З моїх спогадів.
Маленька Закарпатська Україна здобула державну самоуправу і внаслідок цього Україна й українська справа стала голосна в цілому світі. Але ще не так давно світ не знав майже нічого про Україну, що вже й казати про Закарпатську Україну, де українську національну свідомість придушили мадяри, які в часі світової війни заборонили навіть уживати українську азбуку. Все те приводить мені на гадку деякі моменти, які хочу тут навести.
Дня 22. лютого 1899 р. іменували станиславівським владикою молодого вченого (д-р філософії, права й теольоґії), ігумена оо. Василіян Андрея гр. Шептицького, що хоч вихований на чужині і серед чужого нам окруження на підставі власних студій та історії свого роду став свідомим українцем, вернувся до обряду своїх батьків і до свого українського народу, серед якого його великі предки займали визначні становища і лишили чималі заслуги.
Молодий владика прийшов до Станиславова вже з готовим великим плином праці для національного освідомлення свого народу; зєдинення його під церковним і національним оглядом. Його діяльність у цьому напрямі тут, у краю, загально відома. Але при цьому він не забував за Наддніпрянську Україну. Їздив туди кілька разів "інкоґніто", і крім цього склав плян навернення Холмщини і згуртував усіх священників-холмщаків з тим, що на випадок заведення в Росії конституційного ладу, вони мали вернутися кожний до своєї парохії на Холмщині, в якій передтим був парохом. Мав на увазі й інші країни, де живуть українці. Орґанізував церкву в Америці, висилав туди священників, орґанізував єпископства. Першим єпископом у Злучених Державах став його вибранець С. Ортинський і в Канаді Н. Будка. Сам особисто їздив до Америки, щоб візитувати церкву і пізнати тамошні церковні і національні відносини. Особисто візитував і буковинські парохії.
Памятав також і про Закарпатську Україну, що була тоді під Мадярщиною. Вже з самого початку, від першої хвилини назначення його станиславівським єпископом він порішив навязати з нею тісні взаємини щоб переломити той кордон, яким мадярська влада замкнула її перед світом і в першу чергу перед спробами національного освідомлення і церковного та національного зближення з Галичиною.
Перший крок у цьому напрямі владика зробив зараз після свого призначення. Згідно з нашим обрядом, щоб поставити в єпископи треба трьох єпископів-святителів. В Галичині було взагалі лиш три єпископства, тому як котрий владика помер, і треба було поставити нового, українські єпископи мусіли запрошувати до чину посвячення як третього єпископа поляка. Це вже так було ввійшло у звичай і традицію, що здавалося, інакше вже й не може бути. Новий владика перший забажав, щоби його поставили в єпископи 3 владики гр.-кат. обряду. Він використав це, щоби навязати взаємини з 3акарпаттям. І виїхав на Закарпаття, щоб запросити на свого священня до Львова обох владик пряшівського й ужгородського. При цій нагоді владика відвідав василіянські монастирі і познайомився і навязав зносини з тамошніми духовними колами.
Владика відвідав також і протоігумена закарпатських Василіян, що урядував тоді в монастирі у Чернечій Горі, біля Мукачева, і під впливом владики Андрея о. протоігумен став свідомим українцем та його захоплення нашим владикою і звязки з ним не припинилися.
Оба закарпатські владики-мадярони приняли нашого владику дуже чемно, заявляючи велику радість з його відвідин та обіцяли прибути на його свячення.
Правда, з цього ніщо не вийшло, бо на сам день свячення будапештенський кардинал назначив зїзд мадярських єпископів у Будапешті й оба закарпатські владики туди поїхали, але навязані з Закарпатською Україною взаємини не припинилися і мали великий вплив на її освідомлення. З того часу львівські богослови постійно листувалися з закарпатськими.
До львівської духовної семинарії наш владика, вже як митрополит у Львові, приняв богослова Нарадія з Бачки, крижевацького єпископа, батька і духового провідника наших бачванців і кольоністів у Босні і Герцеговині, теперішнього першого єпископа Карпатської України. Навязання взаємин з Закарпаттям кирило-методіївськими зїздами на Моравії, в яких закарпатське духовенство брало участь, дружня співпраця нашого Митрополита з владикою Гебоєм, зїзди єпископів у Львові і в Римі, це все послідовні кроки у пляновій праці нашого Митрополита.
При нагоді приходить мені на гадку прогульку на Закарпатську Україну, яку я уладив у наші Зелені Свята в 1908 р. Як молодий кандидат адвокатури я практикував тоді в канцелярії мого стрийного брата, посла до сойму і державної ради, адвоката д-ра Євгена Олесницького у Стрию. Кожну одиницю, що надавалася до праці, запрягали так до роботи. Я був там заступником голови "Сокола", працював у політичній орґанізації, кооптували мене до виділу "Просвіти", що під проводом д-ра Евгена Олесницького була тоді справжньою централею праці у Стрийщині, праці освітньої, економічної і політичної. Мені припало завдання люструвати читальняні округи, до якої належала тоді і Скільщина. Цей обовязок я виконував совісно, бо — як свідчать друковані звіти філії "Просвіти" в Стрию — я обїхав тоді всі читальні і то навіть найдальші у Скільщині.
Дві з тих читалень, у Жупанні і Климці, находилися, правда, в стрийському повіті, але були вже за Карпатами, по мадярському боці. Там я стрічав селян з Закарпаття. Говорив з ними. Зацікавили мене дуже тамошні обставини і я вирішив відбути прогульку на Закарпаття. Я дібрав собі трьох товаришів, директора Молочарського Союзу зі Стрия Дениса Сембратовича, і двох академиків Мусикевича і Савицького. Ми вибралися залізницею до Мукачева.
(Докінчення буде)
[Діло, 11.01.1939]
(Докінчення).
Мукачево не виглядало мені тоді більше від Стрия. Майже половина домів була з нагоди наших Зелених Свят прибрана зеленню. Доказ, що це були наші люди і греко-католики. Але в місті, крім мадярської мови, не було чути іншої. Як ми звернулися до кого по нашому, то чули відповідь: "Нем тудом". Не розуміли по нашому або цуралися нашої мови або нарешті боялися мадярської поліції, що говорять такою небезпечною мовою. Навіть селяни, що з собою говорили по нашому, коли ми до них зверталися, дивилися з недовірям на пана, що вживали мови, якої кожний так цурався.
В церкві ми застали двох молодих, дуже гарно убраних священиків. Говорили з собою по мадярськи. Як один з нас звернувся до них по українськи, знизали раменами і відійшли.
Ми стрінули кількох галицьких підстаршин, шо служили там у війську. Вони зраділи нами і радо нас витали. 3 ними ми оглядали замок князя Коритовича, що зовсім добре зберігся, і за автрійських часів служив за вязницю. Пополудні ми вибралися за місто, на Чернечу Гору, до монастиря оо. Василіян. Ми прийшли туди якраз на кінець вечірні, коли вже люди почали розходитися. Співи були не на наш галицький напів. Монахи, священики і братчики носили бороли.
Ми зголосилися до братчика. Він почувши нашу мову і довідавшися, що ми галичани, дуже зрадів і просив нас конечно відвідати о. протоігумена, бо це йому зробить велику приємність. Ми дуже радо скористали з тих запросин. О. протоігумен — особа поставна, в середньому віці — як тільки ми йогму преставилися, дуже нами зрадів і приняв дуже сердечно гостей з Галичини.
Монастир має свої власні великі винниці, тож для нас здорожених знайшлася і чарка вина з власної винниці і почалася щиросердечна балачка.
На бюрку у о. протоігумена ми бачили ріжні галицькі видання і часописи і гарно зложену місяцями галицьку "Свободу", що її о. протоігумен дуже радо читав. Нас о. протоігумен випитував про галицькі відносини, питав про Е. Митрополита, про якого говорив з великим захопленням і подивом. Обіцяв, що вкоротці приїде до Галичини, щоби взяти там участь у церковно-народньому святі і відвідати Митрополита, розказував нам про відносини на Закарпатті. Національна свідомість починає розвиватися, хоч духовенство, передовсім вище, переважно мадярони. Єпископ мадярон урядує і говорить виключно по мадярськи. Згадав нам характеристичну стрічу з єпископом у поїзді. Їхали з годину, але ввесь час єпископ говорив по мадярськи, а о. протоігумен до нього по українськи.
Сказав нам о. протоігумен таку характеристичну річ. Зукраїнізовані румуни завзятіші українці, як наші люди. Там є трохи таких румунів, що зжившися з нашими людьми, стали почувати себе українцями. О. протоігумен приняв кількох з них до Чину. Підчас єпископської візитації на питання владики вони відповідали тільки по українськи. За це єпископ зробив о. протоігуменові докір кажучи, що він хоче "зволощити Чин".
Національна свідомість — говорив о. протоігумен — почала розвиватися у них помітно від хвилини, коли на Закарпаття приїхав свого часу як єпископ-номінат митрополит Шептицький. Всі подивляли його, всі чули, що такий великий достойник не цурається своєї мови. Мадярські часописи багато про нього писали.
[Діло]
12.01.1939