В івано-франківській арт-кав’ярні «Світлиця Мулярова» відкрилася виставка нових робіт відомої прикарпатської мисткині народного декоративного розпису Параски Хоми. Її розкішними квітами в стилі українського поетичного бароко вже 45 років захоплюються мистецтвознавці та колекціонери. Тож і ця виставка мала б стати ще однією приємною подією і для самої художниці, яка цього року відзначатиме своє 80-ліття, і для її найближчих рідних, і, певна річ, для вдячних та захоплених відвідувачів. Так воно й було: знову буяли на картинах квіти неймовірної краси, знову виспівували у них солодкими голосами небачені птахи і тихо спочивали незвичайні звірі, створені щедрою уявою заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Всеукраїнської премії ім. Катерини Білокур, лауреата обласної премії ім. Ярослава Лукавецького, кавалера ордена Княгині Ольги Параски Хоми.
Але була в цій ідилії й чорна барва, якою, до речі, ніколи не послуговується у своїй творчості сама художниця, але яка є, вочевидь, невід’ємною часткою теперішніх українських мистецьких реалій. Так, перед відкриттям виставки поміж журналістами поширили «Творчу характеристику» майстрині, в якій вказувалося, що художниця є лауреатом Всеукраїнської премії в галузі народного мистецтва імені Данила Щербаківського. Однак, як зауважили син та донька Параски Петрівни, а підтвердили представники Національної спілки майстрів народного мистецтва України, членом якої є художниця, — премію «на руки» вона так і не отримала. Так само не склалося у майстрині зі ще однією премією – Шевченківською. Коли до Києва надійшли документи Параски Хоми на здобуття нагороди, голова Спілки майстрів народного мистецтва України Євген Шевченко відказав, що не знає такої художниці...
Тож майстриня вирішила, що найкращий вихід з цієї ганебної ситуації — подати заяви на вибуття з обидвох спілок, в яких перебувала, очевидно, ще з часів СРСР, — Спілки художників та Спілки майстрів народного мистецтва України. І навіть, зі слів сина Ярослава, вже було зарікалася брати пензель у руки, мовляв, кому це потрібно… В ідеалі можна було б змиритися з таким становищем і просто малювати для душі, яка буйно цвіте кольорами та композиціями, яка не може жити без творчості. Параска Петрівна сама ж бо визнає: «Я малюю кожний день. Нема такої днини, аби я не малювала. Мій ангел Парасковія дала мені талант…»
Але залишається відкритим питання майстерні та створення принаймні більш-менш комфортних умов для творчості, постає питання збереження малюнків мисткині, оскільки декоративний розпис аквареллю та гуашшю на ватмані дуже делікатний і хоче відповідного зберігання. Зрештою, малюнки — не голуби, аби жити, тобто зберігатися, на горищі, як це було ще зовсім недавно. Тож діти майстрині узялися будувати ґалерею, та знову ж таки без підтримки не можуть здолати цієї дуже витратної справи…
Та попри все Параска Хома малює так само натхненно, як і на початку творчого шляху, витворюючи своїми роботами ідеальний та прекрасний світ гармонії і краси. Варто згадати вдячним словом покійного директора Львівської Національної Ґалереї мистецтв Бориса Возницького, якого ще називали «ангелом-охоронцем» пам’яток культури українського народу. Саме він організував першу виставку Параски Хоми у Львові 13 вересня 1967 року й гідно оцінив її самобутній талант. Відтоді її малюнки увійшли в золоту скарбницю художнього надбання не лише Прикарпаття, а й України. «Серед ряду славетних імен великих українок, великих майстринь розпису Катерини Білокур, Марти Тимченко гідно вписане ім’я нашої шановної Параски Петрівни, — каже голова Національної спілки народних митців Василь Корпанюк. — В мистецькому просторі Івано-Франківщини, зрештою, як і в українському, — це явище. Без сумніву, у нас є великі традиції школи різьбярства та кераміки, а в цьому жанрі у нас є єдина постать на ціле Покуття — Параска Хома».
І хочеться сподіватися, що попри похилий вік мисткині даровано досить часу для творчості, що її роботи прикрасять ще не одну виставку і не одну ґалерею, що пісенна душа народу має крила, на яких палахкотять дивні небачені квіти цієї самобутньої художниці.
