Океани інтелектуалів

Займатися культурою в Україні – це завжди якоюсь мірою займатися політикою. Ситуація склалася така, що навіть вибір мови висловлювання вже є демонстрацією певної політичної позиції. Сучасна українська прогресивна культура давно опинилася у опозиції до влади. А як тепер виявилося, і до політичної опозиції – бо відстоює не якусь політичну ідеологію, а елементарний здоровий глузд.

Текст створено в рамках програми “Культура 3.0”.

Фото - Сашко Лютий.

Україномовні інтелектуали почувалися останні кілька років в Україні маргіналами, і навіть звикли до цього. Маємо тут на увазі не лише письменників чи вищу професуру, але також і діячів різних сфер культури. Поступово знаходилися способи втілення проектів силами громади (як-то Спільнокошт), і у відверту конфронтацію митці вступали тільки тоді, коли влада вже впритул насувалася на поле культури (діяльність Нацкомморалі, або закон про регіональні мови). Але тепер виявилося, що мислячих українців набагато більше, аніж кілька тисяч. Кожен, хто раніше почувався майже одиноким голосом у пустелі, побачив на власні очі кількість своїх однодумців – чи на фейсбуці, чи на головній площі країни.

Євромайдан, крім усього іншого, можна сприймати також як фактично першу спробу формування цілісного прошарку української інтелектуальної еліти. Не тому, що ці люди з’явилися щойно тепер. А тому, що вони отримали унікальну нагоду побачити, скільки їх є. Тепер кожен з них знає, що це принаймні кілька мільйонів. Крім того, у навалі євромайданних рефлексій виявилися ті, хто був у тіні, і не фігурував досі у інтелектуальному житті України. Ці люди перезнайомилися між собою в реальності та у соцмережах, і сформували фактичний кістяк комунікаційної мережі. Думаю, підсумкова статистика зростання українського сектора фейсбуку за грудень 2013 року буде досить показовою. «Мозок Майдану – в мережах». І головне завдання тепер – зробити ці мережі дієвими та продуктивними у політичному полі.

У певні моменти української історії стає помітним, наскільки багато покладено саме на українську інтелектуальну еліту. Якось так склалося, що за відсутності держави націєтворчі  функції у нас ще від часів кирило-мефодіївців падали на письменників, художників та інших гуманітаріїв. Особливо яскраво це оприявнив Майдан.

На перший, євроінтеграційний мітинг вийшли студенти та представники «креативного класу». Під стелою можна було зустріти київських письменників, фотографів, Союз вольних художників, представниць феміністичного руху, співаків та інший творчий народ. Тоді ж, здається, виникло означення Євромайдану як «революції проти жлобства».

Очільницею студентського спротиву стала співачка Руслана. Вона ж була єдиною, хто публічно вибачився за свою відсутність у момент розгону. Не політики чи провідники, які так щиро прагнули об’єднати зусилля, а співачка, яка випадково опинилася у центрі студентських протестів. Під час акцій на Банковій розмиряти неадекватних молодиків та міліцію вийшов співак Сашко Положинський, а вже потім, дуже згодом, там з’явилися депутати. У Харкові мітинг очолив письменник Сергій Жадан, який повернувся з Німеччини через події в Україні. У Львові Мистецьке об’єднання «Дзига» присвятили увесь фестиваль JazzBezz Євромайдану і віддали зібрані кошти на його потреби.

Союз вольних художників почали вигадувати перші креативні гасла для Євромайдану. І з ними та гуртом «ХЗВ» стався один з перших конфліктів у боротьбі «за мікрофон». Коли політики покинули ідею окремого мітингу та приєдналися до аполітичної тусовки під стелою, тут же почали виникати суперечності щодо наповнення процесу смислами. Непорозуміння, фактично, тільки продовжувалися протягом усього місяця. Митці так остаточно і не засоціювали себе з політиками - у недавньому інтерв’ю “Главком” згаданий вище лідер гурту “Тартак” Положинський говорить про вихід з Ради Майдану, оскільки “це не зовсім те, в чому я бачу свою користь і свою потрібність”. Андрій Бондар на фейсбуці критично аналізує дії опозиції, і підсумовує, що це “несамостійні політики, що не просто не здатні переступити через власні амбіції, а й не збиралися ніколи цього робити”. Все частіше самостійні громадські дії (наприклад, Форум Євромайданів у Харкові) або вимоги інтелектуалів (Ультиматум Громадської Ради Майдану), не узгоджені з політичним табором, опозиційні депутати відкрито називають “проектом Банкової”.

Фото - Тетяна Давиденко.

Навіть після 30 листопада, коли вектор громадських протестів від євроінтеграції звернув на помсту поліцейській державі, і Майдан кількісно наповнився представниками багатьох інших сфер, частка митців та інтелектуалів все одно лишилася вагомою. І згодом, вже після створення Всеукраїнського Об’єднання «Майдан», стає все помітніше, що без цієї важливої складової пазл був би зовсім інакшим. Як влучно підкреслив Ярослав Грицак, «після їхнього «переформатування» Євромайдану головна лінія конфлікту знову проходить між ними (опозицією), «вчорашніми», і нинішньою владою, яка насправді за своїми цінностями і логікою представлена людьми позавчорашніми». Натомість інтелектуали і молодь, яка на них орієнтується, представляють день завтрашній.

Саме ті, хто так багато писав у статтях, колонках та на фейсбуці про останні події, і є «моральними авторитетами» для прогресивного студентства. Ці люди виступали у їхніх аудиторіях і на їхніх фестивалях. І їхні прізвища стоять тепер під першою та другою заявами громадськості до опозиції. Бо опозиція так і не стала транслятором громадської думки, і, здається, за природою своєю не здатна виконувати цю функцію.

До Євромайдану українські публічні інтелектуали перебували ніби поза межами політичного поля – вони намагалися максимально дистанціонуватися від цієї брудної справи, і, за окремими винятками (Юрій Андрухович, Юрій Винничук, Олександр Ірванець), не коментували політичний процес. Оскільки незалежний медіа-простір України майже повністю змістився у інтернет, то тут і опинилася основна сфера буття українського прогресивного контингенту. У інтернеті дуже зручно сформувати собі картину світу, у якій для політики не лишиться місця. Ми цікавилися культурою та помірно – новими соціальними практиками, але майже ніколи – журналістськими розслідуваннями про корупцію. Одна моя знайома-фотограф, заглиблена у сучасний український літпроцес у відповідь на якусь чергову обурюючу політичну новину ще 2012 році, відповіла: «У моєму світі немає президента Януковича». І саме так досі існував український культурний дискурс – всупереч актуальній політичній та економічній ситуації.

Олена Червоник у своїй статті «Влада інтелектуалів» говорить про те, що протиставлення інтелектуалів до влади зводить їх до вузького пострадянського поняття «інтелігенції», яка за визначенням своїм має бути «проти». І пропонує варіант «інтелектуалів при владі». Але треба зважати на різницю української ситуації та ситуації, наприклад, США. Наразі такий формат взаємодії інтелектуальної еліти та влади в Україні неможливий, навіть якщо уявити собі повне повалення існуючого режиму. І діяльність згаданого вище утворення ВОМ це ще раз підтвердила: нібито прогресивна українська опозиція не здатна публічно і адекватно сприймати конструктивну критику своїх дій від представників громади, істориків, письменників та культурних діячів.

Коли під час львівського Міжнародного театрального фестивалю «Драма.UA» відбувалися виступи німецьких режисерів та театральних діячів, найбільше вражала їхня заглибленість у загальнодержавні процеси – економічні, зовнішньополітичні та соціальні. Організатор Берлінських театральних зустрічей Уве Гьоссель, відповідаючи на запитання про театр, розповідав про масові протести «розлючених бюргерів» проти будівництва нового вокзалу, про надмірну увагу до молоді і зневагу до інтересів старшого покоління, про конкретні бюджети певних закладів і проектів, і майже не говорив високих пафосних фраз. Мистецтво у його уявленні працювало як важливий соціальний механізм вирішення тих самих великих проблем, над якими працюють і економіка, і політика, й інші сфери. Українські інтелектуали за рідкісними винятками досі звично відособлювали себе від усіх реальних проблем, і трохи зневажливо ставилися до державних установ культури – починаючи від Міністерства і закінчуючи Народними домами. Колективу Марії Хрущак в «Українській культурі» вартувало значних зусиль, щоб на видання почали дивитися через його безпосередніх творців, а не через гриф «Видається Міністерством культури України» (на жаль, усі ці здобутки були втрачені наступним колективом). У Львові тривають спроби повернути мистецтво у Народний дім на віддаленому мікрорайоні: до його ревіталізації залучено молодих та амбітних культменеджерок з кінофестивалю Wiz-Art та театральної майстерні «Драбина».

Ці маленькі приклади закономірно вливаються у те, що ми побачили на Євромайдані. Митці та інтелектуали усвідомили свою організаційну і просвітницьку роль, і взялися до активної самоорганізації. Лекції Вуличного Університету, брендотворення Євромайдану (СтрайкПлакат, малюнки Андрія Єрмоленка, Іллі Стронговського та ін..), музичні перфоманси Dakh Daughters, Олега Мацеха, кінопроект Вавилон’13 – усе це працювало і працює на витворення образу Євромайдану – живого, різноманітного та пульсуючого. Це мистецтво тут-і-тепер, насичене емоцією більше, ніж рефлексією, але саме воно дає Майдану змогу бути почутим. У історії залишаться, власне, ці образи – «крапля в океані», «теплий океан», «йолка» з прапорами різних міст, фото покритих інеєм барикад з написом «Київ вечірній», кадри з фільму «Сором» від «Вавилону», відеозапис пісні «Друг» від ОЕ перед сотнями тисяч засвічених телефонів… Це, а не виступи трійки опозиційних лідерів, буде через двадцять чи п’ятдесят років символізувати український листопадовий зрив – 2013. Такою ж буде роль велетенського корпусу текстів, написаних за останній місяць з приводу Майдану.

До творення цього альтернативного, бажаного образу української єврореальності усі долучалися активно і ініціативно. Але коли замість запального руху почанається період стагнації, митці знову ніби то усуваються від протесту, і не хочуть мати нічого спільного з в’ялою тяганиною політичних партій. Натомість найважливіше зараз – не відступати, а якнайглибше «влазити» у політичне життя країни, долаючи огиду, і продовжувати будувати цей альтернативний образ адекватної європейської України. Це не значить, що усі мусять зайняти адміністративні посади чи отримати місце у радах різного рівня. Це значить – тримати пильну суспільну увагу на усіх політичних процесах саме інструментарієм мистецтва. Писати про це, знімати, малювати, фотографувати, ставити вистави, говорити зі студентами, колегами, читачами. Транслювати у світ у форматі доступних, яскравих, влучних образів та смислів. Залучати у це смислове поле нових і нових людей, і таким чином долати виявлений цивілізаційний розрив. Розливати теплий океан інтелектуалів на усі сфери життя країни.

Може, саме завдяки такій активній присутності українських інтелектуалів, ці масові протести не перетворилися на масові погроми. Олекса Манн, один з художників на Майдані, влучно підкреслив: «Як би мене не дратували усі ці майданні камлання, завивання і можливість перетворення акції протесту у звичайний традиційний українських льох з підгнилою картоплею, – іти туди треба. Треба заявляти свою присутність, вести грамотну трансляцію… Зробити усе можливе, щоб це не захлеснулося і не перетворилося на фарс». Попри повсюдну аполітичність та усвідомлену зневагу до політики, митці йшли туди не тому, що підтримували усі присутні там ідеї, але для того, щоб кількість адеквату перевершила неадекват. Видається, що так само українським інтелектуалам доведеться діяти надалі і в політичному полі. Йти туди, щоб «Слава раціо!» переважила «Слава нації!». Щоб політика перестала бути брудною справою, і повернула собі свій первісний сенс: цілеспрямована діяльність, пов’язана з прийняттям відповідальних рішень у галузі суспільних відносин, їх регулюванням та формуванням. Так виглядає, що бути аполітичним інтелектуалом в Україні наразі завелика розкіш, і ми не можемо собі цього дозволити. Бо є загроза, що потім нам не дозволять бути взагалі.