Згадки про війну, з часу якої минуло 75 літ, викликають у літніх людей лише одне бажання – аби більше таке не повторилося. Тому Анна Станіславів із села Лисятичі Стрийського району на Львівщині з тривогою слухає новини про події на Сході та щодня чекає дзвінка від брата, який живе на Донеччині.
«Колись мого тата мали забрати на війну... Наша хата відразу при церкві. До нас всі чужинці йшли за першою допомогою, бо думали, що тут живе священик. Коли втікали німецькі вояки, у них все було шиком – шоколадом розкидали. Аж тут за день чи два ідуть «рускі» – таке бідацтво: хто в черевику, хто в чоботах, хто в валянках битих, а весна надворі, хто в шинелі, хто в бушлаті, хто в чім іде. Біля нашої хати зупинилися. Один сидить на двоколці, а двоє заходять: «Здєсь поп живьот?». Мама каже: «Нє!». – «Ми у вас заквартируєм». Тоді не можна було відмовити, і тут зробили воєнкомат. А ми тільки-но вернулися до оселі, бо відступали хату німцям, ті привозили сюди поранених, ми ж поміж сусідів їсти варили. Маринка, моя сестра, що потім була в Сибірі, якраз йшла з лісу і несла від корів дві банки молока. А «квартиранти» кажуть: «О, молочко єсть, будєм жить». Не знаю, чим їх мама годувала, бо вже не мали нічого, хліб, ще якась тушонка, і все. Та три дні вони в нас прожили, зате тата на війну не взяли, а тоді йшла мобілізація, всіх без винятку брали. Тут, у Карпатах, дуже великий бій був», – пригадує Анна Станіславів.
Хоч та війна застала її ще дитиною, жінка пам’ятає чимало. Каже, що з сусідськими дітлахами бачила, як на подвір’ї їхньої церкви колись поховали трьох німецьких вояків. Німців, зі слів сільської жительки, не ховали на місцевому цвинтарі, який був одразу за церквою, бо вони вважали себе «вищою расою». Сліди поховань давно заросли травою, але п. Анна запевняє, що може точно вказати місце. Колишній парох села, о. Іван Барабаш, навіть звертався у німецький «Червоний Хрест», аби приїхали перепоховати останки, але відповіді не було. «Я кажу, що то щасливі люди – на них щороку паски святять», – жартує Анна Станіславів.
Хто зі селян вертався з війни живим, розповідав, що врятувався чудом, бо мало хто з чоловіків знався на воєнній техніці. «Наших хлопців забрали від плуга і бича, і дали в руки автомати. Був в Лисятичах такий бригадир колгоспу, здається, Берник писався, то розповідав, що під час обстрілу вкляк під сосну і тільки молився. «Кулі, – каже, – свищуть, пілотки на мені вже нема, шинеля порвана чисто, а я обійняв сосну і тільки молюся». Та ще дійшов до Берліна, перебув війну і вернувся додому. То я від нього особисто чула», – згадує п. Анна.
Довоєнна церковна процесія
Жінка розповідає про випадок, після якого в Лисятичах хлопці поділилися на «есесівців» і «бандерівців». «То ще мені тато розповідав: коли прийшли німці, то казали, що проголосять самостійну Україну. Священик (в нас тоді служив такий отець Митейський) виголосив у церкві: «Хлопці, збираємося, їдемо, буде німець піднімати синьо-жовтий прапор!». Все діялося на площі перед пам’ятником Тарасу Шевченку. Каже тато: «Ми повбиралися у вишиті сорочки, позамаювали коней, на кожному возі синьо-жовтий прапор – їде нас кілька фірманів». Приїхали і німаки, щось поміж себе «шварили», нарешті, – раз – і підняли німецький прапор! Наші ж священики стоять, і не знають що мають робити. Старий отець Митейський пішов поза вози і каже: «Хлопці, тікаймо, не служили москалеві, і німцеві не будемо». І один за одним роз’їхалися. Тоді частина хлопців записалася в «СС-Галичина» і пішли до німців, а інші зробилися «бандерівцями», – завершує оповідь Анна Станіславів.
Церква Різдва Христового, яка була зачинена
По приходу совітів у селі на Стрийщині появилася «червона церква», яка з храму стала «домом панахиди». У старій дерев’яній святині хотіли влаштовувати останнє прощання з відданими комсомольцями. Для цього стіни помалювали на червоно, іконостас забили фанерою, навіть, поставили червоні меблі. Проте скористатися «домом панахиди» випало лише одному комуністу, якому й належала ця ідея, розповіла п. Анна. «Перший комсомолець – Козуб – приїхав до нас з Полтавщини. Всілякі професії перепробував: і головою колгоспу був, і сільської ради, і техніку у школі викладав. Коли приїхали церкву закривати, казав прибити при вході табличку: «Дім панахиди». Завезли до церкви червоні крісла, застелили червоним килимом, а посередині поставили червону тумбу. І так сталося, що він був перший, для кого ці меблі забрали до хати на похорон. У нас біля лікарні росла сливка, ледь товстіша, ніж моя рука. То був День Перемоги. В школі зробили «торжествене», і Козуб напідпитку віз у сусіднє село Пукеничі якогось фронтовика. Біля лікарні в’їхав у цю сливку і забився. Жінка не дозволила, щоби він лежав у церкві, і ті червоні крісла разом з катафалком перенесли до хати. Після того церкву наглухо закрили, так нікого з партійних більше там і не клали».
Відновлений іконостас, який за совітів був забитий фанерою
У Лисятичах здавна діє дві церкви: «горішня» і «долішня». До війни люди ходили по черзі в обидва храми. Коли ж «долішню» – церкву Різдва Христового – закрили, кілька сіл (Луги, Кути, Пукеничі) відвідували церкву святого Миколая, що вгорі. Її оголосили православною.
Ще до незалежності селяни відвоювали ключі від дерев’яної церкви і власноруч зробили тут порядок. Перед тим у Лисятичі інколи таємно приїздили на Службу Божу відомі діячі підпілля: о. Йосафат Каваців і о. Ярослав Лесів. З незалежністю України «горішня» громада повернулася до Греко-Католицької Церкви, але обидві громади ще певний час між собою конфліктували. Відновити мир вдалося отцю Івану Барабашу, який після виходу УГКЦ з підпілля двадцять років був парохом у церкві Різдва.
Отець Йосафат Каваців і отець Ярослав Лесів освячують "долішню" церкву після підпілля.
Отець Іван Барабаш вперше після підпілля посвячує цвинтар
Про війну і замкнуту на роки святиню нагадує історія церковного дзвона, що досі мовчить. Його закопали лисятицькі господарі, аби заховати від німецьких окупантів, та дотепер не можуть знайти. Розповідає Анна Станіславів: «Був у нас багач на прізвисько Ганчір, який справив до церкви дзвін. А що він не мав власних дітей, взяв собі на виховання сестриного сина з Кутів. Хотів зробити з нього господаря, а він пішов у політику і вдався до німців. Коли розійшовся поголос, що будуть забирати дзвони на гармати, той хлопець попередив громаду села, і дзвін десь закопали. Потім вже скільки рили – знаходили хіба кості, а дзвона нема. Нащадки того чоловіка кажуть, що дзвін закопаний під дзвіницею, але там нічого не можуть знайти. А багач колись заповів був, щоб на теплого Івана, до схід сонця, все йому тим дзвоном задзвонили, бо він був Іван».
Діти біля "долішньої" церкви
04.09.2014