(В треті роковини смерти.)
В останний раз з Олександрою Кулїшевою бачив ся я за місяць до її смерти. Перед тим я одержав від неї лист, де вона сповіщала мене, що живе вона не в музеї Кулїша, а у кравця Якова, колишнього доглядача Музею в селї Кінашівці.
Одчинивши у двір Якової оселї фіртку, зараз же я побачив Олександру Михайлівну. Сидїла вона проти сонця на приспі і читала книжку. Як зараз бачу її — в білому капотї, сухорлява, висока. Радо мене зустрінула; як звичайно, поцілувала в голову.
– "А я думала, що і ви мене забули, бо всї від мене одцурались", — казала вона. Прислухав ся я до тих слів і не міг рішити, чи то звичайний Олександри Михайлівни жарт, чи гірка правда.
Провела в кімнату. До неї довелось нам йти через сїни і через пекарню, в котрій мешкав з своєю сімєю кравець Яків. Мороз по кожі у мене пробіг, коли я вступив до кімнати, в котрій сим лїтом довело ся мешкати Олександрі Кулїшевій, тій жінці, котра виросла у семї богатих панів Білозерських і котра на протязї довгого свого житя завжди жила з більшим чи меншим комфортом. Кімната, в котру увела мене Олександра Кулїшева, вражала своєю бруднотою. Стіни, видно було, забули і назву вапна, на меблях лежала верства бруду. Вікна так були засиджені мухами, що через них трудно було добре розглянути, що робить ся поза вікнами. Посеред кімнати стояла скриня, що заступала стіл. Коло стїни притулилась "хазяйська" кравецька машина; стояло кілька стільців з поломаними ніжками. За стїною плакали хазяйські дїти, стукали в двери в сю кімнату. Поміст видно нїколи тут не мив ся; на ньому валялось несьвіже сїно. Поспитав я Олександри Михайлівни, чого то тут сїно валяєть ся. Заметушилась вона, але відповідала: "Та то з ліжка; Яків казав, що сьогодні перемінить його на сьвіже". Значить, вже три тижнї бабусї 83-ох лїт доводилось спати на ліжку з несьвіжим сїном. В кімнатї стояло невимовно тяжке повітрє... Так проживала останні днї українська письменниця.
Чому не жила вона тим лїтом коло музею ? Чи ж не бувала в ньому? Вона-ж ради нього і прибула сюди, як і кождого лїта прибувала. Виявилось, що її не вважають за хазяйку в тому музею. Земля, на котрій стоїть музей, — власність п-ні Лукаш, яка поїхала за кордон сим лїтом і ключі від музею, котрі Олександра Михайлівна торік оставила їй з проханнєм приберегти їх, були передані якійсь зовсїм сторонній людинї. Звісно, Олександра Кулїшева не схотїла мати нїякого дїла з невідомою їй людиною і ключів не приняла. В кімнату-ж, де вона пробувала кождого лїта, її зовсім не пустили, — сказали, що там йде перерібка.
Розказувала все се Олександра Кулїшева і мало не плакала. Вона приїхала до Борзенщини виключно для того, що-б побути в музею, переглянути ще раз "релїквії" Кулїшеві. А тут її не пускають і не пускають у її власний будинок, до власних її річей.
— "Не можу тепер я й дивитись на музей — так болюче менї".
— "А де є ваші родичі? Чом з вами нїхто з Полтавщини не приїхав?"
— "Та нїколи їм; вони приїдуть".
Рівняючи недовго розказувала про найтяжчу річ. До инших балачок перейшли. Показала на книжки творів Кулїша, що в Галичинї видав Ю.Романчук, і радісно казала:
— "А люде, спасибіг їм, мене не забувають. Оце, вже президент Романчук ощасливив мене і прислав надруковані в Галичинї твори моєї Дружини".
— "А молоде поколїнє, я бачу, піднимаєть ся! Бачу я, що Кулїш не даремно працював без утоми. Як гарно булоб, колиб Кулїш тепер встав з гробу і подивив ся на нову молодь українську. Як він нею порадував би ся. Тодї бо, за його житя великий був морок на Україні". В такому дусї розказувала, розказувала Олександра Кулїшева, без кінця.
Потім почала "шанувати". Миски, ложки, ножі — все не власне, а кравцеве — знов брудні. Власна посуда в музеї, а Олександрі Кулїшевій туди ходу нема.
Ночувать оставила. Все клопотала ся, щоб спокійно менї спалось. А сама вже була хора, хора. Однак не подавалась.
Ранком, до того часу як я встав (о 7-ій годинї) вона написала була вже три листи до своїх знакомих. Читала число Рідного Краю, котре тілько що одержала і в котрім було надруковане її оповіданє.
— "Спасибі людям, мене не забувають. От і Олена Пчілка — три роки держала рукопись, а все таки видрукувала. Хоч одно з цілого зшитку, а все таки видрукувала. Казала так і трудно було спостерегти, чи жартуючи чи правду вона казала.
— "Лїкаря менї не треба. Менї аби до панахиди по дружинї дотягнути. Навряд тілько дотягну" — казала. А кругом неї нїкого не було. Бабуся 83-ох лїт забута, закинена в кравецькій кімнатї доживала останні свої днї.
Панахиди не діждалась. За 4 днї до неї, 23. липня ст. ст. померла.
Музей ім. Кулїша складав ся з будинку, в котрому жило подружє Кулїшів, а також з усїх річей, котрими за свого житя користувались Кулїш та Ганна Барвінок. Олександра Кулїшева високо цінила сей музей і була певна, що українське громадянство вічно буде ним користатись. Знаходив ся він коло Бардин, недалеко від могили Кулїшів та Василя Білозерського. Музей Кулїша був єдиним на Україні музеєм, присьвяченим памяти якогось письменника. На Чернигівщинї се була одна з найяснїйших точок.
Стало ся з сим музеєм дуже сумне. На прикінці минулого року було з торгу розпродано всї річи з музею, а весною сього року продано і сам будинок; його перенесено на инше місце і перероблено для житєвих потреб. Хто винен?
Ганна Барвінок гадала, що найкраще вона зробить, коли доручить його своїй найблизшій родичці О. М. Слїнько, дочці своєї рідної сестри. П-нї Слїнько звісно запевнювала небіжку, що "буде все гаразд". Щоб не забрав хтось музею, небіжка дала Слїньковій на 2 тисячі карб. векслїв. І от сї векслї були приставлені до суду. Полїция розпродала всх Кулїшеві річи. П-нї Слїнько з продажи тїтчиних річей забрала чималу суму грошей.
Олександра Кулїшева в свойому останньому заповітї доручила д. д. Венґжинови та Коломийченкови забрати і перевести до порядку всї листи та папери, що знаходились в музею. "Наслїдниця" сей заповіт сховала собі під сукню і нікому не дозволяє втручатись в "наслїдувані речі".
Цілком можливо, що цінні папери загинуть, коли вже не загинули.
[Дїло]
05.08.1914