Російський професор з Кембриджу розповів про передумови Майдану в Києві та вплив радянського минулого
– Очевидно, що нинішня ситуація на Україні – це великий предмет для вивчення. Чи ви і ваші колеги займаєтеся цим?
– Так, це була одна з центральних тем нашого проекту. Тут треба сказати ще, що українські дослідження вже півтора-два десятиріччя тому стали гарячою темою наукових робіт у США, Канаді та Великобританії.
Вони розвиваються набагато швидше, ніж російські дослідження, які теж не стоять на місці. У світлі нинішніх політичних подій інтерес вчених і студентів до України різко збільшився.
– Ваш прогноз: чи збережеться Україна в нинішніх кордонах?
– Історика не треба питати про майбутнє.
Вивчаючи різні історичні сюжети, я щоразу дивуюся, як погано їх учасники, в побуті люди мудрі й проникливі, передбачали їх наслідки. Історичним діячам властиво судити про майбутнє, яке вирішить їхні долі, по того минулого, в якому вони сформувалися. Так, генерали завжди готуються до минулої війни, а політики готуються до минулого миру.
Я називаю це моделями пам'яті, і вони, як правило, оманливі. Ви пам'ятаєте, як Молотов називав Польщу потворним дітищем Версальського договору, виправдовуючи цим власний договір з Ріббентропом? А сьогодні російська преса, і не тільки преса, називає українських активістів бандерівцями, дарма що Степан Бандера був півстоліття тому убитий радянськими аґентами в Європі і за це поки ніхто не вибачився.
Мені здається важливим не те, чи збережеться Україна в нинішніх кордонах, а те, чи збережуться в майбутньому кордону як такі, і, якщо так, якими вони будуть. На пам'яті мого покоління мало що змінилося більше і глибше, ніж кордони в Європі.
– Чи можна оцінювати поточні події як завдання російсько-українським відносинам своєрідної травми, яка на багато років, якщо не назавжди, ускладнить комунікацію між народами і змінить сам характер відносин?
- Так, політичні невдачі заднім числом часто сприймаються як травми.
Внаслідок нинішніх подій відносини між Росією і Україною, а також багатьма іншими державами планети безпрецедентно ускладнилися.
Я неспроста вибрав це слово: у нинішньої ситуації немає прецедентів. Як модель пам'яті в Росії і на Заході нерідко пропонують «холодну війну», але це лише ще один зрозумілий блуд. «Холодна війна» була довготривалим, передбачуваним процесом, в ній були свої травми і кризи, але вона забезпечила десятиліття глобального миру.
Зараз ми маємо справу з імпровізацією, правила якої змінюються в міру входження в гру.
І, до речі, з Кримською війною я теж не бачу схожості. Я сподіваюся, що нинішня ситуація не перейде в повномасштабну війну, але, якщо це трапиться, європейська війна в ядерний вік між великими державами теж буде ні на що не схожою.
– Чи справедливо вважати, що Україна у своїх нинішніх кордонах – це штучна країна, бо Закарпаття, Львівщина та Крим увійшли до складу Української РСР в середині XX століття ?
- Я не вірю в органічні країни: всі межі довільні і штучні. Польщі, Угорщини, Австрії, Фінляндії та багатьох інших країн Європи не було до початку ХХ століття.
Нинішні кордони Німеччини, Сербії, Хорватії встановилися в кінці ХХ століття, як і кордони Росії, України і Білорусії. На початку ХХI століття можуть скластися нові кордони Шотландії, Англії та Європейського союзу. Це тільки якщо говорити про Європу.
В історії зміни кордонів зазвичай відбувалися в результаті краху імперій, а також в ході воєн між національними державами.
Але це ще не означає, що зміни кордонів неможливі мирним шляхом, на основі закономірного міжнародно визнаного процесу.
Взагалі, поки кордон не є міжнародно визнаним, він не є кордоном, а залишається зоною війни, часто неоголошеної.
– Чи можна говорити про формування єдиної української самосвідомості? Які фактори впливають на цей процес? Чи сприяє дискусія про приєднання Криму кристалізації української самосвідомості чи навпаки? Чи стираються ідеологічні відмінності та історична неприязнь при наявності якогось загального ворога?
– Так, звичайно. Ця самосвідомість є багатошаровою, мозаїчною, внутрішньо суперечливою, як і будь-яка національна свідомість. До того ж українська культура багатомовна, як і багато європейських культур. Зрозуміло, що під впливом зовнішньої загрози дозрівання національної самосвідомості – точніше кажучи, культурного і політичного націоналізму – посилюється і прискорюється.
Мені поки незрозуміло, який внесок внесе операція в Криму і суміжних областях у розвиток російського націоналізму, але її творчий внесок у консолідацію українського націоналізму навряд чи викликає сумніви.
– Ви очевидно обговорювали і обговорюєте ситуацію на Україні з російськими та зарубіжними колегами. Що вони говорять про поточні події?
– Після 1990 -х років науковий інтерес на Заході, особливо в США, до Східної Європи та Північної Євразії падав. Зменшувалася і фінансування відповідних областей, що було очевидною помилкою. Зараз, як ви знаєте, Україна і Росія не сходять з перших шпальт глобальних газет.
Колеги не тільки говорять про наші проблеми, але пишуть статті і петиції, сподіваючись хоч якось вплинути на ситуацію.
Сподіваюся, за цим підуть давно назрілі зміни в кількості і якості наукових досліджень в багатьох областях регіональних досліджень, які раніше зопалу визнавали старомодними і застарілими в «глобальному » – насправді все ще роздробленому, націоналістичному і провінційному – світі.
– Чи є «федералізація» України ліками від тієї розрізненості, що є зараз? Тобто чи перестануть жителі Донецька та Львова, грубо кажучи, не любити один одного?
– Сама по собі ця юридична форма нікого поки не рятувала. Якщо мешканці Москви і Махачкали, грубо кажучи, сьогодні люблять або не люблять один одного, це не тому, що Росія називається федерацією.
Чомусь у цій частині світу на кожного юриста, який вірить у державне право, завжди знаходиться силовик, який його безкарно обійде, але ж є ще й так звані політтехнологи з соціологами.
Підвищення ролі муніципальних органів у зборі та розпорядженні податками знизить роль відцентрових, сепаратистських тенденцій на місцях, якщо буде супроводжуватися прозорою та ефективною роботою органів влади в столиці. Поки ці дві умови не виконуються, федеративний устрій залишиться іграшкою для корумпованої влади, власної та іноземної.
[розмовляв] Володимир Корякін
Александр Эткинд
«Надеюсь, что нынешняя ситуация не перейдет в полномасштабную войну»
gazeta.ru
20.03.2014