Тоталітаризм протилежність не демократії, а лібералізму
Є певна спільна риса, яку тоталітаризм має разом з вагітністю. Тобто, тоталітаризм є таким устроєм, який намагається контролювати кожен прояв життя людини. І в цьому сенсі не можна бути трохи вагітною, тобто з тоталітаризмом є так, що він або є, або його нема. Це була проблема, яка створилася ще раніше, коли Польща і Україна були в «сірій зоні» під час в холодної війни між США та Радянським Союзом – бо це поняття більше закривало, ніж відкривало.
Є ще інший аспект у дефініції тоталітаризму: не є взагалі важливим, хто править, а лише те, скільки свободи. Іншими словами, тоталітаризм не є протилежністю демократії, лише лібералізму. Тому може існувати, наприклад, тоталітарна демократія. Зрештою, найкращим прикладом (хоч і недовершеним, звичайно ж), є демократія Путіна. A це ж лідер непорівнюваний в суспільній підтримці (особливо тепер) з будь-яким лідером Європейської Унії. Можна сказати, що він має безпосередню суспільну леґітимізацію, і це створює серйозні проблеми, комплементарні до тих, які створив Китай, змусивши нас покінчити з впевненістю, що ринок і демократія ідуть рука в руку, й одне може порятувати або допомогти другому. Нині знаємо, що маємо, в певному сенсі, проблему також зі самою демократією, з тим, що у ній здавалося найшляхетнішим, тобто з процедуральними демократіями, що нас підводять. Придивімося до демократії в таких її виявах, які панують в Угорщині чи в кількох інших країнах, в яких підтримка націоналістичних чи виразно антисистемних рухів – з правого флангу (хоча не тільки, також трапляються і з лівого) – зростає до рівня близько двадцяти і більше відсотків.
Homo sovieticus vs homo europeicus
І друга річ, про яку хотів би сказати у зв'язку з проблемою тоталітаризму. Я не маю якихось надмірних очікувань щодо Росії, але маю їх щодо Європи чи Заходу; може, також щодо країни, яка саме в цей час відзначає 25-річчя своєї дороги до свободи, котра на тлі України здається дуже позитивною. Я боюся не тоталітаризму в росіян, а більше партикуляризму в Євросоюзі чи на Заході. Більшість моїх закордонних колег взяли на себе таку функцію виправдовуватися за Захід – як він нині помагає чи не помагає Україні. Це дійсно шляхетно, бо самі ці люди поза Україною займаються переважно якраз критикою і мобілізацією Заходу – в більшій мірі Євроунії, в меншій мірі Штатів, які, якщо йдеться по Україну, займають більш визначену позицію.
Іншими словами: в той час, коли homo sovieticus на сході України є надалі тривким, то homo europeicus (або те, що в західній пресі називають “soft power”) так скомпрометувався, що виявився дуже слабким.
Однак тут, в цій країні люди готові були гинути за Європейську Унію – вперше і єдиний раз у історії Європейської Союзу. Вони були готові до масових демонстрацій, на такі акції можна витратити годину чи дві, а мої товариші тут ночували, працювали тут – і засвідчили наші європейські цінності як ніхто в самій Європейській Унії, наскільки можна свідчити своїм життям за ці європейські вартості. A з іншого боку, Європейський, власне, Союз має проблеми навіть з оплатою за український шлях до Євросоюзу. А найкращим прикладом є факт, що деякі країни досі не припинили торгівлю зброєю з Росією. Німеччина зробила це акурат місяць тому. Росіяни ввійшли в Крим, між іншим, з німецьким озброєнням.
Це голі факти того, що робиться з Європейською Унією. Одним із дуже багатьох прикладів (ще, може, більш компрометуючим) є величезні контракти, підписувані в день кримського референдуму або на кілька днів пізніше. Вже діяли санкції, a головні стратегічні постачальники газу в Італії та Німеччині підписували багатомільйонні контракти про торгівлю з російським «Газпромом», зокрема, про South Stream, газопровід в обхід України. Західні журналісти, звичайно, про це розповідали, було чимало дискусій у рамках самого Євросоюзу. Тим не менш, я вважаю, що це є частиною кризи. Україна стала – можна сказати кремлівською мовою – “правдою західної демократії”. Маю надію, що Європейський Союз чи люди на заході Європи зможуть мудро скористатися з цього і для певних практичних змін на самому Заході.
Механізм таврування емансипаційних груп
Хотів би ще звернути увагу ще на інший факт, про який говорять. Це є спосіб таврування націоналізму в Україні. Україна нині стає якоюсь головною націоналістичною країною, якоюсь столицею європейського націоналізму. Taк, на жаль, багато американських інтелектуалів, які є в дивній коаліції з німецькими політиками – знову ж на жаль, із лівиці, яка відігравала в своїх постатях роль проросійської партії в Німеччині. І зверніть увагу, що тут діє такий механізм, який зазвичай стосованим буває до емансипаційних груп. Це те саме, що ми знаємо в Польщі – щодо жіночого руху чи руху ЛГБТ. Звертається увагу на якийсь одинокий факт, коли така група робить певну помилку (порушує, скажімо, право чи звичаї – тут таким одиноким фактом є, наприклад, «Правий Сектор») – і таврується весь рух. Майже кожна країна, на жаль, має свій «Правий Сектор», кожна країна має своїх націоналістів. Польща має ні гірших, ні ліпших, як і Австралія чи кожна європейська країна. І, звісно, так є вже і в Україні. І якщо про це дискутують з такою пересадою як на Заході, то, вважаю, що Україні діється кривда.
І це – хотів би звернути увагу – в той час, коли в цілому Європейському Союзі створюється такий свого роду “ксенофобський Комінтерн”: всі ті праві партії (Йоббік, французький Національний Фронт i ще декілька) нині активно підтримують Путіна. Водночас тавруючи, звісно, на всі заставки українських націоналістів.
Дві проблеми, які Україна трансцендентно матиме
Оскільки багато говориться про проблеми стосовно того, що було і що є в Україні, варто звернути увагу на дві проблеми, які Україна трансцендентно буде мати перед собою. Тобто: що друга війна, яка чекає на Україну після того, як Україна переможе у війні з Росією (маю добру надію, що так буде), – буде ще довшою війною за пам’ять. Це буде дуже серйозна проблема, що почалася, власне кажучи, від того моменту на Майдані, коли одні українці стріляли в інших. У Польщі того стріляння було набагато менше і значно раніше – в 89-му році цього взагалі не було. A проте дискусія про провину, прo агентів, прo люстрацію триває вже двадцять років, фактично протягом всього періоду трансформації. Ще однією проблемою, яка стоятиме перед Україною (або перед українцями), - це проблема історичної візії самих українців. Це є проблема молодої української демократії, незалежної демократії.
Оце і є ті чотири речі, на які я хотів тут звернути увагу.
Виступ на міжнародній конференції "Мислити з Україною", Київ, 18.05.2014; переклад, скорочення і заголовки - від «Z»
11.06.2014