Події довкола таємничої сенсорної кнопки у Верховній Раді — лише епізод у двадцятирічній історії депутатської недовіри до науки і технічного глупства
Опозиція в прямому сенсі не знає, за що бореться у Верховній Раді. Маємо досить підстав стверджувати, що саме так воно і є, беручи до уваги одну дрібничку, а саме те, як опозиціонери величають той камінь спотикання, об який перечепився парламент. Отож, кілька днів тому народний депутат Андрій Пишний, опублікувавши в соціальній мережі світлину парламентської електронної дошки, звернув увагу на мітку, якою позначено раму: «РАДА III». Пишний цілком слушно уточнив, що цей код знаменує серію електронної системи, втім додав несподівану конклюзію: «Висновок: система "Рада-3" вже фактично чотири роки використовується в парламенті, за виключенням сенсорної кнопки».
Доведеться розчарувати опозиціонерів: «Раду-3» встановили у парламенті ще десять років тому, а те, що спричинило блокаду трибуни, технарі охочіше назвуть «Рада-3.1».
Похвала глупоті
Фіґлі «регіонала» Олександра Єфремова біля депутатських пультів минулого тижня вичавили із опозиційних лобів не одну краплину холодного поту. Система не працює так, як уявляв собі Арсеній Яценюк чи ті депутати, що солодко хропіли в м’якеньких оксамитових кріслах під час парламентської блокади: Єфремов довів, що сенсорна кнопка реагує на дотик мобільних телефонів, ба навіть зубочисток. Хоча мала б віддаватися лише людському тілу – певній температурі, ємності та іншим параметрам, відомим Інститутові проблем математичних машин і систем Національної академії наук України.
Але довіри Єфремову нема. Та не від того, що вона, довіра, прив’язалася до Арсенія Яценюка – бо як вірити ентузіастам, які своє дітище на ім’я назвати не спроможні? – а через те, що є віра в здоровий глузд і науково-технічний прогрес.
Довга історія електронної системи «Рада» у стінах парламенту – це історія людської недовіри до техніки, часами навіть невігластва, рівно як і спроб обманути бездушну машину.
Якщо погортати стенограми засідань Верховної Ради, ознайомитися з репліками депутатів на адресу системи – їй-Бо’, згадуєш приказку про примата та гранату…
Машина помилилась
Перша версія системи – називалася вона, звісно ж, «Рада-1» – з’явилася у сесійній залі на дебютному засіданні першої демократично обраної Верховної Ради у 1990 році. Того дня, 15 травня 1990 року, академік Анатолій Морозов провів за трибуною добрих півгодини, втовкмачуючи депутатам, як треба натискати кнопки і поводитися із системою.
«Шановні товариші депутати, ми вже раз з вами розглядали, як вона працює. Я хотів би ще раз підкреслити кілька особливостей. Система приймає ваші голоси лише тоді, коли з'являється час – 20 секунд. Починається відлік від цього часу. До цього часу, що б ви не натискували, вона цього не приймає. Після того, як пішов час і почали падати стовпи (йдеться про індикатор на табло. – Ред.), ви можете натиснути будь-яку кнопку, але та, що ви натиснули останньою, фіксується як ваше рішення… Зараз можна голосувати, ідуть стовпи, зараз нажміть кнопку "за"», – повчав Морозов.
Утім, тестування видало несподіваний результат: кілька депутатів заблукали між трьома кнопками.
«Два чоловіки нажали "проти", можливо, вони не знайшли… Я хочу ще раз сказати: коли падають ці стовпи, то за тією кнопкою, яку ви натиснете останньою, хоч ви і тричі натискаєте, хоч один раз, ваше рішення буде остаточним. Тому між цими цифрами я бачу, що хтось починає спочатку, хтось пізніше, хтось... Прошу бути уважними при голосуванні», – терпляче пояснював Морозов.
Народні депутати – люди гонорові. Вони скоріше звинуватять у підступах електронну машину, аніж визнають власний промах. У той день група науковців вислухала багато нарікань на свою розробку. І навіть тонкий поціновувач демократії Сергій Головатий тоді діагностував: «Шановні депутати, машина помилилась».
Червона чи синьо-жовта?
Директор Інституту проблем математичних машин і систем НАНУ Анатолій Морозов якось розповів, що серед палких критиків технічної новації був світлої пам’яті Вячеслав Чорновіл. Рухівці вважали, що машина зроблена «під компартію». Комуністи, звісно ж, міркували інакше…
«До нової техніки існувала велика недовіра. Перші 6 місяців я майже не виходив із сесійної зали, весь час сидів там, бо постійно виникали питання, – пригадує Анатолій Морозов. – Тоді, на початку 90–х, суспільство було дуже заполітизованим. І всюди намагалися побачити політичні мотиви. Бувало, біжить до мене рухівець В’ячеслав Чорновіл і кричить: «Система в тебе "червона"!». А іншого разу біжить комуніст Станіслав Гуренко і звинувачує мене, що система – «синьо-жовта». Але система не може мати якогось кольору, вона не має душі. Хоча, якби мала душу, то, певне, просто кричала б...»
Саме через упертість депутатів так і не запрацювала одна з новел системи «Рада-1» – персональні мікрофони. Народні обранці не вірили у механізм запису на виступи, тому ще кілька років влаштовували живі черги до мікрофона, а спікер промовляв старе і таке миле вухові: «Включіть перший мікрохвон».
«Депутатам подобалось інше. Це ж так цікаво: штовхатися за право виступу, стояти біля мікрофона, збирати всю увагу на своїй персоні, – розповів Морозов, і додав, що невдовзі депутатів таки прив’язали до власних крісел: – Коли ми робили «Раду-2», то все-таки поставили мікрофони».
А дехто грається…
Персональний мікрофон – головна новація, яка відрізняла «Раду-2» від «Ради-1». Нині власний гучномовець трактується як щось невід’ємне у роботі депутата, а тоді політичні середовища довго пережовували набуток технічного прогресу.
Проти нової системи, зокрема, виступив чи не найбільший бунтар тодішнього скликання Степан Хмара: «Ви вчора зробили тут переворот, коли все-таки нав'язали Верховній Раді новий порядок запису на виступи. Я розумію, що комусь це, може, і вигідно, але це не вигідно Україні. Якщо так швидко і безвідповідально ми змінимо порядок запису, то це означає, що в цьому залі вводиться цензура. Вже навіть тут вводиться цензура, тому що можна маніпулювати системою електронного запису. І ви знаєте, для чого ви запроваджуєте таку систему», – обурювався Степан Ількович на засіданні 23 вересня 1993 року.
Депутатів принизив іще й спосіб реєстрації до промов – за швидкістю натискання кнопок.
«Ну хіба це припустимо, щоб ми змагалися, хто швидше натисне кнопку! Це якось не зовсім гарне враження справляє», – обурювався депутат Віталій Мельничук.
Іще один депутат, Катерина Завадська, запідозрила, що її колеги просто граються. Бо на виступ почала записуватися нечувана кількість послів до парламенту.
«Верховна Рада не подолала психологічного бар'єра, який був поставлений у зв'язку із зміною форми запису. Ніколи в історії Верховної Ради на виступ не записувалося 138 чоловік. А сьогодні, наприклад, записано 109. І ви прекрасно розумієте, що дехто просто грається. Йому дійсно є що сказати, але він грається із системою "Рада"», – зробила висновок Завадська.
Однак красномовний голова Іван Плющ запропонував і далі вчитися азам технічної майстерності: «Прошу ввімкнути табло з музикою. Прошу уваги. Якби з музикою проголосували, все було б добре. Я думаю, що треба було б оркестр Вірського запросити… Ця машина дає нам можливість подумати і прислухатися до здорового глузду».
Справа обернулася створенням депутатської комісії, яка мала збадати електронний механізм. Правових наслідків її робота не мала.
А якщо вдарить струмом?
Система залишалася – полеміка тривала і в наступному скликанні. Вже в новообраному парламенті III скликання, 11 червня 1998 року, комуніст Володимир Моісеєнко скаржився на «цікаві факти». «Проходить відповідальне голосування, система затримується на достатній час для того, щоб скоригувати результати голосування. При записі на виступи із цікавих питань ми теж спостерігаємо ту ж схему», – нарікав Моісеєнко.
Через депутатські скарги довелося скликати засідання лічильної комісії. Втім, її висновок теж апелював до технічної обізнаності обранців: «Ми просимо ще раз народних депутатів уважно вивчити інструкцію по користуванню електронною системою голосування», – заявив голова лічильної комісії Валерій Мішура.
Новації не вичерпувалися. У розпал скандалу, пов’язаного зі зникненням Георгія Гонгадзе, 17 листопада 2000 року, у системі ввели кілька нових функцій. Одна з них – звуковий сигнал, що попереджав депутата про вичерпання часу, а також новий спосіб жеребкування при записі до промови.
Депутати, звісно ж, заремствували. «Я дуже зворушений турботою про себе як про депутата. Тільки чомусь усі ці вдосконалення мене як депутата обмежують. Я пропоную, щоб ми щось передбачили і для головуючого. Коли він порушує регламент, нехай машина відразу його фіксує й б’є його струмом чи, я не знаю, скеровувала його в регламентний комітет», – пропонував депутат Михайло Степанов.
Але Іван Плющ – йому пальця до рота не клади. «Це ви, як станете головуючим, то і дасте доручення, щоб ввели такі принципи ведення засідання і такий пристрій, щоб било по голові чи ще по чомусь», – відповів Іван Степанович.
Сас на місці Чечетова
Нарешті, систему «Рада-3» (чуєте, Арсенію Петровичу та Андрію Григоровичу?) запровадили у 2002 році. У парламенті довелося проводити капітальний ремонт і повністю демонтувати депутатські ряди.
На місцях з’явилися персональні екрани. Замість магнітної картки було запроваджено електронну. Пульти стали зручнішими, а коло функцій – ширшим. Анатолій Морозов стверджує, що коли науковці здавали «Раду-3» в експлуатацію, то вона була найкращою в світі.
Можливо, через те, що посли до парламенту нарешті призвичаїлися до ґаджетів для голосування, а можливо через технічну та логічну довершеність механізму – та в останніх скликаннях на систему нарікань не було.
Натомість головна претензія стосувалася того, що система не ґарантує персонального голосування. Арсеній Яценюк у часи свого спікерства вирішив виправити недолік. Але з яких мотивів? Мало хто згадує, але за тих обставин ідея Яценюка могла стати гробарем коаліції БЮТ і «Нашої України». Та коаліція важко дихала на ладан, потерпаючи від нестачі голосів. Винахід Яценюка міг остаточно завалити «помаранчевий» тапчан, на якому було важко всидітися Вікторові Ющенку та Юлії Тимошенко. Зважаючи на це, таким новаціям опиралися навіть у БЮТі. Приміром, Сергій Сас заявляв про те, що сенсорна кнопка може нашкодити здоров’ю депутатів…
Людина і машина
За цими суперечками система «Рада-3» дожила свого віку. Ще трохи і вона перевершить своїм існуванням «Раду-1» і «Раду-2», разом узятих.
Анатолій Морозов визнає, що організм уже вичерпаний. «Ця система розраховувалася на 7 років. Ми закладали туди певну елементну базу – вона теж мала термін роботи. Тому система вже вичерпала свій ресурс», – констатує Морозов.
Утім, він запевнив, що якийсь час ця система ще проіснує. «Чим далі, тим частіше ми мусимо перевіряти систему, міняти в ній певні деталі», – зауважив науковець.
Проворні «регіонали» відразу зметикували, як із цієї ситуації можна скористати, тож пропонують не вмикати сенсорну кнопку для старої системи – а діждатися нової, «Ради-4».
Утім, таке твердження знову повертає до початкового дискурсу про людину й машину, інерцію і проґрес, глупство і здоровий глузд. Система зношена? Так. А чи не зношений у нас парламентаризм? Чи є в когось ідеї, що робити з депутатською амортизацією? Який коефіцієнт її, Верховної Ради, корисної дії? Видається, що електронна система працює краще та надійніше, аніж супутній їй живий організм.
…А повертаючись до початку, до фіґлярства «регіоналів» біля пультів. Достеменно відомо, що ще в 2008 році сенсорна кнопка реагувала тільки на палець, на телефон не відповідала.
«Кнопка спрацює лише при певних умовах: тепло, ще деякі параметри… Звісно, я як розробник знаю способи її обійти. Але в таких випадках закладається такий принцип: витрати на те, щоб обійти систему, мають бути вищими, ніж ціна того голосу», – розповідав Анатолій Морозов. Він відкинув багато способів, про які говорилося у парламенті: із підставлянням книг, мобільними телефонами, фольгою, довгими дротами-провідниками… «Легше просто взяти молоток і розбити, – пожартував науковець, і скрушно додав: – Скільки діє система «Рада» – стільки часу її намагаються перехитрити».
P.S. Найбільш актуальна і, можливо, найдотепніша цитата про систему нашу «Рада» належить депутатові першого скликання академіку Михайлові Голубцю: «Я пригадав, коли купив собі першу пральну машину, моя теща не довіряла тому валкові, який висушує, який витискає воду. А після того, як до посиніння тиснула і жодної краплі води не витиснула, вона тоді зрозуміла, що пральна машина - то є техніка. Так само й ми не можемо ніяк звикнути до тої системи "Рада". А звикли до сокири, звикли до плуга, а до трактора ніяк не можемо».
18.02.2013