Пікетті подає читачеві тисячі анекдотів і деякі статистичні дані, аби переконати нас у деградації капіталізму. На превеликий жаль для його теорії, історія її не підтверджує, оскільки за останні два століття західний капіталізм створив велетенський середній клас
Карлові Марксу 42 роки, він француз і щойно опублікував 800-сторінковий компендіум під ім’ям Томас Пікетті. Як і Маркс у свій час, Пікетті має небагато читачів у своїй країні, однак знайшов аудиторію в Сполучених Штатах. Тамтешня університетська лівиця, дуже нещаслива через те, що змушена жити в осерді капіталізму, відчуває ностальгію за соціалізмом, якого вона ніколи не знала. Отож вона знайшла у Пікетті свого пророка, а економіст Пол Кругман зробився його головним євангелістом. На думку Кругмана Пікетті має якості марксиста: походить з Європи, а це гарантія романтичності, і його книга є науковою. Успіх Маркса у свій час був зумовлений тим, що він вигадав вираз «науковий соціалізм». Наслідування Пікетті є безсумнівним, оскільки його книга називається «Капітал у ХХІ столітті». Ліберальні огудники Пікетті в Сполучених Штатах, які читали згадану книгу, не помилилися і охарактеризували твір як «марксистський». Але «марксистський» в Сполучених Штатах є означенням, що вбиває. Через це євангеліст Кругман протестує: говорити, що Пікетті є марксистом, означає не читати Пікетті. Ця тактика є такою ж давньою, як і будь-яка тоталітарна ідеологія: «Якщо ти антикомуніст, то це тому, що ти найнятий підприємцями».
Що пропонує Пікетті, чим він заслужив таку підтримку в Сполучених Штатах? Як і Маркс, Пікетті «доводить», що капіталізм неодмінно є жертвою внутрішнього протиріччя: капітал у довгостроковій перспективі буде більш прибутковим, ніж робота. Капіталісти накопичують багатства і передають їх, створюючи таким чином фінансову олігархію. Остання з часом вже абсолютно не зацікавлена у підприємництві, тому що збагачується більше вкладаючи капітал, аніж створюючи нові сфери діяльності. Таким чином нащадки підприємців перетворяться на рантьє і капіталізм загине, позбавлений творчого начала.
Пікетті, ненаситний історик і вмілий оповідач, подає читачеві тисячі анекдотів і деякі статистичні дані, аби переконати нас у деградації капіталізму. На превеликий жаль для його теорії, історія її не підтверджує, оскільки за останні два століття західний капіталізм створив велетенський середній клас, а фінансова еліта не перестає оновлюватися замість того, аби передаватися у спадок. Однак дійсність не є перешкодою для теорії, оскільки Пікетті, як добрий пророк, відстрочує неминучу катастрофу. Ті, хто живуть на ренту, ще не здобули владу, тому що деякі прикрі неприємності, як от війни, наприклад, які мають препогану тенденцію перерозподіляти багатства, загальмували її доказування. Що стосується періодів, коли доходи скорочуються, наприклад, з 1945 по 1974 р., Пікетті нас запевняє, що то були винятки з правила, і як будь-який міленарист щодня відкладає Страшний суд.
Та Кругман у дечому має рацію: Пікетті не є абсолютним марксистом, оскільки пропонує нам земне визволення шляхом реформи капіталізму, аби запобігти революції: конфіскаційний податок на капітал, податок, який має бути світовим, оскільки економіка глобалізована. Завдяки рівності умов, відновленій таким чином податковим режимом, бізнесмени і далі займатимуться підприємництвом, не перетворюючись на рантьє. Пол Кругман, звертаючись до Пікетті, подібно до того, як євангелісти додавали слова до сказаного Христом, у своїх коментарях в «Ель Паіс» запевняє нас у тому, що рівність є умовою для тривалого процвітання при ринковій економіці. Ані в Кругмана, ані в Пікетті це милосердя не підтримане жодним науковим аргументом. Насправді було б цікаво оцінити взаємозв’язок між соціальною рівністю та економічним розвитком; наявні у нашому розпорядженні праці радше виявляють, що деяка нерівність – через спровоковане нею соціальне суперництво – є необхідною умовою для зростання і що надмірне зрівнювання шляхом оподаткування перетворює підприємця в рантьє: це скандинавський чи британський досвід 1960-х років. Емпіричний принцип повністю спростовує теорію Пікетті.
Також є дивовижним те, що Пікетті так мало згадує про джерело розвитку і казкового багатства деяких підприємців – про інновації. Неначе Білл Гейтс, наприклад, став найбагатшою людиною світу випадково. Через це слід вважати, що теорія Пікетті, як і апологія Кругмана, позбавлена будь-якого наукового характеру, а лише пов’язана з чистою політикою. Пікетті не подобається західне суспільство таким, як воно є; Пол Кругман ненавидить фінансистів з Волл-стріт. Цим двом долею призначено діяти заодно, використовуючи свій статус економістів, аби тихцем наступати і «науково» обґрунтувати свою ненависть до багатих. Ще один француз в Сполучених Штатах, Алексіс де Токвіль, писав, що при демократії громадяни будуть готові зректися свободи, аби запанувала рівність. Підтримка, яку отримав Пікетті в Сполучених Штатах, робить більш актуальним Токвіля, ніж Маркса, оскільки при демократії завжди буде частина громадськості, готова зректися економічного розвитку, аби запанувала рівність. Саме такою, на мою думку, є мораль пригод Пікетті в Сполучених Штатах і це є основою його фан-клубу.
Guy Sorman
Es a Marx a quien resucitan
ABC, 11.05.2014
Зреферувала Галина Грабовська
16.05.2014