім фінансовім стані своєї молодої жони і тещі. Кілько гризоти і внутренньої борби мусило стоїти Андрія, заким, на налягання Дозі, взяв значну суму із Довбушевого скарбу, щоби покрити численні довги і майже наново відбудувати дворець графині. В Перегинську не хотів мешкати, бо прикро йому було дивитися на тоті місця, до котрих в'язалось в душі його тілько важких споминок, прикро було йому поглядати щодень на лице старухи-матері, знеможеної і ослабленої всегдашньою гризотою.

 

Немиле і вимушене було життя Андрія з Дозею. Святиня його чистих чувств потрясена і майже розрушена була з стратою Олесі. Нещаслива панськість, на котру захорував був опісля, немало також приглушила в душі його святих звуків чувства. Но послідніми останками він з одчаяною силою приріс до Дозі, котра тепер своєю лукавою холодною рукою спокійно їх донищувала. Андрій чувствував, що під її оком, під вліянієм її голосу тратить поволі рівновагу духу, що розчарування, гризота і терпіння позбавляють його сил. Він ставав щораз слабодушнішим, і, як пташина, очарована очима жеретії , сама летить в її пасть, так улягав і бідний Андрій чим раз, то дужче очаровательному вліянію Дозі, тратячи власну енергію і силу волі.

 

— Андрію, — заговорила по довгім мовчанні Дозя різко і відривисто, — завтра неділя!

 

— Знаю, та що з того?

 

Андрій одвічав на вид рівнодушно, но таки притуплений вздох вирвався із його груді. Він обернув очі на свою жону, — вона не дивилась на нього.

 

— Що з того? Як же ще питати можеш? Хіба не дістали-сьмо запрошеня на завтрашню забаву до барона Бергера?

 

Андрій похилив голову і не одвічав нічо.

 

— Ну, чого мовчиш та звішуєш голову, мов гарбуз через пліт? Маєш гроші? Тре буде завтра якось межи людми показатися!

 

Слабий проблеск гніву і обурення перемчався по лиці Андрія.

 

— Жінко, — сказав він, видимо змагаючись на тоті слова. — Того уже забагато на мене! Хіба ти забула, що я своїми крейцарами полатав твої діри, припорядив і построїв все? Чи маєш же ти серце, чи маєш ти чоло бути тепер тою гадиною, що як де віссеся, то ссе до послідньої каплі крові? Жінко, покинь ту роботу! Я не маю грошей, я не можу і крейцера більше видати. Завтра не поїдем до барона!

 

Він встав і випрямився перед Дозею. Вона поволі обернулась до нього, не рушаючись з місця, і повела горі ним очима. Не раз уже вона чула від свого мужа подібну бесіду і знала, що то тільки одчаяний прояв… безсильності.

 

— А дивіт ми на господаря! — скрикнула по хвилі. — А по яку ж чортову матір ти брав мене, як не по то, щоби радити і помагати мені де треба? Чи ти гадаєш, може, що я з своїм родом не була б собі найшла ліпшого мужа, як тебе, смердячого хлопа, болвана?..

 

Андрій не дослухав послідніх слів Дозі і вийшов в густий, тінистий сад, де небавом щез в крутих хідниках. А Дозя сиділа ще хвилю на ганку, а заходяче сонце дивно красило її лице. Накінець вона встала, усміхнулась і маєстатично зійшла і собі ж в сад. Недовго і ходила вона крутими стежинками помежи деревами. Якась невидима рука вела її кроки і завела вкінці до невеличкої, хмелем оброслої бесідки. За паморокою спочатку і видіти в ній не було можна нічого, кромі білого лакированого столика. Но ледве Дозя пірнула вглиб того тісного, темного простору, ледве, вздихаючи важко, усіла на лавочці, почула руку свою стиснену якоюсь чужою рукою, почула, як друга рука невидимої особи обнімала її стан. Дозя не злякалася, не закричала, не виривалась, щоб утечи, як випадало б вірній жоні. Вона легенько здрижала і — перехилила голову на плече мужчини.

 

А що се в-істі був мужчина, свідчили сейчас перші його слова, котрі солодко прошептав до Дозі:

 

— Любезна, я ту уже так довго ждав на тебе. Що з тобою? Ти дрожиш?.. Чи не мала-сь якої сцени з своїм тупорилим Андрієм?

 

— Тупорилим! Так, та назва якраз йому до лиця! — скрикнула Дозя. Потім добавила тихше:

 

— Любимий Олександре! Не вини мене! Ти прецінь знаєш, що я лиш тебе люблю, що я лиш о тобі думаю. Но мені також здаєся, що тепер треба буде [краще] обходитися з тим мужичиськом.

 

— А то чому?

 

— Хіба не знаєш? Адже він все-таки держит мене в руках, він все-таки не показав ні мені, ні нікому, де гроші!

 

— Але він покаже, і то небавом! В тім моє діло! Хіба не тямиш, моя цвітко (о, нівроку їй, вона подібна була до цвітки, так що ану!), хіба не тямиш, що я обіцював тобі на самім початку нашого знакомства?

 

— Тямлю, тямлю! Але видиш, відтогди уже тілько часу уплило, тілько спосібних хвиль минуло, що і я сама зачала сумніватися, чи то, що ти мені казав, не були лишень грушки на вербі.

 

— Теодозіє! — скрикнув будьтоби уражений Олександер. — Єсли я зволікав свій удар, то тілько пото, щоби по довшім часі тим певніше трафити! Не годится тобі підозрівати мене о обман, бо тим і мені самому відбираєш сили.

 

— Вірю тобі, но скажи уже раз, коли наступит рішаюча хвиля?

 

— Нині!

 

Що думав Андрій, ходячи самотній по саду? Думав о своїй самотності. Ох, як страшно давила вона грудь його, як глибокими гарячими буквами вирилося в його серці:

 

Що то значит туга,

 

Що то горе, що то сльози,

 

Що то тоска в груди,

 

Що то ночі безсоннії,

 

Що нещирі люди!..

 

Він добре поняв, що то все значить, він, бідний, що замість любові найшов погорду, замість щирості — холодну безсердечність, замість вірності — облуду, замість щастя — муки Тантала! Він чув, що дух його, потрясений страшними фізичними терпіннями, тепер валиться в грузи, як заклята пустка, чув, що сила його тане, як сніг весняний, що іскра самостійності і твердості погасає в його душі.

 

«І що ж вийде з того?» — подумав нещасний. Но годі йому було найти вихід із тої пропасті, що, мов смок , непонятнов силов сама тягла його в глибінь.

 

Він часто довгими, самотніми вечорами роздумував над тим вопросом, — вкінці сам злякся своїх думок, побачивши, що вони ведуть його чимраз ближче до одчаяння, до самовбійства!

 

Но нині дивний якийсь, благотворний зворот настав в його внутрі. Він почувствував жаль за страченою минувшістю, за схибленим життям. Жаль — то, може, найбожественніше, бо найблаготворніше чувство в душі чоловіка. Жаль розм'ягчає твердий камінь духового остовпіння і одчаяння і порушає не ткнені ще, живі струни в душі чоловіка, завертає його назад на дорогу життя, щоб направити то, що занедбав.

 

Такий жаль тронув нині серце Андрія.

 

Він чувствував, що нині послідує кризис його життя, що нині ще вага його судьби перехилиться, та не знав куди, не знав, що буде тому причиною.

 

Вже досить пізно вечором застукано до світлиці Андрія.

 

— Прошу! — озвався Андрій, обертаючись до дверей.

 

В світлицю ввійшов мужчина літ около 25 — стрійний, високий і лицем досить хороший. Найбільше непонятної очаровательності додавали йому чорні, як уголь, блестячі і страшно живі очі. Вони, здавалось, формально магнетизували кождого, як очі василиска.

 

— А, вітайте, господине Олександер! — сказав приязно Андрій, силуючись видимо на ласкавий голос.

 

— Добрий вечір вам! Може, в чім перешкоджаю?

 

— Ні, ні! Знаєте прецінь, що тепер ніт у мене ніякого діла! Будьте ласкаві, сідайте! Дуже ми приятно, що хоть ви не лишаєте мене.

 

— Пане Андрію, я в дуже важній справі приходжу до вас.

 

— А, то будьте ласкаві сказати! Що в моїй силі…

 

— Річ ось яка. Я уже більше як рік жию з вами, ви мали час досить пізнати мене, не правда?

 

Андрія, видко, не дуже приятно тронув такий зворот бесіди. Він з цілою певністю догадувався о зношеннях Олександра з Дозею. Кивнув прото головою і не сказав і слова.

 

— А я знов сподіваюсь, що ви не забули того слова, котре перед кількома літами сказали-сьте мому вітцю: «Докажіт своїм житєм і поступками, що щиро хочете згоди і спільної праці з нами, а ми охотно приступаєм».

 

Андрій, здивований, широко отворив уста, не можучи й на ум взяти, о що іде Олександрові.

 

— Не розумію вас.

 

— Хіба ж ви єще і тепер не пізнали мене? А видко, любов немало забрала вам бистроти ока і ума! Я — Олександер Довбущук.

 

Хоть і як прикро поразив Андрія пекучий жарт о любові зглядом Дозі, то таки почувши, що той, що цілий рік жив з ним під одною стріхою, їв при однім столі, був злим демоном його минувшості, а хотів статися предвісником ліпшої будучності, — Андрій став мов поражений і довго не міг прийти до слова. Страшна непевність, борба межи надією а страхом шарпала його внутр. Він знав Ленька з давніших літ, знав його хитрий, завзятий і злобний характер, просто боявся його. Но тепер, через цілий рік жиючи з ним, він пізнав в нім зовсім другого чоловіка. Не раз чув він його говорячого майже з восторгом о любви народу, о просвіщенії, о патріотизмі, не раз Ленько щирим словом потішав його в прикрих хвилях внутренньої борби і роздвоєння, не раз ставав одверто против Дозі і допомагав йому опертися її забагам та капризам. Добродушний з природи, а ще добродушніший в своїм нещасті Андрій погадав собі тепер: «Ану ж но Ленько направду опам'ятався, покинув злу дорогу!» Правда, сейчас і стало йому на умі не зовсім чисте відношення Ленька до Дозі, котра була причиною того, що Довбущук ввійшов в їх дім, но він знов погадав собі: «Хто ж без блуду? Я ж ліпший?»

 

І ще одно! Він поглянув тепер на Дозю. Боже, якою никлою, брудною та нікчемною видалася йому та женщина, для котрої він колись посвятив себе! Він чув, як в тій хвилі згасла в його серці послідня іскорка любові і самовільного обману. Бідний Андрій в крайній розпуці не раз старався обманювати себе самого, що се все неправда, що Дозя його любить! Він перший раз поглянув оком розуму на своє чувство, і той один погляд спас його із пропасті, в котру чувство грозило його втрутити. Він почув, що в тій хвилі пук послідній узел, що в'язав його до неї, і хоть заболів серцем, та прецінь почувствувався сильним в тім болю, почувствував, що вертає його самостійність духова, що кризис в сій хвилі перейшов і вага перехилилася на добру і спасительну сторону. Ділати, в діланні забути о страданнях, забути о собі, — то видалося йому тепер блаженством, видалося щастям.

 

І ще одно! Ленько не міг найти одвітнішої хвилі порушити в серці Андрія струну патріотизму, приглушену тисячними домашніми гризотами. Як він чувся щасливим в тій гадці — отрястися з тої грязі, кинути все і виступити яко щирий, могучий ділатель на полі народного просвіщенія! Не знав він, нещасний, що так напруго із карлів люди не стають велетами, що до зросту треба часу і праці. А він перед хвилею ще був карлом!

 

Немов серед темної бурливої ночі сотки блискавиць, здається, в одній хвилі порють темноту, мішаються, сплітають і розскакують, так і в голові Андрія в перетягу кількох хвиль повставали, проблискували, слабли, скріплялись і мішалися тоті мислі і чувства. Час ділання настав! Тота гадка, мов всеобнімаючий грім, пожерла всі другії гадки, побідила.

 

Андрій кинувся в обняття Ленькові.

 

— А де ж брат ваш?

 

— Помер, уже два літа минуло, — одвітив, сумніючи, Ленько.

 

— Коли ж обговорим діло подробніше? Нині уже запізно!

 

— Завтра!

 

Повновидий срібний місяць уже хилився ‘д западові. У воздусі пронісся холод, який звичайно попереджає ранок. Ленько ще не клався спати. Він ходив сам з своїми думками по саду, поглядаючи час від часу на позаслонювані вікна двірка.

 

О чім він думав? Чи о Дозі? Чому ж би ні? Кождого разу, коли через його голову пролетіла думка о ній, бачив місяць іронічний, їдкий сміх на його лиці, навіть раз зачув півголосом вишептане: «Дурна баба!».

 

Чи думав о Андрію? Чому ж би ні? І кождого разу, коли о нім подумав, задумувався ще глибше, числив щось на пальцях, вкінці веселішав, шептав навіть сам до себе якісь слова, як то мож було вносити із движенія його уст. Но годі було зачути хоть би одного слівця. Лиш раз промкнулося трохи голосніше: «Добродушний балван!»

 

Чи думав о патріотизмі, о посвященні себе для народу, о діланні для його піднесення, для його добра? Ой, ой, ой, чому ж би ні? І кождий раз, коли його зайшла тая мисль, всував руки до кишені або затирав руки з самодовольним сміхом.

 

Чи думав о умерлім браті? А чому ж би не мав і о нім думати? «Хто знає, — думав він, — де тепер обертаєся Сенько? Якось давно не дає о собі знати! Може, йому сталось яке нещастє, а може, і діло кінчит!»

 

О чім ще думав Ленько? Чи думав о собі, о своїх ділах, о своїй будучності? Ні.

 

Серед глибокої тишини долетів до його уха здалека виразно глухий топіт кінських копит.

 

— Ого, — прошептав він, — так скоро?

 

І Ленько, зложившися, причаївся за деревом, щоби міг видіти проїжджаючих.

 

Дорогою їхало більше як десять їздців на добрих стаєнних конях, при палашах та стрільбах. Із польської бесіди, якою межи собов говорили, із часто чутних слів: ojczyzna, wolność, porozumienie і тим подібних фраз мож було скоро догадатися, що се synowie ojczyzny , що збиралися за ню піднести оружжя, що се повстанці.

 

Вони, їдучи, звичаєм всіх польських натур, не дуже особливо уважали на принадлежні міри осторожность Говорили голосно, сміялись, побренькували оружжям та їхали битим трактом, на котрім голосно роздавався тупіт їх коней.

 

Два із них при зближенні до двірця Андрія відділилися від прочих і поїхали наперед. Коні і оружжя оказували, що се старшини повстання.

 

— Так ви думаєте, пане графе, що ту будем безпечні?

 

— Ще й як, — одвітив запитаний. — Та ба, тут ще можем навіть зискати таку поміч, якої і в десяти найпатріотичніших домах не подиблем, не то що!

 

— А то яку поміч?

 

— Гроші, пане барон, гроші! Пан Петрій має страшенні гроші, по всім світі слухи ходят! Через жінку мож буде дістати сли не всі, то бодай порядну порцію. Я того і проваджу вас сюда. Лиш ви, пане барон, не позабудьте показатися донжуаном, за якого уходили-сьте в Парижі і Варшаві, — все піде, як з платка!

 

— Чи пані Петрієва не звеся Теодозія Кралінська? Я щось чув, що она пішла за якогось хлоповича.

 

— Та сама!

 

— О, сли так, то діло готове. То моя давнішня знакома, ми досить близько стояли.

 

«Чи так? — подумав собі Ленько, стоячий за деревом, котрий чув цілу тоту бесіду. — Гм! не зашкодит і то втягнути до свого рахунку!»

 

Їздці зблизилися до брами.

 

Ленько усунувся трохи дальше в гущавину молодих вишень.

 

За хвилю почув голосний і сильний стук о браму і гавкіт собак.

 

 

 

II. Умерлий

 

 

 

Серед широких, як море, а самотніх подільських ланів над Дністром стояла на роздоріжжі велика стара коршма. Вона зверху представляла дику мішанину і стилів, упестрених брудом і неладом. Но зато всередині, почавши від широких сіней, а скінчивши на спальні орендаря, все мало уже другу подобу. Видно, немного було рук до роботи, щоби тоту буджигарню і зверху припорядити, но всередині все було і чисте, і на своїм місці. Тую коршму замешкував віддавна наш знайомий «чесний жид» Хаїм, а від кількох літ в товаристві Невеличкого, de nomine свого слуги, a de facto спільника по ремеслі.

 

Невеличкий, скоро дістався в дім Хаїма, умів через свою хитрість, притомність і тактику до тої степені позискати довір'я Хаїма, умів до тої степені статися йому потрібним, до тої степені затерти в душі його прикру згадку о їх першій стрічі на жидачівських лугах, що Хаїм і незчувся, коли Невеличкий майже зовсім ним овладів. І як йому було зчутися? Невеличкий в його очах був його найвірнішим, найщиршим приятелем, що з ним зв'язався не лиш єдністю інтересу, но і єдністю гадок. А кромі того, хитрий опришок при своїй неуступчивості і консеквенції в діланні так умів показатися лагідним, що Хаїм не раз дякував богу, що йому дав найти чоловіка, так щиро собі відданого. Но Невеличкому зовсім що інного було в голові, як інтерес Хаїма. Йому ішло о личні користі, о гроші, котрими хотів забезпечити собі бит матеріальний на старості літ.

 

Не треба й згадувати, що ремесло Хаїма процвітало під справною рукою Невеличкого. Близька густа діброва і її глибокі, недоступні яри служили нашим «чесним» людям за місце, де переховували не раз і кілька день скрадені коні, фарбували їх, а відтак посилали за границю на продаж.

 

Не раз Хаїм або Невеличкий їздили також туди, чи то для безпечнішого перевозу транспорту, чи то для угод з розличними торговельщиками. Всякий пійме, що при таких обставинах діло ішло як не мож ліпше, а грубі гроші плили до карманів обох спільників.

 

Кілька разів уже Невеличкий, котрий, відай, мав якісь другі наміри, говорив Хаїму:

 

— Знаєш що, Хаїм! Маєм досить уже грошей! Покиньмо погане ремесло, — то небезпечна справа, — готово нам деяк піти поле в ліс!

 

— Ей, — говорив Хаїм, — ще сей рік спробуймо, невелика річ! Забагато не заробимо!

 

Невеличкий ще представляв йому небезпеченства і підозріння околишніх людей, но Хаїм налягав. Невеличкий вкінці услухав.

 

В тій хвилі, коли вступаєм в Хаїмову коршму, оба достойні спільники сидять в замкненій світлиці при світлі, числять гроші і обговорюють план викрадення всіх коней одному значному барону десь в Тернопільщині чи де.

 

— Я уже добре розвідав місцевість, замки, собак, нічого не забув, — завтра можем взятися до діла.

 

— А я чув, — сказав Хаїм, — що пан барон належит до повстаня. Чи правда то?

 

— Правда. На тих коньох гадає вивезти гарний відділець повстанців за границю. Недармо їх скуповував через два роки.

 

— Багато ж їх?

 

— П'ятьдесят пар!

 

Хаїм аж остовпів. На таку скалу ще ніколи не лучалось йому робити інтересу.

 

— Ба, але де ж ми подінемося з такою чередою?

 

— Е, а хто ж вигадав нараз братися до всіх? Досить буде десять пар на одного, через ніч маєм двадцять пар, другої ночі то само, третьої решта.

 

— Ба, а барон? А слуги?

 

— Байка! Барон з більшою половиною слуг виїхав збирати повстанців, не верне аж, може, за тиждень, а за той час уже товар буде за границею.

 

На тім нарада закінчилася.

 

— Гей, ти, басалиго, спиш? — кликнув Хаїм до обширної темної гостиної, де на лавці, простягнувшись і хроплячи, спав на якімось петеку дурнуватий і клято лінивий слуга Прокіп.

 

На крик Хаїма Прокіп ані мур-мур. Жид підійшов до нього, пробуркав його і велів йому іти двері пообсмотрювати, чи належито позамикані.

 

— Чи двері повідмикані? — одвітив заспаний, дурнувато смотрячи на господаря. — Ні, або що?

 

— Але, стовпе вісімнадцятий , іди посмотри, чи-сь їх добре позамикав!

 

І за тим словом Хаїм товкнув його п'ястуком в карк, а Прокіп, відай, і тепер не знаючи, о що річ іде, подирдав за двері.

 

— Хаїм, — запитав Невеличкий, усміхнувшись, — пощо ти уже цілий рік держиш того тумана ?

 

— А пощо? Знаєш сам. Ми рідко коли дома, — лучится, прийде хтось, треба приняти; впрочім, до пильнованя хати і пса вірнішого не найдеш. Знаєш сам, яка нам з ним вигода! А сирота дурний, як сак; говори му в очі, що го повісиш, — він ся сміє!

 

— Правда то правда, але мені не раз приходили розличні гадки.

 

— Які гадки?

 

— А напримір, сли би той болван не був в-істі такий, яким видаєся?

 

— Е, іди, також гадки!

 

— Де ти здибав єго! Ти мені, бачу, й не казав о тім?

 

— Лежав серед дороги голодний, з опухлов ногов, ледве живий, плакав, як дитина, що їсти хоче і сонце пече. Я засміявся, а далі взяв го до себе.

 

— Знаєш що, Хаїм, спробуймо-но ми, чи він припадком не хитрець який?

 

— А як?

 

— Зажди, натепер я сам го спробую. Уважай лиш на него зорко!

 

По недовгім часі ввійшов Прокіп, дурнувато посміхаючись.

 

— Уже всі повідмикані! — сказав.

 

— Що повідмикане? — спитав Хаїм.

 

— А двері.

 

— А то пощо?

 

— А ви казали.

 

— Я казав? А нужда б тобі впелісилась, тумане туманенний! — крикнув жид і вибіг позамикати назад двері. Прокіп стояв здивований, широко витріщивши очі, далі усміхнувся.

 

— Сеньку! — відізвався до нього нагло і різко Невеличкий, бистро смотрячи в лице Прокопові.

 

Но на лиці його не відбилося нічо, кромі дурного задивування, так, як у дитини, котру називають не її іменем.

 

— Сеньку, хіба ти не пригадуєш собі, хто я?

 

— Пан Дараба! — одвітив Прокіп, усміхаючись.

 

«А, дарабнуло би тебе по кишках! — подумав собі Невеличкий. — Або собака дурна, як стовп, або твердо хитра».

 

Невеличкий сплюнув.

 

— Іди, тумане, іди, — не хочеш зо мнов розумно говорити, то як собі схочеш!

 

— Моя небіжка бабуня не раз зо мнов розумно говорила, та гет ми уха понатягала! — відповів рівнодушно Прокіп, мовби дійсно сказав щось розумного.

 

Невеличкий вийшов до своєї кімнати, а Прокіп, усміхаючись, знов ляг спати і небавом захропів на всі заставки. На другий день кличе Хаїм Прокопа:

 

— Хлопче, сиди дома, ми з паном Дарабою ідем до міста, не вернем аж вечором. Сли би хто приїхав або прийшов, то уважай обслужити як треба! Розумієш?

 

— Розумію, — одвітив усміхаючись Прокіп.

 

Хаїм і Невеличкий пішли. На Невеличкім була довга сукмана із доброго міщанського сукна з вилогами, в руках тростинова окута палиця, а через плечі гарна борсукова торба. Хаїм був одітий, як звичайний жид-гендляр.

 

Довго ще по їх відході Прокіп стояв насеред коршми, оглядаючись та усміхаючись. Він, відай, боявся, щоб не вернулися його газди.

 

Думаючи, що уже досить далеко відійшли, відтворив двері і виглянув на дорогу. Далеко серед піль ледве-ледве виднілися дві чорні плями.

 

— Так, тепер я сам! — прошептав радо Прокіп. — А собака Невеличкий чи не підозріває ковбаси в борщі?

 

І пильно поглянув кругами, а переконавшися, що він сам на тій неперезримій царині, вернув назад до коршми і замок браму за собою.

 

Пусте обширне подвір'я, обширна гидка коршма — все те якось неприятно подійствувало на нього. Самота якось давила його.

 

Ввійшов до коршми, замок сіняні двері, а потім, добувши із жидової спальні ключі, відімкнув узенькі дверці, ведучі по східках до пивниці. Коли зступав до неї сходами, перейшла його дивна незнана дрож. Пригадав собі пам'ятну пригоду в пивниці Петрія…

 

— Ет, дурна голова з мене! — проворкотав знов до себе. — Що було, минуло, то лиш зле, що тих проклятих скарбів ані руш найти! Що ми з Леньком за ними нашукалися! Закляті гроші, та й годі! Боже ласкавий, ти,Сеньку, тепер ту мучся, стрій з себе блазна та дурака і служи тому, з котрого би-сь рад шкіру живцем здерти, а той панич, Петрій, собі розкошує! Але пожди, собачий сину, недовго ти натішишся нашим наслідством! Хіба би ми не були синами Олекси Довбущука, коли б ми подарували тобі своє. Видаси ти нам сам скарби та й будеш у нас кусника хліба просити!

 

Сенько, говорячи то, затиснув п'ястук і грозив на вітер.

 

Успокоївся, добув гнота, засвітив і почав шарити по пивниці. Пильно переглядав куток, кождий закамарок, відкачував бочки і фаски, — годі було найти того, чого шукав.

 

— Ов, собачі діти, гарно прячутся з своїми калитами! — проворкотав.

 

І знов шукає, і знов риється всюди, стає, числить і кмітує, вкінці кличе, урадуваний:

 

— Так, се тут мусит бути.

 

Тоє мовлячи, показав порожнє місце на землі, гладко утоптане і убите.

 

— Будь я шибеник, а не Семен Довбущук, сли мої газди ту не ховают грошей!

 

Сенько припав до землі з залізним копачем і став рити землю. Поки скінчить, розкажем, що за план мали Довбущуки і відки прийшло до того, що стрічаєм їх під такими дивними видами, так далеко одного від другого?

 

По смерті Петрія донеслась чутка до наших удальців, що слідять за ними, що викрито і доказано, що вони убили Петрія. Вони дізналися, що Іванко завзявся тепер вислідити їх будь-що-будь і що безперестанку зноситься з болехівським окружним суддею Барановським, котрий, в разі винайдення убійців, обіцяв йому підмогу в людях, щоби їх зловити. То дізналися наші хвати від самого-таки Іванка, запустившися з ним в бесіду, перебрані за сліпих жебраків.

 

Почувши таку вість, почали вони боятися, щоб дійсно не прийшла на них лиха година, і постановили деяк схоронитися. Найліпшим місцем до того видалась їм Чорна гора, раз тому, що немало в ній було всякого роду безпечних криївок, по-друге, що тут мало хто міг їх і сподіватися, а по-третє, що надіялися, перешукуючи щоночі підземний льох, відкрити Довбушеві скарби.

 

Перебули вони тут ціле літо, сходячи, розлично поперебирані, від часу до часу в окружні села для достарчення поживи. Но, помимо найстараннішого шукання, не могли ані руш відкрити скарбів. Зима зближалася, камінна криївка не могла достарчити їм тепла, вони постановили шукати іншого способу пропитання. Ленько радив на тепер пристати до спілки з одним хватом-жидом, що держав коршму в Самбірщині, межи Тиновом а Колудрубами , і занімався краденням коней. Сенько пристав на то, і оба браття забрали свої манатки і, поперебирані за сліпих дідів, пішли в Самбірщину.

 

Радо прийняв жид-майстер таких спосібних челядників. А той майстер — то був не хто другий, як знайомий наш Герш-Григорій, колись-то підручний Хаїма. Коли його місце у Хаїма заступив Невеличкий, Герш, зібравши свої грошенята (а було їх, правду сказавши, немало), винаймив і собі ж коршму на пустирі і зачав продовжати ремесло. Не дуже-то зразу і йшло, прото урадувався немало, коли прийшли до нього Довбущуки, з котрими зробив знакомство… в криміналі.

 

Діло тепер пішло зовсім іначе. Добич за дсбиччю впадала в руки наших хватів, а кармани наповнялися грішми. Но Ленько не думав ніколи, хліб їдячи, лиш дихати. Нові плани снувалися по його голові, — о декотрих вони всі три нараджалися разом, другі оставив Ленько сам для себе. Не треба і споминати, що послідня ціль всього була завсігди — дістати Довбушеві скарби.

 

Аж тут донеслась нараз нашій трійці чутка, що уряд вислав жандармерію, щоби вислідити і виловити злодіїв-коноводів, що в цілій околиці роблять огромні шкоди. Не було сумніву, що селяни околичні справлять їх до коршми і що таким способом попадуться всі в руки поліції. Сенько і Ленько забрали що мали і уйшли як стій, Герш мав іти за ними слідуючої ночі, підпаливши коршму. Но заким ще успів то зділати, окружили жандарми і селяни злодійську коршму, а Герш мусив шкандибати в Самбір, побренькуючи ланцюжками на руках і ногах.

 

Небагато журилися Довбущуки нещастям свого спільника. Ленько уже уложив в своїй голові, що належить їм ділати. Грошей було подостатком під руками, — за кілька днів Ленько був устроєний як перший штуцер містовий і, попрощавшися з братом, пішов у Підгір'я, — чи не удасться йому запопасти ласкою у Андрія то, що не удавалось досі ніякими способами. А Сенько, в недостатку іншого способу, мав іти на службу до Хаїма, щоби, коли і як буде можна, помститися на Невеличкім за зраду і муки вітця в Довбущуківці, а крім того, щоби викрасти йому і Хаїмові гроші.

 

Як виділи-сьмо, Сенько докладно грав свою роль. Навіть Невеличкий не міг відкрити свого давнього знайомого. Но таки налякся вчорашньої проби, налякся підозріння Невеличкого і рішився сейчас по відході своїх господарів приступити до діла.

 

Насамперед треба було вишукати місце, де лежали закопані гроші Невеличкого і Хаїма, — і то власне затрудняло тепер нашого хвата.

 

— Ось і є! — шепнув сам до себе, коли рискаль наткнувся на щось твердого, металевого. То був, без сумніву, котелик з грішми його «чесних» газдів. — Одно було би готове!

 

Задумався, будьтоби числячи, що і яке має бути друге. Потім скоро закинув назад землю в викопану ямку, убив, утолочив і пригладив так, що і сліду годі було найти по його копанні.

 

 

 

III. Zdrajca, mospanie!

 

 

 

В невеличкім, но порядно і густовно умебльованім салонику в Андрієвім двірці сиділа на канапі господиня дому, Дозя Петрієва, а коло неї сидів начальник повстанців, барон Б… Барон здавна славився донжуаном, а тепер, коли інтерес патріотичний того вимагав, розвинув цілий запас солодких слів, чувствительних поглядів і прелесних фраз. Дозя сиділа мов очарована. Барон не був їй, впрочім, так незнайомий. За свого дівування вона мала спосібність бачити його, а він і тогди не раз звертався і до неї з своїми звичайними сентиментальностями.

 

Довго тривали розговори. Дозя одвічала чимраз частіше вздохами та охами. Накінець по довгій передмові барон зручно накерував бесіду на гроші, потрібні тепер для ojczyzny .

 

— Ваш муж славится патріотом! — говорив Б…

 

— Хто, він патріот, той хлоп неотесаний! Простіт, пане барон, но се, виджу, ви хочете єму сипати компліменти позаочі!

 

«Ага, туди вітер віє, — подумав барон, — треба змінити тон!»

 

— Ні, я зовсім не мав того на гадці. Я говорив на-серйо, як серйозна єсть справа, котрій я посвятив себе! Но, бачите, тепер іде нам о то, щоби позискати якнайбільше сил, якнайбільше приклінності до нас, а до того всі способи добрі!

 

— То дуже добре і справедливо, но я повторяю вам: мій муж — то страчена сила, о него не маєте що й турбуватися. Єсли іде о гроші, то повірте то мому стараню, — я, правду сказавши, маю троха власті над ним, розкажу, він дасть гроші!

 

— Ох, в імені отечества складаю вам наперед подяку! Щаслива справа і, певно, нестрачена, для котрої такі хороші ручки, таке хороше і благородне серце так радо посвящаєся!

 

— Не хваліт мене, пане барон, — відрекла Дозя, спускаючи очі, — не хваліт мене і не називайте посвященєм того, що єсть тілько виповненєм мого обов'язку.

 

— Так ми можем сподіватися помочі грошевої з вашої сторони?

 

— Так єсть, і то найбільшою певностю.

 

— А коли, сли вольно запитати?

 

— Я іду сейчас до мужа! Ви заждіт ту, небавом донесу вам, як річ стоїт.

 

Дозя вийшла, протяжно і солодко поглянувши на барона. По її відході барон затер руки, усміхнувся і прошептав сам до себе:

 

— Дурна баба! Гадає, що то до неї відносится! То, правда, незносно, но таки добре. На дурних світ стоїт, а нам аби гроші!

 

Неспокійно і дуже затурбований ходив Андрій по своїй комнаті. Чого приїхала до нього та патріотична бунтівнича голота? Як має зглядом них заховатись? Тії вопроси ходили йому по голові, но він не міг найти на них задовольняючого одвіту.

 

Ввійшла Дозя. Андрій бистро поглянув на ню. Вона усміхалась ласкаво.

 

«Ого, чогось немалого забагла!» — подумав Андрій, а обридження відразилось незамітною чертою на його лиці.

 

— Мужу! — зачала Дозя м'ягенько, облесно. Андрій смотрів їй в лице вмісто одвіту.

 

— Славлят про тебе, що ти патріот.

 

— Байка! — відрік коротко Андрій.

 

— Байка! — крикнула Дозя. Бліденька іскорка гніву блиснула в її очах, перелетіла по лиці і сховалася в устах, зложених ще до ласкавої усмішки. — А, фе, встидав би-сь ся таке говорити. Байка, що ти патріот? Ото ж бесіда! Ніби я тебе не знаю!

 

І вона поклепала його по плечі.

 

— Но, най уже буде й патріот! — сказав усміхнувшись Андрій, зацікавлений дуже, куди-то хоче дібратись його жіночка з тою масною передмовою.

 

— Так же ж бо й кажи! Інакше мусила би-м за тебе страшно встидатися перед нашими гостями!

 

— Або ж се гості? Хто їх запрошав? — вирвалось неосторожно у Андрія.

 

— Е, ти бо знов щось плетеш! Гості, бо заїхали в наш дім, та й годі. Але знаєш що, Андрійку, — говорила Дозя чимраз ласкавіше, — ту іде о велике діло, іде о висвободженє нашого народу з-під ярма чужинців, о приверненє єму давньої свободи.

 

— Давньої свободи! — повторив протяжно Андрій. — А котрому народу?

 

— Котрому народу? А котрому ж? Нашому, польському!

 

— Ага! Гм, добре й то знати!.

 

— Обов'язком кождого правдивого патріота, — говорила дальше Дозя, — єсть вспирати чим може діло увільненя свого народу.

 

— Ага! Добре, добре, що дальше?

 

— Ну, що ж тобі треба дальше? Смотри на других і бери людське в зуби! — жартувала Дозя. — Видиш, одні оружатся, кидают все, що їм найдорожчого на світі, і ідут в борбу за велику, спільну матір-вітчину. Другі причиняются датками, чи там в грошах, чи в збіжю, чи в худобі, до зросту святої справи. От і все.

 

— Гм, чому ні. Но до чого ж то все іде? — питав спроволока Андрій, хоть дуже добре догадувався, куди стріляє його жона тими хитрими, но незручними словами.

 

— Ох, голово, голово забита! Хіба не почуваєшся також до такого самого обов'язку?

 

— Ні! — одвітив холодно Андрій.

 

Тая холодність розгнівала його гарячу жону.

 

— Мужу! То діло серйозне, жарти набік. Ми не можем оставати за другими, ми мусим також і свою жертву зложити на жертовник отечества!

 

— Дуже добре! — сказав Андрій. — Нерадо я й признався до назви патріота, но, але коли твоя така воля, я не спротивляюся. Десь там є у мене штири пари старих чобіт! Най старе отечество прийме від мене старі чоботи!

 

Єсли б Дозя не була сподівалась вимочи на мужу гроші, то хто знає, чи не була би на тоті слова відповіла йому кріпким позаушником або плюненням в очі, — так розгнівала і роздразнила її тота насмішка.

 

— Чоловіче! — сказала вона уже різко, но все ще міркуючися. — Досить того, що мені, своїй законній супрузі, товаришці і повірниці свого житя, не хочеш сказати ані слова зглядом тих там грошей, но коли іде о таку святу справу, якою єсть справа свободи і отечества, то я не позволю тобі і ту водити мене, як кітку за стеблом!

 

— Ей, чи направду? Но ні, хрань боже, я не хочу тебе за стеблом водити, но я думаю, що ти троха розминулася з правдою в своїх словах, небого! Отечество, до котрого ти признаєшся, не єсть, любезна, моїм отечеством, а свобода, серденько, котрої ти хочеш, не така, як та, котрої я бажаю! Остав проте мене з своїм отечеством. Сли-сь така охоча посвятитися для него, то, про мене, їдь на війну з своїм бароном, як ось Пустовойтівна з Лянгевичем, — я ти не бороню. Більшої жертви не можу понести, бо, після твоїх власних слів, я посвящаю тому отечеству то, що мене дійсно найдорожче… коштує! Іди, серденько, в божу путь і, сли воля, забери єще і старі чоботи, о котрих я згадував!

 

Яким світом то сталося, що Дозя при тих словах не кинулась і не видряпала власними пальцями Андрієві обоїх очей, того вам ані я, ані ніхто в світі запевно не зможе сказати і розтолкувати. Я тільки то знаю, що почервоніла ціла, як рак, посиніла, як боз , побіліла, як полотно, що очі її заяріли якось дико і неприродно, що дух їй заперло і що притисненим голосом ледве прошептала:

 

— Ан…дрію! Богом кленуся, що собі могилу коплеш, єсли сейчас не даш грошей на поперте наших борців!

 

— Чому ні, дам і гроші! — говорив все ще повільно і холодно Андрій. — А понеже то іде о вспиранє польського отечества, то найліпше буде, сли го воспру єго таки польськими грішми. Ось ту, моя патріотична приятелько, маєш десять старих польських шелюжків, — озьми їх від мене яко убогий грошевий даток від убогого русина!

 

Боже ласкавий! Буря, що дотепер збиралася в душі Дозі, аж тепер вибухла страшним способом!

 

— Поганий зраднику! Уважай, що ти тепер в моїх руках! Скажи, де гроші сховані, бо сли ні, то туй зараз повиснеш, як собака!

 

Андрій скоро роздумав, що йому робити. Він бачив, що його положення напротив палких гарячих польських шляхтичів дуже трудне, но рішився будь-що-будь обертатися до них холоднокровно і сміло, а в посліднім разі манити їх обіцянками. Найбільше ішло йому о то, щоби зискати на часі. За той час сподівався яким способом дати знати в село о біді і одержати від селян поміч. Зглядом своєї жінки передовсім рішився заховати насмішливу і дерзку холоднокровність.

 

Він дав їй прото час висапатися і потім спокійним жартобливим тоном так говорив до неї:

 

— Ну, моя любезна повірнице і товаришко житя! Дуже мене то тішит, що ти нині така чувствительна і ніжна зглядом мене, дурного хлопа і необтесаного русина. Щоби тобі показати, що я дійсно високо ціню твою ласку, то ось тобі моє чесне слово, що…

 

Андрій закашлявсь. Дозя слухала з напруженням.

 

—…що завтра поїдем у гостину до барона Бергера. Більше вже чень не можеш від мене вимагати.

 

Сказавши то, Андрій спокійно перейшовся по кімнаті, відтворив вікно і додав:

 

— Ну, досить на нині тої бесіди, любко! Тілько-сь ми ту наплела та натуркотіла, що аж ми ся душно зробило. Іди спати, моя рибочко, а завтра по-тверезому обговоримо ближче, як, коли і в чім нам їхати до барона Бергера.

 

Дозя не здужала вже й слова виречи. Дрижачи і мінячися з неописанної лютості, як стріла вилетіла із Андрієвого кабінету і гримнула щосили дверми за собов.

 

Андрій чув, що прийде йому перебути тяжку борбу. Його серце забилося неспокійно, но він старався набрати відваги. Сам ще не знав, на яку стати, — як трактувати своїх гостей, сли би загадали тепер на нього кинутися. Но на всякий случай, — гадав собі, — не зашкодит забезпечитися. Взяв прото за пазуху старий татарський кинджал небіжчика графа Кралінського, що висів у його кабінеті, і, погружений в тяжких гадках, ходив по комнаті.

 

Двері відтворилися, а в них показався усміхнений барон Б…

 

— Перепрашаю, що-м так смілий, — озвався він в польській бесіді, з тою звичайною полякам цукрованою гречністю, — але справа важна…

 

— Прошу, прошу! — відізвався Андрій. Барон увійшов до кабінету.

 

«Гм, — погадав собі Андрій, — они ту, відай, загадали систематичний штурм до мене припускати. Тепер ще, бачу, на мирову ідут. Га, треба держатися як мож, що робити!»

 

— Пане Петрію, — відізвався барон. — Чуючи про ваш великий патріотизм, про вашу щирість до всяких отечественних справ, ми позволили собі заїхати непрошені в ваш дім. Знаєте, хто ми: бідні діти бідної, обдертої зі всього матері. Святий обов'язок дітей — рятувати матір з рук тиранів; ми піднялися того. Час посвященя себе і свого маєтку прийшов. Отечество кличе і вас, — і ми думаєм, що ви, яко добрий син, не занедбаєте услухати того голосу. Не вимагаєм ми від вас, щоби-сьте несли власне житє на вівтар патріотизму, але, оскілько ваша сила, причинітся датком грошевим до великої спільної справи!

 

Андрій під час тої довгої бесіди роздумував над способами, як позбутися патріотичних напасників.

 

— Пане барон, — відказав він спокійним і рішительним тоном. — Заїхали-сьте з своїми товаришами в мій дім, хоть, правда, незвані, непрошені, — ну, але набік з тим! Ви мій гість. Не рад я і ніколи не гадаю робити своїм гостям неприятності. Але знов не желав би-м собі, щоби мої гості турбували мене поночі і не давали мені спокою. Тож прошу вас, ідіт тепер спати, а завтра будем мати час поговорити ширше о так важних справах!

 

Барон стояв трохи змішаний такою відповіддю. Він зовсім не того надіявся. Но по хвильці зачав знов:

 

— Ні, пане Петрію! Ту ніколи зволікати. Рішайтеся якнайскорше, ми завтра рано хочемо рушати в дальшу дорогу.

 

— Пане барон! Дарма ваша бесіда! — відказав Андрій. — Я тепер троха нездоровий, то неможлива річ, щоби-м міг так скоро обдумати всьо, що потягає за собою так важний крок. Завтра вас ще прецінь нічо не гонит, буде час побесідувати о чім треба і якось порядно.

 

— Zdrajca, mośpanie ! — роздалось нараз за дверми громовим басом, подібним до рику угорського вола.

 

— Zdrajca, zdrajca! — почулася за першим ціла гурма голосів. Межи ними найсильніше роздавався писк Дозі.

 

Знов двері відтворилися, і решта повстанців з графом Т…, тим кріпким басистом, на чолі, а з Дозею напослідку всипалася в Андріїв кабінет.

 

Крик і галас заглушив бесіду барона, котрий ще, відай, хотів напоминати Андрія. Но той не зважав на нього. Він став коло стола і голосно крикнув:

 

— Панове! Знайте, що ви гості в моїм домі! Не вільно вам надуживати моєї гостинності! Чого вам треба?

 

Товпа шляхтичів стала і не знала, що відповісти. Всі почули, що крок був нерозважний.

 

Барон Б…, користаючи з тишини, піднявся ще раз залагодити діло по-добру.

 

— Пане Петрію! — сказав піднесеним і собі ж голосом. — Отечество терпит, чекає помочі своїх синів, чекає і вашої помочі. Не отягайтеся! Несіт щиро, що маєте, в жертву святій справі!

 

Андрій постановив зайти їх збоку.

 

— Але ж, панове! Пощо ту наглості, крику і грозьби? Я прецінь ще не відпираюся, що і я син отечества, не відмовляю вам помочі, оскілько старчит моїх слабих сил. Я власне з своєв жонов бесідував о тім предметі, — і ми погодилися зглядом того, що маємо жертвувати нашій бідній матері. Завтра, скоро світ, она сама зложит все, а тепер прошу вас удатися на спочинок, бо і я сам змучений і струджений!

 

Очі Дозі запалали, мов очі ящірки, на тоту бесіду. Вона, не чуючися зі злості, прискочила до свого мужа, учепила його за рам'я і, судорожно впившися пальцями в його тіло, пищала:

 

— Му…жу коханий! Шибениця жде тебе, сли сейчас не скажеш, де гроші!..

 

— Марш, гадино! — шепнув їй Андрій і відтрутив від себе, мов яку обридливу погань. Вона заточилася і грепнула на підлогу.

 

Описати страшенний крик, гамір і стук, який після сеї хвилі слідував, я не в силі. Всі якимось машинальним рухом пустилися на Андрія.

 

— Wiązać go, zdrajcę przeklętego! — ревів грубий граф Т…

 

— Wiązać! Wieszać! Na szybienicę z nim! — роздавалося зо всіх сторін.

 

— Панове! — кричав Андрій. — Послідній раз запитую вас: яким правом ви надуживаєте моєї гостинності?

 

— Ha, ha, ha! — реготався граф Т… — Prawem kijowskiem! — І, обертаючися до своїх, крикнув: — Kijów tutaj dać! Zaraz się dowiemy, gdzie u niego upartość siedzi!

 

Один із шляхтичів вибіг надвір, — запевно, за киями.

 

— Гей, Федьку, Михайле, сюда, на поміч! — крикнув Андрій.

 

Сміх голосний відповів йому в товпі. Слуги були уже пов'язані, на розказ Дозі.

 

Шляхта щораз тісніше навалювалася на нього.

 

— Га, прости, боже, гріха, — крикнув Андрій, роблячи нараз смілий, но рішительний зворот ід вікну, — я мушу ся боронити!

 

І за тим словом порвав стіл, о котрий опирався, і гримнув ним в густу громаду голів.

 

Но шляхта піднесеними руками стрітила стіл і кинула його далеко в кут.

 

— На, ha, ha, to mi rycerz! — реготався граф Т… — Anu, wiążcie go!

 

Ho коли панове підійшли ід Андрієві, щоби його зв'язати, блиснув у його руках сталевий кинджал і зробив зворот ід груді першого, що ся навинув. Патріотичний лицар відскочив, мов від гарячого заліза.

 

Но в тій же хвилі заблисли оружжя в руках других, — крик затятості побільшився.

 

— Posiekać go, jak gadzinę! — кричали шляхтичі. Барон Б… зблизився сміло.

 

— Пробивай!

 

Андрій замахнувся, но нерішительно. В тій хвилі м'яка рука учепила ззаду його руку, держачу кинджал. Була то Дозя.

 

— Brawo! — ревнула шляхта і стислася коло Андрія. В одній хвилі він почувся переможеним і унятим в кріпкії руки.

 

— Mamy go! — крикнув граф Т… — A co, powiesz, gdzie pieniądze?

 

Ho заким Андрій ще міг відповісти, розлягся крізь вікно вистріл із рушниці, а один із тих, що держали Андрія, відскочив з простріленою рукою. Всіх очі звернулися зі страхом ід вікну, крізь котре шпарко вскочив у комнату… Ленько Довбущук.

 

— Мій спаситель! — скрикнув радісно Андрій і вирвався з рук держачого його шляхтича. Шляхта постовпіла. Ленько подав Андрієві довгий ніж.

 

Але не Ленька боялася шляхта. Думала вона, що за ним іде більше помічників. Но, побачивши, що він сам, протверезилася скоро і, добувши шабель, кинулася з більшою, як перед тим, затятістю на обох противників. Хвиля була рішительна, небезпеченство велике.

 

Ленько заледво зміг відбити перший удар, коли другий збоку витрутив йому шаблю з рук.

 

— Пропали ми! — шепнув йому Андрій, нахиляючися до нього і боронячи себе і його.

 

— Ні, ще хвильку боронися! — шепнув Ленько, застромив у рот два пальці і свиснув проразливо.

 

На той свист широко відтворилися двері, а в них побачили наші лицарі цілу гурму селян, узброєних в кілля, сокири, ціпи і вила. Вони несміло, но безперестанно тислися в комнату і наповняли її що раз, то більше.

 

Шляхта подебеліла. Андрій і Ленько одним скоком були межи ними.

 

— В імені права і нашого найяснішого монархи, панове, зложіт оружє і піддайтеся! — сказав голосно війт, виступаючи наперед.

 

Барон Б…, стоячий найближче нього, замісто відповіді замахнувся на нього шаблев. Но Андрій зручно відбив удар і витрутив баронові шаблю з рук.

 

— Панове, за мною! — озвався нараз під вікном пискливий жіночий голос. То була Дозя.

 

Вона одним скоком щезла за вікном, а за нею один по другім шульнули оборонителі wolności ojczyzny .

 

Селяни хотіли кинутися за ними, но Ленько шепнув їм:

 

— Дайте спокій, най біжат. Лиш бігайте кількох вас до сіней, щоби хати не підпалили, і наробіт доброго крику!

 

Смішно було смотріти, як грубий басиста гр[аф] Т… перевалювався через вікно. Но вкінці не стало нікого. Ленько скочив і замкнув вікно, а Андрій з прочими селянами вилетів на ґанок. На подвір'ї тупотіли коні, повстанці від'їжджали. От вони вже переїхали через браму і копотять горі дорогою. На самім переді жене смілий сивий кінь. На нім сидить двоє їх: то барон Б… і Дозя.

 

Коли щезли, Андрій одно лишень сказав:

 

— На зламану голову!

 

Висказавши тото побожне желаніє (Ленько від серця вторив йому), пішов Андрій назад у хату, щоби занятися угощенням людей, що його спасли від страшного нещастя.

 

 

 

IV. Коноводи

 

 

 

Невеличкий добре числив. Того самого ще дня, коли оба з Хаїмом вийшли зі своєї коршми, їм удалося викрасти 20 пар коней із стаєнь нашого знайомого, барона Б…

 

Два старі слуги, узрівши на другий день рано огромний убуток в худобі свого пана, зляклися страшенно і виправилися сейчас в сусідній ліс шукати скрадених коней. Но коні були уже далеко. Хаїм занявся їх перепровадженням в дальшу околицю, а Невеличкий пильнував збоку слуг. Надвечір вони вернули назад додому, а в одчаянні і гризоті забули пильнувати прочих коней.

 

Того лиш ждали наші коноводи.

 

— Хаїм, — сказав Невеличкий, — ану, завинімся і уведім нині решту товару! Хто знає, що завтра може приключитися!

 

Хаїм пристав.

 

Було десь по півночі. Місяць давно зайшов. Густий дубовий і березовий ліс стояв у пітьмі, мов одностайний великанський вал, протягаючийся геть поза край круговиду. Над ним уносився сивий туман,, памороки, а помимо цілковитої, як бачилося, тишини, шуміла і стогнала тота безмірна темна маса так тужно і протяжно, мов конаючий в послідніх судорогах.

 

На широкій полянці в лісі пасу[ться] коні, а межи ними снуються якісь люди. На краю полянки під грубезним конаристим дубом розложилася на траві більша їх громада. Відтам чути змішаний крик. Се, відай, якась нарада.

 

— Nu , — відзивається грубий, тяжкий бас, що гудить по лісі, мов голос пугача, — coź pan zamyślasz robić, panie baronie?

 

Пан барон мовчить, надумується.

 

— Myślę , — відзивається вкінці, — że niema co długo się naradzać. Tu możemy zaczekać do pojutrze, — a w tym przeciągu czasu zejdą się wszyscy naszi w tę dąbrowę. Ja zaś sam wyruszę do swego pałacu i przyprowadzę stamtąd konie, a w ten czas, w imię boże wyruszamy .

 

— A dokąd? — питає бас.

 

— Połączymy się nasamprzód z kilku mniejszymi oddziałami w naszej okolicy, a tymczasem nadejdą jakieś rozkazy od głównej komendy .

 

— Brawo! — крикнув бас. — Wódz z ciebie tęgi, panie baronie! Zastosujemy się do twoich rozkazów .

 

Ho що було в смак грубому графові Т…, то не було в смак другим гарячішої крові шляхтичам. Подавано розличні плани, зачалися спори і крики, котрі перервав доперва новий, зовсім несподіваний случай.

 

Дозя (читатель в тім почтеннім товаристві, запевно, пізнав уже тих самих героїв, що минувшої ночі гостили у Андрія і з котрими Дозя уїхала), хоть змучена цілоденною їздою, не лягла тепер спати. Може бути, що її власний страх, може бути, що й патріотизм спонукав її до того, що постановила собі сторожити цілу ніч, схована в дупло величезного дуба. Тут доперва мала вона час роздумати всесторонньо свій крок. «Що я зробила? — був перший голос, що відізвався в її нутрі. — Яка буде моя судьба з тими повстанцями?..»

 

Мусимо віддати тоту справедливість здоровому розсудкові Дозі, що не робила собі й найменших ілюзій зглядом побіди повстанців.

 

В сумнім, безвихіднім положенні найшлася тепер Дозя. Вона виділа, що не має ся чого надіяти від повстанців, кромі насмішок, сли не ще чого гіршого. Вона побачила і на лиці барона, що ще прецінь позавчора таку солодку міну строїв до неї, явну неохоту, котра мало що не виявилася не зовсім любезними словами:

 

— Пощо нам ту баба? Пощо нам той непотрібний тягар?

 

І жаль стало Дозі того спокійного життя, тої вигоди, котру так самовільно покинула. Жаль їй навіть стало бідного хлоповича Андрія. Згадала вона всі тисячні способи, котрими йому доїдала, згадала його лагідність і податливість, його щиру любов, котру сама так немилосердно знищила, на лихо собі, і майже з сльозами сказала до себе:

 

— Боже, що я зробила? Чого я варта за то, що-м сама знищила своє щастє? Ні, сеся кара справедлива на мене!

 

Но годі було тепер думати о Андрію. Вернути до нього не дозволяла їй її вроджена гордість, а впрочім, як би він тепер приняв її? Вона, з властивою женщині бистротою, замітила посліднього вечора велику і наглу зміну в його поступуванні.

 

— Ні, — сказала сама до себе, — витриваю тепер в тім положеню, в котре мя вкинула чи то зла доля, чи моя нерозвага!

 

І рішилася Дозя остати при повстанцях, висвідчати їм по можності розличні услуги і позискати собі через то їх поважання і вдячність. Уже найближча хвиля надарила їй до того добру нагоду.

 

Вона почула здалека стук копит кінських. Переконавшися докладно, що се не яка луда її збуреної фантазії і що тупіт зближається ід полянці, поспішила донести о тім спорячій шляхті. Її слова, мов крига леду, упали в сам найгарячіший осередок патріотичного спору і скоро охолодили уми всіх. Очевидно, небезпеченство зближалося. Тупіт роздавався з двох сторін, — видко, неприятель впівокруг обступає полянку. Як тут боронитися, як поступати?

 

— Утікаймо! — відізвався граф Т… і принявся сейчас мотивувати своє речення розличними добросовісними і практичними зглядами.

 

— Ні, — крикнули другі, — то встид, ганьба! Боронитися, стояти за святу справу до послідньої каплі крові!

 

І знов зачалися спори. Всі забували про грозяче небезпеченство. Кождий боронив своєї гадки.

 

Но барон Б… за той час не казав і слова. Він пильно надслухував. Вкінці сказав рішительно:

 

— Неприятель поволі поступає. Позатягайте коням торби на голови, щоби не ірзали. Одному треба піти і розсмотріти порядок ворога.

 

Першу часть того розказу виповнено сейчас, но друга часть — то був сук, то значило іти на певну смерть.

 

— Хто іде на розвідку? — питає барон. Ніхто не обзивався.

 

Щось дивного, рішучого блиснуло в очах Дозі.

 

— Я іду, — сказала вона і щезла в пітьмі.

 

Як же здивувалися наші герої, коли за кілька хвиль Дозя вернула і донесла їм, що се не ніякий неприятель, но очевидно, якісь злодії, котрі женуть ціле стадо коней. Баронові аж кров в жилах похолола на тоту вість.

 

— Багато їх? — запитав прудко.

 

— Я лиш двох побачила — і бачу, більше нема. Барон сей же час розпорядив, що ділати. Дві купки шляхтичів, по чотири мужа, рушили тихцем у ліс, узброєні В пістолети, шаблі і шнури. Одну купку вела Дозя, другу сам барон.

 

— Пане Невелицький, пане Невелицький, — шептав тривожно Хаїм, під'їжджаючи ід свому кумпанові. — Я чув якісь голоси в лісі.

 

— Причулося тобі! Я прецінь також маю уха, а не чув-єм нічо. Їдь на свій бік і підганяй скорше!

 

Хаїм дався переконати. Но заледво від'їхав, привиділося Невеличкому, що щось чорного, грубого повзе межи деревами і зближається ід ньому. Медвідь не медвідь, вовк не вовк! Що се такого? Нараз бачить, чорна маса розділюється, чує шепт, — се люди!..

 

Прилячи до хребта коня і одним сусом впасти в середину стада було для Невеличкого ділом одної мінути. Купка шляхтичів, котра мала мати на нього око, стала в одній хвилі мов вкопана. Ніхто не спостеріг наглого маневру Невеличкого, прото видалося їм, що щез їм десь з-перед очей, мов туман.

 

— Ци го вітер звіяв, ци го чорт порвав? — шептав сам до себе барон і вискочив сміло наперед. Но Невеличкий пропав.

 

В тій хвилі вистріл загрохотів, — крик, ірзання коней, коротка борба… Се був відділ під проводом Дозі, котрому пощастилося дістати Хаїма живцем в свої руки.

 

Но ціле украдене стадо коней, перепуджене криком і вистрілом, розпирслося по лісі, мов порох на вітрі. Барон, однако ж, пізнавши, що се його коні, скоро прийшов на полянку, заірзав, і сейчас зо всіх боків почулося ірзання коней, — і ціле стадо в хвилі злетілося ід свому пану.

 

Розложено огонь на поляні. Барон почислив коні. 20 пар хибувало.

 

Приведено зв'язаного Хаїма. Недовго його і допитували. Переляканий жид стратив притомність духу і признався до всього, просячи тільки о життя.

 

— Не бійся, нічо ти ся не стане, лиш скажи, де решта коней.

 

Хаїм сказав місце.

 

— Знаєте хто, де тото місце? — спитав барон Б…

 

— Я знаю! — гукнув граф Т…, котрий давніше не раз на полюваннях сходив околишні ліси.

 

— Ци ти лиш правду сказав? — питав знов барон Хаїма.

 

— Правду, правду, їй-богу, що правду! — лепетав жид.

 

— Ну, то він нам непотрібний! — сказав барон найспокійнішим в світі голосом. — Гей! — крикнув на декотрих із шляхти і відвернувся.

 

Вони порозуміли його розказ. Заким бідний Хаїм опам'ятався з смертельної тривоги, вже вони закинули йому петлю на шию і потащили бідолашного жида в ліс, сміючись і приговорюючи.

 

Плач… крик одчаяння, сміх… потім все утихло.

 

 

 

V. Невеличкий

 

Слідуючого дня рано пишно сходило сонце. На небі ані хмарочки. В густім зеленім березовім гаю над Дністром весело щебетали пташки. Вітер вогкий, но теплий провівав деколи, хитаючи галузками та стрясаючи з них грубі краплі роси.

 

Вузькою, недобре убитою стежкою по лісі штильгукає на кулях жебручий дід. На нім одежа стара і подерта, торба через плечі, а костур в руці. Замурзане лице показує молодого ще чоловіка, а очі живо, но спокійно озираються по сторонах.

 

Як на каліку кривоногого, іде він досить скоро і безпечно. Нараз задержується. На полянці стежка щезла. Він ходить сюди і туди, щоби її найти, но дармо. Нараз побачив у лісі сліди кінських копит. Уважно іде за тими слідами добрий кусник. Заходить вкінці над глибокий, темний яр. Із яру віє холодом. Дід зжахнувся трохи. Вкінці зачав пильно вдивлятися в глиб яру. На його обширнім дні росли грубі, розлогі вільхи, межи ними була загороджена кошара, а в тій кошарі стояло повно коней.

 

Лячно стало дідикові, коли побачив тілько худоби, без нікого, так далеко в лісі.

 

— То якихось злодіїв робота, сли не самого Невеличкого! — шепнув він сам до себе. — Но де у чорта стежка? Як ту видістатися з лісу?

 

І, сказавши то, кинув від себе кулі і пустився щодуху бічи в тоту сторону, в котрій, як гадав, буде село, до котрого йшов.

 

Був се Іванко, колишній слуга Петрія. Він і дотак служив у старої Петріїхи. Немало він причинився при слідстві до викриття убійців Петрія. Но то немного на що здалося. Пошукування поліції за Довбущуками не довели до ні до чого. Тогди Іванко випросив собі у окружного судді болехівського, п. Барановського, колишнього шкільного товариша Андрієвого, повномочіє до арештування Довбущуків, де не будь би їх подибав, і сам принявся слідити за ними. Два літа уже тратив дармо час, ходив, питав, — но годі було і слід відкрити по Довбущуках. Старий дід Максим не знав і словом, де вони обертаються, бо після страшної смерті їх вітця не показувалися більше у полонині.

 

Іванкові вкінці пригадався Невеличкий. «Може, він буде дещо знати про них», — подумав собі. Но Невеличкого вишукати була робота також не менше трудна, і хто знає, чи був би Іванко здужав його вишукати, сли би случай не був йому допоміг. Він пізнав його в Долині на ярмарку, видів його враз з Хаїмом продаючого коні і зачав питати о місце помешкання Хаїма, думаючи, що при близькім знакомстві Хаїма з Невеличким нетяжко буде від жида вивідатися про Невеличкого самого. Якийсь жид розповів йому, де мешкає Хаїм, і додав заразом, що той другий, з-міщанська убраний, — його спільник, пан Дараба. Трохи то застановило Іванка. «Може, се не Невеличкий? — насунулося йому на гадку, но погадав собі знов: — Пробував-єм тілько, спробую й тепер ще раз, — може, ся що годі дізнаю».

 

За порадою Бляйберга, що від часу катастрофи в Жидачеві також пробував у Петріїхи, перебрався він на діда жебручого, щоби не звернути на себе уваги Довбущуків, сли би случайно з ними стрітився.

 

Ось він уже вибіг на край лісу. Перед ним безконечно широкі подільські лани, від півночі далеко бовваніють сірі лисі гори. А на захід сонця тягнеться проста, груддям укрита дорога, над котров ген-ген, мов бовдур, стоїть велика коршма. То мешкання Хаїма. Туди Іванко поспішив.

 

Невеличкий, побачивши, що Хаїма зловлено, дуже був злий зразу, сам не знаючи чого. Но небавом успокоївся. Хаїм зловлений, — запевно, його віддадуть під суд, відтам викрутитися не так легко. А за той час Невеличкий, забравши всі гроші, драпне собі скоро і безпечно і здужає так сховатися, що Хаїм, в разі увільнення, певно його не винюхає.

 

Такий був план Невеличкого, коли, змучений, ід полудню другого дня повернув до Хаїмової коршми. Він постановив сейчас першої ночі уходити, бо знав, що Хаїм може все виговорити, а тогди, певне, поліція рушиться, щоби його зловити. Він велів прото Прокопові-Сєнькові позамикати добре браму, двері, навіть вікна, не впускати в коршму нікого, а сам за той час ліг спати, щоби набрати сил до нічної подорожі. Сенькові того тільки було й треба. Він поспішив до пивниці, скоро Невеличкий заснув, за хвилю виніс відтам гроші, а побачивши, що унести цілий котелик буде йому наразі трудно, виняв з нього трохи грошей, а решту закопав в тайнім кутику на подвір'ї. Заледво упорався з тов роботов, застукано до брами.

 

— Гей, гей, отворіт, я маю з паном Дарабою поговорити!

 

— Нема пана Дараби дома, — відповів Сенько.

 

— Но, то я зачекаю! — говорив дальше голос, не перестаючи гримати.

 

— Він не скоро поверне! — була відповідь.

 

— Отворіт, най бодай порцію горівки вип'ю! — кричав голос, гримаючи щосили.

 

«Що за чортова мати?» — подумав собі Сенько, виліз на паркан і поглянув відтам на діда, що калатав до брами. Був то Іванко, но Довбущук не пізнав його. Де [б] він і подумав коли, щоби його ворог міг його аж тут подибати? Но Іванко, побачивши Сенька, став мов остовпілий. «Ось і він, — шепнуло щось в його душі, — ось і ціль твоя осягнена».

 

— А не підеш ти собі, ти, голодриго, га? Ту не мож тепер іти!

 

— А то чому ні? — питав Іванко не своїм голосом.

 

— Бо тому, що ні!

 

Після того аргументу голова Сенька щезла з паркана, а Іванко щосили пустився бічи у село.

 

Біжить Іванко та спотикається, назад себе на коршму оглядається. Но що се? Чи дійсно, чи йому привиділося, що з вікон зачинає дим пробиватися? Поглянув ще раз, — ні, нема! Се, відай, йому привиділося. Біжить він дальше, не обзираючись. От уже і село перед ним…

 

— Ох, як я змучився! — вишептав, ледве дишучи. Затримався, щоби відотхнути. Щось мов перло його оглянутися ще раз на коршму. Боже! а се що? Коршми не видати, лиш грубі, огромні бовдурі сивого диму, крізь котрі зісподу величезними язиками проблискує кровавий поломінь!

 

Іванко цілий одебелів зі страху.

 

З села гурмою висипалися люди, надбігли й два жандарми, що случайно там були, на Іванків поклик. Но заким надстигли ід коршми, вона уже, як то кажуть, цілковито «попелом сіла». По дорозі розказав Іванко жандармам своє діло до Довбущуків, а заразом своє відкриття в ярі.

 

— Так єсть, — сказав жандарм, — се або злодії, або повстанці. На всякий раз треба їх штучно зайти!

 

Надбігли ід коршмі. Коло пожарища ні живого духу. Декуди в купах попелу дотлівають недогарки дилин. Із одної такої купи витягли люди жердками чорного, напівперепаленого трупа. Но сей труп — то не був Сенько.

 

Се був Невеличкий.

 

А Сенько пропав без сліду.

 

 

 

VI. Граф Т…

 

 

 

Лишаючи страшне згарище на виключне посідання вітрові, що курбелив по полю попелами, жандарми і селяни, під проводом Іванка, поспішили в ліс. Прийшовши над знаний нам яр, оглянули жандарми докладно місце, далі й коні в кошарі. Було їх двадцять пар, а один із жандармів пізнав, що вони походять із стаднини барона Б…

 

— Барон Б…, бачится, повстанець, — додав жандарм. — Перевартуймо ту ніч. Они, сли прийдут по тоті коні, то, певно, вночі. А не буде нікого, то берем коні.

 

На тім стало. Селяни узброїлися порядними булавами і позасідали, розділені, круг яру.

 

Смерклося. Густими клубами піднеслася із дна яру паморока і окрила все сивою скатертю. Лиш тільки й чути, що в тій непробитій мряці тупотять та гребуть коні копитами на дні яру.

 

Но ось один кінь в ярі заірзав. Потім тихо. Гов! Десь далеко в лісі заірзав другий, далі кільканадцять їх в ярі і кілька в лісі. Ось дуднить земля.

 

— То повстанці, — шепнув жандарм, — злодії осторожніші.

 

Над'їхали. Говорять щось межи собою.

 

— Ostrożnie, panowie, tu jar głęboki! — гудить, мов котел, грубий бас.

 

Жандарми пізнали графа Т…

 

— Najlepiej będzie, jeżeli pozłazimy z koni i pieszo zejdziemy w tę przepaść. Pan znasz ścieżkę w dół, panie hrabio?

 

— Znam .

 

Ось вони позлазили з коней і ідуть навпомацки на берег яру.

 

— Musimy się zwijać, panowie , — гудить бас графа Т… — Pan baron lada dzień otrzyma jakieś polecenia od głównej komendy narodowej

 

— В імені права стійте! — роздалося нараз перед ними.

 

— Не важтеся і кроком взад! — загуділо за їх плічми.

 

— Арештуєм вас в імені найяснішого монархи! — почулося з боків.

 

Шляхта здеревіла.

 

— Panowie, ognia do nich! — ревнув граф Т…

 

Ho panowie зі страху не знали, чи живі вони, чи ні. А впрочім, — стріляй, а не знати куди.

 

Граф Т…, однако ж, не чекав на них. Він добув пістолетів і, звертаючися до великої чорної маси, що перед ним бовваніла, в найбільшій лютості почестував її двома вистрілами.

 

— Co za djabeł? — крикнув, коли чорна маса не стогнала, не падала, но стояла собі спокійно. Регіт круг нього дав йому пізнати, що той djabeł — то був високо зрізаний дубовий пень , котрий хоть утерпів від його героїзму, однако ж так само не гадав падати, як Польща вставати.

 

В моменті граф почув на собі кріпкі руки.

 

— Poddaję się! — крикнув.

 

— І my także! — завторували всі герої під його комендою.

 

Під час, коли їх селяни роззброювали, розложено огонь.

 

— Де пан барон? — питав один із жандармів зв'язаного графа Т…

 

Граф Т… гадав спочатку heroicznie мовчати, но далі, подумавши, що, коли уже находиться в руках ряду, ліпше зискає, сли рядові прислужиться, — і видав криївку.

 

На другий день жандарми зібрали в селі охочих парубків, казали їм узброїтися в сокири та коси, всадили на баронових-таки коней і поїхали ід знаній нам полянці.

 

Но там не застали уже нікого. Барон з повстанцями ще вночі від'їхав.

 

Ми оставим тут наших героїв навсегда. Що вони зділали, яка була судьба повстання в 63 [році], записане в історії. Ми лиш коротко тут скажем, що граф Т… пересидів цілий рік у в'язниці, потім вернув додому, но уже яко запалений австріяк. Барон Б… з своїм відділом перейшов за границю, — але там гинуть уже всякі сліди. Відай, погиб з своїми wiarus-aми , а може, ще й донині в сибірських копальнях проклинає свою долю та свій дурний розум, що не сидів дома тихо, але з добра розбрикався та захотів «Польщу будувати».

 

А що ж Дозя?

 

З Дозею ми ще стрінемся при кінці нашої повісті.

 

 

 

VII. Довбушеві скарби

 

 

 

Ленько, відкриваючи Андрієві своє властиве ім'я (в домі він дотак уходив за Олександра Рожнятовського), знав дуже добре, що виставляється на велике небезпеченство. Ану ж но Андрій не буде в нім видіти приятеля, збавителя від того пустого, страшного життя, но убійцю свого вітця?.. Та гадка дуже його мучила. Щастям зайшли вище описані сцени, котрі не дозволили Андрієві розібрати холодно ціле діло і, що більше, зділали Ленька майже спасителем Андрієвого життя, маючим право на його вдячність.

 

Но, помимо всього того, Ленько таки не успокоївся. Він постановив занімати гадки Андрія так, щоби той не мав часу роздумувати подрібно о його ділі. Кромі того, старався всякими способами, ніби віднехочу, показати свій поступок з минувшого вечора в кориснім світлі, виставити його яко доказ щирої приязні, яко нараження власного життя і т. д. А по такій бесіді переходив нагле сам на найдразливіший вопрос його життя — на убійство Петрія. Він клявся, на чім світ стоїть, що його рука чиста від крові, що се його брат-небіжчик убив Петрія, і то нехотячи. Тими способами старався задавити в самім зароді недовір'я в Андрієвій душі. Удало му ся то, хоть не цілковито.

 

«Що ж, — гадав Андрій, — він кленеся, що не він убив мого вітця. Хто знає, — може, то й правда. Но доказати того перед судом він не потрафит, тому ж можу го все тримати, мов на ув'язі, на тім вопросі. Все він буде бачити над собою погрозу, а то знов не дозволит йому відставати від мене, щоби не стягнув на себе мого гніву і — суду кримінального. А впрочім, Христос го там знає, може й направду він поправився, а на такий спосіб шкода би було, щоби така голова пропадала в криміналі. Ділаючи враз зо мнов, може багато помочи справі народній. Його посліднє наражене себе самого за мене доказує, що він таки ще не зовсім злий чоловік». Так роздумував Андрій і постановив зачати діло. За кілька день, упорядкувавши що було треба дома, вони виїхали разом до Перегинська, щоби звидіти Довбушеві скарби.

 

Андрій в протягу кількох літ свого життя з Дозею рідко коли бував у своєї старої матері. Вона, сирота, все сумувала, все побивалася, що «одного дня стратила мужа і сина», а коли Андрій вряди-годи завітав в рідну хату, то сама не знала, як його вітати, як приймати, де помістити. Но чимраз більше непокоїла її нужденна і зламана Андрієва подоба.

 

— Що тобі, синку? — питала-допитувала в нього жалібниця-ненька.

 

— Нічо, мамко, нічо! Троха-м нездоров, але то не шкодит. Ви ж знаєте, мені з дитинства так бувало.

 

— А що ж твоя пані? Чому ніколи не завітає до нас? Ци то у панів такий звичай, що теща ніколи не має бачити невістки?

 

— Каже, мамко, що часу немає, — господарство, тото… Але вже я єї раз витягну.

 

— А як же з нев поживаєш, синочку?

 

— Добре, мамко, чому ні, — знайте, житє все як житє.

 

— Ой не все, небоже, не все, — говорила мати. Вона, небога, може й дорозумівалася, що за червак точить серце її сина, та не сміла йому того казати, — «бо й що ж би то помогло? Ще му лиш жалю більше завдам».

 

І от тепер він знов зближався до Перегинська, до рідної хати. Але яка різниця була межи його теперішнім настроєм а колишнім! Бачилось, що з відходом Дозі щезла всяка грижа , всякий непокій з Андрієвої душі. Давня бистрота його мислення і понімання вертала. Він не глядів уже так сумно і тужно на світ, не говорив таким прибитим голосом, став якийсь веселіший, різвий і здоров.

 

Но в міру того, як вертав його давній спокійний і ясний погляд на речі, вставали в душі його нові підозріння зглядом Ленька. Він чув то душею, що зближається ід розв'язці тяжкої загадки свого життя, чув, що тепер в його родиннім селі вага його долі переважиться, що тут відкриється йому ясніша дорога на будучність. Но при всім тім йому бачилось, що присутність Ленька якось стісняє свобідний полет його волі. Якась дивна, йому самому непонятна сила ставила йому перед очі всю хитрість і злобу Ленька, і він уже сам не знав, що діяти. «Ци не глупий се та нерозважний крок? — подумав собі. — Може б, ліпше було вертати і відложити бодай справу на потім?»

 

Такі гадки мучили його, доки не доїхав до села. Ленько, котрий пильно слідив за кождою зміною виразу Андрієвого лиця, пізнав скоро, що настає рішуча хвиля, що треба ужити всіх способів, щоби удержатися на становищі.

 

— Андрію, вас, запевно, знов страшит тота гадка, що на мні тяжит ще в суді підозрінє о… о… знаєте, убійство… вашого…

 

Ленько затявся, — не знаю, чи в дійсній, чи в уданій ніжності чувства.

 

— О тім не турбуйтеся. Ось вам моє слово, що ще нині, по звидженю скарбу, поспішу до Болехова, стану сам перед судом і оправдаюся. В моїх руках є докази на те, про то будьте з тої сторони зовсім безпечні.

 

Ленько не осягнув цілковито свою ціль висказаними словами. Замість радості почув Андрій, що його непевність і недовір'я зростає.

 

«А чи не можна б оглянути скарби аж після судового оправданя?» — тота гадка засіла на його устах. Но про якесь невиясниме помішання, про якусь не знану йому досі несміливість і нерішимість він не висказав її.

 

Ленько якось предчував тоту страшну для нього гадку. Він зачав знов бесідувати з Андрієм, аби звернути його увагу на другі предмети, і зробив то так лагідно і зручно, що змучена попередніми гадками фантазія Андрія охітно послідувала Довбущукові.

 

Був то робучий день. Петріїха сама була дома. Бляйберг і слуги були в полі при роботі. Не стану тут описувати привітання матері з сином, скажу тільки, що Ленько, смотрячи на безграничну любов, що світила в очах, пробивалася з кождої черти лиця, з кождого руху Петріїхи, мимовільно згадав свою матір, що так само його любила, котрій він не раз тілько наробив гризоти, згадав про її сумне, безнадійне життя і її нечайну страшну смерть, — і тяжкий, тяжкий і щирий жаль здавив його грудь, прошиб його серце. Щось ніби говорило йому, що материна мука, материні сльози і нужда тепер упадуть на нього, коли він досягає вершини свого щастя, цілі своїх гадок і бажань. Він задрижав, но хвиля задуми минула, — злий сам на себе, махнув рукою і звернувся до Петріїхи…

 

— Мій приятель… — зачав після привітання Андрій до матері, представляючи їй Ленька, — мій приятель… (в його дрижачім голосі і заклопотанім лиці видне помішання і внутрення борба, Петріїха мутно і тускло глядить на Ленька без уваги).

 

— Олександер Рожнятовський… Мило ми пізнати чесну-поважну маму такого чесного і розумного чоловіка, як п. Андрій Петрій.

 

Тими словами перебив Ленько Андрієву мову і помішання і, схиляючися, поцілував худу і збіджену руку, старої, мимо її отягання.

 

Андрій з подякою звернув на нього очі. Видно було, що чорні, для Ленька некорисні сумніви звільна уступали з його душі.

 

Петріїха зачала сейчас заходитися, щоби приготовити яку-годі гостину так дорогим гостям. Но Ленькові було то не на руку.

 

— Ні, — сказав він, — ми ту маєм маленьке діло в селі, — скоро вернем, — та тогди вже, що ласка ваша…

 

— Так, мамко, так, — сказав і Андрій. Но той поспіх Ленька знов якось немило ударив його підозрительну душу. Він завагувався: чи йти, чи не йти?

 

— Ходім, — сказав Ленько, мовби одвічаючи на невисказаний вопрос його душі, вклонився Петріїсі і взяв його по-приятельськи за руку.

 

Андрій не оперся, — вони пішли.

 

 

 

VIII. Сенько і Ленько

 

 

 

«Осягнена ціль моя! Все, що-м хотів, чого-м бажав! Тепер я пан, я розказую!» — так радувався Ленько, вийшовши із тайних печер і розставшися з Андрієм.

 

Андрій урадувався трохи, коли побачив, як поквапно Ленько збирається до Болехова, щоби оправдатися перед судом і скинути з себе підозріння о убійство Петрія. Але не до Болехова так квапився Ленько, не оправдання було йому на думці. Квапився він, щоби побачитися з своїм братом, щоби поділитися з ним радісною новиною, що «все осягнено». Знав то Ленько дуже добре, що передовсім іде тут о поспіх, щоби якнайскорше забезпечити собі посідання тих скарбів, котрих відкриття стоїло так багато труда, нещасть і часу. Без помочі брата годі йому буде самому упоратися, а брата ж де найти так на дорозі? Не знав Ленько, чи брат ще пробуває у Хаїма, чи ні. Сли пробуває, то там би його лиш шукати. Але сли й йому уже пощастилося осягнути свою ціль, — то що тогди? Тому рішився Ленько, заким поспішить до Хаїма, перешукати знані їм обом криївки в розсілинах Чорної гори, надіючися, що тут певно застане Сенька, сли його уже нема на «подільськім роздоріжжі».

 

Сонце вже геть схилилося було з полудня. Невеличкі круглі хмари повільно пересувалися по небі, одна за одною оглядаючись, одна другу здоганяючи. Спокійно було на божім світі, відрадно і любо було на безмірній, кип'ячій життям груді матері-природи. Весело присвистуючи та приспівуючи, п'явся якийсь молодий «панич» горі острими обривами Чорної гори. Бачили його здалека пастухи і втікали, хрестячися і кричачи:

 

— Се нечистий, пек би му! Адіт , червонов гарасівков підв'язаний! Та й як, сотона проклятий, посмів на ясне сонічко вилазити? Адіт, як ся оглядат! Та й як го святий Михайло громом не поразит?..

 

Ленько чув здалека той крик, бачив утікаючих. Пізнав він тоту причину, осміхнувся та пнеться далі.

 

— Панич пропав! Та й ніхто й не бачив, де й коли. Ігій на тя, сотоннику! Провалився, поганець, крізь землю, — цураха би му! Ов, щось буде лихого, коли ся туди поганин волочит, та й то в білий день! Певно, обзирає якесь погане місце!

 

Так гуторили старші пастухи, щоби загутати малих поляканих хлоп'ят. А Ленько тим часом протискався, звинний, як куна, тісною щелиною в глиб розпуклої скали, де була давня криївка обох братів. Щелина щораз ставала тісніша, висяче над нею каміння закривало сонце. Вічна тінь і вічний холод віяв із глибини тої ями. Нараз камінні стіни ніби розступилися, крізь тісну скалубину продерся різкий, жовтий луч світла, і при тім світлі побачив Ленько серед печери сидячого свого брата. Сенько, ще в одежі дурнуватого Прокопа, покріплявся — хлібом і часником.

 

— Дай боже час добрий! — гукнув Ленько. Сенько аж підскочив зі страху. Хліб став йому коміттю в горлі. Не міг, сарака , й слова вимовити.

 

— Ну, що ж ти, Сеню, не пізнаєш мене? — заговорив Ленько.

 

— Ах, то ти! Ну, як же ж ся маєш? Давно-сьмо ся не бачили!

 

— Нічо, нічо! — відказав Ленько.

 

Браття обнялися щиро.

 

— А що, Сеню? Як Невеличкий?

 

— О, Невеличкий безпечний! Уже нам, певно, не перебаранчит.

 

— Ну, або що з ним?

 

— Спікся, брате, на шкварок!

 

— Як наша небіжка мама! — доказав Ленько і зітхнув.

 

— А що ж ти, Леню?

 

— Все добре! Наша взяла. Ми — панами, скарби в наших руках, лиш треба завинутися, щастє за ноги вхопити!

 

Сенько аж остовпів на тоті слова з превеликої радості. Він тельмом кинувся на шию Ленькові і обцілував його не раз та й не десять.

 

— Ну, ну, досить того! — говорив Ленько. — Ще мя задусиш, пусти! Ту не час іще цілюватися, робота чекає.

 

— Ах, братчику, сердечний, а я ту жду та й гадаю: «Певно, десь уже мого Леня повезли скованого!» О, але ти не з таківських птахів гнізда!

 

— Ну, ну, досить тої втіхи, до роботи!

 

— Розказуй, сердечний, розказуй! Ти тепер пан, я слуга твій.

 

Було се якось другого дня, ранньою порою. Через поле півперечкою ішов до Перегинська Іванко, сумний, змучений, збіджений. І знов не удалося йому вислідити і під суд віддати убійців Петрія, і знов чекала його нова праця, а хто знає, чи не дарма праця — вишукувати наново їх слід.

 

Занятий тими гадками, Іванко й незчувся, як ся учинив у стіп Чорної гори, на краю висхлого і «козульками» сточеного ліска. Здивований оглянувся круг себе, не знаючи, відки він тут взявся. Но ще більше було його здивування, коли високо на обривистім спохові Чорної гори побачив двох людей, що осторожно просувалися помежи камінням, згорблені, несучи, як бачилося, щось неабияк тяжкого. Він став за дерево, відки міг докладно їх оглянути, а сам не був видний для них. Довго смотрів він за ними. Ясне світло сонця час від часу освічувало їх докладно, коли показувалися з розпалин. Передом ішов якийсь ніби панич, а за ним ніби дідик, ніби слуга. Іванко пізнав обох.

 

— Се они, се они! — мало не крикнув з радості. — Поможи господи хоть тепер їх дістати!

 

І Іванко скочив прудко і сховався в вівсі. Зашелестіли колоски і подались під його ногами. Небавом опинився на стежці і, скулений, задиханий, щосили погнав у село.

 

Минуло кілька день. Була свята неділя. Полуднє. Сонце жарить, збирається на тучу. Далекий грім гудить, грохотить і переливається межи розпалинами сірих скал. У стіп Чорної гори, в ліску сидять наші знайомі, Довбущуки. Вони тяжко дихають, мов після великої утоми. Не говорять нічо довгу хвилю. Аж десь-колись відзивається Сенько.

 

— А що, Леню, богу дякувати, ми упорались.

 

Ленько мовчить.

 

— Ну, як же гадаєш, куди нам тепер дорога стелится?

 

— В Молдавію, там найбезпечніше, а відтам маршируєм, куда вольна воля.

 

Сенько не перечив, на знак згоди стис брата за руку.

 

— А де ж твоя придбанина? — запитав Ленько.

 

— Тамій коло пожарища, — безпечно захована, не бійся. Будем тамтуди йти, то й заберем. О, не бійся, на перший початок стане.

 

— Ну, і я гадаю, що так буде.

 

— Коли ж рушаємо?

 

— Зараз, лиш троха спочинем. Знаєш, мене щось сон ломит. Де ж бо, тілький час і ока не прижмурити! Ляжу хіба та засну на хвильку, а потім як стій у дорогу.

 

Но не вспів ще Ленько лячи порядно на землю, коли почулися ззаду нього кроки. Сухий лім затріщав. Він озирнувся і — одебелів. Зі всіх сторін — від поля, з обох боків ліска — ступають люди громадно, узброєні в стрільби, ціпи і вили, ідуть просто ід ним. Побачив він межи ними і блискучі багнети жандармських гверів , побачив і збіджене лице Іванка, — і сам не знав, що з ним діється.

 

— В імені права! — загуло з-межи громади. — Ви, Олександре і Семене Довбущуки, піддайтеся і не важтеся поступити кроком з місця! В противнім разі не надійтесь пощади!

 

Оба браття зірвались на рівні ноги, почувши тоті грізні слова.

 

— В імені права! В імені права! — лепетав бездушно Сенько, водячи кругом блудними очима.

 

А люди і жандарми все зближаються, все тісніше окружають преступників. їх лиця грізні як лице загніваної судьби.

 

— В імені права! — повторяв Сенько і зачав дзвонити зубами, мов на морозі, зачав трястися, мов у лихорадці.

 

Нараз розлягся йому над ухом голос Ленька:

 

— Утікаймо!

 

Дійсно, Ленько за той час здужав відзискати хоть почасти давню свою притомність і, шарпнувши сильно брата за руку, пустився стрілою туди, куди ще не обступили їх грізні гонителі.

 

Лім затріщав, крик селян і жандармів затряс воздухом, а тому крикові відповів в далечині грізний, гудячий голос грому, мов голос справедливості, що настигає винуватих і не допустить їм уйти заслуженій карі.

 

Сли б лавини котилися горі горою, сли б ріки бурділи горі скалами, я би прирівняв до них утікаючих Довбущуків. Звинні, мов дикі кози, прудкі, мов пантери, вони спиналися горі скалистими щербами, перескакували пропадисті розсілини, чіплялися острих зубців і мчалися тим способом все дальше а дальше вгору. Під їх ногами укришувалися кусники скал, обсипався мілкий пісок і шутер , обривалися щербаті кінці каміння, но вони, здавалось, і не бачили того. Вони гнали в безумнім, безмиснім одчаянні, самі не знаючи, чого і куди. Не думали о тім, щоби скритися, спасатися, не думали ні об чім, — одно-однісіньке слово «утікаймо!» змінило їх в бездушні машини, що працюють без упину й самі не знаючи о цілі своєї праці. Так утікали наші Довбущуки, а за ними, мов тяжка лавіна, з криком і ревом летіла ціла громада людей. Той крик ще більше їх полошив, ще більше віднімав їх застановлення, понукуючи їх заразом до тим скоршого і одчаянішого бігу.

 

— Стійте! — роздавалося за ними час від часу. Но Довбущуки не слухали, не чули того крику!

 

— Огню за ними! Паліт! — розлягся голос жандарма. Кілька вистрілів загрохотіло. Сенько, досягнений на скаку кулею, дригнув лишень і без голосу, мов блискавиця, щез у глибокій скальній розпалині.

 

За хвилю надбігли люди на тото місце і підняли із дна розпадини кровавого, бездушного трупа.

 

— А то го хтось поцілив! У саме серце! Ані пікнув, неборачисько!

 

Ленько чув вистріли і задрижав також. Вони обездушили його до решти. Не спостеріг він смерті брата, не бачив пропастей і обривів перед собою. Він пересаджував їх без мислі, як рівчаки коло дороги. Но ось уже вершина Чорної гори, ось тота висока скальна іглиця, що глибоко врізується аж у синє небо. Якоюсь нелюдською, необ'яснимою натугою і зручністю Ленько вдерся на сам вершечок. Но тут став. Вище не було куди. Так, як всі божевільні, він не був в стані змінити одностайного способу ділання, не був в стані злізти вдолину — і став. Його блудне око непевно ховзалося по окружаючих його предметах. Його грудь дихала тяжко, з рук і ніг капала кров, но з лиця цілковито щез той вираз спокійної, рахуючої хитрості, котра його уперед ціхувала . Якийсь звірський непокій, якесь шамотання всіх його душевних сил, — ось що відражалося на його лиці.

 

Нараз Ленько схилився вдолину. Люди, що то бачили, крикнули з тривоги. Ленько усміхнувся, но так глухо, так відражаючо, як би, може, усміхалася скотина, сли би могла усміхатися, — як усміхаються серед страшних болів божевільні.

 

Но Ленько не без причини схилився вділ, не без причини усміхався. О кілька стіп нижче себе, в темній скальній щелині побачив він лице Андрія, смертельно бліде з переляку і тривоги.

 

Не знати, з якої причини не згадував Іванко і словом Андрієві, ані Бляйбергові, ані Петріїсі про те, що відкрив пристановок Довбущуків. Сам він зібрав людей з села, сам із сусіднього місточка прикликав жандармів, обставив людьми Чорну гору, а потому зручно вислідив Довбущуків в лісі. Аж коли уже зачалася страшна гонитва, дізнався Андрій про цілу річ. Якесь дивне предчувство овладіло ним. Він, не кажучи і слова, поспішив ід Довбушевій скарбниці. Ніхто не в силі описати його зачудування, коли побачив скарбницю зовсім порожню. Йому ясна стала ціла річ: Довбущуки переховали скарби! Він погнав знаним хідником на верх Чорної гори, чи не удасться йому дізнатися дечого від Довбущуків.

 

По хвилі бездушного остовпіння пізнав його Ленько. Зміненим, дитинячим голосом пролепетав він:

 

— А що? Нема! Пусто? Xi, xi, xi! Ходи, ходи, — я ти покажу! Я знаю, покажу тобі.

 

І, мовлячи те, Ленько простяг руки до Андрія, перехилився і, стративши рівновагу, звалився в пропасть.

 

Один-однісінький зойк, потім страшний хряск костей — і тихо.

 

 

 

IX. Кінець — початок

 

 

 

Було се дня 25 липня 1866.

 

Днина була ясна й погідна, жарило страшно, а серед розпалених мурів Львова, по тісних улицях, духота була не до знесення. Переїжджаючі фіакри і повози збивали клубами куряву не менше, як і переходячі дами широкими кринолінами.

 

Невесело, з звичайною задумчивістю стояли мури Народного дому серед тої духоти. Невесело спинався на їх вершині «золочений» лев догори. Скучно і тяжко було на світі, — не знати, чи внаслідок духоти, чи чого іншого.

 

На Трибунальськім плацу перед Народним домом крутиться якась женщина, пильно поглядаючи на браму Народного дому. Вираз її лиця показує, що ожидає когось з найбільшою нетерпеливістю. Її одежа, пошарпана і давно зношена, кажеться в ній догадувати женщину досить низького стану — якоїсь ніби міщанки, ніби жебрачки. Но в її лиці кілька смілих і аристократичних черт, хоть пригнетених і поламаних нуждою і терпіннями, свідчать, що не то було спочатку її призначенням, що не в такім стані вона родилася. Її вік мож числити на тридцять-кілька, хоть в нужденнім уборі і зламана нуждою подобає на далеко старшу женщину.

 

Слідячи пильно за всіми переходячими попри Народний дім, звернула вона увагу на двох господинів, котрі, розмовляючи межи собою, від кількох мінут проходжувалися взад і вперед попри Народний дім. Один із них був високий, плечистий брюнет, літ, може, тридцяти п'яти, порядно одітий, з лицем так щирим і одвертим, яким відзначується тільки русин. Другий, нижчий від нього, з лицем трохи заклопотаним, з кількома зморшками на чолі і кількома сивими волосками над вилицями, розправляв живо і голосно, жестикулюючи руками, і давав підставу догадові, що належить до того так характеристичного і все пізначного типу — учительського.

 

Се були наші два знайомі: Баранович, окружний суддя з Болехова, і Олександер Д., учитель при дрогобицькій гімназії.

 

— Так, бачится, нас нема більше, лиш три? — сказав сумно Олександер.

 

— Нема, лиш не знаю, де Петрій, чому не приходит. Ану, може, і він не приїде.

 

— Ей, Андрій мав би не приїхати? О, того не кажи! Таже єму на тім з'їзді найбільше залежало. Але, господи милосердний, ухам своїм не вірю, як зачнеш розказувати, що той бідолаха натерпівся за тоті літа!

 

— Ой, що натерпівся, то й але! — потвердив Баранович. — Я дещо чув так від людей, ну, але не хтів доняти віри, аж колись ту, як ти ми зачав сам розказувати, то аж волосє встає на голові!

 

— А що ж тоті скарби Довбушеві, — віднайшлися?

 

— Ні, пропали, як камінь у воду!

 

Оба товариші так були заняті своєю бесідою, що й не спостерегли приближення двох других мужчин. Но тим більше звернула на них увагу незнана женщина на Трибунальськім плацу. Її лице заясніло якоюсь утіхою, і бачилось, в її серці велася страшна борба: чи йти просто навстрічу двом прихожим, чи задержатися і слідити їх очима. Вкінці друга гадка побідила, — вона остала.

 

Прихожі мужчини — були то селяни в строю, який носять бойки Стрийського і Станіславівського околу. Короткі сердаки, вишивані червоною і синьою волічкою сорочки, крисані чорні і ходаки, — от і цілий їх костюм. Один із них був уже старий, ішов поволі, опираючися на палиці. Його довге сиве волосся спадало на плечі, а очі світили мутним, хвилями живішим блеском. Другий, молодший, з видними на лиці слідами грижі і непокою, однако крепкий тілом, середнього росту і дуже приятного лиця.

 

Селяни підійшли ід бесідуючим товаришам, а молодший відізвався нараз:

 

— Слава Ісусу Христу!

 

— Слава навіки! — відповіли бесідники і обернулися. — Чого хочете, люди добрі? — додав Баранович, думаючи, що, може, питають дороги або чого.

 

— Андрійко! — крикнув нараз Олександер і кинувся в обнятія молодшому із прихожих. — Христе-господи, а тобі що прийшло до голови? Хто би тебе пізнав у такім строю? Ну, дивіть, дивіть, я й не думав!.. Погди ж, най тя огляну!..

 

Олександер не міг натішитися своїм давнім приятелем, — знов зачав з ним обніматися.

 

— Та лиши ж уже й мені троха того Андрійка, чи Андруха, чи як го там його сусіди тепер кличут! — жартував Баранович.

 

Старий селянин за той час стояв недвижно, не говорячи нічого, на боці і оглядав мури Народного дому.

 

Після привітання взяв Андрій старця за руку і сказав:

 

— Панове товариші, мій найщиріший приятель і порадник — Олекса Довбущук.

 

Оба товариші Андрія аж здригнули з зачудування і жаху. Їх лиця покрила блідість, очі, широко отворені, вдивлялися в старця, що, уклонившись їм, поважно стояв і дальше, німий і недвижний, мовби є який гість із другого світу.

 

— Олекса Дов-бу-щук? — повторили машинально товариші.

 

Андрій усміхнувся і кількома словами вияснив цілу річ.

 

Се був Ісаак Бляйберг.

 

Кількома словами розкажу його історію.

 

Після катастрофи в Жидачеві і смерті Петрія осів він у домі Петріїхи. Страшні пригоди, котрі пережив, зламали, бачилось, цілу його душевну і тілесну силу. Він довго лежав хорий, а коли видужав, був так якийсь не свій, так розсіяний і маломовний, що Петріїха заходила в голову, чи не зійшов з ума. Но поволі приходив Ісаак до себе. Його сильна природа зачала брати верх над недугою, а недостаток газди в хаті Петріїхи подав йому спосібність зачати знов діятельне життя, котре найскорше могло приглушити в нім пожираючого черв'яка: жаль за страченим життям. Він перебрався по-селянськи і занявся щиро газдівством.

 

Немало трудностей стоїло йому перемочи антипатію перегинських селян до себе яко жида, — но небавом рознеслася вість, що він не жид, а син ославленого Довбуша, і антипатія перемінилася в рід поважання, змішаного з якоюсь таємничою боязню. Тут належить також згадати, що Бляйберг по недовгім часі свого пробутку в Перегинську зачав часто ходити в Гошівський монастир, де вкінці по двох літах і охрестився, принявши ім'я свого вітця: Олекса. Після того зайшла значна і видима зміна в успособленні Бляйберга. Він зачав читати набожні книги, житія святих, — і зачав чимраз більше попадати в наклінність до містицизму.

 

Після утрати Довбушевих скарбів і смерті Довбущуків продав Андрій свій дворець в К. і перенісся до Перегинська. щоби жити коло матері. Тут заприязнився з Бляйбергом, котрий не переставав ніколи впоювати в нього то переконання, що се божа воля і божа справедливість не допустила, щоби тоті гроші, набуті сльозами, убійствами і рабунком, помогли до осягнення так святої, великої цілі, як двигнення бідного народу. «Не Довбушевими грішми, — говорив він, — но власними силами, власним пожертвованєм, власною працею треба двигати нам той народ, і лиш таке діло поблагословит бог!» І дійсно, тота гадка чимраз більше успокоювала Андрія. Зачав він тепер чимраз ясніше понімати властивий спосіб ділання. З'їзд товаришів шкільних у Львові мав послужити до позискання перших членів будущого товариства, котре мало би обняти всі сили, спосібні до праці для народу.

 

— Де ж решта наших шкільних товаришів? — запитав сумніючи Андрій.

 

— Пропали! — була відповідь.

 

— Боже милосердний, — із двадцяти п'яти лиш три нас осталося! — зітхнув Олександер.

 

— А для народу не двадцять, а тисячі пропадают! — відізвався Олекса-Ісаак.

 

Баранович і Олександер чудно поглянули на нього. Андрій перервав їх зачудування і сказав:

 

— Панове товариші! Не так ми з'їхалися, як надіялися! Най же бодай ціль нашого з'їзду надгородит то, що нас так мало. Мій приятель, Олекса, скаже вам, яка тота ціль, а я думаю, що і ви не будете від того.

 

Очі обох товаришів звернулися на Бляйберга з виразом цікавості і заінтересування.

 

— Панове, ходімо ми звідси! — сказав той коротко. — Мені ту страшно! Я боюсь он того льва позолоченого!

 

І Бляйберг пустився іти. Слова його дивно подійствували на слухачів.

 

Вони поспішили за ним.

 

— Так, панове, — говорив старець, ідучи ід Високому Замкові, — я боюся того льва і тої скали, що там стоїт на тім Народнім домі. Той лев пригадує мені хищність і лютість наших давніх князів, що утискали наш народ а котрих пам'ять ви, рідні діти того народу, позолотили фальшивим блеском! Я боюся смотріти на тоту скалу у стіп льва, бо она пригадує мені темноту народу, із котрої користали його князі-грабителі, она пригадує мені упір і безсердечність теперішніх його проводирів, що її там виставили яко знак своєї власті. Ні, панове, не лев і скала — наша хоругов; наша хоругов — плуг і книга! Плуг — то наша сила, книга, просвіта — то наша будучність!

 

Наші чотири знайомі ішли на Високий Замок. Коли Олекса замовк, ступали всі в глибокій задумі. Чи думали вони о містичних і екзальтованих словах Олекси, чи о чім другім, — бог їх знає. Но то певно, що нікотрий із них не зауважав, що о кілька кроків за ними поступала незнана женщина із Трибунальського плацу.

 

Вийшли на вершину Замкової гори. На її спохові, коло муру княжого замку, лежав повалений на землі камінний лев. Всі відітхнули свобідно чистим воздухом, поглянули по широкім краєвиді, аж накінець всіх очі опинилися на Олексі Довбущуку. Його сиве волосся повівало з вітром, очі грали незвичайним блеском.

 

— Панове, — зачав він, — коли ось перед хвилею ваші очі блукали понад тим широким крайобразом, читав я на ваших лицях виклик: «Пречудний край!» Но коли б ви зійшли згори і вступили під стріхи тих хат, вступили в тоті села, заговорили з людьми, що в них жиют, і побачили й сами їх житє, ви б, певно, сказали: «Нещасний край!» Панове, я і Петрій, — ми піхотою ішли тими селами, гляділи на все своїми очима, а серце в нас досі болит. Неволя, страшна неволя, «робота єгипетська» гнете той народ! Неволит го закон, котрого злодушні люди уживают против него, неволит го нужда і недостаток, неволит го грижа сердечна, неволит го жид-лихвар і коршма, неволит го єго темнота, неволит го навіт тото слово, о котрім кажут, що оно «слово боже», закон любви і свободи!

 

Все встає против него, що мало би єму помагати, все гордит ним, що мало би перед ним коритися! Нещасний край, нещасний народ! I плакали ми не раз, глядячи на него, слухаючи єго бесіди. І оглядалися ми за помочею для него — та надармо. Єго проводирі — то тота скала, що тяжит над Народним домом, а ніт Мойсея, котрий би із тої скали видобув живущу, цілющу воду! Панове, моє серце говорит, що нас нині на то зібрала господня ласка, щоби ми положили підвалину до нового Народного дому, не будованого на скалі і камені, але в серцях тисячей! Мало нас, то правда, — але чи для того і нам пропадати, як пропадают многії? Ні, панове!

 

Під нами розвалини сумної нашої минувшості! Над нами ясне небо — образ ліпшої, яснішої будучності! А круг нас той «пречудний нещасний край» — поле нашого діланя! На тім місці, панове, нині присягніт, що посвятите всі свої сили, щоби не лиш сами ділати кілько можна для піднесеня сего народу, но і щоби збирати для него щораз більше нових ділателів! А ми оба присягаєм вам, що не спочинем і хвилі і підем по селах — живим словом покріпляти бідних братів в нужді і розносити межи них науку і світло! Не спочинем, сли бог житя продовжит, аж заложених буде тисяча читалень, зав'язаних тисяча товариств стремезливості , збудованих тисяча шкіл і шпихлірів громадських, аж тисяча жидів-лихварів та орендарів опустит наш край. А тогди пустіт поклик і зізвіт нових діятелів, — тогди почислітся з силами, а побачите, що діло наше сильніше, як діло тих, що ту панували і умирали!

 

Всі кинулись обнімати один другого, — всі присягли як один.

 

А коли сходили із Замкової гори, кинулась якась незнана женщина до ніг Андрієві, заходячися плачем і хлипаючи:

 

— Андрійку, прости мені!

 

Андрій пізнав Дозю, свою жінку. Він підняв її з землі і, нахиляючися до неї, шептав:

 

— Прощаю! прощаю!

 

Вона встала урадувана. А Андрій підвів очі до неба і здихнув. Чи се була вдячність господу, що вернув йому жінку, чи резигнація, з якою береться на плечі тягар, котрого ми уже не надіялись більше двигати, — того не скажу.

 

Тут уривається моя повість. Но вона тут не кінчиться. Що досі, то був лиш пролог до властивої повісті, лиш казка перед історією, лиш пригравка до пісні. Історія ділання і пожертвування — то, може, не так романтична, но остільки інтересніша і поучительніша від історії страдання, оскільки тяжче життя жиється, як казка кажеться.

 

 

 

_____________

 

* Слово то, не всюди уживане, означає: зарозумілість, гордість, перебірчивість.

 

 

 

 

 

 

13.09.1978