І.
В основних державних законах з 1867 року запоручено ненарушимість приватної власности, але задержано виїмок для вивласненя, коли сего вимагає загальне добро. Вже підчас мира мусить вільний горожанин відступити навіть власність своєї річи в випадках вивласненя, які закон признає. Так н. пр. признано право до вивласненя при будові зелїзниць, доріг і т. д., та кождий мусить піддати ся вивласненю, хочби проти своєї волї, але на се приписано окреме адмінїстрацийне поступованє, та властитель мусить дістати повну винагороду за сю власність, чи за наше право, яке йому відібрано. Се право до вивласненя є правом, що слїдує з конечности підчас мира, є — коротко кажучи — правом конечности.
У війнї йде се право конечности далеко дальше; у війнї кождий мусить на жаданє приналежних властий далеко частїйше пожертвувати богато з того, що має, для загального добра, а головно на війскові ціли. Воєнне право конечности йде далеко дальше, чим підчас мира, але нарушує право власности та инші права одиниці тільки в тих межах, які закон виразно приписує, та як підчас мира так і підчас війни дістає властитель чи инший управнений за пожертвованє своїх річий чи своїх прав відповідну винагороду. Невірний є тому погляд, який стрічаємо в широких верствах нашого населеня, що підчас війни війско може забирати до вподоби чуже майно, куди попаде ся. Оскільки ходить о австрийську державу, о австрийські власти та австрийське війско, то границі того, що їм можна забирати з приватного майна, є дуже різко зазначені в законї про воєнні чинитьби з 26. грудня 1912 ч. 236 В. з. д.
Постараю ся коротко представити приписи сего закона, оскільки доторкають приватної власности одиниці. В першому рядї викажу, до чого властитель зобовязаний, а опісля, які власти можуть від него чогось жадати.
Підчас війни можна від властителїв возів зі запрягом або коний чи иншої зьвірини, придатної до перевозу людий або тягарів, жадати щоби віддали се на війскові ціли.
Те саме відносить ся до властителів автомобілїв, що мають на жаданє передати автомобілї разом з шоферами на ужиток війскової власти; так само й до властителїв кораблїв та аероплянів.
Рух кораблїв і аероплянів можна зовсїм здержати, або використати до вподоби для війскових цілий. Не можна однак забирати нї возів, зьвірів, потрібних конче до перевозу почти, для полїцийних і санїтартих цілий та для пожарних сторожий, потрібних для душпастирів, лїкарів і ветеринарів на селї до виконуваня їх чину (але тільки один віз зі запрягом, або один зьвір до їзди верхом чи до потягу); дальше не можна забирати розплодових оґерів в приватних стаднинах нї приватних оґерів за лїценциєю, нї жеребних кобил нї таких, що мають ссучі лошата на час 4 місяців. За ужитє чужих возів та чужої зьвірини належить ся винагорода.
Дальше може війско забрати голуби, придатні до пересилки вістий, за відповідною винагородою. Війско може здержати або й обмежити висилку голубів через приватні особи.
Підчас війни може війско уживати всіх приватних доріг, мостів, віядуктів і т. д. (без винаходи). Оружна сила може за винагородою уживати приватних перевозів, поромів і инших средств переправи водою; але може й здержати весь рух на таких перевозах. Так само можна й приватні зелїзниці уживати без обмеженя для війскових цілий, та здержати рух, коли зайде потреба.
Війско може користувати ся без обмеженя зелїзничими та приватними телєґрафами і телєфонами, за що належить ся приватним властителям тарифова належність. За шкоду належить ся зворот. Оружна сила може також здержати рух на приватних телєґрафах і телєфонах.
Властителї оборотових і промислових підприємств мусять бути готові на те, що оружна власть прикаже їм вести їх дальше на війскові ціли, або переказати їх просто до ужитку війскової власти разом з перзоналом. За те належить ся винагорода після пересїчного доходу, означеного комісиєю.
Хто посїдає неподвижні річи, обовязаний на жаданє оружної сили відступити на час потреби свою неподвижність для поставленя укріплень та инших війскових будівель, для воєнної прилагоди оборонних місць, на будову мостів, доріг та зелїзниць, взагалї для всякої підмоги та забезпеки воєнних операций. Винагороду означить комісия. Не дає ся винагороди за уживанє порожних будинків, за уживанє спочиваючих промислових установ, вільних площ, вільних пасовиск, лїсів та необроблених куснїв ґрунту (лише до часу їх звичайного обробленя). По зробленю ужитку з неподвижної річи через війскову власть, віддає ся її в такім станї, в якім її перенято; коли-б се не було можливо, то за шкоду дає ся відшкодованє.
Та війскова власть може не лише жадати, щоби властитель для згаданих якраз цілий, дає свою неподвижну річ на ужиток, але також, щоби переказав в разї потреби саму річ до вільної розпорядимости. Війскова власть може тодї й збурити будинок або перемінити його доволї; вона може також жадати вивласненя. За збуренє або переміну будинку належить ся зворот заподїяної шкоди після оцінкової вартости будинку. Властитель може також жадати викупна власности шляхом вивласненя.
Кватирунок у війнї основує ся загалом на таких самих приписах, як підчас мира; але в разї потреби можна домагати ся й таких просторів, що в часї мира є вільні від кватирунку. Властителї мають відступили до ужитку вільні площі або инші відповідні ґрунти під табори для віддїлів війска і на склад воєнного материялу чи припасів. За се належить ся відповідна винагорода.
Від мешканців, що ведуть своє домівство, може війскова власть жадати в разї потреби достави поживи для війска. Посїдачі звірят на заріз та инших споживних предметів обовязані на жаданє їх доставити. Се дїє ся через громаду, котра має, що треба, стягнути від поодиноких громадян. За поживу належить ся відповідна винагорода після пересїчних торгових цін попередного жовтня, падолиста та грудня, зачисляючи надвижку одної третини тих цін.
Властителї паші мають доставити її на війскові ціли в потрібній скількости. Від громади можна зажадати, щоби скосила, зібрала і доставила пашу. Для звірят, які йдуть з війском, можна жадати й пасовиска. За пашу належить ся відповідна винагорода.
Громади мусять на жаданє оружної власти передати свої шпиталї для ранених і хорих у війску та в разї потреби устроїти в себе нові шпиталї. Вони мають також старати ся о поживу, напитки, лїки для хорих, о виживленє персоналу, та о паливо і сьвітло. Винагорода слїдує після тих самих приписів, що в часї мира. Громади обовязані переймати добра, передані їм війсковою управою в переховок.
Австрийське право не знає й підчас війни права до рабунку чужої власности через вояків. Звичайно хід всяких жадань на військові ціли є такий: Правильно означує мінїстер краєвої оборони, в якому обємі, коли й де має настати обовязок до воєнних чинитьб. Він робить роздїл по краям, краєві полїтичні власти по повітах, а повітові полїтичні власти по громадах. При тім є загальний припис, що потрібні чинитьби розкладають ся на великий круг, по змозї рівномірно після спроможности країв, полїтичних повітів, та громад. При репартициї треба зберігати minimum existentiae кождої особи. Громади, яким припоручено добути щось для війска, можуть се або стягнути просто від своїх громадян, або пошукати підприємців, які малиб тим заняти ся. Колиб хто відмагав ся від чинитьби на воєнні ціли, які підходять під постанови згаданого зaкона з 26. грудня 1912. року, то полїтичні власти і громадські старшини можуть ужити примусових средств, а в потребі можуть навіть користувати ся до того військовою помочию.
Але не завсїгди можна чекати на роздїл війскових чинитьб через мінїстерство краєвої оборони; в наглячих випадках можуть війскові команданти звернути свої жаданя до полїтичних властий, а в надзвичайних разах просто до громад, а тодї полїтичні власти чи громади запоряджують доставу воєнних чинитьб. Колиб одначе не доставлено жадних чинитьб на час, або не в жаданій скількости, та коли би не було можности звертати ся аж до полїтичних властий або громад, тодї війскові команданти можуть і без їх помочи жадати від зобовязаних осіб дотичних війскових чинитьб. Коли би в такім разї був опір, або властителя не було, то дотичний командат може приказати війску забрати, що треба, але під особистою відповідю.
Як сказано висше, за всї нарушеня приватної власности на воєнні ціли, належить ся відповідна винагорода. Сю винагороду платить ся по можности готівкою. Що до сего можна бути певним, що дуже значна часть воєнних чинитьб буде заплачена готівкою, бо Австрия приготовила, як звісно, величезні суми на воєнні ціли, та вспіла зібрати незвичайно великий запас золота.
В виїмкових випадках, коли годїб було заплатити зараз, слїд виставити на письмі посьвідку про дотичну воєнну чинитьбу. З тою посьвідкою має управнена особа зголосити ся до 6 місяців по закінченю війни в приналежній громадській старшинї. Дослїди переводять відповідні комісиї, а виплата винагороди слїдує безпроволочно по переведеню сих дослїдів.
Се є найважнїйші постанови що до приватної власности підчас війни, о скільки ходить о австрийську армію. Ті самі права та обовязки є також з огляду на союзну нїмецьку армію, о скільки вона малаб переходити через краї австрийської держави. Знаємо певно, що не лиш Австрия, але й Нїмеччина буде придержувати ся строго сих приписів.
Як поводила би ся Росия, колиб росийські війска переступили границю австрийської держави — в можливість чого не хочемо вірити — се годї предсказати.
З правного боку слїд однак пригадати, що й Росия підписала конвенцию в Газї з 29. липня 1899. В арт. 46 сеї конвенциї сказано про поведенє війска у ворожому краю: "Треба зважати на честь та права родини, житє горожан, приватну власність, віроісповідні переконаня та богослужебні відправи. Приватної власности не можна конфіскувати". Арт. 47. постановляє: "Рабівництво виразно заборонює ся", Арт. 48. звучить: "Коли воююча сторона в занятому краю відбирати-ме державні податки, цла і инші датки, то повинна се робити по можности після тих приписів, які там обовязують про побиранє і розклад тихже"... Арт. 49: "Коли сторона, що заняла чужу область, хоче побирати инші данини в грошах, то се може бути лише на покритє потреб війска та управи сеї области".
[Дїло, 11.08.1914]
II.
Судячи після того, як тепер розвиває ся воєнна акция, можна припускати — що Галичина не буде безпосередним тереном війни, де мали би вмаширувати російські війська. За тим йде, що для приватної власности широких кругів нашого населеня не грозить нїяка небезпека, а вже найменша небезпека для нашого хлїборобського стану. Підчас війни найбільше значінє має відповідне виживленє війська та паша для коний. Тому військова управа має найбільший інтерес у тім, щоби жнива відбули ся як найкрасше, та щоби хлїбороб зібрав на час збіже та пашу. Збіже та паша підуть на вагу золота і то в буквальнім значіню. Перед війною Австрія зібрала величні запаси золота через свої банїки і ті гроші будуть іти в великій скількости на заплату припасів для війська, на закупно збіжа і пашу. Наш хлїбороб дістане на збіже і пашу від австрійської військової управи повну заплату, котра певно буде висша чим підчас мира. Крім сего потреба признати, що австрийське правительство видало вже розпорядок, щоби улекшити хлїборобам збори з поля, хоч велика часть робучих сил пішла до війська. Се перший розпорядок, виданий на основі §14 основного закона, що не тільки не противить ся сему параґрафови, але справдї відповідав конечности. Цісарський розпорядок з 5 черпня 1914 постановляє, що правительство має видати відповідні запорядки, щоби до жнив і збору потягати приватні особи, які не пішли на війну, в той спосіб, що де в якім господарстві нема відповідних сил, другі будуть мусїли помочи до покінченя жнива і збору з поля. З того видно, що хлїборобський доробок буде хоронений, та що наші хлїбороби не потерплять великих шкід.
III.
Як підчас давнїйших воєн, так і тепер вибух війни викликав зараз грошеву паніку. Пішла поголоска, що мовляв у війнї паперові гроші не мають нїякої вартости, та що кождий повинен як найбільше придбати срібного і нїклевого гроша. Пригадаю, що така панїка була вже в Галичинї в падолистї і грудни 1912 року, коли була тільки небезпека вибуху війни, та що вже тодї спекулянти (головно жиди) використали сю хвилю на се, щоби з панїки зробити інтерес. Вони — бувало — за 20 корон паперами виплачували несьвідомим по 12, 12 до 15 корон у здайній срібній монетї. Очевидно наразили тим богатьох на великі страти, а самі лише неправедно збогатили ся. Так і тепер нагло забракло в обороті відповідної скількости здайного срібного і нїклевого гроша, а значна причина була в тім, що найшли ся несовісні спекулянти, які нарочно назбирали в себе великі скількости здайних гроший, щоби на панїці зробити інтерес.
Крім сего старі пересуди огорнули широкі верстви, та богато несьвідомих почало розмінювати папери на срібло або нїкель, та придержувати їх в себе дома, не пускаючи здайної монети в курс. Нїгде правди дійти, що й через значну потребу здайної монети для вояків, значно менше срібла і нїклю могло піти в загальний оборот.
Паперові гроші не є чейже нїчим иншим, як зобовязанєм банку до виплати на жаданє цілої суми, яка на папери зазначена. Паперові гроші — се кредитові гроші, що полягають на кредитї, себ то на довіри. А кредит дає ся не лише тому, котрий в себе дома має нагромаджені грошеві скарби, але й тому, хто своїм становищем, своєю фірмою своїм знанєм і т. д. дає запоруку, що буде в силї відповісти своїм зобовязаням. Паперові гроші полягають на довірю, яке кождий австрійський горожанин має до Австро-Угорського банку. Сей банк се не державна інституция, але могутна приватна економічна інституция під специяльною опікою держави! Що він є приватна інституция, се підчас війни має те значінє, що його зобовязаня не є зависимі від того, яка держава виграв війну; банк мусить бути готовий виповнити зобовязаня без огляду на се, як війна випаде.
Австро-Угорський банк, що видає банкноти, велів — як звісно — призбирати великі мілїарди золота і тим покриває він всї паперові гроші. Колиж се золото пішло на воєнні ціли, то сьогодня не може бути бесїди про се, щоби банкноти мали свою основу в золотї, призбиранім в Австро-Угорськім банку. Але пригадаю, що ще недавно підчас мира той сам Австро-Угорський банк не мав такої суми золота, щоби покрив ним усї банкноти. Ще недавні часи, коли банкноти Австро-Угорського банку підчас мира мали лише тому т. зв. примусовий курс, бо ще не було повного покритя в золотї. А пригадаймо собі недавні часи, коли ще курсовали мілїони державних нот, котрі взагалї не мали жадного покритя, тільки держали ся довірєм, яке мала держава сама про себе. Та вміру ceгo, як запаси золота росли в касі Австро-Угорського банку, вицофано державні ноти. Чи в сих недавних часах потерпіла щонебудь одиниця через те, що уживала майже виключно паперових гроший?
Нї. Таксамо й тепер нема основи гадати, що паперовий гріш сам в собі не має вартости. Він лише о стільки стратив на вартости, о скільки кождий гріш у війнї тратить через те, що слїдує велика дорожнеча, та що за гроші не можна вже набути тільки, що давнїйше, але треба більше платити. Те саме відносить ся однак взагалї до всїх гроший, так само й до срібних та нїклевих.
Солїдні банки, та инші солїдні фінансові, кредитові і економічні інституциї переживають всякі війни. Коли банк, чи инша економічна інїституция стоїть на солїдних основах, не може нїколи впасти, і виконувати ме всї свої зобовязаня без огляду на се, чи валюта змінить ся, чи нї. А чейже годї сумнївати ся, що австро-угорський банк, як приватна інституция, є основана на так сильних фундаментах, що воєнну крізу мусить перебути. Вправдї мусять бути хвилево підчас війни обмеженя, чи то що-до виплати грошевих сум, чи то що-до виміни валюти, але сї обмеженя є конечні в інтересї банкового обороту як в теперішности, так і в будучности.
Хто не потребує гроший до щоденного ужитку, не повинен витягати, о скілько має зложені гроші в солїдних інституциях (пр. "Днїстер", "Земельний Банк у Львові", "Руська Щадниця" в Перемишли, "Союз Кредитовий" у Львові і т. д.), а радше складати свої ощадности до тих кас, тим більше, що під теперішний час процентову стопу підвисшено. Наші кредитові і економічні інституциї знані зі своєї солїдности — вони підчас галицької крізи в 1912 і 1913 році дали докази, що хоч богато інституций упало, воїни удержали ся знаменито і не потерпіли ніякої шкоди; тому нема найменшої основи до того, щоби задля панїки витягати свої ощадности з кас, котрі в солїдних інституциях — хто зна — чи не лїпше переховані, як десь у скринї, або в бюрку.
[Дїло, 14.08.1914]
14.08.1914