У перші тижні серпня в закарпатських селах побувала експериментальна мистецька експедиція «Втілені». Її учасники шукали традиційну культуру закарпатських словаків, румунів, угорців та українців, і відтворювали її на людських тілах. Тому що тіло, переконані засновниці проекту, не просто біологічний факт, а канал зв’язку людини з її культурою.
Їм цікаво бути сучасними збирачами фольклору, шукати справжнє і говорити про людське. Вони згадали, що Закарпаття – також плавильний тигель, наповнений різнобарвними національностями й культурами, які, проте, не ворогують, не змагаються, не борються за першість, а мирно співіснують у тутешніх селах та містечках.
Команда експериментальної мистецької експедиції «Втілені» – це учасниця арт-групи «Шапка» Олеся Секереш, культуролог Юлія Лащук та художник Олександр Наумюк. За два тижні закарпатської експедиції вони відвідали різні куточки регіону. Почали із села Худльово, де мешкають українці та словаки, далі було словацьке село Середнє, звідти їхали до Солотвина під румунським кордоном та до заснованої австрійськими переселенцями Усть-Чорної, угорських сіл Велика Добронь та Косонь, і нарешті українського села Ключарки. В кожному селі шукали особливості місцевої традиційної культури, слухали людей, які розповідали їм історії свого життя і потім малювали характерні для цього села орнаменти на шкірі охочих. «Але головне – це люди. Малювання було лише приводом, щоб зустріти цих людей», – визнають Олеся та Юля вже по завершенню експедиції.
Тіло – це не просто біологічна даність людини, це універсальна категорія буття, доказ її присутності у світі. Через тіло людина відчуває і пам’ятає. Уся культурна пам'ять: народні пісні, казки, легенди і декоративно-прикладне мистецтво проступає на тілі людини у вигляді незримих малюнків, – ось така концепція проекту.
Аби дізнатися більше, я зустрілася з Олесею та Юлею в київському аеропорту «Жуляни». Дівчата чекали на літак до Грузії, де в місцевості Марнеулі допомагатимуть організовувати фестиваль One Caucasus, присвячений культурам трьох народів: грузин, вірменів та азербайджанців. Але поки що вони повернулися із Закарпаття і поділилися досвідом пізнання цього регіону України.
– Розкажіть про мету «Втілених».
Олеся: – Ми мали намір відшукати традиційні орнаменти закарпатських угорців, словаків, румунів та українців, намалювати їх на тілах людей, а потім надрукувати ці фото на листівках. Ці орнаменти хотілося втілити на шкірі різних поколінь. Звичайно, діти цікавилися цим найбільше. Молодь дозволяла малювати на спинах, а бабусі – на руках. На іншій стороні листівки хочемо надрукувати якусь із пісень, яку нам наспівали місцеві. Ці листівки хочемо надіслати людям, яких зустріли в усіх цих селах, щоб вони мали собі пам'ять та пересилали родичам в Румунію, Словаччину чи Угорщину.
– Як ви планували маршрут Закарпаттям?
Олеся: – Від початку експедиції ми мали деяку загальну картину, але дозволили собі багато спонтанності.
Юля: – І це дуже добре, що ми собі її дозволили. Ми їздили Закарпаттям два тижні. Насправді часу було катастрофічно мало, бо одне село потребує щонайменше три дні. А ми приїздили на день-два, і за цей час треба було встигнути поспілкуватися з людьми, записати народні пісні, знайти традиційні орнаменти та намалювати їх на людях.
Олеся: – На нас чекало багато несподіванок. Наприклад, ми їхали до Усті-Чорної в пошуках німців. Щойно на місці дізналися, що поселення утворили австрійські спеціалісти із заготівлі лісу ще наприкінці ХVІІІ століття, коли ця територія потрапила під владу Австрійської імперії. Нам зустрівся чоловік, пан Франц, який говорить швабським діалектом. Це не австрійська німецька, і не чиста німецька, і хоча я розумію німецьку мову, але мені було складно з ним порозумітися.
– Як вдавалося знаходити цікавих співрозмовників у незнайомих селах?
Юля: – У деяких селах ми заздалегідь мали контакти людей, з якими нам порадили поспілкуватися, в інших випадках ми приходили до сільради й розпитували. А в Усті-Чорній пішли одразу до церкви, до священика.
Олеся: – Ми не знали, що то був священик. Коли ми приїхали, була четверта година вечора, і ми побачили: стоять собі хлопці. Ми запитали, хто нам може розказати про історію села та про місцевих німців. Бо ми їхали в Усть-Чорну насамперед як в німецьке село. Нам знайшли місцевого історика, чоловіка, котрий працює тамадою, так само, як і його батько та дід, також знайшлися люди, які поселили нас і нагодували. Наступного дня вже півсела знало, що ми – ті диваки, які приїхали шукати фольклор.
– Чи цікавив вас конфліктний бік співіснування народів на Закарпатті?
Юля: – Міжнаціональних конфліктів на Закарпатті м. Тут люди жартома називають себе сепаратистами, а всерйоз – закарпатцями, а не українцями. Але це дуже по-доброму, немає прагнення відокремитися та ізолюватися у своїй культурі.
Олеся: – Хоч я походжу із Закарпаття, для мене було відкриттям, як ці народи, угорці, словаки, румуни, прагнуть зберегти власні традиції. Українські словаки на чистому ентузіазмі збираються в групки, організовують народні аматорські хореографічні чи співочі колективи. Це стовідсоткова самоорганізація, вони не чекають від когось підтримки, вона виникає вже згодом – коли їх запрошують на різноманітні фестивалі. Одна українська словачка пошила народні костюми для танцювального колективу зі штор, оздобивши їх традиційною вишивкою, стрічками. Орнаменти різних регіонів Словаччини вона шукала в інтернеті. Ця жінка каже: «Навіщо мені чекати, доки хтось щось мені дасть?»
– І як, з вашого досвіду, взаємодіють культури в цьому регіоні?
Олеся: – У селищі Солотвино 60 % румунів, 30 % угорців та 10 % українців. За паспортами вони всі українці, але розуміння власної ідентичності походить від розуміння рідної мови. При цьому жодної проблеми немає: православні румуни ходять в православну церкву, угорці йдуть до католицького костьолу.
Юля: – В Солотвино помітна перевага румунського населення, румунська культура тут доволі сильна, але й угорці там дкомфортно почуваються. Люди говорять усіма мовами, що там є, на рівні побутового спілкування, звісно. Румун, який дзвонить до угорця, говорить угорською. Тут є три школи: румунська, угорська та українська. Діти так класно між собою спілкуються, дружать і розуміють одне одного, для них немає мовних бар’єрів.
Олеся: – Російська мова на Закарпатті нерідко – мова комунікації, інтернаціональна. Нам казали: «Не ображайтесь, але ми в школі за часів СРСР вчили російську, а українську хоча й розуміємо, але її не вчили, тому розмовляти українською важко».
– Якими ви побачили культурні коди українських словаків, румунів, угорців?
Юля: – Наприклад, румунська культура – голосна, гаряча, яскрава. Це передається в тому, як вони розмовляють чи танцюють. Їхня вишивка також дуже яскрава. Я ще такого не бачила. Ці кислотні кольори, яскраво-оранжевий, салатовий, які вони чудово вміють поєднати між собою. Це було відкриття для мене. Настільки барвиста вишивка існує виключно у румунів. У цих прикордонних селах я побачила: ось це точно румуни, я їх ні з ким не переплутаю. Галасливі, веселі, весь час у русі, кудись поспішають, вигукують. Німці – інакші, спокійніші.
Словаки дуже солодкі. У них солодка кухня, солодка мова, загалом вони приємні та лагідні. Ми куштували дуже солодкий томатний суп, називається «поливка», а господиня радила додати ще цукру, мовляв, суп кислуватий. В усі солоні страви вони додають цукор: у голубці, борщ, рибу. «Словацька кухня – уся солодка. Я кидаю цукор в перші страви, печу солодкі "тіста" і навіть, коли готую голубці, даю кілька ложок цукру», – розповідала нам українська словачка Габріела.
Угорці гарячі, емоційні, але інші, аніж румуни. Для мене угорська культура завжди була невідомою, і здавалася індивідуалістичною після життя в Будапешті. Щиро кажучи, я відчувала її як чужу, на відміну від слов’янської. Але угорці, до яких ми приходили додому, були дуже відкритими й гостинними, тож будапештського індивідуалізму я не помітила.
Олеся: – В угорців дуже сильна гордість та національна самоідентифікація. Кожен зберігає традиції в собі.
– Розкажіть про цікавих людей, яких ви зустріли.
Олеся: – Ми познайомилися із німцями, які живуть і працюють на фермі – вирощують карпатських буйволів. Це Мішель та Лінда з Німеччини. Мішель побачив статтю про вимирання карпатських буйволів, у швейцарській газеті, Цих тварин забивають на м’ясо для українських олігархів. Із цього м’ясокомбінату він викупив кількох буйволів, врятувавши їх від забою. Мішель організував конференцію, на яку запросив закарпатських власників буйволів. Власне там власники з’ясували, що, виявляється, цей вид вимирає і його треба охороняти. Один з фермерів віддав Мішелю частину колишньої території ферми у селі Стеблівка. І німець погодився розводити там буйволів, ще й паралельно доглядати корів того власника. Мішель з Ліндою живуть у жахливих умовах, без туалету й душу, на дуже скромні гроші. Проте вони щасливі. Кажуть, що на Закарпатті їх привабила дика природа, яка досі тут існує, неправильна, непричесана.
Юля: – Ми зустріли також цікавих молодих людей років 30-ти, які мають дитячий будинок сімейного типу. У будинку семеро вихованців, наймолодшому вісім років, найстаршій – сімнадцять. Жінка походить із села Середнє, а чоловік зі Сторожниці. Колись у Сторожниці жили 65 словацьких сімей, і він є нащадком однієї з них. В цьому селі можна на пальцях порахувати розлучених, настільки там міцні родинні зв’язки.
