Усе дуже символічно: був полудень, саджали чебрець та вівсяницю. Так почався JUST-IN-BETWEEN у Тернополі (30-31 серпня), проект, організований «АртПолем» і «Бункермуз», на який зібралися митці із різних регіонів України.
Символічне представлення арт-об'єкту художника та ландшафтного дизайнера Олега Божка із Алчевська «Елемент поєднання» відбувалося біля арт-бару «Коза», де, поки узгоджують місце встановлення арт-об’єкту, висадили його невід'ємну частину, – рослини, характерні для степової зони. Через ситуацію на Сході автор приїхати не зміг, тому «Елемент поєднання» створили за його ескізом учасники мистецького об’єднання «Коза».
Як розповіла координатор проектів агенції «АртПоле» Таня Манзюк (Київ):
– Ми провели кілька високоякісних проектів у Алчевську. На перший погляд це, може, несподівано, але там було багато людей, котрим це було цікаво, серед них – Олег Божко. ARTPOLE.LU відбувалося в селі Селезнівка під Алчевськом. Відбувалося навіть тоді, коли вже стояли блокпости та були захоплені адміністративні будівлі. Але було взаєморозуміння, бажання об’єднатися довкола мистецтва на Сході в цей час. Потім Олег приїжджав на події в Унежі та Тернополі. Ми продовжували спілкуватися, і Олег створив проект, який був би символом єдності, взаємної вдячності. У центрі арт-об'єкту будуть два дерев’яні елементи, на них буде українська поезія. Але наразі ще радимося, чи це будуть рядки віршів, чи імена поетів; іншою складовою проекту є степові рослини, висаджені навколо.
Спершу планували використати лаванду, але виявилося, що вона не мандрує, тому обрали чебрець, каже одна із засновниць «АртПоле» Ольга Михайлюк (Київ):
– Під час однієї з акцій АртПоля на початку травня під Алчевськом робили об’єкт на териконах із лавандою – «Сузір’я метелика». Сьогоднішня його доля нам невідома. Одного ранку побачили, що його розібрали. Хтось вирішив, що ми облаштували майданчик для ракет чи гелікоптерів, місцевих організаторів викликали на допит. Але сподіваємося, що терикон прийняв лаванду. Робили цей проект із Олегом Божком. Це була його ідея висадити тут чебрець. Тим більше, Донеччина себе асоціює із цієї рослиною, її часто згадують у віршах поети.
Саме тут час зробити невеличку ремарку. Зараз, коли оглядаєшся на першу добу фесту, вона видається подорожжю, чимось на штиб Одіссеї. І хоча мандрувати власне не доводилося, бо, крім відкриття арт-об'єкту, всі події відбувалися у «Бункермуз», подорожі все ж відбувалися: через доторкання і близьке знайомство з іншими типами мислення, подіями, людьми, яких розділяли кілометри. І ось саме ця різність, акумульована в одному місті, сплавляючись, творила щось невимовно енергетичне й підживлююче, після чого хотілося посидіти-подумати-діяти.
Наступною подією JUST-IN-BETWEEN стало відкриття виставки Мирослава Вайди (Закарпаття-Київ). Відкривали, власне, вступ до «Зимно» – найбільш об'єктну роботу «Пейзаж із деревом». За своєю простотою та багаторівневістю вона серед тих об'єктів, які спонукають медитувати: дерев'яна основа, з її невпорядкованими і водночас ритмічними природними лініями, чорна рамка... І власне робота – геометричний візерунок, нанесений за допомогою валика, чия поверхня із автомобільної шини, лінії накладаються одна на одну, чорна фарба місцями потекла, що внесло свої корективи в перфекціоністський повтор. Об'єкт — умовне дерево, як його малюють у початковій школі, – стовбур, гілки. Одинокий відчужений пейзаж. Територія чужого.
З іншої території – тепер іншої – був документальний фільм Вадима Ількова (Донецьк-Київ) про перформанс «Розділові», що створювався під час ARTPOLE.LU у старовинній садибі Мсциховського митцями з Австрії, Білорусі та України.
– Сподобалася ідея фільмувати, тому що були задіяні дуже цікаві люди у дуже цікавому просторі, – каже режисер. – Навколо розгорталися події, які впливали на проект, і він набув трохи іншого значення. Фільм – просто документація того, що відбувалося навколо. Спочатку не думали, що нам треба буде озвучки, коли виявилося, що вона потрібна, знайшли місцевого звукорежисера. Потім він запросив до себе в гості в гараж, де відбуваються музичні репетиції. Оті розмови там мені дуже хочеться показати. Бо, якщо стаються такі події, як парад військовополонених, то це недопрацювання всіх нас. Треба не те, щоби там знайти винних, а зрозуміти, як нам діяти далі. Кожен повинен знаходити відповіді сам.
Наступна зупинка – перфоманс Влада Креймера (Донецьк) та Олі Михайлюк – злиття образів, сюжетів, простір для розуміння, емоційне співпреживання. «Відрізали море», «Закрили небо», «Розірвали землю» – пише на листках Влад Креймер, чіпляє на стіну. Музичний діалог «Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук (Луганськ-Київ) та Марка Токара (Львів-Київ) доповнюють «Посередині». Коли Любов Якимчук у 2012 році писала однойменну урбаністичну поему, обрала епіграфом «Там, де не ростуть абрикоси, починається Росія». Тоді кордон і справді був більш символічним, коментує Люба: «У Донбасі дуже багато абрикосів, а коли переходиш кордон, вони зникають. Зараз епіграф набув нового звучання. Тоді намагалася за допомогою художнього образу провести кордон – кордон, якого не було. Нарешті ми усвідомили, що у нас має бути кордон із Росією». Друга частина проекту – цикл «Розкладання» – написаний у серпні.
Дзвенить дзвоник, розпочинаються «Абрикоси Донбасу», Марк Токар зливається з контрабасом. Вимішуються звуки – голос Люби, її пластичні рядки, звуки контрабасу, шум вентиляції (дії відбуваються у внутрішньому дворику), завмираєш і переключаєшся у слух – світло вже не заважає, бо запали сутінки. Виходиш на світ божий – а, точніше, в галерею, де ось-ось почнеться проект «Мльор» Олександра Сушинського (Донецьк) та Альони Макух (Тернопіль), в своєрідному настрої. Вірші, а можливо, більше інтонації, Любові Якимчук засіли і фантомно продовжують крутитися. Вже накладаючись на інші звуки, котрі генерує Олександр Сушинський, і де змішуються шуми та вокальні частини, джерела яких важко здецидувати. Тим часом все в темряві, з'являється Альона, котра малює в колі світла. Далі – знову Марк Токар. Цього разу він і його поезія. Не впевнена, що є логічне зерно у поділі поезії на чоловічу та жіночу, проте, якщо є, то саме «Казки із сірого блокнота» ілюструють чоловічу частину. Музика та вірші створювали, за визначенням самого Марка, «спонтанно ритмізований потік свідомості різними мовами». Розпочався наступний день.
А вже відіспавшись та перетравивши побачене-почуте-відчуте, сталося те, на що, принаймні я, неймовірно очікувала – відкриття всієї виставки «Зимно». Тепер «Пейзаж із деревом» оточили, як каже Мирослав Вайда, «дуже умовні та абстрактні, шумові роботи». Легкі переходи сірого, ненав'язлива і ніби необов'язкова геометрія чітких і заданих, механістичних і холодних візерунків, але вібруючих і теплих водночас. Роботи, які діють сугестивно та впевнено, підштовхуючи до освоєння нових внутрішніх Монголій.
Висновки (вельми умовні). Так чи інакше, всі ми проживаємо на своїй внутрішній, великій чи маленькій землі, оточеній своїм океаном комфорту та інформації. І ось на ній з'являються чиїсь сліди. Вони водночас викликають переляк – хто той інший? Чого він хоче чи хотітиме від тебе, які його наміри? Цікавість перемагає, і ти знайомишся з іншим. Знаходиш чимало незвіданих земель на своєму острові, хай навіть незрозумілих. Десь таким був JUST-IN-BETWEEN, що звів докупи різні культури та різних людей, показав різні досвіди, довів до відома наявності різних рівнів бачення. Мені здається, що персональні практики – найліпше, що може бути, вони насправді виконують глобальну роль, показуючи цілу картинку світу. Показуючи простір між Заходом і Сходом, комфортом і дискомфортом, тишею та звуком.
Про тривожність, настроєвість, шум, вібрацію та гармонію, тепло і вібрації зимового пейзажу, тобто те, з чого виник новий проект «Зимно» окремо говоримо з автором Мирославом Вайдою.
Про передісторію
– Розпочну здалека. У 2012 році в Малій галереї Мистецького Арсеналу я зробив інсталяцію «Тиша», котра складалася з використаних автомобільних шин, зсередини котрих сочився дим або туман. Вийшла тривожна настроєва річ десь поміж industrial і натурою. Такий стан з'являється, коли опиняєшся сам на сам із не дуже затишною околицею на межі лісу. Вже віє холодом, і тут раптом натрапляєш на якісь покинуті рукотворні предмети, вже майже цілком поглинуті рослинністю. Мене це з дитинства вганяло в якийсь стан своєрідного такого зсуву: йдеш лісом, аж тут знаходиш щось таке. Тривожили запитання: а що тут робить той предмет, як він сюди потрапив, яка його історія, хто ті люди, котрі його тут покинули і т.п.? Ці запитання супроводжувались цікавістю і тривогою. Околиця, як і провінція, просякнута пусткою і самотністю. Інсталяція «Тиша» – про це.
Пізніше, цього ж року, я перебував на мистецькій резиденції у Литві. Вона була розміщена на Куршській косі, котра заходить глибоко в море. Щоб туди дістатися, треба було пливти паромом. Невеличке рибацьке поселення на узбережжі Балтійського моря. В осінньо-зимову пору там відчувалася майже повна ізольованість від динамічних ритмів світу. Відразу впадала у вічі величезна кількість найрізноманітніших антен, розміщених на будинках, де тільки можна. Вони самотньо стирчали в небі, мов вицвілі на сонці скелети риб. Складалось враження, що місцеві мешканці ревно берегли зв'язок з континентом, намагаючись не втратити жодної пульсації радіохвилі. Зима обіцяла бути довгою. Антени – це моя пристрасть. Тієї пізньої осені я «назбирав» їх багато і зробив з них скульптурну групу. Провінція, як і околиця, огорнута смутком і самотністю. «Рослини» якоюсь мірою візуалізують саме цей стан.
Про «технологію»
Під час резиденції також з'явилася ідея попрацювати із відбитками протекторів, які певною мірою нагадували мені доісторичні флористичні закам’янілості або шкільні гербарії. А ще –створити тактильну відмежованість руки і полотна. Зробив спеціальні інструменти, використавши колеса. Через механічність жесту, створюючи відбитки валиком із його промисловою холодністю, хотів спробувати прослідкувати, чи зберігається рукотворне тепло? Набиваючи принти на полотно, стіну чи інші поверхні, я виконую дуже чіткі ритмічні монотонні рухи, так що зображення виходять рапортні, майже однотипні. Перед тим наношу на полотно рисункову сітку. Тут важливо зберегти цю візуальну вібрацію. Накладаються відбитки на відбитки, створюються зсуви, неточності, – власне саме вони, як на мене, в завершеній роботі і є чимось тим важливим, цінним, чимось живим і теплим.
Якщо проводити паралелі з електронною музикою, її чіткими ритмами, шумовою електронікою, яка теж часто притримується холодної естетики – то це як хороший музичний твір, в якому є та пульсація, котра і живить слухача. Я, власне і балансую на цій межі.
Мене просто «перло» від процесу, я набивав велику кількість принтів, купляв колеса з різними «малюнками», експериментував з матеріалами і способами нанесення на площину. Це не був усвідомлений підхід чи якась чітка концептуальна позиція. Пізніше відклав зроблене, а взимку 2013 року переїжджав у іншу майстерню і перебрав стос тих принтів. Коли придивився, побачив, що серед всього є дещо, що здалося мені непоганим. Коли запропонували зробити виставку в одній з київських галерей, я вирішив показати деякі з тих робіт і сформував з них проект.
Про назву «Зимно»
Ці роботи в основному створені взимку. Вони певною мірою ландшафтні. Схожі на зимові пейзажі – дуже абстрактні і майже монохромні. Це стан прохолоди, вже згадувана «холодна естетика». Мені подобається холодна естетика в музиці та кіно. Стан, де герой знаходиться в умовах зовнішнього та внутрішнього дискомфорту. Де потрібно докладати вольових зусиль та долучати духовні сили, щоби адаптуватися, зберегти людяність.
Про «Ходулі на виріст» та простір непізнаного
Механізми ходуль передбачають підйом рівня, на який можна стати. Хлопчик-юнак-чоловік…
Я народився і виріс на Закарпатті, де практично кожен юнак вміє кататися на лижах. Лижі – це мій фетиш. У мене кілька проектів із лижами. Саме ці так і не дочекалися функціонального застосування, натомість стали уособленням іншого. Образ цього об'єкту просто з'явився. Я його особливо не моделював і не аналізував, бо маю таку властивість психіки, що коли починаю чітко розуміти, усвідомлювати: що, чому і навіщо я це роблю, то переважно нічого з того хорошого не виходить. Якщо ж залишається простір для непізнаного, і для мене в тому числі, я щасливий з того, бо тут власне і є цей «запас», так зване поле для асоціацій. Федеріко Фелліні казав «Я завжди щось недоповідаю у своєму фільмі». Життя не статичне, світ щосекунди змінюється, і ти або вібруєш із ним у одних ритмах, або намагаєшся його оформити та «забетонувати», а потім розумієш, що все сиплеться.
Іншими словами, або ти живеш зі світом гармонійно, робиш свою справу на своєму місці. І тоді все складається, тобі навіть не треба докладати зусиль, щоби чогось досягти. Це найпрекрасніший стан – просто жити. Переважно він короткий. А буває так, що тужишся, починаєш щось там ламати, входити не в ті в двері. Повертаючись до інсталяції. На цих лижах не можна поїхати, як на лижах. На них також і не можна ходити, як на ходулях. Та, коли примиряєшся зі собою, зі світом, ти їдеш і йдеш звично, природньо, часом навіть не зауважуючи цього. Це про такі тонкі взаємовідносини зі світом. Дуже інтимні.
Про дерево
Дуже люблю дерево. Воно тепле.
Гілка – це майже та сама математика. Все точно. Нам здається, що все хаотично та приблизно. Насправді світ дуже точний, і вивірений. У той же час він залишає поле для пізнання і трансформації. Це математика, але з невеличкою похибкою. Ця похибка і є тією таємницею, яку людство за будь-яку ціну прагне осягнути, і поки, слава Богу, йому це не вдається.
08.09.2014