40 літ Єпископом.

Львів, 16. червня 1939.

І знову під святоюрську гору покотиться хвиля заяв відданости, любови та пошани всієї української нациї. Знову відповідальні та умандатовані представники всіх зорґанізованих клітин українського громадянства складуть найсердечніші бажання Тому, що володіє на святоюрській горі, ставши від літ її символом. І змову не будуть це заяви та бажання трафаретні, формально-куртуазійні, офіціяльні, вимушені обставинами та законами чемности: все те, що сьогодні скажуть і напишуть українці під адресою Митрополита, плистиме з найщирішого серця та з найглибшого переконання у правду кожного слова. Бо й річ не йде про те, щоб когось компліментувати — особливо Того, що таких компліментів не потребує та стоїть високо над ними, — річ не йде про те, щоб комусь зробити приємність. Річ іде про те, щоб час до часу давати доказ правді та підкріплювати її щораз новими документами. А що завжди люди хотять повторювати та раз-у-раз пригадувати тобі все, що приємне, то й у цьому випадку залюбки вертаємось при кожній нагоді до цієї милої правди: що має українська нація бодай один авторитет, бодай одну людину, яка знімається понад усіх сучасних земляків та яка ввійшла в історію нації, як її найчільніший, найкращий син і провідник.

74 роки життя, серед них 51 літ у монашій рясі, 40 літ єпископства, 38 літ митрополитування — це кусень часу. Просимо ці дати перевірити в українській історії: Чим були українська нація тому 70, 50 і 40 літ?! Були за той час великі культурно-відродженецькі і політично-визвольницькі здвиги, були й заломання та упадки. Але разом, у сумі всіх тих успішних і невдячних зусиль — великий шмат дороги пройшла українська нація — вперед. І йде завжди вперед. Може інколи з утратою т. зв. "стану посідання" у деяких ділянках, може з поменшеними цифрами у ріжних рубриках писаної статистики. А проте безумовно завжди та безупинно зі щораз більшою потенціяльною вартістю і потенціяльною силою, із щораз більшим питомим тягарем нації: зі зростом тих імпондерабіліїв, що їx оком не доглянеш і вухом не дочуєш, та які проте складаються на національну вартість і національну силу. І впродовж тих 40 літ — Він, Андрей Шептицький, як той український єрарх, який умів найти ідеальну симбіозу інтересів Церкви і Нації та який через те став пастирем тих міліонів, в яких найтісніше сплелось реліґійне вірування та національна свідомість.

40 літ єпископства — це такий кусень часу, що може вже його самого було б досить, щоб добути для сідоглавого єпископа симпатію в пошану. Але, коли річ іде про Митрополита Шептицького, то стаж віку, літ душпастирства на його ріжних єрархічних щаблях, ба навіть всі церковні, наукові, громадські, культурницькі, харитативні і філянтропійні заслуги — все воно не є мірою ні поясненням популярности Його особи серед українців усіх земель і всіх віроісповідань та політичних поглядів, не є міркою ролі, що її грає Митрополит в українському народі. Тайна тієї популярности та надрядного авторитету, яким Він втішається в народі, є тайною Його індивідуальности. А суть справжньої індивідуальности у тому, що на неї не складається ніщо з тих рисок вдачі, прикметних сірим міліонам зїдачів хліба, ніщо з тих — може навіть і дуже великих — заслуг, що їх може собі своєю працею та доброю волею придбати кожний рядовий громадянин.

Траґедія української нації у тім, що вона, українська нація, від часу свого відродження у половині мин. столітя — мала обмаль людей на справді велику мірку. Було чимало палких патріотів, були і є лєґіони чесних громадських діячів та робітників на всіх ділянках громадської розбудови, були і є дуже добрі орґанізатори, навіть люди дуже талановиті, дуже розумні, навіть з чималим полетом і широким овидом. А проте індивідуальностей — було і є обмаль. І тому, що не будо їx на чолі нації у переломових історичних моментах — ми програли. Бо не історичний фаталізм і не "обставини" кермують подіями, тільки люди. Ми завжди шукали виправдання у "незалежних обставинах". Однак ніякі обставини не всилі зміняти суті справи, коли вони стрічають на свому шляху людину, яка доростає до обставин і не дозволяє їм котитися понад свою голову. Знаємо, в яких обставинах опинилася Греко-Католицька Церква. А проте її авторитет в очах міліонів вірних і ще більших міліонів земляків некатолицького віроісповідання, ба навіть в очах усіх чужинців — тому ненарушний, тому такий високий, бо на святоюрській горі живе Митрополит Шептицький. І добре імя українського наpoду у світі у величезній мірі скріплене авторитетом імені Того, що його небуденну індивідуальність признають всі свої і чужі.

Одна з тих рисок, з яких складається індивідуальність Митрополита, є Його скромність. Він не любить парад у стою честь і в своїй душі напевне не має найкращої думки про тих, в яких натурі лежить підлещувати тим, що стоять вище. Але саме тому ми, які завжди боролися з кадилом поза Богослуженням, з чистою совістю можемо в нинішній день віддати поклін Митрополитові в сорокові роковини Його єпископства.

[Діло]