Було близько півночи. Широкими смугами лилосьа сьвітло з вікон Д...ськојі резиденціј, — мельодијними переливами роздавалисьа з середини звуки фортепјану. Лагідне сьвітло, відбивајучись від білого, морозом розіскреного сьнігу, мигаје далеко з високого сугорба, мов зірницьа на сходьі,— далеко понад селом лунајут звуки музики та сьпівів, переривајучи мертву, бесконечну тишу сельськојі зимовој ночи.
— Ов, довго шчось бальујутсьа панотчикові госьтьі! — говорит півсонниј мужик, близькиј сусьід панотцьа, вигльадајучи з сьіниј на обіјстье.— Га, јак јім не бальуватисьа, коли је при чім і зза чого, не то, шчо ось у мене ! Ех, боже, боже!... зітхнув важко, засунув двері деревјаним засувом, і вернув до тьіснојі, біднојі сьвітлицьі.
Каганець ледво блимав на печи, а на постели лежала —догарала молода шче жінка. Йејі лице, недавно шче хороше і цьвітуче, протьагла і зіссала тьажка недуга, очи блишчали — але горьачковим огнем, а бујне, золотисте волосье, спадало без ладу на груди і на брудну пішву подушки. Груди с трудом, високо піднималисьа, в горльі пересхло і хрипіло, а все тьіло час від часу дрожало судорожно з больу і холоду.
— Максиме! відозваласьа хора стиха.
Максим став коло нејі ньімиј з заломаними руками.
— Шчо то за музика?
— Госьтьі у попа! відповів понуро Максим.
— А! зітхнула она важко, не мов пригадујучи собі, шчо з неју, де она?... — Подај ми води, Максиме, — в грудьох шчось пече — ох, јак дуже пече!..
Максим мовчки пішов за водоју, а она стогнучи силуваласьа льачи вигідніјше на твердіј постели, шчо давила до кости набольіле тьіло, силуваласьа і надармо.
А тимчасом на попівшчині гучно, весело, живо іде забава. Старші панотчики засьіли в невеличкіј сьвітлици до тарока, а побіч на малім столику бутельки вина, два збани пива, таса зо скльанками і кілька пачок тьутьуну та цигар. Крім картьанојі, обовјазковојі, іде між ними шче ј’ друга бесьіда — про шчо? Ну, звісна річ, про високу політику, про віјну і мудру тактику Россіјі, про етимольогіју та фонетику, про украінцьів та соціалізм. Усьо мішајесьа, пересипајесьа жартами, критикујесьа спокіјно, без жару, без горьачки, јак сьльідује старшим особам. Питаньа, котрі дльа других , становльат підстави житьа, кровні заданьа, а то ј принуку до крівавојі жертви, — ту они тілько спосіб дльа пријемніјшого прогнаньа часу, дльа диспут, перемішаних с товстими дотепами та цинічними замітками. Усьо, јак сльідује старшим особам!..
В сусьідніј сьвітлици, обширніј і јасно осьвітленіј, зібраласьа молодіж. Співи, музика, таньцьі, сріблистиј сьміх, тихі шепти, та сьміло виголошувані компльементи несутсьја, відтам пестроју рікоју, наповньујут весь дім празничним, веселим гамором, надајут му подобу уліја, до котрого іно-шчо впушчено молодого роја. Але помимо того на вид так веселого і шчасливого образу, ту ведесьа віјна — безконечна, затьата, різновидна, хто знаје, ци не тьажша, јак тамта на Балканах. Правда, кров ту не льесьа, стогнаньа аньі крику не чути, ран не завдајут, ну, але і без тојі поганојі декораціјі віјна можлива. О, так, ту віјна тьажша, бо ту одни других старајутсьа, не зранити, не забити, а конечно, живцем взьати в невольу ! До тојі цьіли мусьат ту служити і очи і уста і руки і груди сьньіжнобілі і талја, і фризура і вуса і рухи і всьі, всьі дари природи і штуки! До тојі цьіли кожде ту вибираје инчі способи, инчі атаки і маневри, виступаjе до боjу то відкрито то тајно, уживаје до нього то сего то того ружьа післьа вольного вибору, бо прецьінь усьі ту вольні льуде! I помічники ту је. Сеј чује за плечима сильну підпору вітцьових звјазків і протекціј, — тамта вітцьових книжочок шчадничих, инша—власнојі краси, шче инша ліпшого від других образованьа! Усьо ту на показ, усьо прикрашене, оздоблене, підладжене до боју, у всьакого одна ціль: взьати противника або противницьу в невольу ! Словом, усьо јак сьлідује у вольних льудеј!...
Нараз музика втихла, таньцьі, шепти, сьміхи и співи перестали, із сусьідних світлиць повходили старші панотчики і старші паньі (пань було не богато, тај то більша јіх часть сидьіла серед молодіжи, маскујучи або підкріпльајучи атаки і маневри својіх „малих“), і всьі стали широким кругом на серединьі сьвітлицьі. Нараз серед того круга, појавиласьа висока, горда стать отца Иліјі, господарја дому. Йего довге, чорне волосье було сьміливо закинене в зад, довга, нова реверенда лежала на ньім, јак вилита, а чорні бистрі очи і орльачиј ніс показували чоловіка, шчо льубит розказувати і не терпит супротивліньа; О. Иліја був удовець бездьітниј, і славивсьа на всьу околицьу першим патріотом, підпороју Руси. Імја јего часто печатало сьа в „Слові“ під списом „жертвъ“, котрі збирав і надсилав, ци то на „вторују городскују церковь", ци на „бурсу при Народномь Домѣ“, ци на „одновленіе _церкви св. Йура“, ци загалом на другі јакі „благородныи“ цьіли. Всьакиј, јдучи до него в гостину. (а гостеј у спрашував О. Иліја частенько і гостив добре, бо було с чого — знав, шчо конечно пријдесьа шчось „пожертвувати“, і відкладав осібно гульдена, јак на податок. Йак кождиј шчирорутеньскиј патріот, відказував („ујідав“, говорили тривіјально сусьіди) о. Иліја, на Льахів, хоть розуміјесьа не мав з ними близших зносин, а польского „народа“ зовсьім не знав, — радувавсьа, шчо мудрі правительі европејські розбили Польшчу, шчо Россіја так розумно і систематично відбираје јім јіх давні фантазіјі, і нарікав, шчо Австріја, не знати за шчо, дала јім так, богато вольі. Загалом придержувавсьа о. Иліја політичних и літературннх ідеј „Слова“, і де міг, старавсьа о прибільшенье передплатчиків тојі газети.
Всьі госьтьі цьікаві, з јаков цьілев вијіде ниньі о. Иліја, і кождиј сьагнув до кишеньі, шчоби добути наперед відложеного гульдена. О. Иліја заждав хвильку, поки всьі не втихли, озирнувсьа, кашельнув, і зачав різким, здоровим голосом:
— Сусьіди мојі чесні, гостьі дорогі! Бог сьвідок, јак ми милиј ниньішниј вечір, јак тьішусьа тим, шчо можу бачити в својім домі тілько шчирих і хороших дітеј сьвјатојі Руси ! Алеж підчас утьіхи і охоти не треба ньіколи забувати о тіј нашіј спільніј, сьвјатіј матери, котра особливо тепер тьажко стогне и знемагаје під напором непријазних ельементів!...
— Браво, браво! закричали грубими голосами дејакі старші панотчики, котрим усе најльіпше подобајесьа така фраза, шчо најменче маје значіньа, а најбільше гучних слів.
— Ви знајете, — говорив знов о. Иліја по хвилевіј перерві, јак тьажкі часи пријшли тепер на нашу народність, јак наші відвічні вороги Льахи і тепер працьујуть на загубу рускости (замітити треба факт, шчо всьі наші патріоти в својіх промовах і письмах најчастіјше уживајут абстрактів: народність, рускість и т. д. замість конкретів. Шчо за високиј, правдиво благородниј полет мисли, котриј гірш усього бојітсьа ткнути тојі низкојі, обдертојі діјсности!), і јак удалосьа јім всьільакими хитростьами підіјти часть нашојі молодьіжи, котра забувши својі сьвјаті обовјазки, чепиласьа јакихось згубних, заграничних ідеј, і враз із ворогами працьује над загладоју руского имени!
— Е, молодики, недоварені студенти! закричали дејакі с панотчиків.,
— Кождому по конві холоднојі води на голову! гукнули другі.
— Ого, перебула наша Русь не такі біди, —і тоту перебуде! закльучили успокојујучо најстарші, котрі тоју фразоју збували всьо, чого не розуміли і над чим не могли подумати.
— Так, — підхопив о. Иліја, — то золоте слово і сьвјата правда! Але нам, вірним дьітьом нашојі вітчини, треба старатисьа, — шчо мож і јак мож допомагати неньцьі, допомагати тим, шчо војујут за јејі добро і славу, шчо поборјујут јејі јавних і скритих ворогів усьакими способами!
— Так, так! загули госьтьі, хоть ньіхто шче не міг згадати, куди нацьіливсьа о. Иліја с таким вступом.
— Таким лицаром без страху и догани, таким борцем, добрим за нашу Русь је газета „Слово“ і јего сьвітлиј редактор. Отож ја вношу, шчоби при ниньішніј спосібности зробити складку дльа підпоможеньа того јединого лицарја. Буде се мала лепта, але на добре дьіло ужита. Йа першиј жертвују на тоту цьіль 10 зол., а хто схоче і својім датком причинитисьа, нај впише своје імја на сесь лист паперу, а зараз завтра вишлемо скадку і підписи до Львова.
— Браво, браво! загули панотчики і поперли о. Иліју до стола, де лежав уже лист паперу побіч бльашанојі, в цьвіти мальованојі, таси.. На, папері на самім версьі було написано великими буквами; „Въ пользу редакціи „Слова“ жертвы собраныи отцомь Иліеју вь Д... О. Иліја — 10 зр.“; Під о. Иліјеју підписували сьа другі, а на тасу почали сипатисьа гульдени та дрібньаки. Усьі тоті гроші носили на собі сьльіди поту, немитих, важких, грубих рук, а не оден такиј папір, бачилось, досить у долони здавити, шчоби покапала з нього горјача льуцка кров, шчоби роздалисьа з нього стогнаньа і зітханьа, тисьачів, нешчасних, замучених, шчо с тими гульденами та дрібньаками по частцьі житьа і серцьа свого уткнули з жменьу панотчикови. А завтра тоті кроваві, потом і сьльозами напојені, гульдени і дрібньаки підут на руки „благородних" редакторів та „издателів-патріотів“, котрі, својеју чергоју, пороскидајут, јіх льубенько по шинках, каварньах і других не менче јак самі они „благородних" місцьах!...
По сплаченьу контрибуціјі у всьіх гостеј, мов гора с плечиј зсунуласьа. Панотчики вернули до тарока, молодьіж до таньцьу, старші дами до розмови про торічниј сьньіг,— однім словом, усьо знов пішло звичајним ладом, а с хвилевого патріотичного пожару навіть іскорки, — навіть попелу не лишилосьа...
Була девјата година зраньа, коли скінчиласьа забава, а госьтьі, дрімајучи та протирајучи сонні очи, розјіхалисьа. О. Иліја не льагав усьу ніч ньі на волосок, але јего патріотизм не дозвальав му і тепер заснути, поки не напише листу до пана редактора „Слова“, і не відішле му зібраних учора грошеј Він засукав рукави, протер очи, шчо непослушно разураз злипалисьа, розмахнув руками, шчоби надати јім більше сили, і взьавши за перо, почав писати лист. Але липли очи і рука виповідала му шчораз голосньіјше послух. Замість „Благородныј!“ написав „Брагородныј", а замість „Редакторъ“— „Ледактоъ“, а побачивши нараз обі помилки, розльутив сьа і роздер папір. В тіј хвили роздало сьа за дверми в сьіньох шурканье чобіт о підлогу, — знак, шчо хтось із села пријшов до јегомостьа.
— Хто там? крикнув гньівно о. Иліја, маркітниј, шчо „мара јакась темльује тими хлопами тепер, коли у нього часу не ма!“
Двері звільна отворили сьа, і несьміло всунула сьа до сьвітлицьі бльіда, вимарньіла стать Максима.
— Слава Сусу Христу! сказав він з низким поклоном. —А чого там? чого тобі так рано? запитали панотець.
— А, прошу јегомостьа — жінка ми вмерла.
— Так? ну, і шчож?
— Та ја пријшов —шчо јегомость схотьат, шчоби грішне тьіло поховати ?...
— А, небоже, — відповів о. Иліја встајучи, — табо вна несповідана вмерла! шчо то за порјадок?
— Та... јакось так, прошу јегомостьа, відвелосьа. Йа сам... І ту піди і там, — і сего догльань і того допантруј, і коло слабој день і ніч...
— Е, гореми-тереми, не було коли! А до коршми і на торг і всьуди, то було коли, лиш до сповіди ньі! А тепер, небоже, тринајцьать паперків не мине тьа!
Максим пошкробав сьа по голові и зачав проситисьа, відмовльати што-дьі небіжка ј так слабујучи винишчила го до нитки, — шчо нераз на сіль не стаје,—шчо пријде сьа ј так зазичити сьа в жида на похорони.
— А миньі шчо до того? відрубав о.Иліја. Про мене зич, відки хочеш, — моје мусит бути!
Не знају, ци в житьу сельанина, і так повнім нужди, униженьа і деморалізујучих вліјань, бувајут хвильі тьажші, більше унижајучі і деморалізујучі, јак коли приходитсьа јему, з болем і жальом на души, в најбільшім нешчастьу, јакім је страта дорогојі льудини, торгуватисьа о похороненье јејі тьіла, торгуватисьа, јак о худобину, с чоловіком просьвіченим, котриј своју дьіјальність цьінит, јак јему забагнесьа. Нема певнојі тарифи, устальујучојі плату за церковні треби (пријмајучи вже навіть то, шчо церковні треби мајут бути плачені!), а јак і је, то сельанинови не звісна. На льуцкі чутьа, котрі в серци сельанина так само глубокі, јак і в серцьах просьвічених льудеј, при таких торгах зваги не покладајесьа. У тих льудеј, шчо самі проповідујут відреченье від роскоші сьвіта, нема і краплини встиду, витьагати руку по посьлідниј, крівавиј гріш народа; витьагати так нагло, гордо, зухвало! I шче потому моралісти і панотчики говорьат та кричат про зіпсутье, здеморалізованье та недостачу льуцкојі гідности в народі! Перестаньте, „благородні панове“, уперед самі убивати та здавльувати в тім народі кождиј зарід, кожду іскру льуцкојі самостіјности, характеру і мисли, перестаньте деморалізувати јего власними прикладами, власним житьем та науками, пізнајте раз і в ньім брата рівного собі, пізнајте јего житье і потреби, подајте му шчиру, не брудну і користольубну руку, а побачите тогди, шчо народ наш не такиј зьвір, јаким го показујете, і шчо — коли хто завинив при јего зіпсованьу, то певно најбільше ви самі!
Довгиј час трівав торг. О. Иліја льутивсьа і кричав, шчо хлоп; то худоба, котра перед усьім потребује доброго бука, шчо кожде јего слово брехньа і не правда, і шчо хиба на огни признајесьа до правди. В конець таки стало на јего. Максимови духу не стало суперечати сьа с панотцем і зітхајучи пристав на жаданье о. Иліјі. По відходьі Максима панотець тілько спльунули і проворкотали:
— Тьфу до чорта с хамами! хвильі спокоју чоловік не маје!
I облекшивши серце таким словом, засьів о. Иліја знов до писаньа. Бесьіда з Максимом і холодниј поранок протверезили јего. Прилагодив другиј лист і по хвили намислу швидко забігало перо по папері, а лице о. Иліјі розјаснилосьа, просьвітльіло від приливу, патріотичного чутьја, котре в тіј хвили виливав на папір. Крізь хмари продерлосьа сонце і косим, сьвітльаним стовпом льагло поперек сьвітлицьі, але до сидьачого не доходило сьвітло. У сусьіднім покоју чути було стук і шелест- служницьі, шчо запрјатувала по вчорашніј гостиньі, а крізь отворені двери бачив там о. Иліја тілько стојачиј насупротив фортепјан з роскиданими на нім нотами.
А в хатьі Максима в тім часьі сумно, понуро, мов у гробі. Небіжку вже обмили і нарјадили на лаві. Кілька старих баб тихо-тихо крутьатьсьа по хатьі, прибирајучи , та, порјадкујучи, а, Максим з заломаними руками, ньімиј, бльідиј і згорблениј стојіт у ніг тојі, шчо мала бути јего товаришкоју і помічницеју в недоли житьа, а тепер стала тілько лишним, важким тьагаром. Ньіхто не промовльаје до нього, не потьішаје, не розраджује. Сам він стојіт у својім горју, — хто знаје, може думаје о тім відки ту взьати грошеј на похорони? Звісно, прозаічна душа!
Але горајчиј, голосниј патріотизм зі својіми великими абстрактами не бачит і не хоче бачити тојі дрібнојі, шчоденнојі прози!...
Іван Франко.
03.03.1888