Як це могло статися? Це питання було найбільшим і найтрагічнішим моральним докором, який будь-коли було зроблено суспільству. Без сумніву, це було найбільше питання до людської спільноти. Такої історичної глибини, що переходить уже в метафізику. Воно нас супроводжує з 1945 року. Відколи увесь світ дізнався, що сталося в окупованій Німеччиною Європі. Як могло статися, що цивілізовані люди, які належали до великої нації, культуру якої всі поважали, виявилися здатні задумати і здійснити ті злочини, які заледве можна було собі уявити? Відповідь шукали в нині незбагненному міжнародному визнанні того націонал-соціалістичного режиму, керованого Адольфом Гітлером. Сьогодні обурює те захоплене сприяння всіх країн світу велетенському успіху, яким були для Гітлера Берлінські Олімпійські ігри 1936 р. Які проводилися через два роки після прийняття Нюрнберзьких законів, що позбавляли євреїв усіх громадянських прав. На той момент євреїв ще не відсилали в табори смерті у вагонах для худоби. Але рейх уже не визнавав за ними гідність особистості. Доки не вибухнула війна, більша частина світової спільноти підтримувала дипломатичні та торгівельні стосунки з Берліном. Попри те, що той анексував Австрію та Судети. Попри те, що 9 листопада 1938 року в Reichskristallnacht (Кришталеву ніч) Німеччина організувала перший офіційний погром в новітню епоху. Було важко знайти того, хто хотів сплатити ціну за те, що не продаватиме і не купуватиме у Німеччини. Вона ж бо була добрим платником. Ніхто не хотів запроваджувати санкції. Говорили, що найважливіше – вести діалог. Це говорили компанії з усього світу, які брали участь у німецькому диві. Це говорили ліберальні космополіти, які вихваляли порядок і прогрес на вулицях Берліну чи Мюнхена після безладу та хаосу Веймарської республіки. І це говорили уряди, які зробили ставку на те, аби умиротворити Гітлера поступками, переконані в тому, що вони його задовольнять. Усі вони помилилися. І не тому, що Гітлер приховував свої наміри та свої ненаситні запити. «Denn heute gehört uns Deutschland, und morgen die ganze Welt» («Бо нині нам належить Німеччина, а завтра належатиме увесь світ»), співають діти з "Гітлерюгенду" в пиварні під час незабутньої сцени у фільмі «Кабаре» Боба Фосса. Супроти цього усталення власної сили й амбіції демократії ховалися в своїх зусиллях мінімізувати збитки. У своїй безнадійній втечі від конфлікту, у пошуках крихт миру з ласки тирана. Це закінчилося так, як закінчилося: димом печей, від якого потемніло небо і який вкрив поля континенту прахом людей. Тож питання «як це могло статися?» є наріжним каменем сучасного цивілізованого демократичного сумління. Яке повинне постійно перебувати напоготові відповідно до наказу, який містить фраза Теодора Адорно: «Wehret den Anfängen» («Боріться з цим у зародку»). Слід боротися з тоталітарним монстром у його ембріональному стані. Потім буде запізно. Росія Путіна – це не Німеччина Гітлера. Але його дії є схожими.
Уся міжнародна спільнота була винною в тій жахливій політичній і моральній помилці. Та саме на Німеччину (що логічно) ліг тягар трагічної історії й велетенського злочину, які потягла за собою та помилка. Через це існує її колосальна відповідальність та історичний обов’язок перед основною жертвою, єврейським народом. І через це – перед Ізраїльською державою. Та окрім цього Німеччина має величезний борг – і про це часто забувають – перед країнами Центральної та Східної Європи. Бо вона під час війни перетворила їхні землі на пекло. І внаслідок того пекельного конфлікту наступні сорок років вони страждали від варварської комуністичної диктатури. Має рацію президент Польщі Броніслав Коморовський, коли суворо застерігає Берлін від небезпечної безвідповідальності, в яку той впадає через свою слабку та невизначену позицію щодо безчинств Владіміра Путіна супроти міжнародного права, супроти його сусідів, супроти миру в регіоні та людських прав. Ще не висохло чорнило на пакті міністрів Йоахіма фон Рібентропа та В’ячеслава Молотова, укладеному у серпні 1939 року. І хоча дуже часто нині європейське суспільство є інфантильним, щораз більше відірваним від культурних коренів, легковажним, бездіяльним і матеріалістичним аж до нудоти, яке цікавиться лише платіжною відомістю, футболом і Кончітою Вурст, є інша частина Європи, яка знає, чого вартує свобода, як легко її втратити, наскільки марно її оплакувати і якою кров’ю вона завойовується. І вся центральна та східна Європа має право вимагати від Німеччини, аби та особливо доклалася до захисту права цих країн обирати власний шлях до свободи та права на захист від загроз тоталітаризму. Через це є нестерпним враження про те, що – уже вкотре – Берлін і Москва ведуть переговори та домовляються про своє спільне благо, не беручи до уваги долю та права своїх сусідів. Саме таке складається враження – з огляду на брак старання уряду Ангели Меркель очолити реальне запровадження санкцій проти Росії. Як і на відсутність наснаги протистояти німецьким групам тиску, які намагаються перетворити санкції на фарс.
22 травня починається Петербурзький економічний форум, ярмарок політичного, фінансового та бізнесового марнославства, який вважається «Російським Давосом» і є творінням Путіна. Логічно, що Меркель там не з’явиться. Інші політики, які мають совість, також ні. Але нема жодної великої німецької компанії, яка би скасувала свою присутність. Як і більшість німців, компанії, схоже, поділяють інтереси Путіна. Ще буде час поговорити про небезпеку, яку таїть у собі вічна німецька спокуса зберігати нейтралітет, оті постійні хитання німецької душі між Заходом і Сходом, між «країнами кордонів» і «країнами горизонтів», вічна дилема між розумом і почуттями, яка лежить в основі симпатій до Владіміра Путіна. Нині йдеться про особливу конкретну відповідальність Німеччини перед Східною Європою, чия безпека залежить від її непохитності. Де з вини Німеччини мільйони людей загинули, а сотні мільйонів мучилися і страждали, живучи під комуністичною диктатурою. Чи є можливим, що інша тиранія нового типу впаде на Східну Європу за пособництва Німеччини? Через чверть століття після того, як Німеччина змогла об’єднатися завдяки відвазі Польщі. Чи зрадить Німеччина – ще раз – Польщу, чия територія залишається під постійною загрозою, якщо Росія розгромить і поглине Україну?
Одну з найганебніших сторінок у німецькій політиці за кілька десятиліть записав той, хто був її канцлером, Ґерхард Шредер. Увесь світ був ошелешений, коли Шредер обійняв одну з найвищих посад в російській нафтовій промисловості лише через кілька днів після того, як покинув пост канцлера. Його уряд був натхненником прокладання газопроводу Балтійським морем між Росією та Німеччиною, який залишав осторонь країни на сході Європи. Шредер став президентом компанії з розробки родовищ. Відтоді він гаряче обстоює політику Путіна – в Осетії, Абхазії, Чечні. Проти опозиції, гомосексуалістів, українців. Нині увесь світ знає, що він є службовцем Путіна. Але ніхто не знає з певністю, коли він почав ним бути. Німеччина є керівником ЄУ. Через своє минуле і своє майбутнє вона повинна очолювати моральний і політичний компроміс ЄУ у цій кризі. Географічна близькість до Росії не може бути довічним присудом на тиранію та нужду. Берлінський уряд повинен подати чіткі сигнали того, що не допустить ганьби, аби Німеччина як нація і держава впала в моральну безодню, з якої вже ніколи не зможе порятуватися той, хто був її канцлером, Ґерхард Шредер.
Германн Терч, журналіст
Hermann Tertsch
Una cuestión alemana
ABC, 18.05.2014
Зреферувала Галина Грабовська