За чотириста років західної журналістики виробилась певна конвенція щодо структури подачі новин у пресі. Принципи цієї конвенції (дискурсивність, релевантність, рекурсивність, семантичне згортання тощо) років двадцять тому доволі розлого дослідив Тойн ван Дейк.
Найкоротше її суть можна звести до трьох пунктів: спочатку стисло повідомляється суть новини, потім інформація конкретизується та деталізується, і лиш наприкінці йде коментар та інтерпретація того, що сталося.
При такій структурі читач, отримавши "чисту" новину, в процесі її усвідомлення автоматично інтерпретує повідомлення згідно з власною системою цінностей і вже потім може порівняти власну інтерпретацією з авторською.
Радянська журналістика теж мала свою конвенцію, в певному сенсі протилежну – завдання були інші. Як правило, спочатку викладалося загальне тло того, що відбувається – "радянський народ впевненого крокує до перемоги комунізму, тільки де-не-де хтось колись і щось", а вже потім на цю картину поміщалося новинне повідомлення.
Читач таким чином отримував новину вже проінтерпретованою: ще перед тим, як подати нову інформацію, автор уміщав її на цілком конкретне місце в певній (знаємо якій) системі цінностей. Опісля читач, звичайно, міг проінтерпретувати повідомлення наново, згідно з власною системою цінностей, але, зауважмо, реінтерпретація дається значно важче.
Не є метою цього тексту інформувати читача, що світова християнська спільнота відсвяткувала Різдво 25 грудня, а вітчизняна (а також російська) східнообрядова – 7 січня; читач – маю тверду підозру – знає про це сам.
Змістом цієї репліки є суб’єктивна думка пересічного і практикуючого представника цієї людності з приводу цих святкувань, тому після загальнотеоретичного вступу, який окреслює тло далі сказаного, варто перейти до рефлексій.
Логіка церковного календаря Різдвяних свят чітко вибудувана: Різдвяний піст в очікуванні чуда народження Сина Божого → диво Різдва, яке кожного року переживається заново → Новий рік в ознаменування нової якості, яку отримала історія людства з народженням Сина Божого (зрештою, і "н.е." є евфемізмом до "від Р.Х." – Різдва Христового).
І все би було нормально, якби александрійські астрономи епохи Юлія Цезаря вміли правильно розраховувати тривалість року.
Вони цього не вміли, і їхню помилку (з бігом тисячоліть календарне весняне рівнодення невпинно наближалося до астрономічного осіннього) довелось виправляти єзуїтським математикам.
Підозрюю, що саме через цей конфесійний нюанс згадана східнообрядова християнська людність і мусить чекати два тижні (а з 2101 року – на день довше) зі своїм окремішним святкуванням Різдва і Нового року.
І знову ж таки, не було би проблем, якби у своєму цивільному житті ця людність не мусіла користуватися календарем хоча й сумнівної кошерності, але чітко визначеної прецизійності врахування прецесії.
Але й тут не було би проблем, якби чітка розмежованість світського та церковного святкового циклу в нас тривала далі.
Ще два-три десятиліття тому в Галичині, скажімо, ялинки масово ставилися не раніше святвечора; 1 січня був "їхнім" Новим роком, а 14 січня – "нашим". А для "них" – "нашого" і "вашого" взагалі не існувало: цей старий Новий рік разом із Різдвом був просто курйозним пережитком релігійних забобонів. Чітко і ясно.
Проблеми пішли, коли "їхні" зникли, а Новий рік на 1 січня лишився. І тут виявилося, що природніше якось Новий рік починати з першого числа, а не з 14-го. І в Європі (де "їх" і не було), зрештою, теж Новий рік святкують 1 січня. До того ж, святкувати, коли всі святкують, – воно чомусь приємніше, ніж постити, коли всі святкують.
Трансформації сталися й у зворотному до секуляризації напрямі: старий Новий рік опублічнився, а Різдво з пережитку перетворилося на "гордість нашої ідентичності, яку ми героїчно пронесли через тяжкі історичні випробування".
Словом, відбулося зближення двох поглядів, а з ним – інтерференція (накладання) двох зміщених циклів свят. З нівелюванням суті обох. Григоріанський Новий рік своєю цивільністю повністю відірвався від різдвяної першопричини, натомість юліанський цикл втратив цілісність Різдвяного посту і "правдивість" Нового року.
Греко-католицька (не знаю, як у православ’ї) диспенза хоч і знімає для найбільш практикуючої частини східнообрядової людності "юридичну" проблему посту, але емоційну цілісність відновити не може (підхід єпископа Хомишина був куди ефективнішим).
І ще один аспект. Світоглядний. Він може не так зауважуваний ("екзистенційна очевидність є тим менш видима, чим більш очевидна"), але вдумаймося: що в результаті ми отримуємо?
Замість природної послідовності: Різдво як подія (25 грудня за новим чи старим стилем), яка потім отримує належну оцінку (Новий рік 1 січня за новим чи старим стилем) – ми фактично маємо: Новий рік (1 січня), а потім Різдво (7 січня).
Де-факто Новий рік у масовій свідомості передує Різдву. Спочатку ми отримуємо інтерпретацію новини (диво Різдва), а потім буденно розміщаємо її в підказаному нам місці системи цінностей. Різдво стає вторинним, не ми самі кожного року, дивуючись, заново визнаємо його за чудо, а буденно сприймаємо розжоване чуже пояснення його цінності.
Є, без сумніву, свої догматичні рації в церковних ієрархів (хоча цікаво – якби юдеї змістили Песах, ми знову почали б сувати календарем?).
Але є і суспільна рація, що поза догматами (віднесім це до компетенції теологів) вимагає визнати календарну помилку Юлія Цезаря – хай навіть узаконену Нікейським собором. Бажано раніше, ніж внаслідок цієї помилки юліанське Різдво зміститься до григоріанського Великодня.
(2008)
25.12.2018