«Культура починається з історій»

«Я думаю, культура складається з історій, тому для початку я розповім вам свою історію. Моя історія почалася, коли мені було три роки. Моя мама повела мене до театру. І чоловік на сцені сказав: «Чи є у цій кімнаті хлопчики чи дівчатка, які мені допоможуть?» І першою особою у театрі, яка піднялася на сцену, була я. Коли мені було шість, ми переїхали у Гонконг (бо мій тато був військовим), і я пам’ятаю святкування китайського Нового року, яке вразило мене непомірно. Коли мені було вісім, мій тато взяв мене з собою в море на маленькому човні, який і досі належить моїй родині. І це дало мені відчуття пригод, незалежності і привітність до людей. Я навчилася говорити: «Мене звуть Ліз, привіт! Я розповім вам трохи моєї історії, бо я думаю, культура починається з історій» - Ліз П'ю, відкрита лекція на програмі «Культура 3.0».

Ліз П’ю – менеджерка культури, співзасновниця та продюсер компанії Walk the Plank, однієї з провідних культурних організацій у Великобританії. Працювала над численними динамічними культурними проектами, об’єднаними єдиною метою: залучення аудиторії до процесу співтворчості (серед них – корабель-театр «MV Fitzcarraldo», Парад Мистецьких Автівок, Зимовий карнавал у Ньюкаслі, закриття Ігор Співдружності у Манчестері тощо). Ліз прибула до України як консультант Британської Ради, і робота її тут полягає у налагодженні зв’язків з українськими культурними інституціями, менеджерами та митцями. На відкритій лекції у рамках програми «Культура 3.0» Ліз розповіла про свою участь та досвід перетворення постіндустріального депресивного Манчестеру 1990-х на сучасне активне місто. Саме про креативні потенціали міст та спільнот і йшлося найбільше у нашій розмові.

Фото: Семінар «Культура 3.0»

– Найперше питання для мене: маючи човен, Ви могли обрати будь-яке цікаве місто біля моря. То чому обрали тоді саме Манчестер?
 

– Насправді, це була остання точка нашого першого турне. І оскільки я ніколи не уявляла, що ми все-таки дістанемося до кінця турне, я точно не думала, що ми будемо робити потім. Тож фестиваль у Манчестері замовив нас, ми зробили шоу, це був кінець турне, і у нас не було планів, куди рухатися далі. Ми пішли до влади міста і запитали дозволу лишитися ще на кілька тижнів. І потім кілька тижнів перетворилися на кілька років.

Я вже знала Манчестер, оскільки вчилася там в Університеті. Це динамічне місто, і це було відчутно навіть у 1990-1992 рр., коли усе почалося. Відчувалося, що це місце, де щось може відбутися. Це необов’язково мало так бути, але там був потенціал.

– Існують, очевидно, відмінності між кожною локальною спільнотою. І коли Ви починаєте роботу у новому місті, скільки Ви потребуєте часу для порозуміння з тамтешнім товариством?

– Залежить від того, яка саме справа чекає на нас. Іноді нас запрошують зробити щось, що не може мати довгої підготовки – щось на зразок шоу-турне. Але робота, яка приносить мені найбільше задоволення і, як на мене, має найбільший вплив – це робота, у якій ми проводимо час, намагаючись проникнути «під шкіру» місця. Іноді це схоже на роботу відповідального письменника – піти назустріч, зробити дослідження, зустрічати людей, говорити з ними… Іноді – на дизайнерські завдання, проектування чогось. А іноді усе полягає просто у роботі з людьми, залученням людей як частини твого проекту – процесії, параду чи ночі феєрверків. Цей процес – прийти і сказати: «Привіт! Чи не хотіли би Ви прийти і взяти участь? Ось що ми робимо, ось як Ви можете долучитися» – означає, що ти почав шукати людей, які потім розкажуть тобі історії. Тому що завжди, звісно, вся справа в історіях. Ми поширюємо масу історій як людські істоти, звідки би ми не походили. Але що, власне, робить мою роботу цікавою – це дуже специфічні, особливі історії кожного місця, і те, як ти можеш їх взяти і виростити з них щось більше, щось справді епічне.

– Коли Ви почали мислити себе як культурний менеджер? Адже багато молоді мучать сумнівами «Я зможу чи не зможу?»…
 

– Я би сказала – «Ти можеш». Що би ти не хотів, це завжди універсальний метод – візьмися і роби. Молодою я навіть не знала, що може бути така робота – що вона в принципі існує. Це ніколи не виникало у розмовах про професійну орієнтацію, не було такої опції чи ідеї, що ти можеш заробляти на життя таким чином. І чесно кажучи, ніяких тренінгів тоді теж не було. Тепер, коли я озираюся на своє минуле, я бачу, що усі ті різні речі, які я робила, допомогли мені стати хорошим продюсером. Але це не був обумовлений кар’єрний ріст, коли ти вчишся за програмою. Я думаю, це справа багатьох навичок, як то бути організованим, знаходити фінансування, розумітися у маркетинзі… Насправді найбільше йдеться про розвиток пристрасті до роботи, яка приносить тобі задоволення. Це може бути музика, візуальні мистецтва… А потім ти просто виходиш на ринок, і робиш це своєю пропозицією. І просиш немало допомоги, шукаєш, від кого ти міг би навчитися. Думаю, досить рано я зрозуміла, що не хочу бути перформером, актором. Я направду не знала, ким хочу бути. Знала, що люблю командну роботу – коли багато людей збираються разом і працюють над чимось, що жоден з них не зміг би зробити самотужки. Саме це я вважаю найбільш захоплюючим. І це те, чим я зараз займаюся.

Фото: Walk The Plank

– Як Ви працюєте, якщо сама спільнота не дуже прагне участі у якихось нових речах? Маю на увазі, що коли Ви починаєте нову справу, то бачите певні можливості – вірогідно, не надто очевидні для самих мешканців місця. Чи маєте Ви якісь техніки або методи, щоб мотивувати жителів на участь у чомусь більшому, ніж вони досі могли помислити?
 

– Мені здається, цікаві речі починають відбуватися, коли чужинець приходить у спільноту. Це чимось схоже на те, як хтось приїздить відвідати твоє місто. У своєму місті ти бачиш одні і ті ж речі щодня, і ти їх не помічаєш. А потім ти повинен показати гостю місто. Цей процес демонстрації околиць змушує тебе подивитися іншими очима. І речі, які твій гість помічає, змушують тебе задуматися над тим, чого ти раніше навіть не зауважував. Улюблена наша робота, коли ми запрошені у нове місто робити якийсь проект – це заохотити людей розповісти нам про своє місто щось, за що вони його люблять. Коли я приїжджаю у місто, я, як і всі, беру таксі – від вокзалу чи аеропорту. І я завжди говорю таксисту: «Отже, я тут вперше. Розкажіть мені, будь ласка, щось видатне про ваше місто». Людям часто досить незручно, особливо таксистам – типу, чого вона це запитує? Якщо їх трошки підштовхнути, то вони починають щось на зразок: «Так, ви знаєте, ми маємо…» і потім розповідають тобі якісь вражаючі факти, наприклад, про найбільшу фабрику скла у світі, яка знаходиться прямо за рогом, або щось такого типу. Я думаю, слід не забувати запитувати людей про те, за що вони люблять свої міста. Часто це дуже приватні речі, що більше стосуються яблуні їхньої бабці або чогось такого… Але після цього ти починаєш створювати місце, де люди хочуть тобі відкритися. Як відвідувач ти дізнаєшся від них найважливіше, і цей обмін відбувається на дуже людському рівні: привітання, гостинність, бажання показати гостеві своє місто. Я думаю, це початкова точка для роботи.

– Якою була Ваша початкова точка в Україні? Що розказав Вам таксист по дорозі з Борисполя?
 

– Першим каменем спіткання стало те, що таксист геть не говорив англійською, а я геть не знаю української. Тож наша розмова не зайшла дуже далеко (сміється). Але принцип я дотримала. Тож перше, що я спитала у офісі Британської Ради: «Отже, кажіть: чим я маю зайнятися на цих вихідних? Куди мені піти?». І одна з моїх колег зробила дуже добру справу: запропонувала піти зі мною на базар. Відвела мене на один з маленьких місцевих базарів, який тепер є «моїм». Цей досвід перебування з кимось, хто орієнтується, і може дати собі раду з торговцями, дав мені можливість тепер, коли я досі добре не говорю українською – я хіба можу попросити сто грам масла – почуватися більш впевнено. І одна з моїх колег познайомила мене з торговкою рибою. Вона з Одеси, і дуже переймається, що у Києві мало доброї риби. Тому вона відвела мене до надійного продавця.

І це не тільки на персональному, але і на культурному рівні. Я бачила більше візуального мистецтва і фільмів у Києві, ніж будь-коли у Британії. Там, я думаю, я би пішла до театру або на перфоманси, а тут, мені здається, більше акценту на візуальному мистецтві. Може, це тому що тут розташовані великі арт-майданчики на зразок Арсеналу чи Пінчук Арт Центру. Тож у якийсь момент я відчула брак музики. Так я потрапила у дивовижне місце – Малу Оперу. Мене туди запросила Лєра Чачібая, яка займалася програмою «Селектор» від Британської Ради, на концерт Софі Віллі. Я побачила, яка це цікаве місце, і які круті штуки там відбуваються. Але тим не менш, я ще не чула досить багато музики тут.

Зустрічати митців, людей, говорити з ними і розпитувати про усе… Наприклад, так я познайомилася з Анною Веселовською – вона була на «Драма.UA» у Львові. Я познайомилася з нею, бо мені цікаво дізнатися більше про український театр, співвідношення державного та незалежного секторів. На «Драма.UA» був присутній за підтримки Британської ради режисер Ян-Віллем ван ден Бош. Я відвідувала його воркшоп, і ми зрозуміли, що насправді є велика потреба у продюсерських і кураторських навичках в Україні. Недостатньо тренінгів у цій сфері. Тобто, вони є, наприклад, у Великобританії, але не тут. Ми подумали, що можливо, саме це варто підтримувати: запрошувати сюди більше людей – не обов’язково з одним експертним рівнем у режисурі чи креативному освітленні, але тих, які можуть сприяти митцям у втіленні проектів у реальність.

– Ви були у Львові та Донецьку… Чи є якісь подальші плани мандрів Україною?

– Я би хотіла поїхати у Харків, Одесу, я би хотіла поїхати на лижі у Карпати… І також я би дуже хотіла потрапити сюди влітку, направду! Також хочу потрапити на один цікавий фестиваль у Криму – «Війна і мир» у Севастополі. Режисер цього фестивалю працює з театром, і має, на мою думку, дуже амбітні та захоплюючі ідеї. Ми щойно почали вивчати, чи можливо запропонувати якусь літню школу, тренінги, пов’язані з його фестивалем, які би дозволили молодим театралам з усієї України приїхати і працювати разом, і потім створити щось для фестивалю. Я думаю, це буде довгостроковий проект. Севастополь виглядає досить цікавим містом для мене.

Парад у Манчестері. Фото з сайту свята.

– Що є первинним для Вас у пошуках і мандрах: спочатку Ви дізнаєтеся про подію, і потім їдете до міста, чи спочатку Ви їдете до міста, а потім шукаєте там цікаві події?

– Тут, в Україні, я керуюся порадами Британської Ради. Наприклад, Донецьк з’явився на моїй мапі, бо я хотіла поїхати та побачити «Ізоляцію», а також донецьку Оперу. Контекстом став фестиваль британського кіно – пошуки потенційного партнера, який підтримає промоцію фестивалю. «Ізоляція» щойно дістала нового директора, хлопця з Іспанії. Здається, там дуже цікава локація: стара фабрика з митцями у ній, які роблять спільні проекти, політика гостьових резиденцій для українських митців… Знаєте, це не просто як завжди: давайте привеземо відомого китайського художника, який робить дивовижні речі. Це більше виглядає на спробу наростити потужності українського мистецтва.

Для мене, звісно, з моїм досвідом з Манчестеру та Північної Англії, Донецьк та східна Україна виглядають дуже подібними: індустріальний ландшафт і культура – чи є для неї тут місце? Це питання про те, як індустрія оформлює культурну ідентичність.

Повертаючись до Вашого питання… Якщо йдеться про роботу в Walk The Plank, місце приходить першим, а потім вже у ньому ми знаходимо історію і творимо шоу – зазвичай так. Тут я намагаюся не мислити як продюсер і чесно намагаюся бути просто консультантом Британської Ради, працювати у їхній команді над їхніми потребами. Це дуже важко, коли ти бачиш можливості – не думати про проект.

Я бачу ці потенційні зв’язки. Один з них – про молодих людей і вогонь. Вогонь – хороший інструмент для творчої роботи з молоддю. Є потенційна можливість у Донецьку, де новий парк («Ізоляцію» попросили зробити щось у цьому новому парку). Я думаю, там можна зробити дуже гарний вогняний проект. Знаєте, можна працювати всього з десятьма молодими людьми, але я думаю саме з таких маленьких речей щось і починається. Ці десять молодих осіб після того, як вони зробили щось особливе, починають прагнути мислити особливо. Це вузький аспект. Широкий аспект – в Уельсі є Міленіум-Центр, величезні будівлі, які святкують своє десятиріччя (хоч це називається Міленіум-Центр, але вони не були побудовані у Міленіум). І Walk the Plank робить великий перфоманс там у 2015 р.. Тим часом, я виявила, що Донецьк раніше називався Юзівка, і така назва походить від засновника – мешканця Уельсу, який 1868 року прибув на човні через Чорне Море крізь сотні миль, і побудував там перші копальні, що врешті стало дуже успішним. Це розпочало, фактично, історію міста. Тож, Ви бачите до чого я хилю… Наскільки блискуче було би, якби маленький вогняний проект, очолюваний трьома молодими людьми з Донецька, у 2015 р. здійснив би подорож у зворотньому напрямку – з Донецьку у Кардіфф, і долучився би до Уельс-Міленіум-Проекту, для якого ми плануємо «подарунки», які прямуватимуть з різних частин Уельсу! І я вже думаю, чи можу я залучити ВВС, щоб зробити про це програму, і так далі, так далі… Ось так я думаю. Амбітно, чи не так?

– У Львові ми маємо ситуацію, певною мірою протилежну до донецької. Останні кілька років місто зорієнтувало свою стратегію на розвиток туризму, і це дало свої плоди: ми маємо майже 2 мільйони туристів на рік, і понад 80 фестивалів протягом року у Львові та області. Відповідно, місто стає все більш гостинним для туристів, та все більш відчуженим для львів’ян. Вже сформувалися певні місця «тільки для своїх» і «тільки для туристів». Якщо не врегулювати політику міста, роздратування містян за кілька років може перетнути межу стримання. Що робити з такою проблемою, як Ви вважаєте?

– Місця красиві та привабливі для туристів мають здатність дуже швидко перетворюватися на тематичний парк видовищ. Це як Диснейленд. Ти приїздиш дивитися на цей Парк Української Культури, і люди у ресторанах або на вулицях стають ніби працівниками Диснейленду. Я думаю, таке трапляється досить часто, і, здається, це феномен ХХІ століття. Прага має ту ж саму проблему, Осло, Берлін… У Великобританії мої батьки живуть у Йорку – він прекрасний, середньовічний, але це повний кошмар, якщо ти живеш там улітку. Я думаю, початки цієї стратегії були дуже добрі: давайте організуємо фестивалі, які приваблять людей. Але фестивалі мають бути особливі. Вони не можуть бути щовихідних. Фестивалі вимагають святкувати щось, що за суттю своєю вимагає святкування.

Фестивалізація львівського життя висуває виклик, і перш за все – для митців. Як зможуть творці та культурні критики вплинути на порядок денний, який виглядає переповненим туризмом, дисбалансованим? Чи є місце для діалогу між арт-тусовкою, містом та владою? Чи місто вирішує, скільки фестивалів має бути?

Фото: Walk The Plank

– Часто цей процес спирається на взаємовигідну співпрацю міста та комерційних структур. Але наразі починаються пошуки вирішення цієї проблеми – акції переносяться на райони міста, і таким чином не все концентрується на центральній площі. Проте, це не звільняє від проблем людей, які все ще живуть у Старому місті. Іноді при виході у внутрішній дворик ти можеш застати там екскурсію, і відчуття приватності буде порушено…

– Я можу тут пригадати ситуацію Венеції. Лише невеличка частка венеційців живуть у Венеції – більшість здають свої помешкання у оренду туристам. Венеція більше не має своїх містян. Можу собі уявити, що Львів може чекати таке саме майбутнє. Люди, які можуть добре заробляти на туристах, будуть виїжджати за місто. І тоді це перетвориться на фальшиву версію Львова. На мою думку, поза могутньою стратегією, що інтегрує туризм, торгівлю, культуру, це все має керуватися сильною міською адміністрацією, яка зможе врівноважувати апетити торгівлі, приватного сектору, готельєрів, які хочуть більше і більше гостей, з потребами мешканців. Тож мені здається, тут йдеться про об’єднання ваших митців та інтелектуалів у позицію, з якої їх почують. Ви мусите стати лідерами. Я жартувала учора про «жіночий стіл української культури» (учасницями семінару «Культура 3.0» є виключно жінки - прим.авт.) – але саме це вселяє мені оптимізм. Жіночий стиль роботи – узагальнено – це могутня сила. Кожен має власну мережу зв’язків у різних середовищах. Усе, що треба – це зробити крок поза межі, і почати поводитися як лідер.

– У Львові вже організувалися кілька громадських ініціатив – рух звільнення тротуарів «Дайте пройти», який почався як маленька акція зі встановлення обмежувальних стовпців за власні гроші, і набув масштабу; і «Нас не питали» - проект, що займається врегулюванням встановлення пам’ятників та нових меморіалів у історичному центрі без відома жителів… Але активісти – це переважно одні і ті ж люди, а середньостатистичний житель не вважає себе суб’єктом у таких рішеннях. Чи вірите ви, що громада може реально впливати на політику міста на рівні стратегій, планування, конкретних рішень?

– Звісно! Ви маєте наразі людей, що виховані у радянській ері. Важко змінити їх спосіб мислення. Чим більшатиме відсоток тих, хто отримав освіту після 1991 р., тим легше буде зсунути цю тему: донести до людей, що це і їх відповідальність також, що держава не повинна приймати рішення за них.

– Це працює в Британії?

– Так, є багато прикладів. У маленьких сільських громадах, у містах, іноді це створює реальну проблему, ставить питання на ребро – наприклад, паркування. Це може стати річчю, яка гальванізує людей. Ми маємо цілу історію активізму на низовому рівні. Політичний аспект життя спільноти є досить добре розвиненим. Мотиви можуть бути різними: турбота про довкілля, про культуру, про політику. Але результат завжди той самий – активна громадянська позиція.