Малый Миронъ — дивна дитина. Батько втѣшаєся нимъ и каже, що вôнъ чудно-розумна дитина, але батько, звѣсна рѣчь, сторонничій судя; тай ще батько — чоловѣкъ вже въ лѣтахъ, ледво дочекався дитины и, значиться, яка тамъ будь собѣ дитина, все она у него золота и розумна и гарна Сусѣды тихо шептали собѣ, що Миронъ „якесь не таке, якъ люде“: йде тай розмахує руками, гуторить щось самъ до себе, возьме прутикъ и швякає по воздусѣ, або стинає головки у бодакôвъ та ластôвочого зѣля. Середъ другихъ дѣтей вôнъ несмѣлый и непроворный, а коли часомъ и вôдозвеся о чѣмъ небудь, то говорить таке, що старши̂ якъ почують, то тôлько плечима стискають.
— Василю — говорить малый Миронъ до малого Василя — ты доки вмѣєшь рахувати?
— Я? а доки маю вмѣти? Пять, сѣмъ, парканайцять.
— Парканайцять! ха, ха, ха! А то кôлько парканайцять?
— Ну, кôлькожь має бути? Я не знаю!
— Та то нѣ-кôлько. Отъ сядь лишень, будемо рахувати!
Василь сѣдає, а Миронъ починає рахувата, ковтаючи за кождымъ разомъ бучкомъ о землю: Оденъ, два, три, чотиры...
Василь слухає, слухає, а далѣ вставъ и побѣгъ. Миронъ и не замѣтивъ: сидить, ковтає и рахує далѣй и далѣй. Надôйшовъ стежкою старый Рябина, кахикає, крекче и охає, — Миронъ не чує, все своє. Старый зъупинився близь него, слухає слухає.. Миронъ дорахувавъ уже до чотирыста.
— А ты не вôтцôвска дитино, е! — сказавъ старый своимъ звычайнымъ троха носовымъ голосомъ; а ты що робишь?
Малый Миронъ ажь звергся и обернувъ залякани̂ оченята на старого Рябину.
— Та ты землицю святу бєшь, е? Ты не знаєшь, що землиця наша мама? Дай сюда той бучокъ!
Миронъ давъ, не розумѣючи майже, чого хоче вôдъ него старый. Рябина шпурнувъ бучокъ геть въ кропиву. Миронъ трохи не заплакавъ, не такъ за бучкомъ, якъ за тымъ, що старый перервавъ єму рахунокъ.
— Иди до дому, та „Отче нашь“ говори, -е-е-е, анѣжь маєшь таки̂ збытки робити! сказавъ старый зъ суворымъ видомъ и пошкандибавъ далѣй. Миронъ довго глядѣвъ за нимъ, все ще не можучи поняти, за що се старый прогнѣвався и чого вôдъ него хоче.
II.
Малый Миронъ надъ все любить бѣгати самъ по зеленыхъ, цвѣтистыхъ лугахъ, помѣжь широколисти̂ лопухи та прекрасный полевый роменъ, любить впиватися солодкимъ запахомъ росистои конюшины та квѣтчатися прилипчастыми лопуховыми гузиками, котрыхъ такъ и насиляє на себе вôдъ нôгъ до головы. А ще рѣчка, черезъ котру зъ города треба йти на пастѣвникъ, невеличка, супокôйна пôдгôрска рѣчка, зъ глубокими стрôмкими та обрывистыми берегами, зъ глинистымъ дномъ, зъ фурчачими бродами, котрыхъ дно покрыте дрôбными плыточками, оброслыми мягкимъ, зеленымъ водоростомъ, довгимъ, мовъ зелени̂ шовкови̂ пасма, — тота рѣчка, то правдива роскôшь, то сильна принада для Мирона. Тамъ вôнъ цѣлыми годинами любить сидѣти, запхавшися въ высокій зеленый косѣтникъ або мѣжь густе, лапасте листє надбережного пôдбѣлю. Сидить и вдивлюесь въ плюскотячу воду, въ мигаючу пôдъ напоромъ филѣ траву, въ ковбликôвъ, що часъ вôдъ часу вылазячи зъ своихъ печеръ або выплываючи зъ глубшого плеса, нипають по днѣ, шнирячи за водянымъ хробацтвомъ, то зновъ выстобурчують свою тупу, вусату мордочку ажь надъ воду, хапнуть разъ воздуху тай утѣкають чимъ борше въ свою крыѣвку, немовбы закоштували незнати якои присмаки. А мѣжь тымъ сонце жарить зъ безъоблачного, темно-блакитного неба, грѣє Миронови плечѣ и все тѣло, але не пече єго за широкимъ листомъ. Любо єму. Невелички̂ єго сѣри̂ оченята живо бѣгають, дитинячо чоло стягаєся, — думка починає рушатися.
— Отъ сонѣчко, — чому оно таке невеличке, я татуньо казали, що оно велике? То певно въ небѣ лишь така невеличка дѣрка прорѣзана, що єго лишь тôлько видно! — Але сей часъ же въ єго головѣ заворушилася и друга думка.
— Та — а якъ же оно? Сходить, тô тамъ дѣрка мала, — заходить то и тамъ дѣрка. Хибажь дѣрка разомъ зъ сонцемъ по небѣ ходить?
Се не може єму помѣститися въ головѣ и вôнъ обѣцює собѣ, що скоро до дому, то заразъ запытаєся татуня, яка то въ небѣ на сонце дѣрка прорѣзана?
— Мироне! Мироне! — чути зъ далека крикъ. То мати кличе. Миронъ почувъ и схопився збѣгъ изъ берѣжка надъ бродокъ, щобы перейти черезъ рѣчку, тай наразъ зъупинився. Богато разôвъ уже вôнъ переходивъ черезъ рѣчку, тай нѣчого, а теперь наразъ нова поява впала єму въ очи. Вôнъ стоявъ якъ разъ проти сонця и дивлячися въ воду, побачивъ наразъ замѣсць плиткого дна, камѣнчикôвъ, и мягкихъ, зеленыхъ пачосôвъ водоросту — одну бездонно глубоку синяву. Вôнъ не знавъ що, що се небо зъ воды всмѣхає ся до него и зъупинився. Якъ же ту йти въ таку глубѣнь? И вôдки она взялася наразъ? Вôнъ ставъ и почавъ уважно розглядати глубѣнь. Все однако. Вôнъ присѣвъ. Однако, — тôлько при берѣжку видно знакоми̂ камѣнчики тай чути звычайный любый журкôтъ воды на бродѣ. Вôнъ повернувся лицемъ въ другій бôкъ, за сонцемъ глубѣнь щезла, брôдъ плыткій, якъ бувъ. Се вôдкрыте и втѣшило и здивувало єго. Вôнъ почавъ повертатися на всѣ боки, пробуючи и втѣшаючись дивнымъ явищемъ. А про маминъ, кликъ и зовсѣмъ забувъ!
И довго такъ стоявъ малый Миронъ, то схиляючись то повертаючись надъ бродомъ, — але лѣзти въ воду все якось не смѣвъ. Усе здавалося єму, що ось-ось середъ плыткого, камѣнчастого броду земля розскочиться, и зѣне бездонна, блакитна глубѣнь надъ рѣчкою, мѣжь высокими берегами, и полетить вôнъ въ ту глу. бѣнь далеко-далеко, щезне въ нѣй, мôвь трѣсочка кинена въ глубоку темну криницю. И хто знає, якъ довго бувъ бы вôнъ стоявъ надъ бродомъ, колибъ не бувъ надôйшовъ сусѣдъ, що зъ вилами и граблями квапився до сѣна.
— А ты чого ту стоишь? Онъ тя мати кличе! Чому не йдешь до дому?
— Та я хочу йти, але боюся. — Чого?
— Та отъ, адѣть! И вôнъ показавъ бездонну синяву въ водѣ. Сусѣдъ не порозумѣвъ.
— Ну, та чого тутъ боятися? Адже плытко.
— Плытко? — спытавъ недовѣрливо Миронъ. А отъ яка глубѣнь!
— Глубѣнь? Ади, що не глубѣнь, — сказавъ сусѣдъ, и якъ бувъ въ ходакахъ, такъ и перейшовъ черезъ брôдъ, мало й замочивши ихъ. Той перехôдъ сусѣда осмѣливъ и Мирона и вôнъ перейшовъ черезъ воду и побѣгъ горѣ городомь до дому.
— Якій се дурный хлопець! Пять лѣтъ, а вôнъ ще броду боиться, — пробовкнувъ сусѣдъ и пôшовъ до сѣна.
III.
А коли лѣтомъ усѣ старши̂ зъ хаты пôдуть въ поле, Миронъ лишаєся самъ, але не въ хатѣ, — въ хатѣ вôнъ боиться. Боиться „дѣдôвъ у кутахъ“ т. є. тѣней, боиться череватого комина, чорного въ нутрѣ вôдъ саджѣ, боиться грубои; деревянои клюки вбитои въ вôконце, що въ повалѣ для пропусканя дыму вôдъ скипокъ, котрыми свѣтять зимою. Миронъ лишаєся на дворѣ. Тамъ вôнъ може собѣ гуляти, рвати зѣлєчко и розщипувати на кусники, будувати хатки зъ трѣсокъ и патычкôвъ, що на дрывôтни, або и такъ собѣ лежати на приспѣ та грѣтися на сонци, та слухати цвѣркоту воробцѣвъ на яблôнкахъ, та глядѣти на сине небо. Любо єму, и на дитиняче чоло зновъ немовь хмарка набѣгає — се, думка надходить.
— А чимъ то оно чоловѣкъ все видить? и небо и зѣлє и тата зъ мамою? — таке пытанє насуваєся єму нѣ зъ вôдти, нѣ зъ вôдси.
— Або чимъ чує? Онъ каня кевкає, куры кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую? Єму здаєся, що все то чоловѣкъ дѣє ротомъ, и видить и слухає. Рознимає ротъ: такъ и є, видно все, чути все...
— А може нѣ? Може очима?
Зажмурює очи. Овъ,не видно нѣчого. Рознимає: видно и чути. Зажмурює зновъ — не видно, але чути.
— Еге, такъ ось оно якъ! Очима видно, а чимъ же чути? Зновъ рознимає и затулює ротъ— чути. Далѣй очи — все чути. Ажь ось прійшла єму думка — заткати пальцями уха. Шумъ-шумъ-шумъ. А то що таке? Чути шумъ аде не чути нѣ кудкудаканя курей, нѣ кевканя кацѣ. Вôднимає пальцѣ, — чути кудкудаканє, а шуму нема. Другій разъ — то само.
— Що то таке? мѣркує самъ собѣ Миронъ. — Еге знаю вже! Ухами чую кудкудаканє, а пальцями чую шумъ! Аякже, аякже.
Пробує разъ и другій — такъ, зовсѣмъ такъ!
А коли поприходили женцѣ на полудне, вôнъ пôдскакуючи бѣжить до батька.
— Татуню, татуню! Я щось знаю! — Та що таке, моя дитинко?
— Я знаю, що чоловѣкъ очима видить.
По батьковôмъ лици перебѣгъ усмѣхъ.
— А ухами чує кудкудаканє, а пальцями шумъ.
— Якъ, якъ?
— Та такъ, що якъ не затыкати уха пальцями, то чути, якъ курка кудкудакає, а якъ заткати, то чути тôлько шумъ.
Батько зареготався, а мати остро позирнувши на Мирона, сказала намахуючи єму лыжкою:
— Иди, приблудо, иди! Такій парубокъ великій, що вже бы далѣй женився, а таки̂ дурницѣ говорить! Чому ты нѣколи не погадаєшь на передъ, що маєшь казати, а все десь таке ляпнешь, мовъ на лопатѣ вывѣзъ?... Таже чоловѣкъ все чує ухами, и шумъ и кудкудаканє.
— А чомужь не чує разомъ? Тôлько якъ не затыкати ухъ, то чує кудкудаканє, а якъ заткати, то чує шумъ? — запытавъ малый. —Отъ потрѣбуйте сами̂! И вôнъ справдѣ для переконы заткавъ свои уха пальцями.
Мати проворкотѣла ще щось, але вôдповѣди на те пытанє не найшла.
IV.
А вже найбôльша була бѣда Миронови зъ тымъ мысленємъ! Не вмѣвъ мыслити, тай годѣ. Що тôлько бувало скаже, все якесь не таке, якъ треба, все мати або хто небудь другій каже єму:
— Та чому ты, тумане вôсѣмнайцятый, не помыслишь впередъ, що маєшь казати, а такъ бовтаєшь якъ той бовтомъ бовтає!
И що вже бѣдный Миронъ не намучився, щобы вымыслитн и вôдтакъ сказати щось розумного, — нѣ, не можь, тай годѣ. Бѣдный Миронъ прійшовъ до того переконаня, що вôнъ не вмѣє мыслити!
Ото разъ сидить вся родина при обѣдѣ кругъ великого стôлця на середъ хаты. Мати подає капусту. Капуста добра, зъ саломъ ще й крупами засыпана. Всѣ ѣдять єѣ мовчки. Малый Миронъ вкусивъ разôвъ зо два, а далѣй задивився на то, що такъ тихо стало въ хатѣ, нѣхто й слова не скаже. Нѣ вôдси нѣ вôдти здаєся єму, що именно теперь єму выпадає щось сказати. Але що бы ту таке? Треба напередъ розмыслити, а то всѣ будуть смѣятися, ще й мама насварять. Що бы ту сказати? И малый Миронъ зачинає мыслити. Лижка якъ нѣсъ єѣ вôдъ рота до миски, такъ таки застила въ воздусѣ вразъ изъ рукою. Очи недвижно вперлися въ пустый простôръ, а далѣй мимовôльно зъупинилися на образѣ Матери Божои, що висѣвъ на стѣнѣ, губы тôлько рушаються, мовъ щось шепчуть.
Слуги побачили се, ззирнулися помѣжь собою, трунули одно друге лôктями, а дѣвка-служниця шепнула навѣть до старого Ивана:
— Ану́, вôнъ заразъ якусь дурницю выстрѣлить.
— Ба, не знати, почавъ звôльна Миронъ, чому тото свята Матѣнка дивиться, дивиться, а капусты не ѣсть? ..
Бѣдный Миронъ, хоть и якъ мучився, не мôгъ нѣчого лѣпшого придумати, може для того, що єго на силу заставляли думати „такъ якъ люде.“
Смѣхъ, регôтъ, звычайна нагана матери вразъ изъ „туманомъ вôсѣмнайцятымъ“, — бѣдный Миронъ заплакавъ.
— Та щожь, коли я не вмѣю мыслити такъ, якъ люде! — сказавъ вôнъ обтираючи слёзы.
V.
Що зъ нёго буде? Якій цвѣтъ розôвєся зъ того пупѣнка? Се и проповѣсти не тяжко. Лучаються по нашихъ селахъ доволѣ часто таки̂ дивовижни̂ появы. Все у нихъ зъ маленьку не такъ якъ у людей: и хôдъ и обличє и волосє и слова и учинки. — А коли прийдеся такôй дитинѣ вѣкъ жити пôдъ тѣсною сѣльскою стрѣхою, безъ ширшого досвѣду, безъ яснѣйшого знаня, коли вôдъ малку нетямучи̂ родичѣ почнуть натовкати въ неи все на такій спосôбъ, „якъ звычайно у людей“, то имъ и удасться придавити вродженый нахилокъ, всѣ неуживани̂ и приголомшени̂ спосôбности дитины занѣмѣють и занидѣють въ завязку, и зъ малого Мирона выйде кепській газда, або, що гôршо, не доразу приголомшена живôсть та прудкôсть характеру попре єго до злого, не можучи розвитися въ добро, — стане вôнъ забѣякою, ворожбитомъ вѣруючимъ въ власни̂ привиды и туманячимъ людей изъ щирого серця...
Але коли така дитина натрафить на любячого, и, що головне, не дуже вбогого вôтця, котрый схоче и зможе потягнутися зъ остатного, щобы своѣй дитинѣ отворити очи и свѣтъ, то тогды —щожь тогды? Чи вы думаєте, що доля дитины стане кращою такъ, якъ звычайно понимають люде кращу долго? Кобы не такъ! Въ школѣ дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, якъ недужій свѣжимъ воздухомъ и скôнчить на тôмъ, що переймеся правдами науки и забажає перевести ихъ въ житє, и стане горячимъ проповѣдникомъ тыхъ правдъ, понесе ихъ мѣжь темныхъ и погибаючихъ, пôдъ рôдни̂ сельски стрѣхи... Ну, и не завидна чекає єго доля! Навѣстить вôнъ и стѣни тюремни и всяки̂ норы муки та насиля людей надъ людьми, а скôнчить тымъ, що або згине десь въ бѣдности, самотѣ та опущеню на якôмось пôддашу, або зъ тюремныхъ стѣнъ вынесе зароды смертельнои недуги, котра пепередъ часомъ зажене єго въ могилу. Бѣдный, малый Миронъ!...
12.09.1888