В обширній другій клясї нормальної школи отцїв Василіян в Дрогобичи тихо хоч мак сїй. Наближає ся година „красного писаня“, страшна для всїх не самим предметом, як радше особою учителя. В Василіяньскій школї на всї предмети учителї — самі отцове, а тілько для науки писаня они наняли собі світского чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще й доси здаєся, що він економ; хоч з нагайкою ходити тепер не випадає, але все таки не помітуєся хоч тростівки і нїколи не занедбує робити з неї відповідного ужитку. Очевидна річ, що дїти, піддані хочби тілько на годину власти такого учителя, дрожать наперед і „красне писанє“ єсть для них найбільшою мукою.
Малий Мирон оден сидить спокійний, майже веселий в лавцї. Він дивуєся, чому се нараз так тихо стало в клясї, коли оден смільчак, висланий на коритар на звідини, вбіг до кляси і крикнув: „Валько прийшов!“ В тій самій хвили тихо стало в клясї. Малий Мирон не знає ще пана Валька.
Він іно що прийшов із сельскої школа, батько записав єго до другої нормальної кляси у отцїв Василіян, і нинї першій день школи. й хоть на селї він в писаню був дуже слабий, не умів нї пера належито взяти в руку, нї вивести гладко та рівно одного „штриха“, — то все таки він дитина, не єму журитися наперед тим, чого ще не знає. Він здивувався, чому се нараз так тихо стало, але о причину не смів допитуватися нїкого з своїх сусїдів — він же з ними доси дуже мало знакомий. Тай впрочім єго се і не богато обходило. Серед тої, для других страшної і трівожної тиші, він тим вигіднїйше віддався найлюбійшому занятю — думкам о своїй рідній сторонї. Не мож сказати, щоби він тужив за нею: він знав, що що понедїлка побачить і батька і матїр. Він тілько думав собі, як то гарно буде, як колись, лїтом, приїде до дому, буде міг знов свобідно бігати по пастівникахь, сидїти над річкою або бродити по нїй за ковблями; се були думки радше веселі, ясні, блискучі, а не тужні, не жалібні Малий Мирон роскішно ниряв в тій красотї природи, що розцвитала в єго уяві серед сїрих, холодних стїн Василіяньскої школи, і не думав о погрозї, що наближалася над клясу.
— Ба, а ти собі чому не прилагодиш скриптури до писаня? — запитав стиха оден сусїд Мирона, стусаючи єго під бік.
— Га? — відповів Мирон, немило збуджений з свого золотого сну.
— Скриптури приладь до писаня! — повторив товариш і показав Миронови, як покласти скриптури, як каламар і перо, після приписів пана Валька.
— Іде вже, іде вже! — пронїсся шепіт по клясї, мов при наближеню якого грізного царя, коли на коритари роздалися кроки учителя „красного писаня“. Швидко затим отворилися двері кляси і Валько війшов. Мирон позирнув на него. Учитель своєю подобою зовсїм на пригадував нїякого царя. Се був середного росту чоловічок, з коротко обстриженим волосем на круглій баранячій голові, з рудими, короткими вусами і рудою гишпаньскою борідкою. Єго широке лице і широкі, міцно розвинені вилицї враз із великими, на боки повідгинаними ушима надавали єму вираз тупої упертости і — мясоїдности. Невеличкі жабячі очи сидїли глубоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно.
— Ано! — крикнув він грізно, зачинивши за собою двері кляси і помахуючи тростяновою, вигинчастою паличкою. І від того крику, немов від вітру хмарної лїтної днини хиляєся разом колосє жита, так само похилилися до долу голови вісїмдесяти пяти школярів над писемними, сино та червоно полинійованими скриптурами. В руцї у кождого школяря тремтїло перо. Оден тілько малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачі, сидїв обернений лицем до кляси і вдивляв ся в нового учителя.
— А ти що? — крикнув визвірившись на него Валько і прямо направив кроки до него.
Малий Мирон так і остовпів з наглого переполоху. Він якимсь несвідомим поривом обернувся і зложив своє тїло в таке положенє, в якім уже з минуту трепещали єго товариші.
Валько взяв в руку крейду, приступив до таблицї, розмахнувся і почав писати. З разу писав тілько букви, малі і великі, самогласні і суголосні, без нїякого впрочім значіня. Але далїй-далїй дійшов і до слів, а в кінци і до цїлих речень, як на примір: „Бог сотворив світ“, „Чоловік має дві руки“, „Земля мати наша“. Вичерпавши таким способом свою мудрість, показавши достаточно своє знанє красного писаня в численних викрутасах та довгих як світ, і рівних як ковбаси хвостиках, Валько положив крейду, відступився, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю і відтак обернувшися до трепечущої кляси, крикнув грізно:
— Писати!
Єго наукова дїяльність в тій хвили щасливо скінчилася, — тепер починалася єго економска дїяльність. Щоб показати се наглядно, він сильно стріпнув пальцями, щоби стрясти з них учений крейдяний порох, і намісць него взяв в руки свою тростину, і немов орел слїдить з гори за добичею, так і він озираючись по клясї, зійшов з підвисшеного градуса і почав свій обхід.
Першій, на котрого накинула єго зла доля, був якійсь маленькій, слабонькій і дуже заляканий школярик. Він, весь в потї, нагнувшись над скриптурою працював зо всеї сили, щоби вдержати перо в дрожачих пальцях і що хвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на папери такі самі кручки, гачки та ковбаси, які вивела вправна економска рука на таблици. Та ба рука єго дрожала, кручки, гачки та ковбаси виходили ломани, нерівні, — навіть перо непослушне що хвилї крутилося в єго пальцях, скрипіло, порскало, немов гнївалося чогось і бажало як найшвидше з них видобутися.
Валько став над ним, мов кат над душею і злобно всміхаючись, не кажучи і слова почав приглядатися єго роботї. Бідний хлопець прочув лихо і до решти стратив всяку власть над своєю рукою і над непослушним пером.
— То ти так пишеш? — процїдив звільна Валько, але тим швидше свиснула в воздусї єго тростина і оперезала змією плечі бідного хлопця.
Ой-йой-йой! заверещав він, але сей час утих, стрітивши грізнии, гадючій погляд учителя.
— Ти не умієш лїпше писати? — питав Валько.
— Умію, умію!.. лепотїв хлопець, сам не знаючи, що лепоче.
Учитель-економ може і справдї вірив що хлопець уміє лїпше писати і що тілько на збитки єму силуєся писати погано, чи може з великої любови до єго тростинки.
— Ну, то уважай же! — і Валько пішов далїй, не переконавшися, які спасенні плоди принесла єго досадна наука. Впрочім єму і не ходило о ті плоди, — він тепер був тілько економом і більше нїчим. Очи єго вже звернулися в другій бік і в другім кутї кляси виглядїли иншу жертву. Там сидїв жидок, котрий по старинній привичцї свого роду писав в задгузь, силуючися виводити Валькові викрутаси від правої до лївої руки, від кінця стрічки до початку. Одну стрічку він уже совершив таким способом і саме розпочав другу від слів „сот“ „Бог а з к сир“. Написана, готова вже стрічка виглядала яко тако, але нова, неготова єще, зачата від кінця вколола Валька в очи.
— А ти як пишеш, Мойши? — закричав він, прискакуючи до жидка.
Валько всїх жидків в клясї кликав „Мойши“, — хиба, що се були сини богатих міских „тузів“, перед котрими він мав великій респект. Жидок, на прозвище Іонас Туртельтавб, почувши той викрик і побачивши надскакуючого ворога, знитився і скулився як слимак в своїй халабудцї, і перестав писати.
— Ха, ха, ха! — реготався Валько, призираючись жидковому писаню.
— Пане професор.. зачав жидок і запявся.
— Ходи сюда!
І не чекаючи, аж Іонка вийде з лавки, взяв єго за ухо і потяг на середину.
На вид бідного Іонки, скуленого, тремтячего і заслиненого зо страху, вся кляса голосно зареготалася, хоч всякій і собі тремтїв та кулився. Але така вже сила тираньского притиску, що досить тиранови усміхнутися, а всї стоячі під єго гнетом будут реготатися, без згляду на те, що регочуться іменно самі над своєю недолею.
— Ходи до таблицї! Ану, пиши!
— Валько змазав власною рукою часть свого письма і втиснув жидкови крейду в руку. Жидок почав писати своїм звичаєм, на задгузь. На ново зареготалася кляса, усміхнувся Валько, але сейчас заво́рсилося єго лице, він обернувся до послїдної лавки, де сидїли самі найбільші і найдужші хлопи, і крикнув:
— Ану, дайте но єму!
Жидок затремтїв цїлим тїлом і залебонїв щось, але швидко прискочили до него два товариші-посїпаки, і повели на градус. Тихо стало в клясї. Замісць сміху блїдість виступила на всїх лицях, — тілько болїзний вереск Іонки розлягався посеред мурованих стїн василіяньского монастиря.
— Досить з него! — сказав Валько, і Іонка хлипаючи пішов на своє місце.
Сповнивши се високо педагогичне дїло, Валько почав знов свій обхід по клясї і знов роздалися удари єго тростинки по плечех та по руках бідних хлопцїв.
Яке враженє зробила цїла тота наука на Мирона, сєго і сказати тодї. Він раз в раз дрожав, мов в лихоманцї, — єму шуміла в ушах і крутилося в очех, мов серед бурі. Єму так і мерещилося, що і єго не мине тота буря, що кождий удар страшногі учители паде на него. Написані слова і стрічки скакали перед єго очима, надувалися і перепутувалися, виглядали ще поганїйще нїж були на дїлї. Він і сам не знав, коли перестав писати, — сїра паволока стояла перед єго очима.
— То так ти пишеш? — гукнув Валько над єго головою.
Мирон стрепенувся, хопив за перо, талапнув ним в чорнило і поволїк по папері, мов тура за роги
— Чи ти не знаєш, як перо держати?
— Я не знаю! — прошепотїв Мирон. — Що? — ревнув Валько. — Я тобі не показував уже десять раз не раз?...
Мирон зачудовані очи устромив в розлючене Валькове лице. Але замість відповіди Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою підтятий, повалився на лавку а з лавки на підлогу. Кров обілляла єго лице.
— Підойміть єго! — крикнув Валько. З задної лавки прискочили два, — ті самі, що перед хвилею парили Іонку, і підняли зомлїлого Мирона. Єго голова не держалася на вязах і хилилась до долу, мов у мерця.
— Біжіть по воду! — командував далїй Валько і ще раз поглянув на Мирона.
— То що за хлопець? — спитав він.
— Мирон — відповів „цензор“ —найстаршій віком і найдужшій силою в клясї, котрого отцове настановили наставником в клясї.
— Що за оден? — питав далї Валько.
— Одного хлопа син з Н.. ......
— Хлопскій син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхатися сюда! проворкотїв Валько, У него відлягло від серця. Він зачав був троха побоюватися свого учинку, але хлопскій син, — значиться, можна єго бити і зобижати, як хочеш, — нїхто за хлопским сином не упімнеся!
Валько не похибився в своїй рахубі. Нїхто не упімнувся за хлопским сином. Нелюдскій поступок учителя-економа уйшов єму гладко, так як і многі єго нелюдскі поступки. Тілько в серцї хлопского сина він не пішов гладко, а стався першим насїнєм обуреня, погорди і вічної вражди против всякого насиля, против всякого неволеня та тираньства.
„Schön-Schreiben“.
В обширній другій клясї нормальної школи отцїв Василіян в Дрогобичи тихо хоч мак сїй. Наближає ся година „красного писаня“, страшна для всїх не самим предметом, як радше особою учителя. В Василіяньскій школї на всї предмети учителї — самі отцове, а тілько для науки писаня они наняли собі світского чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще й доси здаєся, що він економ; хоч з нагайкою ходити тепер не випадає, але все таки не помітуєся хоч тростівки і нїколи не занедбує робити з неї відповідного ужитку. Очевидна річ, що дїти, піддані хочби тілько на годину власти такого учителя, дрожать наперед і „красне писанє“ єсть для них найбільшою мукою.
Малий Мирон оден сидить спокійний, майже веселий в лавцї. Він дивуєся, чому се нараз так тихо стало в клясї, коли оден смільчак, висланий на коритар на звідини, вбіг до кляси і крикнув: „Валько прийшов!“ В тій самій хвили тихо стало в клясї. Малий Мирон не знає ще пана Валька.
Він іно що прийшов із сельскої школа, батько записав єго до другої нормальної кляси у отцїв Василіян, і нинї першій день школи. й хоть на селї він в писаню був дуже слабий, не умів нї пера належито взяти в руку, нї вивести гладко та рівно одного „штриха“, — то все таки він дитина, не єму журитися наперед тим, чого ще не знає. Він здивувався, чому се нараз так тихо стало, але о причину не смів допитуватися нїкого з своїх сусїдів — він же з ними доси дуже мало знакомий. Тай впрочім єго се і не богато обходило. Серед тої, для других страшної і трівожної тиші, він тим вигіднїйше віддався найлюбійшому занятю — думкам о своїй рідній сторонї. Не мож сказати, щоби він тужив за нею: він знав, що що понедїлка побачить і батька і матїр. Він тілько думав собі, як то гарно буде, як колись, лїтом, приїде до дому, буде міг знов свобідно бігати по пастівникахь, сидїти над річкою або бродити по нїй за ковблями; се були думки радше веселі, ясні, блискучі, а не тужні, не жалібні Малий Мирон роскішно ниряв в тій красотї природи, що розцвитала в єго уяві серед сїрих, холодних стїн Василіяньскої школи, і не думав о погрозї, що наближалася над клясу.
— Ба, а ти собі чому не прилагодиш скриптури до писаня? — запитав стиха оден сусїд Мирона, стусаючи єго під бік.
— Га? — відповів Мирон, немило збуджений з свого золотого сну.
— Скриптури приладь до писаня! — повторив товариш і показав Миронови, як покласти скриптури, як каламар і перо, після приписів пана Валька.
— Іде вже, іде вже! — пронїсся шепіт по клясї, мов при наближеню якого грізного царя, коли на коритари роздалися кроки учителя „красного писаня“. Швидко затим отворилися двері кляси і Валько війшов. Мирон позирнув на него. Учитель своєю подобою зовсїм на пригадував нїякого царя. Се був середного росту чоловічок, з коротко обстриженим волосем на круглій баранячій голові, з рудими, короткими вусами і рудою гишпаньскою борідкою. Єго широке лице і широкі, міцно розвинені вилицї враз із великими, на боки повідгинаними ушима надавали єму вираз тупої упертости і — мясоїдности. Невеличкі жабячі очи сидїли глубоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно.
— Ано! — крикнув він грізно, зачинивши за собою двері кляси і помахуючи тростяновою, вигинчастою паличкою. І від того крику, немов від вітру хмарної лїтної днини хиляєся разом колосє жита, так само похилилися до долу голови вісїмдесяти пяти школярів над писемними, сино та червоно полинійованими скриптурами. В руцї у кождого школяря тремтїло перо. Оден тілько малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачі, сидїв обернений лицем до кляси і вдивляв ся в нового учителя.
— А ти що? — крикнув визвірившись на него Валько і прямо направив кроки до него.
Малий Мирон так і остовпів з наглого переполоху. Він якимсь несвідомим поривом обернувся і зложив своє тїло в таке положенє, в якім уже з минуту трепещали єго товариші.
Валько взяв в руку крейду, приступив до таблицї, розмахнувся і почав писати. З разу писав тілько букви, малі і великі, самогласні і суголосні, без нїякого впрочім значіня. Але далїй-далїй дійшов і до слів, а в кінци і до цїлих речень, як на примір: „Бог сотворив світ“, „Чоловік має дві руки“, „Земля мати наша“. Вичерпавши таким способом свою мудрість, показавши достаточно своє знанє красного писаня в численних викрутасах та довгих як світ, і рівних як ковбаси хвостиках, Валько положив крейду, відступився, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю і відтак обернувшися до трепечущої кляси, крикнув грізно:
— Писати!
Єго наукова дїяльність в тій хвили щасливо скінчилася, — тепер починалася єго економска дїяльність. Щоб показати се наглядно, він сильно стріпнув пальцями, щоби стрясти з них учений крейдяний порох, і намісць него взяв в руки свою тростину, і немов орел слїдить з гори за добичею, так і він озираючись по клясї, зійшов з підвисшеного градуса і почав свій обхід.
Першій, на котрого накинула єго зла доля, був якійсь маленькій, слабонькій і дуже заляканий школярик. Він, весь в потї, нагнувшись над скриптурою працював зо всеї сили, щоби вдержати перо в дрожачих пальцях і що хвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на папери такі самі кручки, гачки та ковбаси, які вивела вправна економска рука на таблици. Та ба рука єго дрожала, кручки, гачки та ковбаси виходили ломани, нерівні, — навіть перо непослушне що хвилї крутилося в єго пальцях, скрипіло, порскало, немов гнївалося чогось і бажало як найшвидше з них видобутися.
Валько став над ним, мов кат над душею і злобно всміхаючись, не кажучи і слова почав приглядатися єго роботї. Бідний хлопець прочув лихо і до решти стратив всяку власть над своєю рукою і над непослушним пером.
— То ти так пишеш? — процїдив звільна Валько, але тим швидше свиснула в воздусї єго тростина і оперезала змією плечі бідного хлопця.
Ой-йой-йой! заверещав він, але сей час утих, стрітивши грізнии, гадючій погляд учителя.
— Ти не умієш лїпше писати? — питав Валько.
— Умію, умію!.. лепотїв хлопець, сам не знаючи, що лепоче.
Учитель-економ може і справдї вірив що хлопець уміє лїпше писати і що тілько на збитки єму силуєся писати погано, чи може з великої любови до єго тростинки.
— Ну, то уважай же! — і Валько пішов далїй, не переконавшися, які спасенні плоди принесла єго досадна наука. Впрочім єму і не ходило о ті плоди, — він тепер був тілько економом і більше нїчим. Очи єго вже звернулися в другій бік і в другім кутї кляси виглядїли иншу жертву. Там сидїв жидок, котрий по старинній привичцї свого роду писав в задгузь, силуючися виводити Валькові викрутаси від правої до лївої руки, від кінця стрічки до початку. Одну стрічку він уже совершив таким способом і саме розпочав другу від слів „сот“ „Бог а з к сир“. Написана, готова вже стрічка виглядала яко тако, але нова, неготова єще, зачата від кінця вколола Валька в очи.
— А ти як пишеш, Мойши? — закричав він, прискакуючи до жидка.
Валько всїх жидків в клясї кликав „Мойши“, — хиба, що се були сини богатих міских „тузів“, перед котрими він мав великій респект. Жидок, на прозвище Іонас Туртельтавб, почувши той викрик і побачивши надскакуючого ворога, знитився і скулився як слимак в своїй халабудцї, і перестав писати.
— Ха, ха, ха! — реготався Валько, призираючись жидковому писаню.
— Пане професор.. зачав жидок і запявся.
— Ходи сюда!
І не чекаючи, аж Іонка вийде з лавки, взяв єго за ухо і потяг на середину.
На вид бідного Іонки, скуленого, тремтячего і заслиненого зо страху, вся кляса голосно зареготалася, хоч всякій і собі тремтїв та кулився. Але така вже сила тираньского притиску, що досить тиранови усміхнутися, а всї стоячі під єго гнетом будут реготатися, без згляду на те, що регочуться іменно самі над своєю недолею.
— Ходи до таблицї! Ану, пиши!
— Валько змазав власною рукою часть свого письма і втиснув жидкови крейду в руку. Жидок почав писати своїм звичаєм, на задгузь. На ново зареготалася кляса, усміхнувся Валько, але сейчас заво́рсилося єго лице, він обернувся до послїдної лавки, де сидїли самі найбільші і найдужші хлопи, і крикнув:
— Ану, дайте но єму!
Жидок затремтїв цїлим тїлом і залебонїв щось, але швидко прискочили до него два товариші-посїпаки, і повели на градус. Тихо стало в клясї. Замісць сміху блїдість виступила на всїх лицях, — тілько болїзний вереск Іонки розлягався посеред мурованих стїн василіяньского монастиря.
— Досить з него! — сказав Валько, і Іонка хлипаючи пішов на своє місце.
Сповнивши се високо педагогичне дїло, Валько почав знов свій обхід по клясї і знов роздалися удари єго тростинки по плечех та по руках бідних хлопцїв.
Яке враженє зробила цїла тота наука на Мирона, сєго і сказати тодї. Він раз в раз дрожав, мов в лихоманцї, — єму шуміла в ушах і крутилося в очех, мов серед бурі. Єму так і мерещилося, що і єго не мине тота буря, що кождий удар страшногі учители паде на него. Написані слова і стрічки скакали перед єго очима, надувалися і перепутувалися, виглядали ще поганїйще нїж були на дїлї. Він і сам не знав, коли перестав писати, — сїра паволока стояла перед єго очима.
— То так ти пишеш? — гукнув Валько над єго головою.
Мирон стрепенувся, хопив за перо, талапнув ним в чорнило і поволїк по папері, мов тура за роги
— Чи ти не знаєш, як перо держати?
— Я не знаю! — прошепотїв Мирон. — Що? — ревнув Валько. — Я тобі не показував уже десять раз не раз?...
Мирон зачудовані очи устромив в розлючене Валькове лице. Але замість відповіди Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою підтятий, повалився на лавку а з лавки на підлогу. Кров обілляла єго лице.
— Підойміть єго! — крикнув Валько. З задної лавки прискочили два, — ті самі, що перед хвилею парили Іонку, і підняли зомлїлого Мирона. Єго голова не держалася на вязах і хилилась до долу, мов у мерця.
— Біжіть по воду! — командував далїй Валько і ще раз поглянув на Мирона.
— То що за хлопець? — спитав він.
— Мирон — відповів „цензор“ —найстаршій віком і найдужшій силою в клясї, котрого отцове настановили наставником в клясї.
— Що за оден? — питав далї Валько.
— Одного хлопа син з Н.. ......
— Хлопскій син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхатися сюда! проворкотїв Валько, У него відлягло від серця. Він зачав був троха побоюватися свого учинку, але хлопскій син, — значиться, можна єго бити і зобижати, як хочеш, — нїхто за хлопским сином не упімнеся!
Валько не похибився в своїй рахубі. Нїхто не упімнувся за хлопским сином. Нелюдскій поступок учителя-економа уйшов єму гладко, так як і многі єго нелюдскі поступки. Тілько в серцї хлопского сина він не пішов гладко, а стався першим насїнєм обуреня, погорди і вічної вражди против всякого насиля, против всякого неволеня та тираньства.
12.09.1888