Галицькі хорвати

Перша частина тексту "Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини".

 

 

 

Проблематика галицького вектору

 

На північ від вододільних хребтів Карпат між Сяном і Збручем, між самими Карпатами та низинною Волинню лежить територія, що тепер має назву Галичина. Бурхливі історичні події та специфічний етнічний ґрунт, який часто змінювався, витворили з її народу особливий субетнос з притаманним лише йому менталітетом, вірою та релігійністю, мовою та культурою. Останніми десятиліттями суттєво зріс інтерес до теми етнічних процесів у Галичині протягом першого тисячоліття нової ери. Це закономірно та зрозуміло, беручи до уваги, що ця тема доволі довго залишалася недослідженою з різних причин. В українській  історіографії історія Галичини найбільш повно відома, звісно, починаючи з IX століття нової ери. Це зумовлено потраплянням краю до сфери політичних інтересів володарів Києва. А вже після того, як під імовірний протекторат/владу Русі потрапляють Червенські гради (городи), частина Великої Хорватії, руські літописці все частіше згадують галицькі землі. Відповідно, києвоцентрична  історіографія визнавала (та й визнає, чого правди не сказати?) на теренах сучасної України як середньовічну потугу одну лиш Русь, применшуючи та замовчуючи існування інших, часто й більш розвинених об'єднань, які волею історичних обставин тепер лежать в межах різних країн [2], [8], [11], [25].

 

У цій короткій розвідці розглянуто питання слов’яномовного народу хорватів. Його походження та географія вживання назви доволі заплутана, але цікава та навіть інтриґує. Географічні рамки дослідження охоплюють історичну територію Галичини та суміжних країв у межах компактного проживання таких основних етногруп, як бойки, лемки, наддністрянці, батюки та гуцули, й основних історико-етнографічних реґіонів – таких, як Розточчя, Опілля, Подністров'я, Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина, Надзбруччя, Покуття, Надсяння, Підгір'я та інших, яка обмежена на півночі Малим Поліссям, Вороняками, північно-східним схилом Медоборів, на сході – рікою Збруч, на південному сході – рікою Дністер та межиріччям річок Прут і Дністер, річок Білий Черемош і Черемош, на південному заході Карпатами (хребти Чорногора, Ґорґани, Східні Бескиди – район Карпатського вододілу), на заході – річок Сян, Віслок і Любачувка.

 

Історичні рамки дослідження охоплюють перше тисячоліття нової ери, кілька століть до та кілька століть опісля, тобто від часу, коли слов’яни вийшли на історичну арену та до часу, коли історичні події віднесли славу землі Галицької на другий план...

 

Перш, ніж приступити до розгляду ймовірних племінних союзів на території Галичини в часи формування та розвитку слов’яномовних народностей, варто дати хоч якусь характеристику-означення питанням, хто такі галичани минулого, яке їхнє коріння та ким, відповідно, є сучасні галичани, тобто галичани корінні та ті, в кого тече «галицька кров», хто носить галицькі за походженням прізвища (забігаючи вперед – прізвища здебільшого хорватського походження). Враховуючи, що стаття передусім є за типом публіцистично-історіографічною, саме такі нюанси й будуть розкриті в мірі можливості. Питання ж власне крові, питання генетики ще чекають свого вирішення та належного вивчення, але доступні генетичні дослідження також будуть згадані у цій праці.

 

В згаданих вище питаннях важливу роль відіграє твердження, що світ поділений. Це факт. Поділ починається з кожної людини, яка ідентифікує себе зі самою собою (ім’я), родом (прізвище), етносом, народом, мега-етносом, расою тощо. Коли говорити про галичан як спільноту, то варто визначити їхнє місце поміж собі подібних – слов’яномовних етносів.

 

Варто зауважити, що поділ слов'ян як носіїв подібних мов, на західних, східних і південних виник у часи, коли слов'янські мови не були вивчені в достатній мірі, і при цьому вважали, що ці три гілки слов’янства мали, відповідно, три прамови. Є факти, які дають підстави стверджувати, що праслов’янська мова колись розділилася на два первісні діалекти (а разом з тим відбувся відповідний етнічний поділ: культури празька та пеньківська – венети й анти відповідно). Досить виразні сліди цього поділу можна виявити і в лексичних, і у фонетичних явищах сучасних слов’янських мов, які, загалом розділяючи праслов’янство на західну і східну гілку, не мають, щоправда, чітких меж. Аналогічно, чіткі межі відсутні й в археологічних культур, адже відбувалося взаємопроникнення, взаємообмін в тому числі і внаслідок частих міграцій у різних напрямках протягом тривалого часу.

 

У випадку Галичини (галицько-карпатського регіону) цікавим є те, що, наприклад, територія поширення західнослов’янських скроневих кілець тут практично невіддільна від загального ареалу так званих західних слов’ян, що накладається й на мапи поширення відповідних гаплотипів крові (станом на XXI століття майже 23% галичан є носіями західнослов’янського та балто-карпатських гаплотипів R1a). А культурні особливості на зламі I та II тисячоліть були настільки значними, що навіть після поширення тут руської культури (з потраплянням більшої частини Галичини під владу київських князів) на землях Середнього Придністров'я існував її окремий галицький тип, який зберігав близькість із західними слов’янами. Наприклад, характер знахідок в Арконі (сучасний острів Рюґен, Німеччина), особливості конструкції валу та рову знаходять аналогії на галицьких городищах-святилищах (здебільшого на Збручі, на городищах Богит, Ґовда, Звенигород). За своїми розмірами, плануванням і знахідкам городища-святилища на Збручі можуть бути співставленими з культовими центрами на Арконі, горі Шльонжа в Сілезії (сучасна Польща) та городищами-святилищами в Свєнтокшиських горах у Польщі. Речі на цих святилищах характерні здебільшого для південноруських земель і навіть більш вузько – для Галицько-Волинського князівства (передусім скроневі кільця, які часто зустрічаються в Галицькій Русі). На основі згаданих даних та інших, тут не представлених (наприклад, генетика, мови, археологія), можна стверджувати, що галичани мають більше західнослов'янських рис, ніж східнослов'янських. Хоча питання складне – хоча би через те, що Галичина належить до територій слов’янського етногенезу і тому стоїть не так на межі, як в епіцентрі етнотворення (й таким чином має спільні риси з західними та східними слов’янами). Ці обставини як єднають галичан із сусідами, так і створюють передумови унікальності Галичини, про яку буде згадано ще не раз [8], [11], [15], [16], [17], [18], [20], [21], [22], [25], [26].

 

Які ж джерела цієї багатовекторності Галичини?

 

 

Хто такі хорвати I тисячоліття нової ери

 

Наразі відомо, що знані під етнонімом хорвати племена довгий час співвідносилися передусім із регіоном на північ від Карпат, тобто з Галичиною. Досліджуючи це питання, Джош Маршал натрапив у Новій Британіці на такий текст: «Хорвати міґрували в VI столітті з Білої Хорватії, регіону, який зараз є в Україні», а у «Hrvatski leksikon» є такі слова: «Ім’я сьогоднішнього хорватського народу до XI століття носили ще два племені: Хорвати в Польщі й у Чехії». Руський літопис «Повість минулих літ» також згадує існування хорватських племен на території сучасної України, але це, ймовірно, ті самі Білі Хорвати».

 

Багато ниток пов’язують хорватів саме з Галичиною. Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в часах свого найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вепру, верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття.

 

Своєю чергою, дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач, крім Галичини, включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію та Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ідентифікував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів.

 

Цікаво зазначити, що той самий Клаїч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX століття жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. А мешканці околиць Володимира Волинського (за твердженням іншого хорватського історика, Мірко Відовіча) – просто хорватами. Клаїч вважає, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками біло-хорватського племені. Покликаючись на візантійського цісаря Костянтина VII Порфорогенета (Багрянородного), Клаїч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи Костянтинових Бойків зі сучасними карпатськими Бойками, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи Костянтинових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч, ідентифіковував русинів Галичини з білими хорватами.

 

Цікаво зазначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б.Д.Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини та Волині не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів, і наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало принаймні від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював частину Білої Хорватії.

 

З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М.Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.

 

Цікавий казус відзначає історик М.М.Чуріч: 1836 року у Відні вийшла збірка пісень галицьких русинів, укладена К.В.Войціцьким «Pieśni ludu bieło-chorwatów albo rusinów».

 

Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово і українські історики, зокрема, М.Грушевський і Д.Дорошенко [2], [11].

 

Але чи хорвати в Галичині були білими? Чи була галицька Хорватія – Хорватією Білою? Хорватський учений С.Сакач, використовуючи висновки швейцарського лінгвіста Фердинанда де Соссюра, встановив, що назва «бiлi хорвати» за іранською термінологією, прийнятою у слов’ян, означає «західні хорвати».

 

Найповніші відомості про цей хорватський масив збереглися у трактаті «Про управління імперією» вже згаданого візантійського василевса Костянтина VII. З трактату випливає, що після того, як угри розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами бiля Карпат, тобто в Закарпатті. Сам автор трактату, користуючись окремими різночасовими джерелами і не маючи змоги їх перевірити й узгодити, ймовірно, плутав поняття Білої та Великої Хорватії.

 

Інших писемних джерел, де також згадано хорватів (ПМЛ, польська хроніка Вінцентія Кадлубка, “Орозія” англосаксонського короля Альфреда Великого, легенди про чеського князя св. Вацлава), небагато. Із них випливає, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. У її західний частині була держава Біла Хорватія, яка, можливо, теж мала назву Великої. Східні землі Великої Хорватії продовжували називатися Великою Хорватією – що і зафіксували інформатори Костянтина Багрянородного. Між Білою Хорватією та східними землями Великої Хорватії під кінець I тисячоліття вклинилися сілезькі та лехітські племена. Головними з яких були вiсляни – вони зайняли Краків, що став їхньою столицею.

 

Починаючи від перших дослідників текстів Костянтина Багрянородного (А.Бандурi, І.Х.Гаттерера, Ф.Геркена), бiльшiсть учених (зокрема, М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Сєдов тощо) розміщували початкові поселення хорватiв і Велику Хорватію в Галичині. Накопичені археологічні матеріали не суперечать цим висновкам. У VI-IX століттях весь хорватський ареал здебільшого мав спільний обряд поховання, пам’ятки якого виявлено у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині та нинішній Хорватії (пам’ятки VII століття), уздовж течії Ельби та у низов'ях Мульди, між нижньою Заале й Ельбою (кінець VI – початок VIII століть) – ареал поширення празької культури та її пізніших варіантів. Виходячи зі сказаного, закарпатських, придністровських i присянських хорватів правильніше було би називати карпатськими хорватами, як першим пропонував Я.Iсаєвич, а не білими хорватами, які були їх відгалуженням та, ймовірно, розміщались у верхів'ях Вісли та Одри та в басейні Білої Ельстер [5], [6], [7].

 

Вже було коротко згадано про іранські впливи на розвиток європейських етнонімів. Узагальнюючи попередні результати наукових пошуків і власні дослідження, О.В.Майоров простежує, як іранський етнонім «хорват» трансформувався в слов’янське середовище. Він вважає, що під час гунської навали іраномовні хорвати рушили зі східних районів Донщини на північний захід – до Карпат, де зіткнулися зі слов’янами й передали їм свою назву.

 

Прабатьківщиною хорватів-слов’ян, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й частково Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Період створення прадавнього племінного об’єднання хорватів Прикарпаття О.В.Майоров визначає останньою чвертю IV – першою половиною V століття.

 

Продовжуючи мову про іранське коріння хорватів, слід згадати, що вишукуючи власне коріння, хорватські антропологи зауважили, що в Хорватії, Словаччині, Волині та Галичині існує специфічна раса – савідна (названа від річки Сава в Хорватії). Ця раса майже ідентична динарській, але характеризується світлими комплексіями (очі, волося, шкіра – на відміну від темних динарських). Зороастрійці Ірану та пуштуни Гіндікушу як окрема расова група є чи не чистими савідами. Це й було однією з підвалин у встановленні іранського походження хорватів. Хорватські антропологи також наголошували ідентичність у співвідношені груп крові між хорватами, галичанами та зороастрійцями Ірану. На погляд хорватських енциклопедистів, динарська раса є іранського походження, її присутність на Європейському континенті вказує на шляхи розселення іранських племен в Європі. Пояс динарської раси охоплює межі від Дону, через Центральну Україну, Південну Польщу, Словаччину, Австрію, сягає Тіролю та Баварії на заході, охоплює Хорватію, Боснію й Герцеговину, Чорногорію та північну Албанію, досягаючи значної концентрації власне в Галичині, Закарпатті, Словаччині та між балкансько-адріатичними хорватами. Водночас савіди, хоч і зустрічаються на всій території розселення динарської раси, особливої концентрації сягають власне в Хорватії, північній Боснії та Галичині. Етнограф і антрополог Від Баленовіч наголошував як на расовій ідентичності хорватів і галичан, так і на ідентичності орнаментів вишивки рівнинних хорватів та рівнинних галичан, як рівно ж гірських хорватів і галицьких гуцулів.

 

Між усіма слов’яномовними народами тільки хорвати й українці у своїх мовах мають ікання, тобто старослов’янське «Ѣ» перейшло в українській (під впливом мовних процесів у Галичині) та в ікавських говірках хорватської не в загальнослов’янське «є» чи «е», а в «і»: свіча = svića, діва = diva, вітер = vitar. Цю фонетичну зміну лінґвісти вважають характерною для іранських, а не слов’янських мов. Хорватська (конкретно кайкавське наріччя) та українська мають спосіб утворення зменшувальних форм в типово іранський спосіб – через додавання суфіксів –ек, –ак, -ук, -ик (-ік).

 

Власне хорватські та галицькі говори зберегли іранські топоніми та й деякі слова: з хорватської vatra, hiža, zet, stric, ujak, kut, torba, lemiš, macan і їхні галицькі відповідники ватра, хижа, зєть (зять), стрик (стрий, стрийко), вуй (вуйко), кут, торба, леміш, мацько. Топоніми виразно іранського походження спільні для Хорватії і Галичини: Sana, Dora, Samobor, Sombor, Bistrica, Jamnica – Сян, Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця. Саме походження назви Галичина є доволі цікавим: біля Галича є Галчина могила, одним з шляхетних племен хорватів були Галчі, а між народами старого Ірану є Галичі, і не лише Галичі, але й Сани (річка Сян в Галичині та ріка Сана в Хорватії), а також і Росани (ріка Рось в Україні, чи не саме ім’я Русь іранського походження). Можливо, саме при злитті галлів та хорватсько-іранського племені Галичів (знаком яких, до речі, був ворон, та й галльські народи шанують цього птаха) походить назва галицького краю.

 

Як і для хорватів, навіть після кількох віків християнізації для галичан суттєвою компонентою їхньої релігійності є певне дуалістичне розуміння світобудови духовного світу. Бог і Чорт у свідомості пересічного хорвата та пересічного галичанина приблизно однаково сильні. Священик і ворожбит (точніше ворожка) користуються в селі однаковою повагою і сприймаються як представники рівнозначних сил. В Галичині можна простежити цей певний дуалізм, відображений у топонімах: Вороняцький хребет на Львівщині починається Білою горою, а завершується в Підкамені Чортовим каменем, під Львовом Чортові скелі сусідять з Великою Білкою, а на Тернопільщині Чортків відразу коло Білобожиці. На іранські корені цього дуалізму вказують також два випадки, коли Зарваниця (Зарван одне з імен злого бога) сусідить одна зі Золотниками, а інша з Золочевом (ім’я Заратустра, іранське Зердашт, спільнокореневе із словом «золото»).

 

Цікавою паралеллю є клановий уклад польської та руської шляхти і шляхти хорватської. В русько-польському шляхетстві існував звичай, що кілька родів, часами дуже багато, користувалися одним гербом і вважалися потомками одного ж таки роду. Між хорватською шляхтою точнісінько така сама картина – один герб на кільканадцять прізвищ, але всі вважалися приналежними до одного племені. Слід відзначити, що ядро формування польської держави майже точно співпадає з західною частиною Хорватії. Власне у сарматизмі (сармати – також іраномовний народ) шляхти Річі Посполитої можна вбачати натяк на іранське походження (якщо не по крові, то за приналежністю до традиції) цього суспільного прошарку, а в цьому випадку – хорватське [2], [8], [9], [14].

 

Зачинки до відкриттів

 

Виходить, хорвати ні в Хорватії, ні в Галичині не є автохтонними слов’янами, а зайшлим племенем. «Хорвати – подібно як і Болгари – не є чистого слов’янського родоводу, вони мають у собі багато іранських та готських первнів» - зазначав Джош Маршал. Галичани, можливо, частково походять від іранського племені Хорват, яке, увібравши в себе слов’янські й можливо, галльські первні (хоча би вже згадувана клановість шляхти), вирушивши з Ірану, опинилося на Дону, щоби згодом замешкати в Галичині та, частково вимандрувавши на Балкани, дати початок хорватам і галичанам. Можливо також, що їхні первні стоять в основі польської держави та словацького народу. Тобто, маємо ситуацію, коли прийшлі в середині I тисячоліття нової ери хорвати накинули свою етноназву на племена, які жили тут, і суттєво вплинули на розвиток історії регіону.

 

Дані генетиків свідчать про те, що хорвати як носії певних генетичних мутацій, стали верхівкою радше політичною, ніж основою кровною. Тим не менше, саме вони створили легендарну державу (Велику Хорватію), були державотворчим чинником в галицько-карпатському краї на початках утворення феодальних князівств в ранньому Середньовіччі. А вже після утвердження на галицькому престолі Рюриковичів державність тут стає власне руською (історія повторюється – той, хто приходить до влади, приносить ім’я та нову традицію?), населення втягувалося в простір східного слов'янства (через буття в одних чи споріднених утвореннях), про що свідчить невелика наявність тут так званої «східнослов'янської» гаплогрупи, центром якої є давня Київська земля, Біла Русь та землі сучасної західної Росії.

 

Щоправда, попри це, багато суспільних, культурних процесів і явищ далі відбувалися синхронно з західнослов'янським світом (наприклад, язичницький ренесанс та релігійний розвиток віри предків, окремий тип археологічної культури, обрядові, фольклорні, мовні особливості). До нашого часу відголосками тих віків залишається як історична пам'ять, втілена в переказах і легендах, так і мова, яка досить добре зберігає свою специфіку, консервуючи давні, спільні для багатьох народів риси [1], [2], [6], [8], [13], [16], [19], [20], [21], [25].

 

При глибшому копанні постає питання, оболонкою для чого і кого став етнонім хорвати? Які слов’яномовні племена були об’єднані колись іраномовною верхівкою, що зробила з них потужний союз? Відповідно, постає проблема локалізації відомих племен слов’ян карпатсько-галицького регіону, на землях яких була створена Велика Хорватія. Свого часу такі спроби робили Л.Войтович, В.Баран, Б.Копцюх, П.Шафарик, Л.Нідерле, І.Крип'якевич та інші. Якщо здогадки останніх були побудовані на передусім літописних даних і народних переказах, то перші використовували й археологічний матеріал [7], [10], [11], [25].

 

Л.Войтович зробив цікаве дослідження, яке, однак, містить неточності й у ньому не враховано деяких уже відомих науці відомостей (наприклад, про язичницькі святилища в Галичині, даних генетики, мовознавства) [7].

 

Б.Копцюх будував своє дослідження передусім на топонімах, зробивши доволі цікаві висновки та припущення, яким також бракує щонайменше археологічного та генетичного підтвердження (і літописного також). На відміну від нього, назви племен у нашому дослідженні не вигадані (в Б.Копцюха білі серби поділяються на дулібів, гушанів, убинів, лічиків, білі хорвати – на крив’єнів, стринів, крнів, деревнів, хорутани – на олинів, лютів, люнів та інших), а відомі з письмових джерел і прямо чи опосередковано доведені (засяни, требов'яни, поборяни та інші) із щонайбільшою обережністю [7], [10], [25].

 

За основу цієї праці взято сучасні діалектичні особливості (за дослідженнями станом на XX століття, згідно з "Атласом української мови", том 2), дані про поширення археологічних культур (з різних джерел, а також із мап, особисто наданих О.Корчинським, за що автор вдячний), географічні чинники (рельєф, водні об’єкти тощо) та історичні відомості (літописи, праці дослідників тощо). Ймовірно, не використано всього можливого арсеналу засобів, що зумовлено як обсягом праці, так і затраченим часом, але головне – закласти основу, від якої можна відштовхуватися, а в майбутньому підтвердити чи спростувати. Всю, чи якусь її частину [4], [11], [12], [11], [15], [17], [20], [25], [26].

 

Наразі найбільш ілюстративним матеріалом є мова. Вона зберігає багато слідів давно минулих процесів розвитку. Говори, діалектичні відмінності дозволяють зробити основу районування. Згідно з даними згаданого Атласу, помітно, що східна межа так званих галицьких говорів перетинає річку Збруч, її ареали доходять майже до сучасного міста Хмельницького, а далі межа повертає до Дністра. Це – давній східний край Галицької землі, за яким починався світ кочовиків і напівосілих народів минулого. Враховуючи, що це вже окраїна (давня), говори тут мають переривчасту межу, зливаючись із сусідніми, їм не притаманна чистота матірних територій, але вони продовжують зберігати багато ознак (фонетичні особливості, а також лексику).

 

Відкриттям стало й те, що сама територія придністровсько-карпатських говорів (галицько-карпатського регіону) ділиться на три великі частини, які автор умовно назвав «північногалицька», «південногалицька» та «закарпатська». Кожна з частин поділяється на менші зони. До речі, ці частини дуже відносно корелюються зі сучасними говорами, хоч межі говорів збігаються з межами тих чи інших зон. На основі спостереження складено орієнтовну мапу із приблизними межами, які зумовлені: різним типом наголошування в тих чи інших словах; різними варіантами відмінювання слів; різною, хоч і подібною передачею звуків у тих самих словах – е-и-і; різними фонетичними процесами в значущих частинах слова; вживанням різних слів на позначення одного й того самого явища чи речі та багато якими іншими ознаками. Мапа відносно добре корелюється із археологічними та історичними даними, відомими сьогодні (наприклад, межі князівств, знані князівські центри тощо). Границі зон є умовними, приблизними і в ході можливої майбутньої розвідки можуть бути скорегованими, виправленими. Не вказано орієнтовного періоду, станом на який можна говорити про ці зони як уже кристалізовані, адже описані дальше процеси були динамічними. Найкраще під ці часові рамки підходить період входження Галичини в орбіту Русі, після чого місцеві говори та культура почали русифікуватися (від слова Русь), зазнаючи шаленого впливу зі сходу, але при тому зберегли багато місцевих особливостей і навіть впливали на розвиток мови за Збручем [4], [7], [8], [9], [11], [12], [11], [15], [17], [20], [23], [24], [25], [26].

 

Мапа поділу галицько-карпатського регіону на частини та зони передусім за мовними особливостями

 

 

Північно-галицька частина включає зони: 1 (Звенигородська), 2 (Стільська), 3 (Теребовлянська), 4 (Чортківська), 5 (Перемишльська), 6 (Пряшівська), 7 (Сяноцька), 8 (Західно-бойківська). Південно-галицька частина включає зони: 9 (Галицька), 10 (Східно-бойківська), 11 (Покутська), 12 (Гуцульська), 16 (Буковинська). Закарпатська частина включає зони: 13 (Ужгородська), 14 (Боржавська), 15 (Гойнальська). Для ілюстративності також вказана зона 17 (Волинсько-дулібська).

 

Метою дослідження стали насамперед пошук, збір, аналіз матеріалів, відомостей – передусім для галичан і тих, хто цікавиться історією Галичини – розміщуючи їх у хронологічному порядку, роблячи спроби логічних побудов, причому теорія формувалася під впливом даних, які відкривалися. Будь-яка згадана інформація загалом є доступною в мережі Інтернет, а також у бібліотеках.

 

Що ж ховається за поданою мапою, які процеси проходили в окреслених зонах, які етноси проживали, куди рухалися і з чого це можна помітити, буде розкрито у наступних частинах дослідження. Наразі нехай інформація стане джерелом для роздумів і власних пошуків, які завжди є ціннішими, ніж готовий матеріал...

 

 

Продовження – "Історичне тло: етногенез на території Галичини"

 

 

 

Джерела

 

1. East Slavic I

 

2. J. Marshall. Етноґенеза галичан. Або одна компіляція без жодної інклінації.

 

3. А.Вамуш, С.Пивоваров. Скроневі кільця в середньовічних старожитностях Буковини

 

4. Атлас української мови, том 2.

 

5. Л.Войтович. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? Продовження дискусії.

 

6. Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя.

 

7. Л.Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.45. – Львів, 2010. – С.13–54

 

8. В.С.Ідзьо. Галицька держава – процеси етнотворення і становлення (III–XII ст). – Львів: Камула, 2005, - 351 с.

 

9. В.С.Ідзьо. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. – Львів: СПОЛОМ, 2004. – 288 с.

 

10. Копцюх Б. Локалізація племінних союзів на території Прикарпаття. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2005. - 172 с.

 

11. О.Корчинський. Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть

 

12. О.Корчинський. Ранньосередньовічне місто на верхньому Дністрі. // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. Вип. 12. 2008. С. 267-282.

 

13. Леута О. І. Старослов'янська мова: Підручник. - К. : Вища школа, 2001. – 255 с.

 

 

14. Майоров А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона / Отв. ред. А.Ю.Дворниченко. – Санкт-Петербург: Изд-во СПГУ, 2008. – 209 с.

 

15. Русанова И.П. Истоки славянского язычества. Культовые сооружения Центральной и Восточной Европы в I тыс. до н. э. – I тыс. н. э. Черновцы: Прут, 2002.

 

16. И.П.Русанова, Б.А.Тимощук. Языческие святилища древних славян. – М.: «Ладога-100», 2007. – 304 с.

 

17. В.В.Седов. Этногенез ранних славян // Вестник Российской Академии наук. – Том 73. – № 7. – С. 594-605 (2003).

 

18. В.Стецюк. Скільки гілок у слов’янства

 

19. Тимощук Б.А,, Русанова И.П. Отчеты Прикарпатской экспедиции в архи­вах ИА РАН, ИА АН Украины, Тернопольского музея, 1988.

 

20. Б. Явір Іскра. Деякі особливості мови галичан.

 

21. Б.Явір Іскра. Західні слов’яни?

 

22. Б. Явір Іскра. Західнослов’янські прикраси з мотивом птаха

 

23 Б. Явір Іскра. Ть - кь, або дещо про гуцулів.

 

24. Б. Явір Іскра. Ф: до мовного питанє в Галичині.

 

25. Б.Явір Іскра. Хорватські та сербські племінні союзи на території Галичини | частина 1.

 

26. Б. Явір Іскра. R1a в Галичині.

 

 

31.03.2014