Є небагато людей, яким відомо, що сталося у цьому регіоні на півдні Франції. Проте концентраційний табір, який там розміщувався, є узагальненням одного з найбільш трагічних моментів історії ХХ століття
Перше, що привертає увагу по приїзді, це дерева і густий ліс. Не тому, що дерева тут вищі, ніж інші по сусідству, і не тому, що ліс тут густіший, ніж багато інших, які ростуть в Беарні, свіжі влітку, студені взимку. Річ у тім, що не сподіваєшся побачити тут ліс. Тим більше, коли розумієш, що йому лише кілька десятиліть, а він такий дрімучий, темний і дикий. Дивує напір природи, подібний на той, що в науково-популярних фільмах, де статуя Свободи височіє посеред джунглів чи омивається хвилями. Тільки у цьому випадку дерева ховають не символ свободи, а навпаки: вони ростуть там, де не так давно був концентраційний табір.
Його було ліквідовано наприкінці 1945 р. Те, що від нього залишилось, продали на металолом, все решта згоріло. Там, де він знаходився, у 1950 р. посадили ліс. А попереду лісу залишився лише цвинтар, де похована понад тисяча мертвих: зрівняти із землею його не насмілилися. Неважко зрозуміти, що його хотіли стерти з мапи: ніхто не хоче жити поряд із символом ганьби. Врешті-решт, Гюрс є гарненьким містечком у французькій Наваррі. Дорогу до табору, як фестони, прикрашають кокетливі житлові будинки, невеличкі заміські палаци паризького штибу, збудовані для дачників на початку минулого століття, чи типові помешкання в місцевому стилі з їх велетенськими черепичними покрівлями. Звісно, цвинтар дисгармоніював з очаруванням містечка.
Гюрський табір є одним із декількох місць, в яких Франція спинила лавину іспанських республіканців, які перейшла Піренеї, утікаючи від військ Франко після закінчення громадянської війни узимку 1939 р.: близько півмільйона їх перейшли кордон після падіння Каталонії. Французький республіканський уряд не хотів, аби його іспанські однодумці розселилися по усій країні, і створив на півдні кілька інтернаційних центрів: Аржеле-сюр-Мер, Рівальт, Ле-Баркарес, Сетфон, Гюрс… В деяких практично не було споруд, як от на пляжі в Аржеле, що біля Колліуру, де загорожа обмежувала простір, в якому під відкритим небом знаходилися 100 тис. іспанців під час такої холодної зими, яку не пам’ятали вже багато років, коли кількасантиметровий шар снігу вкривав середземноморський пісок.
Гюрс побудували у березні-квітні 1939 р., аби зменшити перенаселеність на пляжі Аржеле. То був найбільший з «таборів адміністративного інтернування» - саме таким евфемізмом називались вони на французькому бюрократичному жаргоні, - призначених для того, аби в них утримувалися іспанці. Огороджений подвійним рядом колючого дроту, він розтягнувся майже на два кілометри і був поділений на 13 ізольованих ділянок, у кожній з яких було 25 дерев’яних бараків: всі однакові, шість на тридцять метрів, у кожному розміщувалося 60 в’язнів. В бараках не було жодного опорядження: ні ліжок, ні полиць; в’язні спали на долівці. Кожна ділянка мала спільну кухню і відхоже місце. Долівка була земляна і після дощу, завжди рясного, вона перетворювалася на болото: «Як тільки ми виходили з бараку, по кісточки занурювалися у твань», згадував один з тих, хто вижив. У Гюрсі могли утримуватися близько 20 тис. осіб: то був найбільш заселений центр у цьому регіоні після По і Байони. Через нього пройшли 25 тис. іспанців та членів інтернаціональних бригад, які воювали в Іспанії. Три десятки їх втратили там життя і нині покояться на цвинтарі.
Утім, іспанці становлять лише незначну частину тих, хто лежить на цвинтарі у Гюрсі. Більшість тут євреї. Це тому, що за шість років свого існування цей табір мав дуже складну історію. Більшість іспанців спровадили звідси наприкінці 1939 і на початку 1940 р. Багатьох з них повернули на батьківщину: французький уряд передав їх в руки франкістської репресивної машини. Інші, не маючи вибору, повернулися самі і зустріли схожу долю. Дехто був завербований – більш чи менш добровільно – у трудові батальйони, які споруджували траншеї на фронті в очікуванні німецького вторгнення, чи у французьку армію. І лиш небагатьом випало щастя залишитися на півдні Франції, знайти тут роботу чи родину, які давали їм можливість розпочати нове життя.
Поміж серпнем 1939 р. і весною 1940 р. французи висилали у Гюрс німецьких громадян. То були місяці drôle de guerre або дивної війни. Поки наці були зайняті на східному фронті, воєнних дій у західній Європі не було, але конфлікт вже розпочався і Франція відправила у табори німців, які проживали в країні. Жахливий парадокс, оскільки більшість з них були політичними біженцями чи євреями, які утекли з третього рейху. Ганна Арендт, наприклад, пройшла через Гюрс, хоча їй вдалося покинути його у липні. Коли врешті прийшли нацисти, то побачили, що французи вже зробили брудну роботу, ув’язнивши їхніх опозиціонерів. Як іронічно зауважила Арендт, німецьких дисидентів «їхні друзі помістили в інтернаційні табори, а їхні вороги – в концентраційні табори».
Після німецької окупації і створення маріонеткового режиму Віші, розпочалася третя хвиля полонених. Нацисти і їхні французькі союзники заповнили табір тими, кого вважали небажаними: політичними дисидентами, циганами та євреями. Французькими євреями, затриманими властями Віші, німецькими євреями, перевезеними з Бадена, Рейнської області та Саарланду: загалом прибули 18 тис. євреїв. Понад тисяча померла від недоїдання та холоду, безжального під час лютої Беарнської зими. Не кращою була доля тих, хто вижив. Гюрс був «передпокоєм Аушвіцу», написав кілька років тому Хорхе Семпрун, оскільки саме туди депортували ув’язнених євреїв в період 1942 -1943 рр. Це не був табір смерті, там не було газової камери. Однак це був перевалочний пункт на шляху до газових камер.
Коли спровадили євреїв, Гюрс безлюднів аж до визволення півдня Франції у серпні 1944 р., коли нова влада відправила сюди німецьких полонених і французьких колабораціоністів. Останню партію в’язнів становили … іспанські республіканці. Цього разу то були 1,5 тис. партизан, які з французького кордону діймали франкістську Іспанію. Вони програли дві війни – іспанську і світову, і щойно звільнена Франція не знала, що з ними робити. За кілька місяців їх випустили на свободу, і у грудні 1945 р французький уряд закрив табір. Таким чином коло замкнулося: іспанці були першими в’язнями Гюрсу; іспанські в’язні покинули його останніми. Потім прийшли ліс і забуття.
Є небагато людей, які знають, де є Гюрс і що сталося там чи в інших таборах на півдні Франції, як от Сетфон, Ле-Баркарес чи Аржеле. Чи в Маутгаузені, нацистському концентраційному таборі, де загинуло понад 8 тис. іспанців. Це незвичні назви, які дивно звучать. Здаються чужими, однак вони є невід’ємною частиною нашої історії. На початку цього століття Хорхе Семпрун написав унікальний театральний твір, він назвав його «Гюрс, європейська трагедія». Семпрун, який вижив в нацистському концентраційному таборі Бухенвальд, знав, що в ті роки історія Іспанії та історія Європи становили одне ціле і що Гюрс підтверджував цей зв’язок, як і засвідчував варварство, яке спустошило континент у серединні десятиліття минулого століття, від Альхесірасу і до Уралу.
Отож його відображає цвинтар, розміщений перед темним і вологим лісом, який посадили, аби стерти спогад про все, що там сталося. Цвинтар, на якому понад тисячу чоловіків і жінок знайшли той спокій, в якому їм відмовляли за життя. Прогулюючись поміж його надгробків, можна побачити такі різні прізвища, як от Кляйн, Ґомес, Кауффманн чи Ожолковскі. Імена людей, які прийшли у світ в таких далеких, а тут таких близьких, місцях, як Карлсруе, Одеса, Роттердам, Торредонхімено…
Мігель Марторелл, викладач сучасної історії Іспанії в Національному університеті дистанційного навчання.
Miguel Martorell
Españoles en Gurs
El País, 22.08.2014
Зреферувала Галина Грабовська
10.09.2014